Анастасія Канарська
Журналістка й театральна фотографка. Магістр журналістики ЛНУ імені Івана Франка. Безцінний досвід отримала в легендарній львівській газеті «Поступ», де відповідала за сторінки про культуру у світі. Друкувалась у численних виданнях в Україні й за кордоном. 10 років була авторкою українського тижневика «Наше слово» (Варшава). Велику добірку текстів можна прочитати в розділі «Штука» Zbruc.eu. Співтворить українську секцію Culture.pl. Стипендистка програми «Gaude Polonia» — 2020 з проєктом театральної фотографії.
Публікації
«Весь світ — театр, а люди в ньому — актори» (оригінал: All the world's a stage, / And all the men and women merely Players) — крилатим виразом стала цитата, з якої починається монолог у п'єсі Вільяма Шекспіра «Як вам це сподобається», виголошений героєм Жаком у другій дії VII сцени. Шекспіру вдалось виграти у лотереї незмінної актуальності. В усі часи митці знаходять в них суголосність із сучасністю та потрібні меседжі. Автор ніби підкидає нам потрібні іграшки: беріть, бавтесь в театр, грайте життя! Наче він драматург цього світу.
«Ha*l*t» — копродукція Театру на лівому березі (Київ) та Deutsches Theater (Берлін)
«Ha*l*t» — це Hamlet (Гамлет), з якого вирвали, вирізали me — мене. Прем’єра постановки Тамари Трунової відбулась на Фестивалі RADAR OST 2023 у Берліні. Виникла вона із запланованої раніше більш очевидної інсценізації п’єси Вільяма Шекспіра, але в усіх нас були якісь інші плани до 24 лютого 2022 року.
В результаті вистава «Ha*l*t» стала рефлексією на тему втрати та спробою проговорити виставу, яку скасувала держава-терорист
Німецькою halt означає: стій. У візуальному рішенні прочитується цитата зі «Сліпих» Брейгеля.
Драматургія творилася у співпраці із задіяними у проєкті акторами та акторками Театру на лівому березі — Іриною Ткаченко, Олегом Стефаном, Мариною Клімовою, Олександром Соколовим, Володимиром Кравчуком, та запрошеними — акторкою Катериною Кістень та актором Віталієм Салієм. «Фортінбрас — Володимир Кравчук — воює, а «Гамлет» стає приводом для розмови перед обличчям загрози, яка трансформує весь цивілізований світ», — читаємо в анотації до вистави.
Документальний фільм Ельвіри Нєвєри та Пьотра Росоловського «Синдром Гамлета»
Прем'єра стрічки, у фокусі об’єктиву якої відбуваються репетиції вистави режисерки Рози Саркісян, відбулась 30 вересня 2022 року. Мова йде про війну, особисті досвіди та травми, пов’язані з нею. Йшлося про 2014 рік, а тепер ми вже знаємо, що коли в лютому 2022 року почалося повномасштабне російське вторгнення, перед героями знову постало одвічне «бути чи не бути» і одні з них знову чи далі воюють зі зброєю в руках, інші — волонтерять та усіляко допомагають ЗСУ та біженцям. Зокрема, актор Роман Кривдик, який знову на фронті — на посаді виконувача обов'язків начальника медичного пункту батальйону.
Ельвіра Нєвєра стала номінанткою першої премії «Портрети сестринства», заснованої редакцією міжнародного журналу Sestry. Фільм Ельвіри Нєвєри та Пьотра Росоловського отримав Гран-прі в конкурсі «Semaine de la critique» на фестивалі в Локарно, «Золотого Лайконіка» за найкращий польський документальний фільм Краківського кінофестивалю та багато інших нагород і схвальних відгуків.
«Ричард після Ричарда» режисерки Ірини Волицької і акторки Лідії Данильчук
Французька акторка Сара Бернар втілилася в образ Гамлета, а українська акторка Лідія Данильчук є однією виконавицею вистави «Театру в кошику» «Ричард після Ричарда» за історичною хронікою Вільяма Шекспіра «Ричард III», партнерами в якій з нею є… головки білокачанної капусти. Постановка створена на запрошення Міжнародного шекспірівського фестивалю монотеатрів «ARMONO» у Вірменії та їй судилася довга доля. Путівкою у світ завдячує Міжнародному театральному фестивалю WROSTJA та його директору Вєславу Ґерасу.
Акторка Лідія Данильчук говорить, що тема Ричарда, на жаль — вічна, адже щоразу десь у світі приходить до влади божевільний, який робить свої чорні справи
Сьогодні порубана капуста у виставі «Ричард після Ричарда» — українські зруйновані міста, запах крові, волання про справедливість та спрага перемоги над злом.
«Шекспір forever!» Анджея Северина
Прем’єра моновистави директора Польського театру імені Арнольда Шифмана у Варшаві та великого друга України Анджея Северина відбулась ще у 2011 році, але вона незмінно сприймається свіжо, завдяки блискучій акторській імпровізації. Вибрані фрагменти з «Гамлета», «Макбета», «Ромео і Джульєтти», «Генріха V», «Бурі», «Ричарда III», «Сонетів» творять захопливу розповідь з елементами діалогу з глядачами, в якій Анджей Северин справно перевтілюється навіть у Джульєтту, і неможливо йому не вірити.
Саме зараз у Львові відбуваються репетиції вистави «Буря» за трагікомедією Вільяма Шекспіра в постановці Оксани Дмітрієвої, головної режисерки Харківського державного академічного театру ляльок, цьогорічної лауреатки Премії «Women in Arts». Прем’єра запланована на 19 травня цього року. Твориться вона у співпраці Національного театру імені Марії Заньковецької, Харківського державного академічного театру ляльок та Київського академічного театру драми і комедії на лівому березі Дніпра. В акторському складі задіяний, зокрема, Олег Стефан, якого європейська фестивальна спільнота нещодавно бачила у виставі «Ha*l*t». Коментар режисерки Оксани Дмітрієвої зі сторінки театру в соцмережах: «Остання п’єса Шекспіра — неймовірно сумна та прекрасна. Ми живемо у божевільному світі, де всі хворі на манію величі. Це сумна казка про те, що людство не може подорослішати».
Трагедія рівня шекспірівської драми, Ромео і Джульєтта, ревнивий Отелло , — епітети та словосполучення знайомі практично усім, необов'язково театралам. Вільям Шекспір — драматург, актор і поет, твори якого інсценізуються найбільше у світі. 23 квітня виповнюється 460 років від дня його народження.
У 2013 році продюсер і режисер-документаліст Мацєк Гамела поїхав в Україну із наміром провести там лише 3 дні, проте залишився на 3 місяці, впродовж яких знімав документальний фільм про учасників Революції гідності. В 2022-му вже у перші дні повномасштабної війни Росії в Україні купив фургон і почав евакуювати людей, бо відчував, що не може залишатися осторонь. Це був порив серця і тоді він навіть не думав про те, що зніматиме документальний фільм. Ця ідея прийшла згодом і її блискуча реалізація додала ще більшої сили зусиллям з надання допомоги та нагадуванню світу про те, що війна все ще триває, а сам фільм і його творці отримали величезну кількість нагород, починаючи з «Найкращого польського фільму» на 20 Фестивалі Millennium Docs Against Gravity, де відбулася польська прем'єра «Звідки куди». Потім фільм був представлений на 76-му Каннському фестивалі в секції ACID, потрапивши до кінотеатрів Франції як перший фільм про війну в Україні з 2022 року. Одна з останніх нагород фільму — за найкращий фільм на Вільнюському міжнародному кінофестивалі.
За цим делікатним, наче пошепки промовленим, документом стоїть величезна праця. Тут нема акцентованої емоційності, він є тихим спокійним голосом, в який віриш, що в результаті вслухаються. Ми майже не бачимо в кадрі режисера титулованого фільму Мацєя Гамелу, який весь час є водієм цього символічного фургона, що нагадує Ноїв ковчег, але коли ви розмовляєте з ним, то відчуваєте, наскільки наратив «Звідки куди» перегукується із тим, як говорить він: спокійно, тихо, але переконливо.
Музика до цього важливого документального фільму, написана композитором Антонієм Комасою-Лазаркевичем, також заслуговує на особливу увагу. Окрім оригінального саундтреку, лейтмотивом фільму є класичний твір «Крила» для струнного квартету та Хору українських артистів, інтерпретація однойменного вірша Ліни Костенко. Тішимось, що незабаром з'явиться компакт-диск із записом цього прекрасного і зворушливого твору.
У 2013 році Ти був на Майдані в Києві, знімаючи документальний фільм про учасників Революції ґідності. Головний герой фільму приєднався до батальйону «Азов», щоб захищати Маріуполь, і у 2014 році потрапив у російський полон. Ти кілька років безрезультатно намагався його знайти і фільм в результаті не вийшов. Чи могло не бути «Звідки куди»?
Звичайно, адже я не поїхав туди з камерою. Я їхав без камери і не припускав, що з цього вийде фільм. Його могло взагалі не бути. Він мав на це право, й іноді так буває, коли дуже хочеш, а не виходить. А коли ми робимо щось зовсім з інших мотивів і потреб, це відбувається трохи мимохідь, саме по собі. І це саме той фільм, який з'явився сам по собі.
Чи було коли-небудь страшно? Боявся загинути?
Треба прийняти ймовірність смерті, щоб їхати туди.
Ти повністю віддав право голосу пасажирам-героям фільму та глядачам, які проживають з вами в залі кожен кілометр цього шляху.
Це було свідомим рішенням знімати таким чином, і велика монтажна робота, яка тривала рік. Ідея полягала в тому, щоб максимально викреслити мою присутність із фільму, а дати місце історіям, які розповідають герої, до яких треба дуже уважно прислухатися. Важливим було не перевантажувати їх додатковим наративом, нічого не нав’язувати. Тому ми вирішили прибрати все зайве. Хоча неможливо було мене повністю вирізати.
Справа в тому, що це не фільм про роботу волонтерів. Це десь на задньому плані, як дуже тонкий контекст, а сам фільм просто не про це.
Абсолютно неможливо після перегляду не думати про корову Красуню (одна із пасажирок зі сльозами на очах розповідає, що покинула її — ред.), чи побачать ті діти море... Мене теж дуже зворушила дитяча розмова про те, що означає «переживати».
Діти займають важливе місце в цьому фільмі. Завдяки тому, що вони говорять прямо, можна побачити, як війна просто відбивається в їхньому житті, як у дзеркалі, змінюючи їхній світогляд. Це і є головні герої фільму. Діти: Валя, про яку ти говориш, Софійка, Саша, Саня... Є кілька таких історій.
Чи можеш трохи розповісти про новий проєкт з The Reckoning Project? Кримінальне провадження у Федеральному суді Аргентини щодо катування росіянами мирного жителя України в одному з окупованих ними міст є сьогодні дуже важливим прецедентом для України.
Я поки не можу розкривати деталі цього проєкту. Прошу про терплячість.
Прем’єра Твого фільму про війну в Україні відбулася в рамках каннської секції ACID. Як це прозвучало серед червоних доріжок, знаменитостей, краси, як його сприйняли?
Це, безумовно, певний когнітивний дисонанс, коли ти привозиш туди документальний фільм про війну і страждання. Але треба сказати, що Канни — це також дуже багатошарова подія. На поверхні — гламур, яхти, гроші, і цей образ складають люди, які взагалі дуже рідко ходять у кіно. Вони там із зовсім з іншою метою.
Але Канни — це ще й кінофільський фестиваль, сотні тисяч людей з усієї Франції приїжджають туди дивитися фільми. Вони встають о сьомій ранку, щоб о восьмій бути на кінопоказі. У нас був дуже ранній перший сеанс, на якому був аншлаг, і це був повний зал людей, які не мали нічого спільного зі світом, про який Ти говориш. Це були вчителі, історики, журналісти. І саме для таких людей варто показувати ці фільми.
Фестиваль дає неймовірну рекламу і ці покази дали нам можливість знайти французького дистриб’ютора. Завдяки цьому цей фільм з’явився у кінотеатрах Франції, як перший фільм про війну в Україні з 2022 року
У нас була величезна кількість показів і співпраця з майже 100 неурядовими організаціями. В результаті з'явилися різні можливості збору коштів, що було б неможливим, якби цей фільм не показали на Каннському кінофестивалі.
Ти вивчав французьку літературу в Сорбонні. Чи не було ідеї екранізувати якийсь літературний твір? Чи погодишся з тим, що часто кіноадаптації програють першоджерелу?
Я орієнтуюся насамперед на документалістику. Вона не є адаптацією літератури. Іноді можуть вплітатись якісь сюжетні лінії. Тому про якусь літературну екранізацію мені складно говорити. Французька література, безумовно, була важливою частиною мого життя. Потім я відразу пішов вчитися в кіношколу. Тоді я писав багато сценаріїв повнометражних фільмів, але з якогось часу зосередився лише на документальних. Процес написання документалістики — це зовсім інша кіномова.
Що такого в документалістиці, що почуваєш себе як риба у воді?
Мені подобається з нею працювати. Склалося враження, яке не завжди відповідає дійсності, що з відносно невеликою командою можна знімати фільми, які мають якийсь вплив на світ, якимось чином можуть вплинути на нього. Як нам, безсумнівно, вдалося зробити із «Звідки куди», а також з попередніми фільмами, які я продюсував. Я був продюсером польсько-російської копродукції "Convictions" режисерки Татьяни Чистової, про молодих хлопців, яких призивають до армії, а вони на військових комісіях кажуть, що не хочуть їхати служити в Україні, відмовляються від військової служби. Це був важливий документальний фільм. Багато людей його подивилися.
Я думаю, що передусім це пов'язане з моїми інтересами і тим, що я люблю працювати в невеликих командах. Не залежати від 50 різних людей, а буквально від кількох. Тоді я просто продуктивніше та ефективніше працюю.
Що скажеш про cancelling російської культури?
Останнім часом це питання мені часто задають. Я вважаю, що росіяни, навіть ті, хто не підтримує нинішню владу, повинні набратися терпіння і зрозуміти, що йдеться не лише про відміну російської культури, а більше про європейську солідарність з українськими митцями. Я це дуже часто повторюю. Російські актори, звукорежисери і оператори все ще отримують гроші і можуть творити. Українці повинні боротися або шукати інші професії, тому що кіноіндустрія повнометражного кіно розвалилася, і я вважаю, що зараз не час, щоб ми в Європі дискутували, хто з Росії має право показувати свої фільми на європейських фестивалях, хто не має, хто справжній, хто в опозиції, а хто ні. На мою думку, прийде час, коли нам доведеться відкритися і шукати в цьому суспільстві якусь надію.
Я вважаю, що коли йдеться про документальне кіно, треба допускати певні голоси, але лише ті, які не оминають теми війни, а безпосередньо її торкаються і виступають проти політики диктатури Путіна. А такі фільми зараз в Росії не знімаються, тому їх просто дуже мало й мова йде про людей, яким довелося покинути країну.
Загалом зараз просто не час давати голос російській культурі, яка має гроші на самофінансування, а українська культура бореться за своє виживання. Йдеться не про скасування, а більше про солідарність. І справа не тільки в культурі. Це ми бачимо і в спорті. І я це абсолютно підтримую
Що знаєш із сучасного українського кіно?
Я дивився фільм «Палісіада». Дуже хороша, цікава робота. Взагалі є багато талановитих українських митців, яким зараз важко отримати фінансування. Треба подбати про це, а не кого з Росії показувати, а кого ні.
Наприклад, творці «Памфіра», або Тоня Нояброва. Але зараз проблема в тому, що художнє кіно в Україні просто не знімають. Іноземні кінематографісти намагаються приїхати в Україну і мені здається, що недостатньо підтримки, коли йдеться про підтримку саме українського кіно. На щастя, знімаються важливі документальні фільми. «Фото на пам’ять» Ольги Черних. Гарне кіно. Не знаю, чи Ти бачила? Це моя подруга. Зараз виходить фільм Андрія Литвиненка. Буде ще один хороший документ.
А «20 днів у Маріуполі» Мстислава Чернова отримав «Оскара». Чи вважаєш, що завдяки цьому світ дізнається більше про те, що відбувається в Україні?
Я дуже радий. Я не стежив за прийомом в Україні, пропустив обговорення цієї скороченої версії, тому знаю тільки, що її відновили, але не думаю, що хтось навмисно коротив. Я більше переконаний, що люди в Америці не живуть цією війною. Крім того, світ Оскарів такий далекий, і документи в ньому так мало значать.
Я неймовірно вболівав за Мстислава. Чудесна людина, і те, що він зробив, просто неймовірне. Я думаю, що буде дуже корисним, що, принаймні протягом півтори години, дивлячись фільм, глядачі пройдуть через ці страждання із героями
Був дуже складний конкурс, в якому брали участь такі блискучі стрічки як «Бобі Вайн: голос опозиції», «Вічна пам’ять» чи «Чотири дочки». Тому ця перемога є ще більш важливою і цінною.
Ти якось сказав, що сьогодні ми вичерпали запаси співчуття, а це війна за майбутнє всього нашого регіону, тож ще треба вигрібати із запасів цього співчуття.
Я думаю, що важко повертатися до того, що було раніше, тому що зараз і в Україні всі настільки звикли до того, що відбувається. Я не думаю, що хтось коли-небудь знову сяде в машину з незнайомцем, не знаючи, куди саме вони їдуть. Просто зараз трохи інакше, після війни світ змінився. Ми дещо вдаємо і ніби не усвідомлюємо, що він уже не такий. Багато речей, які здавалися неймовірними, раптом стали явними, і цей фільм більше про це, ніж про повстання солідарності, яке було в Польщі і, звичайно, вичерпало себе значною мірою, хоча й не повністю. Я думаю, що це менше, ніж ми думаємо, або менше, ніж говорять ЗМІ. Це правда, що багато з цих заходів допомоги відбуваються поза камерами та журналістами, і це така кропітка робота. Я роблю це весь час і знаю, як це втомливо. Зараз разом із фільмом ми збираємо гроші на евакуаційну машину для організації «Атака» в Запоріжжі, яку я постійно підтримую. Зараз у нас є збір на фургон з підйомником для людей з обмеженими можливостями.
Я сподіваюся, що цей фільм допоможе показати, через що пройшли ці люди, які потрапили сюди, до Польщі, а також до інших країн Європи, і їхній шлях часто був дуже, дуже важким, про що вони так відкрито і відразу не розповідають. І цей шлях також змінює людей, і іноді вам потрібно мати додаткові запаси співчуття до них.
Проте в Польщі ми любимо повстання та революції. Війну з такою країною, як Росія, неможливо виграти семимильними кроками. Про це також свідчить історія. Наші повстання XIX століття ніколи не мали успіху, вони відбувалися без достатньої підготовки. Вони були битвою з вітряками. А війна з Росією вимагає дуже системної та кропіткої співпраці всіх європейських країн, які мають об’єднатися. І це відбувається зараз, але, звичайно, занадто пізно. На жаль, це коштувало багатьох, багатьох життів.
І кожен день коштує.
Кожен день коштує, і це те, що зараз відбувається. Я сподіваюся, що нарешті буде ухвалено направити на допомогу Україні конфісковані російські активи, які знаходяться в Європі. Це неймовірно тривалий процес і, на жаль, він також показує слабкість європейської бюрократії, яка, звичайно, має свої переваги, але в такі моменти вона просто працює надто повільно і мляво. І тому відповідальність часто лягає на громадян, особливо в перші тижні, і вони першими реагують. Ось чому я хотів би, щоб зараз ці функції допомоги взяли на себе держави, тому що це їхня роль — допомагати. Ми обираємо представників та уряди, щоб вони також відповідали за безпеку країни та європейської спільноти. І ні в кого немає сумнівів, що це війна за безпеку всієї європейської спільноти, тому знадобилося два роки, щоб це усвідомили політичні еліти деяких країн. Я сподіваюся, що нам більше не доведеться так особисто брати участь у цьому, що грошей з наших податків буде достатньо, тому що це дійсно гроші, витрачені недаремно.
Звідки…? Куди прямуємо? Цей фургон і всі ми.
Ну, туди й назад. А куди ми йдемо? Я думаю, що іноді добре навіть не думати про це, тому що зараз новини не оптимістичні. Важливо мати відчуття, що це місце, куди ми можемо дійти. У безпечне місце, звідки легко дістатися додому.
Знаєш, завершення фільму з порожніми автомобільними сидіннями дуже зачіпає. Настільки точно. Як порожні місця по тих, кого вже з нами немає, а також символ того, наскільки важлива кожна допомога... Бо тільки 5 місць, а скільки людських доль, життів!
Мацєй Гамела — продюсер і кінорежисер. Випускник Університету Сорбонна та Кіношколи EICAR у Парижі. Його багаторазово нагороджений фільм «Звідки куди» (Skąd dokąd) став результатом гуманітарної діяльності та вже поштовхом для наступних документальних проєктів, пов’язаних з Україною, зокрема спільного з The Reckoning Project про кримінальне провадження у Федеральному суді Аргентини справи щодо катування росіянами цивільного українця.
Українка Ольга Ярема-Винар — спеціалістка з консервації текстилю одного із найбільших музеїв світу The Metropolitan Museum of Art (консервація — збереження твору мистецтва в незмінному стані, незважаючи на плин часу — Ред.). Першу вищу освіту вона здобула у Львівській національній академії мистецтв, незабаром її авторські роботи в техніці ткацтва стали впізнаваними й поцінованими. А згодом вона переїхала за океан — навчатися і працювати в США. Досвід Ольги Яреми-Винар показує, що можна все почати з нуля й досягти успіху, якщо мати улюблену справу та наполегливо йти вперед.
Сьогодні вона опікується колекцією гобеленів від Ренесансу до ХІХ століття в американському музеї мистецтв «Метрополітен», стежить за умовами їхнього експонування та станом збереження. А ще, наче героїня «Тисячі й однієї ночі», літає зі своїми гобеленами світом, супроводжуючи їх від музею до музею.
Коли почалась велика війна, Ольга та її колеги записали відеоінструкції, як швидко пакувати та зберігати колекції текстилю, а тоді відправили їх до українських музеїв. Чим допомогли зберегти українську спадщину, яку Ольга вважає частиною світової.
Анастасія Канарська: Відділ консервації текстилю Музею мистецтва «Метрополітен» відзначає 50-річчя. 22 з них ви є його частиною. Як розпочалась ця професійна пригода?
Ольга Ярема-Винар: Вперше я приїхала до Нью-Йорку зі Львова на запрошення Українського музею в 1990 році. Мої домоткані костюми демонструвались на благодійному показі, метою якого було зібрати кошти на новий будинок музею. Друге моє знайомство з США сталось у штаті Колорадо, де я вісім років жила, вивчала англійську мову й навіть планувала стати медсестрою. Але одна з місцевих українок переконала мене не йти в якусь іншу сферу, а шукати чогось близького до того, що я робила в Україні, вдосконалюватись у цьому напрямі. За її порадою я вступила до Денверського університету й отримала ступінь магістра. Моя донька саме закінчила бакалаврат, і ми з нею вирішили, що далі поїдемо вчитися на східне узбережжя Америки, адже цей регіон має кращі освітні пропозиції.
Початок життя в Нью-Йорку збігся з трагедією 11 вересня. Я закінчила програму з цифрових медіа й шукала роботу, але не могла знайти, бо в місті багато навчальних закладів з подібною спеціальністю. Я не мала жодних контактів й подумала, що варто піти попитати в якийсь великий музей. Відповідних вакансій не було, лише робота тренером працівників музейних крамничок на пів ставки. З неї і почалась моя пригода з музеєм «Метрополітен».
Мені тоді видали посвідчення зеленого кольору, тоді як у постійних музейних працівників вони були жовтими. Я дивилась на них і мріяла колись теж таке отримати
Згодом мені запропонували повну зайнятість, моїм обов’язком стало робити звіти. Але це виявилось зовсім не моє.
І от якось я сиділа, переглядала музейну газетку, яка виходила раз на два тижні, й прочитала, що відділ реставрації текстилю очолила нова завідувачка, яка походить з Румунії та має таку ж освіту, як я. Недовго думаючи я зателефонувала й запропонувала познайомитись. Вона погодилась. Я взяла якісь свої роботи, світлини, і їй вони дуже сподобались. Вона сказала, що саме шукає таку людину, бо має гобелен, який готується до експозиції. Потрібен хтось з відповідними знаннями. Втім довелось зачекати ще пів року, перш ніж знайшлось фінансування на повну ставку.
Пригадую, що спеціально придбала діловий костюм для співбесіди, яка в результаті відбулась зненацька, і я так і не встигла цей костюм одягнути (сміється)
Я пропрацювала рік, але завдяки тому, що вмію ткати, маю добре відчуття кольору й здатна відтворити втрачений рисунок, мені запропонували залишитись і згодом пройти шлях від асистента консерватора до консерватора.
Консервація може бути дуже складним процесом, але завжди приємно спостерігати за об’єктом від початку до кінця, а особливо, коли успішно закінчений гобелен висить на стіні. Оскільки я опікуюсь колекцією гобеленів від Ренесансу до ХІХ століття, то я регулярно перевіряю умови гобеленів у постійній експозиції. Можна сказати, я їхній лікар, який займається профілактикою. Я не тільки до них навідуюсь, а й фіксую стан збереження, вимірюю рівень освітлення, чищу від комах і пилу. У наших колекціях The Met є неймовірні предмети. Працювати над цими творами, щоб зберегти їх для майбутніх поколінь, надзвичайно приємно.
А.К: І все це завдяки вашій сміливості взяти й одразу зателефонувати! Тим нашим читачам, кому випаде нагода вперше відвідати «Метрополітен», на що насамперед ви порадили б звернути увагу?
О.Я-В: «Метрополітен» нещодавно відсвяткував 175-річчя. Це величезний комплекс музеїв, і одного дня в ньому замало, щоб усе подивитись. У мене буває чимало гостей, і я завжди питаю: який ваш улюблений період? Часто люди хочуть побачити імпресіоністів та постімпресіоністів. Особливо тепер, коли змінили написи й художників Архипа Куїнджі, Івана Айвазовського та Іллю Рєпіна вже не називають російськими художниками. Гості просять показати їхні картини. А ще — «Танцівницю в українському вбранні» Деґа (протягом багатьох років картина мала назву «Російська танцівниця», але експлікацію було змінено після російського нападу 2022 року та скарг від українців до адміністрації музею щодо помилки — Ред.). Українці часто фотографуються біля цієї роботи.
Якщо хтось цікавиться середньовічним мистецтвом, а це один з найулюбленіших моїх періодів, то я запрошую у відділ середньовічного мистецтва. Якщо є якась надзвичайно цікава тимчасова виставка — пропоную її подивитись.
А.К: Знаю, що ви не втрачаєте професійних контактів з колегами з України, співпрацюєте також з польськими музейниками…
О.Я-В: Я читала лекції в Україні в межах Програми Фулбрайта: про Музей Метрополітен, реставрацію та збереження текстилю. Підтримую контакти з колегами. Неодноразово «Метрополітен» відвідував керівник відділу консервації антикварного текстилю Музею Королівського замку на Вавелі Єжи Хольц. Також до нас приїжджала Юстина Мєчнік — керівничка майстерні консервації тканин Національного музею у Варшаві. Загалом ми маємо гарні контакти з колегами з різних країн.
До моїх обов’язків між іншим входить супроводжувати роботи з колекції, якою я опікуюсь. Гобелени часом позичаються іншими музеями в США та Європі. Я їх привожу й присутня, коли експонати розвішують, знімають, пакують.
Часто подорожую навіть вантажними літаками, якщо експонат потребує великої скрині
Коли почалось російське повномасштабне вторгнення, до мене звернулась знайома з України з проханням надати інструкції пакування текстилю, щоб це можна було робити оперативно, без шкоди для експонатів. Ми записали відео й надали цю інформацію в Центр збереження культурної спадщини у Львові. Також зібрали кошти й переслали до Польщі для закупівлі пакувальних матеріалів.
А.К: Ви приїхали зі Львова до США в 1992 році й пройшли довгий емігрантський шлях, який для кожного має свої камінці на дорозі. Що б ви зараз сказали собі тодішній, що порадили б жінкам, які зараз вимушені починати все з нуля в нових країнах?
О.Я-В: Дуже важливо вірити, що ти можеш почати з нуля. Навіть коли я, намагаючись вдосконалити англійську, працювала в магазині на канікулах під час навчання, або вчила працівників, або робила звіти — я завжди прагнула виконувати свою роботу якнайкраще й шукала те, що можу зробити такого, що інші не можуть і не вміють. Це завжди мені дуже допомагало. Щоб знайти свою першу роботу, надіслала 300 листів і отримала два чи три запрошення на співбесіди, які завалила. Що ж, якщо одні двері зачинені, інші обов’язково відчиняться.
А.К: Що в новому середовищі вас вразило найбільше і що захотілось відразу запозичити? І навпаки — що захотілось зберегти, чому по можливості навчити нових друзів?
О.Я-В: Я дуже оцінила своє виховання. Вдячна батькам за те, що винесла з дому. Вони навчили дбати про свою сім’ю та берегти традиції.
А.К: Ваша доня Ярина працює в Колумбійському університеті, а внучка вчиться у початковій школі й у захваті, коли ви маєте можливість бути разом і куховарити. Яка улюблена сімейна страва?
О.Я-В: Все, що ми робимо разом.
А.К: Львів і Нью Йорк, якби треба було кожному подарувати по одному слову, які би це були слова?
О.Я-В: Моє серце належить Львову.
«Я опікуюсь колекцією гобеленів від Ренесансу до ХІХ століття. Можна сказати, я їхня лікарка, яка займається профілактикою. Я не тільки до них навідуюсь, а й фіксую стан збереження, вимірюю рівень освітлення, чищу від комах і пилу. У колекціях музею «Метрополітен» є неймовірні предмети. Працювати над ними, щоб зберегти для майбутніх поколінь, надзвичайно приємно»
Творці 6-серійного серіалу не побоялись того, що дітей та тварин складно перевершити в органічному акторському існуванні та ризикнули поставити в осердя історії дівчинку Варю (7-річна Злата Кардаш) з її улюбленим песиком Фрідою, яких відважно вивозить з-під обстрілів тітка Анна (Оксана Черкашина). Зрештою, весь акторський склад є блискучим, адже польку Басю, яка, як можемо відразу відчути, стане близькою подругою Анни, її польською посестрою, зіграла Лена Ґура, яка минулоріч отримала «Золотого ангела» як багатообіцяюча європейська акторка на 21-му Міжнародному кінофестивалі «Tofifest» у Торуні та нагороду на Фестивалі польського художнього кіно в Ґдині за роль у фільмі «Імаґо», до якого також написала сценарій.
В роль її чоловіка втілився відомий з “M jak miłość” («К як кохання») Міколай Рознерський. Александра Конєчна, трьохразова лауреатка Орла (щорічної премії Польської кіноакадемії), за ролі у фільмах «Остання сім’я», «Кіт з собакою» та «Тіло Христове», зіграла чи не найцікавіший за емоційною палітрою образ матері Тадеуша, свекрухи Басі, яка звикла усе контролювати та має великі труднощі з сепарацією власного сина та прийняттям чужих у свій дім. Не хочеться спойлерити, але зрозуміло, що десь ця крига та й скресне, а тим часом глядачі мають змогу бачити пригоди, сльози радості та смутку українських вимушених міґранток на фоні актуальних проблем польського суспільства, зокрема, на прикладі родини серіальних Ліпіньських з мальовничих Мазур.
Режисерський тандем Анни Малішевської і Тадеуша Лисяка інтриґує, адже знаємо, що короткометражна стрічка Тадеуша Лисяка «Sukienka» («Сукенка») номінувалась на Оскара, будучи при тому щойно дипломною роботою у Варшавській кіношколі, а повнометражний дебют Анни Малішевської «Тато» і серіал |"Infamia" («Ганьба») теж не могли не спонукати стежити далі за роботами режисерки. Можна сказати, що усі ці попередні фільми режисерів у свій спосіб говорять про інакшість та пошуки спільної мови з іншим. Та ще Артюр Рембо, французький поет-символіст, писав: «Я це хтось інший», і здається, що цій двійці режисерів важливим є побачити себе в іншому і vice versa.
Як на мене, «Тата» і «Будемо жити разом» взагалі можна було би об’єднати в якусь трилогію. Підозрюю і сподіваюсь, що Анна Малішевська вже має наступний задум. Ці дві роботи, наче перетікають одна в одну, і найважливішим для нас, дівчат з України, є те, що героїні-українки тут не є стереотипними прибиральницями чи Попелюшками
В фільмі «Тато» Світлана (Євгенія Муц), мама української дівчинки Оленки (Поліна Громова), є активісткою феміністичного руху, її батьки взяли на себе виховання внучки, щоб донька продовжувала навчання у ВНЗ. Анна (Оксана Черкашина) в «Будемо жити разом» є архітекторкою та викладачкою, а її сестра Марія, мама Варі залишилась у Україні, бо є лікаркою та рятує життя людей на війні. Ще неможливо не згадати напрочуд сильну роль Марії Свіжінської (бабусі) в «Таті» та її колискову, яка блискавично пригадалась під час сцени в «Будемо жити разом», коли в центрі для біженців молода жінка, яка паралельно стала матусею та вдовою, пронизливо співає своїй новонародженій дитинці.
«У самій ідеї серіалу для мене було найважливішим закласти та презентувати образ незнайомої до цього масовому польському глядачеві українки — не традиційної заробітчанки, а вимушеної біженки, яка насправді є селфмейдвумен, з успішною кар'єрою, гарною професією, знанням мов, гідним життям, яке забрала у неї війна. Щоб це зламало стереотипи. Щоб польська героїня і українська зрозуміли, що насправді вони схожі, як сестри, і рівні. І також, щоб це усвідомило старше покоління поляків, яке репрезентує свекруха Басі.
Тож головне сценарне завдання було — позбутися стереотипів і показати те, що поляків та українців об'єднує, а не те, що розділяє. Колись мені це вдалось у популярному в Польщі серіалі «Анна Герман», сподіваюся, і цього разу вийде
Ну, а в основу історії лягла наша з сестрою та дітьми втеча з Бучі після 24-го лютого 2022 року», – розповіла виданню Sestry українська cценаристка серіалу «Будемо жити разом» Аліна Семерякова.
Дві кіноісторії є дуже теплими й будуючими з погляду взаємин наших двох країн, притому зі здоровим почуттям гумору. А ще в обидвох із них можна побачити Оксану Черкашину та захопитись дитячими акторськими роботами (Поліна Громова, Клаудія Курак в «Таті», Злата Кардаш в «Будемо жити разом»), а над саундтреком до двох трейлерів працювала Марія Пешек. Перші кадри «Будемо жити разом» просто підхоплюють нас й переносять на залізничний вокзал «Варшава центральна» наприкінці лютого 2022-го: налякані люди, хаос, який опановує людська сердечність, співчуття. Гострі емоції, які дещо розмились з плином часу. Та вже звучить критика, що авторам серіалу не вдалось досконало відтворити й пригадати цю атмосферу солідарності й підтримки, коли поляки відчинили свої домівки для українців. Чи може 6-серійний серіал реанімувати ці почуття? Перш за все, сподіваємося, що ситуація не є настільки критичною, й вони залишаються живими, та й фільм може бути лише однією із цеглинок в будівництві та укріпленні того, що ми вже маємо.
Радимо самим дивитися по обидва боки кордону, спільно, там, де ми вже живемо і будемо жити разом, бо в цьому фільмі є усе, що хотіла Анна Малішевська, про що поділилася із виданням Sestry:
«Мене цікавлять непривілейовані люди, які борються з труднощами через свою іншість. Цей мотив з'явився у фільмі «Тато» і серіалі «Ганьба». Я хотіла би, щоб світ став трохи толерантнішим і приязнішим. Для мене найважливішим у серіалі «Будемо жити разом» є роздуми про те, що спільне життя — чи то в одній країні, спільноті, сім’ї, стосунках — завжди породжує конфлікти та ворожнечу. Рідко буває, щоб одна сторона мала однозначну рацію. Компроміси тяжкі, а емоції часто переважають. Часом просто не вдається знайти спільної мови. Проте варто шукати те, що об’єднує, і поважати те, що роз'єднує.»
«Будемо жити разом» доступний на TVP VOD та щоп'ятниці о 20:35 транслюється на каналі TVP1.
Ні українкам-прибиральницям в довгих нудних телесеріалах. Вже з першої серії "Będziemy mieszkać razem" («Будемо жити разом») потрапив у серце телеглядачів по обидва боки українсько-польського кордону. Серіал знімали поляки, а головну роль зіграла Оксана Черкашина, відома з фільму «Клондайк», відзначеного на головному фестивалі незалежного кіно в США Sundance Film Festival.
Ми сидимо на лавці амфітеатру Королівських Лазєнок, а поруч у візочку спить 10-місячний Ярема. Його мама, акторка театру й кіно Наталя Мазур (відома за ролями в фільмах «Секс і нічого особистого», «І будуть люди», «Весілля», «Погром. 1905») приїхала до Польщі на арт-резиденцію Театрального інституту імені Збіґнєва Рашевського. До 2022 року вони з чоловіком Василем Василиком, який грав короля Ягайла у популярному польському телесеріалі «Корона королів», жили у Варшаві, де після пандемії з’явилось чимало акторських пропозицій. Але зараз вони у рідному Львові, де також народився їхній син.
«Це одна вібрація, коли ти зі своїми людьми»
Анастасія Канарська: Минулого року, коли тисячі українців виїжджали за кордон, ти повернулась в Україну. Чи шкодувала ти про це рішення?
Наталя Мазур: Я щиро відчувала, що хочу бути вдома. Повернулася в серпні, в жовтні почались обстріли електростанцій, в грудні я народила дитину і змушена була підлаштовувати купання малюка під розклад відключень електроенергії. На щастя, було не надто холодно. Попри всі негаразди я жодного разу не пошкодувала про повернення.
Мені хотілось працювати в театрі й щось, бодай щось говорити. Це одна вібрація, коли ти є зі своїми людьми, є вдома. У серпні минулого року світ ще не був настільки втомленим від війни в Україні, як це є зараз. Іноді здається, що українці стали незручними. Колись (лише рік тому) люди в світі більше нам співчували й нас розуміли. А зараз настрої змінилися: перестаньте нам нагадувати про свою війну, перестаньте публікувати ці фотографії…
АК: Перед поверненням в Україну ти брала участь у французькому театральному проєкті. Розкажи про поїздку до Парижа.
НМ: Напевно після цієї подорожі мені й захотілося повернутися в театр. Бо коли почалось повномасштабне вторгнення, я деякий час думала, що моя професія не має сенсу, мені здавалось, що я вже більше ніколи не захочу займатись акторством. Я тоді пішла на курси тактичної медицини у Варшаві. Мені запропонували приєднатись до проєкту режисера Роланда Озе «Nous, l’Europe, Banquet des peuples» в репертуарі Театру Ательє. Темою була різнорідність Європи. Вони саме гастролювали Францією в той момент, коли почалось повномасштабне вторгнення й вирішили, що треба у виставу щось додати про Україну. А як говорити про Україну, не маючи українського голосу на сцені? Цим голосом запропонували стати мені й надіслали текст, який виявився дуже путіноцентричним. Я не хотіла говорити про нього й цей текст віддали іншому, французькому актору, а я запропонувала свій варіант — про Маріуполь, бо це саме був квітень-травень 2022 року, коли на Азовсталі героїчно оборонялись наші захисники.
У той час ми всі відчували, що мусимо кричати про те, що відбувається. У Варшаві саме відбувались численні мітинги. Пригадую, як ми закидували паперовими літачками Посольство Німеччини, вимагаючи закрити небо.
Самій цікаво, що б я відчувала, якби поїхала в Париж за інших обставин. Напевно, отримувала б насолоду. А так — навколо Париж, весняний, красивий. А я — розбита громадянка України, яка не хоче милуватися цією красою, а хоче волати про війну. Але вдалося досягти діалогу, відбулась гарна співпраця. Хоч було одне інтерв’ю, під час якого інтелігентна, ввічлива журналістка наполегливо оминала тему війни.
«Читання п’єси “Я, війна і пластикова граната” асоціюється мені з моєю вагітністю»
АК: З минулого сезону ти працюєш у львівському Театрі Лесі. Чим для тебе є акторство під час великої війни?
НМ: Театр має реагувати на те, що відбувається навколо. Аналізувати, пробувати пояснити, хоча б провокувати дискусію. В мене є одна вистава, яка не говорить про війну прямо, але в ній піднімаються важливі, актуальні теми і проводиться важлива паралель з війною. Не всі теми зараз про війну, але всі теми мають бути про сьогоднішнє суспільство, про наші турботи та бачення себе, бо попри війну ми, як дико це не звучить, маємо різні турботи й гору нерозв’язаних проблем, розбіжностей. Я точно не хотіла б зараз робити щось розважальне. У мене не виходить забутися навіть на сцені. Забутися взагалі неможливо.
АК: Акторка і мама — як ці дві твої іпостасі співіснують?
НМ: Я прийшла в театр на п’ятому місяці вагітності. І перформативне читання п’єси Ніни Захоженко «Я, війна і пластикова граната», до якого мене долучили, асоціюється мені з моєю вагітністю. Там такий красивий легкий текст, хоч він і на страшну тему. Мама і тато збирають своїх дітей, хочуть виїжджати за кордон, але змінюють рішення й залишаються. Говорять то про круасани, то про ракети… За два тижні до пологів я ще мала це читання, в мене вже був такий супервеликий живіт і малюк активно реагував. Я там говорю про сина, а син вже всередині мене. У нього є навіть пелюшка з ракетами і я йому кажу: «Ось сонце, ракети, але це такі хороші ракети, як літають у космос…» У п’єсі є схожа фраза. Отож, досвід акторства і материнства переплівся. І це дуже чуттєвий досвід.
Не знаю, може, це гормони. Але, незважаючи на війну навколо, материнство допомагає дуже гостро відчувати життя й бажання жити, зауважувати прекрасне.
Я вийшла на репетиції за 20 днів після народження сина. Дуже хотіла долучитись до проєкту, й мені видається, мій малюк підтримав мене в цьому рішенні. Мені дуже не хотілось втрачати себе. Материнство саме по собі не є втратою, просто забирає дуже багато часу. Не встигаєш помити голову, намалювати губи, але це компенсується іншим, безцінним.
Ще вагітною багато читала синові: Михайля Семенка, Сергія Жадана. Збірки поезії стояли біля ліжка. Він також слухав музику [на цих словах прокидається Ярема — АК.]
Мій улюблений момент — коли він прокидається. Намагаюсь ніколи цього не пропускати.
«Я — перша прихильниця свого чоловіка»
АК: Неможливо оминути тему дружини екранного короля. Шанувальниці й досі вам пишуть... Як тоді було на піку акторської слави твого чоловіка?
НМ: Це цікавий досвід — бути дружиною екранного короля. Багато людей спостерігають за тобою в інстаграмі. Деякі пишуть дотепер. Знаю, що в парах часом трапляється конкуренція між двома акторами. У мене ж навпаки: завжди таке враження, наче те, що відбувається з Василем, відбувається й зі мною. Та й у нас не було ще кар’єрного злету одночасно, весь час гойдалки.
Радісно дивитись на людину, коли вона перебуває в моменті щастя. Мені здається, що я переглянула всі серії «Корони королів» з участю Василя. Я перша прихильниця мого чоловіка. Завжди кажу, що він така людина, яка надихає мене на багато чого в цьому житті.
Ми зустрілися ще студентами й мій шлях не завжди був легким, а завдяки Василю я вчилася відпускати. Його манера буття імпульсивна, часто інтуїтивна. Це мені імпонує. Він є трудоголіком і постійно наполегливо готується до проб, репетицій, зйомок. Я не знаю людини, яка приділяє стільки уваги підготовці.
Пів року під час пандемії я не могла приїхати до Варшави. Потім ми обидвоє потрапили в проєкт до Войцеха Смажовського. Це був гарний період, натхненний. Зараз, як не дивно, кінематограф в Україні продовжує існувати й ми беремо участь у кастингах. Василь є чудовим татом й наші батьківські обов’язки ми ділимо навпіл. Про плани складно говорити, бо наразі майбутнє — це така примарна розкіш. Але росте дитя, і це щось прекрасне.
«Зміниш цей світ на краще?», — питає Наталя сина.
«Навколо Париж — весняний, красивий. А я — розбита громадянка України, яка не хоче милуватися цією красою, а хоче волати про війну»
Зверніться до редакторів
Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.