Ексклюзив
20
хв

Перша премія Sestry — «Портрети сестринства»: хто отримає почесну нагороду?

13 лютого редакція Sestry.eu відзначить жінок, які з початком великої війни зробили неоціненний внесок у боротьбу за демократію та свободу. Почесна Капітула обере двох лауреаток — польку та українку, які стануть обличчям Сестринства у 2024 році

Sestry

Номінантки премії «Портрети сестринства»

No items found.

Незнайомі зовсім, далекі родичі, які ніколи не бачились, давні хороші подруги — від початку повномасштабного вторгнення польські жінки відкрили свої серця та двері своїх домівок для українок. Словами не описати те сильне почуття солідарності і підтримки, яке виникло між ще нещодавно чужими людьми. Два роки поспіль польки та українки йдуть пліч-о-пліч, допомагають одна одній і надихають. І разом, спільними зусиллями, наближають перемогу України.  

Ми, міжнародний журнал Sestry.eu, розповідаємо про неймовірних жінок, які силою своєї волі, мужності, відданості демократичним цінностям змінюють світ на краще. Історія свідчить, що в часи великих потрясінь саме роль жінки, матері, сестри стає надважливою.   

Редакція Sestry.eu започаткувала спеціальну премію «Портрети сестринства», щоб відзначити жінок, які своєю активною громадянською позицією, своєю людяністю та готовністю до самопожертви об’єднуються заради підтримки тих, хто цього найбільше потребує. Ми прагнемо підкреслити внесок жінок у захист демократії в Європі та світі.

Церемонія нагородження відбудеться 13 лютого 2024 року у Варшаві. Поважна Капітула — лідерки думок Польщі та України — визначила 12 номінанток. З них оберуть двох лауреаток першої премії Sestry — українку та польку, які стануть уособленням українсько-польської співпраці, взаємопідтримки та сестринства. 

Поважна капітула премії «Портрети сестринства»: 

  • Домініка Кульчик, підприємиця, президент Фонду Кульчика
  • Марія Гурська, головна редакторка Sestry.eu 
  • Йоанна Мосєй-Сітек, CEO Sestry.eu
  • Аґнєшка Голланд, польська режисерка та сценаристка
  • Мирослава Керик, президентка правління Фундації «Український дім», Варшава
  • Олександра Матвійчук, українська правозахисниця, голова організації «Центр громадянських свобод», Нобелівська лауреатка 
  • Б’янка Залевська, журналістка TVN Discovery Poland
  • Наталка Панченко, лідерка «Євромайдан-Варшава», голова правління фонду Stand with Ukraine
  • Вікторія Зварич, дружина Надзвичайного і Повноважного посла України в Республіці Польща
  • Генріка Бохняж, економістка, голова Головної ради конфедерації Leviatan
  • Мирослава Гонгадзе, керівниця мовлення Голосу Америки у Східній Європі
  • Богуміла Бердиховська, польська публіцистка і журналістка

Номінантки на премію «Портрети сестринства», Польща: 

1. Оля Гнатюк

«Є люди, які люблять і хочуть допомагати. Є також ті, для кого допомога стала сенсом життя». Це цитата Олі Гнатюк — польської українки, професорки Варшавського та Києво-Могилянського національних університетів, дослідниці, перекладачки, письменниці, членкині українського і польського ПЕН-центрів.
І ці слова про допомогу стосуються в першу чергу її самої. Багато років життя вона присвятила присвятила відновленню діяльності ПЕН-у в Україні, включенню його в міжнародну спільноту, а потім ще чотири роки була заступником президента ПЕН в Україні. Життя і творчість Олі Гнатюк стали символом польсько-українського діалогу та порозуміння. Вона досліджувала ідентичність українців на академічному рівні, з великою чутливістю описуючи настрої людей. Після війни вона всіляко дбала про те, щоб мовна комунікація між польським та українським народами дозволила якнайшвидше та ефективніше організувати допомогу біженцям та підтримку Україні.

Оля Гнатюк

2. Ельвіра Нєвєра

Польсько-німецька режисерка та сценаристка, авторка документальних фільмів. У своїй творчості досліджує політичні та соціальні трансформації у Східній Європі. Здобула численні престижні нагороди на престижних польських та світових кінофестивалях. Документальний фільм «Синдром Гамлета» (2022), знятий Ельвірою Нєвєрою разом із Пьотром Росоловським, — це психологічний портрет покоління, травмованого війною, яка в Україні на той момент тривала вже 8 років. 

Фільм почали знімати незадовго до повномасштабного вторгнення Росії, а прем’єра відбулась — після, коли його головні герої опинились на першій лінії фронту. Режисерка одразу почала організовувати допомогу для їхніх підрозділів, невпинно відправляє безпілотники, тепловізори, медикаменти, пікапи чи квадроцикли для евакуації поранених солдатів. Торік заснувала спілку EXISTENTIA e.V для цих цілей. Також регулярно надсилає допомогу жінкам, які воюють на фронті, та цивільному населенню в зоні бойових дій. Зі своїм фільмом «Синдром Гамлета» вона відвідала понад 30 країн — від Гонконгу до Нью-Йорка та Австралії, беручи участь у дискусіях та заходах, присвячених Україні, щоб знову і знову залучати нових донорів.

Дружба, небайдужість та чутливість до несправедливості зробили з Ельвіри Нєвєри волонтерку, для якої немає майже нічого неможливого.

Ельвіра Нєвєра

3. Аґнєшка Дея

Аґнєшка Дея родом з Волині, її родина постраждала через волинський конфлікт, але зараз Аґнєшка наголошує, що вона на боці українців, бо, на її переконання, історія залишається історією, а зараз потрібно будувати добрі стосунки між українцями та поляками. «Ми сусіди, сусідки і повинні підтримувати один одного», — каже Аґнєшка.

Зараз вона керує Пунктом під Парасолею у Варшаві. У 2023 році Пункт був під управлінням Фонда Kuronówka спільно з Продовольчим Банком SOS у Варшаві. Аґнєшка змінила свою роботу після того, як побачила величезну кількість українських біженців на вокзалі Варшава Заходня, де вона допомагала. У 2023 році в Пункті отримували допомогу щомісяця 800 осіб з України, а також інших країн. Вони могли розраховувати на продукти, психологічну та інформаційну підтримку, а також тепло і домашню атмосферу. У 2024 році Пункт продовжує свою діяльність.

Аґнєшка Дея

4. Адріана Поровська

Голова Каміліанської місії соціальної допомоги, соціальний працівник за фахом. Протягом 18 років займається організацією допомоги людям, які опинилися без даху над головою у Варшаві. Після початку повномасштабної війни вона організувала допомогу сотням тисяч українських біженців, які прибули на Західний залізничний вокзал Варшави — величезний трансферний центр для українців. Завдяки їй та команді волонтерів, якими вона керувала, люди, що втікали від війни, були забезпечені їжею, медичною допомогою, дахом над головою, квитками на подальші подорожі, доступом до Wi-fi — усім, що давало їм відчуття безпеки.

Адріана Поровська

5. Ґражина Станішевська

У комуністичні часи Ґражина Станішевська була в першій «Solidarności», під час воєнного стану на початку 80-х років була арештована, через залученість до підпільної діяльності «Solidarności Podbeskidzia». У 1989 році Станішевська стала єдиною жінкою серед 54 учасників пленарного засідання, яке завершило двомісячні обговорення Круглого столу, історичної зустрічі комуністичних влад Польщі з опозиційним профспілковим об'єднанням «Solidarnośc», після якої опозиція отримала правовий статус, перемогла на парламентських виборах та реалізувала радикальні економічні реформи.

З 2000 року вона активно співпрацює з Україною, була спостерігачем ОБСЄ на виборах. Після 2014 року — початку війни — організовує допомогу для України. В рамках ініціативи «Польська родина — українській родині» об'єднує польські родини та групи друзів з українськими сім'ями, які втратили когось на фронті, надаючи індивідуальну допомогу та підтримку. Очолює раду Фонду «Калина», який забезпечує стипендії на навчання в Польщі дітям українців, загиблих на фронті, а також фінансує наукові роботи з питань польсько-українських відносин. З 2022 року організовує допомогу внутрішньо переміщеним особам в країні та надає гуманітарну допомогу на передову в Україну.

Ґражина Станішевська

6. Марта Маєвська

Марта Маєвська — мер міста Грубешів. Після нападу Росії на Україну в лютому 2022 року сотні волонтерів з власної ініціативи створили в цьому містечку біля польсько-українського кордону центр прийому біженців. Маєвська надавала цивільним особам, які тікали від війни, притулок, їжу, житло та психологічну підтримку. Вона організувала систему реєстрації та координації перевезення біженців, завдяки якій тисячі людей були перевезені в безпечні місця в глибині Польщі і змогли отримати допомогу від інших місцевих органів влади.

За свою діяльність була нагороджена спеціальною відзнакою «Солідарність з Україною» у престижному Рейтингу органів місцевого самоврядування Республіки Польща.

Марта Маєвська

Номінантки на премію «Портрети сестринства», Україна: 

1. Тетяна Грубенюк

Волонтерка. З 2014 року допомагає українській армії, сім'ям військовослужбовців, ветеранам та жертвам війни. З першого дня російського вторгнення в Україну 24 лютого 2022 року залишалася в Києві і разом з іншими волонтерами збирали, пакували, відправляли допомогу військовим. Вони збирали і відправляли на фронт все необхідне: від одягу до безпілотників. Зараз як директорка української філії американського благодійного фонду Revived Soldiers Ukraine організовує допомогу для бійців, які потребують, зокрема лікування, операцій та реабілітації, опікується тими, хто потребує встановлення біонічних протезів у США. Транспортування здійснюється через Польщу — тут Тетяна Грубенюк організовує зустрічі з пораненими та популяризує проєкти допомоги.  «У нас стільки молодих хлопців, які хочуть бігати, працювати, вчитися, одружуватися, народжувати і виховувати дітей. Життя не закінчується після ампутації», — каже вона.

Тетяна Грубенюк

2. Оксана Колесник

До початку повномасштабної війни була директоркою школи в Чернігові, а сьогодні керує Варшавською українською школою, заснованою Клубом католицької інтелігенції та Фундацією «Український дім».

Це сучасна школа з українськими цінностями, завданнями та методами навчання. Вона надає психологічну підтримку дітям, їхнім батькам та вчителям, які були змушені покинути Україну через війну. «Це навчання в хороших, дружніх умовах. Ми завжди стараємося домовитися з дитиною, поважаємо потреби і можливості наших учнів. В нашій школі не лише навчання, ми виховуємо справжніх українців. Розуміємо, що кожен має свій травматичний досвід війни і намагаємося надати психологічну підтримку не тільки дітям, але й їхнім родинам», — говорить Оксана Колесник. Школа працює в інноваційній моделі, що поєднує дві освітні системи: українську і польську.

Оксана Колесник

3. Вікторія Батрин та Галина Андрушков

Галина Андрушков і Вікторія Батрин — мати і донька, засновниці Фонду UNITERS, що став найбільшим волонтерським транзитним центром у Варшаві для волонтерів з цілого світу. Ініціаторки та рушійна сила акції «Свята без тата», завдяки якій за 10 років понад 300 тисяч різдвяних подарунків було вручено дітям загиблих Захисників та дітям з лінії фронту. Місія Вікторіїї та Галини об'єднала понад 3000 волонтерів з різних куточків світу. Від 2014 року у співпраці з-понад 150 організаціями, включаючи Збройні Сили України, Фонд UNITERS відправив понад 6000 тонн гуманітарної допомоги, зокрема 60% — це медичні засоби для фронту та обладнання для лікарень. Фонд продовжує опікуватися найбільшим пунктом гуманітарної допомоги біженцям у Варшаві, де щодня отримує підтримку близько 500 осіб.

Вікторія Батрин та Галина Андрушків

4. Оксана Нечипоренко

Лідерка багатьох громадських ініціатив в Україні. Голова правління освітньої фундації GoGlobal, у програмах та проєктах якої взяли участь понад 200 000 дітей та близько 5 000 вчителів. Оксана Нечипоренко співзасновниця «Masha Fund» — найбільшого українського фонду, який займається психологічною реабілітацією жінок. У перші дні великої війни організувала Кризовий координаційний центр, що надавав допомогу за трьома напрямками — гуманітарна підтримка України, консультаційна допомога для громадян та комунікаційна. До 30% гуманітарної допомоги, яка надійшла в Україну через Польщу, були доставлені за допомогою Центру.

Оксана Нечипоренко

5. Леся Литвинова

Режисерка за освітою, Леся Литвинова у 2014 році, з початком війни Росії проти України, покинула телевізійну карʼєру і заснувала благодійний фонд «Свої». Лише за перші чотири роки діяльності він допоміг понад 35 тисячам внутрішньо переміщених осіб зі Сходу, а також підтримував невиліковних хворих. Під час пандемії ковіду фонд Лесі Литвинової працював 24/7, збираючи гроші, купуючи і розсилаючи по всій Україні кисневі концентратори.

У день повномасштабного вторгнення вона разом із чоловіком пішла до військкомату. На той момент вона мала на руках немовля. Воювала на Донеччині у складі інженерно-саперного взводу 207 батальйону тероборони ЗСУ. Та вже від 1 вересня 2023 року — офіційно цивільна. Запевняє, що не назавжди, а орієнтовно на рік. «За цей час мені треба поставити імпланти в хребет, який остаточно відмовляється далі працювати, вирішити щось з правим оком, яке не бачить після контузії і "вилікувати" будинок, аби в ньому можна було жити», — написала Леся.

Леся Литвинова

6. Тата  Кеплер 

З початком повномасштабного російського вторгнення залишила роботу і стала волонтеркою. Заснувала організацію «Птахи», що забезпечує медикаментами та організовує медичні послуги для солдатів і цивільних, допомагає жертвам зґвалтувань та організовує медичні місії у віддалені села: прифронтові та на окупованих територіях. Станом на січень 2023 року фонд зробив пожертви на суму 5 мільйонів доларів.

Головна мета Кеплер — допомагати там, куди ніхто не доїжджає, у найвіддаленіших селах і маленьких містечках. «Це постійна робота зі смертю, кров'ю, брудом і сумом. У всьому цьому ми намагаємося знайти світло і диво, адже це єдине, що допомагає нам пам'ятати, навіщо ми все це робимо».

Нагороджена медаллю «Національна легенда України» від Президента Володимира Зеленського.

Тата  Кеплер

Партнери премії «Портрети сестринства»:

  • Kulczyk Fundation
  • Посольство України в Республіці Польща
  • Український дім (Варшава)
  • Patronat Honorowy Prezydenta Miasta stołecznego Warszawy
  • Телеканал Еспресо
  • Onet
  • Patronat Honorowy Prezydenta Miasta Lublina
  • Fundacja Edukacja dla Demokracji
  • Przemysław Krych
  • Federacja przedsiębiorców polskich
  • Polsko-Amerykanska Fundacja Wolności
  • Ulatowski Family Fundation
  • Business Centre Club
  • Wspieramy Ukrainę
  • Artegence
No items found.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати
Часів Яр, Донецька область, Україна, боєць

Чи можна жартувати і танцювати, коли в країні війна? Це питання повторюється в дискусіях та коментарях щоразу, коли до громадськості потрапляють фотографії безтурботних людей, які веселяться з України. Напередодні концерту «Океану Ельзи» в Києві ми дивилися нічні фотографії пожежі в Миколаєві після російської ракетної атаки. Наступного дня президент Володимир Зеленський звітував в українському парламенті про переговори щодо «Плану перемоги», який він представив найважливішим світовим політикам, очікуючи від них більш рішучих дій. Наприкінці місяця посилилися атаки на Харків, в результаті яких постраждали не лише люди, а й знаменитий модерністський Держпром, який у 2017 році був включений до попереднього списку об'єктів всесвітньої спадщини ЮНЕСКО, а після повномасштабного вторгнення Росії був взятий під тимчасовий посилений захист цієї організації. «Ви не можете уявити собі Нью-Йорк без Емпайр-Стейт-Білдінг, і ви не можете уявити собі Харків без Держпрому», — сказала Вікторія Грівіна, аспірантка з Харкова в Університеті Сент-Ендрюс і мешканка Харкова, в інтерв'ю для Kyiv Independent.

У свою чергу, Святослав Вакарчук, лідер гурту «Океан Ельзи», найпопулярнішого рок-гурту в цій частині світу, зізнався в інтерв'ю Gazeta Wyborcza: «Йде війна, але ми повинні зберегти, наскільки це можливо, ту реальність, яка була до війни. Для мене це головна рушійна сила, яка спонукає до гастролей. За цю нормальність борються наші солдати на сході та півдні. Бо якщо не буде нормального життя в Києві та інших містах України, то за що ми, власне, воюємо? Адже не можна перетворити цілу країну на великий окоп».

У жовтневій фотогалереї ми показуємо людей, які воюють на різних фронтах: фахівця з розмінування Надію Кудрявцеву, звільненого з російського полону правозахисника Максима Буткевича, танцюристів Національного балету України, парамедиків з «австрійського» автобуса та харків'янку з кавою.

Саме вони дають нам надію сьогодні.

Фото: Ivan SAMOILOV / AFP/East News

Жінка дивиться на пошкодження будівлі Держпрому, історичного радянського хмародера, після ракетного обстрілу в Харкові, 29 жовтня 2024 року

Фото: TIMOTHY A. CLARY / AFP/ East News

Артисти Національного балету України Тетяна Лозова та Ярослав Ткачук під час вистави «Арлекінада» на сцені New York City Center у Нью-Йорку, 16 жовтня 2024 року

Фото: Roman PILIPEY / AFP/ East News

Медики-рятувальники добровольчого медичного батальйону «Госпітальєри» надають допомогу українським солдатам, пораненим під час бойових дій на Донеччині, в евакуаційному автобусі, який прямує до шпиталю, 6 жовтня 2024 р. Автобус, названий «Австрійським», отримав назву за позивним української лікарки Наталії Фраушер, яка жила в Австрії і загинула в дорожньо-транспортній пригоді в червні 2022 року

Фото: Anatolii STEPANOV / AFP/ East News

Мати тримає портрет зниклого сина під час акції родичів зниклих безвісти українських солдатів на Майдані Незалежності в Києві, 16 жовтня 2024 р. Родичі зниклих безвісти солдатів організували акцію, щоб вимагати від української влади пришвидшити їхній пошук.

Фото: Fabrice COFFRINI / AFP/East News

Український фахівець з розмінування Надія Кудрявцева, яка працює у Швейцарському фонді розмінування (FSD), проводить демонстрацію з розмінування під час Української конференції з питань протимінної діяльності 2024 року в Лозанні, Швейцарія, 17 жовтня 2024 року

Фото: Веб-сайт Офіційного інтернет-представництва Президента України

Європейське турне президента Володимира Зеленського, під час якого він представив «План перемоги» України у війні проти Росії та обговорив підтримку своєї країни з Горгією Мелоні, Кейром Стармером, Олафом Шольцем та Еммануелем Макроном, 10 жовтня 2024 року

Фото: Dmytro Smolienko/Ukrinform/ East News

Завідувачка швейного цеху благодійного фонду «Паляниця» Олена Грекова та місцевий волонтер, засновник благодійного фонду «Власноруч» Василь Бушаров показують тепловізійне пончо, розроблене та виготовлене запорізькими волонтерами для армії, Запоріжжя, південний схід України, 17 жовтня 2024 року

Фото: Anatolii STEPANOV / AFP / East News

Колега української журналістки Вікторії Рощіної тримає її фотографію під час заходу пам'яті Вікторії біля імпровізованого меморіалу загиблим українським воїнам на Майдані Незалежності в Києві, 11 жовтня 2024 р. Вікторія Рощина, якій цього місяця мало б виповнитися 28 років, зникла безвісти в серпні минулого року під час репортерської поїздки на підконтрольну Росії територію східної України. Петро Яценко, речник українського координаційного штабу з питань військовополонених, підтвердив смерть журналістки 10 жовтня 2024 року

Фото: AFP/ East News

Активісти розгортають гігантський прапор Донецької Народної Республіки, щоб відсвяткувати День прапора в Донецьку, на підконтрольній Росії території України, 25 жовтня 2024 року

Фото: Roman Baluk / Reuters / Forum

23-річна Яна Залевська, колишня українська військова, яка була поранена на лінії фронту, показує фото, зроблене невдовзі після поранення, тепер, коли вона пройшла курс лікування в клініці, яка займається лікуванням шрамів, у Львові, Україна, 18 жовтня 2024 року

Фото: прес-служба Президента України

Максим Буткевич, співзасновник Центру прав людини ZMINA та боєць ЗСУ, якого нещодавно звільнили з російського полону, під час зустрічі з президентом Володимиром Зеленським подякував усім, хто допоміг йому повернутися додому. Наразі Буткевич перебуває в реабілітаційному центрі, 23 жовтня 2024 року

Фото: SERGEY BOBOK / AFP/ East News

Жінка п'є каву серед уламків після ракетного обстрілу в Харкові. Російські атаки на житловий район другого за величиною міста України забрали життя щонайменше чотирьох людей, 29 жовтня 2024 року

Фото: Jędrzej Słodkowski для Gazety Wyborczej

Глядачі під час концерту гурту «Океан Ельзи» в київському Палаці спорту, 16 жовтня 2024 року

20
хв

Жовтень 2024 в Україні на фото

Beata Łyżwa-Sokół

Війна Росії в Україні поділила життя на «до» та «після» не лише для українців. Для Польщі та її суспільства повномасштабне вторгнення також стало новою реальністю, коли одна з найбільш моноетнічних країн Європи стала місцем, де громадяни живуть пліч-о-пліч з сотнями тисяч мігрантів зі Сходу — хай і з близької для них культурно та цивілізаційно України. Одночасно війна несподівано відкрила нашим суспільствам факт, що раніше ми майже нічого не знали одне про одного, а наші уявлення були сповнені стереотипів і кліше. Що ми знаємо одне про одного сьогодні і як це впливає на майбутнє обох країн? Sestry поговорили про це з авторкою численних досліджень на тему міграції, соціологинею, науковицею Інституту громадських справ у Варшаві Анною Долінською. 

Марія Гурська: Анно, ви почали вивчати тему міграції в Польщі ще до великої війни. Чому це для вас важливо?

Анна Долінська: Коли Радянський Союз розвалився, мені було 10 років. Вибухнула економічна криза, і багато людей з усього СРСР вирушили до Польщі, щоб прогодувати свої родини. Люди отримували зарплати не грошима, а товарами і їхали продавати їх за кордон. Так Польща з країни із закритими кордонами та відносно невеликою кількістю іноземців раптом стала Меккою для заробітчан з країн колишнього СРСР. 

У новинах тоді були картинки зі «Стадіону Десятиліття» у Варшаві, який перетворився на величезний базар, куди стікалися торгувати люди зі Сходу. Тлуми були такі, що яблуку не було, де впасти. Привозили й контрабанду — сигарети, алкоголь. Там панували лайка, бійки, бруд і насильство.

Такі вже були 90-ті, в Польщі вони також були періодом небаченого спалаху злочинності, а в пам'яті людей тоді почало формуватися відчуття небезпеки і бідності, пов'язаної з образом людини зі Сходу

Коли після отримання вищої освіти я почала працювати в мовній школі, там в мене з’явилися двоє подруг — українка і білоруска. Обидві належали до середнього класу. Обидві були освічені, чудово говорили англійською. Їхній спосіб життя мало чим відрізнявся від мого. Тоді я почала переглядати свої уявлення і зрозуміла, що це — елемент не лише мого світогляду, стереотипи щодо людей зі Сходу глибоко вкорінилися в Польщі. Мені стало цікаво, чи можна це змінити, і так ця тема лягла в основу моєї кандидатської дисертації й більшості подальших досліджень.

Що вдалося відкрити у перших дослідженнях?

З 2012-го в докторантурі я досліджувала питання міграції, а особливо міграції жінок зі Сходу. Темою моєї дисертації були кар’єри жінок, переважно з України, які приїхали в Польщу і шукали роботу на так званому первинному ринку праці. У пізніших дослідженнях я поглибила тему — шукала контакти з жінками, які закінчили навчання у країні походження, мали професійний досвід і приїжджали до Польщі з тим, щоб  влаштуватися на роботу, яка відповідала б їхнім кваліфікаціям та освіті. Це були жінки, які, наприклад, до приїзду в Польщу отримали підвищення в своїй корпорації і приїхали сюди з наміром продовжити працювати на тій же посаді.

Та через існуючі тут уявлення раптом з професіонала та співробітниці міжнародної корпорації вони перетворювалися на «жінку з України». Подолати ці стереотипи було справжнім викликом

Якими були найпоширеніші стереотипи?

Одним із негативних стереотипів було те, що українці — це заробітчани, які приїжджають до нас займатися фізичною працею. Протягом двох десятиліть поляки звикли до чоловіків, які приїжджають з України працювати на будівництві чи виконувати фізичну роботу. Жінки — доглядати за людьми похилого віку та прибирати. 

У першій половині 2000-х ще існували стереотипи так званої «дружини зі Сходу» — українки, яка хоче кращого життя та чоловіка із Заходу. Інший топос — українська секс-працівниця

Раніше це маркувалося словом «проституція», яке також використовувалося в дискурсах, а нині називається секс-послугами. Все це — елементи віяла з стереотипів, яке складалося у загальну картину. На початку 1990-х і до ранніх 2000-х імідж українців був дуже негативним

Які події вплинули на зміну такого бачення українців в Польщі?

Це відбувалося поступово — у міру того, як в сучасній історії України відбувалися події, які доводили, що наші країни мають спільні цінності. Першим поштовхом до змін сприйняття став 2004 рік — Помаранчева революція. Саме тоді серед поляків вперше різко зросла симпатія до українців. Приблизно з 2010-го року в Польщу почало приїжджати на навчання багато студентів, у польських університетах з’явилися програми для абітурієнтів зі Сходу. Поляки побачили, що українці не лише приїжджають «на заробітки» — українська молодь їде до Польщі отримувати вищу освіту. Наступним переламним моментом стало Євро-2012, коли Україна і Польща разом приймали чемпіонат світу з футболу. Це був знаковий момент.

Євро-2012 проходив у восьми містах України та Польщі. Bartosz KRUPA/East News

Потім стався Євромайдан і агресія Росії проти Криму та Донбасу. Поляки історично пам'ятають, на що здатна РФ, бачили її сучасні злочини, та Україна — не Осетія, не Молдова — агресія раптом почалася проти сусідньої з нами країни! 

Як змінило ставлення до українців повномасштабне вторгнення Росії?

Для багатьох стало несподіванкою, коли у Польщу в значній кількості приїхав середній клас — люди з вищою освітою, фінансовим і культурним капіталом. Це були українці, яких поляки просто не бачили щодня в такій кількості. Поляки не їздили в Україну масово як туристи і не мали можливості побачити цю різноманітну країну. 

Це нагадало мені власну поїздку до Ісландії в 2008 році, де поляки є найбільшою групою мігрантів. Таксист, який віз мене у готель, запитав мене, звідки я. Коли я відповіла, що з Польщі, він сказав, що це неможливо, бо я не схожа на польку. Це при тому, що я виглядаю, як типова полька, у моїй зовнішності немає нічого екзотичного. Та я розмовляла англійською і не приїхала працювати на рибопереробний завод. Я просто приїхала у відпустку. 

— Полька на відпочинку в Ісландії? Це неможливо!, — сказав він. Я суперечила його стереотипам. От і з Україною відбулося те саме.

Чи не найбільшим шоком для поляків стали біженки на машинах, а деякі — на хороших машинах, на що я говорила: «А що, на вашу думку, українки мали йти в Польщу пішки? Якби в Польщі була війна і я мала машину, я б також краще поїхала на ній, ніж лишила вдома, і чекала, поки на неї не впаде бомба!». 

Звісно, ​​хтось був шокований, хтось здивований, хтось відчув заздрість, але поступово почало ставати зрозуміло, що наші сусіди часто не дуже відрізняються від нас. Є відмінності, але вони не великі цивілізаційні

Більшість новоприбулих — українські мами, які, як і ми, народжують, ростять дітей і віддають їх вчитися до школи. Саме тому на тлі зростання підтримки українців ми побачили щось, що можна назвати конкуренцією за ресурси. Ще задовго до війни в Польщі існувала величезна проблема, наприклад, з кількістю місць в яслах для дітей. З прибуттям українців це загострилося. Переповнені класи в школах дещо зменшили емпатію, та загалом підтримка навіть на третій рік продовжує залишатися рекордною. 

Після початку війни змінився образ української біженки

Сьогодні бути українцем, українкою — це привід для гордості в усьому світі, і в Польщі також. Люди носять значки з українським прапором, деякі поляки пішли в Україні добровольцями на фронт. Багато людей долучаються до допомоги, їдучи в Україну як волонтери. Цінність українського бренду в очах поляків фантастично зросла — і це розповсюджується на професійне сприйняття. 

Що дали Польщі українські біженки, які приїхали до країни під час повномасштабної війни?

Завдяки українським мігранткам зросла наша економіка і ВВП. Більшість цих жінок працюють і роблять це легально, сплачують внески, тому Польща однозначно виграє від цього економічно. Демографічно ми також вперше за багато років перевищили позначку в 40 мільйонів населення. Звісно, класи переповнені, зате немає проблеми з тим, що в школах мало дітей! Особисто для мене дуже цінна взаємна культурна інтеграція України і Польщі під час війни. Безцінно, що знімається кіно, виникають вистави, потужні експозиції, як от виставка української художниці Марії Приймаченко чи митця Сергія Параджанова.

Що, на вашу думку, зараз найбільше потрібно українським біженкам у Польщі?

З початку війни вся увага була зосереджена на тому — у поляків є такий інстинкт — щоб ніхто не був голодним і щоб кожен мав що випити і де зігрітися. Потім, звісно, ​​робота, навчання, діти — бо це головні стовпи. Але як бути з тим, що у біженців є й інші потреби? 

Торік я здійснила проєкт, присвячений українським мисткиням, — художницям, рукодільницям та представницям інших творчих професій. Після початку війни я підписалася на значну кількість груп допомоги українцям у Facebook, зокрема, на ті, які займалися популяризацією та продажем української продукції в Польщі — вишивок, одягу, прикрас тощо. Я дещо купувала, спілкувалася з багатьма людьми, почала вивчати українську мову.

Я хотіла побачити, чи вдається українським мігрантам, зокрема, з артистичного середовища, заробляти на життя в Польщі і з якими перешкодами вони стикаються на ринку праці

Майже всі жінки-мисткині, з якими мені вдалося поспілкуватися, не могли більше заробляти на життя своїм мистецтвом чи рукоділлям в Польщі, це стало для них додатковим заробітком. Для того, щоб прогодувати родину, довелося шукати іншу роботу. Ці жінки, які не планували сюди приїжджати, опинилися тут з дітьми, без близьких, які залишилися в Україні. У них немає соціальних зв'язків та зайвих коштів, а обов’язків раптом стало дуже багато. Одна з таких жінок до війни писала вірші і видавала їх в Україні. Відтоді, як вона приїхала до Польщі, вона не написала жодного рядка, бо не має душевного стану творити. 

Зараз я працюю над проєктом про мистецький і культурний активізм, щоб дослідити, як за 2,5 роки після вибуху війни задовольняються соціокультурні потреби українських біженок в Польщі. Більшість з них, здається, впоралися з повсякденним життям — діти вчаться в школі, більшість мають професійну роботу, вивчили мову, простір навколо вже не такий новий, більш звичний. Та разом з тим, коли вже три роки йде війна, неможливо її просто перечекати — щось поїсти, щось випити, заробити грошей, відправити дітей до школи. Хочеться мати культурне та соціальне життя, існують потреби вищого порядку. І саме це я хотіла б досліджувати і говорити про це.

Багато хто з жінок говорить, що мріє піти в театр або в кіно — та їм просто немає, з ким лишити дітей

Те, про що ми мали б подумати, це як допомогти цим жінкам вийти з дому, окрім як на роботу. Мали б створюватися паралельні заходи для дітей українських мам — анімація, догляд, міні-виставки, щоб в культурних та соціальних подіях можна було брати участь всією сім’єю. 

Певна кількість культурного продукту повинна створюватися для цієї частини нашого суспільства — а це, нагадаю, 900 тисяч, серед яких значна частина — це освічені жінки, середній клас. Було б добре, щоб виникали фільми, виставки, постановки, які могли б розповісти цим жінкам щось про Польщу, польську культуру — і мали б при цьому українські субтитри.

Було б чудово, якби частину проєктів діалогу можна було робити спільно з організаціями в Україні як двосторонні проєкти.

Що польське та українське суспільство винесуть з цих років співпраці і співжиття за часів російського вторгнення? Як це вплине на діалог у майбутньому?

Найціннішим, на мою думку, є позитивний досвід співпраці наших суспільств, співжиття в одній країні. Тепер є значно більший набір елементів, з яких можна складати картинку одне про одного — і це безперечна цінність. 

Воєнні мігранти будуть завжди жити у транснаціональному просторі. Фото: Sestry

Хотілося б, щоб і в питаннях бачення спільних проблемних сторінок історії настало порозуміння. На мою думку, історики з Польщі та України повинні сісти за одним столом і напрацювати спільну версію історії, яка закриє болісні питання минулого і дозволить будувати майбутнє, сперте на взаєморозумінні і повазі. 

Я не знаю, чи повернуться всі українці додому і коли відбудеться повернення, але вже зрозуміло, що деякі люди, особливо ті, у кого тут діти, вже завжди житимуть в такому транснаціональному просторі — однією ногою тут, другою там

До чого це призведе? Що ж, побачимо через 10 років, наразі важко судити. Але Польща за ці три роки точно стала значно відкритішою, мультикультурною країною.

20
хв

Топменеджерка на розкішному авто замість прибиральниці: як змінився образ українки за час війни?

Марія Гурська

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

Трамп vs. Гарріс: український дипломат закликає не панікувати

Ексклюзив
20
хв

Вибір, який змінить майбутнє

Ексклюзив
20
хв

Нічого про Україну без України: як можуть виглядати потенційні мирні переговори

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress