Премія Sestry 2024: кого номінували

Чи є сенс у проукраїнських мітингах у провінційному містечку? Ольга Філіпова сумнівалася: чи варто взагалі починати якусь громадську діяльність поза столицею Португалії. Сьогодні кожен мітинг українців у Коїмбрі — помітна та вагома подія. Й саме завдяки активістам невеличкого містечка про російських пропагандистів в Португалії заговорили на перших шпальтах національних медіа.

«Я завжди відчувала, що не можу не робити»

Ольга приїхала в Португалію у 2001 першому році. Тоді країна гостро потребувала робочої сили — й десятки тисяч українців вирушили на південь Європи будувати житло та дороги. Серед них був й тодішній партнер українки. Й одного разу, вирушивши до нього на канікули, зворотним квитком вона вже не скористалася. 

Навчалася в місцевому університеті, працювала, виховувала доньку й не вирізнялася особливо активною діяльністю. Все змінилося під час Революції Гідності. Без жодних навичок та досвіду громадської роботи Ольга збирала перші акції інтуїтивно, бо відчувала — мовчати неможливо:

— Я почала щось робити у 2013 році. Коли почався Майдан, ми робили такі своєрідні майдани в Коїмбрі. Але в мене тоді було нуль досвіду взагалі, як це робити. Тому ми просто виходили по п’ять-шість друзів. Ми провели також мітинг, коли «русня» окупувала Крим. Тоді я це зробила вже більш якось організовано. І навіть прийшли медіа про нас писати та знімати сюжети. Але однаково нас тоді було людей з 20.

Потім деякий час Ольга жила в Берліні й там боролася за закриття «Російського дому культури і науки» (Russisches Haus der Wissenschaft und Kultur) — також суто інтуїтивно — разом з друзями у вільний від роботи час. Саме Ольга дала поштовх тривалій боротьбі з цим центром пропаганди, який підхопили більші організації — й сьогодні питання про його закриття обговорюється в Бундестазі, а на початку минулого року саму установу перевіряла німецька прокуратура.

Вже після початку повномасштабного вторгнення Ольга повернулася до Коїмбри. Їй бракувало масштабних мітингів, як ті, які вона відвідувала в Берліні. Та той факт, що в Коїмбрі таких не було, вона сприйняла не як привід для розчарування, а як мотивацію влаштувати їх:

— Я почала все з того, що мені було важливо зрозуміти нашу цільову аудиторію. А це португальці, яким ми щось хочемо донести. Мені було важливо зрозуміти, де вони перебувають у плані розуміння цієї війни, що вони очікують і взагалі що треба для них. Тому перший івент, який ми зробили, це був Free Hugs from Ukraine. Я просто покликала друзів, і ми стояли посеред Коїмбрівської туристичної вулиці з плакатом «Free Hugs from Ukraine». Люди підходили, обіймали нас. І я в них питала, що вони думають, чим закінчиться війна, як вони бачать перемогу України, чому для них це важливо чи навпаки, Що вони знають, що не знають.

Гучний голос меншості

Коїмбра — місто студентів. Тут висока концентрація навчальних закладів та різноманітних молодіжних організацій. У містечку, що зручно розташоване між Лісабоном і Порту, живе трохи менше за 150 тисяч людей. Українців з них, принаймні за офіційними даними, усього близько 600 осіб. Вирішальну роль у тому, як такій маленькій громаді, вдається вже понад два роки утримувати увагу на собі, відіграють регулярність та інтеграція в місцевий контекст. 

Регулярність акцій, говорить Ольга, не лише нагадує португальцям про війну. Наполегливість, з якою українці виходять на вулиці, також демонструє — цей народ здаватися не збирається:

— Найголовніше — це показувати португальцям, що ми не втомилися, що ми впевнені у перемозі України. Тому що як тільки ми зникаємо з їхніх очей, вони думають: «Слухай, ну, напевне, вони втомилися, напевно, вони може не проти, щоб "рашка" їх окупувала, бо так вже краще, ніж лишитись життя». Я бачу, що є вже багато людей, які так думають, мовляв, я би вже віддала свою хату, аби бути живою.

Їм не зрозуміти, що бути окупованою руснею — це тотожно бути зґвалтованою, загубити все своє «я», все, що у тебе було і є. Тому треба виходити й показувати, що ми не хочемо цього

Друга складова ефективності коїмбрських заходів — розуміння того, яку інформацію португальці готові і не готові сприймати, з якого боку до них найлегше достукатися. Попри те, що Ольга тривалий час жила в Португалії, щоб зібрати до купи це розуміння, знадобилося чимало часу та сил. 

Так активістка зрозуміла, що здебільшого португальці щиро вірять в те, що росіяни — жертви режиму Путіна. Також Ольга звернула увагу на те, що громадяни Португалії дуже цінують культуру. І, з одного боку, це ускладнює можливість пояснити пересічному жителю Коїмбри, чому ходити на виставу російського балету — означає підтримувати війну проти України. З іншого боку, це також тема, яку можна використовувати для того, щоб достукатися до людей: 

— Я взяла на себе місію доносити цю ідею та проводити українські культурні заходи. Щоб не виглядало так, що наче купка українців тут хоче прибрати культуру, а, навпаки, ми хочемо нести культуру. Тобто ми показуємо, що це не про культурний кенселінг, це про те, що є речі, які не на часі. А якщо ви хочете культуру, ми вам можемо показати красиву, хорошу, добру культуру. Ось, наприклад, Юля Голуб, фолк-джаз співачка з Лісабону, ми з нею робили концерт минулого року. Це була культурна програма — й португальці, які люблять культуру, прийшли подивитися. Але після кожної пісні вона розповідала невеличку історію війни.

Це було дуже важливо, ми достукалися через пісні. Для них це не було, що їм там щось намагаються втокмачити без їхнього дозволу

Крім того, Ольга чимало часу витрачає на пошук свіжої перевіреної інформації, фактів та досліджень, які необхідні в спілкуванні з іноземцями. Португальці, для яких наша війна — чужа, здебільшого не готові сприймати сказане на віру, можуть списати радикальність тез співрозмовника на надемоційність через пережитий досвід. Довелося в діалозі з португальцями вчитись припускати існування хороших росіян та точкову цінність російської культури:

— Тут треба бути дуже обережним, щоб не виглядати, наче ти дискримінуєш. Тобто можна сказати: «Так, ви знаєте, дійсно є хороші руські» (сміється). Але треба обійтись без того, що ми знаємо про хороших руських, що їх не видно в тепловізор. Пересічним людям треба так казати: «Так, дійсно є, але ти знаєш, ось є статистика — 77% росіян підтримують війну».  Про культуру я навчилася казати: «Так, звісно, там є якісь культурні історії. Так, не можна кенселити. Але є те, що не на часі. Ось подумай, чи було б окей, якби у часи фашистського загарбництва ми б почали пропагувати німецькі балети на сценах Європи, яка перебуває під атакою. Ну, мабуть, ні. Але вже через якийсь час, після війни, після денацифікації, після оцього всього, вже окей». І тут вони розуміють. 

Чао, професоре 

Одне з найрезонансніших досягнень Ольги — звільнення російського пропагандиста з університету Коїмбри. 

Ще з 2012 року професор Владімір Плясов співпрацював із фондом «Русский мир» (в перекладі з російської «російський світ». — Авт.). Українець В’ячеслав Медведєв, який навчається у цьому університеті, вже після початку повномасштабного вторгнення помітив, що прапори російської організації все ще висять у приміщенні навчального закладу. Ба більше — просто навпроти синьо-жовтих стягів і плакатів на знак солідарності з Україною. Після звернення в ректорат ворожу символіку все-таки зняли, але виявилося що це лише початок. За деякий час на стіні факультету з’явився стенд із підписом «найвизначніші російські письменники», твори яких студентом було запропоновано прочитати. Поміж колективного Толстоєвського та узурпованого Гоголя були також Едуард Лімонов і Захар Прилєпін. 

Едуард Лімонов — це російський політик з українським корінням, який заперечував суверенність України та й загалом самобутність українського народу. Захар Прилєпін — російський пропагандист, який з 2016 по 2018 роки воював проти України у складі терористичної організації «ДНР» й потім в інтерв’ю російським журналістам вихвалявся, що його підрозділ «убивав велику кількість людей». 

Разом зі студентом університету Коїмбри В’ячеславом активістка написала великий матеріал, що містив цілу низку аргументів, які беззаперечно підтверджували що проросійський професор веде пропагандистську діяльність. Хоча самого факту згадки Прилєпіна було б достатньо для того, щоб здійняти галас, Ольга з В’ячеславом мусили довести — це не похибка і не випадковість: 

— Ми різні факти приводили. Показували, що він роздавав георгіївські стрічки. Є відеоматеріали, де в інтерв'ю він відповідає про анексований Крим: «Ви не розумієте історичний контекст і що там... Хто такі українці взагалі?». Була купа його статей на сайті, де чорним по білому він писав, що українська мова — це діалект.

Викривальну статтю Ольги опублікували в невеличкому виданні, після чого на цю історію звернув увагу відомий в Португалії історик та журналіст Жозе Мільязеш, за ним — національні медіа.

Професора швидко звільнили — й це спричинило неабиякий галас серед спільноти росіян в Португалії

Російська діаспора, активність якої зазвичай обмежується коментарями у Фейсбуці, навіть спромоглася організуватися для збору підписів під петицією про відновлення професора на посаді. Та це не допомогло. 

«Треба робити, показувати, розказувати де б ми не були»

Ольга переконана: у столиці, невеликому місті чи взагалі в селі — українським активістам завжди знайдеться діло. Хоча спочатку й сама сумнівалася, чи є сенс розгортати діяльність в Коїмбрі:

— Таке питання у мене було щодо Коїмбри. Мовляв, навіщо щось робити у невеликому містечку, якщо парламент в Лісабоні, всі посольства — у португальській столиці. Потім я зрозуміла, що в маленьких містах іноді такі події, вони мають більший імпакт. Торік на річницю повномасштабного вторгнення у нас був невеликий захід — людей 300. Але для Коїмбри це виглядало дуже великим заходом. І про нього писали дуже багато.

Тому я думаю, що якщо серце і душа хочуть щось робити, треба робити незалежно від того, де ти перебуваєш

Крім того, слід пам’ятати, що виборці, від яких залежатиме, чи не потрапить до влади проросійський популіст, живуть не тільки в столиці. Від їхнього суспільного запиту також буде залежати курс влади. Тож навіть якщо існує можливість розповісти про Україну хоча б десяти людям — вона того вартує. 

Для тих, хто також прагне очолити український рух у своєму місті чи селі, але ніяк не може наважитися, Ольга має три прості поради: 

1. Не соромитися звертатися до більш досвідчених колег (зокрема і до неї самої); 

2. Добре вивчити звички та настрої цільової авдиторії. Якщо вже є місцеві друзі — слід запитати їхньої поради про те, що найкраще працює в їхній країні для тих чи інших задач;

3. Дізнатися про правові норми проведення публічних заходів, збору коштів та інших активностей й сумлінно їм слідувати.

А якщо немає бажання чи можливості повноцінно присвятити себе активізму, кожен може просто продовжувати розповідати про Україну усім знайомим у новій країні. Але важливо не просто знайомити людей із будь-якими новинами, а вибирати перевірену інформацію, стежити за тим, в якому світлі ми публічно говоримо про Україну, чи створює це позитивний імідж держави. Будь-яка комунікація із місцевим населенням за кордоном має проходити контрольне запитання: «Чи хотітиме ця людина, дізнавшись нову інформацію, підтримати Україну на шляху до перемоги?». 

— На кожному українцеві лежить ця місія щось доносити. Ми не можемо зараз перетворитися на росіян і казати, що ми люди маленькі, ми нічого не можемо зробити. Ми маємо доносити, що Європі потрібна Україна, можливо, навіть більше, ніж в Україні Європа. Але це треба пояснювати за допомогою фактів. Бо іноді люди не думають, що говорять. 

Мітинги, концерти, марші, поодинокі пікети чи флешмоби  — усі форми привернення уваги світової спільноти критично необхідні Україні, адже з кожним днем рівень уваги західних медіа до України зменшується. Згідно з даними дослідження ГО Brand Ukraine, у 2023 році кількість статей про Україну лише в іноземних онлайн-виданнях була на 20% менше ніж попереднього року. А регулярні дослідження громадської думки Eurobarometer в кожному кварталі стабільно фіксують зниження підтримки України серед громадян країн ЄС. Наприклад, в останньому звіті, зокрема, йдеться про те, що бачити українських біженців у своїй країні готові на шість відсотків менше людей ніж влітку 2022 року, а із наданням збройної підтримки нині згодні на вісім відсотків менше людей. 

Усі фото у статті з приватного архіву героїні

Українка Анна Ставиченко — справжня амбасадорка української класичної музики в Європі. Вона — організаторка низки важливих ініціатив та численних концертів в Україні та за кордоном.

У 2022 році, наприклад, Анна організувала резиденцію у Варшаві для Kyiv Symphony Orchestra, провела тут Український вікенд в межах місцевого фестивалю, заснованому Sinfonia Varsovia. У другу річницю вторгнення організувала трансляцію концерту “Україна незламна” з Національної філармонії України на сайті Паризької філармонії. Запис і досі там у відкритому доступі.

Спільно з українськими музикантами в Парижі минулого року Анна започаткувала Проєкт 1991 — концерти камерної музики, які проходять у Франції щомісяця, іноді кілька разів на місяць. Серед них — Дні Сильвестрова у Парижі, виступ українського квартету Bleu et Or («Блакить і Золото») на фестивалі у Провансі, який грав твори українських композиторів.

Співорганізація концерту на першій в історії конференції з української авангардної музики в Сорбонні — теж плід діяльності Анни Ставиченко. А ще вона — керівниця української місії Паризької філармонії, в межах якої Франція допомагає українським музикантам прихистком, працевлаштуванням, музичними інструментами та іншими важливими речами.

Українська місія в Парижі: врятувати й повернути можливість грати музику

— У Париж я приїхала на запрошення Паризької філармонії, — розповідає Sestry Анна Ставиченко, — щоб керувати українською місією цієї інституції. Вона полягає в тому, щоб допомагати українським оркестровим музиканткам, які виїхали з України через повномасштабну війну, знаходити тимчасові контракти у французьких оркестрах, переважно національних. Завдяки цьому українські музикантки мають можливість продовжувати свій професійний шлях і тимчасово інтегруватися в найкращі французькі колективи.

А почалося все з проєкту зі збору та систематизації українських партитур. Який ми з колегами з Лятошинський клубу, Українським Інститутом, Львівським органним залом та Ukrainian Live започаткували після повномасштабного вторгнення. Аби по-перше, зберегти українські партитури від можливих наслідків війни. І по-друге, щоб мати цю онлайн-бібліотеку самим і надати доступ до неї світовим оркестрам та музичним інституціям. Щоб вони могли виконувати українську музику.

Ми почали збирати базу. Далі я стала зв’язуватися із західноєвропейськими музичними інституціями і пропонувати виконувати українську музику. І однією із цих інституцій була Паризька філармонія. Вони попросили мене скласти для Orchestre de Paris програму з українських творів. Що я і зробила.

Це проблема для іноземних оркестрів та інституцій: навіть якщо вони отримують доступ до української музики — на жаль, вони зовсім її не знають. Відповідно, для них зорієнтуватися, вибрати твори з величезного масиву українського репертуару — надскладне завдання.

І ми почали думати, як ще ми могли б співпрацювати, як ще ця провідна французька музична інституція могла б допомогти Україні. Так ми прийшли до ідеї української місії.

Я запропонувала допомагати українським оркестровим музикантам, які опинилися у скрутному становищі — в Україні чи вже за кордоном. Тим, хто втратив в Україні житло, виїхав, рятуючи дітей, пережив російську окупацію або ще знаходиться на окупованих територіях. І ми стали запорошувати до Франції українських музикантів. Для когось потрібно було організовувати цілі операції з виїзду. Або доставку до Франції інструментів, що залишилися в Україні, бо музиканти не ризикували брати їх з собою, боялися пошкодити. Паралельно ми знаходили українським музиканткам контракти у французьких оркестрах, допомагали з житлом, з усіма адміністративними процедурами. І ми продовжуємо ними опікуватися.

— Що за два роки  змінилось у діяльності української місії Паризької філармонії?

— Спочатку це була гуманітарна місія: допомогти жінкам, їхнім сім’ям. Дати їм можливість десь жити і працювати. З часом місія стала трансформуватися. Ми продовжуємо допомагати музиканткам, але разом з цим стали думати і діяти ширше.

Так, минулого року ми започаткували збір та відправку музичних інструментів та обладнання в українські школи, які постраждали від війни.

У грудні минулого року ми відправили 165 музичних інструментів та одиниць професійного обладнання до 20 українських шкіл з 13 різних міст.

Разом з Балаклією Харківської області, Ірпенем, низкою шкіл у Сумській області. Тобто міст, які пережили страшні події.

Наприклад, під час окупації Балаклії росіяни базувалися саме в музичній школі. Де геть усе пограбували і знищили. Вкрали навіть електрочайники.

Півтора року школа не могла проводити навчання. Але у сезоні 2023/24 вона нарешті знову запрацювала, і тепер там є інструменти та обладнання від Паризької філармонії.

Також ми допомагаємо родинам, які виїхали з тимчасово окупованих територій і зараз перебувають в Одесі або Києві. Наприклад, передали скрипку сім’ї, яка втратила все у Сєвєродонецьку. Усі троє дітей у родині займаються музикою. Вони вже навіть не мріяли, що колись знову зможуть грати.

Місія зараз опікується і зовсім юними українськими музикантами, намагаючись допомогти їм продовжити свій шлях у класичній музиці і мати майбутнє у цій сфері. Придбання музичного інструменту — це завжди непросто для сім’ї, навіть у мирний час. Тому що це дорого. Цьому зазвичай передують кілька років накопичень. А зараз, якщо родина втратила будинок, виїхала, почала життя заново, про музичний інструмент вже взагалі не йдеться.

Серед моїх знайомих музикантів є ті, хто зараз на фронті. Є ті, які отримали важкі поранення, лікувалися і повернулися на фронт. Є ті, хто вже загинув...  

У лютому ми організували трансляцію концерту з Національної філармонії України в Києві, яка здійснювалася на сайті Паризької філармонії. Ідея була така: надати цю платформу українцям, аби українську музику почули на весь світ, а ще — у такий спосіб згадати всіх музикантів, які воюють, і тих, хто загинув. Це була наша шана тим, хто вже не може вийти на сцену.

Поки що Європі українці більш цікаві як незламні борці, ніж як автори й виконавці класичної музики

— Скільки зараз українських музикантів у Франції?

— У цілому становище українських музикантів за кордоном вкрай неоднорідне. Комусь пощастило в професійному плані більше, зокрема музикантам з цієї місії. Вони мають можливість продовжувати працю в класичній музиці, до того ж на найвищому рівні. Ба більше — їм допомагають, їх підтримують. Але якщо говорити взагалі, то знайти українському музиканту роботу, інтегруватися дуже складно. Чимало чудових музикантів з усього світу їдуть у Париж, Берлін тощо, аби спробувати побудувати там кар’єру. Тому пробитися, особливо в стислі терміни, дуже непросто. Зазвичай на це йдуть роки. А українці зараз чекати не можуть: їм треба платити за житло, вивчати нову мову, працювати. Тому, на жаль, дуже багато музикантів з України зараз не мають можливості працювати за професією в Західній Європі.

— Зацікавленість в українській класичній музиці зросла?

— Однозначна ствердна відповідь була б ідеалізацією ситуації. Зріс інтерес, але це часто інтерес до нас як до людей, які опинилися у складній ситуації. Як до представників країни, що титанічно бореться на очах у всього світу.

А щоб це відбилося на зростанні інтересу до виконання української музики у сталій формі, то цього поки що не відбувається. Це довгий складний шлях, який ми тільки почали. Поки що виконання української музики у світі лежить переважно на плечах самих українських музикантів, продюсерів, менеджерів. Це ми власними силами намагаємося робити так, щоб ця музика звучала.

— На сьогоднішній день українська класична музика може конкурувати з російською?

— Ні. Це є результатом столітньої історії того, як Росія себе просувала. Потужно, іноді агресивно. Вкладаючи в це мільйони. Чого ми не можемо сказати про нашу ситуацію.  І тому ми маємо зараз цей дисбаланс. Російська музика, російські музиканти скрізь. Як в оркестрах, так і солісти, диригенти, і що також показово — менеджери, агенти. І навіть ця страшна війна радикальним чином поки що цього не змінила, бо більшість європейців досі зачаровані брендом «велична російська культура» і не хочуть нічого змінювати.

Кожен європейський оркестр будь-якого рівня виконує російський репертуар.

— Ваше ставлення до бажання об’єднати українську і російську музику?

— На жаль, і на початку повномасштабної війни, і зараз існують спроби (часом успішні) об’єднувати українських та російських виконавців на одній сцені. Змішувати українську та російську музику в одних програмах.

Часто організатори, інституції приховують наявність російських імен у касті або програмі на етапі перемовин, іноді аж до моменту публікації афіш, я з цим неодноразово стикалася.

Або наївно не розуміючи, в чому проблема, або мотивуючи це легендою про росіян як «жертв режиму» і «трьох народів, що однаково страждають від цієї війни», або ж умисно інструменталізуючи українців як «індульгенцію» для того, щоб продовжувати співпрацювати з росіянами та робити business as usual. Треба бути дуже обережними і намагатися дізнаватися максимум інформації, і все одно не можна бути гарантовано застрахованим від подібних «сюрпризів».  

Є також спеціальні гранти і резиденції, які даються виключно митцям і дослідникам з України, Білорусі та Росії — одним «блоком». У такій ситуації це стає особистим моральним вибором кожного. Або отримуєш грант чи запрошення від оперного театру або оркестру і погоджуєшся з такими умовами, або відмовляєшся, бо це проти твоїх принципів.

Ми бачимо результати такого підходу: світ мовчав, коли Росія анексувала Крим та вторглася на Донбас, світ проковтнув слова про те, що України ніколи не існувало. Бо при розмиванні меж між Україною та Росією дуже зручно заплющувати очі на ті злочини, які Росія чинить століттями щодо України та інших своїх сусідів. Ми бачимо, що це змішування стає смертельно небезпечним.

Коли я створила Проєкт 1991, що займається промоцією української музики у Франції, я неодноразово чула від іноземців питання: «А чому у ваших програмах ви не виконуєте російську музику поряд з українською?»

Це щоразу шокує, і мені доводится пояснювати, що грати зараз російський репертуар для нас є неприйнятним. Це внутрішній протест кожного свідомого українця,  який не хоче мати нічого спільного з російським наративом.

— Які  аргументи доводиться наводити французам?

— Я їм пояснюю так: ваше уявлення про світ дуже змінюється в залежності від того, чи летить у ваш дім російська ракета чи ні. Пропоную їм уявити власний дім під російським бомбардуванням і відчути, чи хотілося б їм у цей момент чути Чайковського.

— А в Києві ще досі не перейменували консерваторію його імені…

— Це катастрофа. Ми намагаємося — і ті українці, хто вдома, і ті, хто зараз на Заході — пояснювати світу, яка українська культура самобутня і що в нас є власні імена. А потім відправляємо свої резюме, в яких написано — випускник Національної Музичної Академії України імені Чайковського. Як після цього ми можемо гідно вести всі ці дискусії? Я у власній біографії пишу тепер просто НМАУ, без імені композитора.

— Чи можна вплинути на світогляд європейців? Адже в голові не вкладається, як на сцені Паризької опери, де колись виступав Василь Сліпак, цього року (навіть попри акції протесту українців) виступала Анна Нетребко.

— Це питання позиції керівництва музичних інституцій та совісті місцевої аудиторії. Звичайно, менеджмент Нетребко дуже активно відбілює її ім’я в медіа, щоб співачка знову без проблем виступала на найкращих сценах світу. Але її постать залишається контроверсійною через зв’язки з Путіним. Західна публіка робить свій особистий моральний вибір, чи купувати квиток на концерт Анни Нетребко або Теодора Курентзіса. Вдаючи, що вони не знають, що за ними стоїть, або просто відмахуючись, мовляв, «музика поза політикою».

— Що ж робити?

— Промоція, промоція і ще раз промоція української музики. Робити все можливе, щоб ця музика звучала. Організовувати події, працювати зі світовими інституціями та оркестрами, домовлятися про виконання та включення українських композиторів до репертуару. Це колосальна робота, яка має відбуватися на рівні інституцій, державних та приватних, а також індивідуальних ініціатив.

Важливо, щоб музика була представлена на гідному рівні. У хорошому виконанні, з професійно складеними програмами.

Бо час «знижок на війну» і «знижок на біженство», коли якийсь відсоток західних слухачів був готовий ходити на українські концерти будь-якої якості із солідарності, добігає кінця. Та й нам самим таке позиціонування не на користь.

Я час від часу отримую запити від французьких оркестрів або камерних колективів знайти партитури якогось конкретного українського твору. Або просто хочуть щось виконати українське і просять поради. Вже було кілька запитів на Другу симфонію Ревуцького. Часто раджу Лятошинського, адже сама дуже люблю його твори. І хоча це наразі поодинокі випадки, але це вже є. І це радує.

‍

<span class="teaser"><img src="https://assets-global.website-files.com/64ae8bc0e4312cd55033950d/66300dc7066fa5201d178b78_ascala-borisgodunov%202022.jpg">«Читайте також: Міф про велику російську культуру — дуже ефективний інструмент маніпуляції свідомістю»</span>

Вероніка Марчук ― польсько-українська діячка, президентка Міжнародної Амбасади жінок-підприємниць, віце-голова Ради Польсько-Української Господарчої палати, юристка, підприємниця та медійна особистість. Відома в Польщі як лідерка польсько-української співпраці, кінопродюсерка, акторка, телеведуча та авторка книг. Народжена в Україні, формально вже 27 років громадянка Польщі, де побудувала успішну кар’єру. 20 років зі своїм Фондом підтримує все, що українське, а з перших днів повномасштабного вторгнення Росії є представницею Міжнародного Штабу Допомоги Українцям у Польщі та активно займається забезпеченням потреб в Україні, та Польщі, де допомагає українським біженкам та дітям (про це ми писали в інтерв’ю для Sestry раніше: Вероніка Марчук: «Я поставила собі за мету стати у Польщі кимось, кого поважають» (sestry.eu) Але попри визнання та славу, Вероніці прийшлося пройти нелегкий шлях до того, щоб стати мамою. В 48 років Вероніка Марчук народила свою першу дитину ― донечку Аню. Sestry вдруге поспілкувалися з Веронікою Марчук. У відвертій розмові жінка поділилася своїми переживаннями та шляхом до щасливого материнства. 

‍Вас часто в житті запитували: як Ви пройшли через всі випробування, де взяли стільки сил, щоб не здатися? Чи важко, пані Вероніко, на шляху до гармонії: і в роботі, і в особистому житті? 

Якщо подивитися на життя кожного з нас, то остаточно як кажуть «всім дається порівну». В декого дуже скромне життя і невеликі проблеми, в іншого велике горе, але і багатий, насичений життєвий шлях. Принаймні так це зараз бачу, якщо мова йде про баланс. Звісно, багато залежить від долі, сміливості, характеру та інших важливих факторів. Але, якщо ти в день маєш десятки активностей, тоді навіть статистично частіше маєш як позитивні так і негативні пригоди. Тому рідко коли буває, щоб на долю звалювалися один за одним лише нещастя, випробування, проблеми. Ми просто частіше на це звертаємо увагу. Зауважте:  коли в тебе багато успіху,  хороших моментів, радості, чудових проєктів ― про це менше говорять, рідко пишуть. Як тільки якась життєва травма чи дійсно прокол ― про це мають знати всі. Я пам'ятаю, коли я працювала на телебаченні, з'явилися  негативні «сенсації» про мене. Це було вперше  в моєму житті, та ще публічно.  Тоді я дуже важко переживала через ці плітки.  

Я пішла до дирекції і сказала, що треба щось з цим робити, бо це неправда. З мене посміялись і повідомили, що навіть якби цього не написали, то вони би самі створили такий матеріал. «Ніхто не хоче святих зірок, вони не існують. Якщо ти будеш далі свята, ти не будеш нікому цікава», ― сказали  мені. Я цього довго не могла сприйняти. Бо ніколи не хотіла штучно створювати зірку, робити велику людину, яка буде арифметично завойовувати серця всіх. Але підтвердили мені цю закономірність і мої українські друзі, потужні продюсери. От і прийшлось змиритися з тим чого не зміниш.  Тому з таким я зараз не воюю і просто обираю життя. 

Ви помітили, коли читаєш інтерв'ю успішних людей, їх часто запитують: «У вас так все чудово. Це правда? І будинки, і мільярди… Як ви це зробили? Як можливе таке чудове життя?» Зазвичай тоді дізнаємося, що так було не завжди

Вони пройшли вогонь, воду і мідні труби. Кожен хто багато викладається, не затримується на досягнутому,  піклується про світ, ділиться своїм досвідом ― мусить пережити не одне! Бо розвиток, прогрес ― це не пляж. Це нерідко біль, тяжка праця та усвідомлення. Але без цього ніяк…

Кожна душа приходить в цей світ, щоб розвинутися та пройти різні випробування. І чим більше ми зуміємо подолати перешкод, вирішити завдань, тим ми сильнішими і мудрішими станемо. Я не кажу, що ми маємо себе краще почувати після випробувань. Вони завжди болять. Ми це пам’ятаємо. Але ми стаємо кращими для розвитку, оточення, для того, скільки ми можемо принести в життя інших. Ти допоможеш сотням людей, а може, тисячам чи навіть мільйонам щось зрозуміти, допоможеш їм не потрапити в ту саму пастку. Я вірю в те, що випробування змінюють нас в кращу сторону, «коригують наш шлях». Досвід ― це не те, що з нами трапляється, це те, що ми робимо з тим, що нам трапляється. І він завжди унікальний, він завжди тоді, коли треба. Просто нам важко з цим погодитися. 

Ми є там, де є. Беремо те, що маємо і йдемо найкращою дорогою. Ми настільки різні, нас весь час щось турбує, цікавить життя інших. Ми всі сплетені в  чудовий, незвичайний кошик життя. Якщо це зрозумієш, тоді легше жити. Якщо усвідомлюємо, що це наш шлях, то ми його неодмінно пройдемо і буде краще. Коли мені дуже погано, я завжди пригадую свою бабуню, взагалі своїх предків, котрі прожили дуже важке життя, і за це ми маємо дякувати їм кожного дня.

Я взагалі не уявляю, що би я сказала нинішній людині, і як би вона себе почувала, коли би мала пережити дві революції, війну, голодомори, чистки, ІІ Світову війну, Радянський Союз, важку роботу, прокидання щодня о 4 ранку, дев'ятеро дітей, яких треба нагодувати і по дорозі четверо поховати, бути в окупації, втратити чоловіків, пережити, як мої дід і баба, концтабори

Я не уявляю, як вони через все це пройшли. Тому, коли я згадую своїх предків, швидко приходжу до норми і усвідомлюю, що нам набагато краще. Моя бабуня неодноразово казала мені: «Треба цінувати все, донечко. Все добре. Подивися, ми всі є, всі разом, а це найважливіше». Ці слова мене дуже втішали, а ще я дуже люблю таку фразу: «Люди не будуть памʼятати, що ти сказав, що ти зробив, але завжди будуть памʼятати те як  себе почували поруч із тобою». 

Тому я найбільше ціную людські відносини, щоб бути поруч з дитиною, друзями, родиною,  проживати добрі емоції, люблю інтеракцію, будування разом і для справи, а не для видуманих цілей та результату. 

Чи доводилося звертатися за допомогою до психотерапевта? 

Так, я ходила до психолога і до психіатра також в свій час. 

Якщо хтось відчуває, що не може впоратися самотужки, обов'язково  потрібно звернутися до фахівця. Я мала довгий епізод в своєму житті. Почався він кілька років після того я залишилася жити в Польщі і вийшла заміж,  в мене почалися нервові зриви.

З чим це було пов’язано?

Тоді я забагато на себе взяла, а нас не вчили дбати про себе. «Я ― остання літера в абетці», ― цей код я носила в собі ще зі школи. На жаль, я цього не розуміла. В один момент я вже не могла спати, у мене були панічні атаки. Цього ніхто не міг бачити. Пригадую, як ті хто щось помічав,  запитували: «Що з тобою? Чому ти плачеш? Візьми себе в руки, не плач, все буде добре». Насправді я стільки років мучилася і думала, що зі мною щось не так. Поки я не поговорила з однією акторкою, яка сказала мені, що це нормально при великому перевантаженні і просто потрібно звернутися за допомогою до психотерапевта. Тоді декілька років я ходила на терапію.

Вона мене врятувала і поставила на ноги, змусила займатися спортом, цінити сон, робити перерви в роботі та правильно зміцнювати організм.  Ця психотерапія змінила моє життя на стабільніше, збалансоване. Мені пояснили, що наше тіло відповідає не тільки за фізичне навантаження, а також відповідає за стан психічного здоровʼя

І якщо я весь час виснажуюся і не даю відпочинку та відновлення, то організм власне повідомляє, що ти скоро помреш. А мені здавалось, що я вічна, що я все можу. Але це ж не так.

Дуже шкода що тоді в нас не було такої свідомості, програм, літератури як зараз, прийшло воно до мене все пізніше, коли шукала порятунку. 

Колишній чоловік Цезарій Пазура Вам ніколи не казав: Вероніко, зупинися, подбай про себе, відпочинь?

Власне такого розуміння не було. Думаю що кожному з нас бракувало тих знань, які сьогодні досить поширені. Він дуже любив свою працю і це було для мене надзвичайно важливим: дати можливість йому розвиватися, допомагати рости, виховувати дитину, займатися домашніми справами, а до того ще я вчилася, працювала і як завжди допомагала усьому світу. Всім здавалося тоді, що це є норма і, що я завжди була така, якій все вдавалося. І коли я почала щось змінювати, то оточення  дивувалося: «Як це? Тепер ти  не будеш займатися дитиною чи що? Ти хочеш покинути на день-два дім і десь сама відпочивати?»

Це не сприймалося добре. Можливо й тому що я, на жаль, прийняла на себе не свою роль. І це я виявила вже після психотерапії, після вивчення багатьох книжок. В свої 23 роки я стала справжньою мамою не своєї дитини. День і ніч, весь час, на кожен запит, це була моя відповідальність. А виявилось, що приймаючи на себе на 100 відсотків роль мами з дня на день, робиш якби насилля над своїм організмом, бо ти не родила, не носила, не маєш відповідних гормонів, не знаєш дитини. Тобто, очевидно, можна присвятити багато часу дитині, але усвідомлювати, що це донька твого чоловіка, а ти його жінка, котра цю дитину любить, а не матір, котра несе повну відповідальність і віддає весь свій час. В таких випадках  потрібний баланс і багато важливих знань, як про психологію так і наприклад школу Хеллінгера, котрий говорить про звʼязки і відповідальність в сім’ї та загалом цілого роду. 

Ви не думали тоді, щоб найняти людей, які би допомагали справлятися по дому?

Довгий час не було на це грошей. Все відкладали ― кожну копійку. Цілі були більш матеріальні. Треба було щось побудувати, купити. Ніхто тоді не розумів, що ресурс людський ― це найважливіше. Важливо зрозуміти, я не висуваю комусь претензії. Мої подруги з Польщі вміли ж інакше дбати про себе, навіть мені радили, щоб я так тяжко не працювала. Але мене так не навчили… Навпаки: треба все вміти самій, ніхто тобі нічого не дасть і т.д. Я була переконана, що треба було від початку вміти самій все робити. Тепер вже все бачу інакше. Я дуже багато змінила як в собі, так і своєму розумінні речей. І тепер свою доньку і всіх своїх похресників (їх у мене дев'ять) вчу з малого. Багато їм приділяю часу і уваги, дуже уважно слухаю і чую. Всі мої діти називають мене хресною мамою, ми дуже близькі і з ними, і з їхніми батьками. Це місія. Ми разом допомагаємо нашій молоді розквітнути, ми є для них завжди, ми як треба намагаємося їх чомусь навчити. І я вже бачу результати зі щирої і відвертої науки. Уявіть собі, коли в мене зʼявилися  життєві проблеми, одинадцятирічна похресниця  сказала мені: «Хресна, я тебе прошу, подумай про себе. Ти знову забагато на себе береш. Невже не бачиш цього? Тому ти втомлена, тому в тебе щось не вийшло. Ця людина не для тебе. Ти ж мені сама казала, що треба дивитися, як на тебе впливають люди. А я бачу, що ця людина має на тебе недобрий вплив. Дивися, як ти страждаєш». І я дивлюся на неї і думаю:  «Боже, в одинадцять років така спостережливість та вміння аналізувати». Якщо діти вміють спостерігати, то вони будуть більше чути себе і, очевидно, будуть рухатися в правильному руслі. Я дуже багато разів відмовила своїй душі через те, що я відчувала, що я маю робити так, як очікує від мене оточення. 

І тільки правильна література та психотерапія допомогли мені зрозуміти, як правильно себе трактувати. А розуміння того, що я сама себе можу завести на той світ, змусило мене подбати про себе. 

Вам довелося пройти довготривалий шлях до материнства. У Вас було кілька викиднів. Неодноразово з Вашого оточення Вам закидали: Чи стільки можна? Зупинися! Але Ви не зупинялися… І в сорок вісім років народили донечку. Хто Вас підтримував в цей час?

Так, це правда. Я вам скажу чесно,  мене дуже підтримували близькі люди, подруги та просто хороші люди.  А ще я мала батька Михайла,  який мене дуже любив. У нас з ним був незвичайний зв'язок. Він  був суворим,  завжди  казав: «Доцю, я за тебе піду і на смерть». Мій тато точно би пішов за мене на смерть, я це відчувала і це величезна перевага. Він завжди відстоював справедливість до кінця ― ця риса характеру передалася і мені. Тато багато разів  підтримував мене в житті, допоміг силою та відвагою боротися з труднощами. Це мене врятувало. Коли він бачив, як я проходжу все важко, скільки мені коштують ці емоції, всі операції, очікування, процедури, ліки, страждання, щоб стати мамою, то дивився на мене і казав: «Доця, я твій батько. Я хочу, щоб ти жила довше і щоб ти була щаслива. Я бачу, скільки тобі це коштує. Я тебе прошу, може, не роби вже більше цього. Скільки ж можна? Воно ж не може бути без наслідків. Я по тобі бачу, як це впливає на тебе. Повір мені, я без внуків дам раду. Мені вистачить контакту з тобою. Якщо це має бути такою ціною, то прошу тебе зупинитися, щоб тільки ти була здорова». Це було дуже зворушливе: я знала як сильно мій тато завжди хотів онуків, але він через це перейшов, щоб мене не втратити. 

Скільки процедур ЕКО Ви зробили?

Повних процедур було дев'ять. 

Я знаю що це багато, але цього ж не плануєш! Кожен раз це окрема історія, процедури, лікарі, нова надія. Мені вдалося не опустити руки і віднайти в собі сили. Зараз  я підтримую дівчат, які проходять через це. Мені кажуть деякі: «Зробили ЕКО раз, другий. Якщо третій раз не вийде ― більше не будемо пробувати». У мене не було  такого плану. Була позиція: роблю стільки ― скільки дозволить мені здоров'я, фінанси, життя. А не виходить ― є інші шляхи, наприклад сурогатне материнство, усиновлення, системна родина. Якщо ти мрієш і дуже хочеш, то ти до цього йдеш. Коли мене питають  і сьогодні ― підказую, що важливо бачити інші варіанти, не закривати собі двері,  з покорою сприймати те, що не виходить, йти далі і обов'язково буде результат.

‍Знаю дуже багато сімей, які мріяли про дитину, з тих чи інших причин не виходило, і на певному моменті вони просто розлучалися. Як Ваш чоловік ставився до боротьби за батьківство? Чи підтримував Вас?

Я вже згодом зрозуміла, що тих партнерів, які в моєму житті не дуже  мріяли про наших спільних дітей, не можеш кохати назавжди. Не витримаєш довго, коли інші діти ― треба, а твої ― може колись. Так, непогано було побачити маленьку Вероніку, але не зараз. Зараз не можна.

Коли я почала справді думати про себе, я вирішила, що тільки той, хто дуже хоче мати дітей, зуміє бути моїм чоловіком 

Насправді ми не маємо впливу на інших людей ― на звички, характер. Тому треба над собою працювати, щоб із розумінням сприйняти ту чи іншу ситуацію, або радикально змінювати підхід і будувати все заново. Але тільки від нас змінюється  наше оточення. І тільки ми самі можемо себе вести за руку через життя ― працею нон-стоп. 

Хто Ваш другий чоловік?

Не буду тут говорити про свого партнера, тому що він не дає на це згоди. Він зовсім не публічна особа. Мені це дуже імпонує. Я сама пройшла шлях, коли всі розповідали про моє приватне життя. І це потім тягнеться постійно. Тому дотримуємося принципу, що щастя любить тишу.

Якщо люди не розуміють, що можна сьогодні кохати, а завтра розлучитися, то краще їм про це не говорити. Тобто  я можу говорити про щастя. Це треба робити. Треба, щоб люди бачили, що воно є. Але, коли ти розумієш, що завтра до тебе прийдуть і знову  будуть  говорити, що в тебе щось не вийшло, а кожен день має шанс не вийти, то ти волієш мовчати. Чи знаю я, що завтра мій чоловік не помітить когось кращого від мене і не змінить наше життя? Чи знаю я, що завтра буде зі мною, чи не отримаю я пропозицію виїхати за кордон, і наша сім'я не витримає цю відстань? Чи знаю я, що буде завтра з нашими проблемами, які ми не можемо іноді вирішити? Чи ми витримаємо довго, чи ні, ― я не знаю. Це колись я вірила що любов тільки одна і назавжди, що витримаю все і нічого не може змінити моєї волі. Тому я можу говорити про сьогодні, про вчора, а про завтра ― не дуже. А люди  хочуть чути про завтра. Тому ми вирішили про це не говорити. Говорити можу про себе, про якісь явища та речі, які й так вже явні.

Чи не надокучив інтерес медіа до Вас та Вашого життя?

Я мала чотири роки перерви. Власне, коли ми познайомились з майбутнім батьком Ані, то папараці стежили за нами. Я подала до суду, хотіла  вирішити цю ситуацію так, щоб це більше не повторювалося. Мене покликали важливі гравці, шефи двох головних видавців жовтої преси на приватну зустріч і запропонували, що дадуть охорону на два роки за умови, що я даватиму їм шанс іноді фотографувати мене з чоловіком і диктуватиму сама, що писати.  На що я відповіла «Ні! Не хочу, аби про нас писали ― цього не хочу ні я, ні мій партнер.» На це мені сказали: «Це неможливо. Тоді покидай шоу-бізнес, бо тут це так не працює. Якщо ти хочеш бути в ньому надалі, треба, ми будемо про тебе писати. Чи ти готова піти з шоу-бізнесу заради цих стосунків?» Я сказала, що так, готова.

Тоді я прийняла для себе рішення: не пішла на жодну прем'єру, не взяла жодного проєкту, нічого не зробила в шоу-бізнесі протягом шести років. Це було моє рішення. Потім ще я виїхала до України. А повернулася знову до Варшави, будучи вагітною Анею. І хтось про це доніс інформацію. Одного ранку  в усіх газетах, журналах, на всіх порталах було написано: «Сенсація! Марчук вагітна і в неї буде дитина в сорок вісім років!» Тоді я знову хотіла подати до суду. Я зібрала довірених людей, з якими працювала. Мені сказали, що це не має сенсу. Що вже не затримаю такої сенсації і треба брати інформаційний простір у свої руки. Дійсно, за цей час життя змінилося і кожен може сам за себе говорити ― в першу чергу в соціальних мережах. Мені порадили не воювати з папараці, а показати людям своє щастя. Мене переконали, що краще ділитися добрими новинами. ніж потім шкодувати, що пишуть неправду, бо як пишуть без нашої участі ― мало коли це є правда. І я таки це зробила. Я вже не уявляла як втікати. 

Я показала своє життя на Інстаграмі. З тих пір я сама показую те, що  хочу. 

Ви знаєте, що таке пережити втрату новонароджених дітей…

На жаль, ми пережили цю трагедію. Тяжко було втрачати вагітності, це також трапилося кілька разів, але вже народити з такою радістю виношуваних двох діточок під серцем… це велике горе. До сих пір не можу повірити в те як лікарі допустили до таких помилок, чому так трапилося, що мене привезли до лікарні, де не змогли врятувати таких вчасних діток. Бо таких дітей зараз рятують у Польщі без проблем. Це був кінець шостого місяця, початок сьомого. Я не знаю як я тоді пережила це лихо.

Це була  лікарська помилка?

На жаль, так. Хоча дітки народилися живі, здорові. Це трапилося в Україні. Причому відомі лікарі. Тому я написала книгу, де міститься дуже багато вказівок для всіх, хто проходить такий шлях, хто шукає правильних лікарів. 

Якщо ми серйозно підходимо до сім'ї, до народження дитини, це настільки величезна наука, що потрібно готуватися до всього цього. До слова, Анею я завагітніла в Україні (там мені робили ЕКО), а народжувала я вже тут, в Польщі. На сьомому місяці приїхала. Так що руки так би мовити з української землі.

Лікарі Вам не казали, що в 48 років пізно народжувати і що це загроза для здоров'я та життя породілля?

Було й таке, що мені відмовляли. Тому я  одразу виходила з кабінету. Якщо лікарі  не бачать можливості, то про що з ними далі говорити? Якщо лікар сам не вірить, то не треба приступати до ЕКО. Однозначно потрібно знайти такого, який скаже: «Слухайте, вам вже стільки років, це може не вийти, це буде важко. Чи ви на це погоджуєтесь?» З такими лікарями можна працювати.

Чому Ви обрали саме українських лікарів, якщо мали доступ до європейської медицини?

Це був той час, коли  я вирішила піти з шоу-бізнесу і працювала в Україні. Якби  я робила ЕКО в Польщі, то всі би цю новину одразу донесли в медіа. Зберегти в таємниці це було неможливо. Це перша причина. А по-друге, я все-таки довіряю українським лікарям, якщо мова йде про репродуктивну медицину. В Україні дуже кваліфіковані фахівці. Крім  того, в Польщі інші закони. Тут, наприклад, максимально можна заморозити шість зародків. У мене їх було одинадцять, наприклад. То що мені робити з іншими? Отакі речі тут  прописані.

На скільки змінилося Ваше життя з народженням доньки?

Все змінилося. Тільки зараз все повертається до нормального життя, бо їй  4 роки, вона має свої зацікавлення і  мама вже не так потрібна їй, як перші три роки. У мене була мрія стати мамою, переключитися  на материнство і повністю зануритися в нього. Правда, повністю мені це вдалося лише на два місяці до початку пандемії, бо пізніше вже  почала  працювати з дому. Хоча мала дуже рішучий план рік чи два не працювати, а лише займатися материнством. Адже пандемія не тільки нам внесла корективи. А після неї ― війна… До сих пір не можу собі дозволити залишити обовʼязки та мрію віднайти цей рік, щоб власне призупинити всі активності й присвятити час собі як жінці, як матері. Треба признати, що з народженням доньки кардинально змінився ритм життя. Всі мої працівники, колеги знають, що вранці до 10 години мене не можна відволікати, бо я займаюся Анею. Коли Аня прокидається, я повністю присвячую час їй. Хоча сама можу прокинутися о 6 чи  7 годині ранку і поробити свої справи, поки донька спить. 

Звісно в мене Аня номер один. Вона ― моє щастя, і я радію, бо вона мені дає найбільше  втіхи в житті. Скажіть мені, хто нас так любить і кому ми так потрібні, як не нашим дітям?

Не всі можуть і не всі бажають мати діток. Я це також розумію і підтримую кожного на його шляху. Це також  серйозна справа ― вміти жити без продовження себе, свого роду. Це не є звичайним способом життя. Але я дуже щаслива, що мені вдалося отримати той життєвий сценарій, про який я завжди мріяла ― стати мамою. 

‍Які інтереси у доньки і чи є схожість з Вашим характером?

Анулька як і я, дуже любить навчатися. Вона знала вже літери у півтора роки.  Виявилося, що це ненормально. А я  цього не знала,  бо  не дотримуюся типових норм, не відстежую, щоб було як у всіх. Я звикла, що кожен ― це індивідуальність. Я також читала у 3 роки, тому для мене це було нормально. Але коли ми були в яслях, то мені іноді робили зауваження, що це зарано. Але хіба це заважає? Якщо дитина любить вчитися ― це добре. Я люблю вчитися. Я нині би роботу проміняла на можливість вчитися. Я весь час пізнаю щось нове. Бачу, що Аня також. Вона любить виконувати якісь завдання. Вона малює ― в якомусь конкурсі виграла 2 місце. Аня проявляє себе як танцівниця. Якби ви бачили, що вона витворяє. Може, це трохи від мене. Тому що я танцювала, коли була вагітною нею. Вона цікавиться виконавцями, піснями. Коли я  запитала, на які заняття ти хочеш піти: з танців, зі співу, чи грати? Донька відповіла: «Нехай краще мені грають і співають, а  я буду танцювати». Тому будемо записувати її на танці. Також вона робить зі мною гімнастику, йогу. У неї є пластиковий український айпад, по якому вона вивчає українські слова. Те, що вона цікавиться мовами, мене дуже тішить. Аня також дуже любить діток. Цим вона вдалася в мене, бо я без дітей не могла. Дуже комунікабельна дівчинка, і звісно, з характером.

Ви сувора мама? Які цінності прищеплюєте донечці?

Перша цінність, яку вона вже має, ― це шанувати всіх людей, бо в нас є багато друзів і є біженці з України, Америки, Грузії, Ташкенту. Аня завжди перебуває з нами під час поїздок і всіх любить. Друге ― вести здоровий спосіб життя. Ми не їмо солодощів. Їх немає вдома. Коли йдемо в гості, то донька запитує, чи це тістечко не шкідливе, чи можна з’їсти. Вона вже сама знає, що краще їсти, а що ― ні. Ми вчимо її також допомагати іншим. Є, звісно, свої особливості. Вона ще не завжди вміє ділитися. Може запросити дитину додому, але  не дасть свою іграшку погратися. Я не сувора мама, я  принципова. Я слухаю її, завжди відгукуюся. Мій принцип ― бути послідовною. Найкраще ― показувати приклад на собі. І ще ми прищеплюємо багато любові до всього світу: до кожної квіточки, мурашечки, людини. Мене мама так вчила, що я кидаюся до кожної квітки, і Аня так само. Інші діти не звертають уваги, а донька фотографію просить зробити. Чесно кажучи, я навіть не очікувала, що так швидко зʼявляються результати і можемо бачити свої дзеркальні відбиття. 

‍Що би Ви  порадили жінкам, які не можуть народити дитину, але хочуть?

Якщо дуже хочете ― концентруйтеся на цьому. Фокусуватися на своїй мрії дуже важливо. Повірте мені: на чому  сконцентрована наша увага ― туди йде вся наша енергія

Я колись думала, що можна думати про дитину, а робити інші речі. А навіть, що треба не «звертати увагу, тоді вийде». Але це не так. Якщо ти дуже сильна людина, як я, і вся твоя енергія віддається, то на дитину просто забракне, тому треба все залишити, і сконцентруватися. Можливо, прочитати книгу, яку я написала, де розповідаю крок за кроком, як зняти блокади, як правильно трактувати чоловіка і весь світ, і не боятися звертатися туди, що вам допомагає. Головне ― правильно думати, дбати про себе, вірити і давати собі альтернативу,  наприклад: варіант А ― народжую сама дитину, варіант В ― іду до лікарів і роблю інсемінацію чи ЕКО, варіант С ―  усиновлюю дитину, D ―  опіка на дитиною. Коли у вас буде альтернатива, тоді не буде тиску. Важливо вірити і ніколи не здаватися. Мене завжди запитують: як ми могли стільки разів пережити ЕКО, це ж ненормально? А я тоді запитую: а коли і хто визначає момент де треба сказати «СТОП», як не ви самі? Я хотіла сказати собі «стоп». Поки тіло дає собі раду, поки лікарі дають шанс, то йти  до своєї мети. У кожного з нас є шанс і для нього потрібно діяти. Вірити і робити щось для реалізації власної мрії. Нехай так буде завжди! 

‍