Натиснувши "Прийміть усі файли cookie", ви погоджуєтесь із зберіганням файлів cookie на своєму пристрої для покращення навігації на сайті, аналізу використання сайту та допомоги в наших маркетингових зусиллях. Перегляньте нашу Політику конфіденційностідля отримання додаткової інформації.
Трагедія рівня шекспірівської драми, Ромео і Джульєтта, ревнивий Отелло , — епітети та словосполучення знайомі практично усім, необов'язково театралам. Вільям Шекспір — драматург, актор і поет, твори якого інсценізуються найбільше у світі. 23 квітня виповнюється 460 років від дня його народження.
«Весь світ — театр, а люди в ньому — актори» (оригінал: All the world's a stage, / And all the men and women merely Players) — крилатим виразом стала цитата, з якої починається монолог у п'єсі Вільяма Шекспіра «Як вам це сподобається», виголошений героєм Жаком у другій дії VII сцени. Шекспіру вдалось виграти у лотереї незмінної актуальності. В усі часи митці знаходять в них суголосність із сучасністю та потрібні меседжі. Автор ніби підкидає нам потрібні іграшки: беріть, бавтесь в театр, грайте життя! Наче він драматург цього світу.
«Ha*l*t» — копродукція Театру на лівому березі (Київ) та Deutsches Theater (Берлін)
«Ha*l*t» Тамари Трунової. Фото: прес-матеріали
«Ha*l*t» — це Hamlet (Гамлет), з якого вирвали, вирізали me — мене. Прем’єра постановки Тамари Трунової відбулась на Фестивалі RADAR OST 2023 у Берліні. Виникла вона із запланованої раніше більш очевидної інсценізації п’єси Вільяма Шекспіра, але в усіх нас були якісь інші плани до 24 лютого 2022 року.
В результаті вистава «Ha*l*t» стала рефлексією на тему втрати та спробою проговорити виставу, яку скасувала держава-терорист
Німецькою halt означає: стій. У візуальному рішенні прочитується цитата зі «Сліпих» Брейгеля.
Драматургія творилася у співпраці із задіяними у проєкті акторами та акторками Театру на лівому березі — Іриною Ткаченко, Олегом Стефаном, Мариною Клімовою, Олександром Соколовим, Володимиром Кравчуком, та запрошеними — акторкою Катериною Кістень та актором Віталієм Салієм. «Фортінбрас — Володимир Кравчук — воює, а «Гамлет» стає приводом для розмови перед обличчям загрози, яка трансформує весь цивілізований світ», — читаємо в анотації до вистави.
Документальний фільм Ельвіри Нєвєри та Пьотра Росоловського «Синдром Гамлета»
Кадр з фільму «Синдром Гамлета». Фото: прес-матеріали
Прем'єра стрічки, у фокусі об’єктиву якої відбуваються репетиції вистави режисерки Рози Саркісян, відбулась 30 вересня 2022 року. Мова йде про війну, особисті досвіди та травми, пов’язані з нею. Йшлося про 2014 рік, а тепер ми вже знаємо, що коли в лютому 2022 року почалося повномасштабне російське вторгнення, перед героями знову постало одвічне «бути чи не бути» і одні з них знову чи далі воюють зі зброєю в руках, інші — волонтерять та усіляко допомагають ЗСУ та біженцям. Зокрема, актор Роман Кривдик, який знову на фронті — на посаді виконувача обов'язків начальника медичного пункту батальйону.
Ельвіра Нєвєра стала номінанткою першої премії «Портрети сестринства», заснованої редакцією міжнародного журналу Sestry. Фільм Ельвіри Нєвєри та Пьотра Росоловського отримав Гран-прі в конкурсі «Semaine de la critique» на фестивалі в Локарно, «Золотого Лайконіка» за найкращий польський документальний фільм Краківського кінофестивалю та багато інших нагород і схвальних відгуків.
«Ричард після Ричарда» режисерки Ірини Волицької і акторки Лідії Данильчук
«Ричард після Ричарда» «Театру в кошику». Фото: прес-матеріали
Французька акторка Сара Бернар втілилася в образ Гамлета, а українська акторка Лідія Данильчук є однією виконавицею вистави «Театру в кошику» «Ричард після Ричарда» за історичною хронікою Вільяма Шекспіра «Ричард III», партнерами в якій з нею є… головки білокачанної капусти. Постановка створена на запрошення Міжнародного шекспірівського фестивалю монотеатрів «ARMONO» у Вірменії та їй судилася довга доля. Путівкою у світ завдячує Міжнародному театральному фестивалю WROSTJA та його директору Вєславу Ґерасу.
Акторка Лідія Данильчук говорить, що тема Ричарда, на жаль — вічна, адже щоразу десь у світі приходить до влади божевільний, який робить свої чорні справи
Сьогодні порубана капуста у виставі «Ричард після Ричарда» — українські зруйновані міста, запах крові, волання про справедливість та спрага перемоги над злом.
«Шекспір forever!» Анджея Северина
«Шекспір forever!» Анджея Северина. Фото: Michal Lepecki/Agencja Wyborcza
Прем’єра моновистави директора Польського театру імені Арнольда Шифмана у Варшаві та великого друга України Анджея Северина відбулась ще у 2011 році, але вона незмінно сприймається свіжо, завдяки блискучій акторській імпровізації. Вибрані фрагменти з «Гамлета», «Макбета», «Ромео і Джульєтти», «Генріха V», «Бурі», «Ричарда III», «Сонетів» творять захопливу розповідь з елементами діалогу з глядачами, в якій Анджей Северин справно перевтілюється навіть у Джульєтту, і неможливо йому не вірити.
Саме зараз у Львові відбуваються репетиції вистави «Буря» за трагікомедією Вільяма Шекспіра в постановці Оксани Дмітрієвої, головної режисерки Харківського державного академічного театру ляльок, цьогорічної лауреатки Премії «Women in Arts». Прем’єра запланована на 19 травня цього року. Твориться вона у співпраці Національного театру імені Марії Заньковецької, Харківського державного академічного театру ляльок та Київського академічного театру драми і комедії на лівому березі Дніпра. В акторському складі задіяний, зокрема, Олег Стефан, якого європейська фестивальна спільнота нещодавно бачила у виставі «Ha*l*t». Коментар режисерки Оксани Дмітрієвої зі сторінки театру в соцмережах: «Остання п’єса Шекспіра — неймовірно сумна та прекрасна. Ми живемо у божевільному світі, де всі хворі на манію величі. Це сумна казка про те, що людство не може подорослішати».
Журналістка й театральна фотографка. Магістр журналістики ЛНУ імені Івана Франка. Безцінний досвід отримала в легендарній львівській газеті «Поступ», де відповідала за сторінки про культуру у світі. Друкувалась у численних виданнях в Україні й за кордоном. 10 років була авторкою українського тижневика «Наше слово» (Варшава). Велику добірку текстів можна прочитати в розділі «Штука» Zbruc.eu. Співтворить українську секцію Culture.pl. Стипендистка програми «Gaude Polonia» — 2020 з проєктом театральної фотографії.
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
Українка Анна Ставиченко — справжня амбасадорка української класичної музики в Європі. Вона — організаторка низки важливих ініціатив та численних концертів в Україні та за кордоном.
У 2022 році, наприклад, Анна організувала резиденцію у Варшаві для Kyiv Symphony Orchestra, провела тут Український вікенд в межах місцевого фестивалю, заснованому Sinfonia Varsovia. У другу річницю вторгнення організувала трансляцію концерту “Україна незламна” з Національної філармонії України на сайті Паризької філармонії. Запис і досі там у відкритому доступі.
Спільно з українськими музикантами в Парижі минулого року Анна започаткувала Проєкт 1991 — концерти камерної музики, які проходять у Франції щомісяця, іноді кілька разів на місяць. Серед них — Дні Сильвестрова у Парижі, виступ українського квартету Bleu et Or («Блакить і Золото») на фестивалі у Провансі, який грав твори українських композиторів.
Співорганізація концерту на першій в історії конференції з української авангардної музики в Сорбонні — теж плід діяльності Анни Ставиченко. А ще вона — керівниця української місії Паризької філармонії, в межах якої Франція допомагає українським музикантам прихистком, працевлаштуванням, музичними інструментами та іншими важливими речами.
Анна Ставиченко (в центрі) разом з українським квартетом Quatuor Bleu et Or у паризькому музеї Оранжері. Фото: приватний архів
Українська місія в Парижі: врятувати й повернути можливість грати музику
— У Париж я приїхала на запрошення Паризької філармонії, — розповідає Sestry Анна Ставиченко, — щоб керувати українською місією цієї інституції. Вона полягає в тому, щоб допомагати українським оркестровим музиканткам, які виїхали з України через повномасштабну війну, знаходити тимчасові контракти у французьких оркестрах, переважно національних. Завдяки цьому українські музикантки мають можливість продовжувати свій професійний шлях і тимчасово інтегруватися в найкращі французькі колективи.
А почалося все з проєкту зі збору та систематизації українських партитур. Який ми з колегами з Лятошинський клубу, Українським Інститутом, Львівським органним залом та Ukrainian Live започаткували після повномасштабного вторгнення. Аби по-перше, зберегти українські партитури від можливих наслідків війни. І по-друге, щоб мати цю онлайн-бібліотеку самим і надати доступ до неї світовим оркестрам та музичним інституціям. Щоб вони могли виконувати українську музику.
Ми почали збирати базу. Далі я стала зв’язуватися із західноєвропейськими музичними інституціями і пропонувати виконувати українську музику. І однією із цих інституцій була Паризька філармонія. Вони попросили мене скласти для Orchestre de Paris програму з українських творів. Що я і зробила.
Це проблема для іноземних оркестрів та інституцій: навіть якщо вони отримують доступ до української музики — на жаль, вони зовсім її не знають. Відповідно, для них зорієнтуватися, вибрати твори з величезного масиву українського репертуару — надскладне завдання.
І ми почали думати, як ще ми могли б співпрацювати, як ще ця провідна французька музична інституція могла б допомогти Україні. Так ми прийшли до ідеї української місії.
Я запропонувала допомагати українським оркестровим музикантам, які опинилися у скрутному становищі — в Україні чи вже за кордоном. Тим, хто втратив в Україні житло, виїхав, рятуючи дітей, пережив російську окупацію або ще знаходиться на окупованих територіях. І ми стали запорошувати до Франції українських музикантів. Для когось потрібно було організовувати цілі операції з виїзду. Або доставку до Франції інструментів, що залишилися в Україні, бо музиканти не ризикували брати їх з собою, боялися пошкодити. Паралельно ми знаходили українським музиканткам контракти у французьких оркестрах, допомагали з житлом, з усіма адміністративними процедурами. І ми продовжуємо ними опікуватися.
— Що за два роки змінилось у діяльності української місії Паризької філармонії?
— Спочатку це була гуманітарна місія: допомогти жінкам, їхнім сім’ям. Дати їм можливість десь жити і працювати. З часом місія стала трансформуватися. Ми продовжуємо допомагати музиканткам, але разом з цим стали думати і діяти ширше.
Так, минулого року ми започаткували збір та відправку музичних інструментів та обладнання в українські школи, які постраждали від війни.
У грудні минулого року ми відправили 165 музичних інструментів та одиниць професійного обладнання до 20 українських шкіл з 13 різних міст.
Разом з Балаклією Харківської області, Ірпенем, низкою шкіл у Сумській області. Тобто міст, які пережили страшні події.
Гітари з Франції у Києві. Навчання музиці продовжується. Фото з приватного архіву
Наприклад, під час окупації Балаклії росіяни базувалися саме в музичній школі. Де геть усе пограбували і знищили. Вкрали навіть електрочайники.
Півтора року школа не могла проводити навчання. Але у сезоні 2023/24 вона нарешті знову запрацювала, і тепер там є інструменти та обладнання від Паризької філармонії.
Також ми допомагаємо родинам, які виїхали з тимчасово окупованих територій і зараз перебувають в Одесі або Києві. Наприклад, передали скрипку сім’ї, яка втратила все у Сєвєродонецьку. Усі троє дітей у родині займаються музикою. Вони вже навіть не мріяли, що колись знову зможуть грати.
Місія зараз опікується і зовсім юними українськими музикантами, намагаючись допомогти їм продовжити свій шлях у класичній музиці і мати майбутнє у цій сфері. Придбання музичного інструменту — це завжди непросто для сім’ї, навіть у мирний час. Тому що це дорого. Цьому зазвичай передують кілька років накопичень. А зараз, якщо родина втратила будинок, виїхала, почала життя заново, про музичний інструмент вже взагалі не йдеться.
Хлопець з Одеси знову може грати на скрипці. Фото з приватного архіву
Серед моїх знайомих музикантів є ті, хто зараз на фронті. Є ті, які отримали важкі поранення, лікувалися і повернулися на фронт. Є ті, хто вже загинув...
У лютому ми організували трансляцію концерту з Національної філармонії України в Києві, яка здійснювалася на сайті Паризької філармонії. Ідея була така: надати цю платформу українцям, аби українську музику почули на весь світ, а ще — у такий спосіб згадати всіх музикантів, які воюють, і тих, хто загинув. Це була наша шана тим, хто вже не може вийти на сцену.
Поки що Європі українці більш цікаві як незламні борці, ніж як автори й виконавці класичної музики
— Скільки зараз українських музикантів у Франції?
— У цілому становище українських музикантів за кордоном вкрай неоднорідне. Комусь пощастило в професійному плані більше, зокрема музикантам з цієї місії. Вони мають можливість продовжувати працю в класичній музиці, до того ж на найвищому рівні. Ба більше — їм допомагають, їх підтримують. Але якщо говорити взагалі, то знайти українському музиканту роботу, інтегруватися дуже складно. Чимало чудових музикантів з усього світу їдуть у Париж, Берлін тощо, аби спробувати побудувати там кар’єру. Тому пробитися, особливо в стислі терміни, дуже непросто. Зазвичай на це йдуть роки. А українці зараз чекати не можуть: їм треба платити за житло, вивчати нову мову, працювати. Тому, на жаль, дуже багато музикантів з України зараз не мають можливості працювати за професією в Західній Європі.
— Зацікавленість в українській класичній музиці зросла?
— Однозначна ствердна відповідь була б ідеалізацією ситуації. Зріс інтерес, але це часто інтерес до нас як до людей, які опинилися у складній ситуації. Як до представників країни, що титанічно бореться на очах у всього світу.
А щоб це відбилося на зростанні інтересу до виконання української музики у сталій формі, то цього поки що не відбувається. Це довгий складний шлях, який ми тільки почали. Поки що виконання української музики у світі лежить переважно на плечах самих українських музикантів, продюсерів, менеджерів. Це ми власними силами намагаємося робити так, щоб ця музика звучала.
Дні Сильвестрова у Парижі, травень-червень 2023. Фото: Charlotte Force
— На сьогоднішній день українська класична музика може конкурувати з російською?
— Ні. Це є результатом столітньої історії того, як Росія себе просувала. Потужно, іноді агресивно. Вкладаючи в це мільйони. Чого ми не можемо сказати про нашу ситуацію. І тому ми маємо зараз цей дисбаланс. Російська музика, російські музиканти скрізь. Як в оркестрах, так і солісти, диригенти, і що також показово — менеджери, агенти. І навіть ця страшна війна радикальним чином поки що цього не змінила, бо більшість європейців досі зачаровані брендом «велична російська культура» і не хочуть нічого змінювати.
Кожен європейський оркестр будь-якого рівня виконує російський репертуар.
— Ваше ставлення до бажання об’єднати українську і російську музику?
— На жаль, і на початку повномасштабної війни, і зараз існують спроби (часом успішні) об’єднувати українських та російських виконавців на одній сцені. Змішувати українську та російську музику в одних програмах.
Часто організатори, інституції приховують наявність російських імен у касті або програмі на етапі перемовин, іноді аж до моменту публікації афіш, я з цим неодноразово стикалася.
Або наївно не розуміючи, в чому проблема, або мотивуючи це легендою про росіян як «жертв режиму» і «трьох народів, що однаково страждають від цієї війни», або ж умисно інструменталізуючи українців як «індульгенцію» для того, щоб продовжувати співпрацювати з росіянами та робити business as usual. Треба бути дуже обережними і намагатися дізнаватися максимум інформації, і все одно не можна бути гарантовано застрахованим від подібних «сюрпризів».
Є також спеціальні гранти і резиденції, які даються виключно митцям і дослідникам з України, Білорусі та Росії — одним «блоком». У такій ситуації це стає особистим моральним вибором кожного. Або отримуєш грант чи запрошення від оперного театру або оркестру і погоджуєшся з такими умовами, або відмовляєшся, бо це проти твоїх принципів.
Ми бачимо результати такого підходу: світ мовчав, коли Росія анексувала Крим та вторглася на Донбас, світ проковтнув слова про те, що України ніколи не існувало. Бо при розмиванні меж між Україною та Росією дуже зручно заплющувати очі на ті злочини, які Росія чинить століттями щодо України та інших своїх сусідів. Ми бачимо, що це змішування стає смертельно небезпечним.
Коли я створила Проєкт 1991, що займається промоцією української музики у Франції, я неодноразово чула від іноземців питання: «А чому у ваших програмах ви не виконуєте російську музику поряд з українською?»
Це щоразу шокує, і мені доводится пояснювати, що грати зараз російський репертуар для нас є неприйнятним. Це внутрішній протест кожного свідомого українця, який не хоче мати нічого спільного з російським наративом.
Скрипки, які приїхали з Франції до Балаклії. Фото з приватного архіву
— Які аргументи доводиться наводити французам?
— Я їм пояснюю так: ваше уявлення про світ дуже змінюється в залежності від того, чи летить у ваш дім російська ракета чи ні. Пропоную їм уявити власний дім під російським бомбардуванням і відчути, чи хотілося б їм у цей момент чути Чайковського.
— А в Києві ще досі не перейменували консерваторію його імені…
— Це катастрофа. Ми намагаємося — і ті українці, хто вдома, і ті, хто зараз на Заході — пояснювати світу, яка українська культура самобутня і що в нас є власні імена. А потім відправляємо свої резюме, в яких написано — випускник Національної Музичної Академії України імені Чайковського. Як після цього ми можемо гідно вести всі ці дискусії? Я у власній біографії пишу тепер просто НМАУ, без імені композитора.
— Чи можна вплинути на світогляд європейців? Адже в голові не вкладається, як на сцені Паризької опери, де колись виступав Василь Сліпак, цього року (навіть попри акції протесту українців) виступала Анна Нетребко.
— Це питання позиції керівництва музичних інституцій та совісті місцевої аудиторії. Звичайно, менеджмент Нетребко дуже активно відбілює її ім’я в медіа, щоб співачка знову без проблем виступала на найкращих сценах світу. Але її постать залишається контроверсійною через зв’язки з Путіним. Західна публіка робить свій особистий моральний вибір, чи купувати квиток на концерт Анни Нетребко або Теодора Курентзіса. Вдаючи, що вони не знають, що за ними стоїть, або просто відмахуючись, мовляв, «музика поза політикою».
— Що ж робити?
— Промоція, промоція і ще раз промоція української музики. Робити все можливе, щоб ця музика звучала. Організовувати події, працювати зі світовими інституціями та оркестрами, домовлятися про виконання та включення українських композиторів до репертуару. Це колосальна робота, яка має відбуватися на рівні інституцій, державних та приватних, а також індивідуальних ініціатив.
Важливо, щоб музика була представлена на гідному рівні. У хорошому виконанні, з професійно складеними програмами.
Бо час «знижок на війну» і «знижок на біженство», коли якийсь відсоток західних слухачів був готовий ходити на українські концерти будь-якої якості із солідарності, добігає кінця. Та й нам самим таке позиціонування не на користь.
Я час від часу отримую запити від французьких оркестрів або камерних колективів знайти партитури якогось конкретного українського твору. Або просто хочуть щось виконати українське і просять поради. Вже було кілька запитів на Другу симфонію Ревуцького. Часто раджу Лятошинського, адже сама дуже люблю його твори. І хоча це наразі поодинокі випадки, але це вже є. І це радує.
Український дует Jerry Heil & alyona alyona з піснею Teresa & Maria виступили у півфіналі у шведському місті Мальме разом з іншими 14 країнами-учасницями. Далі пройшли 10 країн. 9 травня відбудеться другий півфінал, а 11 травня — гранд-фінал конкурсу, в якому візьмуть участь 26 команд (10 з першого півфіналу, 10 з другого, 5 країн “великої п'ятірки” та минулорічна переможниця Швеція).
Лише за рік українські артистки випустили 8 спільних треків та відіграли спільний тур у США. Виступ дівчат справив на глядачів враження, адже номер поставила іменита режисерка Таня Муіньо, яка знімала кліпи для таких зірок, як Dua Lipa, Кеті Перрі, Дженіфер Лопес, Ленні Кравіц тощо. Щодо костюмів співачок, то alyona alyona вийшла на сцену у кольчузі, а Jerry Heil у латах і струмуючій сукні.
“Хтось каже, що мій образ — це Жанна Д’Арк, хтось — що це архангел Михаїл, хтось — що Прометей. Наш образ — про сильних, які несуть на своїх сталевих плечах світ”, — пояснила Jerry Heil.
За Україною виступила польська Luna — співачка надзвичайної зовнішності. Шкода, але її чудовий виступ з піснею The Tower не пройшов до фіналу.
Залу запалив фаворит цьогорічних рейтингів, хорватський співак Baby Lasagna. Саме йому всі букмекерські компанії одноголосно пророкують перемогу.
Представники Фінляндії Windows95man заспівали пісню No rules, і протягом виступу здавалось, що один з вокалістів бігає по сцені без трусів.
Нагадаємо, що фінал Євробачення 2024 відбудеться у суботу, 11 травня о 22.00 по Києву (21.00 по Варшаві).
Наприкінці шоу оголосять бали професійного журі кожної країни, після чого учасники отримають свої бали за результатами глядацького голосування. Ці бали оголошуються ведучими у порядку зростання, починаючи з країни, яка набрала найменшу кількість балів від журі.
Як проголосувати на Євробаченні 2024? Голосувати з території України за Україну не можна, а от з-за кордону, якщо маєте місцевий мобільний номер, — можна і треба. Для голосування необхідно відправити SMS з порядковим номером учасника. З України — на номер 7576, з Польщі — на номер 73555, з Німеччини — 99599, з Чехії — 906 1113 (вартість SMS — близько 7,44 гривні). Або є варіант завантажити офіційний застосунок Eurovision Song Contest. Інструкція з голосування знаходиться на сайті конкурсу.
Jerry Heil & alyona alyona під час виступу. Відчувається стиль Тані Муіньо
“Анатомія ненависті” — так називається нова книга журналіста і публіциста Сергія Руденка. Вона — про послідовні кроки Путіна на шляху до російсько-української війни. І про те, як ці кроки не помічались впливовими людьми. Видання з'явиться у продажі в Україні наприкінці травня-на початку червня.
“Це не моя вигадка чи версія, в основі твору — інформація від людей, причетних до формування української політики протягом усіх років незалежності, — розповідає письменник. — Наприклад, це колишній глава СБУ Валентин Наливайченко та екс-міністр закордонних справ Володимир Огризко. Свідком деяких подій був я сам”.
За рік до повномасштабної війни в Україні вийшла перша книга Сергія Руденка “Зеленський без гриму”. Це не класична біографія — постать Зеленського в ній розкривається крізь призму різних подій та його оточення. Коли почалася велика війна, Сергій додав до своєї книги нові розділи, після чого її видали ще 24 країни. У Німеччині, Британії та Швейцарії книга увійшла до списку кращих нехудожніх творів, близько ста провідних видань світу написали відгуки. Це була перша серйозна праця про Зеленського в Україні і світі.
У 2022 році Сергій Руденко написав також “Бій за Київ” — про оборону Києва у лютому-березні 2022 року. І це не хронологія, а історії 12 людей, які опинилися у вирі війни. Деякі з них вже загинули. Ця книга видана у Фінляндії, права вже придбали Румунія, Грузія і Македонія.
У наш час, коли експертне середовище нерідко поверхове, особливо цікаво поговорити з публіцистом, який глибоко знається на політиці й політиках.
Обкладинка нової книги Сергія Руденка, намальована художником Андрієм Єрмоленко
Україна на шляху до війни
— Описуючи кроки посадовців України і Росії, ви проаналізували події від перших років здобуття незалежності дотепер. Як думаєте, чи був у нас шанс уникнути російсько-української війни?
— Був. Якби, починаючи зі здобуття Україною незалежності в 1991 році, українці розуміли, що така війна буде і готувалися. Ретельно, щоденно, нарощуючи кількість зброї та мілітаризуючи суспільство. Сильна Україна була би не по зубах Путіну.
Але вийшло інакше: Путін зробив максимум, аби Україна стала ослаблена, демілітаризована, зросійщена, корумпована, після чого напав.
Головна хиба в тому, що в 1991 році, коли відновилася наша незалежність, ми не змогли поміняти політичну еліту України. Україною продовжили керувати комуністи. І ця політично-економічна номенклатура України не давала шансів на створення сильної міцної незалежної держави.
Ментально ці люди не змогли відірватися від Росії і не вірили, що українська держава дійсно може бути політично, фінансово та економічно від неї незалежною.
Ресурсно багата країна дозволила цій радянській номенклатурі на території України заробляти на нафті, газі, створенні спільних підприємств, продажі зброї Росії. Банальні зв'язки, які існували до розвалу СРСР, після нього сформувалися у бізнес-відносини між елітами двох країн. Що, власне, і не дозволило нам зробити те, що зробили країни Балтії. Які так само були у складі СРСР, але провели люстрацію, відсторонили від керівництва своїми республіками колишніх партійних керівників і кагебістів, змінили системи безпеки і подали заявки на вступ до НАТО.
Словом, партноменклатура, помножена на корупцію, яку застосовувала РФ, призвели до того, що фактично шансу уникнути поглинання або війни у нас не було.
— Як думаєте, хто з українських президентів найбільше доклався до наближення війни?
— У всіх без винятку президентів була можливість зробити Україну сильнішою. У кожного були періоди, коли вони намагалися загравати з Росією, робити реверанси.
Або як Кучма — віддавати стратегічні бомбардувальники, якими тепер бомблять українські міста. Янукович був максимально корумпований. Ющенко міг зменшити енергетичну залежність, але цього не сталося. Тимошенко двічі була прем’єркою, але це людина, яка всю свою кар'єру побудувала на газових оборудках з РФ. Це люди, які в той чи інший спосіб виросли на грошах з Росії.
І навіть Зеленський — продукт російського КВН — довгий час сприймав себе як людину пострадянського простору. Спочатку він не розумів ситуацію і вірив, що війну можна просто зупинити. Порошенко теж мав бізнес у Росії. Всі намагалися вести з Росією діалог — і це не можна назвати неправильним, — але всі вони мали розуміти, що Росія ніколи не задовольниться статусом України як незалежної держави, яка прагне в ЄС і НАТО.
Президенти України Петро Порошенко, Віктор Ющенко, Леонід Кучма, Леонід Кравчук і Володимир Зеленський. Київ 2019 року. Фото: RadioSvoboda.org
Були люди, які розуміли, чим це все завершиться, але вони не були у керма держави. І це найбільша проблема — кожного разу ми обирали очільника країни, сподіваючись, що станемо сильнішими, і кожного разу ми розчаровувались, адже бачили дрейфування у бік Росії.
Сподіваюсь, хоч у наступного нашого президента не буде всіх цих ілюзій і бажання “подивитися в очі Путіну”. Ми маємо бути завжди готові оборонятися від Росії. Антиукраїнські настрої зараз поділяє більшість росіян, і всі ця ненависть залишатиметься з ними надовго.
"Українці завжди були для росіян спасінням"
— Політична верхівка РФ схиблена на ідеї, що Україна має їм належати. Чому Україна така важлива для Росії?
— Та Росія, яку ми бачимо, — результат роботи багатьох поколінь українців. Без українців — працелюбних, творчих, пасіонарних — Росія не може існувати. Їм потрібна розумна людська база, яку вони будуть використовувати. Як за Петра I вони користувалися інженерами із Західної Європи. Адже росіяни — нація, не здатна на керування власною країною і будівництво. Це нація руйнівників.
Ви бачили, що відбувалось під час повені в Орську і Оренбурзі? Міста заливає, а держава, яка заробляє шалені гроші на енергоносіях і могла б перетворити все навколо в Дубай, нічого не робить!
Для свого населення вони зміщують акцент з бідності і розрухи на завоювання нових земель і відновлення так званої “історичної справедливості”.
Це історичний чупа-чупс, який Путін дає посмоктати росіянам.
Я був у багатьох містах і селах РФ — похилені ізби, п’яні зранку люди, країна живе в XIX столітті…
А українці завжди були для росіян спасінням. Працьовиті, талановиті керівники, винахідники. В українців є те, чого немає у росіян: ми вміємо господарювати, створювати, обробляти землю і розвивати простір навколо. І мати цей ресурсний потенціал, який би приносив користь, звичайно, росіянам хочеться.
— Чи не повторюють зараз західні політики наших помилок із заграванням з Путіним?
— Конфлікт Путіна зі світом неминучий, так само як неминучим був його конфлікт з Україною. Можливо, лідери західних країн, усвідомлюючи цю неминучість, намагаються підготуватися до війни. Не ескалуючи, накопичуючи зброю. А поки світ готується, Україну знищують.
Нам дають рівно стільки зброї, щоб ми не впали як держава. Але цієї зброї недостатньо, аби перемогти Росію.
У світі достатньо сил, аби приборкати Путіна. І якби світ не загравав з ним на початку 2000-х під час війни у Чечні, то не було б війни 2008 року в Грузії. А далі не було б війни в Україні. Але реверанси робили практично усі західні лідери, зокрема, і колишня федеральна канцлерка Німеччини Ангела Меркель. Вони вважали, що краще приборкати російського ведмедя, аніж з ним боротися. І це дало можливість російському монстру відбутися. І зараз цей монстр має свої щупальця в усьому світі.
Лідери країн і їхні дружини реагують на появу Владіміра Путіна в 2018 році, Париж. Фото: BENOIT TESSIER / AFP/East News
Путін вихований у пітерських підворіттях і сповідує принцип “якщо бійка неминуча, треба бити першим”. Це логіка гопніка. Він розуміє виключно мову сили і зброї. І зневажає того, хто з ним поводиться інтелігентно і толерантно.
Західні партнери говорять, що не хочуть, аби Україна зазнала поразки, що вони не допустять цього. Але в цьому меседжі бракує ще однієї частини: “Ми зробимо все, аби поразки зазнала Росія”. Лише в такій комбінації у цього світу є майбутнє.
— У нас є шанс перемогти?
— У нас немає іншого виходу. Питання руба: або ми перемагаємо, або нас не буде.
— Що має змінитися у світі, коли Путін помре?
— В Росії мають обов'язково відбутися чотири процеси: демілітаризація, депутінізація, денуклеаризація і дерашизація. Ці речі здаються зараз нереальними, але це має статися.
Інакше всі ми безкінечно будемо ходити колом світових воєн, які ініціюватиме Росія. Розшифрую.
Демілітаризація — Росія має пройти процес роззброєння. Денуклеаризація — ми маємо створити умови, за яких Росія буде позбавлена ядерної зброї. Дерашизація — росіяни мають усвідомити, що рашизм — ідеологія Путіна і знак рівності з нацизмом.
І головний пункт — депутінізація Росії. Вся країна має усвідомити, що Путін — диктатор. Вбивця, визнаний міжнародний злочинець, ім'я якого стоїть поруч з Гітлером. Росіяни мають ходити в кіно і дивитися про це фільми. І не тільки дивитися, а й розуміти, в яке провалля їх завів Путін.
— Якої реакції західної аудиторії на вашу нову книгу вам би хотілося?
— Розуміння, що відбувалося в Україні впродовж десятиліть і навіть століть. Як Росія постійно намагалася привласнити те, що є в Україні, і що належить українцям. І показати ненависницьку щодо України політику Путіна. Адже вся його президентська кар’єра була скерована на те, аби приборкати Україну, або її знищити. Він поставив на Україну все. І для нього програти — визнати себе політичним лузером.
Розвиток персонажа Зеленського
— Як ви зараз оцінюєте постать Володимира Зеленського? Журнал Time цього року вийшов з Андрієм Єрмаком на обкладинці...
— Зеленський був на обкладинці у минулі роки. Цьогорічна обкладинка показує, яке місце займає Єрмак при президенті. Країною керує політичний дует Єрмака і Зеленського. Кого ще можна назвати впливовим? Ще Валерія Залужного, але він вже вирушає у відрядження до Великої Британії.
Оскільки я написав книгу “Зеленський без гриму”, можу сказати, що за ці 5 років ми бачили різні модифікації Зе. Політичного новачка, який прийшов у політику з іншої сфери. Зеленського у період опанування ресурсів — людських, інформаційних і фінансових. Суперечки з олігархами за володіння телебаченням. Адже хто ним володіє, той володіє всім.
Далі ми бачили Зеленського перед війною, коли нас заколисували, що нічого страшного не буде. А потім побачили Зеленського, який з перших днів війни залишився в Києві попри застереження і пропозиції від західних партнерів евакуюватися з України.
Президент України Володимир Зеленський на острові Зміїний, липень 2023. Фото: AFP/East News
Перші дні війни він був хоч і в бункері, але на Банковій. І як історичний персонаж відіграв цим дуже важливу роль. Росія не змогла розчавити Україну в перші дні війни. Втеча президента сильно деморалізувала б українців.
Перші два роки війни Зеленський був тим, кого з оплесками зустрічали в усіх парламентах, він став популярною особою на Заході. Навряд чи хтось у світі може сказати, що в нього є досвід оборони держави під час такої агресивної війни. Зеленський не схожий на жодного президента світу. Він стоїть на чолі країни, народ якої героїчно обороняється від агресора, а для цього теж потрібні певні якості: мужність, дар працювати із західними партнерами, переконувати їх.
Він змінив дещо в міжнародній дипломатичній практиці. Ми бачимо, як він розмовляв з іноземними політиками впродовж цих двох років — без дипломатичних тонкощів, максимально прямо. І те, як український президент в одязі кольору хакі був на прийомах президента США та короля Великобританії, очевидно, увійде в історію дипломатії.
Візит Володимира Зеленського до Букінгемського палацу в лютому 2023 року. Фото: Aaron Chown/AP/East News
Зеленський зараз є одним з лідерів світу. Це очевидно. Від правильності його дій і рішень залежить не тільки доля України.
— Фігура шекспірівського масштабу…
— Так! Зараз попри всі мої до нього претензії Зеленський — на світлому боці, а Путін — на темному. Це сьогодні два головні персонажі, від яких залежить майбутнє України і світу.
«Не хочу дивитись списки загиблих. Там будуть знайомі імена»
Валерія Бурлакова із позивним «Лєра» була серед перших добровольців російсько-української війни. Активна учасниця подій на Майдані, із грудня 2014-го вона три роки воювала на фронті, увесь час — «на нулі». Спочатку була у Пісках, потім — на шахті «Бутівка», згодом на Світлодарській дузі, далі — «під Маріком». Лєра каже, що в Маріуполі тоді якраз було найспокійніше, тож побратимам там не сиділося.
— Ми як дурні, варто було опинитися на полігоні, починали бурхливу діяльність, щоб перевестися в іншу бригаду, назад на передову, — пригадує Валерія Бурлакова. — У 54-ій бригаді, наприклад, для цього довелося оголосити голодування — щоб зберегти цілісність своєї роти і повернути її «на нуль». Зрештою, приїхав і забрав нас до себе тодішній командир батальйону «Донбас-Україна» з позивним «Філін», якось домовився.
Валерія – ветеранка, гранатометниця, журналістка, письменниця, мама. Десять років тому вона не мала жодного стосунку до військової справи. Ще трохи раніше – за редакційним завданням «Українського тижня» вирушила на Майдан, аби висвітлювати хроніку протестів. Майдан її уже не відпустив.
«Мене поранено. Нє, не сильно, але репортаж сьогодні не здам», — пізніше пригадував дзвінок від Лєри головний редактор видання. Фото перемотаної бинтами скривавленої ноги на її сторінці у соцмережах — як нагадування про закидування «Беркутом» демонстрантів світло-шумовими гранатами.
«22 години поспіль на вулицях столиці. […] Зараз поп'ю кави, напишу репортажик, посплю три-чотири години і повернусь. У пекло, якщо чесно. Я розплакалась, коли вдесяте почула «...шановні жінки і діти, просимо залишити Майдан Незалежності, на якому буде проводитися антитерористична операція», — напише Лєра у Facebook 19 лютого 2014 року. Тієї ночі відбувся штурм Майдану, палав прихисток мітингарів — Будинок профспілок, Небесня Сотня невпинно поповнювалася героями.
«Не хочу дивитись списки загиблих, якщо ті списки десь є взагалі. Знаю, що там будуть знайомі імена»
Валерія Бурлакова на Майдані. Фото: Фейсбук / Lera Burlakova
На фото із Майдану — Валерія Бурлакова у шоломі із намальованим тризубом упритул до міліційних кордонів. Хтось із колег-журналістів зауважив тоді, що герб держави на шоломі — то прикре самогубство. «Самогубство — це ваш страх, панове», — парирувала Лєра. Це фото зробила Ірина Цвіла — майбутня товаришка по зброї. Учителька і фотохудожниця із позивним «Лінза» загинула на другий день повномасштабного вторгнення під час оборони Києва.
«…Стиснені до болю кулаки. Темрява насувається. Ми зустрінемо її разом. Плечем до плеча», — читаємо на шоломі дівчини з Майдану на фото. А темрява невпинно насувалася.
«Яке б це було щастя, якби ти залишився без ніг, але живий...»
— Про базові штуки — типу, що я ніколи не стріляла з «калаша», — казати було соромно, тож я по-тихому розбиралася сама, — пригадує свої перші військові чергування у добровольчій чоті «Карпатська січ» Валерія Бурлакова.
У грудні 2014-го журналістка разом із друзями з Майдану поїхала у чергове робоче відрядження на фронт. Початкові ази військової справи — як правильно пересуватися, як розбирати зброю — Лєра почерпнула напередодні з тижневого тренувального табору батальйону «Айдар» у Черкасах. Але, зізнається, що вони тоді навіть не стріляли.
Валерія Бурлакова на позиції у Пісках. Фото: Фейсбук / Lera Burlakova
У Пісках на позиціях дуже бракувало людей, тож прибулі почали заступати на чергування разом з усіма. Військовим премудрощам вчилися на місці.
«Там не було рембо. У новорічну ніч разом розбиралися, як працює АГС, це для всіх було вперше, не було кому вчити», — пригадує Лєра
Вона офіційно оформилася лише восени 2015-го — на «жіночу» спеціальність «стрілець-санітар» у 93-тю окрему механізовану бригаду ЗСУ. На фактичну на той момент посаду її оформили ще за рік, перелік саме розширили — і жінки на війні отримали офіційні записи про свої фактичні посади. Так Валерія Бурлакова нарешті стала командиром 120-мм міномета у 54-ій бригаді.
«Насправді війна — найгірше місце для початку романтичних стосунків», — якось написала Лєра у Facebook
А зовсім скоро зустріла свого нареченого — Анатолія Гаркавенка із позивним «Морячок», воїна, сапера. Вони були разом недовго — «Морячок» загинув 30 січня 2015 року, підірвавшись на розтяжці на шахті «Бутівка». А Лєра почала писати йому листи — для того, аби не зійти з розуму від суцільного болю. І так — сорок днів поспіль.
Лєра та її коханий «Морячок». Фото: Фейсбук / Lera Burlakova
Ми разом п'ятий місяць. Я люблю його так, як ніколи і нікого не любила. А він каже, що якою б не була ця війна — добре, що почалася. Бо інакше б не зустрілися. «Де ти була раніше?»
Ми хотіли поїхати у відпустку й розписатися. Вперше по-справжньому, не здуру як і він, і я минулого разу. Назавжди. Попередньо домовлялися звалити після 20 січня. Але відклалося. Трохи.
...Ти сидиш на колінах біля нього. 200. Ноги відірвані. Цілуєш у плече. Грієш скривавлені пальці диханням. Цілуєш ті пальці. Тільки б не відпускати. Диктуєш щось медикам. Так, позивний Морячок. Так. Так. Анатолій Гаркавенко. Сліз немає.
…Кохаю тебе, зайченя. І зовсім не знаю, що далі. Я просто сиджу і курю. У твоїй куртці. Вона в крові. Але пахне тобою...
Листи, що увійшли до книги «Життя P.S.», б’ють у саме серце. Чимало читачів — і тих, хто був «на нулі», й тих, хто ні — казатимуть, що потужніше і щиріше про цю війну не напише вже ніхто.
— Тоді мені здавалося, що це щось дуже особисте, — пізніше зізнається Валерія Бурлакова. — Зараз я знаю, що це не так. Бо це не тільки про мене і не тільки про нього. Чомусь це про всіх, хто втратив близьких на війні, — так по-різному і так однаково. Я знаю це тому, що з того часу мені написали десятки людей.
Чомусь для них дуже важливо було зрозуміти, що хтось відчуває те саме, що і вони
На основі Лєриного щоденника на сцені Національного театру ім. Марії Заньковецької у Львові повстала документальна драма «Життя P.S.». Ролі в ній виконують актори Мар’яна Кучма і Олесь Федорченко.
— Побачила нарешті цю афішу і подумала — навіть не уявляю, як їй зрадів би Морячок. Якби, звичайно, книга і вистава була про інше. Теж про нас. Але не про його загибель, — відреагує Лєра.
Афіша вистави за книгою Лєри. Фото: Фейсбук / Lera Burlakova
— Яке б це було щастя, якби ти залишився без ніг, але живий... — промовляє акторка зі сцени словами Валерії Бурлакової. І глядачі у залі не стримують сліз.
«Добре, що в нього були ці дев’ять років: він встиг повоювати, народився син»
У 2020-му, за два роки до повномасштабного вторгнення, Лєра вдруге побувала біля Стіни пам’яті у Києві. На стіні Михайлівського Златоверхого монастиря вздовж вулиці Трьохсвятительська розміщені фото тисяч українських добровольців, військовослужбовців, силовиків, які загинули, захищаючи Україну. Вона тоді написала у Facebook:
«Скільки б у мене не було загиблих побратимів, дорогою туди я чомусь згадувала насамперед чотирьох — тих, хто залишається у моїх думках завжди. […] Так у всіх — хтось тобі ближчий, і чиясь смерть зачіпає сильніше. […] Тому мені здавалося, що їх четверо. «Морячок». «Міф». «Розписний». «Відьма». І так було, аж поки я не пішла вздовж стіни — шукати їх, чотирьох, загиблих у різні роки, у різних місцях. […] Погляд раптом вихоплює з сотень очей на стіні знайомі очі, які ти не шукала. І ти просто завмираєш: «Телефончик». «Піонер». «Гайдамака». «Механ». «Ронін». «Латиш»... «Четверо, — думаєш ти собі. — Лише четверо». Аж поки не підходиш до стіни і не зустрічаєшся очима з усіма іншими».
Валерія Бурлакова разом із сином біля Стіни пам’яті у Києві.Фото: Фейсбук / Lera Burlakova
— У мене зараз, як і у багатьох, якась просто дика кількість загиблих близьких людей, — каже Валерія Бурлакова зараз. — «Мирний» — «правосек», з яким ми разом оформлювалися у 93-тю, потім разом перевелися у 54-ту на Світлодарську дугу, потім вивчився на офіцера. Коли ми на фронті гризли якусь суху «Мівіну» чи вкладалися спати у брудній калюжці, не мали змоги помитися тижнями, він любив жартувати, що це в нас «дух бомжа», що саме він тримає нас у ЗСУ. «Кабан», який колись дивом вижив, коли йшов на чергування з першим у нашому підрозділі загиблим з позивним «Піонер» у 2014-му, а потім ридав на цвинтарі і крутив у руках розірваний уламком свій магазин...
Коли я дізналася, що він загинув у 2023-му, я подумала — як добре, що в нього ще були ці дев’ять років, що він встиг ще стільки повоювати, одружитися, у нього народився син... Дуже багато хлопців цього не встигли
Спогади про загиблих побратимів вона намагається зберегти у численних текстах, які, ймовірно, складуть основу наступної книги. Особливе місце у ній точно буде відведено й Герою України, українському оперному співакові, солісту Паризької опери, добровольцю «Правого сектора» Василю Сліпаку із позивним «Міф». Він загинув 29 червня 2016 року в бою від кулі ворожого снайпера біля селища Луганське на Донеччині.
Василь Сліпак із позивним «Міф» загинув 29 червня 2016 року на Світлодарській дузі. Михайло Лупейко із позивним «Ангел» втратив обидві ноги. Фото: Фейсбук / Lera Burlakova
— Це дуже цікава категорія спогадів — про час, проведений з людьми, яких уже немає, у місцях та містах, яких уже немає, — каже Валерія Бурлакова. — Як от колись ми гуляли з «Бізоном», «Гріфом» та «Міфом» у Маріуполі. Сонечко сідало, море було поруч. «Міф» тоді спробував жахливий алкогольний енергетик «Рево» — на противагу вишуканим французьким винам. Йому потім навіть у Париж передавали той хімічний жах. І це так дивно — усвідомлювати, що багато щасливих моментів існують лише у твоїй пам’яті. «Бізон» воював з 2014-го, загинув на Харківщині. «Гріф» зник безвісти, але, знаючи його біографію, я думаю, що в полоні його не тримали б живим і дня.
Нікого з дійових осіб ти вже не можеш штовхнути і сказати «а пам'ятаєш, коли...». І навіть просто поїхати і посидіти на тій самій лавці, де ви тоді сиділи, ти теж вже ніколи не зможеш. Навіть після звільнення Маріуполя
«Міф» був для Лєри уособленням надійності. Вона пригадує, що поки він співав у Парижі, йому можна було подзвонити і сказати: «Братику, ми тут на блокпосту посеред ночі, не маємо, чим доїхати назад на позиції». І він за 15 хвилин, «користуючись якоюсь волонтерсько-військовою суперсилою» і своєю комунікабельністю, міг організувати допомогу. Тієї ночі, завдяки дзвінкам і допомозі із Франції, їх до позицій доправив Дмитро Коцюбайло із позивним «Да Вінчі». Перший доброволець, якому присвоєно звання «Герой України» прижиттєво. «Да Вінчі» загинув 7 березня 2023 року.
«Інколи таке враження, що нікого вже не залишилося. А потім ще хтось гине і ти така — а нє, ще були», — каже Лєра
«Я думала, що не буде нічого, буде Буча , але розміром із пів країни»
Тривожність, песимізм та здатність малювати максимально похмурі сценарії — досвід, винесений ветеранкою Валерією Бурлаковою за роки російсько-української війни:
— Змінилася насамперед моя оцінка будь-якої ситуації. Я почала дуже добре розуміти, що таке смерть.
Звісно ж, у тому, що повномасштабне вторгнення Росії в Україну зрештою відбудеться, вона не сумнівалася ані на мить. Питання було лише — коли? Тривожним дзвінком стало скасування вечірніх рейсів до України — наприклад, із Франкфурту, де Лєра була на вихідних. Компанія Lufthansa раптом вирішила, що екіпажам більше не варто залишатися в українських містах на ніч.
— Я думала, чи буде взагалі той рейс вранці? Чи будуть насправді ще рейси в Україну? Чи не почнеться все просто-зараз-під-ранок — як воно, зрештою, і почалося? — пригадує вона. Валерія зрозуміла, що чекати цього у своїй новій ролі — мами — не зможе. У Києві на неї очікував тоді 3-річний син Тимур, залишений на бабусю.
Евакуація з Києва. Фото: Фейсбук / Lera Burlakova
— Я виїхала і вивезла дитину до вторгнення. З одного боку, все було очевидно. З іншого боку — моя уява малювала мені набагато гірші картини: я думала, що не буде зв'язку, не буде нічого.
Буде Буча, але розміром із півкраїни. Утім, звичайно, вже за декілька місяців стало зрозуміло, що ні. Поки не буде
Ранковим рейсом вона прилетіла у Київ, спакувала трохи речей, і наступного ранку удвох із сином вирушили у бік західного кордону. «Я дуже рада, що пізніше ми мали змогу повернутися. Я не очікувала, що буде куди. Бо багатьом людям насправді немає».
Валерія Бурлакова виховує сина у патріотичному ключі. П’ятирічний Тимур знає про загиблих героїв України, хоча донедавна був переконаний, що їх здолав страшний дракон. Із трьох років він відрізняє АГС від СПГ, будує САУшки із Lego Duplo, штрафує бабусю за русизми у мові, й задає відверті дитячі питання: чому наших ворогів-сусідів можна вбивати на війні, але не можна на вулицях у Вашингтоні?
— Зазвичай мамам радять самореалізовуватися, не зациклюватися на дитині, робити те, що хочеться, — всміхається Лєра. — Звісно, я себе багато в чому обмежую.
Бо я дуже хотіла б бути в тому єдиному місці, де мені зараз не соромно було б бути — на фронті. Але не бачу можливостей це поєднувати, самотужки виховуючи сина
Із Великої Британії, де Лєра із дитиною знайшла тимчасовий прихисток, вони повернулися досить швидко:
— У мене якось склалося в голові остаточно, що ніякого «ми тут посидимо до кінця війни, а потім повернемося» я не бачу. Бо ця війна не на рік, не на два, не на три. І або я прийму те, що моя дитина піде до школи у Британії й асимілюється, або я прийму життя в Україні, як воно зараз є.
За час повномасштабного вторгнення вона подалася на вакансію у Центрі аналізу європейської політики у Вашингтоні й рік посилювала українські голоси під час міжнародних дискусій за океаном. Цей час поза Україною сприймався легше, оскільки то була робота для рідної держави. Нині Валерія із сином у Києві.
— Я не знаю, якою буде і якою має бути країна, за яку було віддано стільки життів протягом усієї її історії, — каже вона. — Я можу думати хіба що про її географічні межі, які буде змога відстояти. Але це будуть межі якогось чергового етапу, напевно. Бо ж ця х**ня ніколи не закінчувалася, якщо замислитися. І я не знаю, що має статися, щоб вона закінчилася назавжди, і ми мали змогу — без окупації або часткової окупації, без очевидних та не дуже януковичів, без заморожених чи активних бойових дій, — вже повністю зосередитися на чомусь, крім виживання нації.
27 березня 2024 року в московському храмі Христа Спасителя так званий Всесвітній російський народний собор на чолі з патріархом Кирилом, главою Російської православної церкви, оголосив «священною війною» те, що Росія робить проти України протягом останніх двох років. У рамках цього хрестового походу російський народ з 2014 року «захищає своє життя, свободу, державність, цивілізаційну, релігійну, національну та культурну ідентичність, а також право жити на власній землі в межах єдиної російської держави».
Характерно, що, на думку Московської православної церкви, росіяни захищають все це не тільки від «злочинного київського режиму», а й від Заходу, який «впав у сатанізм».
Російський світ проти Божого світу
В очах московських попів Путін є захисником православ'я і божественним посланцем, місією якого стало возз'єднання «російських народів» — окрім «старшого брата росіянина», також і його «молодших браті»: білорусів та українців — у спільному географічному, культурному та релігійному просторі «русского мира».
Православна ієрархія в Україні швидко відреагувала на маніфест Москви. «Українська Православна Церква не підтримує і відмежовується від ідеології «русского мира». Більше того, ставлення нашої Православної Церкви до цієї ідеї вже давно публічно висловив Святіший Митрополит Київський і всієї України Онуфрій: «Ми не будуємо жодного «російського світу», ми будуємо Божий світ».
Казарми в молитовних будинках
Насправді промова московських священнослужителів є одним з елементів тотальної війни, розрахованої на фізичне і духовне знищення, яку Путін веде проти українців. Війни, в якій боротьба з українськими військовими є лише частиною ширшої кампанії знищення, яка також включає в себе руйнування української економіки, культури, демографічного капіталу (депортацію українських дітей) — і релігійної ідентичності.
Численні докази цього наводить опублікований у лютому звіт Інституту релігійної свободи в Україні, який, окрім сухих фактів і цифр, містить розповіді українських священнослужителів — свідків і жертв російського варварства.
Олександр Бабійчук, єпископ Української Церкви Християн віри євангельської у Херсонській області, генеральний секретар Українського біблійного товариства [витяг зі звіту]:
Російські солдати дивилися майже на кожну церковну будівлю в Херсоні і питали, з чого зроблені стіни, дивні речі. Вони захопили деякі культові споруди: будівлю п'ятидесятницької церкви Різдва Христового в Новій Каховці, церковні приміщення в селах Роздольне і Горностаївка, а також в інших населених пунктах Херсонської області. Культові споруди були перетворені на казарми для російської армії. Звісно, вони використовували все церковне майно і забороняли проводити там богослужіння.
Православні віруючі стоять біля традиційних великодніх кошиків, які освячує український священик біля церкви Вознесіння Господнього, зруйнованої під час російської окупації навесні 2022 року, у селі Лукашівка Чернігівської області, 5 травня. 2024 рік. Фото: Roman PILIPEY/AFP/East News
«Гумовий» карцер
Зі звіту ми дізнаємося, що за перші 24 місяці війни росіяни зруйнували, розграбували або пошкодили щонайменше 630 культових споруд в Україні, спричинивши такий хаос у релігійному ландшафті країни, який важко собі уявити. Солдати, котрі воюють під командуванням кремлівського «захисника православ'я», зруйнували найбільше православних храмів — щонайменше 246, а серед них, як йдеться у звіті, «найбільше постраждали церкви Української Православної Церкви (приналежної до... Московського Патріархату) — щонайменше 187».
Василь Вирозуб, настоятель Свято-Троїцького кафедрального собору в Одесі та капелан Української Православної Церкви:
«Карцер називається «гумовим»: 2,5 метра на 4 метри. Це підвальне приміщення. Холодно, близько 6-8 градусів за Цельсієм. Мене роздягли догола і кинули всередину. Приміщення не провітрюється, немає туалету і води, просто кімната, оббита гумою. Я був на холоді майже чотири дні без їжі, води і сну. (...) Через день я почав кашляти гноєм.
Під час допитів двоє російських солдатів розтягували мене головою до стіни, кожен тягнув за одну з моїх ніг, змушуючи ставати навпочіпки і викручуючи одну з рук. Третій стояв позаду них, бив мене по нирках, голові та бив електричним струмом.»
Армія православної країни
Росіяни також пошкодили або зруйнували 59 храмів незалежної Православної Церкви України та понад 200 євангельських і п'ятидесятницьких церков. Під час дебатів під назвою «Віра під вогнем російської війни в Україні», що відбулася 30 жовтня 2023 року у вашингтонській штаб-квартирі Інституту миру США, пастор Іван Русин, заступник старшого єпископа Української Євангельської Церкви, висловився так:
«Ця війна не за нашу землю. Це війна за саме існування нашої свободи, ідентичності, цінностей і культури.(...) Наш вибір зрозумілий: боротися або померти»
Михайло Брицин, пресвітер євангельської християнської церкви «Благодать» у Мелітополі (Запорізька область):
«Російські військові захопили кілька церков у Мелітополі. Першою була захоплена будівля Мелітопольської християнської церкви. Це великий комплекс. Вони зайняли його за допомогою бронетранспортера, тому що думали, що там знаходяться озброєні «екстремісти» і «терористи». Це була нісенітниця.
Там була лише одна дівчина. (...) Зрізали хрести з церков, в тому числі і з нашої. Це робили тільки сатаністи. Як можна говорити про росіян, що «це армія православної країни», коли вони спилюють хрести?»
Патріарх Російської православної церкви Кирило (праворуч) вітає президента Росії Володимира Путіна після відправи православної пасхальної служби в Храмі Христа Спасителя в Москві, Росія, ранок неділю, 5 травня 2024 року. Фото: Igor Palkin/AP/East News
Ліга порушників свобод
Те, що ідея співіснування різних релігійних спільнот і церков в одній країні знаходиться за межами сприйняття росіян, не дивно, оскільки її не визнає сам їхній верховний лідер.
У квітні 2021 року незалежна Комісія США з міжнародної релігійної свободи (USCIRF), створена Конгресом для підготовки рекомендацій Державному департаменту з глобальних питань релігійної свободи, у своєму щорічному звіті закликала внести Росію до чорного списку країн — «найгірших порушників» релігійної свободи у світі. До цього списку увійшли, зокрема, Іран, Пакистан, Північна Корея, Китай, Таджикистан і Туркменістан.
Дмитро Бодю, пастор євангельської церкви «Слово життя» в Мелітополі (Запорізька область):
«Коли в нашому місті почалася війна, ми відкрили двері нашої церкви для людей, які рятувалися від обстрілів: вони могли отримати їжу, зігрітися, отримати медичну та практичну допомогу. Церква служила притулком для мешканців нашого міста до 19 березня, коли мене заарештували. Російські солдати прийшли до мене додому о 6:30 ранку, схопили і потягли до в'язниці. Мене наполегливо допитували кожен день. Я не міг навіть уявити, скільки часу мені доведеться провести у в'язниці і що зі мною буде далі, оскільки мені погрожували смертю.Через вісім днів російські військові звільнили мене, оскільки багато людей молилися за мене, і моя ситуація набула міжнародного розголосу.»
Тебе повинні поховати живцем
Формально російське законодавство визнає християнство, іслам, іудаїзм і буддизм чотирма «традиційними» релігіями країни, невід'ємною частиною її історичної спадщини. На практиці російський режим бореться з тими релігійними меншинами, які він вважає небажаними в той чи інший момент часу, використовуючи закон про протидію екстремізму. На його підставі у 2017 р. Верховний суд заборонив діяльність Свідків Єгови в Росії.
Тим часом, саме Україну російська пропаганда зображує як країну релігійної нетерпимості та переслідувань
«Спираючись на свій 20-річний дипломатичний досвід, я повинен визнати, що Україна виділяється як маяк релігійної свободи серед колишніх радянських республік, перевершуючи в цьому відношенні Росію», — пише Нокс Темз, колишній спеціальний посланець у справах релігійних меншин Державного департаменту США, в статті про російські релігійні злочини в Україні.
Валентин Синій, ректор Таврійського християнського інституту (Херсонська область):
«Вони (росіяни — ред.) називали віруючих євангельських християн фашистами, бандитами і американськими шпигунами. (...) Один російський офіцер сказав співробітнику нашого інституту: «Таких євангелістів, як ви, треба повністю знищити, тому що ви сектанти і американські шпигуни. Але просто розстріляти вас буде занадто легко. Вас треба закопати живцем».
Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.
%20Charlotte%20Force__.jpg)
.jpg)
.jpg)
.jpg)
