Натиснувши "Прийміть усі файли cookie", ви погоджуєтесь із зберіганням файлів cookie на своєму пристрої для покращення навігації на сайті, аналізу використання сайту та допомоги в наших маркетингових зусиллях. Перегляньте нашу Політику конфіденційностідля отримання додаткової інформації.
Польський серіал про українців "Będziemy mieszkać razem" ламає стереотипи
Ні українкам-прибиральницям в довгих нудних телесеріалах. Вже з першої серії "Będziemy mieszkać razem" («Будемо жити разом») потрапив у серце телеглядачів по обидва боки українсько-польського кордону. Серіал знімали поляки, а головну роль зіграла Оксана Черкашина, відома з фільму «Клондайк», відзначеного на головному фестивалі незалежного кіно в США Sundance Film Festival.
Кадр із серіалу «Будемо жити разом». На фото: Оксана Черкашина (Анна) і Лена Ґора (Бася). Фото: TVP
No items found.
Творці 6-серійного серіалу не побоялись того, що дітей та тварин складно перевершити в органічному акторському існуванні та ризикнули поставити в осердя історії дівчинку Варю (7-річна Злата Кардаш) з її улюбленим песиком Фрідою, яких відважно вивозить з-під обстрілів тітка Анна (Оксана Черкашина). Зрештою, весь акторський склад є блискучим, адже польку Басю, яка, як можемо відразу відчути, стане близькою подругою Анни, її польською посестрою, зіграла Лена Ґура, яка минулоріч отримала «Золотого ангела» як багатообіцяюча європейська акторка на 21-му Міжнародному кінофестивалі «Tofifest» у Торуні та нагороду на Фестивалі польського художнього кіно в Ґдині за роль у фільмі «Імаґо», до якого також написала сценарій.
Кадр із серіалу «Будемо жити разом». На фото: Лена Ґора (Бася). Фото: TVP
В роль її чоловіка втілився відомий з “M jak miłość” («К як кохання») Міколай Рознерський. Александра Конєчна, трьохразова лауреатка Орла (щорічної премії Польської кіноакадемії), за ролі у фільмах «Остання сім’я», «Кіт з собакою» та «Тіло Христове», зіграла чи не найцікавіший за емоційною палітрою образ матері Тадеуша, свекрухи Басі, яка звикла усе контролювати та має великі труднощі з сепарацією власного сина та прийняттям чужих у свій дім. Не хочеться спойлерити, але зрозуміло, що десь ця крига та й скресне, а тим часом глядачі мають змогу бачити пригоди, сльози радості та смутку українських вимушених міґранток на фоні актуальних проблем польського суспільства, зокрема, на прикладі родини серіальних Ліпіньських з мальовничих Мазур.
Режисерський тандем Анни Малішевської і Тадеуша Лисяка інтриґує, адже знаємо, що короткометражна стрічка Тадеуша Лисяка «Sukienka» («Сукенка») номінувалась на Оскара, будучи при тому щойно дипломною роботою у Варшавській кіношколі, а повнометражний дебют Анни Малішевської «Тато» і серіал |"Infamia" («Ганьба») теж не могли не спонукати стежити далі за роботами режисерки. Можна сказати, що усі ці попередні фільми режисерів у свій спосіб говорять про інакшість та пошуки спільної мови з іншим. Та ще Артюр Рембо, французький поет-символіст, писав: «Я це хтось інший», і здається, що цій двійці режисерів важливим є побачити себе в іншому і vice versa.
Як на мене, «Тата» і «Будемо жити разом» взагалі можна було би об’єднати в якусь трилогію. Підозрюю і сподіваюсь, що Анна Малішевська вже має наступний задум. Ці дві роботи, наче перетікають одна в одну, і найважливішим для нас, дівчат з України, є те, що героїні-українки тут не є стереотипними прибиральницями чи Попелюшками
В фільмі «Тато» Світлана (Євгенія Муц), мама української дівчинки Оленки (Поліна Громова), є активісткою феміністичного руху, її батьки взяли на себе виховання внучки, щоб донька продовжувала навчання у ВНЗ. Анна (Оксана Черкашина) в «Будемо жити разом» є архітекторкою та викладачкою, а її сестра Марія, мама Варі залишилась у Україні, бо є лікаркою та рятує життя людей на війні. Ще неможливо не згадати напрочуд сильну роль Марії Свіжінської (бабусі) в «Таті» та її колискову, яка блискавично пригадалась під час сцени в «Будемо жити разом», коли в центрі для біженців молода жінка, яка паралельно стала матусею та вдовою, пронизливо співає своїй новонародженій дитинці.
Кадр із серіалу «Будемо жити разом». На фото: Оксана Черкашина (Анна) і Лена Ґора (Бася). Фото: TVP
«У самій ідеї серіалу для мене було найважливішим закласти та презентувати образ незнайомої до цього масовому польському глядачеві українки — не традиційної заробітчанки, а вимушеної біженки, яка насправді є селфмейдвумен, з успішною кар'єрою, гарною професією, знанням мов, гідним життям, яке забрала у неї війна. Щоб це зламало стереотипи. Щоб польська героїня і українська зрозуміли, що насправді вони схожі, як сестри, і рівні. І також, щоб це усвідомило старше покоління поляків, яке репрезентує свекруха Басі.
Тож головне сценарне завдання було — позбутися стереотипів і показати те, що поляків та українців об'єднує, а не те, що розділяє. Колись мені це вдалось у популярному в Польщі серіалі «Анна Герман», сподіваюся, і цього разу вийде
Ну, а в основу історії лягла наша з сестрою та дітьми втеча з Бучі після 24-го лютого 2022 року», – розповіла виданню Sestry українська cценаристка серіалу «Будемо жити разом» Аліна Семерякова.
Дві кіноісторії є дуже теплими й будуючими з погляду взаємин наших двох країн, притому зі здоровим почуттям гумору. А ще в обидвох із них можна побачити Оксану Черкашину та захопитись дитячими акторськими роботами (Поліна Громова, Клаудія Курак в «Таті», Злата Кардаш в «Будемо жити разом»), а над саундтреком до двох трейлерів працювала Марія Пешек. Перші кадри «Будемо жити разом» просто підхоплюють нас й переносять на залізничний вокзал «Варшава центральна» наприкінці лютого 2022-го: налякані люди, хаос, який опановує людська сердечність, співчуття. Гострі емоції, які дещо розмились з плином часу. Та вже звучить критика, що авторам серіалу не вдалось досконало відтворити й пригадати цю атмосферу солідарності й підтримки, коли поляки відчинили свої домівки для українців. Чи може 6-серійний серіал реанімувати ці почуття? Перш за все, сподіваємося, що ситуація не є настільки критичною, й вони залишаються живими, та й фільм може бути лише однією із цеглинок в будівництві та укріпленні того, що ми вже маємо.
Кадр із серіалу «Будемо жити разом». На фото: Міколай Рознерський (Тадеуш) і Броніслав Вроцлавський (Пьотр). Фото: TVP
Радимо самим дивитися по обидва боки кордону, спільно, там, де ми вже живемо і будемо жити разом, бо в цьому фільмі є усе, що хотіла Анна Малішевська, про що поділилася із виданням Sestry:
«Мене цікавлять непривілейовані люди, які борються з труднощами через свою іншість. Цей мотив з'явився у фільмі «Тато» і серіалі «Ганьба». Я хотіла би, щоб світ став трохи толерантнішим і приязнішим. Для мене найважливішим у серіалі «Будемо жити разом» є роздуми про те, що спільне життя — чи то в одній країні, спільноті, сім’ї, стосунках — завжди породжує конфлікти та ворожнечу. Рідко буває, щоб одна сторона мала однозначну рацію. Компроміси тяжкі, а емоції часто переважають. Часом просто не вдається знайти спільної мови. Проте варто шукати те, що об’єднує, і поважати те, що роз'єднує.»
«Будемо жити разом» доступний на TVP VOD та щоп'ятниці о 20:35 транслюється на каналі TVP1.
Журналістка й театральна фотографка. Магістр журналістики ЛНУ імені Івана Франка. Безцінний досвід отримала в легендарній львівській газеті «Поступ», де відповідала за сторінки про культуру у світі. Друкувалась у численних виданнях в Україні й за кордоном. 10 років була авторкою українського тижневика «Наше слово» (Варшава). Велику добірку текстів можна прочитати в розділі «Штука» Zbruc.eu. Співтворить українську секцію Culture.pl. Стипендистка програми «Gaude Polonia» — 2020 з проєктом театральної фотографії.
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
Кар'єра Малкової стрімко пішла вгору саме під час війни, до того ж не тільки в Україні, а і в Польщі, куди Тетяна виїхала разом зі своєю великою сімʼєю на початку повномаштабного вторгнення. Sestry розпитали Тетяну Малкову про її життя на дві країни, зйомки у польському серіалі без знання польської та терапевтичний ефект горору «Конотопська відьма».
Тетяна Малкова
«Телебачення підсадило нас на негативні історії та постійні пошуки зради»
Оксана Гончарук:Тетяно, коли ви із сім'єю тікали від війни, чому вибрали саме Польщу?
Тетяна Малкова: Ми виїхали з Києва 7 березня. Я не хотіла їхати, це був вимушений крок заради дітей. Старша донька весь час зідзвонювалась з бабусями і підхопила від них синдром паніки. Лунало: «Мамо, я не залишусь, треба їхати». І я вирішила, що вивозити дітей треба, бо мені їхня психіка важливіша за все. Але куди, якщо на Західній Україні навіть в саунах вже не було місця, щоб просто переночувати?
Я зателефонувала своєму польському колезі по фільму «Смак свободи» Томашу Собчаку. Я ні на що не розраховувала, просто хотіла спитати, як там в Польщі ситуація. А він у відповідь поцікавився, де і коли нас забирати (посміхається). Томаш тоді дуже допоміг: знайшов нам на перші три місяці безкоштовне житло, допоки не знайшли собі квартиру в Варшаві.
З Томашем Собчаком на зйомках фільму «Смак свободи»
— «Смак свободи» — це українське кулінарне драмеді, де Собчак грає шеф-кухаря ресторану…
— А я граю су-шефа того ж закладу. До речі, глядачам, які не є прихильниками горорів, я цей фільм дуже раджу, його можна дивитися навіть з дітьми. Це така класна позитивна казка на кшталт «Попелюшки», дуже світла й чиста. Глядачі в кінці плачуть від щастя і стан у людей такий, як буває при відчутті, що за тобою стоїть твій рід, який тебе підтримує. Я бачила людей, які виходили з показу зі словами «Тепер я можу все».
— Я про цей фільм прочитала недобрі рецензії…
— Ну, у нас же люблять депресивно-руйнівне кіно. Багато хто вважає, що в Україні нічого крім драми знімати не треба. Вважаю, що телебачення нас дуже зіпсувало. Нас присадили на негативні історії та на постійні пошуки зради. І це людей втоптує в такі низькі вібрації, що не знаю, як після цього можна чогось прагнути й досягати.
А фільм «Смак свободи» — для тих, хто втрачає віру
До речі, цей фільм у травні 2024 показали в Польщі, і полякам він сподобався.
— За два роки перебування в Польщі ви знялися вже у вісьмох проєктах. Як отримали першу роль?
— Коли ми приїхали до Варшави, відразу почали разом з чоловіком шукати продакшени, заповнювали анкети, що ми тут. На той момент спеціально для українців зʼявилося чимало таких анкет з допоміжними сторінками, де можна було не тільки акторам, а і будь-яким митцям з України про себе заявити.
На мою пропозицію відгукнувся продакшн, який знімає популярний серіал «На добре і на зле» («Na dobre i na złe»), що виходить вже 25 (!) років. Ціле покоління поляків виросло на цьому серіалі. І думаю, він буде зніматися ще 25 років.
Це медичний серіал і його особливість в тому, що його автори досить швидко реагують на актуальні події в світі. Коли почалася війна в Україні, автори миттєво прописали її в сценарії і відразу почали пошуки акторки, яка б зіграла українку, яка колись вчилась в Польщі і трішечки знала мову. А я на той момент геть не розуміла польської — не читала, не розмовляла і навіть більше — не прагнула цього, бо хотіла додому. Але якимось дивом я вивчила текст, і проби вийшли пристойні — мене затвердили.
Творчий процес
— А як ви далі знімалися без знання польської?
— Пристосовувалась. Але якщо хтось з акторів переставляв текст місцями, для мене це була катастрофа. Я просила колег, щоб не було жодних змін по тексту (сміється), весь час ходила з гугл-перекладачем і вчила, вчила, вчила… І якось на адреналіні все у мене вийшло. Планувалося чотири серії за моєї участі, а в результаті я знімалася півтори роки.
Українська зірка в польському кіно
— Після вдалого дебюту у вас у Польщі з'явився власний агент?
— Він зʼявився відразу, тому що актори в Польщі без агентів не працюють. Вже після «Na dobre i na złe» я знялася в кількох серіалах та в польській комедії «Game over», яка, маю надію, скоро вийде на екрани.
Ролей у польських серіалах у мене було б значно більше, якби я погоджувалась грати мертвих, проституток і сурогаток
Але я таке не граю. Намагаюсь обирати більш цікаві історії, де мій персонаж — живий, не голий і не проститутка (сміється). Мене запрошували також в серйозний повнометражний польский проєкт, але я на той час вже була задіяна в зйомках українського детективного серіалу «Пес Альф».
— Чи багато у польському кіно зараз зʼявляється історій, де фігурує війна Росії та України?
— Звичайно. Окрім серіалу «Na dobre i na złe», українська лінія фігурує в ще одному культовому польському серіалі, якій теж знімається в Польщі кілька десятиріч, у ньому наша Лера Гуляєва грає українського ветеринара. Але будемо щирими — розраховувати українцям на головні ролі в польских історіях не варто.
З польськими акторами Данієлем Ольбрихским і Матеушем Яніцьким
— Бачила фото, де ви поруч з легендарним польським актором Данієлем Ольбрихским і із зіркою сучасного польського кіно Матеушем Яніцьким. Що це за проєкт?
— А це і є серіал «Na dobre i na złe». Матеуш Яніцкий грає в цій історії мого коханого, від якого я народила. А Данієль Ольбрихський — його дідуся. Грати поряд з такою легендою — дуже знаково для мене, я багато чому в нього навчилась.
А Матеуш Яніцкий є співорганізатором фонду, який допомагає українцям. Він займається допомогою не тільки українським біженцям, а і сирійським, білоруським тощо. Матеуш знявся у фільмі «Зелений кордон» («Zielona granica») Аґнешки Голланд про проблеми біженців на білорусько-польському кордоні на початку 2020. Стрічка стала скандальною в Польщі саме через критику влади, яка не досить коректно поводила себе з біженцями.
У другу річницю повномасштабного вторгнення у Краківському драматичному театрі відбувся концерт «Солідарні з Україною 2024», де взяли участь чимало українських та польских зірок, зокрема я. Ми разом з фундацією «Stand with Ukraine foundation» збирали кошти на допомогу українським дітям з прифронтових регіонів і дітям, які під час війни втратили батьків.
Кадр із польського серіалу «Na dobre i na złe»
— Ваша старша донька Аліса нещодавно склала іспити до польского ліцею. На кого вона пішла вчитися? Як пройшла адаптація у новій країні?
— Я правильно вам цю спеціальність українською і не назву, але вона звʼязана з політологією. Донька сама її обрала, а я намагаюсь не втручатися в «особисте життя» підлітка.
Але період адаптації у всіх моїх дітей був досить складний. Дітям на початку прийшлось піти вчитися у невеличку сільську школу, яка геть не була схожа на ту школу, в яку вони ходили в Києві. У Аліси був сильний стрес на тлі того, що вона втратила всіх друзів, і в якийсь момент вона просто лягла на диван і сказала, що нічого не хоче. Виходила вона з цього важко, з нею прийшлося дуже багато розмовляти. Але ми все подолали.
— Ваш чоловік режисер та актор Дмитро Малков виїхав на початку війни до Польщі як батько трьох дітей. Чим він зараз займається?
— У Діми кінодосвід понад 25 років. Він працював і з «Кварталом 95», і багато зробив окремо. У Польщі чоловік, як і я, почав робити одразу все. Багато грав як актор в Польщі і навіть в Румунії. Звичайно, йому пропонують грати ролі українців.
Сьогодні в контексті того, що наша війна фігурує в багатьох європейських кіносценаріях, на українських акторів зʼявився чималий попит
— Дмитро Малков у 2023 році як режисер зняв в Латвії військову драму «Чорнобиль 2022. Вторгнення» про захоплення росіянами ЧАЕС на початку війни. Чому фільм знімався саме в Латвії?
— Навмисне знімали в Латвії, тому що у проєкта дуже важлива місія — показати ситуацію саме європейському гладачу. Фільм заснований на реальних подіях, це насамперед історія про слейклайнерів — тобто канатоходців (екстремалів, які ходять по натягнутій линві). На ЧАЕС вони привʼязували свої линви до радіовежі. 23 лютого 2022 року канатоходці поїхали в Чорнобиль, і на їхніх очах почалося вторгнення росіян в Україну.
У фільмі є документальні кадри, але фільм художній. Героїня — латиська блогерша, через мобільний якої європейський глядач спостерігає за війною. Через свою безпомічність дівчина відчуває на собі все, що може з жінкою зробити ця російська гидота. В фільмі відбуваються досить жорсткі події і ця героїня введена в цю історію навмисне, щоб показати, що якщо європейці будуть лише спостерігати та охати-ахати, то діла не буде. В Латвії цей фільм був неймовірно успішним: він одраз зайняв четверте місце по переглядам за всю історію існування платформи, на якій транслювався. Адже глядачі були неймовірно шоковані побаченим.
«Конотопська відьма» — це психотерапія в кіно»
— І тут саме час поговорити про «Конотопську відьму» (далі КВ). І про те, наскільки цей фільм шокуючий та страшний…
— Як для кого. «Конотопська відьма» — лайт-варіант того, що вже майже три роки відбувається на війні в Україні.
Сама не люблю лякатися в кіно, я не прихильниця жанру горору, але ця історія — це некласичний фільм жахів. У класичному маньяк переслідує хорошу компанію, а в КВ історія подається навпаки. І що важливо — фільм має світлий фінал, навіть я сказала би психотерапевтичний.
Коли ми приходимо до психотерапевтів, ті починають говорити, що в нас не пропрацьований гнів та пропонують робити різні техніки: кричати, бити подушки тощо. І в цьому КВ— справжня кінотерапія. Адже разом з героїнею ти як глядач робиш все те, про що давно фантазуєш, а в фіналі тобі показують вихід — після чого ти можеш вийти і залишити те, що тебе турбувало, в кінозалі. Для мене це як переключитися з режиму помсти в режим «думаю про себе» і відновити сенси життя.
— Ви розповідали, що вас вразив сценарій фільму, написаний Ярославом Войцешеком. І що саме якість історії викликала бажання в ній знятися. Чим саме він вас зачепив?
— Це дуже глибока історія, яка мала шанс стати культовим кіно. Досить добре розкрита українська міфологія і показана трагедія людини, яка в свій час добровільно відмовилася від величезної магічної сили заради кохання. Але втративши його, повернулась до своєї магії і почала використовувати її для зла. Що стало її руйнувати.
Як з цієї ситуації вийти — дуже актуальне питання, тому що зараз абсолютна більшість українців хоче помсти за своє зруйноване росіянами життя. Разом з тим жага помсти руйнує зсередини. Читаючи сценарій, я подумала, що це може бути багатьом корисно.
— Але сценарій дуже відрізняється від кінцевого результату. Наскільки сильна ця різниця, в чому причини і яку головну думку було втрачено, поки фільм знімався?
— Хочу зазначити, що КВ — це насамперед продюсерське кіно. Всі речі, які суперечать моїм побажанням і очікуванням, — це вибір продюсерів. Я можу якось вплинути на те, як відьма виглядає, як вона одягнена, які в неї татуювання, які обряди вона робить. Але останнє слово в цій історії за продюсерами, тому і відповідальність за кінцевий продукт за ними, хочуть вони того чи ні.
Кадр з фільму «Конотопська відьма». Фото: Film.ua Group
— В фільмі немає дисклеймера щодо сцен насильства над жінками. Вже зʼявились реакції від жінок, які цей фільм подивились і яких тригернула сцена зґвалтування. Чи була ця сцена така обовʼязкова?
— Не можна показувати, що ми мстимося, і не показувати за що. Якщо на конкретну глядачку так вплинула сцена зґвалтування, мені щиро шкода, але вона не могла не побачити, що далі зґвалтована чітко ставить крапку в історії помсти. І це було зроблено настільки круто, що на моїх очах зал аплодував. Для багатьох це було як катарсис, люди відчули полегшення, сатисфакцію — і за зґвалтування, і за все інше, що наробили окупанти в фільмі.
А якщо не буде цієї сцени, то не буде причин і наслідків. Я вже бачу, як десь російські пропагандисти показують цей фільм і кажуть на українців щось на кшталт: «От же вони кровожерні, ми, такі класні, прийшли їх звільняти, а вони нас взяли повбивали і ще кіно про це зняли». Тому чітко показується, за що відбувається помста. І як сила ворогів, яку вони до нас застосували, працює проти них самих.
Якщо поставити питання, хто є жіночим обличчям українського театру та кіно, відповідь звучатиме однозначно — Наталія Сумська. Ще тоді, коли Незалежність була найбільшою українською мрією, у своїх ролях на великому екрані Наталія Сумська уособлювала в собі силу духу, мудрість і сексуальність українського жіноцтва, які сягають підвалин національної історії — крізь часи Гетьманщини, до Київської Руси, яка подарувала Європі кількох королев з українським корінням.
Саме їхня велич проглядає крізь усі ролі Сумської — від перших видатних на великому екрані — Наталки в «Наталці Полтавці» (Укртелефільм, 1978 р.), Христини в «Дудариках» (Кіностудія ім. О. Довженка, 1980), Марії в «Кармелюку» (Кіностудія ім. О. Довженка, 1985 р.).
У сучасній Україні Наталія Сумська ― провідна акторка Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка. Її Кайдашиху з вистави «Кайдашева сім’я» за Іваном Нечуєм-Левицьким українці приходять дивитися цілими родинами вже протягом кількох поколінь. 372 зіграні вистави про Кайдашів — це театральний рекорд України.
Вона — вишукана Клер з вистави «Візит» за твором Фрідріха Дюрренматта, закохана і ексцентрична вдова Гортензія з вистави «Грек Зорба» (роль, нагороджена Київською пектораллю), фонтануюча енергією співачка Флоренс Фостер Дженкінс із «Незрівнянної» за п'єсою сучасного англійського драматурга Пітера Квілтера.
Поки багато хто, у тому числі, актори з українських театрів, знаходять роботу в Європі під час війни, Наталія Сумська з початку повномасштабного вторгнення працює вдома, в Києві, і подає приклад стійкості духу не лише зі сцени, а й у житті
Sestry.eu поспілкувалися з легендою укранської сцени про роботу в театрі в умовах воєнного стану.
Оксана Щирба: В Україні — розквіт культури під час війни. Як це пояснюєте і як це виглядає в контексті вашої роботи?
Наталія Сумська: Війна — це жахлива, кривава сценографія нашого життя. Звісно ж, існує пригнічення і серед воїнів на фронті, і серед тих цивільних, які потерпають від повітряних тривог. І от, справжнім порятунком для українців в часи війни стає мистецтво.
Як писала Леся Українка в одному з віршів:
Якщо прийде журба… краще пісню утни голосну, не смутну, щоб, мовляв, засміялося лихо. Проженеш тоді, певно, потвору страшну і на серденьку знов стане тихо..
Театр ― це якась унікальна річ! Страшна війна, а люди йдуть до театру і в Дніпрі, і в Одесі, навіть у Харкові, у підвалах, і в Сумах, де щодня обстріли страшні.
Люди шукають дива, і це диво дарує їм радість духовного спілкування в театрі. Розваги в барах, ресторанах втомлюють, забирають енергію. Коли ж ми торкаємося високого мистецтва, то переживаємо прекрасні емоції, а потім ще й переказуємо це іншим.
Тому і спостерігаємо переповнені книгарні, книжкові ярмарки, театри. І так хай буде, допоки ми протистоїмо ворогу. Бо дуже важливо вижити в цій війні.
Як війна змінила театральну реальність, вплинула на вашу роботу?
З перших днів війни я думала лише про те, як вберегти дітей та найдорожче. Слава Господу, попри російські ракети у бік столиці, театр вистояв. За декілька днів ми всі трохи оговталися і шукали роботи — хотілося бути корисними. Театр ім. І. Франка став першим театром, який почав працювати в Україні під час війни — відкрив свої двері та почав показувати вистави.
Спочатку ми побоювалися роботи в нашому кварталі [театр Франка знаходиться поряд з урядовим кварталом в столиці, — Ред.]. Тоді нас прийняли наші друзі, сусіди, колеги через Хрещатик, театр Лесі Українки, де ми грали двічі на тиждень. Там поруч знаходиться дуже зручне укриття ― метро Театральна. А вже у травні ми повернулися в приміщення рідного театру.
І тепер люди під час тривог посеред вистави також спускаються у сховище в ме, хоч Хрещатик й знаходиться трошки далі від театру, ніж Театральна. Та після відбою усі глядачі повертаються в театр — та ще й встигають десь придбати квіти. Був випадок, коли адміністрація відмінила уже виставу, а глядачі через годину все одно повернулися зі словами: «А ми ж до вас ідемо на продовження!» І що ти зробиш?.. Велика вдячність нашим неймовірним людям.
На початку війни вистави театру Івана Франка відбувались в театрі Лесі Українки. Фото: Emilio Morenatti/AP/East News
Цього вересня ми розпочинаємо 105 театральний сезон. У нас нове керівництво, багато планів щодо змін в театральному приміщенні і репертуарі.
Аби не стріляли прокляті вороги, то все решту можна здолати.
Наші вистави нещодавно гастролювали у Південній Пальмірі [в Одесі, яка під час війни зазнає особливо жорстоких ударів російських ракет — Ред.]. Трохи боялися, але зіграли, призвичаїлися.
Як війна змінила вас і ваших глядачів?
Я вірна своїй роботі у всі часи ― воєнні і довоєнні. Робота в театрі поглинає мене повністю, і віддячує за це.
На моїх виставах глядач і сміється, і плаче, і аплодує, і кричить. І це велике акторське щастя
Я намагаюся під час війни дарувати більше радості людям. Задзвонить, скажімо, телефон в зовсім неочікуваний момент під час вистави «Кайдашева сім'я» [п’єса за класичним твором української літератури, який розповідає про побут двох українських родин у ХІХ сторіччі. — Ред.] Я дозволяю собі пожартувати — бо це ж комедія. Щойно лунає звук телефона, я кажу: «Чуєш, Карпе, у церкві дзвонять!». Люди сміються через жарт, а винуватець швиденько затихає зі своїм телефоном.
Поки ЗСУ боронить Україну на фронті, театр лікує та мобілізує в тилу — сприяє діалогу всередині суспільства, шукає і знаходить відповіді через підняття на сцені актуальних тем. Війна багатьох зблизила, а багатьох, на жаль, розігнала, розділила. З думкою про ці виклики вже під час війни ми у театрі Франка презентували прем’єру вистави «Люкс для іноземців», яку поставив мій чоловік Анатолій Хостікоєв. Це іронічна комедія про емігрантів і вона сильно перегукується з нинішньою ситуацією в країні. Тож як бачите, я займаюся унікальною справою. Театр ― це спосіб життя, без якого я себе не уявляю.
Наталія Сумська і Анатолій Хостікоєв. Фото: Ігор Гайдай
Що вам найбільше болить і що дає сили?
Мені болить моя понівечена, ошукана Україна, мені пече те втрачене і прекрасне покоління, котре могло жити й творити, а вони лежать під прапорами, а в центрі міст стоять їхні портрети з короткою, але героїчною біографією, та з кожним тижнем їх кількість збільшується. За Україну зараз гинуть ті, хто саме заслуговує в ній жити. Зараз би розвернутися нашій молоді, розвивати таланти на повні груди, але, як влучно співає наш Тарас Петриненко «..знов собачі сини захотіли війни, крові прагнуть вони!»
Та війна зачерствіла мене ― в хорошому сенсі цього слова. Я не вірю в найгірші сценарії, а лише в найкраще. Бог не допустить найстрашнішого.
Тамую біль, вчуся у наших найкращих. Беру участь в активістських заходах. Важливі для мене зустрічі з військовими, адже це особливі люди. Тим більше, коли воїни присутні на виставах, у мене відбувається піднесення духу. Все ми не відчуваємо повною мірою той жах, який зустрічають військові. Я вишукую відео з ними, їхні думки, інтервʼю.Дуже важливою є робота з нервовою системою. Ми, актори, на сцені працюємо з енергією, і нам треба підготувати свій нервовий стан до праці, не розпорошувати його. Важливо перезавантажуватися. Цього літа, наприклад, я відпочивала з рідними на нашій «зачарованій» Десні — вперше з початку війни. Раніше через ворожі дрони не можна було цього зробити. Знаєте, це диво. Ми милувалися качатами, лелеками, які вже відлітали після спекотного дня зоряним небом; тишею та літнім теплом, хоч навіжені серед ночі чи під ранок запускають ракети… Поки так і живемо.
Наталія Сумська з перших днів війни безперервно живе і працює в Києві. Фото: матеріали преси.
Одна з трьох отриманих вами найвищих українських театральних нагород «Київська пектораль» — за роль у виставі «Три сестри» за п'єсою російського драматурга Антона Чехова. З якими думками сьогодні згадуєте ту свою роль?
Справді, була така вистава, хоча й дещо про інше. Тоді у нашому театрі певний період працював режисер Андрій Жолдак, який дуже вирізнявся з-поміж інших — він і поставив цю виставу, у якій я грала. Жолдаківські три сестри — це були українські сестри, яких репресували й заслали до Сибіру, тож це вистава — не російська класика, а переосмислення російської культурної експансії України. На щастя, цьому прийшов кінець. До війни ми ще грали вистави російських авторів, а після 24 лютого 2022 року в українському театрі повністю змінився репертуар. І це правильно.
Про що ви мрієте?
Моя найзаповітніша мрія — це збереження Української держави. Ми хочемо, щоб далі продовжувалось наше життя, щоб народжувалися діти, щоб було кому жити в Україні. За це ми всі боремося. Ми навчені цією війною завжди бути озброєними. Тільки вогнем і мечем можна здолати противника і забезпечити більш-менш спокійне існування. Мій вогонь і меч — це культура, і тому у ці нелегкі часи я запрошую всіх у театр!
Людмила Менюк із позивним «Мальва» на фронті від 2014-го. Спочатку як волонтерка і правозахисниця, а після загибелі молодшого сина на війні — як військовослужбовиця в його ж підрозділі «Айдар». Вона стала першою жінкою в Україні, яка очолила бронетанкову службу батальйону.
Волонтерство з першого дня війни
З 2014 року Людмила Менюк разом із двома синами допомагали армії. Заснували правозахисну організацію солдатських матерів «Мальва». Назву запропонував молодший син Станіслав. І саме такий позивний згодом візьме собі жінка. На той момент Людмила не знала, що в Україні мальви саджали матері, чиї діти віддали своє життя за країну:
— Всюди, де було можливо, шукали військовим форму. Вони були голі-босі. Возили на фронт все, починаючи від шкарпеток, футболок, штанів і до амуніції. До того ж у 2014-му більшість хлопців і дівчат стали на захист України як добровольці. Такого поняття у нашому законодавстві не було. Відтак жодного соціального захисту ці люди не мали. Багато з них загинуло, хтось отримав каліцтва. Тож потрібно було вносити зміни до законодавства щодо їхнього захисту. І ми це робили.
Людмила Менюк у цивільному житті
Молодший син Станіслав з перших днів війни хотів піти на фронт, але через проблеми із хребтом хлопцю щоразу у військкоматі відмовляли. Та завдяки другу родини, командиру одного з підрозділів батальйону «Айдар» Сергію Ковризі, він таки потрапив на війну. Був там парамедиком:
— Станіслав постійно навчався. Не втрачав жодної хвилини даремно. Вивчав тактичну медицину. Зокрема, навчався й завдяки фільмам про війну. Дивився навіть російські стрічки, їхній досвід чеченської війни. Це вже сьогодні наші медичні інструктора мають величезний досвід. За ці 10 років війни ми самі маємо, чим поділитися.
Та на війні Станіслав встиг побути не довго. 27 липня 2014-го під час виконання бойового завдання під Лутугине на Луганщині вся група загинула. Сина Людмили поховали разом зі своїм командиром на місцевому цвинтарі у Гайсині на Вінниччині.
Помста привела у військо
У січні 2016-го «Мальва» підписала перший контракт з ЗСУ. На той момент їй було 50. Служити пішла до «Айдару» у 24 окремий штурмовий батальйон. Зізнається, насамперед нею керувало бажання помсти за сина. Хотіла бути саперкою, але побратими відмовили, бо занадто ризикована справа:
— Спочатку я була діловодом технічної частини. Але згодом потрапила безпосередньо у штурмову роту і вже наступні 2,5 роки виконувала обов’язки начальника бронетанкової служби. У мої обов'язки входило насамперед забезпечення боєздатності бронетанкової техніки. Я мала вчасно подавати заявки на заміну запчастин та агрегатів. Все потрібно було робити швидко і завчасно, аби у відповідальний момент, під час бою, не було неприємних несподіванок. Наш підрозділ постійно був на передовій. Відтак техніка весь час працювала. Лише під час так званого перемир’я у ході АТО ми не використовували танки. Важку техніку відводили на 25 км від лінії фронту. А ось БМП та БРДМ (броньована розвідувальна машина. — Авт.) ми використовували постійно.
Людмила з побратимами та посестрами
Значного ураження техніки на той час не було, але часом доводилося ремонтувати її на місці, під обстрілами. Або ж евакуйовувати. Жінка каже — історій за час служби багато. Пригадує ротацію після року і дев'яти місяців перебування на фронті:
— Коли міняємося, то разом з нами їде й наша техніка. Новий підрозділ заходить зі всім своїм. На полігони техніку доставляли на залізничних платформах. На одну вміщалося два БМП або ж один танк. Їх потрібно було закріпити і поставити спеціальні відмітки. Для цього у мене у кишені мала бути крейда, яку я не знайшла. Але ж я жінка, і хоча й не фарбувалася на фронті, губна помада у мене завжди була.
Щойно зробивши справу, побачила, як один із керівників, який контролював завантаження, мене фотографує і каже: «Я ще такого ніколи у житті не бачив»
Насправді коли командир давав наказ очолити бронетанковий напрямок у військовослужбовиці не було знань про техніку. Та завдяки технічній освіті вона добре розумілася на схемах. Відтак легше було вивчати принципи роботи багатьох агрегатів. Ставати фахівцем треба було швидко, бо застосування бронетехніки — це збереження життів піхоти:
— Мені дуже допомогли наші хлопці, які входили в танкові та БМП екіпажі. Багато знань дав мій командир на позивний «Професор», він і зараз воює. Я намагалася все вивчити і бути не теоретиком, а практиком. Мені як жінці не вистачало фізичної сили.
Жодного сексизму у нас не було. Про перепони, приниження, підколки не йшлося. Навпаки — постійна підтримка у всьому
Наприкінці 2019-го «Мальву» поранили. Під час евакуації техніки стався «приліт». Мінно-вибухові травми, забій внутрішніх органів, контузії і висновок лікарів — непридатна до служби в армії:
— Після того у мене стався ще й інсульт згодом. Я погано ходила і говорила. Стало краще лише після реабілітації. Хоча я досі погано чую на одне вухо і не бачу на око. У центральному київському шпиталі лікарям вдалося призупинити втрату зору.
Демобілізувавшись, Людмила отримала другу групу інвалідності. Проте не сиділа, склавши рук. Продовжила займатися спортом і взяла участь в «Іграх Нескорених». Виборола дві золоті медалі з греблі та срібло з пауерліфтингу.
Не думала, що доведеться воювати вдруге
Те, що повномасштабний наступ росіян буде, «Мальва» знала і відчувала. Розуміла, що цей ворог не зупиниться лише на сході країни:
— Мій чоловік — професійний військовий. Неодноразово був у миротворчих місіях за кордоном, а у 2014-му одразу пішов на фронт. Він є моїм побратимом. Ми не раз обговорювали з ним, якими будуть наші дії на випадок великої війни. Тому для нас це не було шоком. Ми чітко знали, що маємо робити. 24 лютого я була вдома, на Вінничині. Близько 4-ї ранку вийшла на терасу покурити. Почула «приліт», але не зрозуміла, що це і де. Ми ж раніше не знали, як ракети прилітають. Далі — на низькій висоті пролетів літак. Ми зрозуміли, що це може бути десант. Скочили у авто і поїхали до військкомату.
До війська 56-річну «Мальву» тоді не взяли. Тож разом із чоловіком вони поїхали до Києва і 15 березня 2022-го року потрапили до 205 окремого батальйону територіальної оборони (ТРО):
— Я була шокована. По-перше, не знала, що таке ТРО. Що це за підрозділ? Вони теж були здивовані бачити мене, тітку в окулярах, 56-річну доброволицю. Вони не знали, що зі мною робити. Бронетанкової техніки у них не було. У наявності лише дві автівки. З озброєння — кулемети. Запропонували бути діловодом в якійсь службі. Я подякувала і сказала, що на відміну від багатьох нових жінок та чоловіків маю військовий досвід, тому точно буду корисною в іншому місці.
По-друге, мене вразила категорія присутніх. Там були співаки, режисери, науковці. Був навіть пластичний хірург, бариста, менеджери. Всі стали на захист країни
Людмила Менюк розуміла, що буде повномасштабна війна
Разом із чоловіком, у складі 205-го батальйону ТРО брали участь у зачистці від ворога Київщини. У прямих боях участі не брали. Прочісували навколишні ліси, заходили й у самі міста й села. «Мальва» зізнається — вражала кількість і масштаби зруйнованого. А далі був Сєвєродонецьк, де на військових чекали важкі, запеклі бої:
— Якоїсь миті думала, що ми там і залишимося назавжди. Але отримали команду на вихід. Були у складі тих підрозділів, які останніми полишали Сєвєродонецьк. Завдяки артилерії, яка взяла удар на себе, нам вдалося вийти цілими і неушкодженими. Всі мости були розбиті, тож виходили під ранок на плотах. Наш підрозділ навіть вивіз всі боєприпаси, аби не залишити їх ворогу. Ми знали, що то дуже великий дефіцит. Була думка все підірвати, але вирішили спробувати вивезти. І у нас все вийшло. Далі був маршрут так званою «дорогою життя», яка вела до Бахмута. Нас розстрілювали, але Господь ніби на руках нас проніс. На той момент всі вийшли живими, але сьогодні уже багатьох серед нас немає.
У Бахмуті вперше пожалкувала про службу
У Бахмуті «Мальва» була сержанткою із матеріально-технічного забезпечення у складі 205-го батальйону 241-ої бригади тероборони. Зізнається, що страшні моменти бували всюди. Однак найсильніше виснаження сталося у Бахмуті. Було важко як фізично, так і морально:
— У нас було 64 безперервних днів контактного бою. Я дуже пишаюсь своїми хлопцями. Бачила їхню мужність, стратегію, яку вони застосовують в боротьбі з ворогом. Таке враження, ніби цих людей з дитинства готували в якихось військових академіях. А ще були проблеми із логістикою. Щоб поїхати у місто «н» за боєприпасами, потрібно було під'їхати до розбомбленого моста з боку Бахмута. Перейти його. І це все під постійними обстрілами. Береш озброєння, боєприпаси, воду, сухпайки і знову повертаєшся. Їдеш польовими дорогами під щільним вогнем. Згадуючи це, мені здається, що я переповідаю кадри з якогось фільму, що цього зі мною не було.
Єдиний раз, коли жінка пожалкувала, що пішла служити, — торік у Бахмуті. Найбільше боялася підвести побратимів під час бою:
— Бої йшли безперестанку, було дуже страшне виснаження, і мені прийшла така думка: «Боже, може, даремно я пішла. Я зараз можу стати тягарем для своїх побратимів, бо мені дуже погано».
Але звідкілясь з'явилося 125 дихання. А ті думки — то була секундна слабість
Історій, які часом спливають у пам’яті у жінки чимало. Пригадує, як якось взимку намагалася дістатися командного пункту у Бахмуті. Була сильна ожеледиця. Довкола лежали обірвані дроти, весь час йшли обстріли. «Мальва» вирішила йти пішки — і раптом прямісінько на неї їде ворог — на велосипеді, в ожеледицю:
— Шоковані ми дивимося одне на одного. Я одразу впала на коліно. У мене був пістолет ТТ. А він на велосипеді їде і тримає автомат. І тут я чую звук міни. Вона падає між нами. Його вбиває, а мені нічого. Я думаю, що він заблукав, десь взяв того велосипеда. А ще ж я уже зовсім погано бачила, але знала, що хоч і сліпа, але 100% його вбила б. Однак, мені не прийшлося цього робити. Господь розпорядився по-іншому.
А ще жінка пригадує, як могила маленької дівчинки врятувала їй життя. Це теж було у Бахмуті:
— Ми були у приватному секторі і росіяни почали закидати нас ракетами. Коли я впала, то побачила невеликий горбик, підняла голову і помітила табличку, підписану від руки. То була могила дворічної дівчинки, яку поховали у дворі будинку.
Торік під час оборони Бахмуту «Мальва» вдруге отримала поранення і вже не змогла воювати далі.
За понад 10 років війни ворог змінився
«Мальва»розповідає, що в останні роки значно змінилася інтенсивність боїв. Ворог застосовує різноманітне озброєння — від літаків та дронів до забороненої хімічної зброї. Та й не секрет, що військових по той бік фронту у рази більше. До того ж тактику наступу росіяни змінили:
— У Бахмуті ми бачили, як вони пускають спочатку одні сили, менш підготовлені, щоб нас виснажити. А потім йдуть їхні специ. Вони робили з їхніх тіл щось схоже на загорожі і йшли у наступ. Ті тіла ніхто не забирав. А от коли йшли професійні військові, то все було по-іншому. Всі у добре оснащеній амуніції. І поранених та вбитих своїх бійців забирали одразу.
Людмила мріє відкрити центр реабілітації для військових
Найважче на війні — втрата побратимів, зізнається Людмила. Щодо страху, то він присутній у всіх. Головне правило — не мовчати, говорити про це:
— Коли є загроза життю, то, звісно, страшно, як і кожній людині. Але я маю виконати наказ, якщо я на війні. Просто своїм побратимам озвучую: «Хлопці, мені так страшно». А у відповідь чую: «Нам теж». Але попри все йдемо бити ворога. Не можна стримувати всі емоції у собі.
Обов’язково про свої страхи треба говорити вголос. Щодо мотивації, то була ціль зупинити ворога подалі від мого дому
Сьогодні ж своєю місією «Мальва» називає інформування світу про жахіття війни.
Без міжнародної підтримки перемоги не буде
У складі проєкту «Голос з передової» Людмила Менюк, разом з побратимами і посестрами розповідає світу про війну в Україні. «Мальва» виступала у Давосі, Мюнхені, Вашингтоні, місті Остін у Техасі. Щоразу звертається до іноземців з проханням посилити допомогу Україні. Жінка наголошує, що для світу втрати України на фронті — статистика, тоді як для українців — це рідні і близькі:
— Я розумію, що європейці живуть у мирі, їм дуже тяжко відчути, як це жити у війні. Під час поїздки до Берліна ми зустрічалися з багатьма політичними лідерами. Дякували Німеччині за допомогу, але просили надавати її у повному обсязі, тому що дуже тяжко, коли вона надходить маленькими партіями. Я розказала історію побратима, з яким спілкувалася перед поїздкою. Він просив подякувати за допомогу, а через два дні російська ракета поцілила у його будинок у Харкові, й загинули його батьки і діти. Дружина у важкому стані. Це говорить про те, що війна не тільки на передовій — вона по всій Україні.
І ми просимо захистити небо і доносимо те, що ми є щитом Європи. Не стане нас, будуть плакати вони біля гробів своїх дітей
Ветеранка розуміє, що європейцям важко усвідомити всі жахіття кривавої війни. Для них вона десь там далеко — за тисячі кілометрів. Хоча насправді для ракет це не відстань:
— Вони не розуміють, що зовсім не готові до війни. Тому що мати зброю і боєприпаси — цього замало. Потрібна підготовлена професійна армія. Причому у великій кількості. Мають бути кризові психологи, бо люди будуть травмовані психічно. І ти маєш бути готовий до жаху, що в тебе може не стати домівки, твоєї родини і взагалі може не стати тебе. Якщо не втрутиться міжнародна спільнота і політики, війна може бути десятиліттями. Однак ми закінчимося швидше. Якщо війна триватиме навіть три роки, то нас уже не буде. Далі воюватиме Європа.
Мріє відкрити реабілітаційний центр для військових
Після повернення до цивільного життя «Мальва» здобула ще одну вищу освіта. Цього разу отримала диплом практичного психолога. У рідному Гайсині жінка відкрила приватний кабінет. Хоча й жартує, що бізнесвумен з неї ще та. Наразі вона лише вкладає у справу. Ветеранка допомогає військовослужбовцям та їхнім сім’ям психологічно впоратися із труднощами, з якими вони стикнулися під час війни. Робить це безкоштовно. Вдень може взяти максимум чотири клієнта, бо емоційно складно:
— Часто спілкуюся з військовими онлайн. Говорять про різне. Найчастіше про нестачу боєприпасів. Про те, як їм тяжко, як хочеться трішки відпочити, хоча б днів 10. Як хочеться прийняти душ. Люди хочуть елементарних речей. Тих, які на умовно мирній території, не цінуються.
Ми з вами навіть не усвідомлюємо, що це може бути така розкіш
Коли військовий на війні, то на війні вся родина, наголошує Людмила. Людям треба навчитися з цим жити. Зокрема, знати як підтримати близьку людину, як не втратити себе і де брати сили:
— Суспільство має бути готовим до того, що воюватимуть всі. І навіть я не застрахована від того, що знову візьму зброю до рук. Я до цього готова.
Жінка переконана, попереду ще багато роботи. Адже після закінчення війни чекає відновлення знищених ворогом сіл та містечок:
— Багато нам доведеться працювати. На жаль, це буде вже більше для моїх дітей і внуків. Але я вірю, що ми зможемо зробити Україну знову квітучою. Мрію відкрили реабілітаційний центр для військових.У нас, у Гайсині, є «Долина УБД». Це було занедбане місце, але ми ще з 2016-го його облаштовуємо. Навіть два будиночки поставили. Хочемо, аби там були психологи, масажисти. Це має бути місце для перезавантаження військових. На території, до речі, є велике озеро з рибою. А ще — хочемо відкрити там профорієнтаційний напрямок. Адже після повернення з війська багато людей захочуть змінити професію. Над цим ми теж працюємо.
Саме ж суспільство має навчитися користуватися зброєю, переконана «Мальва», бо ворожий сусід нікуди не дінеться. Це постійна загроза. А ще — освоїти нові професії, тому що дуже багато наших спеціалістів, на жаль, загинули, чимало виїхали і не повернуться. Але насамперед поважати і любити одне одного. І пишатись тим, що пройшли цей складний шлях.
12 вересня о 19.00 в межах заходів під патронатом Sestry.eu na Malta Festival 2024 в Познані відбудеться вистава Марії Бруні «Зачинені кімнати», в якій вона є не лише акторкою, але й режисеркою та драматургинею. Сьогодні пропонуємо прочитати її чутливу історію про дім.
Я народилася в місті акацій. Ні, не в Одесі, яку прийнято так називати, і яка кокетливо і по-французьки зухвало присвоїла собі цю назву, а в Маріуполі. В старому, пронизаному смородом заводів і йодистим запахом Азовського моря Маріуполі. На початку літа, коли я святкувала день народження, до цієї мішанки ароматів долучався делікатний запах квітучої акації. У червні ми їли її суцвіття, а в липні, коли вона опадала, двірники змітали по рогах подвір’я величезні пахучі купи зів’ялих квітів. Це означало початок моєї улюбленої пори, бо ми з дівчатами з подвір’я могли бавитися в гру «Курочки». Хто саме і коли з нас то придумав — я вже не знаю, але так добре і безпечно, як тоді, під час цієї гри, я ніколи більше не почувалася. Правил гри не було: ми просто виривали посередині великої купи сухої акації ямку і всідалися в неї, уявляючи, що ми мами-курки, які пильнують своїх діток, чим, звісно, доводили до шаленства місцеву двірничиху, яка мала наново замітати і збирати за нами пожовклі купи цвіту. Не пам’ятаю, як саме ми бавилися, пам’ятаю тільки, як вдихаю запах сухої акації, а розпалений асфальт пече мені дупу через велосипедки. Отак, коли наші батьки поверталися під вечір із заводів, їх зустрічав нагрітий маріупольським сонцем двір із сидячими під деревами в пилу і пожовклій акації дітьми, що оберігали своїх вигаданих курчаток, поки їхні батьки працювали. Так виглядало наше гніздо, наш перший безпечний дім.
За цей час ми змінили багато домів. Міленіали — ми легко відпускаємо, а за потреби складемо весь свій досвід в одну валізу.
Ми навчилися не зберігати листівок від друзів з дитинства і навіть першої каліграфії наших дітей. Бо це тягар і мотлох. Головне — враження. Головне — досвід і подорожі. А про найважливіше нагадає Facebook. І Facebook нагадує: 24 лютого 2022 — піша черга на кордоні з Польщею, березень — Берлін, квітень — знову Польща, потім Іспанія, знову Німеччина, Польща, перший приїзд від початку війни до Києва, знову кордон, і так далі...
Залишки родинного дому у Маріуополі. Фото авторки
«Справа в тому, що у мене немає дому...» — пісня, яка випередила свій час, як часто то буває із правдивими віршами. Ми всі її співали і всі під неї плакали. «Мені просто нема де сісти, написати свою промову». Ми пишемо свої промови в потягах і кричимо їх на мітингах. Ми хочемо бути почутими і повернутися додому, де б той дім для кожного з нас не був. Ми мандруємо і обмінюємося домівками, як сукнями з подружками перед першою дискотекою.
Після вильоту з маріупольського батьківського гнізда минуло майже двадцять років. Після виїзду з Києва — два. Дому не залишилося ані там, ані там. Тепер я кажу своєму коханому, що мій дім — це він, і мені цього достатньо. Він відповідає польською: «Кохам цє», але ми обидвоє знаємо, що це не до кінця правда, і передивляємося варіанти кредитів у Європі.
Під кінець червня акації в Польщі відцвітають, і ми збираємося до Києва. Я пишу пост на Facebook, який пам’ятає все, де питаюся, чи має хтось вільну квартиру, в якій ми можемо зупинитися за помірні гроші. Мені відповідає знайома незнайома дівчина Влада. Влада, як і я, акторка, тимчасово живе із сином у Варшаві. Ми ніколи не бачилися і познайомилися в одній із творчих груп на тому ж самому Facebook.
«Напевно не зрозумієш», — пише вона, — «всі мої друзі-кияни сміються і кажуть, що я божевільна. Але я продовжую знімати ту хату у Києві, плачу за неї, бо дуже хочу колись туди повернутися»
«Чому ж не зрозумію?» — відписую, — «розумію. Зараз кожен робить так, як йому відчувається безпечніше».
«От!» — підхоплює Влада. — «Ти теж не в Україні, тому відчуваєш, як це!»
Так, відчуваю... У пам’яті постає сірий шорсткий асфальт, який дряпає руки, коли я намагаюся вирити в сухій акації ямку для свого гнізда.
«Тобто? Зовсім незнайома дівчина запропонувала нам пожити в її порожній квартирі?» — питає мене мій польський партнер. — «Це взагалі ок?»
«Це ок», — відповідаю я. — «Ми українські акторки, це наше «ком’юніті», я б зробила так само».
Наприкінці липня ми приїздимо до квартири Влади. Ключі нам віддає сусід, і на кухонному столі я бачу три свіжі цибулини і соняшникову олію. Розумію, що то він купив нам те, що сам собі зазвичай забуваєш купити. Я ходжу по квартирі, вивчаю її, і мені вже здається, що ми знайомі з її власницею. Бачу на холодильнику прикріплений магнітом список бажань, які так подібні до довоєнних моїх, малюнки Владиного сина, ікони і родинні фотографії.
«Тільки не прибирай по собі!» — пише Влада, — «ми й так не скоро повернемося».
Список бажань на холодильнику Влади у Києві. Фото авторки
Звісно, я приберу. Від зміни води в мене сохне шкіра, і я виявляю, що забула лосьйон для тіла. У ванні я знаходжу якийсь. Дивлюся на термін придатності — закінчується за пів року. Влада навряд чи до того часу повернеться. Фірма українська, бюджетна.
«Тобто? Ти просто взяла лосьйон для тіла у дівчини, яку ти ніколи не бачила? Це взагалі ок?»
«Це ок», — іронічно відповідаю я, — «Влада не скоро повернеться. Це прояв поваги до цього лосьйону і його українського виробника». Мій поляк теж бере краплю і натирає пересохлі від довгої подорожі руки.
Я продовжую оглядати квартиру і розумію, що, незважаючи на суперпросторе планування, в ній немає жодних цільних двох стін. Вікно у ванній кімнаті і коридор, нашпиговані скляними дверима, колись би мені видалися «суперлюксом», але у воєнні часи — це не те, чого потребуєш найбільше, це взагалі не ок. Тієї ж ночі на територію України летить тридцять кацапських дронів...
«І вам здрастє, йобані сусіди, велком хоум», — думаю я і йду на пошуки укриття. ППО, що розташоване близько до нас, гупає як шалене. Я подумки дякую ППО, розумію, що все ж таки відвикла від київських реалій, і йду на пошуки укриття. Треба знайти нам гніздо, думаю я, і оглядаю сучасний під’їзд, який теж увесь у скляних вікнах до підлоги. Спускаюся нижче, замість підвалу — коридор і приватні комори. На одній з них виламано замок, і влаштовано щось на зразок бомбосховища, посередині якого абсурдно, кумедно і гордо стоїть комп’ютерне крісло з накинутим білим хутром. Таким, як продають у Буковелі для туристів. Мрія українського айтішника, жартую подумки, і йду нагору по дочку і коханого. Коли ми спускаємося, дочка питає:
— Мамо, але ж це чиєсь особисте приміщення. Дивись, тут замок є… Це взагалі ок, що ми сюди входимо?
— Це ок, — відповідаю я, — бо замок до нас уже зламали місцеві, а ще на нас летять шахеди.
Дочка крутиться на стільці.
— Мамо, дивись, в цьому хутрі затишно, як у гнізді! Ма, дивись, я курочка!
Тимчасове гніздо в автівці. Дочка. Фото авторки
Наступного дня ми їдемо до моїх старих батьків. Я доволі пізня дитина другого зрілого кохання. Зараз, після першого шлюбу молодості, я нарешті розумію те, що колись так довго мені намагалася пояснити мама. Батьки переїхали з Маріуполя до Полтавської області в тринадцятому, коли на моє рідне місто впало кілька перших російських бомб біля театру, якраз біля нашого двору з акаціями. Тоді я імпульсивно запропонувала батькам переїхати. Купили за копійки напів розвалену хату в селі на краю світу на OLX, завантажили що могли у вантажівку і переїхали. Моя старша сестра, дружина військового, гнівалася і кричала на нас, що ми як діти, що Маріуполю нічого не загрожує, бо там є свої патріоти. Що батьки старіють і мають жити в місті, а не в чорта на рогах. У березні 2022-го, коли на Маріупольський театр впаде авіабомба, а чоловік моєї сестри буде одним із перших поранених, вивезених з оборони Маріуполя до лікарні в Дніпрі, ми будемо чекати на повідомлення від моєї сестри і не знатимемо, чи залишилася вона в театрі, чи встигла втекти.
По дорозі до села, на місцевих ямах, у нас відпадає металевий захист на машині, і мій Сітроен, як гумові кеди у дитинстві, «просить їсти». При дорозі нас зустрічають дві кури. Сестра дзвонить з Києва.
— Ви доїхали? Там курей треба зарізати, татові складно ходити за ними. Ти їх купила, ти і забивай. Я тобі не допоможу, ми нарешті хату в Києві зняли, переїжджаємо. Ненавиджу це грьобане місто. Ціни, наче війни немає, геть показилися.
Обіймаю батьків. Відчуваю, як їхні тіла в пальцях зробилися глевкі і невловимі. Чи то в мене пальці оніміли
— Здай кров, — перше, що каже сестра при зустрічі в Києві. — Бліда, як штукатурка.
Згадую всі тіктоки про українців, які по поверненню додому по лікарнях бігати починають, бо у нас, як виявилося, швидше і дешевше. Здаю кров і згадую, чому мені відмовляли у бажанні бути донором. Анемія. Лишаються нирки і печінка, але то після смерті, — думаю я.
— Випий таблетку заліза, — нагадує мені мій польський коханий, — і поїж.
Їм курятину з магазину. «Треба їх якось зарізати», — думаю.
— Кажу, зарізати треба. Старі вже, а я не знаю як.
— Заріжемо, — спокійно відповідає мій коханий і продовжує розмову з батьками.
Табличка з радянських часів на стіні київського будинку сестри. Фото авторки
Він польською, вони ламаною українською, бо ж усе життя говорили російською, а мій поляк її і не чув. Ми вдома з донькою українською говоримо. Крадькома поглядаю на нього: доктор гуманітарних наук, викладач французької літератури XIX століття, який хоче для моїх батьків зарізати двох старих українських курей, відкладає курячу ніжку на бік тарілки, бо звик до філе, а кості обгризати не любить.
— Все ок, — повторює, — треба, то завтра заріжемо.
Я згадую всі ці страшні заголовки в газетах 90-х років, які я тихо витягала з-під батьківського телевізора. «Інтересна газета», чи якось так… А там кримінальна хроніка: «Зарізав задля коханої жінки», «Жорстока любов», «Любов і ніж». Поглядом дякую своєму коханому і йду через дорогу до сусідки Світлани. Наступного ранку обскубані кури лежать на батьківському столі, тільки голови в череві нагадують, що це ті, наші кури. Світлана їх туди склала, бо після забиття тварини нічого марнувати не можна. Це прояв поваги для неї. Виймаємо голови, ріжемо птахів на бульйон.
— У житті курятини не їстиму, — каже мій поляк, — але бульйон їсть.
Дивлюся, як їдять мої старі батьки, і думаю: чи буде наступного разу, коли ми всі так по черзі дмухатимемо на гарячий бульйон, мовчки їстимемо і тільки поглядами перевірятимемо, чи всім смакує, чи, може, хтось із ввічливості удає?
— У житті такого жирного і смачного бульйону не їв, — каже мій доктор гуманітарних наук.
— Бо то домашній, — відповідає мама. — Краще за домашній нічого немає.
Через тиждень я ще раз дочиста вимиваю сільський батьківський дім, обіймаю столітню березу коло нього, трохи молодшого за березу батька і ще трохи молодшу за батька матір. Ми повертаємося до Києва
— Пластикова поличка для взуття, — заявляє мені сестра, — тільки складана і легка, щоб зручно було переїжджати.
Вони з чоловіком нарешті знайшли недорогу квартиру для довготривалої оренди в Києві і чекають на новосілля.
— Може, щось інше? — питаю я. — Поличка для взуття — це якось не святково...
— Яке тут свято? — обурюється сестра. — Головне, що практично, хто знає, на скільки ми в цій хаті. Хазяйка прибахнута на всю голову. Сама сидить за кордоном, ракетами не лякана, а зайвої дірки в стіні продірявити не дозволяє, бо от-от хоче повернутися. Якби я мала квартиру, то так би віддала біженцям, щоб люди собі жили. Але моя маріупольська дотла згоріла, так що нема що і кому віддавати, то, може, воно й на краще. А! Ще чайник, — пригадує сестра. — Тільки не електричний! Він нам тут тепер ні до чого, бо світла немає.
По дорозі купуємо чайник. Ніжно блакитний, такий, як побілка на стовбурах акації у дитинстві навесні. «Дерева в підколінках», — жартувала я про себе в дитинстві, — «до школи готуються». Чайник купуємо череватий і зі свистком. На вечерю приходить племінник із дружиною. Сестра готує курятину, ми напиваємося і танцюємо.
— Зі мною він так не танцює, — киває на нас дружина племінника моєму коханому.
— Вона зі мною так теж, — посміхається мій поляк у відповідь. Наче вони знову діти.
Племінник народився, коли мені було дев’ять. Я була рада, бо отримала повний родинний комплект: когось, хто молодший за мене, з ким можу бавитися і ким опікуватися, маючи вже при цьому набагато старшу від мене круту, дорослу сестру. А ще незалежну, рішучу, суперстильну і дуже вродливу. Сестру, яка включала мені на магнітофоні рейв і брала на всі вечірні прогулянки з друзями. Мене не соромилися, мене катали на дорослих атракціонах у міському парку, і я почувалася щасливою і безпечною.
Сестра сидить за столом, п’є черговий келих вина і намагається жартувати. Тільки от жарти її саркастичні й гіркі. Виходить на кухню поставити чайник і на якийсь час зникає. Я виходжу за нею.
— Я ж спеціально зі свистком купила, — кажу, — як кипітиме, засвистить.
— Мені майже п’ятдесят років, — тихо каже сестра. — Мій чоловік інвалід, а я вперше в житті зняла чужу квартиру в чужому місті. Я хочу додому, — каже сестра і починає плакати. — Я так хочу додому
Обіймаю її. Мовчу. Гладжу по голові, по обличчю, як вона мене в мої найгірші моменти, і думаю: «Так, рідна, я теж... я теж».
У друзів, Львів. Фото авторки
Під кінець нашого перебування у Києві ми вже майже не реагуємо на тривоги. Сон вночі робиться стабільнішим, але вранці все одно почуваєшся невиспаним. «Повітряна тривога, пройдіть, будь ласка, в укриття», — сповіщає телеграм-бот.
— Це тільки шахеди. Всралися в Курську, а тепер лякають, підараси. Спимо!
За пару тижнів ми стали злі й саркастичні, як і всі кияни. Лежу головою до вікна і пригадую цукерки «Вечірній Київ», які я колись любила. Тепер Київ вечірній все такий самий солодкий, тільки з присмаком люті і заліза в роті. Чи то в мене після гематогену з аптеки таке відчуття?
— Грьобана анемія і йобана русня, — бурмочу я собі під ніс, — нічого, у Польщі виспимося. — Я перевіряю сон своєї дочки, пригортаюся до коханого і провалююся у сон.
— А ви знали, — звертається до нас пані з прикордонної служби на зеленому коридорі, — що якщо в машині є громадянин Євросоюзу з польським паспортом, то ви можете тією дорогою в’їжджати без черги? Бо тут цих бусиків з українцями купа. Дарма ви так довго стояли і навіть не запитали...
— Але ж мої дівчата з українськими паспортами... — відповідає мій партнер.
— То неважливо, — авторитетно крутить головою пані з прикордонної служби. — Головне, що пан має польський паспорт. Наступного разу знатимете! І не везіть української горілки більше пляшки, оштрафують, а штраф залишається в системі назавжди!
— Не будемо, — відповідаємо. І дивимося, як жінки з того самого українського бусика розкладають свої речі перед працівниками митниці на дорозі. «Багаж дістати і відкрити, дістати і відкрити...»
Я прокидаюся у своїй орендованій польській квартирі від звуку літака за вікном. Щойно мені снилося, що я в Маріуполі, тікаю від бомбардувальника
Забігаю до своєї дитячої кімнати і розумію, що двох стін нема. Тільки вікно. Крізь вікно на мене дивиться своїми великими чорними очима приазовська гречанка — моя бабуся Марія. За її спиною в саду стоять ще якісь жінки. Красиві й якісь такі горді й пихаті. «То жінки мого роду», — кажу я собі уві сні.
Гніздо лелеки у батьківському селі. Луговики, Україна. Фото авторки
— Бомбардують! — кричу я їм. — Маріуполь бомбардують! Жінки дивляться на мене і мовчать. Не чують чи вдають? — думаю я. — Здригаюся всім тілом і прокидаюся.
За сніданком помічаю, що поки нас не було, на горіховому дереві за нашим вікном з’явилося маленьке гніздо.
— Цікаво, що то за пташка звила? — питаю я вголос. Донька розглядає яйце в своїй тарілці.
— Це ти на ринку домашні, поки я спала, купив? — питаю коханого.
Дочка розбиває жовток, розмазує його по тарілці і вимочує ним хліб.
— Такий жовтий жовток, — каже. — А смачний!
— Бо то домашнє, — відповідає мій поляк. — А домашнє — то найсмачніше.
На аукціоні, організованому Літературною спілкою, можна поборотися за вечерю з Ольгою Токарчук, книгу з автографом Мілана Кундери від Марека Бєньчика, вечір у театрі з Войцехом Тохманом або подарунок від Йоанни Куцель-Фридришак. Триватиме він до кінця жовтня, а зібрані кошти підуть на допомогу бригаді Жадана. Кампанію підтримують багато людей з літературної та активістської спільноти, серед яких Сильвія Хутнік, Макс Цегєльський, Яцек Денель, Аґнєшка Дроткєвич, Йоанна Ґєрак-Оношко, Яцек Голуб, Іза Міхалевич, Матеуш Пакула, Клементина Суханов, Діонісіос Стуріс, Маріуш Щиґєль та Мірослав Влеклий. Видання «Tygodnik Powszechny» взяло акцію під свій патронат.
В інтерв'ю Антоніні Палярчик в «Tygodnik Powszechny» він розповів про своє рішення піти добровольцем до війська: «Коли стало зрозуміло, що в Україні буде прийнято новий закон про мобілізацію, ми з групою вирішили, що не будемо чекати, поки він вступить в силу, а просто приєднаємося до нашої бригади. Ми пройшли медичну комісію, навчання та тренування на полігоні. І ось ми вже тут, на своєму місці, в своєму підрозділі».
Раніше він писав і допомагав як волонтер, організовуючи гуманітарну допомогу населенню та служачи на підтримку армії. Потім приєднався до «Хартії», яка воює в Донецькій області.
Сергій Жадан. Фото: з приватного архіву
Вони захищають Харків. Вони також створили радіостанцію «Хартія», яка робить матеріали про солдатів, про мирне населення, про людей, які живуть у прифронтовій зоні. «Ми намагаємося бути таким комунікаційним мостом між нашою бригадою і цивільним світом. Для цього ми створили мобільну студію звукозапису, з якої проводимо прямі ефіри, перебуваючи в будь-якому місці», — сказав він у виданні «Tygodnik Powszechny»
Ось що пише про кампанію Яцек Денель: «Ми хочемо, щоб він повернувся додому цілим і здоровим і написав більше книг. Правління Літературної спілки вирішило, що ми хочемо підтримати Сергія в його місії». Саме тому польські письменники та письменниці організували аукціон — гроші за продані лоти («У мене ви можете придбати гарні антикварні речі: англійське блюдечко, лопатку для торта, японський ювелірний сепет», — пише Денель) підуть на захисне та медичне обладнання.
Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.
