Ексклюзив
20
хв

«В Україні я воюю за те, щоб такої країни як Росія взагалі не було на карті», — колишній офіцер ФСБ Ілля Богданов

«Був крутий момент, коли ми видерлись на вишку метеостанції і встановили там червоно-чорний стяг. На таке безоглядне безумство тоді вистачало сили духу. Це потім я усвідомив, що завжди так бути не може. Що треба зупинятись, бо загину. А після тієї ротації, коли нас вже змінили і ми поверталися назад, прямо в дорозі, в машині, я почув, що Донецький аеропорт підірвали. Їхав і плакав — чому я не лишився на останню ротацію?»

Дарія Горська

Ілля отримав українське громадянство, вчить українську мову та навіть змінив прізвище на українське. Тепер він не Богданов, а Гаєвський

No items found.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

Дев’ять років тому, 20 січня 2015 року, проросійські сили підірвали термінал Донецького аеропорта імені Сергія Прокоф’єва. На цьому закінчилась наймасштабніша епопея антитерористичної операції — оборони ДАП, яка тривала 242 дні. Одним з тих, хто боронив ДАП, був Ілля Богданов (нині Гаєвський) — колишній кадровий російський офіцер, оперуповноважений ФСБ, який з самого початку антитерористичної операції вирішив воювати на боці України.

За останні десять років Ілля встиг пройти найгарячіші точки АТО, отримати українське громадянство, пережити три замахи на вбивство, одружитись, відкрити в Києві ресторан, написати книгу й отримати тяжке поранення вже під час широкомасштабного вторгнення. Що втім не зупинило його від подальшої участі в воєнних діях.

Ілля Гаєвський (Богданов). Фото з Facebook

«Це ми перетворили диспетчерську вежу на одну з ключових позицій аеропорту»

— У Донецькому аеропорту я був на кількох ротаціях, — згадує Ілля Гаєвський (Богданов). — Спочатку в жовтні 2014-го — тижні три. А потім вже в кінці, у січні 2015-го.

Перший наш заїзд був епічним. Ярош ( Дмитро Ярош — народний депутат восьмого скликання ВРУ, командувач Української добровольчої армії, засновник і голова політичного об’єднання «Правий сектор». — Ред.) вишикував нас і спитав, хто хоче їхати. Потрібно було 18 людей. Я і ще пару чоловіків вийшли вперед. Інших довелося призначати. Наступні п’ять днів ми ніяк не могли доїхати до аеропорту через інтенсивність ворожого вогню.

Нарешті вночі прорвались. Приїхали, почали швидко розвантажуватись, а інші хлопці саме знімалась з місця, кидаючи собі за протикомулятивну сітку оргтехніку, якесь приладдя, своїх «двохсотих»... До речі, у нас в ДУК (Добровольчий український корпус «Правий сектор» — Ред.) загиблих не було, а от поранених — дуже багато. І якщо у ЗСУшників ротація була щотижня, то нас ніхто не міняв, аж поки ми не лишились вдвох з ще одним хлопцем, інших забрали «300-ми». В ротації, яка приїхала нам на зміну, був знаменитий «Сєвєр» (18-річний Сергій Табала, наймолодший кіборг ДАПу — Авт). Він був у дуже важкому психологічному стані – пригнічений, злий. Я намагався його підбадьорити, бо заступати на ротацію з такими емоціями не можна.

«Сєвєр» каже: «Ти бачиш, скільки хлопців загинуло? Зрада кругом, тотальна зрада». Припини, кажу. Такий настрій до добра не доведе. 6 листопада «Сєвєр» загинув. Напевно, передчував свою смерть.

Бійці «ДУК» жили в прибудові — крихітному гіпсокартонному приміщенні. Вдень було тепло, а вночі нестерпно холодно. В будівлі на другому поверсі була одна цегляна стіна, під якою хлопці в кіпі спальників намагались по черзі відпочити. Туалетом нам служив один з дальніх кабінетів. Перший поверх ми постійно мінували, щоб не дати ворогу нас заштурмувати, періодично вивозили АГС (станковий автоматичний гранатомет — Ред.) і стріляли.

Влаштовували вилазки до паркану, що викликало різкий спротив ЗСУ — командир в тій ротації був дуже обережним і, схоже, просто хотів відсидітись. В наступних ротаціях ЗСУшники вже були активнішими. Іноді військовим Збройних сил доводилось на пальцях пояснювати алгоритми дій, тактику. А стратегію відвойовувати зі скандалами.

Наприклад, диспетчерську вежу ЗСУ взагалі не використовували, хоча це був надважливий пункт — точка, з якої все видно. Коли я заїхав на ротацію, «зєсеки» мені: «На башту ніхто не ходить, там все заміновано». Я їх почав переконувати, що це просто злочин не використовувати таку точку. Вони мені: «Не можна туди лізти, ворог побачить нас і буде довбити ще більше. Від вас, правосеків, одні проблеми». Коротше, ми просто зламали двері на башту і з’ясували, що нічого там не заміновано. З того часу диспетчерська вежа стала однією з ключових позицій ДАПу — зокрема, для ЗСУ.

У нас там і снайпери сиділи, і стріляли ми звідти з усього, з чого могли. У мене там стався рікошет в каску, було б пряме влучення — поламало б шию.

Встановлені на вежі Донецького аеропорту прапори. 2014 рік. Фото з Facebook

Чорний сніг навколо Донецького аеропорту

— На другій ротації, взимку, ми були на метеостанції аеропорту. Одного дня був настільки страшний артобстріл, що все навколо повністю почорніло. Щойно випав сніг, все таке біленьке, і раптом — чорним чорно. Був в тій ротації один цікавий чоловік — професор одного з університетів, який ніколи до цього не воював, а тут приїхав в складі добровольчого батальйону, щоб побувати в самому пеклі і потім розповідати про це своїм студентам. На своєму чергуванні він підійшов до воріт і раптом помітив, як до них пробирається ворог. Відкрилася стрілянина. Якби професор вчасно не помітив небезпеку, нам всім би була труба.

Був крутий момент, коли ми видерлись на вишку метеостанції і встановили там червоно-чорний стяг «Правого сектора». На таке безоглядне безумство тоді вистачало сили духу — коли не думаєш про наслідки, просто віриш в свою удачу. А потім я усвідомив, що завжди так бути не може. Що треба зупинятись, бо загину. Після тієї ротації, коли нас вже змінили і ми поверталися назад, то прямо в дорозі, в машині, я почув, що Донецький аеропорт підірвали. Їхав і плакав — чому я не лишився на останню ротацію?

Дарія Горська: Для вас ризик смерті тільки підсилює бажання брати участь в операціях?

Ілля Гаєвський (Богданов): Раніше так і було. А після поранення в Ірпіні у 2022-му я став набагато обережнішим, з’явилось відчуття, що будь-якої миті може статись що завгодно. Романтизація війни зникла.

Ілля Гаєвський (Богданов). Фото з Facebook

ДГ: Як почалася ваша кар’єра військового?

ІГ: З 14 років я мріяв взяти участь у революції, хотів воювати. В 2010 закінчив Хабаровський прикордонний інститут ФСБ, став опером, дослужився до старшого лейтенанта. Моїм бойовим хрещенням став Дагестан. З 2010 до 2013 я брав участь в контртерористичній боротьбі. У перший же тиждень потрапив під обстріл блок-посту. Але там була партизанщина, а в АТО вже — справжня війна.

ДГ: Чому ви, офіцер ФСБ, взагалі вирішили їхати воювати за Україну?

ІГ: Я завжди був проти Путіна, але коли мої друзі поїхали казаками в Луганську область, це стало останньою краплею. Залишатись бездіяльним я не міг. Цілу ніч я послідовно розбирав всі «за» і «проти», думав, на чиєму боці воювати й дійшов висновку, що треба воювати за Україну.

ДГ: Кому першому сказали про своє рішення?

ІГ: Нікому, інакше я б взагалі не виїхав. Мамі сказав вже зранку, коли йшов з рюкзаком з квартири. Кажу: «Я їду в Україну воювати проти путінського режиму. Чекайте на революційних штиках». Мама не схвалила. Потім ще довго говорила, що їй соромно людям в очі дивитись. Її ще й накручували з усіх боків, який у неї син негідник. Все змінилось, коли вона пішла на пенсію. Різко скоротилось коло спілкувань, і мама стала спокійніше дивитись на речі. У 2018 році вона навідала мене в Україні. Я показав їй Київ, Західну Україну. Їй сподобалось.

ДГ: Крім рідних, ви кинули в Росії квартиру, успішну кар’єру, машину, зарплату в 100 тисяч рублів. За чим шкодуєте найбільше?

ІГ: Тоді не шкода було нічого. Речей брав максимум на три місяці, бо думав: влітку приїду — восени загину. А от зараз є одне, за чим шкодую — своє військове звання. Я з дитинства хотів бути офіцером, вчився на це. П’ять років жив в казармі, ходив строєм, служив. Зараз був би вже підполковником. А в Україні я мобілізований рядовий — і без варіантів.

Три замахи на вбивство й одне інсценування

ДГ: Тоді, в 2014-му ви приїхали в Україну і за годину були затримані Службою безпеки України.

ІГ: Я не знав, куди приткнутись. Пішов у головний намет на Майдані, розповів свою історію. Вони кажуть: «О, то ми викликаємо СБУ». Я й не проти був. Мене перевірили, не побачили ніяких проблем. На той момент я уже знав, що дуже хочу в мобілізуватись в бригаду «Азов», але мене не взяли через моє російське громадянство. Вдалося потрапити в батальон «Донбас» до Семена Семенченка. В АТО тоді був повний хаос. Щойно з кадрової армії, я опинився серед тих, хто навіть гадки не мав, як воювати, з якого кінця зброю тримати. Структури, системи, забезпечення не було як таких. З «Донбасом» я пройшов Іловайськ, але в котел не потрапив, саме в той день для мене не вистачило місця в автобусі. Потім ми забирали хлопців, які виходили з котла, і вивозили з полів. З «Донбасу» я перейшов в ДУК «Правий сектор» і з ними вже пройшов Піски, Донецький аеропорт, Ясиновате. Був командиром 7-го батальону ДУК, займався цікавою диверсійною роботою.

ДГ: А у 2015-му вирішили повернутись до мирного життя?

ІГ: Я не хотів заключати контракт після добровольчого «движу». Та й хотілось понюхати, що таке цивільне життя. Починав з нуля. Жив у корєша, охороняв маслозавод, працював на автомийці. Оце, до речі, було психологічно тяжко, бо нас завжди лякали в інституті ФСБ: «Якщо вас виженуть з армії, будете все життя подавати шланг на бензоколонці». Рятувало те, що я мав блог, де описував все, що зі мною відбувалось, і це сильно розважало людей. Завдяки цьому автомийка на Борщагівці, де я працював, стала популярною в Києві, потусити зі мною і помити машину приїжджали з різних районів міста, з Броварів. Я навіть премію за таку рекламу почав отримувати.

ДГ: Потім ви встали на ноги і відкрили на Подолі ресторан корейської кухні. Чому корейський?

ІГ: Я з Владивостоку. Там корейська кухня — частина національної, а пиріжки пян-се — найпопулярніший варіант вуличної їжі. В Києві такої страви взагалі не було. А я люблю робити щось оригінальне. Завдяки інстраграму знайшовся інвестор, зараз ми — партнери 50/50. В цей час відбувся черговий замах на мене, що теж мене медійно підсвітило.

В 2017 році Ілля відкрив у Києві ресторан корейської кухні Пян-Се Бар. Фото з Facebook

ДГ: Правда, що вас тричі намагалися вбити ?

ІГ: Вперше це сталось у 2015. Завербували дівчину, з якою я спілкувася. Вона мені вірші писала, приходила до мене додому, все тихенько фотографувала і відправляла матеріали Євгену Жиліну( керівник суспільної організації «Оплот», в якій об’єднувалися силовики та колишні спортсмени, які зокрема, обслуговували Антимайдан — Ред.) в Росію. Потім звела мене з колишнім харківським ментом, який, як потім з’ясувалось, мав стати моїм кілером. Я швидко його розкусив і повідомив СБУ. Під час обшуку в нього вилучили снайперську гвинтівку, пістолет 6П9 та патрони. На слідстві він зізнався, що був завербований в Росії Жиліним та співробітниками ФСБ. Йому дали 8.5 років. Він вже відсидів і вийшов на волю.

Другий замах стався в листопаді 2016-го. Замовником були Головне управління Генштабу Збройних сил Росії та ФСБ, а виконавцем – двоє поліцейських і колишній харківський депутат міськради. Поліцейські в останній момент злякались і злили всю інформацію СБУ. Про що замовики, звісно, не знали.

Служба безпеки влаштувала «ловлю на живця» з моєю участю. Ті поліцейські інсценували моє викрадення, привезли мене до депутата, який теж, звичайно, не знав, що виконавці вже співпрацюють з СБУ. Він надів мені на голову мішок, хотів колоти наркотиками, та поліцейські відмовили його. Били мене по-справжньому, щоб у вбивці не виникло підозр. Я був без зв’язку, знерухомлений, в інформаційному вакуумі. Це було уже тяжко і виснажливо. Командування ГРУ хвалило депутата, казало, щоб за необхідності він грохнув мене. Якщо б не СБУ, тим би і закінчилось.

Ілля перейшов на бік України і за це його кілька разів намагалися вбити. На фото - з Юрієм Луценко та Василем Грицаком після успішної операції звільнення Богданова, викраденого російськими спецслужбами. Фото з Facebook

Третій замах — під час президентських виборів 2019 року. Кадирівці прийшли прямо в мій ресторан, після цього протягом чотирьох місяців зі мною жив працівник служби безпеки. Ось чому я ніде особливо не «свічу» свою родину. Хоча я одружений, дитині 5 місяців.

«Для росіян збройні конфлікти — місця помсти за приниження, якого вони зазнають на батьківщині»

ДГ: Чи передбачали ви початок повномасштабного вторгнення?

ІГ: Ні! Напередодні я доводив усім, що цього просто не може бути. Дружина розбудила серед ночі: «Батьки кажуть — почали бомбити». Та то, кажу, вони новин передивились, спи. А коли зрозумів, що це правда, поїхав швиденько заправляти машину.

З перших же днів разом з друзями їздили в Бучу, Гостомель. Вдиралися в гущу подій, стріляли по колонах, виводили цивільних, виносили трофейні стволи. Дістали, наприклад, ворожий безпілотник в ідеальному стані.

А потім переломний для мене момент — Ірпінь. Нам дуже допомагав один цивільний, Ігор. Неймовірний мужик. Він мислив нешаблонно, блискавично, був надзвичайно рішучим. Поїхав до росіян і каже: «Вам же неприємно, що стільки трупів на вулицях. Давайте я сяду за кермо труповозки?» Вони погодились, і Ігор отримав уникальну можливість вільно пересуватися по окупованому місту і збирати розвіддані.

24 березня його не стало. Ми їхали в одній машині, на перехресті з БМД-4 вистрибнув солдат: «Стоять! Стоять!» Шеврон, триколор... Я вистрелив йому в голову і живіт. По нам почали гатити з кулеметів і автоматів. Ігор загинув на місці. У пілота дрону — роздроблені рука і нога.

У мене — рука в лохми, думав, взагалі відірвало. Кричу водію — «Газуй!» А він від шоку не може ворухнутись. Тоді я вцілілою лівою обіймаю його за плече і спокійно кажу: «Любий, будь ласка, натисни на газ, вивези нас звідси». Він опанував себе, газонув, і ми змогли відірватись

Поки їхали, я мало не стік кров’ю. Ніяких джгутів у мене з собою не було, я дуже халатно до цього відносився, бо беззастережно вірив в свою удачу. Після того поранення лікувався дуже довго, нічого нормально не зрослося. Поставили титанову пластину, з нею пішов воювати, хоча після кожного бою довго не міг поворухнути рукою. Зрештою, титанові болти полопались, пластини розбовтались, довелось робити ще дві операції. Тож зараз я тимчасово на тиловій посаді. Сподіваюсь, до весни відновлюсь і повернусь в стрій.

Ілля був поранений в Ірпіні. Фото з Facebook

ДГ: Як прийняли рішення йти в Російський добровольчий корпус (військовий підрозділ Збройних сил України, який сформований з етнічних росіян, що проживають на території країн Європейського союзу, України, у серпні 2022 року для захисту України від російського вторгнення під час російсько-української війни — Ред.)?

ІГ: Шукав, куди піти. А там дуже хороший колектив. Є такі, хто втік з Росії за кордон, щоб не потрапити під мобілізацію, а потім вирішили боротися за Росію без Путіна. Вони приїхали воювати на боці України. А ще в РДК толкове командування. Запорізький напрямок, Зміїне — ми багато з ними пройшли. А коли з’явилась ідея йти на Білгород, я сказав: все що завгодно, тільки не це.

У мене був просто містичний жах перед перетином кордону. Я так хвилювався, що вперше в житті пив заспокійливе перед цим рейдом. Відчуття було, що тільки ступиш — і тебе накриє вся потужність орди

Потім страх зник. Ми їздили на БТРі по всьому кордону, і від усвідомлення, що ти їдеш по Росії, де кіпа озброєних людей, впадали в ейфорію. Бачимо будівлю ФСБ — йдемо на неї, починаємо стріляти і тут розуміємо, що російська артилерія вирішила, що ми вже в цю будівлю зайшли і закріпились. І вони починають обстрілювати її з іншого кінця! О, думаємо, супер. Відійдемо і не будемо їм заважати, перекриємо перехрестя, щоб ніхто не сунувся і не зіпсував веселощів.

Насправді це не вперше вони відстрілюють купу снарядів на порожніх об’єктах. Там же шалений заробіток грошей, списання техніки і боєприпасів, медалькі, вислуга — рік за три. Я називаю це «Дагестанською схемою», бо коли я брав участь в контртерористичній діяльності в Дагестані, на одного терориста витрачали 400 мін. 400!

Зараз російські військові роблять те саме. В новинах видно дрони, авіацію, спецтехніку, лунають вибухи — і це все на місці, де росіян уже тиждень немає! Вони імітують бурхливу діяльність на порожньому КПП, списують боєприпаси, відмивають гроші

Основною ціллю наших рейдів на Брянськ і Білгород було показати людям, що ми, росіяни, прийшли звільнити Росію від путінського режиму. А ще — відтягнути сили російської армії з інших ділянок фронту.

Так і сталося — на нас кинули загони з луганського напрямку. Хоча ми підкреслювали, що не воюємо з мирним населлям, цивільні масово тікали з міст. А в соцмережах завалювали нас проханнями прийняти їх до наших лав. «А ви до нас надовго? А можна з вами виїхати в Україну і продовжити боротьбу? У мене є дідова рушниця!» Але далі слів справа не йшла. Бояться. Така вже російська ментальність.

ДГ: А якою ментальністю можна пояснити звірства в Гостомелі, Бучі, Ірпіні — вбивства дітей, розстріл мирних жителів, згвалтування? Як ви, росіянин, пояснюєте дії ваших колишніх братів по крові?

ІГ: Кров у мене українська. Мої пращури-українці колись давно виїхали на Далекий Схід. Тому російської крові у мене немає. Але ріс і вчився я в Росії, і тому дуже добре розумію ту ментальність. Коли вони почали тягнути з будинків унітази і гвалтувати дівчат, ЗМІ писали, що вони — дикуни, які виросли за межею бідності і вперше вийшли в люди. Це не правда. В Бучі стояла 55 бригада Тихоокеанського ВМФ, з Владивостоку. Я сам звідти, в тій бригаді — мої однокласники й колишні друзі. Вони виросли на японських машинах і в прекрасних побутових умовах. Але вдома ці люди психологічно задавлені, пригнічені, ображені на владу і життя. І єдине місце, де російський мужик може дати собі волю і відігратись — це озброєні конфлікти — Афганістан, Чечня, Україна.

ДГ: Ви ще з часів АТО — українець, Петро Порошенко особисто вручив вам український паспорт. Ви подавали запит в консульство РФ в Україні з проханням позбавити вас російського громадянства. Позбавили?

ІГ: Вони не позбавляють громадянства тих, на кого відкриті кримінальні провадження чи хто в розшуку. А я ж у розшуку, і на мене відкриті справи за найманство і державну зраду. Але процедуру я виконав. І вклав в конверт разом з запитом свій російський паспорт.

Протягом семи років Ілля писав книгу, в якій описав і роботу в ФСБ, і свій досвід в Україні. Книга вийшла в 2021 році вже під новим прізвищем Іллі — Гаєвський. Фото з Facebook

ДГ: Чула, що почали вчити українську мову...

ІГ: Після поранення я щодня займався з репетитором, вчив граматику, практикувався.

У мене вдома взагалі була заборонена російська мова

Але коли пішов служити в РДК, де всі говорять російською, вивчення української трохи застопорилось. Я на тій стадії, коли легше писати українською, ніж говорити.

Але мені цим не дорікають. Особливо коли люди дізнаються, що я приїхав з РФ, плачу тут податки і проливаю свою кров за Україну. Знаєте, в 2014 я їхав в Київ воювати за іншу Росію, за Росію без Путіна. Тепер я воюю за Україну і за те, щоб такої держави як Росія взагалі не існувало на карті…

Фото на титулі gaevskyi.com

No items found.
Р Е К Л А М А
Приєднуйтесь до розсилки
Thank you! Your submission has been received!
Oops! Something went wrong while submitting the form.

Українська журналістка, працювала оглядачем газети Факти, висвітлювала гучні кримінальні справи та гострі соціальні проблеми, публікувала інтерв'ю з видатними особистостями. Під час антитерористичної операції робила репортажі з лінії фронту. Працювала як радіожурналіст, актриса театру колишніх засуджених "Постскриптум", диригент церковного хору та гід-перекладач у Чорнобильській зоні відчуження.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати
Юлія «Куба» Сідорова жадан ветеранка війна історія інтерв'ю

«Це був мій перший виїзд під час повномасштабної війни. Машина наших хлопців потрапила під танковий обстріл, і ми з «Аляскою» (парамедикиня, з якою працювали в одному екіпажі) вирушили на допомогу. Приїжджаємо й бачимо: машина горить (виявилося, наші встигли з неї вискочити), а хлопців ніде немає. Почали їх шукати, і в цей момент російський танк відкрив по нам вогонь. Ми сховалися в єдиному «укритті», яке знайшли — між автобусною зупинкою і вуличним туалетом. Танк стріляє, за нашими спинами «приліт», я розумію, що нас зараз вб'є. Але нас розбирає сміх — ну яка ж безславна смерть: отак загинути біля вуличного туалету на першому ж виїзді. Аляска вирішує зафіксувати цей момент — а раптом телефон вціліє, і хтось колись подивитися. Питає, якими будуть мої останні слова. І ми на тлі вибухів записуємо відео…»

Це відео, що завірусилось у соцмережах, увійшло до документального фільму «Куба і Аляска», який режисер Єгор Трояновський зробив спільно з французькою, бельгійською й українською продакшн студіями. Стрічка, яку можна буде побачити вже цьогоріч, розповідає історію парамедикинь Юлії Сідорової з позивним «Куба» й Олександри Лисицької з позивним «Аляска». Вони рятують життя українських військових на фронті. Зокрема, Куба це робить з 2014 року — ще тоді вона поїхала на Донбас бойовим медиком. Хоча до медицини жодного стосунку не мала.

Юлія — дизайнерка, її колекції побували на Ukrainian Fashion Week і в Парижі. Втім зараз її швейний цех шиє жіночу військову форму, а сама Куба є керівницею медичної служби Veterankа. Починала вона з «Госпітальєрів», потім разом з Аліною Михайловою створила медичну службу «Ульф». Сергій Жадан присвятив Юлії вірш, який так і назвав — «Госпітальєрка».

«Іноді почуваюсь, як у кіно. В якому героїні дуже важко, але разом з тим неймовірно цікаво»

«Перша година після поранення найважливіша»

— Жадан нам допомагає, — розповідає Sestry Юлія «Куба» Сідорова. — На творчому вечорі у Києві він збирав гроші на проєкт, який ми зараз втілюємо в життя — наземний дрон для евакуації поранених. Війна змінюється, тож доводиться шукати нові рішення. 

Є таке поняття як «золота година» — перша година після того, як людина отримала поранення. Протягом цього часу «трьохсотий» (поранений — Ред.) має бути доставлений до шпиталю.

Раніше з цим було простіше, але за теперішньої щільності вогню поранених часто вдається евакуювати у кращому випадку через добу. У такій ситуації наземний дрон — це можливість під'їхати максимально близько і забрати людину

Безперечно, ворог може його знищити — як і будь-який інший транспорт. Коли ми працювали із квадроциклами, у нас так загинув водій медслужби. Але плюс дрона в тому, що водій не потрібний. Якщо тестування дрону пройде успішно, працюватимемо над тим, щоб таких дронів побільшало. 

Паралельно ми зараз навчаємо особовий склад тактичній медицині — в умовах, коли евакуацію не можна провести швидко, важливо, щоб бійці знали, як допомогти один одному і могли розраховувати самі на себе. Щоб навчитися правильно діяти при пораненнях, не обов'язково мати медичну освіту — у мене, наприклад, її не було. Проте ще на Майдані я надавала людям допомогу в парламентській бібліотеці на Грушевського, де на той момент був шпиталь.

— До подій на Майдані ви жили у Харкові?

— Так. Після побиття силовиками студентів просто сіла на потяг і поїхала до Києва. Навіть мамі не сказала, куди й навіщо їду. Схожа ситуація була восени 2014 року, коли вирішила їхати на фронт. Я рвалася туди з першого дня війни на Донбасі. Але відмовляли друзі, а сама я не дуже уявляла, що на мене чекає. Разом з тим певної миті зрозуміла, що більше не можу залишатися в тилу... Через знайомих вийшла на Марію Берлінську, вона познайомила мене з Яною Зінкевич — так я опинилася в «Госпітальєрах». Дуже хотіла бути корисною на фронті. Хоча й сумнівалася, що зможу там вижити.

«Іноді доводиться виїжджати на трьох колесах»

— Психологічно?

— Фізично. Думала, що мене одразу вб'ють. І у 2022, коли повернулась на фронт після трирічної паузи, теж були такі думки. Але, як бачимо, я виявилася досить живучою (сміється).

— Пам'ятаєте момент, який могли б назвати своїм бойовим хрещенням?

— Коли вперше приїхала на базу, саме привезли тіло «Сєвєра» — наймолодшого «кіборга» з Донецького аеропорту (Сергію Табалі, який загинув у листопаді 2014, було 18 років. — Авт.)… 

Але саме бойове хрещення — це коли на виїзді з Катериною Приймак (парамедикинею, згодом співзасновницею Жіночого ветаранського руху — Авт.) ворог знищив дві наші машини. І коли ми з Євгеном Титаренком (режисером, який пішов на фронт 2014 року — Авт.) потрапили під обстріл і осколки снарядів стукали по плиті мого броника. 

Я навіть рада, що це сталося одразу. Швидко прийшло усвідомлення, що смерть завжди ходить поруч. Ще зрозуміла, що вмію зібратися та діяти у критичний момент. Коли пізніше прокручую в голові все, що сталося, події ніби уповільнюються — хоча насправді все відбувалося дуже швидко.

— У будь-якій екстремальній ситуації ви знаходите місце гумору...

— Гумор допомагає. Це захисна реакція. Пам'ятаю, тягнемо з побратимом «трьохсотого» (пораненого. — Ред.) з позивним «Бегемот». Навколо стрілянина, «прильоти». Дотягнули його до певної точки, він видихає: «Ух, дивом вижили». «Та ще не вижили» — кажу. І всім нам раптом стає так смішно. Лежимо в траві і сміємося — попри цілком реальну перспективу там і загинути. Або як у тій ситуації біля вуличного туалету, де були разом з Аляскою. До речі, наші хлопці тоді вижили — декілька з них отримали легкі поранення.

Аляска і Куба. Скріншот з відео

— Відео з того дня — не єдине, що вам з Аляскою вдалося зняти на війні.

— Таких коротких відео з фронту у нас дійсно багато. Спочатку це була ініціатива Аляски, яка раніше працювала у ЗМІ — вона хотіла зафіксувати те, що з нами відбувається. Після того, як ми виклали кілька відео в мережу, режисер Єгор Трояновський сказав, що хоче зняти фільм — і з того часу за будь-якої нагоди ми знімали себе на гоупрошки. Наші відео можна буде побачити у фільмі, коли він вийде у прокат.

— Ви вмієте зібратись і діяти в екстремальних ситуаціях. Чи були моменти, коли втрачали контроль над емоціями?

— На бойових завданнях — ніколи. Але мене можуть довести до істерики некомпетентні люди та їхні неадекватні рішення. Я можу сперечатися, кричати — навіть якщо переді мною керівництво. Часто кажу, що на війні мене вб'є не ворог, а якийсь місцевий командир, якого «дістала вже ця Куба».

«Найстрашніший день — коли загинув мій наречений»

— Кажуть, робота бойового медика — одна із найскладніших психологічно. Ви постійно бачите смерть і змушені миритись з тим, що всім допомогти неможливо…

— Складно втрачати своїх — тих, кого знала особисто. Разом з тим до смерті як до явища на війні звикаєш. Тільки до смерті близьких звикнути неможливо… Усіх дійсно не врятувати, і якщо вмирає людина, травма якої була несумісна з життям, мені нема в чому себе звинувачувати. Я це розумію і концентруюся не на тому, чого не можу зробити, а на тому, що можу. Наприклад, ми постійно працюємо над удосконаленням процесу евакуації, над радіомедициною — коли медик по рації інструктує солдата, як допомогти пораненому побратиму.

— Який момент війни став для вас найстрашнішим?

— Смерть мого нареченого... Він загинув на фронті 8 червня 2023 року. Ще дні, коли загинули мої друзі — на цій війні я втратила багато дорогих мені людей. А ось екстремальні ситуації, обстріли, прильоти — все це ніколи не було для мене чимось дуже страшним. Сприймаю це радше як пригоду. 

— Вам знайомий страх смерті?

— Не думаю. Іноді (знову ж таки не на бойових) буває поганий настрій і накривають думки — мовляв, не хотілося б зараз померти. Але саме страху смерті немає.

«Ми постійно працюємо над удосконаленням процесу евакуації поранених»

— У 2019 році, після п'яти років на фронті, ви вирішили повернутися до цивільного життя. Чому?

— Я пішла з армії у поганому психологічному стані: вигоряння, ПТСР, депресія. Не хотіла бачити людей — навіть звук кроків за дверима міг спровокувати панічну атаку. Від неймовірної слабкості буквально викручувало м'язи. Мене дратували цивільні (іноді вони дратують і зараз). Повернувшись до Харкова, звернулася до психотерапевта, і це допомогло. Всім раджу — і не лише тим, хто пройшов фронт. 

Думаю, основна проблема з цивільними саме в тому, що всю відповідальність вони перекладають на військових. У їхньому розумінні ми повинні спочатку воювати, потім лікуватися, адаптуватися, підлаштовуватися під суспільство, щоб нікого не дратувати. Тоді як цивільним теж треба працювати зі спеціалістами, щоб зрозуміти нас

Це ті, хто не був на війні, поділили суспільство на «військових» і «цивільних». У моїй уяві ми маємо бути єдиним цілим. Сьогодні я на фронті, ти в тилу, а завтра буде навпаки. Мені хотілося б, щоб люди сприймали це так. 

Щоб усвідомлювали, що час не на війні — це їхня можливість підготуватися. Пройти курси тактичної медицини, здобути нові навички. Боїшся, що заберуть у піхоту? Вчися вже зараз чомусь іншому. Наприклад, літай на дронах. Стань фахівцем — і тобі будуть раді у тій сфері, яку вибереш сам. Але в нас багато людей люблять скаржитися і звинувачувати у всіх бідах військових.

«Коли маю час, продовжую малювати ескізи»

— У 2019 ви повернулися до дизайну, створили власний бренд одягу і мали чимало творчих планів. Ви вірили у можливість повномасштабного російського вторгнення?

— Вірила у 2014-2016 роках. Була впевнена, що це станеться, готувалась. А ось 2022 впевненості вже не було. Перед повномасштабною війною я була на Ukrainian Fashion Week, виступала там від школи дизайну, в якій навчалася. Почала створювати свій цех з пошиття одягу. 

Велика війна застала мене в Києві. Ми з Катериною Приймак відразу створили штаб швидкого реагування. На зібрані гроші почали купувати броники, аптечки, тепловізори. Вчитель зі школи дизайну став моїм партнером зі швейного цеху, який теж був перелаштований для допомоги силам оборони. Потім ми виграли грант на закупівлю нового обладнання, збільшили наші потужності, найняли ще одну команду — і тепер цех працює на повну силу. Ми шиємо жіночу форму, сумки, чохли. Створили бренд Cubitus Dei — в 2023 році демонстрували нашу благодійну колекцію Fire of Liberty в Парижі.

«Довгим ногам і пишним формам має бути комфортно у військовій формі»

Коли у травні 2022 року я зрозуміла, що наш штаб забезпечення вже може працювати і без мене, поїхала на фронт.

Що було складніше: опинитися на фронті вперше чи після трирічної перерви й терапії?

— Вперше складніше, бо ти взагалі не розумієш, як там і що. І хоча у порівнянні з повномасштабною війною АТО — це тренувальний майданчик (калібри та інтенсивність бойових дій неспівставні), ти вже знаєш, як діяти. У 2022 я комплектувалася повністю сама, їхала на своїй машині із зібраними медрюкзаками. 

Відмінність ще й в тому, що 2014 це був дійсно вибір, а у 2022 — вибір без вибору. Для мене під час повномасштабної війни варіанта не їхати на війну просто не існувало — я не могла таке навіть уявити. Як це не захищати свою країну в такий момент? Виїхати за кордон? Я б перестала себе поважати, і психологічно мені було б ще складніше.

Зараз я на своєму місці. Не просто виконую свою роботу, а ще й можу навчати інших — це допомагає рятувати більше життів. Коли маю час, продовжую малювати ескізи — це моя віддушина.

— Що ще допомагає триматись?

— Мій пес Кавунчик з Херсона. Вже рік, як він всюди зі мною. Ще — люди, яких люблю і які люблять мене. На війні знайомишся з людьми, з якими навряд чи зустрівся б у мирному житті. Зазвичай нам потрібно багато часу, щоб з кимось потоваришувати, ми шукаємо спільні інтереси. На війні все відбувається набагато швидше. Розуміння, що будь-якої миті людини може не стати, загострює почуття, люди швидко стають рідними. Не просто так ми називаємо одне одного «побратим», «посестра» — це завжди більше, ніж просто друзі.

Сергій Жадан, Куба й Тайра

***

Госпітальєрка
(Сергій Жадан) 

Вони б мали тебе називати сестрою.
Просто мертві не пам’ятають про батьків та освіту.
Правда про світ виявилась замалою,
аби в ній вмістити все, що ти хочеш від світу.

І коли ти виносиш їх на собі, госпітальєрко,
і відбиваєш їхнє життя в їхньої смерті,
смерть говорить — зі мною завжди нелегко,
ті, що мають зі мною справу, рідко бувають відверті.

І ті, що справді не знають, як тебе звати,
знають твій позивний, за ним і кличуть.
Перекрикують біль, ніби ламають загати,
ніби криком хочуть спинити кров убивчу.

І залишають цей світ з обов’язками та правами,
говорять про світ, як про найбільшу втрату.
Але правду про світ писали такими словами,
що нам потрібно виправдовуватись за нашу правду.

Правда про світ така, що навіть вірші,
які ти читаєш, для когось є пропагандою й грою.
Пропаганда — це не відмовлятись від тих, кому віриш.
Пропаганда — це називати тебе сестрою.

Політика — це не вміння підкидати монетку,
і не вміння домовлятися із ворами.
Політика — це школяр, який читає свою абетку,
це госпітальєрка, яка накладає бинти на рани.

Політика — це далі жити в своїй країні.
Любити її такою, якою вона є насправді.
Політика — це знаходити слова: важкі, єдині,
і лагодити все життя небеса несправні.

Політика — це любити тоді, коли лякає
саме слово любов, коли не шкодують бранців.
Релігія — це відчути на дотик, своїми руками,
як знімаються шви із того, кому не давали шансів.

Релігія — це телефони, зроблені в Китаї,
це священники з простреленими паспортами.
Війна, мов сука, вигодовує щенят, яких їй підкидають,
назавжди роблячи їх сестрами та братами.

Твої брати з грізними позивними.
Твої поети з недописаними віршами.
Земля з гарячим камінням лежить під ними.
Апостоли за ними стоять з книгами і ножами.

Фотографії з приватного архіву героїні

20
хв

«На війні мене вб'є не ворог, а якийсь місцевий командир, якого «дістала вже ця Куба»

Катерина Копанєва
ірина солошенко

Для Ірини Солошенко війна почалася 2014 року на Майдані. Після окупації Росією Криму вона намагалась мобілізуватися. Ходила до військкомату, але отримала відмову. Тому прийшла допомагати до військового шпиталю, де спочатку… мила підлогу. Зараз Ірина Солошенко — волонтерка з репутацією, керівничка проєктів реконструкції Головного військового клінічного госпіталю і мобільної евакуації поранених.

Інстинкт волонтера

Наталія Жуковська: Для вас все почалося ще на Майдані. Спочатку ви носили протестувальникам одяг і їжу, а коли почалися розстріли, стали медсестрою. Якими запам'ятали ті дні?

Ірина Солошенко: 20 лютого зранку я була у Михайлівському соборі і вже звідти почула звуки, схожі на автоматні черги. За 25 хвилин я була в Жовтневому палаці — виносила поранених і загиблих. Ніколи у житті не думала, що побачу розстріл цивільних, які йшли з дерев’яними щитами у центрі Києва. 

Я є свідком розстрілів Майдану. Сама після цього звернулася до Генпрокуратури. У мене дві освіти — медична і юридична. І я вважала, що треба обов'язково довести справу до кінця, розкрити кожен епізод і зрозуміти, хто що робив. Тому що дуже багато було домислів, фантазій. 

На Майдані

Коли почалися автоматні черги, я бігла по сходинках і не могла зрозуміти, з якого боку стріляють. Тому що розносилась луна і було враження, що стріляють з готелю «Україна». На сьогодні вже проведено десятки трасологічних експертиз, завдяки яким зрозуміло, що не було ніяких інших людей, крім тієї чорної роти з жовтим скотчем, які вбивали з боку Жовтневого палацу. 

Дотепер не розумію, чому не можна зупинитись, простріливши людині, яка біжить за сто метрів від тебе, ноги? Чому можна стріляти в голову чи тулуб? Або відкривати вогонь, коли людина повертається і біжить назад? Тому 20 лютого — це для мене переломний у житті день. Тоді моє життя сильно змінилося.

Я усвідомила, що більше не може бути безтурботного минулого і майбутнього. Я намагалася повертатися до нормальної роботи, але не змогла. Тому стала волонтером 

Як виявилось, це був тільки початок. Кожен раз думаєш — що наступне? Ядерка? Світ настільки вивернувся навиворіт, що вже нічого не здивує.

Як саме ви стали волонтерити? З чого починали?

Спочатку прийшла у військовий шпиталь і мила підлогу в травматології. Таким чином допомагала 80-річній санітарці, якій було важко. Згодом включилося розуміння, що можна допомагати більше. Ми стали робили ремонти у палатах, переробляли туалети, купували матраци. Я писала про потреби у соцмережах, і люди відгукувались. Ми замінили вікна з дерев'яними рамами у відділенні невідкладної хірургії. Бо до того, коли вивозили пацієнта з операційної, він змушений був лежати на протязі. Відтак міг підхопити ще й пневмонію. 

Під час поїздки на фронт

Також їздили на фронт, багато допомагали мирному населенню, вивозили дітей з небезпечних населених пунктів. Займалися вирішенням проблем, пов’язаних з протезуванням в Україні. Крок за кроком щось змінювали — і це працювало. 

З 2014 року я — одна із засновниць благодійної громадської організації Волонтерська Сотня «Доброволя». Всі ті волонтерки, які працювали, коли не було ні грошей, ні ліків, об'єдналися і створили фонд. Медики зверталися до нас, аби ми знаходили необхідні ліки під конкретного пораненого. 

Коли ж почалась повномасштабна війна, стало зрозуміло, що не все у нас готово. До таких масштабів, де тисяча двісті кілометрів активного фронту, ніхто не був підготовлений.  

Як змінилася допомога впродовж останніх 10 років?

На сьогодні є перелік благодійних фондів, громадських організацій із перевіреною репутацією. До того ж дуже приємно, що відгукуються бізнес і банківська сфера. Вони намагаються закривати існуючі запити. Разом з тим стало важче збирати гроші на певні потреби, особливо з різкою зміною політичних уподобань наших іноземних партнерів. Ми всі мали надію на американську сталу підтримку, тепер все змінилося. Тішить, що європейці намагаються підхопити допомогу. Європа теж має подбати про свій захист. Використовувати український досвід, зокрема — медичні навички, які ми вже маємо. 

Очільниця Єврокомісії Урсула фон дер Ляєн під час огляду медичного обладнання

Наприклад, я їм розповідаю про свої великі чотири проєкти, які зробила під час війни. Перший — евакуаційні вагони. Другий — забезпечення Київського госпіталю апаратами гемодіалізу в реанімації. Третій — нове приймальне відділення у шпиталі, четвертий — проєкт «Сила крові». 

Для мене зараз «Сила крові» — це дитина, яка росте на очах.

Кров — це перше, що дає пораненому можливість вижити. Якщо її не буде, говорити про вдалі операції і той же гемодіаліз немає сенсу

«Звичайних днів у мене немає. Всі незвичайні»

Якось ви сказали, що ваші дні нагадують суцільні дні бабака. Як виглядає ваш звичайний робочий день?

Звичайних немає, є незвичайні. Іноді починаю день з евакуаційних вагонів. Намагаюся приїхати, подивитися, запитати про потреби особисто. Потім їду в офіс, де оформляю запити, листи, акти. Далі — онлайн-зустрічі. Зазвичай робочий день починається з восьмої ранку і закінчується о десятій вечора. Іноді ще й вдома доводиться проводити зустрічі онлаййн, якщо, наприклад, потрібно поговорити з кимось з Канади чи Америки. Розмова може бути й о першій ночі. Однак, знаєте, це не складніше, ніж бути в окопі на фронті. Тому я не нарікаю.

Голлівудський актор і режисер Шон Пенн, який знімав фільм про війну в Україні, слухає Ірину Солошенко

Ви категорично відмовляєтеся розповідати про медичну евакуацію, яка займає великий відсоток вашого часу. Чому? 

Евакуація поранених — це та сама військова операція. Ось чому це не публічна історія. Ми намагаємось не розповідати ані про кількість перевезених поранених, ані про те, куди їздять наші евакуаційні вагони. Тому що полювання на військових ніхто не відміняв. Оприлюднену  інформацію може використати ворог. Коли настане мир і наша перемога — ми все обов’язково розкажемо.  

Які питання, пов’язані з медичною евакуацією, потребують нагального вирішення?

Ми починали з одного вагону, зараз їх понад сорок. Не всі нові. Їх треба обслуговувати, ремонтувати. Щось виходить з ладу й потребує заміни. Потрібне також медичне обладнання, бо воно теж псується. Наприклад, зараз через благодійний фонд ми замовили дихальні контури, які йдуть від ШВЛ до маски пацієнта. І коли робили замовлення у виробника, то там дивувалися, як так швидко виникла потреба у нових. Мусила їм пояснювати, що їхні апарати працюють не на швидкій допомозі, годину в день, а по 12-16 годин, бо перевозять поранених на фронті. 

З психологічної точки зору — коли було найважче за ці 11 років? 

Чому евакуаційні вагони в 2022 швидко почали працювати? Тому що мені тоді дали телефон керівника «Укрзалізниці», а він швидко відповів. Наша комунікація тривала п'ять хвилин. Він призначив зустріч на понеділок, а вже у середу нам дали вагон, який за чотири доби «Укрзалізниця» повністю переобладнала під наші потреби. Отак оперативно все працювало. Сьогодні ж ми знову повернулися до бюрократичних перепон. 

В одному з евакуаційних вагонів

Дуже важко ходити на нескінченні наради, писати листи, отримувати відписки, щось доводити. Наприклад, найважчий для мене проєкт — приймальне відділення.

У жовтні буде три роки безкінечних пояснень, чому взагалі важливо, щоб люди, які потрапляють у шпиталь, мали можливість користуватися ліфтом, що пацієнтів не можна возити роздягненими вулицею, що поранені мають лежати в палаті, а не в коридорі

Тобто всі ніби погоджуються, але це безкінечно довгий процес. І ми втрачаємо час, важливий для поранених.

Найскладніше, коли є потреба, а ти не можеш знайти того, хто б її швидко закрив. Також кожна річ, яку купують, має бути якомога швидше доставлена до того, хто її потребує. Тоді поранені отримають необхідну допомогу. Немає затримки — менші ризики втрати життя. Для мене час і швидкість закриття потреб — це завжди виклик.

У липні 2023 ви написали у соцмережах: «Українці — неймовірна нація, задумали — здійснили. Збір на проєкт “Із полум’я зродилися” закрито». Тоді вам вдалося зібрати понад 17 мільйонів гривень, які пішли на медичне обладнання для нового сучасного приймального відділення Київського військового госпіталю…

Ми тоді придбали ендоскопічне обладнання «Олімпус». Завдяки йому медики роблять малоінвазивні операції. Чудово, що людям замість розрізання всієї черевної порожнини, після чого потрібен щонайменше місяць на відновлення, роблять такі втручання. Після них через п'ять днів людина повертається в стрій. 

Приймальне відділення мають побудувати навпроти хірургічного корпусу і відділення травматології — і нарешті їх поєднати. Це завдання, яке ми зараз вирішуємо. Вже зроблений проєкт, ведуться розрахунки, скільки потрібно бетону, яким має бути ліфт, під'їзд до відділення, де і скільки буде розеток.  

Маю надію, що одного року буде достатньо для завершення проєкту. Там буде дві тисячі квадратних метрів. Найскладніше — зробити під землею бомбосховище. Бо це Печерськ, де складні ґрунти.

Проєкт нового приймального відділення шпиталю

Якими ще є потреби головного шпиталю країни?

Сьогодні 98% потреб покриває держава. Сам шпиталь з 2014 року  співпрацює з десятком благодійних фондів і організацій, до яких може звернутися у разі необхідності. Немає такого, що кажуть рідним пораненого, аби ті шукали якісь ліки. Все налагоджено. Єдине, я завжди всім кажу: «Здавайте кров. Будьте донорами». Тому що це постійна потреба. Має бути банк крові. Куди прилетить наступної миті, ніхто не знає. Крові потрібно чимало, а донорів стало значно менше. І це проблема.

«Дякую, що ви його тоді витягнули до мене»

Через вас проходять тисячі людських історій. Які вразили найбільше?

Історія кожної людини унікальна. Пригадую, коли у 2015 році падав Донецький аеропорт, то Денис Адонін, який на той час був фельдшером, прислав мені фотографію. На ній була людина без щелепи і шиї. Я не могла зрозуміти, як ця людина може бути жива. 

Також пам’ятаю кіборга Ігоря Римара. Він був у комі, прожив лише тиждень. Я тоді допомагала його родині збирати гроші на їхні картки, щоб оплатити лікування. Коли Ігор помер, його вдова Леся Кузь поділила зібрані 400 тисяч гривень. Половину віддала його побратимам, половину перерахувала мені. Я на них купила два дефібрилятора для медичних бригад, оплачувала операції, за потреби купувала металеві пластини тощо. Минуло 10 років, але я досі пам'ятаю Ігоря й Олесю.

Сергій Храпко, який боровся за своє життя в 2015 році... У нього висока ампутація руки і ноги. Попри це він здійснив свої мрії — стрибнув з парашутом, катається на лижах, навчився плавати, здолав марафон. Допомагає як волонтер побратимам у хірургії, де сам лікувався. Підтримує поранених, спілкується з ними. Водить машину, виховує двох дітей. 

Як каже Вадим Свириденко, який втратив під Дебальцево кінцівки: «Якщо захочеш, будеш жити, як захочеш. Навіть найкращі протези самі працювати не будуть». 

Ірина Солошенко, Сергій Храпко, Вадим Свириденко та Арсен Мірзоян під час марафону

Коли ми знімали проєкт «Із полум'я зродились», я довгий час хотіла, щоб одним з героїв був красень Віталій Киркач-Антоненко. Він тоді служив у ТРО на Луганщині, і його дуже тяжко було витягнути з фронту. Його дружина Наталка була вагітною. На початку повномасштабної війни вона втратила дитину. Дивом завагітніла вдруге. Я сказала: «Давайте дамо їм шанс, щоб чоловік її підтримав. Щоб разом дізналися на УЗД, що у них дівчинка». І нам вдалося зробити так, що він приїхав, ми його фотографували. Віталік провів тиждень з дружиною, повернуся на фронт і через три доби загинув.

Наталя для мене — уособлення і зразок нинішньої української жінки. Не уявляю, де вона брала сили. Вона виносила дитину. Віталінка народилася в травні, коли Київ атакували щоночі ракетами і шахедами. І коли я бачу світлини Віталіни, як вона росте, як вона схожа на тата, щиро тішуся, що є його продовження на цій землі.

Наталка мені каже: «Дякую, що ви його тоді витягнули до мене». Вони, до речі, встигли заморозити біологічні матеріали, щоб у Наталки був шанс народити ще.

Як війна змінила вас і ваше оточення?

«Не мої» люди відійшли від мене ще на початку повномасштабної. Наприклад, я мала знайомого, колишнього військового, з яким ми багато чого пройшли, який обіцяв мені, що у разі небезпеки забере мою молодшу доньку за кордон. На той час їй було 15,5 років. Коли все почалося, я відразу йому подзвонила… Але почула, що він два тижні тому виїхав з України. На тому ми і закінчили спілкування. 

Зрештою мою доньку і маму прихистила людина, яку я не знала. Пані Галина з Італії, яка має квартиру в Тернополі. У неї вони прожили півтора місяці.

Щодо того, як мене змінила війна, то я не знала, що є настільки терплячою

Виявляється, коли я впевнена, що те, що роблю — важливо і дійсно щось змінить, то ніколи не звертаю зі шляху. Навіть якщо складно. А ще я перестала боятися, що про мене подумають і як сприймуть.    

З чоловіком Ірина познайомилася в шпиталі в 2022

Що допомагає тримати моральну стійкість, коли довкола скільки болю і втрат? Де знаходите мотивацію і сили?

У мене сім'я однодумців, і це дуже допомагає. Знаєте, іноді підписники у Фейсбуці можуть написати: «Треба відпочивати». Це, звісно, хороше побажання, але не тоді, коли знаєш, що люди, які зараз на фронті, в оточенні. Або у них немає перерви навіть на каву. 

Чи коли кажуть: «Я втомився. Шоста година, мені треба додому». У деяких людей відсутнє розуміння, що хтось зараз віддає своє життя, а ти не можеш навіть витратити зайвих 10 хвилин. Тому, мене дуже  підтримує сім'я і те, що ми всі зайняті одним. 

Чоловік терпить мою постійну активність і бажання щось змінювати. Він не тільки мій чоловік, а ще й мій великий друг. Ті, хто мене оточують, з ким я працюю, теж допомагають. І коли комусь з нас погано, ми поговоримо одне з одним, пообіймаємось — і йдемо далі. 

‍Фото: приватний архів та Facebook Ірини Солошенко

20
хв

Волонтерка Ірина Солошенко: «Евакуація — це, по суті, військова операція. Адже полювання на воїнів ніхто не відміняв»

Наталія Жуковська

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

Сергій Жадан: «Мені важливо відчувати підтримку людей, яких захищають наші бійці»

Ексклюзив
20
хв

Мій спосіб бути українцем

Ексклюзив
20
хв

Волонтерка Ірина Солошенко: «Евакуація — це, по суті, військова операція. Адже полювання на воїнів ніхто не відміняв»

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress