Ексклюзив
20
хв

Лікарка найвідоміших гобеленів

«Я опікуюсь колекцією гобеленів від Ренесансу до ХІХ століття. Можна сказати, я їхня лікарка, яка займається профілактикою. Я не тільки до них навідуюсь, а й фіксую стан збереження, вимірюю рівень освітлення, чищу від комах і пилу. У колекціях музею «Метрополітен» є неймовірні предмети. Працювати над ними, щоб зберегти для майбутніх поколінь, надзвичайно приємно»

Анастасія Канарська

Ольга Ярема-Винар (праворуч) з помічницею-реставраторкою Мартіною Феррарі (ліворуч) роздивляються Андромаху та Пріама, які закликають Гектора не йти на війну, 2022. Фото: The Metropolitan Museum of Art

No items found.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

Українка Ольга Ярема-Винар — спеціалістка з консервації текстилю одного із найбільших музеїв світу The Metropolitan Museum of Art (консервація — збереження твору мистецтва в незмінному стані, незважаючи на плин часу — Ред.). Першу вищу освіту вона здобула у Львівській національній академії мистецтв, незабаром її авторські роботи в техніці ткацтва стали впізнаваними й поцінованими. А згодом вона переїхала за океан — навчатися і працювати в США. Досвід Ольги Яреми-Винар показує, що можна все почати з нуля й досягти успіху, якщо мати улюблену справу та наполегливо йти вперед.

Сьогодні вона опікується колекцією гобеленів від Ренесансу до ХІХ століття в американському музеї мистецтв «Метрополітен», стежить за умовами їхнього експонування та станом збереження. А ще, наче героїня «Тисячі й однієї ночі», літає зі своїми гобеленами світом, супроводжуючи їх від музею до музею.

Коли почалась велика війна, Ольга та її колеги записали відеоінструкції, як швидко пакувати та зберігати колекції текстилю, а тоді відправили їх до українських музеїв. Чим допомогли зберегти українську спадщину, яку Ольга вважає частиною світової.

Ольга Ярема-Винар. Фото з приватного архіву

Анастасія Канарська: Відділ консервації текстилю Музею мистецтва «Метрополітен» відзначає 50-річчя. 22 з них ви є його частиною. Як розпочалась ця професійна пригода?

Ольга Ярема-Винар: Вперше я приїхала до Нью-Йорку зі Львова на запрошення Українського музею в 1990 році. Мої домоткані костюми демонструвались на благодійному показі, метою якого було зібрати кошти на новий будинок музею. Друге моє знайомство з США сталось у штаті Колорадо, де я вісім років жила, вивчала англійську мову й навіть планувала стати медсестрою. Але одна з місцевих українок переконала мене не йти в якусь іншу сферу, а шукати чогось близького до того, що я робила в Україні, вдосконалюватись у цьому напрямі. За її порадою я вступила до Денверського університету й отримала ступінь магістра. Моя донька саме закінчила бакалаврат, і ми з нею вирішили, що далі поїдемо вчитися на східне узбережжя Америки, адже цей регіон має кращі освітні пропозиції.

Початок життя в Нью-Йорку збігся з трагедією 11 вересня. Я закінчила програму з цифрових медіа й шукала роботу, але не могла знайти, бо в місті багато навчальних закладів з подібною спеціальністю. Я не мала жодних контактів й подумала, що варто піти попитати в якийсь великий музей. Відповідних вакансій не було, лише робота тренером працівників музейних крамничок на пів ставки. З неї і почалась моя пригода з музеєм «Метрополітен».

Мені тоді видали посвідчення зеленого кольору, тоді як у постійних музейних працівників вони були жовтими. Я дивилась на них і мріяла колись теж таке отримати

Згодом мені запропонували повну зайнятість, моїм обов’язком стало робити звіти. Але це виявилось зовсім не моє.

І от якось я сиділа, переглядала музейну газетку, яка виходила раз на два тижні, й прочитала, що відділ реставрації текстилю очолила нова завідувачка, яка походить з Румунії та має таку ж освіту, як я. Недовго думаючи я зателефонувала й запропонувала познайомитись. Вона погодилась. Я взяла якісь свої роботи, світлини, і їй вони дуже сподобались. Вона сказала, що саме шукає таку людину, бо має гобелен, який готується до експозиції. Потрібен хтось з відповідними знаннями. Втім довелось зачекати ще пів року, перш ніж знайшлось фінансування на повну ставку.

Пригадую, що спеціально придбала діловий костюм для співбесіди, яка в результаті відбулась зненацька, і я так і не встигла цей костюм одягнути (сміється)

Я пропрацювала рік, але завдяки тому, що вмію ткати, маю добре відчуття кольору й здатна відтворити втрачений рисунок, мені запропонували залишитись і згодом пройти шлях від асистента консерватора до консерватора.

Консервація може бути дуже складним процесом, але завжди приємно спостерігати за об’єктом від початку до кінця, а особливо, коли успішно закінчений гобелен висить на стіні. Оскільки я опікуюсь колекцією гобеленів від Ренесансу до ХІХ століття, то я регулярно перевіряю умови гобеленів у постійній експозиції. Можна сказати, я їхній лікар, який займається профілактикою. Я не тільки до них навідуюсь, а й фіксую стан збереження, вимірюю рівень освітлення, чищу від комах і пилу. У наших колекціях The Met є неймовірні предмети. Працювати над цими творами, щоб зберегти їх для майбутніх поколінь, надзвичайно приємно.

Ольга Ярема-Винар реанімує гобелен. Фото з приватного архіву

А.К: І все це завдяки вашій сміливості взяти й одразу зателефонувати! Тим нашим читачам, кому випаде нагода вперше відвідати «Метрополітен», на що насамперед ви порадили б звернути увагу?

О.Я-В: «Метрополітен» нещодавно відсвяткував 175-річчя. Це величезний комплекс музеїв, і одного дня в ньому замало, щоб усе подивитись. У мене буває чимало гостей, і я завжди питаю: який ваш улюблений період? Часто люди хочуть побачити імпресіоністів та постімпресіоністів. Особливо тепер, коли змінили написи й художників Архипа Куїнджі, Івана Айвазовського та Іллю Рєпіна вже не називають російськими художниками. Гості просять показати їхні картини. А ще — «Танцівницю в українському вбранні» Деґа (протягом багатьох років картина мала назву «Російська танцівниця», але експлікацію було змінено після російського нападу 2022 року та скарг від українців до адміністрації музею щодо помилки — Ред.). Українці часто фотографуються біля цієї роботи.

«Танцівниця в українському вбранні» Едґара Деґа в музеї «Метрополітен». Праворуч згори — старий підпис до картини, праворуч знизу — новий.

Якщо хтось цікавиться середньовічним мистецтвом, а це один з найулюбленіших моїх періодів, то я запрошую у відділ середньовічного мистецтва. Якщо є якась надзвичайно цікава тимчасова виставка — пропоную її подивитись.

А.К: Знаю, що ви не втрачаєте професійних контактів з колегами з України, співпрацюєте також з польськими музейниками…

О.Я-В: Я читала лекції в Україні в межах Програми Фулбрайта: про Музей Метрополітен, реставрацію та збереження текстилю. Підтримую контакти з колегами. Неодноразово «Метрополітен» відвідував керівник відділу консервації антикварного текстилю Музею Королівського замку на Вавелі Єжи Хольц. Також до нас приїжджала Юстина Мєчнік — керівничка майстерні консервації тканин Національного музею у Варшаві. Загалом ми маємо гарні контакти з колегами з різних країн.

До моїх обов’язків між іншим входить супроводжувати роботи з колекції, якою я опікуюсь. Гобелени часом позичаються іншими музеями в США та Європі. Я їх привожу й присутня, коли експонати розвішують, знімають, пакують.

Часто подорожую навіть вантажними літаками, якщо експонат потребує великої скрині

Коли почалось російське повномасштабне вторгнення, до мене звернулась знайома з України з проханням надати інструкції пакування текстилю, щоб це можна було робити оперативно, без шкоди для експонатів. Ми записали відео й надали цю інформацію в Центр збереження культурної спадщини у Львові. Також зібрали кошти й переслали до Польщі для закупівлі пакувальних матеріалів.

А.К: Ви приїхали зі Львова до США в 1992 році й пройшли довгий емігрантський шлях, який для кожного має свої камінці на дорозі. Що б ви зараз сказали собі тодішній, що порадили б жінкам, які зараз вимушені починати все з нуля в нових країнах?

О.Я-В: Дуже важливо вірити, що ти можеш почати з нуля. Навіть коли я, намагаючись вдосконалити англійську, працювала в магазині на канікулах під час навчання, або вчила працівників, або робила звіти — я завжди прагнула виконувати свою роботу якнайкраще й шукала те, що можу зробити такого, що інші не можуть і не вміють. Це завжди мені дуже допомагало. Щоб знайти свою першу роботу, надіслала 300 листів і отримала два чи три запрошення на співбесіди, які завалила. Що ж, якщо одні двері зачинені, інші обов’язково відчиняться.

«Музей мистецтва Метрополітен», Нью-Йорк. Фото: Shutterstock

А.К: Що в новому середовищі вас вразило найбільше і що захотілось відразу запозичити? І навпаки — що захотілось зберегти, чому по можливості навчити нових друзів?

О.Я-В: Я дуже оцінила своє виховання. Вдячна батькам за те, що винесла з дому. Вони навчили дбати про свою сім’ю та берегти традиції.

А.К: Ваша доня Ярина працює в Колумбійському університеті, а внучка вчиться у початковій школі й у захваті, коли ви маєте можливість бути разом і куховарити. Яка улюблена сімейна страва?

О.Я-В: Все, що ми робимо разом.

А.К: Львів і Нью Йорк, якби треба було кожному подарувати по одному слову, які би це були слова?

О.Я-В: Моє серце належить Львову.

No items found.
Р Е К Л А М А
Приєднуйтесь до розсилки
Thank you! Your submission has been received!
Oops! Something went wrong while submitting the form.

Журналістка й театральна фотографка. Магістр журналістики ЛНУ імені Івана Франка. Безцінний досвід отримала в легендарній львівській газеті «Поступ», де відповідала за сторінки про культуру у світі. Друкувалась у численних виданнях в Україні й за кордоном. 10 років була авторкою українського тижневика «Наше слово» (Варшава). Велику добірку текстів можна прочитати в розділі «Штука» Zbruc.eu. Співтворить українську секцію Culture.pl. Стипендистка програми  «Gaude Polonia» — 2020 з проєктом театральної фотографії.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

Саме з цього — з краси, яка тримає, з жіночності, яка не зникає навіть під обстрілами, і внутрішньої стійкості, яка пахне парфумами у тривожній валізі, — почалася наша розмова.

Римма Зюбіна й Діана Балинська. Фото Sestry

Ми всі такі справжні зараз

Діана Балинська: Що для вас означає бути красивою сьогодні?

Римма Зюбіна: Бути справжньою. Мене тішить, що стандарти на кшталт «90-60-90» більше не домінують. На початку повномасштабної війни мені часто казали: «Ви всі такі справжні зараз». І це дійсно так. Сльози в кадрі, коли вони справжні, видно одразу. Їх не сплутаєш зі штучними. І саме в цій щирості — справжня краса.

— Як вважаєте, чи допомагає догляд за собою, та сама «червона помада» нам, жінкам, у кризових ситуаціях?

Обов’язково! Догляд за собою, гігієна — це перше, про що говорили психологи ще з початку повномасштабного вторгнення. Якщо ви вже три дні не приймали душ — це тривожний сигнал. І не тому, що немає доступу до води, а тому, що ви лежите й нічого не можете — а це симптом депресії. Догляд за собою — це форма самоорганізації. Це означає, що ти бодай щось контролюєш. Це — дія. А дія — це життя.

До того ж ти залишаєшся жінкою в будь-яких ситуаціях. Я пам’ятаю, як під час тривоги вже була в халаті, хотіла одягнути піжаму, але вирішила: ні, треба щось таке, в чому можна в разі чого вибігти. І білизну найкрасивішу — раптом що… Зазирнула в кошик і стала перебирати: «Це? Ні. О! Це вже краще». 

На Майдані, коли в якісь моменти було страшно, чи повернешся звідти живою, у мене був той самий принцип — тільки найкраща білизна, щоб ніхто не посмів сказати, що на Майдані самі бомжі й «малоімущі» — як писали російські ЗМІ. Така тонка межа між смішним і страшним...

— Чи є якась річ, ритуал, без якої ви не виходите з дому? 

Парфум. Я дуже люблю парфуми. У мене навіть у тривожній валізці були документи, маски з ковідних часів, помада не завжди… Але парфуми там були обов’язково. Я їх постійно змінюю. Люблю нові запахи, експерименти.

Коли говоримо про красу в часи війни що це для вас: зовнішність, внутрішня сила?

Краса — це дія. Не зовнішність, не красиві слова, але вчинки. Як і любов — не іменник, а дієслово. Дія і слово. Любити — це діяти. Так само й краса — це справжність і сила духу.

Я підтримую українських виробників, які дбають про нашу зовнішню красу, бо те, як працює зараз виробництво в умовах війни, — це теж про незламність. Наприклад, я дуже люблю і підтримую компанію «Весна», яка є виробником косметики на основі наших українських трав. Зроблено все в Україні, в умовах зупинки виробництва під час відключення світла, повітряних тривог. Дівчата після безсонних ночей, після обстрілів і бомбардувань приходять зранку на виробництво і працюють. Власниця «Весни» Інна Скаржинська — мама чотирьох дітей, яка під час війни всиновила ще одного хлопчика. Її магазинчик і виробництво в Бучі російські солдати повністю знищили, але вона все відновила — вже у Львові. Оце і є краса.

Краса — в людях, які шиють, печуть хліб, роблять найсмачнішу піцу у Львові, поки чоловіки на фронті або саме звідти повернулись

Останні зворушливі покази Ukrainian Fashion Week в Києві, коли на подіум виходили хлопці з ампутаціями й протезами — про те саме. Це наші герої, які ціною свого здоров’я дарують нам мирне життя. Ми маємо враховувати їхні потреби — в моді, архітектурі й побуті.

Нещодавно до нас у Львові в Національний театр ім. Марії Заньковецької приходили хлопці, які проходять реабілітацію з центрі SuperHumans. Ми готувалися до їхнього візиту й обговорювали нюанси — чи є пандус, які місця для хлопців зручніше, де ставити крісло колісне.

З воїнами з реабілітаційного центру SuperHumans. Фото: приватний архів

Ще у 1995-му в Единбурзі на театральному фестивалі я бачила: першими в залі з’являються люди на кріслах колісних — для них облаштовані спеціальні місця, причому не збоку, де погано видно, а в центрі першого ряду. Це давно працює у світі, не треба нічого вигадувати. Але це вже потрібно робити терміново.

Обличчя без зайвих маніпуляцій

— Відчуваєте, що поняття краси сьогодні змінилося? Зараз вона часто асоціюється з втручанням — ботокс, філери, пластика... 

Тут у нас хороше світло, можете мене роздивитися (сміється)! Є навіть анекдот у кіношників: «Слухай, чув, ти одружився. А жінка красива?» — «Залежить, як світло виставити».

Я особисто не вдаюся до маніпуляцій з обличчям — тримаюся до останнього. Не обіцяю, що так буде все життя, але зараз ще не відчуваю в цьому потреби.

До речі, на сторінках кастингів, у пошуках актрис, дедалі частіше пишуть  фразу «Обличчя без зайвих маніпуляцій». Хоча, звісно, це індивідуальний вибір жінки. Але є ще й фінансова сторона. Якщо жінка донатить, вона мимоволі порівнює: один «укольчик» — це три-п’ять тисяч гривень. А потім знову. Тож зараз це ще й питання пріоритетів.

— Як ви особисто сприймаєте свій вік? Чи змінюється ваше ставлення до себе з роками? І чи стикалися ви з проявами ейджизму у вашій професії?

Знаєте, у свої 36 я вже зіграла трьох бабусь (сміється). Бо були потрібні медійні обличчя, а їх тоді було небагато. Але загалом я ставлюся до свого віку абсолютно спокійно. Не намагаюся вскочити в останній вагон і штучно зупинити час. Моє ставлення до життя змінюється — як і мої бажання. 

У 25 років мені здавалось, що можна змінити світ — навіть через акторську професію. Сьогодні розумію, що ні

Хоча... Сьогодні до мене підійшла жінка й сказала: «Два роки тому після розлучення я була зовсім розчавлена, а зустріч з вами так мене надихнула, що я знову вийшла заміж». Такі моменти дуже зворушують.

Щодо ейджизму — звісно, він є. У мене зараз мало кіноробіт, бо я не граю молодих, а ролей для жінок мого віку в кіно небагато — не лише в Україні, а й у світі. Якщо Шерон Стоун каже, що в Голлівуді після 45-ти для тебе вже не пишуть і тебе вже не знімають, то що вже мені говорити? Але на щастя, є театр, і там я потрібна.

Фото: Disy Garby

— Чимало українок зрілого віку, які переїхали до Польщі, теж стикаються з ейджизмом. Що б ви порадили таким жінкам, які після переїзду, втрати кар’єри, частково своєї ідентичності не можуть себе знайти?

Я вже мало що раджу. Радити взагалі складно, коли не проживаєш чужий досвід. Але бачу, як навіть в Україні деякі компанії починають цінувати працівників зрілого віку, пояснюючи свій вибір на користь панянок 50 років тим, що, окрім досвіду роботи, в цьому віці жінка вже зосереджується саме на роботі, тоді як на молоду дівчину ще чекає заміжжя, народження дітей. А для працедавця це — декретні, лікарняні, відсутність на роботі.

Пам’ятаю себе молодою мамою, яка працює: дитина з температурою, а я цілую його, але біжу в театр. Біжу і плачу, бо розумію, що жодна вистава того не варта. Але йду, бо відчуваю обов’язок. Бо я ще не можу ставити свої умови й відміняти виставу.

А взагалі я переконана: 50 років — це чудовий час згадати про себе. Про свої нереалізовані мрії. Якщо твоя професія збігається із хобі, як-от у мене, — це подарунок. 

Але чимало жінок усе життя вкладаються лише в роботу. І тому забули, чого колись хотіли. А варто згадати: «Я ж мріяла вивчити італійську». Або: «Я колись хотіла танцювати». І зробити це. До речі, серіал «Люся інтерн», в якому я зіграла, — це і є гімн жінкам 50+. Мені навіть наприкінці 2021-го нагороду за цей проєкт вручили, яка так і називається «Геть стереотипи року».

Наші теплі зустрічі можливі лише завдяки ЗСУ

— Ви часто буваєте за кордоном. Як вважаєте, українську жінку можна впізнати на вулиці серед інших?

Знаєте, як спортсмени в поїздках: бачать тільки аеропорти, готелі й спортзал. Я все те саме — тільки спортзал на кіно/театральний зал можна поміняти (сміється). Але пригадалося, як наш український водій в Італії, де ми знімали «Гніздо горлиці», і в кадрі було, може, 10 українських дівчат, підійшов наприкінці зйомки: «Пані Риммо, я вас навіть не впізнав! Ви ну точно така, як ті дівчата, яких я щотижня сюди везу — і вбрана так, і сумка така ж». Це був комплімент — що я справжня, як та заробітчанка, яку граю в кіно. І навіть не в одязі справа. У мене в фільмі, в тих сценах першого періоду героїні в Італії, навіть очі інші.

Очі нас видають. Погляд. Смуток. Переляк. Невпевненість. Не хочу нікого образити, хочу лише, аби очі українок сяяли від щастя.

Фото: Олександр Сенко

— У фільмі «Гніздо горлиці» ви зіграли трудову мігрантку. А якби сьогодні довелося зіграти мігрантку воєнну — яким би був цей образ?

Дуже подібним. Ще тоді мене питали: «Ви це переживали?» І я відповідала — так, частково. Самотність, зневіра, непорозуміння в родині, відчуття, що твоя професія нікому не потрібна… Це все було і в моєму житті. Тепер цей образ став тільки боліснішим.

Були пропозиції після «Горлиці» зіграти й заробітчанок, але я відмовилась, бо це тиражування ролі, а мені важливо відкривати щось нове в собі і для глядача.

Пропонували зіграти сучасну історію — людину, яка бачила на власні очі розстріл дитини, пережила психологічні травми… Я відмовилась, бо, на мій погляд, перед такою роллю потрібно пройти певну підготовку — поспілкуватись із психологами, побувати в клініках, зануритися в роль. А зйомки мали розпочатися за тиждень після прочитання сценарію...

— Фільми про еміграцію зараз доречні?

Абсолютно. Але треба розуміти, вони бувають різні. Як і фільми про війну. Війна — це ж не лише танки, авіація, руїни. Це також жінка в чужій країні — без мови і роботи. Це — дитина, яка бачила війну. Найглибші твори мистецтва завжди про маленьку людину на тлі великої трагедії.

— Якого кіно, на вашу думку, зараз потребує глядач?

Українського. Глядач дійсно хоче бачити наші історії, наших акторів, чути нашу мову. На премію «Золота Дзиґа» як член кіноакадемії я віддивилась все, що створено за останні роки. Повнометражного художнього кіно зараз дуже мало. Але навіть з того, що є — фільми різні за жанрами, є і драми, і комедії. 

У нас потужне документальне кіно, яке ми презентуємо на світових кінофестивалях, а от сучасних українських художніх фільмів, які цікаво було б показати світові, — поки одиниці

— А щодо театру — як він змінився після початку повномасштабної війни?

Театр зараз працює зовсім інакше. Впливає усе: відстань до лінії фронту, повітряні тривоги, комендантські години. Наприклад, в Ужгороді, де не було жодного дня комендантської години, вистави досі починаються о 19:00, як і раніше. А ось у Києві театр ім. Франка грає вже о 15:00 або 17:00.

У Харкові, Сумах і Херсоні ситуація критична: вистави тільки в укриттях. А в Харкові театри буквально виживають. Вони самі оплачують оренду тих приміщень, які є в укритті. Люди отримують 25% ставки — тобто менше ніж 100 доларів на місяць.

Ми не завжди можемо спланувати репертуар. Якщо в актора є бронь — він грає. Якщо приходить повістка — сьогодні він ще на сцені, а завтра вже ні.

Фото: Yuri Mechitov

Під час повітряних тривог ми зупиняємо виставу, чекаємо в укритті, а потім продовжуємо з тієї ж хвилини, на якій зупинились. Не завжди є можливість після закінчення повітряної тривоги продовжити й дограти виставу того ж вечора. Адже останні два тижні в Україні повітряні тривоги тривали по 8 годин. І таке від росіян можна очікувати не лише вночі.

Якщо ми розуміємо, що люди не встигнуть до комендантської години потрапити додому, то вистави переносять на інший день. Гастрольні поїздки зараз — величезний фінансовий ризик для театру.

У Львові в нашому театрі ім. Марії Заньковецької до повномасштабної війни перед початком вистави лунало аудіовітання та прохання вимкнути мобільні телефони. А зараз звернення починається словами: «Слава Україні!» І зал відповідає: «Героям слава!» І далі звучить: «У разі повітряної тривоги ми зупинимо виставу й адміністратори допоможуть вам спуститись в укриття». І вже потім починається вистава. І незалежно від того, про що вона, після вистави ми виходимо на поклін і обов’язково говоримо: «Наші теплі зустрічі можливі лише завдяки ЗСУ». Бо в залі й на сцені — люди, чиї рідні на фронті: сини, дочки, чоловіки, брати, сестри, батьки. І після кожної вистави ми в театрі імені М. Заньковецької зі сцени оголошуємо про збір донатів. Постійно. Знову і знову.

— Ви граєте в театрі, знімаєтесь в кіно, берете активну участь у громадському житті. У чому сьогодні ваша внутрішня опора?

В людях. І не тільки знайомих. Можу зустріти когось на вулиці, і людина скаже, що я її підтримала — фільмом, виступом, словом. Такі зустрічі трапляються саме в моменти зневіри. І саме вони надихають.

Проєкт співфінансується за рахунок коштів Польсько-Американського Фонду Свободи в межах програми «Підтримай Україну», реалізованої Фондом «Освіта для демократії»

20
хв

Римма Зюбіна: «Українок за кордоном видають очі»

Діана Балинська

Гжегож Яніковський: Репетиції до «Калігули» — п'єси за мотивами Альбера Камю — ви розпочали у театрі ім. Івана Франка в Києві ще до російського вторгнення. Втім, вони були перервані майже на три місяці. Прем’єра відбулася у липні 2022 року. Як сьогодні сприймають виставу в Києві? Торік ви представляли «Калігулу» на фестивалі в Авіньйоні. Як її сприйняли там?

Іван Уривський: Ми показали «Калігулу» не лише в Авіньйоні, а й на кількох інших фестивалях, — зокрема в Сараєво. Звісно, передусім ми граємо цю виставу в Києві, де глядач її дуже полюбив. Вона вже була зіграна понад сто разів.

Я довго думав, у чому феномен сприйняття цієї постановки. І після фестивалів і розмов з багатьма людьми дійшов висновку, що тема тиранії та деспотизму стосується всього світу. Звісно, для українців це особливо болюча тема, бо війна робить її буквально відчутною. Але наша вистава зумовила появу сильного відгуку й у Франції, хоч тамтешня публіка й не має безпосереднього досвіду пережиття війни. Коментарі й розмови в Авіньйоні були дуже глибокими. Тема «Калігули» універсальна — вона не може залишити байдужим. Ми бачимо, що коїться у світі: збройні конфлікти, хунти, найманці, тероризм. Тому диктатура — це болюча тема для багатьох країн. Хтось перебуває в епіцентрі бурі, а хтось — начебто й у безпеці, проте це може бути лише ілюзія.

Ми не знаємо ні дня, ні години, коли і де Калігула може з’явитися наступного разу

— Що для вас означає робити театр у країні, де йде війна? У 2024 році ви поставили «Марію Стюарт» Шиллера, а цьогоріч — «Макбет». Як вам це вдається?

Зізнаюсь, зараз я ставлю більше вистав, ніж до повномасштабного вторгнення. Коли почалася війна, ми не працювали майже три місяці. Готували концерти, поетичні вечори для наших військових. Ми були наче в тумані — не знали, чи зможемо ще колись робити театр. Чи потрібен він взагалі? Але коли ми нарешті поставили «Калігулу», виявилося, що глядачі дуже потребують театру. Люди хочуть жити більш-менш нормально, відволіктися від жаху війни. Тому я почав експериментувати з різними жанрами. Наприклад, ставити комедії, чого раніше не робив. Насамперед ми як колектив мусили усвідомити себе і свою ситуацію. Потім почали питати глядача: який театр йому потрібен зараз? Чим має бути театр в Україні?

— Ви ставите переважно українську й світову класику — «Трамвай „Бажання“» Вільямса, «Пер Ґюнта» Ібсена, «Марію Стюарт» Шиллера. Також ставили Стріндберга, Гоцці, Гоголя. Кажуть, що ви завжди трохи деконструюєте класичні тексти. У чому ваша режисерська стратегія?

 Кожного разу, коли обираю п’єсу, намагаюся ставити її так, як я її розумію. Я добре знаю, що працюю з класикою, тому не вношу радикальних змін. Просто уважно читаю твір, намагаюсь глибоко його зрозуміти. Потім дивлюсь постановки цієї п’єси в інших європейських театрах. І в якийсь момент починаю розуміти: ось чому інші режисери зробили так, а я бачу це інакше. Мабуть, звідси й з’являється враження, що я деконструюю класику.

«Калігула» Уривського на фестивалі в Польщі. Фото: Julia Weber

 — Часто скорочуєте текст або переставляєте сцени?

— Наша «Калігула» триває годину і п’ятнадцять хвилин. Це сильно скорочена версія твору. Ми просто не могли зробити стільки репетицій, скільки хотіли. Постійно лунали повітряні тривоги, і нам забороняли репетирувати під час загрози обстрілу. Тож ми адаптували виставу до реалій війни. Згадаю лише, що не раз доводилося зупиняти виставу і разом з глядачами спускатися в укриття.

— У 2024 році ви отримали Державну премію імені Тараса Шевченка за виставу «Контопська відьма». У червні ви вирушаєте з цією виставою до США і Канади. Про що ця вистава?

— У травні ми показали її в Польщі, а в червні дійсно летимо за океан. «Конотопська відьма» — це шкільна обов’язкова література в Україні. Григорій Квітка-Основ’яненко — один з перших, хто писав прозовані творі українською. Це така бурлескна сатира. Вистава розповідає про початок війни Польщі з Росією, а козаки хочуть уникнути призову, бо не хочуть воювати. Вони запрошують війта Конотопа на так звану сотенну раду — козацькі збори, де місцеві сотник і писар намагаються переконати всіх довкола, що в місті завелися відьми. Щоб їх знайти, треба влаштувати «полювання на відьом» і випробування водою, тобто почати топити жінок — одну за одною. Та котра не втопиться і є відьмою.

Це страшна історія, майже хорор, але написана як комедія. Наша вистава побудована на фольклорі, народності. Це спроба уявити, як усе могло виглядати. Глядачі обожнюють цю виставу. Ми зіграли її вже понад 200 разів.

20
хв

Іван Уривський про «Калігулу»: «Тема тиранії і деспотизму зараз стосується всього світу»

Polska Agencja Prasowa

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

Митці та відродження народу

Ексклюзив
20
хв

Генерал Річард Ширрефф: Трамп фактично «в ліжку» з Путіним — і до цього треба звикнути

Ексклюзив
20
хв

USAID рятувало життя українців. Чим замінити цю допомогу? ‍

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress