Ексклюзив
20
хв

Перша премія Sestry — «Портрети сестринства»: хто отримає почесну нагороду?

13 лютого редакція Sestry.eu відзначить жінок, які з початком великої війни зробили неоціненний внесок у боротьбу за демократію та свободу. Почесна Капітула обере двох лауреаток — польку та українку, які стануть обличчям Сестринства у 2024 році

Sestry

Номінантки премії «Портрети сестринства»

No items found.

Незнайомі зовсім, далекі родичі, які ніколи не бачились, давні хороші подруги — від початку повномасштабного вторгнення польські жінки відкрили свої серця та двері своїх домівок для українок. Словами не описати те сильне почуття солідарності і підтримки, яке виникло між ще нещодавно чужими людьми. Два роки поспіль польки та українки йдуть пліч-о-пліч, допомагають одна одній і надихають. І разом, спільними зусиллями, наближають перемогу України.  

Ми, міжнародний журнал Sestry.eu, розповідаємо про неймовірних жінок, які силою своєї волі, мужності, відданості демократичним цінностям змінюють світ на краще. Історія свідчить, що в часи великих потрясінь саме роль жінки, матері, сестри стає надважливою.   

Редакція Sestry.eu започаткувала спеціальну премію «Портрети сестринства», щоб відзначити жінок, які своєю активною громадянською позицією, своєю людяністю та готовністю до самопожертви об’єднуються заради підтримки тих, хто цього найбільше потребує. Ми прагнемо підкреслити внесок жінок у захист демократії в Європі та світі.

Церемонія нагородження відбудеться 13 лютого 2024 року у Варшаві. Поважна Капітула — лідерки думок Польщі та України — визначила 12 номінанток. З них оберуть двох лауреаток першої премії Sestry — українку та польку, які стануть уособленням українсько-польської співпраці, взаємопідтримки та сестринства. 

Поважна капітула премії «Портрети сестринства»: 

  • Домініка Кульчик, підприємиця, президент Фонду Кульчика
  • Марія Гурська, головна редакторка Sestry.eu 
  • Йоанна Мосєй-Сітек, CEO Sestry.eu
  • Аґнєшка Голланд, польська режисерка та сценаристка
  • Мирослава Керик, президентка правління Фундації «Український дім», Варшава
  • Олександра Матвійчук, українська правозахисниця, голова організації «Центр громадянських свобод», Нобелівська лауреатка 
  • Б’янка Залевська, журналістка TVN Discovery Poland
  • Наталка Панченко, лідерка «Євромайдан-Варшава», голова правління фонду Stand with Ukraine
  • Вікторія Зварич, дружина Надзвичайного і Повноважного посла України в Республіці Польща
  • Генріка Бохняж, економістка, голова Головної ради конфедерації Leviatan
  • Мирослава Гонгадзе, керівниця мовлення Голосу Америки у Східній Європі
  • Богуміла Бердиховська, польська публіцистка і журналістка

Номінантки на премію «Портрети сестринства», Польща: 

1. Оля Гнатюк

«Є люди, які люблять і хочуть допомагати. Є також ті, для кого допомога стала сенсом життя». Це цитата Олі Гнатюк — польської українки, професорки Варшавського та Києво-Могилянського національних університетів, дослідниці, перекладачки, письменниці, членкині українського і польського ПЕН-центрів.
І ці слова про допомогу стосуються в першу чергу її самої. Багато років життя вона присвятила присвятила відновленню діяльності ПЕН-у в Україні, включенню його в міжнародну спільноту, а потім ще чотири роки була заступником президента ПЕН в Україні. Життя і творчість Олі Гнатюк стали символом польсько-українського діалогу та порозуміння. Вона досліджувала ідентичність українців на академічному рівні, з великою чутливістю описуючи настрої людей. Після війни вона всіляко дбала про те, щоб мовна комунікація між польським та українським народами дозволила якнайшвидше та ефективніше організувати допомогу біженцям та підтримку Україні.

Оля Гнатюк

2. Ельвіра Нєвєра

Польсько-німецька режисерка та сценаристка, авторка документальних фільмів. У своїй творчості досліджує політичні та соціальні трансформації у Східній Європі. Здобула численні престижні нагороди на престижних польських та світових кінофестивалях. Документальний фільм «Синдром Гамлета» (2022), знятий Ельвірою Нєвєрою разом із Пьотром Росоловським, — це психологічний портрет покоління, травмованого війною, яка в Україні на той момент тривала вже 8 років. 

Фільм почали знімати незадовго до повномасштабного вторгнення Росії, а прем’єра відбулась — після, коли його головні герої опинились на першій лінії фронту. Режисерка одразу почала організовувати допомогу для їхніх підрозділів, невпинно відправляє безпілотники, тепловізори, медикаменти, пікапи чи квадроцикли для евакуації поранених солдатів. Торік заснувала спілку EXISTENTIA e.V для цих цілей. Також регулярно надсилає допомогу жінкам, які воюють на фронті, та цивільному населенню в зоні бойових дій. Зі своїм фільмом «Синдром Гамлета» вона відвідала понад 30 країн — від Гонконгу до Нью-Йорка та Австралії, беручи участь у дискусіях та заходах, присвячених Україні, щоб знову і знову залучати нових донорів.

Дружба, небайдужість та чутливість до несправедливості зробили з Ельвіри Нєвєри волонтерку, для якої немає майже нічого неможливого.

Ельвіра Нєвєра

3. Аґнєшка Дея

Аґнєшка Дея родом з Волині, її родина постраждала через волинський конфлікт, але зараз Аґнєшка наголошує, що вона на боці українців, бо, на її переконання, історія залишається історією, а зараз потрібно будувати добрі стосунки між українцями та поляками. «Ми сусіди, сусідки і повинні підтримувати один одного», — каже Аґнєшка.

Зараз вона керує Пунктом під Парасолею у Варшаві. У 2023 році Пункт був під управлінням Фонда Kuronówka спільно з Продовольчим Банком SOS у Варшаві. Аґнєшка змінила свою роботу після того, як побачила величезну кількість українських біженців на вокзалі Варшава Заходня, де вона допомагала. У 2023 році в Пункті отримували допомогу щомісяця 800 осіб з України, а також інших країн. Вони могли розраховувати на продукти, психологічну та інформаційну підтримку, а також тепло і домашню атмосферу. У 2024 році Пункт продовжує свою діяльність.

Аґнєшка Дея

4. Адріана Поровська

Голова Каміліанської місії соціальної допомоги, соціальний працівник за фахом. Протягом 18 років займається організацією допомоги людям, які опинилися без даху над головою у Варшаві. Після початку повномасштабної війни вона організувала допомогу сотням тисяч українських біженців, які прибули на Західний залізничний вокзал Варшави — величезний трансферний центр для українців. Завдяки їй та команді волонтерів, якими вона керувала, люди, що втікали від війни, були забезпечені їжею, медичною допомогою, дахом над головою, квитками на подальші подорожі, доступом до Wi-fi — усім, що давало їм відчуття безпеки.

Адріана Поровська

5. Ґражина Станішевська

У комуністичні часи Ґражина Станішевська була в першій «Solidarności», під час воєнного стану на початку 80-х років була арештована, через залученість до підпільної діяльності «Solidarności Podbeskidzia». У 1989 році Станішевська стала єдиною жінкою серед 54 учасників пленарного засідання, яке завершило двомісячні обговорення Круглого столу, історичної зустрічі комуністичних влад Польщі з опозиційним профспілковим об'єднанням «Solidarnośc», після якої опозиція отримала правовий статус, перемогла на парламентських виборах та реалізувала радикальні економічні реформи.

З 2000 року вона активно співпрацює з Україною, була спостерігачем ОБСЄ на виборах. Після 2014 року — початку війни — організовує допомогу для України. В рамках ініціативи «Польська родина — українській родині» об'єднує польські родини та групи друзів з українськими сім'ями, які втратили когось на фронті, надаючи індивідуальну допомогу та підтримку. Очолює раду Фонду «Калина», який забезпечує стипендії на навчання в Польщі дітям українців, загиблих на фронті, а також фінансує наукові роботи з питань польсько-українських відносин. З 2022 року організовує допомогу внутрішньо переміщеним особам в країні та надає гуманітарну допомогу на передову в Україну.

Ґражина Станішевська

6. Марта Маєвська

Марта Маєвська — мер міста Грубешів. Після нападу Росії на Україну в лютому 2022 року сотні волонтерів з власної ініціативи створили в цьому містечку біля польсько-українського кордону центр прийому біженців. Маєвська надавала цивільним особам, які тікали від війни, притулок, їжу, житло та психологічну підтримку. Вона організувала систему реєстрації та координації перевезення біженців, завдяки якій тисячі людей були перевезені в безпечні місця в глибині Польщі і змогли отримати допомогу від інших місцевих органів влади.

За свою діяльність була нагороджена спеціальною відзнакою «Солідарність з Україною» у престижному Рейтингу органів місцевого самоврядування Республіки Польща.

Марта Маєвська

Номінантки на премію «Портрети сестринства», Україна: 

1. Тетяна Грубенюк

Волонтерка. З 2014 року допомагає українській армії, сім'ям військовослужбовців, ветеранам та жертвам війни. З першого дня російського вторгнення в Україну 24 лютого 2022 року залишалася в Києві і разом з іншими волонтерами збирали, пакували, відправляли допомогу військовим. Вони збирали і відправляли на фронт все необхідне: від одягу до безпілотників. Зараз як директорка української філії американського благодійного фонду Revived Soldiers Ukraine організовує допомогу для бійців, які потребують, зокрема лікування, операцій та реабілітації, опікується тими, хто потребує встановлення біонічних протезів у США. Транспортування здійснюється через Польщу — тут Тетяна Грубенюк організовує зустрічі з пораненими та популяризує проєкти допомоги.  «У нас стільки молодих хлопців, які хочуть бігати, працювати, вчитися, одружуватися, народжувати і виховувати дітей. Життя не закінчується після ампутації», — каже вона.

Тетяна Грубенюк

2. Оксана Колесник

До початку повномасштабної війни була директоркою школи в Чернігові, а сьогодні керує Варшавською українською школою, заснованою Клубом католицької інтелігенції та Фундацією «Український дім».

Це сучасна школа з українськими цінностями, завданнями та методами навчання. Вона надає психологічну підтримку дітям, їхнім батькам та вчителям, які були змушені покинути Україну через війну. «Це навчання в хороших, дружніх умовах. Ми завжди стараємося домовитися з дитиною, поважаємо потреби і можливості наших учнів. В нашій школі не лише навчання, ми виховуємо справжніх українців. Розуміємо, що кожен має свій травматичний досвід війни і намагаємося надати психологічну підтримку не тільки дітям, але й їхнім родинам», — говорить Оксана Колесник. Школа працює в інноваційній моделі, що поєднує дві освітні системи: українську і польську.

Оксана Колесник

3. Вікторія Батрин та Галина Андрушков

Галина Андрушков і Вікторія Батрин — мати і донька, засновниці Фонду UNITERS, що став найбільшим волонтерським транзитним центром у Варшаві для волонтерів з цілого світу. Ініціаторки та рушійна сила акції «Свята без тата», завдяки якій за 10 років понад 300 тисяч різдвяних подарунків було вручено дітям загиблих Захисників та дітям з лінії фронту. Місія Вікторіїї та Галини об'єднала понад 3000 волонтерів з різних куточків світу. Від 2014 року у співпраці з-понад 150 організаціями, включаючи Збройні Сили України, Фонд UNITERS відправив понад 6000 тонн гуманітарної допомоги, зокрема 60% — це медичні засоби для фронту та обладнання для лікарень. Фонд продовжує опікуватися найбільшим пунктом гуманітарної допомоги біженцям у Варшаві, де щодня отримує підтримку близько 500 осіб.

Вікторія Батрин та Галина Андрушків

4. Оксана Нечипоренко

Лідерка багатьох громадських ініціатив в Україні. Голова правління освітньої фундації GoGlobal, у програмах та проєктах якої взяли участь понад 200 000 дітей та близько 5 000 вчителів. Оксана Нечипоренко співзасновниця «Masha Fund» — найбільшого українського фонду, який займається психологічною реабілітацією жінок. У перші дні великої війни організувала Кризовий координаційний центр, що надавав допомогу за трьома напрямками — гуманітарна підтримка України, консультаційна допомога для громадян та комунікаційна. До 30% гуманітарної допомоги, яка надійшла в Україну через Польщу, були доставлені за допомогою Центру.

Оксана Нечипоренко

5. Леся Литвинова

Режисерка за освітою, Леся Литвинова у 2014 році, з початком війни Росії проти України, покинула телевізійну карʼєру і заснувала благодійний фонд «Свої». Лише за перші чотири роки діяльності він допоміг понад 35 тисячам внутрішньо переміщених осіб зі Сходу, а також підтримував невиліковних хворих. Під час пандемії ковіду фонд Лесі Литвинової працював 24/7, збираючи гроші, купуючи і розсилаючи по всій Україні кисневі концентратори.

У день повномасштабного вторгнення вона разом із чоловіком пішла до військкомату. На той момент вона мала на руках немовля. Воювала на Донеччині у складі інженерно-саперного взводу 207 батальйону тероборони ЗСУ. Та вже від 1 вересня 2023 року — офіційно цивільна. Запевняє, що не назавжди, а орієнтовно на рік. «За цей час мені треба поставити імпланти в хребет, який остаточно відмовляється далі працювати, вирішити щось з правим оком, яке не бачить після контузії і "вилікувати" будинок, аби в ньому можна було жити», — написала Леся.

Леся Литвинова

6. Тата  Кеплер 

З початком повномасштабного російського вторгнення залишила роботу і стала волонтеркою. Заснувала організацію «Птахи», що забезпечує медикаментами та організовує медичні послуги для солдатів і цивільних, допомагає жертвам зґвалтувань та організовує медичні місії у віддалені села: прифронтові та на окупованих територіях. Станом на січень 2023 року фонд зробив пожертви на суму 5 мільйонів доларів.

Головна мета Кеплер — допомагати там, куди ніхто не доїжджає, у найвіддаленіших селах і маленьких містечках. «Це постійна робота зі смертю, кров'ю, брудом і сумом. У всьому цьому ми намагаємося знайти світло і диво, адже це єдине, що допомагає нам пам'ятати, навіщо ми все це робимо».

Нагороджена медаллю «Національна легенда України» від Президента Володимира Зеленського.

Тата  Кеплер

Партнери премії «Портрети сестринства»:

  • Kulczyk Fundation
  • Посольство України в Республіці Польща
  • Український дім (Варшава)
  • Patronat Honorowy Prezydenta Miasta stołecznego Warszawy
  • Телеканал Еспресо
  • Onet
  • Patronat Honorowy Prezydenta Miasta Lublina
  • Fundacja Edukacja dla Demokracji
  • Przemysław Krych
  • Federacja przedsiębiorców polskich
  • Polsko-Amerykanska Fundacja Wolności
  • Ulatowski Family Fundation
  • Business Centre Club
  • Wspieramy Ukrainę
  • Artegence
No items found.
Російська агресія
ЗСУ
Волонтерство
Жінки в армії
Жінки на війні

Підтримайте Sestry

Підтримай Sestry! Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

Лютий для українців — тепер це один із найважчих місяців у році. Другий рік поспіль кожен із нас згадує той страшний ранок 24 лютого 2022 року, коли Росія напала на Україну. Відтоді життя кожного українця повністю змінилось. У другу річницю повномасштабного вторгнення РФ у цілому світі відбулись акції на підтримку України. Ми вкотре переконались, що не самі у боротьбі із ворогом. Хоча щоденно наші військові потребують допомоги західних партнерів, аби захистити українські землі та мирних людей від російських снарядів.

ЗСУ чекають, коли Німеччина врешті почне поставки далекобійних ракет Таурус до України. 22 лютого німецькі депутати підтримали проєкт резолюції з вимогою надати Україні далекобійні ракети, тепер слово лише за Олафом Шольцом. Чекають українські військові і позитивних новин із США. Джо Байден 27 лютого зустрівся з лідерами Конгресу, щоб розблокувати допомогу Києву. Він наголосив, що «Україна за останні тижні втратила позиції на полі бою і змушена обмежувати використання боєприпасів через бездіяльність Конгресу».

Лютий-2024 запам'ятається кожному із нас російськими атаками на Київ, Дніпро, Харків, Одесу, внаслідок яких знову загинули ні в чому невинні люди. У лютому було ухвалено рішення про зміну головнокомандувача ЗСУ, а також вивід українських військових з Авдіївки. Перед очима кожного із нас й українське збіжжя на території Польщі — зібране з любов'ю у надзвичайній небезпеці українськими фермерами і розсипане їхніми польськими колегами.

Але лютий — це не лише про біль. Лютий приніс нам і радощі. Українська стрічка «20 днів у Маріуполі» отримала премію BAFTA. Ольга Харлан виграла золоту нагороду етапу Кубка світу з фехтування на шаблях серед жінок. Збірна України виборола срібло в артистичному плаванні на чемпіонаті світу з водних видів спорту. Українці продовжують жити і боротись за свою країну.

Фото: Danylo Antoniuk/ Reuters / Forum

Це була третя атака російської армії на Київ від початку 2024 року. 7 лютого уламки ракети влучили у багатоповерхівку у Голосіївському районі. Внаслідок російської атаки загинуло 5 людей, 40 — отримали поранення. Того дня, за даними Повітряних сил ЗСУ, Росія здійснила кілька хвиль атак по території України, застосувавши 64 ударних БПЛА, крилатих, балістичних та зенітних керованих ракет. Українські військові збили 29 ракет і 15 «шахедів».

Фото: MANAN VATSYAYANA / AFP/East News

Збірна України здобула срібло в артистичному плаванні на чемпіонаті світу в Катарі. Українки посіли друге місце в акробатичній програмі командних змагань. Команду представляли Марина та Владислава Алексіїви, Марта Федіна, Олександра Горецька, Вероніка Гришко, Дар’я Мошинська, Анастасія Шмоніна, Валерія Тищенко. Українки у фіналі поступились збірній Китаю. Третє місце — за спортсменами із США.

Фото: AFP/East News

Фото, яке облетіло весь світ. На ньому вже колишній головнокомандувач ЗСУ Валерій Залужний обіймає свого наступника Олександра Сирського. Генерали зустрілись 9 лютого під час церемонії нагородження військових в Маріїнському палаці в Києві. Того дня Володимир Зеленський своїм указом надав Валерію Залужному звання Героя України та орден «Золота Зірка» за видатні заслуги в умовах повномасштабної війни з РФ. Напередодні ж, 8 лютого, своїм указом глава держави звільнив головнокомандувача ЗСУ та призначив замість нього Олександра Сирського, який раніше керував Сухопутними силами.

Фото:THOMAS PETER / Reuters / Forum

Жінка разом із поні йде вулицями вечірньої Одеси. За кілька годин — у ніч проти 8 лютого — російська армія атакує місто безпілотниками. Ударом ворожого дрона пошкодило недобудовану багатоповерхівку та будівлю навчального закладу. Під час російської атаки поранення отримали двоє патрульних, які їхали на місце влучання для надання допомоги людям.

Фото: Vianney Le Caer/AP/East News

Стрічка «20 днів у Маріуполі» режисера Мстислава Чернова отримала премію BAFTA. Її визнали найкращим документальним фільмом. До слова, це перша BAFTA в історії українського кіно. Під час нагородження режисер заявив, що його фільм — про народ України: «Історія Маріуполя — це символ усього, що було, символ боротьби, символ віри. Давайте продовжувати битися». Над стрічкою працювали троє людей — Мстислав Чернов, фотограф Євген Малолєтка та продюсерка і журналістка Василіса Степаненко. Фільм розповідає про перші тижні бойових дій у Маріуполі. Стрічка «20 днів у Маріуполі» номінована також на премію Оскар в категорії «Найкращий документальний фільм». Чи стане вона переможцем, стане відомо у ніч на 11 березня.

Фото: Libkos

Так виглядає нині розбита російськими снарядами Авдіївка. 17 лютого головнокомандувач Збройних сил України Олександр Сирський заявив про виведення українських підрозділів з міста. «Наші воїни гідно виконали свій військовий обов’язок, зробили все можливе для знищення найкращих російських військових частин, нанесли ворогу значні втрати в живій силі та техніці. Життя військовослужбовців — найвища цінність», — написав він у фейсбуці. Найпотужнішу з 2014 року атаку на Авдіївку російські війська розпочали вранці 10 жовтня 2023 року. Президент Володимир Зеленський на Мюнхенській безпековій конференції заявив, що втрати Росії під Авдіївкою з жовтня склали десятки тисяч солдатів

Фото:Przemek Świderski/REPORTER

Мирна демонстрація на вулицях Лондона 24 лютого 2024 року. Сотні людей вийшли на акцію у другу річницю повномасштабного вторгнення.

Фото: DAVID W CERNY / Reuters / Forum

Друга річниця повномасштабного вторгнення у Празі. Люди стоять на площі із жовтими та блакитними папірцями, з яких склали синьо-жовтий прапор.

Фото: GEORG HOCHMUTH / APA / AFP/East News

Напередодні другої річниці великої війни в України ось таке серце зі свічок з'явилось перед собором Святого Стефана у Відні. Ініціаторами акції «Море світла» виступили благодійна організація «Карітас» та українська громада. У формі серця було виставлено 5 тисяч свічок на знак підтримки та солідарності з українськими дітьми. «Наша допомога буде продовжуватися і надалі. У самій Україні, в сусідніх країнах, а також в Австрії. Ми хотіли б нагадати вам про це сьогоднішнім морем світла», — заявив президента «Карітасу» Міхаель Ландау.

Фото: Roman PILIPEY / AFP/East News

Люди на меморіальній церемонії під зруйнованим на околицях Ірпеня мостом у другу річницю повномасштабного вторгнення. 25 лютого 2022 року українські військові підірвали міст у селі Романівка, щоб завадити російській армії наступати на Київ. Вже незабаром з-під російських обстрілів змогли вибратись майже 40 тисяч мешканців району, ховаючись від снарядів під бетонними залишками мосту і чекаючи допомогу українських солдат. 21 листопада 2023 року у Романівці відкрили новий міст замість підірваного.

Фото: Roman PILIPEY / AFP/East News

Жінка сидить біля прапорців, встановлених на Майдані Незалежності у Києві. Це місце пам'яті для багатьох людей. Кожен прапорець персоналізований — на ньому ім'я загиблого воїна. Перші прапорці з'явились у червні 2022 року. Їх встановили родичі бійців полку «Азов». Зараз цих прапорців сотні. А також лампадок та квітів, які приносять люди.

Фото:Mateusz SLODKOWSKI / AFP/East News

Це був четвертий і наймасштабніший інцидент з української агропродукцією на польському кордоні. Невідомі розсипали 160 тонн української кукурудзи з восьми напіввагонів на станції Котомеж у ніч з 24 на 25 лютого. Інцидент стався за 150 км від порту Гданськ, звідки вантаж мав вирушити за межі Польщі. Міністр внутрішніх справ Польщі Марчін Кервінськи заявив, що висипати зерно із транспорту неприпустимо. І пообіцяв покарати зловмисників.

Добірка фото — Beata Łyżwa-Sokół

Текст — Наталія Ряба

Головне фото: Odd ANDERSEN / AFP/East News

20
хв

Лютий-2024 у фотографіях

Beata Łyżwa-Sokół

Цю розмову російського окупанта з дружиною перехопила українська розвідка 7 травня 2022 року. Уривок бесіди увійшов до фільму української режисерки Оксани Карпович Intercepted («Перехоплені», а в українській версії «Мирні люди»), прем'єра якого відбулася в кінці лютого на Берлінале. Фільм отримав спеціальну відзнаку екуменічного журі у секції Forum, згадку від журі Amnesty International і став одним із найбільш обговорюваних на фестивалі.

Європейських глядачів шокували розмови російських солдатів, які розповідають своїм дружинам та матерям, як їм подобається катувати та розстрілювати. Не менше вражає реакція жінок, які буденним тоном розпитують деталі і навіть схвалюють страшні злочини — деякі з них просять чоловіків ґвалтувати українок та розмірковують, як вони самі катували б українських дітей. На тлі цих записів показані кадри руйнувань та хаосу, які залишають росіяни в Україні. Режисерка Оксана Карпович називає фільм «співставленням двох реальностей»: реальності українців, які переживають війну, та реальності росіян, які цю війну ведуть.

Стрічки Intercepted поки немає у відкритому доступі, в Україні фільм з'явиться не раніше червня

Уривки перехоплених розмов протягом 2022 року публікувалися на офіційних сайтах СБУ та ГУР України. Українська журналістка та громадська діячка Юлія Нікітіна, з якою режисерка Оксана Карпович співпрацювала у процесі створення фільму, особисто зібрала, розшифрувала та систематизувала понад 500 таких записів. Вони увійшли до створеної Юлією онлайн «Енциклопедії громадянина».

— Розшифровки перехоплень далися мені непросто: після того, що чула, довго приходила до тями, — розповідає Sestry Юлія Нікітіна. — Мені зрозумілий шок європейських глядачів — мабуть, показані у фільмі речі перевернули їхнє уявлення про те, що відбувається.

Багато людей у Європі впевнені, що єдиним винуватцем війни є Путін. І тут вони чують, як російські солдати розповідають, що їм подобається вбивати мирних мешканців. А матері та дружини цих військових схвалюють їхні вчинки та просять привезти їм речі вбитих українців.

Мені б хотілося, аби закордонні журналісти якомога частіше використовували матеріали з енциклопедії, де є всі перехоплені розмови за 2022 рік — це докази, які допоможуть багатьом людям в інших країнах відкрити очі на те, що відбувається в Росії. Коли зі мною зв'язалася Оксана Карпович, яка на той час працювала над створенням фільму, я прискорилася з розшифровками, щоб їй допомогти.

«Я б цим дітям по вуху кожен день відрізала б, по пальцю»...

Найстрашніші записи (деякі з них увійшли до фільму) я зібрала в розділі «Кати України». Багато хто з цих росіян був ідентифікований українськими спецслужбами, тому в енциклопедії є їхні прізвища і навіть фотографії.

Є, наприклад, жінка, яка в одному із записів у розмові з чоловіком каже, що хоче особисто катувати дітей. Вона працювала у дитячій лікарні (!), куди привозили викрадених росіянами малих українців.

Росіян звуть Юлія і Володимир Копитови. На перехопленому записі, опублікованому 11 травня 2022 року, Юлія каже чоловікові:

«А ти знаєш, ось ці діти нашим дітям кажуть, що 9 травня «це не наше свято». Це діти, наші діти у школі кажуть. І ти знаєш, що вони потім виростуть, так і буде…. Чого Путін усіх «в Росію їдьте, їдьте?» Придурків цих... Взяли б усіх там перебили б та й нахер.

— Яка ти добра.

— Я б їм, навпаки, наркотики вколола, якби працювала, і дивилася б їм у вічі і сказала б: «Здихайте». Я б їм піські різала, зірки на спинах вирізала б, і взагалі по вуху кожен би день відрізала б, по пальцю, щоб їм боляче так було.

— Це ж діти, Юль.

— Я просто ненавиджу цих українців, Вов, тепер взагалі ненавиджу. Я навіть дітей цих розстріляла б».

Бахмут, 2023. Фото: Instagram Libkos

— Реакція жінок у багатьох випадках навіть страшніша, ніж те, що розповідають їхні чоловіки, — підмічає Юлія Нікітіна. — Чоловік каже, що вбив жінку на очах її дітей, а дружина схвалює. Дружина іншого окупанта сама просить чоловіка ґвалтувати українок: «Ти давай там, українських баб ґвалтуй, дозволяю» (цю розмову між російським солдатом Романом Биковським та його дружиною Ольгою було перехоплено 12 квітня 2022 року. — Авт.). Готовність прийняти будь-яке звірство за норму, якщо ти на одному боці з тими, хто його коїть, вражає.

Окрема тема — матері російських військових. Богобоязливі жінки, які розповідають, як ходять до церкви, просять синів «вбивати більше українців». Інші матері абсолютно байдужі. На одному із записів окупант скаржиться матері на ситуацію на фронті — розповідає, що командири кидають солдатів «на м'ясо», що військові за першої нагоди намагаються втекти. На що мати каже йому залишатися до кінця і переконує, що на фронті він «відпрацьовує своє минуле життя, в якому зрадив батьківщину». Не схоже, щоб її хвилював той факт, що її син може загинути.

«На тілі чоловіка можна зробити 21 розу»

Діючі особи перехоплення від 3 травня 2022 року — російський військовий Костянтин Соловйов та його мати Тетяна з Калінінградської області. Костянтин, який служить у 11—му армійському корпусі Балтійського флоту і знаходиться у Харківській області, розповідає матері:

«У мене на очах, коротше (ну я теж у цьому брав участь), катували полонених. ФСБшники. Знаєш, що таке «розочка»? На тілі чоловіка можна зробити 21 розу. 20 пальців і член, перепрошую. Бачила, як роза, коли розпускається, розкривається? Ось, так само вздовж кісток шкіра зрізається з м'ясом, а потім все пальці... Те ж саме робиться і там... Або ось ще один спосіб тортур, забув, як він називається — трубу в жопу вставляють і туди колючий дріт засовують ... Ось це ось з дротом начебто ще з Чечні, кажуть ... Навіть ні крапельки не шкода мені... Мені це так подобається».

Мати ката, яка на початку розмови розповідала про те, як ходила по церквах і молилася за сина, спокійно слухає та каже: «А я тобі завжди говорила, що я себе ще стримую. Якби я туди потрапила, я б теж кайфувала від цього. Ми ж з тобою однакові».

Авдіївка, 2023. Фото: Instagram Libkos

— Варто зазначити, що іноді (дуже рідко) на записах зустрічалися адекватні люди, які були в шоці від того, що відбувається, — каже Юлія Нікітіна. — В енциклопедії я назвала цей розділ «Проблиски сумління». Цей розділ найкоротший — тому що проблисків, на жаль, мало.

Наприклад, там є розмова російського військового з жінкою, чи то його однокласницею, чи то подругою дитинства. Він телефонує їй із фронту і розповідає, що робить в Україні. Жінка з жахом запитує: «Що ви робите?!» Просить більше їй не дзвонити. На що окупант обіцяє, що «повернеться і вправить їй мізки».

Кажуть, у європейських глядачів виникало питання, чи справді записи достовірні.

Як людина, яка особисто розшифровувала ці розмови, можу сказати, що впевнена в їхній достовірності на сто відсотків. Є речі, які зіграти неможливо — це акценти, регіональна мова

Наприклад, мову представників так званих «Л/ДНР» точно ні з ким не сплутаєш через їхню характерну «понял» наприкінці кожного речення. Дуже специфічні акценти в окупантів з Далекого Сходу. По записах, залежно від дати та регіону, де перебували росіяни, можна відстежити, як змінювалися їхні настрої. Від ейфорії на Київщині, коли вони грабували багаті будинки, до паніки перед визволенням збройними силами України Харківщини та Херсонщини. Там вони скаржаться рідним, як сплять у калюжах, командири кидають їх на смерть, а держава не платить обіцяних грошей.

«Прикинь, як вони жили? І як ми живемо, бл..дь»...

Перехоплення від 30 березня 2022 року. Київська область. Російський солдат Андрій телефонує дружині розповісти, що він «украв косметики трошки» та «кросівки жіночі, фірмові, 38 розмір…».

Дружина радіє: «Все в хату, все в сім'ю… Це привіт з України буде, чо нормально. Ну яка руська людина не зіпре нічого, ти чо!». Кросівки планує передати доньці та виправдовує мародерство: «Ну Софії будуть! Та там, напевно, всі хлопці набрали, не один ти!».

Чоловік переживає, що не має сумки, а через це не може вкрасти ще й ноутбук. Дружина наполягає: «..Софія піде вчитися, їй ноутбук теж потрібен, бл..дь». Чоловік звітує, що сім'я, яку він грабує, «спортивна», тому він «набрав вітамінів, спортивних майок та шортів».

«Набирай, набирай усе, Андрію. Що можеш — бери. Прикинь, як вони жили? І як ми живемо, бл..дь…»

Миколаїв, 2022. Фото: Instagram Libkos

— Мені було важливо зафіксувати кожен запис — з датою перехоплення та локаціями окупантів, — каже Юлія Нікітіна. — Мета енциклопедії — збір лише достовірних та перевірених даних. Я створила її ще до повномасштабного вторгнення, і спочатку це був довідник про Київ із досьє на депутатів Київради, деталями протистоянь щодо зелених зон та іншого. А коли розпочалася повномасштабна війна, вирішила фіксувати перехоплення. У ЗМІ така інформація швидко губиться у стрічці новин. А у довіднику її завжди легко знайти. Незабаром планую розпочати розшифровку перехоплень вже за 2023 рік.

Розмірковуючи про те, в чому полягає причина такої жорстокості росіян (як військових, так і їхніх сімей), Юлія Нікітіна каже:

— Думаю, це результат деградації кількох поколінь.

Мені здається, матері окупантів — ключ до розгадки цього феномена

Більшість із них апатичні, повільно розмовляють, і хоч би що сказали їхні сини — що вони когось катують, або що ось-ось уб'ють їх самих — матерів це не сильно хвилює. Вони наче сплять.

Очевидно, саме в такому стані така мати виховувала свою дитину — не намагаючись її ні чогось навчити, ні захистити. Все своє життя ця жінка впевнена, що вона — маленька людина, від якої нічого не залежить. Вона не хоче і не бачить сенсу щось змінювати — і готова прийняти на віру все, що завгодно. Якщо по телевізору сказали, що «спецоперація» це правильно, вона з цим погоджується.

Нелюдські вчинки людей

Режисерка Оксана Карпович на Берлінському кінофестивалі розповіла, що дев'ять років жила в Канаді, але за три тижні до повномасштабного вторгнення повернулася до України, тому бачила те, що відбувалося в Києві на власні очі. Ідея створити фільм з'явилася після того, як режисерка прослухала перші опубліковані українською розвідкою уривки перехоплених розмов.

Режисерка розповіла, що у процесі створення фільму хотіла отримати доступ до ще більшої кількості перехоплених записів, які не були опубліковані. Але вони поки що засекречені Службою безпеки України.

«Когнітивний дисонанс пов'язаний із тим, що російські окупанти — це люди, але їхні вчинки — нелюдські, — цитує Карпович німецьке видання Arsenal. — Щоб показати цю нелюдяність, мені потрібно було показати людяність. За цим принципом я обирала перехоплення. Шукала розмови про повсякденне життя, які показували російських солдатів як звичайних людей, які зрозумілі кожному з нас у будь-якій точці світу. Це допомагає показати всі стадії деградації, через які проходять росіяни».

Деградація російського суспільства, на думку Оксани Карпович, є наслідком багаторічної стратегії російського уряду.

Про те, що скоєні росіянами звірства є наслідком пропаганди, кажуть і психологи.

— Те, що ми чуємо на записах перехоплених розмов — це, безумовно, наслідки пропаганди: останні кілька десятиліть росіянам казали з екранів телевізорів, що з країн Заходу (а потім і з боку України) йде загроза, — пояснює Sestry експерт-психолог Київського науково-дослідного інституту судових експертиз Юрій Ірхін. — Паралельно пропагувався культ перемоги над нацизмом (який трансформувався у справжнє побєдобєсіє) і культ війни — готовність воювати з міфічною загрозою, «аби не було війни». Заради цієї ідеї російські жінки готові пожертвувати навіть своїми чоловіками та синами. На деяких записах вони прямо кажуть: «Помри, але врятуй нас від цього нацизму».

Бахмут, 2022. Фото: Instagram Libkos

Але я не став би називати росіян саме жертвами пропаганди. Бо той, хто хоче, той думає і аналізує. Приходячи в ресторан, ви можете обрати страву, а можете їсти ту, яку дадуть, якою б вона не була. Так і з інформацією — людина завжди має вибір, що споживати. На жаль, більшість росіян воліють споживати те, що їм дають — так зручніше. І ми бачимо, як це веде до моральної деградації, моральної потворності.

У голові психічно здорової людини не вкладається, як люди можуть бути такими жорстокими. Саме тому жителі європейських країн запитують, чи справді записи перехоплень справжні, адже те, що вони чують, виходить за рамки здорового глузду.

Як судовий експерт-психолог я прослухав велику кількість записів перехоплених розмов окупантів, і навіть слідчі запитували в мене, чи немає в словах окупантів якогось подвійного сенсу. Але ні, там все доволі однозначно. Вони мають на увазі саме те, що кажуть. Більшість цих розмов дуже примітивні. Є записи, де жінки, яким чоловіки розповідають про катування, слухають це і явно відчувають справжній екстаз.

Це певний тип людей, які схильні до насильства. Саме тому чоловіки цих жінок і пішли на так звану «спецоперацію». Я працюю із російськими військовополоненими, і можу сказати, що серед них таких багато. Вони пішли на цю війну, щоб реалізувати свій тваринний інстинкт, бажання домінувати, ґвалтувати. Саме таких звірів у російській армії здебільшого і кидають на передову, де їм кажуть вбивати всіх українців без розбору. Їм дають настанову: «Знищуйте все. Ми тут новий світ збудуємо». І вони знищують. Дружини та матері цих звірів здебільшого такі самі.

Безумовно, скрізь є винятки.

З мого досвіду, на кожних 60 окупантів припадає приблизно два військових, які не хотіли вбивати і навіть намагалися зупинити інших. Але два із шістдесяти — це вкрай мало

Крім справжніх звірів, є чимало й тих, хто пішов на «спецоперацію» з метою розбагатіти. Це ті, хто грабували вдома, забирали все — від коштовностей до унітазів. Є записи, на яких дружини дають їм «корисні поради» — кажуть пошукати гроші у постільній білизні чи морозилці. Це теж певний тип людей: і там також і дружини, і їхні чоловіки однакові.

— Війна, яку путінський режим розв’язав проти України, була б психологічно та фізично неможливою без того, щоб у російській масовій свідомості українці були б повністю розлюднені, — коментує Sestry соціальний психолог Світлана Чуніхіна. — Перед тим як поставити цілі «денацифікації» та «демілітарізації» України, російська пропаганда провела велику роботу з дегуманізації громадян.

Ми бачимо, що ця дегуманізація притаманна цивільному населенню Росії (тим самим матерям) навіть більшою мірою, аніж комбатантам, які бачать ситуацію зблизька і можуть зрозуміти, що по інший бік фронту — люди, а не міфічні нацисти.

Коментуючи поведінку матерів російських солдатів, багатьох з яких не хвилює навіть доля власних синів, Світлана Чуніхіна каже:

— Серед цінностей росіян цінність людського життя не є пріоритетною, м’яко кажучи. Так у них склалося історично, що честь держави є вищою за будь-які людські потреби. Потужний вплив пропаганди останніх 10 років призвів до того, що політика стала масово сприйматися росіянами як надцінність. Навіть природні материнські почуття геть викривляються у цій схибленій оптиці.

Ще однією причиною такої неприродної байдужості матерів може бути жах, який росіяни відчувають до власного режиму. Цей жах такої сили, що його неможливо витримати. Тому жінки, витісняючи нестерпні почуття у несвідоме, виявляють граничну байдужість до власних дітей.

Російське суспільство однозначно вражене і заражене пропагандою. Більшість росіян мають імперську свідомість і ставляться до сусідніх народів як до менш значущих, цінних, зобов’язаних підкорятися. Однак без потужного впливу пропаганди і потворного переродження путінського режиму у відверту диктатуру російське суспільство війну навряд чи схвалило б, а тим паче розв’язало.

20
хв

«Мені подобається людей вбивати». Як діалоги, які ніхто не мав почути, стали розмовами, які мусить почути кожен

Катерина Копанєва

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

Українська десятка: лютневі прем'єри

Ексклюзив
20
хв

Лютий-2024 у фотографіях

Ексклюзив
20
хв

Діана Подолянчук: «Ми мусимо навчитись сприймати війну — як щоденну рутинну роботу»

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress