Інстаграмний смак свободи

Кар'єра Малкової стрімко пішла вгору саме під час війни, до того ж не тільки в Україні, а і в Польщі, куди Тетяна виїхала разом зі своєю великою сімʼєю на початку повномаштабного вторгнення. Sestry розпитали Тетяну Малкову про її життя на дві країни, зйомки у польському серіалі без знання польської та терапевтичний ефект горору «Конотопська відьма». 

«Телебачення підсадило нас на негативні історії та постійні пошуки зради»

‍Оксана Гончарук: Тетяно, коли ви із сім'єю тікали від війни, чому вибрали саме Польщу? 

Тетяна Малкова: Ми виїхали з Києва 7 березня. Я не хотіла їхати, це був вимушений крок заради дітей. Старша донька весь час зідзвонювалась з бабусями і підхопила від них синдром паніки. Лунало: «Мамо, я не залишусь, треба їхати». І я вирішила, що вивозити дітей треба, бо мені їхня психіка важливіша за все. Але куди, якщо на Західній Україні навіть в саунах вже не було місця, щоб просто переночувати? 

Я зателефонувала своєму польському колезі по фільму «Смак свободи» Томашу Собчаку. Я ні на що не розраховувала, просто хотіла спитати, як там в Польщі ситуація. А він у відповідь поцікавився, де і коли нас забирати (посміхається). Томаш тоді дуже допоміг: знайшов нам на перші три місяці безкоштовне житло, допоки не знайшли собі квартиру в Варшаві. 

‍— «Смак свободи» — це українське кулінарне драмеді, де Собчак грає шеф-кухаря ресторану…

— А я граю су-шефа того ж закладу. До речі, глядачам, які не є прихильниками горорів, я цей фільм дуже раджу, його можна дивитися навіть з дітьми. Це така класна позитивна казка на кшталт «Попелюшки», дуже світла й чиста. Глядачі в кінці плачуть від щастя і стан у людей такий, як буває при відчутті, що за тобою стоїть твій рід, який тебе підтримує. Я бачила людей, які виходили з показу зі словами «Тепер я можу все».

‍— Я про цей фільм прочитала недобрі рецензії… 

— Ну, у нас же люблять депресивно-руйнівне кіно. Багато хто вважає, що в Україні нічого крім драми знімати не треба. Вважаю, що телебачення нас дуже зіпсувало. Нас присадили на негативні історії та на постійні пошуки зради. І це людей втоптує в такі низькі вібрації, що не знаю, як після цього можна чогось прагнути й досягати. 

А фільм «Смак свободи» — для тих, хто втрачає віру

До речі, цей фільм у травні 2024 показали в Польщі, і полякам він сподобався. 

— За два роки перебування в Польщі ви знялися вже у вісьмох проєктах. Як отримали першу роль?

— Коли ми приїхали до Варшави, відразу почали разом з чоловіком шукати продакшени, заповнювали анкети, що ми тут. На той момент спеціально для українців зʼявилося чимало таких анкет з допоміжними сторінками, де можна було не тільки акторам, а і будь-яким митцям з України про себе заявити. 

На мою пропозицію відгукнувся продакшн, який знімає популярний серіал «На добре і на зле» («Na dobre i na złe»), що виходить вже 25 (!) років. Ціле покоління поляків виросло на цьому серіалі. І думаю, він буде зніматися ще 25 років. 

Це медичний серіал і його особливість в тому, що його автори досить швидко реагують на актуальні події в світі. Коли почалася війна в Україні, автори миттєво прописали її в сценарії і відразу почали пошуки акторки, яка б зіграла українку, яка колись вчилась в Польщі і трішечки знала мову. А я на той момент геть не розуміла польської — не читала, не розмовляла і навіть більше — не прагнула цього, бо хотіла додому. Але якимось дивом я вивчила текст, і проби вийшли пристойні — мене затвердили. 

— А як ви далі знімалися без знання польської?

— Пристосовувалась. Але якщо хтось з акторів переставляв текст місцями, для мене це була катастрофа. Я просила колег, щоб не було жодних змін по тексту (сміється), весь час ходила з гугл-перекладачем і вчила, вчила, вчила…  І якось на адреналіні все у мене вийшло. Планувалося чотири серії за моєї участі, а в результаті я знімалася півтори роки. 

Українська зірка в польському кіно

‍— Після вдалого дебюту у вас у Польщі з'явився власний агент?

— Він зʼявився відразу, тому що актори в Польщі без агентів не працюють. Вже після «Na dobre i na złe» я знялася в кількох серіалах та в польській комедії «Game over», яка, маю надію, скоро вийде на екрани. 

Ролей у польських серіалах у мене було б значно більше, якби я погоджувалась грати мертвих, проституток і сурогаток

Але я таке не граю. Намагаюсь обирати більш цікаві історії, де мій персонаж — живий, не голий і не проститутка (сміється). Мене запрошували також в серйозний повнометражний польский проєкт, але я на той час вже була задіяна в зйомках українського детективного серіалу «Пес Альф».

‍— Чи багато у польському кіно зараз зʼявляється історій, де фігурує війна Росії та України? 

— Звичайно. Окрім серіалу «Na dobre i na złe», українська лінія фігурує в ще одному культовому польському серіалі, якій теж знімається в Польщі кілька десятиріч, у ньому наша Лера Гуляєва грає українського ветеринара. Але будемо щирими — розраховувати українцям на головні ролі в польских історіях не варто.  

‍— Бачила фото, де ви поруч з легендарним польським актором Данієлем Ольбрихским і із зіркою сучасного польського кіно Матеушем Яніцьким. Що це за проєкт?

— А це і є серіал «Na dobre i na złe». Матеуш Яніцкий грає в цій історії мого коханого, від якого я народила. А Данієль Ольбрихський — його дідуся. Грати поряд з такою легендою — дуже знаково для мене, я багато чому в нього навчилась. 

А Матеуш Яніцкий є співорганізатором фонду, який допомагає українцям. Він займається допомогою не тільки українським біженцям, а і сирійським, білоруським тощо. Матеуш знявся у фільмі «Зелений кордон» («Zielona granica») Аґнешки Голланд про проблеми біженців на білорусько-польському кордоні на початку 2020. Стрічка стала скандальною в Польщі саме через критику влади, яка не досить коректно поводила себе з біженцями.

У другу річницю повномасштабного вторгнення у Краківському драматичному театрі відбувся концерт «Солідарні з Україною 2024», де взяли участь чимало українських та польских зірок, зокрема я. Ми разом з фундацією «Stand with Ukraine foundation» збирали кошти на допомогу українським дітям з прифронтових регіонів і дітям, які під час війни втратили батьків. 

‍— Ваша старша донька Аліса нещодавно склала іспити до польского ліцею. На кого вона пішла вчитися? Як пройшла адаптація у новій країні?

— Я правильно вам цю спеціальність українською і не назву, але вона звʼязана з політологією. Донька сама її обрала, а я намагаюсь не втручатися в «особисте життя» підлітка. 

Але період адаптації у всіх моїх дітей був досить складний. Дітям на початку прийшлось піти вчитися у невеличку сільську школу, яка геть не була схожа на ту школу, в яку вони ходили в Києві. У Аліси був сильний стрес на тлі того, що вона втратила всіх друзів, і в якийсь момент вона просто лягла на диван і сказала, що нічого не хоче. Виходила вона з цього важко, з нею прийшлося дуже багато розмовляти. Але ми все подолали. 

‍— Ваш чоловік режисер та актор Дмитро Малков виїхав на початку війни до Польщі як батько трьох дітей. Чим він зараз займається? 

— У Діми кінодосвід понад 25 років. Він працював і з «Кварталом 95», і багато зробив окремо. У Польщі чоловік, як і я, почав робити одразу все. Багато грав як актор в Польщі і навіть в Румунії. Звичайно, йому пропонують грати ролі українців.

Сьогодні в контексті того, що наша війна фігурує в багатьох європейських кіносценаріях, на українських акторів зʼявився чималий попит

‍— Дмитро Малков у 2023 році як режисер зняв в Латвії військову драму «Чорнобиль 2022. Вторгнення» про захоплення росіянами ЧАЕС на початку війни. Чому фільм знімався саме в Латвії?

— Навмисне знімали в Латвії, тому що у проєкта дуже важлива місія — показати ситуацію саме європейському гладачу. Фільм заснований на реальних подіях, це насамперед історія про слейклайнерів — тобто канатоходців (екстремалів, які ходять по натягнутій линві). На ЧАЕС вони привʼязували свої линви до радіовежі. 23 лютого 2022 року канатоходці поїхали в Чорнобиль, і на їхніх очах почалося вторгнення росіян в Україну. 

У фільмі є документальні кадри, але фільм художній. Героїня — латиська блогерша, через мобільний якої європейський глядач спостерігає за війною. Через свою безпомічність дівчина відчуває на собі все, що може з жінкою зробити ця російська гидота. В фільмі відбуваються досить жорсткі події і ця героїня введена в цю історію навмисне, щоб показати, що якщо європейці будуть лише спостерігати та охати-ахати, то діла не буде. В Латвії цей фільм був неймовірно успішним: він одраз зайняв четверте місце по переглядам за всю історію існування платформи, на якій транслювався. Адже глядачі були неймовірно шоковані побаченим. 

«Конотопська відьма» — це психотерапія в кіно»

‍— І тут саме час поговорити про «Конотопську відьму» (далі КВ). І про те, наскільки цей фільм шокуючий та страшний…

— Як для кого. «Конотопська відьма» — лайт-варіант того, що вже майже три роки відбувається на війні в Україні. 

Сама не люблю лякатися в кіно, я не прихильниця жанру горору, але ця історія — це некласичний фільм жахів. У класичному маньяк переслідує хорошу компанію, а в КВ історія подається навпаки. І що важливо — фільм має світлий фінал, навіть я сказала би психотерапевтичний. 

Коли ми приходимо до психотерапевтів, ті починають говорити, що в нас не пропрацьований гнів та пропонують робити різні техніки: кричати, бити подушки тощо. І в цьому КВ— справжня кінотерапія. Адже разом з героїнею ти як глядач робиш все те, про що давно фантазуєш, а в фіналі тобі показують вихід — після чого ти можеш вийти і залишити те, що тебе турбувало, в кінозалі. Для мене це як переключитися з режиму помсти в режим «думаю про себе» і відновити сенси життя.

‍— Ви розповідали, що вас вразив сценарій фільму, написаний Ярославом Войцешеком. І що саме якість історії викликала бажання в ній знятися. Чим саме він вас зачепив?

— Це дуже глибока історія, яка мала шанс стати культовим кіно. Досить добре розкрита українська міфологія і показана трагедія людини, яка в свій час добровільно відмовилася від величезної магічної сили заради кохання. Але втративши його, повернулась до своєї магії і почала використовувати її для зла. Що стало її руйнувати. 

Як з цієї ситуації вийти — дуже актуальне питання, тому що зараз абсолютна більшість українців хоче помсти за своє зруйноване росіянами життя. Разом з тим жага помсти руйнує зсередини. Читаючи сценарій, я подумала, що це може бути багатьом корисно.

‍— Але сценарій дуже відрізняється від кінцевого результату. Наскільки сильна ця різниця, в чому причини і яку головну думку було втрачено, поки фільм знімався?

— Хочу зазначити, що КВ — це насамперед продюсерське кіно. Всі речі, які суперечать моїм побажанням і очікуванням, — це вибір продюсерів. Я можу якось вплинути на те, як відьма виглядає, як вона одягнена, які в неї татуювання, які обряди вона робить. Але останнє слово в цій історії за продюсерами, тому і відповідальність за кінцевий продукт за ними, хочуть вони того чи ні. 

‍— В фільмі немає дисклеймера щодо сцен насильства над жінками. Вже зʼявились реакції від жінок, які цей фільм подивились і яких тригернула сцена зґвалтування. Чи була ця сцена така обовʼязкова?

— Не можна показувати, що ми мстимося, і не показувати за що. Якщо на конкретну глядачку так вплинула сцена зґвалтування, мені щиро шкода, але вона не могла не побачити, що далі зґвалтована чітко ставить крапку в історії помсти. І це було зроблено настільки круто, що на моїх очах зал аплодував. Для багатьох це було як катарсис, люди відчули полегшення, сатисфакцію — і за зґвалтування, і за все інше, що наробили окупанти в фільмі. 

А якщо не буде цієї сцени, то не буде причин і наслідків. Я вже бачу, як десь російські пропагандисти показують цей фільм і кажуть на українців щось на кшталт: «От же вони кровожерні, ми, такі класні, прийшли їх звільняти, а вони нас взяли повбивали і ще кіно про це зняли». Тому чітко показується, за що відбувається помста. І як сила ворогів, яку вони до нас застосували, працює проти них самих.

Фотографії з приватного архіву

Якщо поставити питання, хто є жіночим обличчям українського театру та кіно, відповідь звучатиме однозначно — Наталія Сумська. Ще тоді, коли Незалежність була найбільшою українською мрією, у своїх ролях на великому екрані Наталія Сумська уособлювала в собі силу духу, мудрість і сексуальність українського жіноцтва, які сягають підвалин національної історії — крізь часи Гетьманщини, до Київської Руси, яка подарувала Європі кількох королев з українським корінням.

Саме їхня велич проглядає крізь усі ролі Сумської —  від перших видатних на великому екрані  — Наталки в «Наталці Полтавці» (Укртелефільм, 1978 р.),  Христини в «Дудариках» (Кіностудія ім. О. Довженка, 1980), Марії в «Кармелюку» (Кіностудія ім. О. Довженка, 1985 р.).

У сучасній Україні Наталія Сумська ― провідна акторка Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка. Її Кайдашиху з вистави  «Кайдашева сім’я» за Іваном Нечуєм-Левицьким українці приходять дивитися цілими родинами вже протягом кількох поколінь. 372 зіграні вистави про Кайдашів — це театральний рекорд України. 

Вона — вишукана Клер з вистави «Візит» за твором Фрідріха Дюрренматта, закохана і ексцентрична вдова Гортензія з вистави «Грек Зорба» (роль, нагороджена Київською пектораллю), фонтануюча енергією співачка Флоренс Фостер Дженкінс із «Незрівнянної» за п'єсою сучасного англійського драматурга Пітера Квілтера. 

Поки багато хто, у тому числі, актори з українських театрів, знаходять роботу в Європі під час війни, Наталія Сумська з початку повномасштабного вторгнення працює вдома, в Києві, і подає приклад стійкості духу не лише зі сцени, а й у житті

Sestry.eu поспілкувалися з легендою укранської сцени про роботу в театрі в умовах воєнного стану.

‍Оксана Щирба: В Україні — розквіт культури під час війни. Як це пояснюєте і як це виглядає в контексті вашої роботи?

‍Наталія Сумська: Війна — це жахлива, кривава сценографія нашого життя. Звісно ж, існує пригнічення і серед воїнів на фронті, і серед тих цивільних, які потерпають від повітряних тривог. І от, справжнім порятунком для українців в часи війни стає мистецтво. 

Як писала Леся Українка в одному з віршів:

Якщо прийде журба… краще пісню утни голосну, не смутну, щоб, мовляв, засміялося лихо. Проженеш тоді, певно, потвору страшну і на серденьку знов стане тихо..

Театр ― це якась унікальна річ! Страшна війна, а люди йдуть до театру і в Дніпрі, і в Одесі, навіть у Харкові, у підвалах, і в Сумах, де щодня обстріли страшні. 

Люди шукають дива, і це диво дарує їм радість духовного спілкування в театрі. Розваги в барах, ресторанах втомлюють, забирають енергію. Коли ж ми торкаємося високого мистецтва, то переживаємо прекрасні емоції, а потім ще й переказуємо це іншим. 

Тому і спостерігаємо переповнені книгарні, книжкові ярмарки, театри. І так хай буде, допоки ми протистоїмо ворогу. Бо дуже важливо вижити в цій війні.

‍Як війна змінила театральну реальність, вплинула на вашу роботу?

З перших днів війни я думала лише про те, як вберегти дітей та найдорожче. Слава Господу, попри російські ракети у бік столиці, театр вистояв. За декілька днів ми всі трохи оговталися і шукали роботи — хотілося бути корисними. Театр ім. І. Франка став першим театром, який почав працювати в Україні під час війни — відкрив свої двері та почав показувати вистави. 

Спочатку ми побоювалися роботи в нашому кварталі [театр Франка знаходиться поряд з урядовим кварталом в столиці, — Ред.]. Тоді нас прийняли наші друзі, сусіди, колеги через Хрещатик, театр Лесі Українки, де ми грали двічі на тиждень. Там поруч знаходиться дуже зручне укриття ― метро Театральна. А вже у травні ми повернулися в приміщення рідного театру. 

І тепер люди під час тривог посеред вистави також спускаються  у сховище в ме, хоч Хрещатик й знаходиться трошки далі від театру, ніж Театральна. Та після відбою усі глядачі повертаються в театр — та ще й встигають десь придбати квіти. Був випадок, коли адміністрація відмінила уже виставу, а глядачі через годину все одно повернулися зі словами: «А ми ж до вас ідемо на продовження!» І що ти зробиш?.. Велика вдячність нашим неймовірним людям.

Цього вересня ми розпочинаємо 105 театральний сезон. У нас нове керівництво, багато планів щодо змін в театральному приміщенні і репертуарі. 

Аби не стріляли прокляті вороги, то все решту можна здолати.

Наші вистави нещодавно гастролювали у Південній Пальмірі [в Одесі, яка під час війни зазнає особливо жорстоких ударів російських ракет — Ред.]. Трохи боялися, але зіграли, призвичаїлися. 

Як війна змінила вас і ваших глядачів?

Я вірна своїй роботі у всі часи ― воєнні і довоєнні. Робота в театрі поглинає мене повністю, і віддячує за це.

На моїх виставах глядач і сміється, і плаче, і аплодує, і кричить. І це велике акторське щастя

Я намагаюся під час війни дарувати більше радості людям. Задзвонить, скажімо, телефон в зовсім неочікуваний момент під час вистави «Кайдашева сім'я» [п’єса за класичним твором української літератури, який  розповідає про побут двох українських родин у ХІХ сторіччі. — Ред.]  Я дозволяю собі пожартувати — бо це ж комедія. Щойно лунає звук телефона, я кажу: «Чуєш, Карпе, у церкві дзвонять!». Люди сміються через жарт, а винуватець швиденько затихає зі своїм телефоном. 

Поки ЗСУ боронить Україну на фронті, театр лікує та мобілізує в тилу — сприяє діалогу всередині суспільства, шукає і знаходить відповіді через підняття на сцені актуальних тем. Війна багатьох зблизила, а багатьох, на жаль, розігнала, розділила. З думкою про ці виклики вже під час війни ми у театрі Франка презентували прем’єру вистави «Люкс для іноземців», яку поставив мій чоловік Анатолій Хостікоєв. Це іронічна комедія про емігрантів і вона сильно перегукується з нинішньою ситуацією в країні. Тож як бачите, я займаюся унікальною справою. Театр ― це спосіб життя, без якого я себе не уявляю.

Що вам найбільше болить і що дає сили?

Мені болить моя понівечена, ошукана Україна, мені пече те втрачене і прекрасне покоління, котре могло жити й творити, а вони лежать під прапорами, а в центрі міст стоять їхні портрети з короткою, але героїчною біографією, та з кожним тижнем їх кількість збільшується. За Україну зараз гинуть ті, хто саме  заслуговує в ній жити. Зараз би розвернутися нашій молоді, розвивати таланти на повні груди, але, як влучно співає наш Тарас Петриненко «..знов собачі сини захотіли війни, крові прагнуть вони!» 

Та війна зачерствіла мене ― в хорошому сенсі цього слова. Я не вірю в найгірші сценарії, а лише в найкраще. Бог не допустить найстрашнішого.

Тамую біль, вчуся у наших найкращих. Беру участь в активістських заходах. Важливі для мене зустрічі з військовими, адже це особливі люди. Тим більше, коли воїни присутні на виставах, у мене відбувається піднесення духу. Все ми не відчуваємо повною мірою той жах, який зустрічають військові. Я вишукую відео з ними, їхні думки, інтервʼю.Дуже важливою є робота з нервовою системою. Ми, актори, на сцені працюємо з енергією, і нам треба підготувати свій нервовий стан до праці, не розпорошувати його. Важливо перезавантажуватися. Цього літа, наприклад, я  відпочивала з рідними на нашій «зачарованій» Десні — вперше з початку війни. Раніше через ворожі дрони не можна було цього зробити. Знаєте, це диво. Ми милувалися качатами, лелеками, які вже відлітали після спекотного дня зоряним небом; тишею та літнім теплом, хоч навіжені серед ночі чи під ранок запускають ракети… Поки так і живемо.  

Одна з трьох отриманих вами найвищих українських театральних нагород «Київська пектораль» — за роль у виставі «Три сестри» за п'єсою російського драматурга Антона Чехова. З якими думками сьогодні згадуєте ту свою роль?

Справді, була така вистава, хоча й дещо про інше. Тоді у нашому театрі певний період працював режисер Андрій Жолдак, який дуже вирізнявся з-поміж інших — він і поставив цю виставу, у якій я грала. Жолдаківські три сестри — це були українські сестри, яких репресували й заслали до Сибіру, тож це вистава — не російська класика, а переосмислення російської культурної експансії України. На щастя, цьому прийшов кінець. До війни ми ще грали вистави російських авторів, а після 24 лютого 2022 року в українському театрі повністю змінився репертуар. І це правильно. 

Про що ви мрієте?

Моя найзаповітніша мрія — це збереження Української держави. Ми хочемо, щоб далі продовжувалось наше життя, щоб народжувалися діти, щоб було кому жити в Україні. За це ми всі боремося. Ми навчені цією війною завжди бути озброєними. Тільки вогнем і мечем можна здолати противника і забезпечити більш-менш спокійне існування. Мій вогонь і меч — це культура, і тому у ці нелегкі часи я запрошую всіх у театр!