Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
Українка Ольга Ярема-Винар — спеціалістка з консервації текстилю одного із найбільших музеїв світу The Metropolitan Museum of Art (консервація — збереження твору мистецтва в незмінному стані, незважаючи на плин часу — Ред.). Першу вищу освіту вона здобула у Львівській національній академії мистецтв, незабаром її авторські роботи в техніці ткацтва стали впізнаваними й поцінованими. А згодом вона переїхала за океан — навчатися і працювати в США. Досвід Ольги Яреми-Винар показує, що можна все почати з нуля й досягти успіху, якщо мати улюблену справу та наполегливо йти вперед.
Сьогодні вона опікується колекцією гобеленів від Ренесансу до ХІХ століття в американському музеї мистецтв «Метрополітен», стежить за умовами їхнього експонування та станом збереження. А ще, наче героїня «Тисячі й однієї ночі», літає зі своїми гобеленами світом, супроводжуючи їх від музею до музею.
Коли почалась велика війна, Ольга та її колеги записали відеоінструкції, як швидко пакувати та зберігати колекції текстилю, а тоді відправили їх до українських музеїв. Чим допомогли зберегти українську спадщину, яку Ольга вважає частиною світової.
Анастасія Канарська: Відділ консервації текстилю Музею мистецтва «Метрополітен» відзначає 50-річчя. 22 з них ви є його частиною. Як розпочалась ця професійна пригода?
Ольга Ярема-Винар: Вперше я приїхала до Нью-Йорку зі Львова на запрошення Українського музею в 1990 році. Мої домоткані костюми демонструвались на благодійному показі, метою якого було зібрати кошти на новий будинок музею. Друге моє знайомство з США сталось у штаті Колорадо, де я вісім років жила, вивчала англійську мову й навіть планувала стати медсестрою. Але одна з місцевих українок переконала мене не йти в якусь іншу сферу, а шукати чогось близького до того, що я робила в Україні, вдосконалюватись у цьому напрямі. За її порадою я вступила до Денверського університету й отримала ступінь магістра. Моя донька саме закінчила бакалаврат, і ми з нею вирішили, що далі поїдемо вчитися на східне узбережжя Америки, адже цей регіон має кращі освітні пропозиції.
Початок життя в Нью-Йорку збігся з трагедією 11 вересня. Я закінчила програму з цифрових медіа й шукала роботу, але не могла знайти, бо в місті багато навчальних закладів з подібною спеціальністю. Я не мала жодних контактів й подумала, що варто піти попитати в якийсь великий музей. Відповідних вакансій не було, лише робота тренером працівників музейних крамничок на пів ставки. З неї і почалась моя пригода з музеєм «Метрополітен».
Мені тоді видали посвідчення зеленого кольору, тоді як у постійних музейних працівників вони були жовтими. Я дивилась на них і мріяла колись теж таке отримати
Згодом мені запропонували повну зайнятість, моїм обов’язком стало робити звіти. Але це виявилось зовсім не моє.
І от якось я сиділа, переглядала музейну газетку, яка виходила раз на два тижні, й прочитала, що відділ реставрації текстилю очолила нова завідувачка, яка походить з Румунії та має таку ж освіту, як я. Недовго думаючи я зателефонувала й запропонувала познайомитись. Вона погодилась. Я взяла якісь свої роботи, світлини, і їй вони дуже сподобались. Вона сказала, що саме шукає таку людину, бо має гобелен, який готується до експозиції. Потрібен хтось з відповідними знаннями. Втім довелось зачекати ще пів року, перш ніж знайшлось фінансування на повну ставку.
Пригадую, що спеціально придбала діловий костюм для співбесіди, яка в результаті відбулась зненацька, і я так і не встигла цей костюм одягнути (сміється)
Я пропрацювала рік, але завдяки тому, що вмію ткати, маю добре відчуття кольору й здатна відтворити втрачений рисунок, мені запропонували залишитись і згодом пройти шлях від асистента консерватора до консерватора.
Консервація може бути дуже складним процесом, але завжди приємно спостерігати за об’єктом від початку до кінця, а особливо, коли успішно закінчений гобелен висить на стіні. Оскільки я опікуюсь колекцією гобеленів від Ренесансу до ХІХ століття, то я регулярно перевіряю умови гобеленів у постійній експозиції. Можна сказати, я їхній лікар, який займається профілактикою. Я не тільки до них навідуюсь, а й фіксую стан збереження, вимірюю рівень освітлення, чищу від комах і пилу. У наших колекціях The Met є неймовірні предмети. Працювати над цими творами, щоб зберегти їх для майбутніх поколінь, надзвичайно приємно.
А.К: І все це завдяки вашій сміливості взяти й одразу зателефонувати! Тим нашим читачам, кому випаде нагода вперше відвідати «Метрополітен», на що насамперед ви порадили б звернути увагу?
О.Я-В: «Метрополітен» нещодавно відсвяткував 175-річчя. Це величезний комплекс музеїв, і одного дня в ньому замало, щоб усе подивитись. У мене буває чимало гостей, і я завжди питаю: який ваш улюблений період? Часто люди хочуть побачити імпресіоністів та постімпресіоністів. Особливо тепер, коли змінили написи й художників Архипа Куїнджі, Івана Айвазовського та Іллю Рєпіна вже не називають російськими художниками. Гості просять показати їхні картини. А ще — «Танцівницю в українському вбранні» Деґа (протягом багатьох років картина мала назву «Російська танцівниця», але експлікацію було змінено після російського нападу 2022 року та скарг від українців до адміністрації музею щодо помилки — Ред.). Українці часто фотографуються біля цієї роботи.
Якщо хтось цікавиться середньовічним мистецтвом, а це один з найулюбленіших моїх періодів, то я запрошую у відділ середньовічного мистецтва. Якщо є якась надзвичайно цікава тимчасова виставка — пропоную її подивитись.
А.К: Знаю, що ви не втрачаєте професійних контактів з колегами з України, співпрацюєте також з польськими музейниками…
О.Я-В: Я читала лекції в Україні в межах Програми Фулбрайта: про Музей Метрополітен, реставрацію та збереження текстилю. Підтримую контакти з колегами. Неодноразово «Метрополітен» відвідував керівник відділу консервації антикварного текстилю Музею Королівського замку на Вавелі Єжи Хольц. Також до нас приїжджала Юстина Мєчнік — керівничка майстерні консервації тканин Національного музею у Варшаві. Загалом ми маємо гарні контакти з колегами з різних країн.
До моїх обов’язків між іншим входить супроводжувати роботи з колекції, якою я опікуюсь. Гобелени часом позичаються іншими музеями в США та Європі. Я їх привожу й присутня, коли експонати розвішують, знімають, пакують.
Часто подорожую навіть вантажними літаками, якщо експонат потребує великої скрині
Коли почалось російське повномасштабне вторгнення, до мене звернулась знайома з України з проханням надати інструкції пакування текстилю, щоб це можна було робити оперативно, без шкоди для експонатів. Ми записали відео й надали цю інформацію в Центр збереження культурної спадщини у Львові. Також зібрали кошти й переслали до Польщі для закупівлі пакувальних матеріалів.
А.К: Ви приїхали зі Львова до США в 1992 році й пройшли довгий емігрантський шлях, який для кожного має свої камінці на дорозі. Що б ви зараз сказали собі тодішній, що порадили б жінкам, які зараз вимушені починати все з нуля в нових країнах?
О.Я-В: Дуже важливо вірити, що ти можеш почати з нуля. Навіть коли я, намагаючись вдосконалити англійську, працювала в магазині на канікулах під час навчання, або вчила працівників, або робила звіти — я завжди прагнула виконувати свою роботу якнайкраще й шукала те, що можу зробити такого, що інші не можуть і не вміють. Це завжди мені дуже допомагало. Щоб знайти свою першу роботу, надіслала 300 листів і отримала два чи три запрошення на співбесіди, які завалила. Що ж, якщо одні двері зачинені, інші обов’язково відчиняться.
А.К: Що в новому середовищі вас вразило найбільше і що захотілось відразу запозичити? І навпаки — що захотілось зберегти, чому по можливості навчити нових друзів?
О.Я-В: Я дуже оцінила своє виховання. Вдячна батькам за те, що винесла з дому. Вони навчили дбати про свою сім’ю та берегти традиції.
А.К: Ваша доня Ярина працює в Колумбійському університеті, а внучка вчиться у початковій школі й у захваті, коли ви маєте можливість бути разом і куховарити. Яка улюблена сімейна страва?
О.Я-В: Все, що ми робимо разом.
А.К: Львів і Нью Йорк, якби треба було кожному подарувати по одному слову, які би це були слова?
О.Я-В: Моє серце належить Львову.
Журналістка й театральна фотографка. Магістр журналістики ЛНУ імені Івана Франка. Безцінний досвід отримала в легендарній львівській газеті «Поступ», де відповідала за сторінки про культуру у світі. Друкувалась у численних виданнях в Україні й за кордоном. 10 років була авторкою українського тижневика «Наше слово» (Варшава). Велику добірку текстів можна прочитати в розділі «Штука» Zbruc.eu. Співтворить українську секцію Culture.pl. Стипендистка програми «Gaude Polonia» — 2020 з проєктом театральної фотографії.
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
