Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
Сьогодні ми настільки часто говоримо про поділ життя на до і після 24 лютого 2022 року, що це може видаватись заяложеною істиною. Беззаперечно, назавжди знаковим залишиться і 21 листопада, коли починались Помаранчева революція 2004-го та Революція Гідності 2013-го. Війна на сході України спалахнула в квітні 2014 року. За цей час ми втратили і здобули нереально багато. Кожен має і свої власні болючі, викарбувані в пам’яті дати. Без перебільшення для багатьох таким є 29 червня 2016 року, коли від кулі снайпера загинув оперний співак Василь Сліпак. Він народився у Львові, майже 20 років прожив у Парижі, звідки поїхав на війну, щоби повернутись у рідне місто Міфом. Таким був його позивний. Тисячі людей прийшли тоді на похорон.
Василь Сліпак завжди був міфом у музично-театральному середовищі Львова. Про першовиконання ним камерної кантати Олександра Козаренка для контртенора та інструментального ансамблю «П'єро мертвопетлює», прем'єра якої відбулася у 1994 році, кружляли легенди
Світлої пам’яті маестро Козаренко все життя захоплено розповідав про цей унікальний голос, щиро переживав та вболівав за Василя. У фіналі документального фільму «Міф» Леоніда Кантера та Івана Яснія композитор Олександр Козаренко говорить, що вбачає фатум в однойменному позивному, вибраному завдяки улюбленій партії співака — Мефістофеля в опері Шарля Гуно «Фауст».
Два Леоніда зі схожими прізвищами: Кантер і Канфер зняли документальні фільми про Василя Сліпака, які можна переглянути в мережі та подивитись на історію його життєвого шляху та вибору з перспективи часу. У стрічці «Моя війна. Два життя Василя Сліпака» Леоніда Канфера оперний співак у військовому камуфляжі говорить з оптимізмом про долі наступних поколінь, а режисер підсумовує:
«Можливо завдяки таким романтикам в України сьогодні є шанс на європейське майбутнє»
Батько Ярослав Сліпак просить присвятити фільм усім добровольцям, які загинули за Україну. Це був 2017-ий рік. Передивляюсь сьогодні, кілька днів після початку переговорів про вступ України в ЄС. Не злічити нових поховань воїнів на Личаківському цвинтарі у Львові. Немає з нами вже двох режисерів Леонідів і тата Василя.
Рік тому в річницю загибелі Василя Сліпака на своїй Facebook сторінці такі слова написала мама загиблого на війні 19 червня 2022 року Артемія Димида, іконописиця Іванка Крип'якевич-Димид: «Василь… Голос, який неможливо забути. Хлопчик-дударик. Ангельський спів, який почув Козаренко в коридорах конси і зрозумів, для кого писав свою музику. Чоловік, якого я ніколи не зустріла, але в Паризькій Опері 2 роки тому при вході розплакалася, бо там був дух Василя. Торреадор, з якого починається мій ранок. Міф, просто Василь, зірка.»
Я теж зі Львова і не раз чула про кантату Олександра Козаренка «П'єро мертвопетлює» на вірші поета доби Розстріляного відродження, футуриста Михайля Семенка, та голос Василя. А, що я би хотіла розповісти тим, хто знає менше або зовсім нічого?
Дозволю припустити, що важливу роль у формуванні особистості та вплив на життєвий вибір мало рідне місто та Львівська державна академічна чоловіча хорова капела «Дударик»
Тут виріс світової слави оперний співак, який за 19 років життя у Франції не змінив українського громадянства і віддав своє життя за свободу та краще майбутнє для нових поколінь.
«Дударик», як говорить у своєму фільмі Леонід Канфер, — це українська матриця. 9-річного Василя в 1983 році привів туди старший брат Орест. Микола Кацал (1940-2016) — засновник та довголітнійній керівник хору, зумів створити таке середовище, що всі батьки Львова хотіли, щоб їхні сини співали саме у нього, і сумували, якщо мали доньок.
Та не всім був дарований такий голос, як Василю Сліпаку, звуковий обсяг якого дозволяв виконувати і баритонові партії, і високі сопранові
Він 10 років співав у «Дударику», де став солістом і виступав у найпрестижніших концертних залах України і світу: Національній опері України імені Тараса Шевченка, Карнегі-Хол, Соборі Паризької Богоматері, Варшавській філармонії... Микола Кацал дорожив голосом свого вихованця, опікувався ним і допомагав Василю вступити у Львівську національну музичну академію імені Миколи Лисенка, що відбулося не відразу і причиною був саме той унікальний голос, який повважали неформатним.
Дмитро Кацал — з 2005 року директор-художній керівник і головний диригент Львівської національної академічної чоловічої хорової капели «Дударик» із колективом-супутником хором хлопчиків, так згадує друга для Sestry:
«Василь. Міф, Сліпак, товариш дитинства і юності, харизмат, кантор-тенор, бас, зірка, доброволець, Герой України, і пустка його відсутності. Його було надзвичайно багато, де б він не з’являвся, чи фонтануючим веселуном-«розбишакою» між друзями, чи могутнім титаном сили і краси неперевершеного таланту у ролях в театрах. Є такі люди, трапляються зрідка, такі собі інтелігентні торнадо. У кожному з нас він залишив куточок в серці, що тепер порожній. Україні він реабілітував добровольчий рух, став сильним «інформприводом» щоб deep state замислився, хоч і ненадовго про мораль і справедливість, війну і життя as usual, а водночас світові навіть не дав можливостей у себе закохатися.
Це втрата рівня Каллас чи Паваротті. Божевільно несправедлива. Сьогодні гідних Василя вже десятки, сотні! Не знаю чи вдасться мені примиритися із цією реальністю. Пошукайте його записи в інтернеті, подаруйте собі хвилинку естетичної насолоди
Дорожіть та оберігайте свої «діаманти». Навіть силоміць, якщо буде необхідно, не дозволяйте їм щезнути».
Вже у студентські роки Василь Сліпак багато гастролював та здобув Гран-прі та Приз глядацьких симпатій у відомому музичному конкурсі в Клермон-Феррані у Франції. Це стало стартом його успішної кар'єри за кордоном. У 1997 році він став артистом Паризької національної опери.
Подруга Василя Співака, оперна співачка Ґоша Ковалінська зізнається, що їй нелегко писати ці рядки, а я читаю і усміхаюсь зі сльозами на очах:
«Передусім я пам'ятаю його сміх, низький дзвінкий голос, сповнений радості, поставу великого чудового хлопця, який завжди стискав мене в обіймах і кричав: «Сестро, сестро, де вареники?!», а я відповідала: «В магазині» (ха-ха-ха).
Пам'ятаю свій день народження, коли він приніс мені великий букет троянд (мав не бути в Парижі) і ми «робили» просекко на кухні в сифоні з газованої води. Сміх і калюжа білого вина на підлозі, коли у нас явно не вийшло. Ну що ж, ми хотіли аперольки.
Але з тим самим днем мені найбільше асоціюється ніч. Це була жахлива ніч перед тим, як я дізналася, що Василя більше немає з нами, тому що я прокинулася близько 5:00 з нудотою, паморочилося в голові, не могла заснути, все боліло і чомусь мені було дуже погано.
Коли я встала через деякий час, а у мене була репетиція вранці, і я саме була в Польщі, то дійсно вже знала, що щось не так. А потім я отримала повідомлення
Можливо, це кармічний зв'язок, який був у нас із Василем, дуже дивне відчуття. Але я завжди відчувала, що знала його раніше.
У мене була така ж ніч у лютому два роки тому, коли я прокинулась і отримала повідомлення, що російські війська відкрито увійшли в Україну.
Це сумний день, але я знаю, що ми ще зустрінемося. У споріднених душ так заведено.»
Друзі та близькі згадують Василя як людину-свято. Експромти, жарти, смачна їжа, розмови про все на світі до світанку — це все він. Був наче створений з музики. Тому так виразно бачили як вона відходила на другий план, коли організовував мітинги під час Революції гідності, збирав кошти на потреби військових, волонтерив, почав їздити на фронт. Кажуть, що пробували зупиняти та були безсилі.
А з того місця, на яке Василь Сліпак проміняв Париж, його пам’ятає Валерія «Лєра» Бурлакова, ветеранка (підготувала Ольга Гембік), та ділиться цими цінними спогадами з нами:
«Коли Міф мені вперше написав, я трішечки знала про нього від спільних знайомих, знала, що є такий собі оперний співак у Парижі, який хотів би воювати за Україну теж. Я це сприйняла максимально скептично: оперний співак, у Парижі, хоче на фронт. Таке поєднання — і максимально неспоріднений фах. І він ніби як хоче воювати, але сидить десь у Парижі і лише говорить про це.
Ну і от наскільки я скептично до цього поставилася до особистого знайомства — настільки насправді не вартим скептицизму був Міф. Максимально щира, відкрита, готова на жертви людина
Якби це було не життя, а кіно, то я б показала, як мені спочатку пишуть, що є такий оперний співак у столиці Франції, який хотів би воювати. А потім показала б, як ми сидимо брудні, вкриті товстим шаром пилюки, на сходинках сільського магазину у Луганському, їмо біляші, які вочевидь не варто б купувати у таку спеку, і запиваємо їх кефіром. І це таке щастя, такий смачний обід, поки ми вибралися з позицій на годинку, щоб зустріти покійну Іру Цибух, яка тоді нам привезла якісь корисні штуки. Мабуть, корисні штуки формату «кава й ковбаска», бо часто тоді волонтерська допомога була саме такою, страшно згадувати.
Коли Міф загинув, я казала Кантеру (якого теж немає, блядь, нікого немає), що різниця між загибеллю умовного простого пересічного хлопця і Міфа лише у тому, що загибель Міфа на війні змусить або мала б змусити когось замислитися. Про те, як і чому він опинився на Донбасі.
Про те, якою була його мотивація, і чи немає у тебе самого таких самих мотивів, замість розмов про те, що «піду, коли Верховна рада піде»
Ну і ми бачимо, що вже більше людей щось зрозуміли незбагненне для них у 2014-му (тому що і тоді бракувало людей критично, але війну взагалі ніхто не бачив), але не всі. І зараз той шматок землі, за який загинув Міф — не наш. Але відмовитися від того шматка і від права за нього боротися у перспективі на якихось перемовинах — це відмовитися від тих хлопців, які за той шматок випаленої землі загинули. Засвідчити, що все це робилося марно, — можна було Міфа одразу в Харкові на блокпосту поставити, і нехай би там стояв досі».
Журналістка й театральна фотографка. Магістр журналістики ЛНУ імені Івана Франка. Безцінний досвід отримала в легендарній львівській газеті «Поступ», де відповідала за сторінки про культуру у світі. Друкувалась у численних виданнях в Україні й за кордоном. 10 років була авторкою українського тижневика «Наше слово» (Варшава). Велику добірку текстів можна прочитати в розділі «Штука» Zbruc.eu. Співтворить українську секцію Culture.pl. Стипендистка програми «Gaude Polonia» — 2020 з проєктом театральної фотографії.
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
.jpg)
