Ексклюзив
20
хв

«В Україні я воюю за те, щоб такої країни як Росія взагалі не було на карті», — колишній офіцер ФСБ Ілля Богданов

«Був крутий момент, коли ми видерлись на вишку метеостанції і встановили там червоно-чорний стяг. На таке безоглядне безумство тоді вистачало сили духу. Це потім я усвідомив, що завжди так бути не може. Що треба зупинятись, бо загину. А після тієї ротації, коли нас вже змінили і ми поверталися назад, прямо в дорозі, в машині, я почув, що Донецький аеропорт підірвали. Їхав і плакав — чому я не лишився на останню ротацію?»

Дарія Горська

Ілля отримав українське громадянство, вчить українську мову та навіть змінив прізвище на українське. Тепер він не Богданов, а Гаєвський

No items found.

Дев’ять років тому, 20 січня 2015 року, проросійські сили підірвали термінал Донецького аеропорта імені Сергія Прокоф’єва. На цьому закінчилась наймасштабніша епопея антитерористичної операції — оборони ДАП, яка тривала 242 дні. Одним з тих, хто боронив ДАП, був Ілля Богданов (нині Гаєвський) — колишній кадровий російський офіцер, оперуповноважений ФСБ, який з самого початку антитерористичної операції вирішив воювати на боці України.

За останні десять років Ілля встиг пройти найгарячіші точки АТО, отримати українське громадянство, пережити три замахи на вбивство, одружитись, відкрити в Києві ресторан, написати книгу й отримати тяжке поранення вже під час широкомасштабного вторгнення. Що втім не зупинило його від подальшої участі в воєнних діях.

Ілля Гаєвський (Богданов). Фото з Facebook

«Це ми перетворили диспетчерську вежу на одну з ключових позицій аеропорту»

— У Донецькому аеропорту я був на кількох ротаціях, — згадує Ілля Гаєвський (Богданов). — Спочатку в жовтні 2014-го — тижні три. А потім вже в кінці, у січні 2015-го.

Перший наш заїзд був епічним. Ярош ( Дмитро Ярош — народний депутат восьмого скликання ВРУ, командувач Української добровольчої армії, засновник і голова політичного об’єднання «Правий сектор». — Ред.) вишикував нас і спитав, хто хоче їхати. Потрібно було 18 людей. Я і ще пару чоловіків вийшли вперед. Інших довелося призначати. Наступні п’ять днів ми ніяк не могли доїхати до аеропорту через інтенсивність ворожого вогню.

Нарешті вночі прорвались. Приїхали, почали швидко розвантажуватись, а інші хлопці саме знімалась з місця, кидаючи собі за протикомулятивну сітку оргтехніку, якесь приладдя, своїх «двохсотих»... До речі, у нас в ДУК (Добровольчий український корпус «Правий сектор» — Ред.) загиблих не було, а от поранених — дуже багато. І якщо у ЗСУшників ротація була щотижня, то нас ніхто не міняв, аж поки ми не лишились вдвох з ще одним хлопцем, інших забрали «300-ми». В ротації, яка приїхала нам на зміну, був знаменитий «Сєвєр» (18-річний Сергій Табала, наймолодший кіборг ДАПу — Авт). Він був у дуже важкому психологічному стані – пригнічений, злий. Я намагався його підбадьорити, бо заступати на ротацію з такими емоціями не можна.

«Сєвєр» каже: «Ти бачиш, скільки хлопців загинуло? Зрада кругом, тотальна зрада». Припини, кажу. Такий настрій до добра не доведе. 6 листопада «Сєвєр» загинув. Напевно, передчував свою смерть.

Бійці «ДУК» жили в прибудові — крихітному гіпсокартонному приміщенні. Вдень було тепло, а вночі нестерпно холодно. В будівлі на другому поверсі була одна цегляна стіна, під якою хлопці в кіпі спальників намагались по черзі відпочити. Туалетом нам служив один з дальніх кабінетів. Перший поверх ми постійно мінували, щоб не дати ворогу нас заштурмувати, періодично вивозили АГС (станковий автоматичний гранатомет — Ред.) і стріляли.

Влаштовували вилазки до паркану, що викликало різкий спротив ЗСУ — командир в тій ротації був дуже обережним і, схоже, просто хотів відсидітись. В наступних ротаціях ЗСУшники вже були активнішими. Іноді військовим Збройних сил доводилось на пальцях пояснювати алгоритми дій, тактику. А стратегію відвойовувати зі скандалами.

Наприклад, диспетчерську вежу ЗСУ взагалі не використовували, хоча це був надважливий пункт — точка, з якої все видно. Коли я заїхав на ротацію, «зєсеки» мені: «На башту ніхто не ходить, там все заміновано». Я їх почав переконувати, що це просто злочин не використовувати таку точку. Вони мені: «Не можна туди лізти, ворог побачить нас і буде довбити ще більше. Від вас, правосеків, одні проблеми». Коротше, ми просто зламали двері на башту і з’ясували, що нічого там не заміновано. З того часу диспетчерська вежа стала однією з ключових позицій ДАПу — зокрема, для ЗСУ.

У нас там і снайпери сиділи, і стріляли ми звідти з усього, з чого могли. У мене там стався рікошет в каску, було б пряме влучення — поламало б шию.

Встановлені на вежі Донецького аеропорту прапори. 2014 рік. Фото з Facebook

Чорний сніг навколо Донецького аеропорту

— На другій ротації, взимку, ми були на метеостанції аеропорту. Одного дня був настільки страшний артобстріл, що все навколо повністю почорніло. Щойно випав сніг, все таке біленьке, і раптом — чорним чорно. Був в тій ротації один цікавий чоловік — професор одного з університетів, який ніколи до цього не воював, а тут приїхав в складі добровольчого батальйону, щоб побувати в самому пеклі і потім розповідати про це своїм студентам. На своєму чергуванні він підійшов до воріт і раптом помітив, як до них пробирається ворог. Відкрилася стрілянина. Якби професор вчасно не помітив небезпеку, нам всім би була труба.

Був крутий момент, коли ми видерлись на вишку метеостанції і встановили там червоно-чорний стяг «Правого сектора». На таке безоглядне безумство тоді вистачало сили духу — коли не думаєш про наслідки, просто віриш в свою удачу. А потім я усвідомив, що завжди так бути не може. Що треба зупинятись, бо загину. Після тієї ротації, коли нас вже змінили і ми поверталися назад, то прямо в дорозі, в машині, я почув, що Донецький аеропорт підірвали. Їхав і плакав — чому я не лишився на останню ротацію?

Дарія Горська: Для вас ризик смерті тільки підсилює бажання брати участь в операціях?

Ілля Гаєвський (Богданов): Раніше так і було. А після поранення в Ірпіні у 2022-му я став набагато обережнішим, з’явилось відчуття, що будь-якої миті може статись що завгодно. Романтизація війни зникла.

Ілля Гаєвський (Богданов). Фото з Facebook

ДГ: Як почалася ваша кар’єра військового?

ІГ: З 14 років я мріяв взяти участь у революції, хотів воювати. В 2010 закінчив Хабаровський прикордонний інститут ФСБ, став опером, дослужився до старшого лейтенанта. Моїм бойовим хрещенням став Дагестан. З 2010 до 2013 я брав участь в контртерористичній боротьбі. У перший же тиждень потрапив під обстріл блок-посту. Але там була партизанщина, а в АТО вже — справжня війна.

ДГ: Чому ви, офіцер ФСБ, взагалі вирішили їхати воювати за Україну?

ІГ: Я завжди був проти Путіна, але коли мої друзі поїхали казаками в Луганську область, це стало останньою краплею. Залишатись бездіяльним я не міг. Цілу ніч я послідовно розбирав всі «за» і «проти», думав, на чиєму боці воювати й дійшов висновку, що треба воювати за Україну.

ДГ: Кому першому сказали про своє рішення?

ІГ: Нікому, інакше я б взагалі не виїхав. Мамі сказав вже зранку, коли йшов з рюкзаком з квартири. Кажу: «Я їду в Україну воювати проти путінського режиму. Чекайте на революційних штиках». Мама не схвалила. Потім ще довго говорила, що їй соромно людям в очі дивитись. Її ще й накручували з усіх боків, який у неї син негідник. Все змінилось, коли вона пішла на пенсію. Різко скоротилось коло спілкувань, і мама стала спокійніше дивитись на речі. У 2018 році вона навідала мене в Україні. Я показав їй Київ, Західну Україну. Їй сподобалось.

ДГ: Крім рідних, ви кинули в Росії квартиру, успішну кар’єру, машину, зарплату в 100 тисяч рублів. За чим шкодуєте найбільше?

ІГ: Тоді не шкода було нічого. Речей брав максимум на три місяці, бо думав: влітку приїду — восени загину. А от зараз є одне, за чим шкодую — своє військове звання. Я з дитинства хотів бути офіцером, вчився на це. П’ять років жив в казармі, ходив строєм, служив. Зараз був би вже підполковником. А в Україні я мобілізований рядовий — і без варіантів.

Три замахи на вбивство й одне інсценування

ДГ: Тоді, в 2014-му ви приїхали в Україну і за годину були затримані Службою безпеки України.

ІГ: Я не знав, куди приткнутись. Пішов у головний намет на Майдані, розповів свою історію. Вони кажуть: «О, то ми викликаємо СБУ». Я й не проти був. Мене перевірили, не побачили ніяких проблем. На той момент я уже знав, що дуже хочу в мобілізуватись в бригаду «Азов», але мене не взяли через моє російське громадянство. Вдалося потрапити в батальон «Донбас» до Семена Семенченка. В АТО тоді був повний хаос. Щойно з кадрової армії, я опинився серед тих, хто навіть гадки не мав, як воювати, з якого кінця зброю тримати. Структури, системи, забезпечення не було як таких. З «Донбасом» я пройшов Іловайськ, але в котел не потрапив, саме в той день для мене не вистачило місця в автобусі. Потім ми забирали хлопців, які виходили з котла, і вивозили з полів. З «Донбасу» я перейшов в ДУК «Правий сектор» і з ними вже пройшов Піски, Донецький аеропорт, Ясиновате. Був командиром 7-го батальону ДУК, займався цікавою диверсійною роботою.

ДГ: А у 2015-му вирішили повернутись до мирного життя?

ІГ: Я не хотів заключати контракт після добровольчого «движу». Та й хотілось понюхати, що таке цивільне життя. Починав з нуля. Жив у корєша, охороняв маслозавод, працював на автомийці. Оце, до речі, було психологічно тяжко, бо нас завжди лякали в інституті ФСБ: «Якщо вас виженуть з армії, будете все життя подавати шланг на бензоколонці». Рятувало те, що я мав блог, де описував все, що зі мною відбувалось, і це сильно розважало людей. Завдяки цьому автомийка на Борщагівці, де я працював, стала популярною в Києві, потусити зі мною і помити машину приїжджали з різних районів міста, з Броварів. Я навіть премію за таку рекламу почав отримувати.

ДГ: Потім ви встали на ноги і відкрили на Подолі ресторан корейської кухні. Чому корейський?

ІГ: Я з Владивостоку. Там корейська кухня — частина національної, а пиріжки пян-се — найпопулярніший варіант вуличної їжі. В Києві такої страви взагалі не було. А я люблю робити щось оригінальне. Завдяки інстраграму знайшовся інвестор, зараз ми — партнери 50/50. В цей час відбувся черговий замах на мене, що теж мене медійно підсвітило.

В 2017 році Ілля відкрив у Києві ресторан корейської кухні Пян-Се Бар. Фото з Facebook

ДГ: Правда, що вас тричі намагалися вбити ?

ІГ: Вперше це сталось у 2015. Завербували дівчину, з якою я спілкувася. Вона мені вірші писала, приходила до мене додому, все тихенько фотографувала і відправляла матеріали Євгену Жиліну( керівник суспільної організації «Оплот», в якій об’єднувалися силовики та колишні спортсмени, які зокрема, обслуговували Антимайдан — Ред.) в Росію. Потім звела мене з колишнім харківським ментом, який, як потім з’ясувалось, мав стати моїм кілером. Я швидко його розкусив і повідомив СБУ. Під час обшуку в нього вилучили снайперську гвинтівку, пістолет 6П9 та патрони. На слідстві він зізнався, що був завербований в Росії Жиліним та співробітниками ФСБ. Йому дали 8.5 років. Він вже відсидів і вийшов на волю.

Другий замах стався в листопаді 2016-го. Замовником були Головне управління Генштабу Збройних сил Росії та ФСБ, а виконавцем – двоє поліцейських і колишній харківський депутат міськради. Поліцейські в останній момент злякались і злили всю інформацію СБУ. Про що замовики, звісно, не знали.

Служба безпеки влаштувала «ловлю на живця» з моєю участю. Ті поліцейські інсценували моє викрадення, привезли мене до депутата, який теж, звичайно, не знав, що виконавці вже співпрацюють з СБУ. Він надів мені на голову мішок, хотів колоти наркотиками, та поліцейські відмовили його. Били мене по-справжньому, щоб у вбивці не виникло підозр. Я був без зв’язку, знерухомлений, в інформаційному вакуумі. Це було уже тяжко і виснажливо. Командування ГРУ хвалило депутата, казало, щоб за необхідності він грохнув мене. Якщо б не СБУ, тим би і закінчилось.

Ілля перейшов на бік України і за це його кілька разів намагалися вбити. На фото - з Юрієм Луценко та Василем Грицаком після успішної операції звільнення Богданова, викраденого російськими спецслужбами. Фото з Facebook

Третій замах — під час президентських виборів 2019 року. Кадирівці прийшли прямо в мій ресторан, після цього протягом чотирьох місяців зі мною жив працівник служби безпеки. Ось чому я ніде особливо не «свічу» свою родину. Хоча я одружений, дитині 5 місяців.

«Для росіян збройні конфлікти — місця помсти за приниження, якого вони зазнають на батьківщині»

ДГ: Чи передбачали ви початок повномасштабного вторгнення?

ІГ: Ні! Напередодні я доводив усім, що цього просто не може бути. Дружина розбудила серед ночі: «Батьки кажуть — почали бомбити». Та то, кажу, вони новин передивились, спи. А коли зрозумів, що це правда, поїхав швиденько заправляти машину.

З перших же днів разом з друзями їздили в Бучу, Гостомель. Вдиралися в гущу подій, стріляли по колонах, виводили цивільних, виносили трофейні стволи. Дістали, наприклад, ворожий безпілотник в ідеальному стані.

А потім переломний для мене момент — Ірпінь. Нам дуже допомагав один цивільний, Ігор. Неймовірний мужик. Він мислив нешаблонно, блискавично, був надзвичайно рішучим. Поїхав до росіян і каже: «Вам же неприємно, що стільки трупів на вулицях. Давайте я сяду за кермо труповозки?» Вони погодились, і Ігор отримав уникальну можливість вільно пересуватися по окупованому місту і збирати розвіддані.

24 березня його не стало. Ми їхали в одній машині, на перехресті з БМД-4 вистрибнув солдат: «Стоять! Стоять!» Шеврон, триколор... Я вистрелив йому в голову і живіт. По нам почали гатити з кулеметів і автоматів. Ігор загинув на місці. У пілота дрону — роздроблені рука і нога.

У мене — рука в лохми, думав, взагалі відірвало. Кричу водію — «Газуй!» А він від шоку не може ворухнутись. Тоді я вцілілою лівою обіймаю його за плече і спокійно кажу: «Любий, будь ласка, натисни на газ, вивези нас звідси». Він опанував себе, газонув, і ми змогли відірватись

Поки їхали, я мало не стік кров’ю. Ніяких джгутів у мене з собою не було, я дуже халатно до цього відносився, бо беззастережно вірив в свою удачу. Після того поранення лікувався дуже довго, нічого нормально не зрослося. Поставили титанову пластину, з нею пішов воювати, хоча після кожного бою довго не міг поворухнути рукою. Зрештою, титанові болти полопались, пластини розбовтались, довелось робити ще дві операції. Тож зараз я тимчасово на тиловій посаді. Сподіваюсь, до весни відновлюсь і повернусь в стрій.

Ілля був поранений в Ірпіні. Фото з Facebook

ДГ: Як прийняли рішення йти в Російський добровольчий корпус (військовий підрозділ Збройних сил України, який сформований з етнічних росіян, що проживають на території країн Європейського союзу, України, у серпні 2022 року для захисту України від російського вторгнення під час російсько-української війни — Ред.)?

ІГ: Шукав, куди піти. А там дуже хороший колектив. Є такі, хто втік з Росії за кордон, щоб не потрапити під мобілізацію, а потім вирішили боротися за Росію без Путіна. Вони приїхали воювати на боці України. А ще в РДК толкове командування. Запорізький напрямок, Зміїне — ми багато з ними пройшли. А коли з’явилась ідея йти на Білгород, я сказав: все що завгодно, тільки не це.

У мене був просто містичний жах перед перетином кордону. Я так хвилювався, що вперше в житті пив заспокійливе перед цим рейдом. Відчуття було, що тільки ступиш — і тебе накриє вся потужність орди

Потім страх зник. Ми їздили на БТРі по всьому кордону, і від усвідомлення, що ти їдеш по Росії, де кіпа озброєних людей, впадали в ейфорію. Бачимо будівлю ФСБ — йдемо на неї, починаємо стріляти і тут розуміємо, що російська артилерія вирішила, що ми вже в цю будівлю зайшли і закріпились. І вони починають обстрілювати її з іншого кінця! О, думаємо, супер. Відійдемо і не будемо їм заважати, перекриємо перехрестя, щоб ніхто не сунувся і не зіпсував веселощів.

Насправді це не вперше вони відстрілюють купу снарядів на порожніх об’єктах. Там же шалений заробіток грошей, списання техніки і боєприпасів, медалькі, вислуга — рік за три. Я називаю це «Дагестанською схемою», бо коли я брав участь в контртерористичній діяльності в Дагестані, на одного терориста витрачали 400 мін. 400!

Зараз російські військові роблять те саме. В новинах видно дрони, авіацію, спецтехніку, лунають вибухи — і це все на місці, де росіян уже тиждень немає! Вони імітують бурхливу діяльність на порожньому КПП, списують боєприпаси, відмивають гроші

Основною ціллю наших рейдів на Брянськ і Білгород було показати людям, що ми, росіяни, прийшли звільнити Росію від путінського режиму. А ще — відтягнути сили російської армії з інших ділянок фронту.

Так і сталося — на нас кинули загони з луганського напрямку. Хоча ми підкреслювали, що не воюємо з мирним населлям, цивільні масово тікали з міст. А в соцмережах завалювали нас проханнями прийняти їх до наших лав. «А ви до нас надовго? А можна з вами виїхати в Україну і продовжити боротьбу? У мене є дідова рушниця!» Але далі слів справа не йшла. Бояться. Така вже російська ментальність.

ДГ: А якою ментальністю можна пояснити звірства в Гостомелі, Бучі, Ірпіні — вбивства дітей, розстріл мирних жителів, згвалтування? Як ви, росіянин, пояснюєте дії ваших колишніх братів по крові?

ІГ: Кров у мене українська. Мої пращури-українці колись давно виїхали на Далекий Схід. Тому російської крові у мене немає. Але ріс і вчився я в Росії, і тому дуже добре розумію ту ментальність. Коли вони почали тягнути з будинків унітази і гвалтувати дівчат, ЗМІ писали, що вони — дикуни, які виросли за межею бідності і вперше вийшли в люди. Це не правда. В Бучі стояла 55 бригада Тихоокеанського ВМФ, з Владивостоку. Я сам звідти, в тій бригаді — мої однокласники й колишні друзі. Вони виросли на японських машинах і в прекрасних побутових умовах. Але вдома ці люди психологічно задавлені, пригнічені, ображені на владу і життя. І єдине місце, де російський мужик може дати собі волю і відігратись — це озброєні конфлікти — Афганістан, Чечня, Україна.

ДГ: Ви ще з часів АТО — українець, Петро Порошенко особисто вручив вам український паспорт. Ви подавали запит в консульство РФ в Україні з проханням позбавити вас російського громадянства. Позбавили?

ІГ: Вони не позбавляють громадянства тих, на кого відкриті кримінальні провадження чи хто в розшуку. А я ж у розшуку, і на мене відкриті справи за найманство і державну зраду. Але процедуру я виконав. І вклав в конверт разом з запитом свій російський паспорт.

Протягом семи років Ілля писав книгу, в якій описав і роботу в ФСБ, і свій досвід в Україні. Книга вийшла в 2021 році вже під новим прізвищем Іллі — Гаєвський. Фото з Facebook

ДГ: Чула, що почали вчити українську мову...

ІГ: Після поранення я щодня займався з репетитором, вчив граматику, практикувався.

У мене вдома взагалі була заборонена російська мова

Але коли пішов служити в РДК, де всі говорять російською, вивчення української трохи застопорилось. Я на тій стадії, коли легше писати українською, ніж говорити.

Але мені цим не дорікають. Особливо коли люди дізнаються, що я приїхав з РФ, плачу тут податки і проливаю свою кров за Україну. Знаєте, в 2014 я їхав в Київ воювати за іншу Росію, за Росію без Путіна. Тепер я воюю за Україну і за те, щоб такої держави як Росія взагалі не існувало на карті…

Фото на титулі gaevskyi.com

No items found.
Війна в Україні

Українська журналістка, працювала оглядачем газети Факти, висвітлювала гучні кримінальні справи та гострі соціальні проблеми, публікувала інтерв'ю з видатними особистостями. Під час антитерористичної операції робила репортажі з лінії фронту. Працювала як радіожурналіст, актриса театру колишніх засуджених "Постскриптум", диригент церковного хору та гід-перекладач у Чорнобильській зоні відчуження.

Підтримайте Sestry

Підтримай Sestry! Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

Вероніка Марчук — киянка за походженням, першу освіту здобула у Ніжинському педагогічному інституті на хіміко-біологічному факультеті. Студенткою виїхала до Польщі на початку 90-х, щоб допомогти родині. Отримала юридичну освіту у Варшавському університеті. Мала договір про співпрацю з польською компанією і план повернутися до Києва, на керівну посаду в українському представництві цієї фірми. Однак у долі був інший план. Вероніка зустріла кохання — і залишилася в Польщі.

Минуло 30 років, тут вона тепер почувається як вдома. Її добре знають та поважають як серед українців, так і серед поляків. А в матеріалі для видання Sestry знайомимось з нею ще ближче.

Вероніка Марчук з донькою.
Фото з приватного архіву

Оксана Щирба: Свого часу Ви не планували переїжджати з України.  Як так склалось, що Ви побудували своє життя у Польщі?

Вероніка Марчук: Був 1991 рік. З одного боку — нас сповнювала радість, що Україна здобула незалежність. А з іншого — країна переживала величезну кризу, люди не розуміли, як планувати своє майбутнє. Я тоді працювала в школі, паралельно навчалася заочно на педагогічному. Майже всі вчителі шукали іншу роботу, дехто виїжджав за кордон. І мені казали: їдь, спробуй, може, вдасться повчитися за кордоном. У ті часи дуже цінувалося, коли ти мав диплом з-за кордону. Я поїхала. 

У 1994 році, коли я мала повертатися до Києва, за мною приїхала моя подруга, ми спакували валізи. Але тоді моє життя раптом різко змінилось: зустріла свого майбутнього чоловіка. Якби мені раніше хтось сказав, що таке може статись — я б не повірила. 

ОЩ: А як саме відбулось доленосне знайомство з Цезарієм Пазурою?

ВМ: Я жила в Сопоті, а Цезарій приїхав туди з другом. Був липень, ми гуляли центральною вулицею. В одному з ресторанів сиділи знайомі, запросили нас до себе. Виявилось, що вони знали мого майбутнього чоловік, тож сіли за один столик. Цезарій мені розповів про себе, запитував про мене. Ми сподобались одне одному. 

А далі все — як грім серед ясного неба. Він кинувся вирішувати всі справи, аби я могла залишитися у Польщі. Я б в не наважилася прийти до керівництва і повідомити, що змінюю свої життєві плани через хлопця. Він поїхав до мого керівництва сам, пояснив їм, що таке кохання зустрічається лише раз в житті. Що у нього є дитина і він бачить мене чудовою мамою для неї. Словом, за два тижні цей чоловік вже спланував наше майбутнє. 

Вероніка Марчук з колишім чоловіком Цезарієм Пазурою.
Фото зприватного архіву

ОЩ: Це було кохання з першого погляду?

ВМ: Для нього — так, однозначно. А для мене — з другого. Казав, що ще здалеку зрозумів, що я його майбутня жінка. 

ОЩ: В одному з інтерв'ю Ви розповідали, що на момент знайомства зі своїм польським нареченим, Ви були більш успішною, ніж він…

ВМ: Так, він на той момент був у складній життєвій ситуації. Виховував сам дитину, мав фінансові труднощі. Моя ж ситуація була значно кращою — мала на руках диплом, їхала працювати заступником директора київської фірми. 

Чому Пазуру тоді вислухали? Бо, як виявилося, його вже знали: він знімався у фільмах. Цезарій домігся, аби мене перевели до Варшави, не звільнили. І фірма, в результаті, не зазнала втрат, і нашим стосункам це пішло на користь. 

ОЩ: Якби не вдалось Вас перенаправити працювати у варшавський офіс, Ви б поїхали до Києва? 

ВМ: Так. Цезарій мені дуже сподобався, але я ще не настільки втратила розум, аби поставити під загрозу свою самостійність, дохід і кар’єру. 

Вероніка Марчук з родиною у селі.
Фото з приватного архіву

ОЩ: Що Вам допомогло стати відомою у Польщі? 

ВМ: Я ніколи не мріяла про те, аби стати відомою, не мріяла стати «зіркою». Так складалось, що чоловік розвивав кар'єру дуже стрімко, а я робила своє поруч з ним. Він хотів, аби весь світ бачив, яка хороша в нього родина, як все добре. У мене такого плану не було. Хоча нас сприймали разом однаково — як зіркову пару, навіть називали найкращим дуетом.

ОЩ: Дванадцять років разом прожили. Що стало причиною розлучення?

ВМ: Сьогодні, як доросла жінка, я можу сказати так: якщо в родині не дадуть жінці зайняти своє власне місце, а тільки очікують від неї, аби вона зайняла місце попередньої жінки — життя не буде. Це може тривати якийсь час, поки вистачає сил кохати, але пізніше з’являються інші питання. Однією з причин, зокрема, було й те, що я не могла народити спільну дитину. Присвятила себе повністю цій родині, цим стосункам. Виховала його дитину, яка називала мене мамою.  

Не боролася за своє, занедбала себе. І тоді я почула дуже правильні запитання від чоловіка: «А чому ти раніше цього не сказала? Чому не спротивилась? Чому ти не стукнула кулаком об стіл?» Ми дуже довго розходилися — приблизно півтора року. Намагалися якось врятувати наші стосунки. Мені казали, що я не можу піти від такого чоловіка як Пазура… Виходила з розлучення з високо піднятою головою, але насправді було дуже важко. Здавалося — не переживу. Але пережила. 

ОЩ: Як далі почало складатись життя і Ваша кар’єра?

ВМ: Свого часу я потрапила у шоубізнес завдяки Цезарію, тож була впевнена, що після розлучення з ним — покидаю і цю сферу. 

Але після розлучення до мене почали звертатись з різними пропозиціями. Один з директорів польського телебачення сказав: «Слава Богу. Ми вже не могли дочекатися, коли ти нарешті звільнишся від Пазури, бо ти тільки його й обслуговуєш. Дівчино, ти повинна робити своє. Ти в нас зірка. Він знайде собі менеджера. А ти працюй для себе». Це було неочікувано. 

Почалося все з каналу TVN — я зробила для них репортаж з Києва. Директор телебачення викликав всіх на нараду, показав цей репортаж і сказав: «Це найкращий репортаж, який я  коли-небудь бачив. Це перше. А друге — Марчук має працювати в нас». І мені запропонували, аби я стала ведучою програми про Україну. 

Тож я почала робити серію програм-репортажів. Водночас мені запропонували взяти участь у проєкті «Танцюють всі».  Паралельно теж мала три проєкти на телебаченні, також працювала продюсером. До того ж закінчила юриспруденцію, відкрила свою адвокатську канцелярію. Я поставила собі за мету стати в Польщі кимось, кого поважають. 

Полякам неможливо довести на словах, що в Україні є щось краще, ніж в них. Треба робити свою справу так добре, щоб поляки самі прийшли й сказали: «Боже, Вероніка, але як ти це зробила?» І тоді я пояснюю, що  просто поєднала все найкраще, що побачила в Україні. І от тоді вони готові слухати. 

ОЩ: Коли Ви приїхали до Польщі — тут ще не було такої кількості українців, як зараз. Як сприймали Вас поляки?

ВМ: Так, я дійсно, українців я зустріла через п'ятнадцять років життя тут, коли вже стала відомою настільки, що до мене підходили люди самі. За ті п'ятнадцять років я неодноразово плакала: поляки дуже упереджено ставились до українців, асоціювали з комунізмом, дівчат-українок — з негідною поведінкою. Було, що мені не дозволяли навіть міряти речі в магазині. Перші відчутні зміни прийшли у 2004, з Помаранчевою революцією. Тоді поляки подивились на українців з іншого боку.  

Міжнародна Амбасада Жінок Підприємиць у Києві, засновницею якої є Вероніка Марчук
Фото з приватного архіву

ОЩ: Зараз Ви відчуваєте себе в Польщі як вдома?

ВМ: Для того, щоб відчувати себе в Польщі як вдома, треба прожити ціле життя. В Україні я прожила двадцять років. У  Польщі відчула себе як вдома — коли прожила наступні двадцять років, тобто, коли зрівнялися два мої життя. Зараз вже маю другу польську родину, доньку.

Українського громадянства у мене більше немає, свого часу я прийняла польське. Це нелегко. Водночас я переконана в тому, що маю більше можливостей допомагати Україні з Польщі, ніж з самої України. Для мене вірність Батьківщині — це не про громадянство, а про внутрішній поклик щось для неї робити.

ОЩ: Ви — головна організаторка благодійного футболу в Польщі, Вам вдалось провести близько 200 благодійних матчів. Звідки така любов до цього виду спорту?

ВМ: У дитинстві я була «пацанкою», носила коротку стрижку, грала у футбол з хлопцями, любила «Динамо». А ще — каталась на мотоциклах, з раннього дитинства вміла керувати автомобілем,  якось навіть стрибнула з третього поверху… При цьому найкраще вчилася в школі, мала авторитет. Коли померла сестричка — тато сказав, що я тепер «і за сина, і за дочку». І так мене виховав.

Вероніка Марчук — головний організатор Матчу Зірок Польща-Україна, Національний Стадіон у Варшаві.
Фото з приватного архіву

ОЩ: Своє гідне місце шукають чимало українців у Польщі. Комусь вдається побудувати хорошу кар'єру, комусь ні. Як думаєте, від чого це залежить? Від щасливої долі чи від наполегливості та працьовитості?

ВМ: Насправді жодне щастя не крокує поряд з нещастям. Там, де пощастило раз — наступного разу може не пощастити. Мене часто запитують, як я вистояла перед усіма невдачами, які зі мною трапилися. А я дивлюся на ці «нещастя» і думаю: у мене було в сто разів більше моментів, де я усміхалася і раділа. Просто це мало хто бачив. 

На моє переконання, успіх визначає наполеглива і важка праця. Тим більше у Польщі: треба добре знати мову та культуру цієї країни, аби добре себе почувати серед поляків. Багато хто говорить про схожість українського та польського менталітету — не вірте в це.  Так, ми з однієї великої слов'янської родини, але ми різні. Загалом, якщо ми хочемо інтегруватися в інше суспільство, треба зрозуміти: які казки вони читають, чому вчать своїх дітей, з чого сміються, що вважають святим. Тому я багато вчилася, і вдень, і вночі. 

ОЩ: На Вашу думку, як вплинула війна на українсько-польські відносини?

ВМ: Війна дуже змінила ставлення поляків до українців. Те, що поляки відкрили двері власних домівок для українців, забирали жінок з дітьми на кордоні, привозили до себе — є неймовірним. Поляки справді оцінили те, що Україна стала на захист, почали поважати українців. Крім того, поляки мають високий рівень людяності, дуже прив'язані до демократичних цінностей.

Вероніка Марчук на відкритті виставки «Мобільна лабораторія ТПУ», яка відбулася в «Генераторі науки». Виставка організована Товариством друзів України.
Підкарпаття, Ясло, 06.02.2024
Foto: Marek Dybas/REPORTER

ОЩ: Ви очолюєте і Міжнародну Амбасаду Жінок-Підприємниць, і маєте безліч інших проєктів та справ. Які проєкти для Вас головні?

ВМ: Сьогодні у мене більше часу йде на те, щоб допомагати іншим й ділитись досвідом, аніж розвивати нові ідеї. Моя найважливіша справа — це моя мала донька Аня. 

Плани дуже змінила війна. Однак я точно знаю, що чим би я не займалася, мене завжди тягне до дітей, до навчання, до менторства, вчителювання… Зараз маємо один проєкт, пов'язаний з Україною. Якщо вдасться його реалізувати — він допомагатиме Україні у розвитку демократії, будемо проводити навчання для лідерів, робити щось справді масштабне.  

20
хв

Вероніка Марчук: «Я поставила собі за мету стати у Польщі кимось, кого поважають»

Оксана Щирба

Евакуація з Ірпеня стала однією з найдраматичніших подій перших місяців повномасштабної війни. Сусідня Буча вже була окупована росіянами, а в Ірпені українці з дітьми, літніми людьми та домашніми тваринами намагалися залишити місто й врятуватись. Оскільки єдиний міст у Романівці, яким можна було дістатися з Ірпеня до Києва, був підірваний, люди йшли прямо через річку.

Серед них була і Юлія Павлюк зі своєю шестимісячною донькою Еммою — ті самі мама і донька з обкладинки Time. Рятуючи дитину, вона намагалась додзвонитися чоловікові, який не виходив на зв'язок.  

Знімок зробив український фотограф Максим Дондюк в Ірпені Київської області 5 березня 2022 року

«Це був найстрашніший момент у моєму житті»

«У мене був розпач, практично істерика, — розповідає Sestry Юлія Павлюк. — Після того як моєму чоловікові не дозволили сісти до евакуаційної машини, що везла людей до Романівки (до салону брали лише жінок та дітей), Олег пішов пішки — а в Ірпені вже почалися вуличні бої. Коли він перестав брати слухавку, я злякалася, що більше ніколи його не побачу. У мене на руках плакала крихітна Емма, довкола лунали вибухи… Це був найстрашніший момент у моєму житті».

За десять днів до початку великої війни маленькій Еммі виповнилося шість місяців. Юлія зізнається: у попередження про те, що може розпочатись повномасштабне вторгнення, не вірила.

— Усі ми маємо спогади з останніх довоєнних днів. Мій — як ми з чоловіком та дитиною ввечері 23 лютого гуляємо в одному з ірпенських парків та обговорюємо новини, — згадує Юлія Павлюк. — Інформація про майбутню війну нам тоді здавалася якимось черговим вкидом, спробою налякати людей. Ну яка може війна у XXI столітті, ще й у Києві? Ми не вірили і навіть не думали збирати ніякі тривожні валізки.

Я була першою, хто о четвертій ранку почув вибухи. Вікно було відчинене на провітрювання, і раптом я почула, як щось пролетіло прямо над нашим будинком. Потім ще раз. Розбудила чоловіка. Він перевірив телеграм-канали, але не знайшов інформації. Ми вирішили спати далі, аж раптом знову почули вибух — мабуть, у Гостомелі. Після цього вже побачили новину про те, що Путін оголосив спецоперацію.

Кульові отвори у склі дверей магазину в Ірпені. 2022 рік. Фото: УП

Тато мого чоловіка, на відміну від нас, готувався до війни: зробив запаси продуктів, у вихідні їздив тренуватися на полігон. Але коли ми йому зателефонували (батьки Олега живуть у центрі Ірпеня у приватному секторі, і там на той момент ще не було чути вибухів) і повідомили, що почалася війна, він спочатку не повірив… Одразу пішов у тероборону, не дочекавшись навіть нашого приїзду — ми з чоловіком та Еммою того ж дня перебралися до батьків, бо в приватному секторі почувалися безпечніше, ніж на десятому поверсі.

Ми тоді навіть не думали про від'їзд — була надія, що бойові дії не триватимуть довго, що хтось зупинить цей жах. Та й їхати нам не було до кого: всі рідні та друзі жили в межах Київської області.

У будинку батьків не було бомбосховища, лише маленький підвал, перебувати в якому нам здавалося ще небезпечнішим, ніж у будинку — там консервація, банки, скло… Ми були в одній із кімнат. Чоловік каже, що й досі пам'ятає кожен звук «граду», кожен політ ракети. А в моїй пам'яті залишилася змазана картинка з кількома епізодами. Я щосили намагалася переключити свою увагу на Емму, на турботу про неї. Таким чином саму себе захищала від жахливих думок. Я дуже боялася ночей. У ті дні всі щільно завішували вікна, вимикали світло. У місцевих чатах з'являлася інформація про диверсійні групи. Десь написали, що в Ірпені були помічені ворожі танки з особливим маркуванням — чеченці.

В Ірпені у багатьох зникла електрика і вода вже в перші дні війни. У нас все це ще було, але нескінченні звуки вибухів зводили з розуму. На евакуацію ми зважилися після того, як 4 березня над дахом нашого будинку пролетів ворожий гвинтокрил, що скидав авіабомби.

Разом з Еммою на руках я впала на підлогу і подумала, що це кінець. Гвинтокрил скинув бомбу трохи далі, і ми вижили

Після цього стало зрозуміло, що далі буде тільки гірше. Тому наступного дня ми, поклавши Емму до візочка, пішки пішли до місцевої церкви, де, як писали в чатах, збирали людей на евакуацію.

Біля цієї церкви в Ірпені людей збирали для евакуації. Пізніше росіяни розстріляли тут матір з двома дітьми. Фото: УП

«Чоловік посадив нас у машину, а сам пішов пішки. І зник зі зв'язку»...

5 березня я вперше за весь час війни вийшла надвір — і була шокована побаченим. Вибухи ще голосніші, ще ближче. Рідними вулицями їздить військова техніка, місто в диму. Чорний дим був усюди. У той момент ніби прийшло протверезіння: чому ми так довго не виїжджали? На що ми взагалі сподівалися?

Місцеві мешканці та волонтери забирали людей із церкви на машинах та підвозили до зруйнованого мосту в Романівці. Люди пішки переходили річку і далі їх вивозили автобусами до Києва. Ми довго простояли у церкві — я не хотіла сідати в машину без чоловіка, а його не брали: місця були лише для жінок та дітей. Я сподівалася, що рано чи пізно нас заберуть усіх разом, але цього не сталося. Зрозумівши, що так ми ніколи не поїдемо, Олег посадив нас у машину, а сам пішов пішки: вулицями, де вже йшли бої, потім — через ліс. Я плакала, уява малювала страшні картини. А потім Олег зник зі зв'язку... Я притискала Емму до грудей і молилася, щоб він відповів.

Нас довезли до зруйнованого мосту. Далі треба було йти річкою пішки: люди обережно ступали на дерев'яні палети на воді, військові допомагали. Я хотіла дочекатись чоловіка, але військові перевели нас на інший берег. Назавжди запам'ятаю перевернутий автомобіль, який, вочевидь, впав з мосту. Напевно, там загинули люди. Це були наче кадри з фільму жахів.

Люди переходять річку в Романівці близ Ірпеня на початку березня 2022 року. Фото: Efrem Lukatsky/AP/East News

Емма хотіла спати, але через вибухи і все, що відбувалося, постійно прокидалася і плакала. Щоб її заспокоїти, я, стоячи на зупинці біля зруйнованого мосту, годувала її грудьми. Вже наступного дня росіяни розстріляли людей, які стояли на цій зупинці...

І військові, і люди, що проходили повз, говорили йти до автобусів на Київ, але без Олега я не збиралася нікуди їхати.

Пам'ятаю, як, заливаючись слізьми, всоте набирала номер чоловіка. Емма знову заплакала. У цей момент до мене підійшов військовослужбовець: «Давайте я потримаю дитину». У нього на руках дочка стала заспокоюватись. Саме тоді й була зроблена та сама фотографія

Але в тому стані я жодних фотокореспондентів не помічала… Я була дуже вдячна цьому військовому. Він опинився поряд у найкритичніший момент.

Емма ще була у нього на руках, коли чоловік нарешті взяв слухавку. Виявилось, він потрапив під обстріл. Декілька куль пролетіло буквально над його головою, він дивом не постраждав. Олег зміг вийти на зв'язок вже коли був біля зруйнованого мосту...

«Грудне вигодовування рятувало не тільки доньку, але й мене саму»

У метушні я навіть не спитала імені військового, який мені допоміг. Встигла тільки йому подякувати, після чого ми вже разом з Олегом сіли в евакуаційний автобус до Києва. А з київського залізничного вокзалу поїхали електричкою до Рівного. Електричка була повністю забита — мені здається, у вагоні було кілька сотень людей. Я спочатку думала, що доведеться стояти, але мені поступилися місцем на краєчку сидіння. Усі вісім годин дороги я не могла навіть розвернутися, не кажучи вже про те, щоб підвестися. Про зміну підгузків не було й мови, але найважливіше, що донька не була голодною — нас знову врятувало грудне вигодовування.

Не уявляю, як змогла б за тих умов погодувати доньку, якби вона була на штучному. Спочатку під вибухами у Романівці, потім у цій електричці. Підігрівати пляшечки було б нереально. А так у доньки завжди було свіже та тепле молоко. І тільки-но Емма прокидалася, я одразу починала її годувати — і вона засинала знову. Це допомогло нам нормально пережити дорогу.

Під час евакуації. Фото з приватного архіву

Насправді грудне вигодовування рятувало не тільки Емму, а й мене саму. Це було єдине, що могло мене заспокоїти. Так було і в Ірпені. За вікном звуки «градів», а я годую доньку, відчуваю її тепло, дивлюся на неї — і заспокоююсь.

На тлі всього цього жаху грудне вигодовування стало нашим з Еммою острівцем безпеки

Можливо, тому ми практикуємо це досі, хоч доньці вже два з половиною роки. Нині лише на ніч, але це важливо для нас обох. До речі, це мене дуже рятувало й восени-взимку 2022 року під час блекаутів у Київській області, коли неможливо було приготувати дитині їжу.

Про важливість грудного вигодовування під час війни Юлія пізніше розповіла публічно в межах спеціального проекту ЮНІСЕФ.

— Це було в Рівному, де ми три місяці були в евакуації, — пояснює Юлія. — Повідомлення в чатах від мам, які не могли знайти в спорожнілих магазинах суміші, які б підходили для їхніх дітей, розривали серце. Ще в Ірпені я бачила ці повідомлення і була готова поїхати й погодувати чиюсь дитину. Але всі ці жінки, на жаль, були надто далеко.

Юлія дотепер підгодовує доньку грудним молоком, адже цей ритуал краще за інші знімає тривогу. Фото з приватного архіву

Зворушлива зустріч

Евакуювавшись на Рівненщину, Юлія навіть не здогадувалася, що там на неї чекає важливе знайомство.

— Через подругу ми змогли знайти у Рівному квартиру, де жили наступні три місяці, — каже Юля. — Вже коли були там, знайомі стали надіслати фотографію обкладинки журналу Time. Побачивши знімок, я дуже здивувалася… Люди швидко знайшли мене у соцмережах. Мені почали писати жінки з усього світу. Сотні повідомлень, слів підтримки. І серед них раптом повідомлення від хлопця на ім'я Влад: «Привіт. Радий, що з вами все гаразд. Як Емма?»

Виявилося, це був той самий військовослужбовець, який допоміг нам під час евакуації! Він також був дуже здивований, побачивши себе в Time. Йому на той момент було лише 19 років. З'ясувалося, що його мама та дві молодші сестри живуть у Рівненській області. Ми до них приїхали, познайомились. У Влада чудова родина. Було дуже зворушливо, коли його мама взяла на руки Емму — так само, як її тримав Влад на тому знімку. Пізніше ми побачилися і з Владом, але це була дуже коротка, можна сказати, епізодична зустріч. Домовилися, що після перемоги наговоримося вдосталь. А поки листуємося. Він часто запитує про Емму. Сам Влад, як і раніше, на службі.

Юлія з чоловіком та донькою повернулися до Ірпеня у червні 2022 року.

— Попри те, що війна триває, мені дуже хотілося повернутися. Це мій дім, моє рідне місто, де мені дорога кожна вулиця, — пояснює Юлія. — Дуже боляче бачити страшні наслідки війни. Ірпінь швидко відбудовується, але з нашого вікна досі видно згорілі будинки, руйнування. Квартира вціліла, хоча у даху внаслідок обстрілів утворилася вм'ятина. У парку, де ми гуляємо із донькою, залишилися сліди від снарядів.

Сліди від снарядів в Ірпені. Фото з приватного архіву

Добре, що тоді, коли почалася війна, Емма ще нічого не розуміла. Хоча наслідки все одно є, тому що донька боїться гучних звуків — чи то сусідське свердлило, чи навіть блендер. На сигнал повітряної тривоги ми намагаємося реагувати спокійно, щоб Емма зайвий раз не лякалася. Чуючи цей звук, Емма може вказати пальчиком на вікно і сказати: «Тривога». Але вона поки що не асоціює це із чимось жахливим.

Ми рідко коли спускаємося в укриття — з найближчого у нас тільки підвал, перебувати там з дитиною дуже складно. Роботу ППО чуємо регулярно… Останні новини не вселяють оптимізму, але я намагаюся не зациклюватися на поганих думках — інакше можна збожеволіти. Звикла говорити собі, що якщо не можу змінити обставини, треба до них адаптуватися. Що й намагаюсь робити.

Я сумую за тією Юлею, що була до 24 лютого 2022 року. Спокійною, безтурботною дівчиною, яка насолоджувалась життям. Боюся, що навіть коли закінчиться війна, ця безтурботність уже не повернеться. Так як раніше вже ніколи не буде...

Юлія з чоловіком і донькою. Фото з приватного архіву
20
хв

Українка з обкладинки Time: «У найкритичніший момент військовий взяв мою заплакану доньку на руки, і вона вмить заспокоїлась»

Катерина Копанєва

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

«Мені подобається людей вбивати». Як діалоги, які ніхто не мав почути, стали розмовами, які мусить почути кожен

Ексклюзив
20
хв

Діана Подолянчук: «Ми мусимо навчитись сприймати війну — як щоденну рутинну роботу»

Ексклюзив
20
хв

Українка з обкладинки Time: «У найкритичніший момент військовий взяв мою заплакану доньку на руки, і вона вмить заспокоїлась»

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress