Ексклюзив
20
хв

Пауза Трампа у поставках боєприпасів залишає українців без захисту. Що стоїть за цим рішенням і як це вплине на хід війни?

Це удар по артилерії, ППО та F-16. І це посилення російського терору. Сполучені Штати призупиняють частину військових поставок до України. І найсильніше наслідки цього рішення відчують звичайні цивільні українці

Альдона Гартвіньська

Збиті російські безпілотники, виставлені на конференції «Fair play: чесна гра». 27.06.2025. Фото: Укрінформ

No items found.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

Адміністрація президента США Дональда Трампа підтвердила часткове призупинення поставок боєприпасів до України. Йдеться також про призупинення вже запланованих поставок, зокрема ракет для протиповітряної оборони. Офіційною причиною є значне зменшення американських запасів зброї. Вже призупинено поставки артилерійських снарядів 155 мм, PAC-3 Patriot, GMLRS, Stinger, AIM-7 та протитанкових ракет Hellfire. Це значно вплине на здатність України відбивати російські ракетні й дронові атаки.  

«Герані» на висоті. Що зупинка військової допомоги означає для фронту?

Рішення Білого дому про призупинення поставок збіглося в часі з найбільшими дроново-ракетними атаками Росії на Україну, а також з помітною ескалацією використання засобів повітряного нападу в останні тижні. Бо немає ночі, коли по небу не пересувалися б сотні російських дронів Geran-2, які в народі називають шахедами. Однак ці безпілотники вже не мають нічого спільного з країною-виробником, Іраном. Росія вже давно самостійно виробляє ударні дрони, які були вдосконалені та пристосовані до їхніх вбивчих цілей. Змінилася і тактика запусків ударних безпілотників — вони тепер літають на набагато вищій висоті, через що є складнішою ціллю для українських мобільних груп протиповітряної оборони.  

«Часто ми бачимо шахеди на наших моніторах, і теоретично вони дуже близько, — каже Барбер, один із солдатів мобільної групи ППО. — Але вони летять так високо, що ми можемо лише безсило провести їх поглядом. Наші зенітки (протиповітряна гармата ZU-23) не можуть їх дістати. А потім для удару шахеди різко пікірують майже вертикально вниз. Ось чому вони дедалі частіше влучають у свої цілі».  

Збитий в українському небі ворожий дрон, зібраний з деталей іноземного виробництва. Фото: East News

Атаки дронами найчастіше поєднуються з комбінованим ракетним ударом. Разом із сотнею дронів у повітря піднімаються літаки, які несуть балістичні чи гіперзвукові крилаті ракети, які найефективніше збиває система Patriot.  

Марк Мейснер, економічний і військовий аналітик ISBNews, стверджує, що призупинення поставок для України — це дуже поганий сигнал. Парадоксально, але йдеться не про снаряди 155 мм, які найчастіше використовують на полі бою. З ними ситуація не критична — останні поставки з Європи, особливо в чеському транші, дозволили відновити запаси.  

«Фатальним є призупинення поставок ракет PAC-3 для систем Patriot, — каже Мейснер. — Попит на ці ракети величезний, останнім часом їх шукали вже по всьому світу, виробничі потужності розписані на десятиліття. Це зараз єдиний вид озброєння в Україні, який може знищувати російські балістичні ракети».  

До балістичних ракет належать кинджали й іскандери. Саме останні стали причиною найбільших трагедій, як-от ракетний удар по центру міста Суми у Вербну неділю 2025 року, коли загинули 34 людини, а 117 було поранено, чи атака на піцерію «Ria» в Краматорську, де загинуло 13 осіб, зокрема українська письменниця Вікторія Амеліна.  

Небо, відкрите для «кинджалів». Що не надійде до України?

Детальний аналіз того, що більше не надійде до України, провів Бартош Савицький, аналітик порталу WarNews.pl, наголосивши також, що вже понад пів року немає жодних нових пакетів підтримки з боку США. Попередня допомога відправлялася ще за рахунок попередньої адміністрації. 

З технічної точки зору, зазначає він, у українців зараз немає проблем з артилерійськими боєприпасами завдяки альтернативним джерелам виробництва — кооперативним чи європейським. Нинішнє рішення може викликати лише локальні, а не стратегічні дефіцити на всій лінії фронту — принаймні в найближчі місяці чи навіть рік.  

Так само некритичним буде вплив призупинення поставок керованих ракет Hellfire, які були розроблені для знищення броньованих цілей, оскільки Україна має обмежену кількість носіїв для них. Аналогічно з переносними зенітно-ракетними комплексами MANPADS, які ефективні проти низьколітаючих цілей. Вони можуть бути замінені польськими Piorun чи Grom (хоча можуть — не означає, що будуть — Ред.).   

Савицький підкреслює, що росіяни відчули наслідки ударів HIMARS ще у 2022 році, тому активно протидіють їх використанню. Можливо, призупинення поставок ракет не буде критичним для ЗСУ, бо кількість бойових операцій з їх використанням суттєво зменшилася за три роки повномасштабної війни через активність російської ППО й радіоелектронної боротьби. 

Але HIMARS залишаються стратегічним елементом озброєння ЗСУ

«Снаряди GMLRS для HIMARS дозволяли атакувати ближній тил росіян, райони зосередження військ, склади та польові бази на відстані до 70 кілометрів від позицій української артилерії і змусили росіян відсунути свою логістику на незручні для них 100 кілометрів від лінії фронту», — додає Марк Мейснер.  

І підкреслює, що брак ракет AIM-7 для систем ППО NASAMS та винищувачів F-16 суттєво послаблять українську ППО. Тоді як відсутність зенітних ракет малого радіусу FIM-92 Stinger та протитанкових керованих ракет Javelin теоретично можна компенсувати — приміром, польськими Piorun.  

«Однак, у сукупності ці перебої з поставками будуть дуже болючими для України, особливо у сфері ППО й ураженні російського тилу», — підсумовує Мейснер. 

Тисячі українців дедалі частіше ночують у метро, щоб уберегтися від ударів росіян. Ті, хто живуть далеко від метро, — а таких більшість — ховаються у коридорах квартир. Фото: BARBARA WOJAZER/AFP/East News

Наближається новий трагічний поворот в історії України

Настрої в Україні не такі стримані, як у іноземних експертів. На своїй сторінці Facebook Юрій Касьянов, громадський активіст, волонтер, військовий і розробник безпілотників, пише:  

«Не пам'ятаю жодного випадку, коли б Штати перестали комусь допомагати, і цей хтось вижив, особливо якщо він бореться з найагресивнішою і найжорстокішою імперією в світі.

У нас практично немає жодних шансів після того, як США вийшли з гри і припинили поставки навіть зенітних ракет. Європейська допомога замала й не може замінити американські поставки за номенклатурою. Наприклад, у них просто не виробляються ракети для Patriot, а це означає, що нам не буде чим збивати балістику.

Тепер немає ніяких сумнівів, що Трамп — агент Кремля. Він фактично віддає Україну Путіну відповідно до нових/старих секретних протоколів пакту Молотова-Ріббентропа. Згодом він віддасть йому Східну Європу — американське НАТО не стане воювати ні за країни Балтії, ні за Польщу. Європейці це розуміють, але не встигають підготуватися до війни, тому їм вкрай вигідно підтримувати нас до останнього.

Настає черговий трагічний поворот в історії України. Немає жодних шансів зберегти свободу і незалежність без американської допомоги. Майже жодних, якщо не буде радикальних змін у політиці, економіці, мобілізації, командуванні, дипломатії.

Жити як раніше вже не можна. Часу майже не залишилося».

Пусті ящики з-під боєприпасів на першій лінії фронту, Україна. Фото: Альдона Гартвінська

America First чи Путін first?

Видання Politico, посилаючись на власні джерела, пише, що рішення Білого дому про призупинення поставок боєприпасів виявилося несподіванкою навіть для деяких близьких соратників Дональда Трампа. Журналісти зазначають, що інформацію про рішення не отримали навіть ті, кого зазвичай попереджали заздалегідь —  окремі члени Конгресу, чиновники Державного департаменту та ключові європейські союзники.  

Рішення про призупинення поставок прийняв керівник департаменту політики Пентагону Елбрідж Колбі разом з вузьким колом радників. Вони мотивували це тим, що запаси деяких стратегічних видів боєприпасів можуть вичерпатися, а це не відповідає основним принципам політики Білого дому — «America First». А NBC повідомляє, що це було ініціативою міністра оборони США Піта Гегсета. І що перевірка не виявила критичного браку зброї у Пентагону.

Історик Девід Роденко (David G. Rodenko), спеціаліст з країн англосфери в Kellogg College, а також автор популярного YouTube-каналу «Історія за 5 хвилин», зазначає:  

«Одна ракета PAC-3 коштує близько 4 мільйонів доларів, а червневий контракт 2024 року на 870 таких ракет оцінювався в 4,5 мільярдів доларів. Рішення зупинити поставки має широку підтримку серед прихильників Трампа. Адміністрація подає цей крок як виконання виборчих обіцянок, гасла America First, тобто відновлення власних запасів за рахунок поточних поставок. Це створює політичний дисонанс. Бюджет Пентагону на 2025 рік передбачає 29,8 млрд доларів на виробництво боєприпасів, зокрема значні кошти на лінії PAC-3 і GMLRS, що тільки підсилює аргумент про необхідність експортної паузи».  

За словами Роденка, для крила MAGA (Make America Great Again) заморожування допомоги — доказ жорсткого контролю витрат, тоді як для демократів — це ерозія міжнародної політики США. За даними опитування Pew Research у травні 2024 року, 47% американців вважають, що європейські союзники повинні збільшити власні витрати на оборону.  

«Хоча Державний департамент пом’якшує повідомлення, кажучи про тимчасову паузу, для значної частини Європи це сигнал про крах довіри до союзницьких гарантій», — впевнений Роденко

«Є інформація, що також призупинені навіть ракети, частково профінансовані Європейським інструментом миру, — додає історик. — Це знову підриває довіру до США, бо партнери сумніваються в реальній цінності союзницьких гарантій, якщо Білий дім може в будь-який момент так просто зупинити постачання.

Загальна вартість схваленої військової допомоги Україні з Європейського інструменту миру вже перевищила 10,6 млрд євро, що підвищує політичну вагу будь-якої затримки. Схоже, США відкрито дають зрозуміти: якщо хтось хоче американської зброї, він має реально співфінансувати її виробництво. Тому країни НАТО стоять перед вибором: або вкладати гроші в американські виробничі лінії, або будувати власні ланцюги поставок».  

Експерти з різних боків заспокоюють, що ситуація не настільки драматична, щоб змінити положення на фронті — принаймні в найближчі місяці. Однак те, що поставки не скасовані, а призупинені, може означати, що вони стали новим козирем у переговорах. Козирем у грі, де на кону — життя цивільних під російськими ракетами. 

No items found.
Р Е К Л А М А
Приєднуйтесь до розсилки
Thank you! Your submission has been received!
Oops! Something went wrong while submitting the form.

Журналістка та авторка книг (зокрема, «Швеція. Де вікінг п'є вівсяний лате»). Доставляє військову допомогу на передову. Вперше побачила війну на власні очі у грудні 2022 року. Саме тоді вона прийняла рішення повертатися на передову з допомогою якомога частіше. Сьогодні про неї говорять, що вона — «чоткий тил». Солдати ефективно воюють з гвинтівками, а вона — тил з фотоапаратом і відеокамерою, який відчуває обов'язок говорити про те, що відбувається. Хоче й надалі залишатися на місці — допомагати і показувати реальність війни — не завжди в чорних і сумних кольорах. 

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

Фотографія не померла — вона змінилася

Альдона Гартвіньська: Вам не здається, що професія фотографа, особливо в контексті війни, стала набагато складнішою через те, що у вільному доступі є безліч аматорських фотографій, які люди викладають в інтернет? На місці події найчастіше опиняються звичайні люди. І чи не кожен з них зараз має хорошу камеру на смартфоні. Яке в цьому всьому відведено місце для професійної фотографії, особливо під час війни?

Мацей Зигмунт: Деякі мої знайомі фотографи-академіки стверджують, що фотографія померла. Саме через надлишок знімків, якими ми щодня завалені — головним чином в соцмережах. 

Вони кажуть, що фотографія знецінилася, що «всі ми фотографи», бо кожен має свій телефон, і мистецтво вже не таке важливе

На мою ж думку, довгострокові документальні проєкти зараз переживають розквіт. Видаються фотоальбоми, втілюються ідеї на межі мистецтва і документалістики або такі, що виконуються аналоговими методами, наприклад, робота Олівера Чанаріна і Адама Бромберга, які освітлювали фотопапір у місцях, де солдати ISAF [Міжнародні сили підтримки безпеки — оперативні війська, сформовані переважно збройними силами країн-членів НАТО, що займаються підтриманням миру в Афганістані — Ред.] натрапили на імпровізовані вибухові пристрої.

У цьому потоці аматорських фотографій, відео, коротких форм, роликів досі, — а може, навіть особливо зараз — є місце для довгострокових проєктів, пов'язаних з тим, що ти як фотограф довго перебуваєш у певному місці. Ми не дивимося тільки на саму подію, яку документуємо, бо це може зробити кожен за допомогою смартфона або камери GoPro. А за короткий час не так легко встановити ближчі стосунки з людиною, яку докуменуєш, яка є героєм репортажу.

— Що ви маєте на увазі, кажучи, що саме зараз з'явилося місце для таких проєктів? Фотографи мають більше завдань такого типу?

— Бажаючих поїхати на війну немало, але разом з тим нелегко знайти когось, хто розуміє серйозність ситуації та потреби аудиторії. Будь-хто може створити якийсь випадковий контент. Завдання — знайти когось, кому ми можемо довіряти, що він привезе матеріал, зроблений з дотриманням усіх етичних норм. Тому дуже часто, коли до мене звертаються медіаагенції, НУО чи ЗМІ, вони самі хочуть обговорити етичні аспекти. Наприклад, як я знаходжу своїх героїв. Вони хочуть знати, наскільки правдивим може бути матеріал, який я доставлю.

— Пошуки такого героя, особливо в небезпечному місці, викликають сильні емоції. Після закінчення зйомок ви продовжуєте шукати своїх героїв? Чи траплялося вам повертатися, щоб показати їхню подальшу долю? Чи просто перегортаєте сторінку й рухаєтеся далі?

— Коли я починаю документувати якусь історію, так звану human story героя, я відразу маю на увазі, що хочу повернутися до цієї теми або спробувати розширити не тільки особисту історію, але й, наприклад, зв'язатися із сім'єю героя, його знайомими чи людьми, які якимось чином пов'язані з ним, але знаходяться в іншому місці.

Таким прикладом є проєкт, який розпочався на початку повномасштабної війни. Я зв'язався з однією з волонтерок, з якою провів інтерв'ю. В результаті з'явилося кілька зворушливих портретів з часів, коли Київ був геть знелюднений. Потім я потрапив до її чоловіка, який є військовим капеланом, активно переміщається по фронту, виконуючи свою службу в дуже небезпечних місцях. Документуючи його роботу і роблячи фотографії й відео за його участі, я намагався, щоб це було цілісним матеріалом, незважаючи на те, що кожна фотографія віддалена від іншої як територіально, так і часово. Я досі підтримую контакт з цією родиною і хотів би продовжити цю історію під час наступних поїздок.

— Але, працюючи в таких умовах, ви, мабуть, усвідомлюєте, що ваші зустрічі можуть бути останніми. Чи не є це трохи гнітючим?

— Іноді вони і є останніми. Усі ми в певному сенсі навчилися жити з усвідомленням, що така ситуація може трапитися. До того ж кожна моя поїздка — навіть начебто безпечна — може закінчитися погано, бо ніколи не знаєш, що раптом звідки впаде. У місце, де ти був десять разів, на одинадцятий раз може прилетіти дрон, впасти ракета, а по дорозі може статися ще безліч речей. Це загроза життю, близькість смерті в нашій роботі є постійною, тому ми звикаємо до цього й не думаємо про це щодня. Підсвідомо ми витісняємо цю неминучість реалій війни з наших думок.

— Добре, але у тебе є сім'я. Припускаю, що ти не можеш приховати від них свою професійну діяльність, коли їдеш на фронт. Як поєднати сімейне життя і фотографування війни? Адже здається, що фотографи повинні бути самотниками, щоб нікого не наражати на передчасну жалобу.

— Це той самий механізм. Живучи в умовах війни або поблизу, ми якось звикли до цього. Коли я виїжджав на свої перші проєкти на схід і перед від'їздом заїжджав до рідного дому, не всі були задоволені, коли дізнавалися, що за завдання стоїть переді мною. Тільки для мене це — місія. Я хочу бути з людьми в цих складних ситуаціях і документувати їхнє життя, бо це важливо.

Я вже багато років співпрацюю з НУО і не завжди фотографую красиві речі — зазвичай це складні й проблемні ситуації. Тому, коли почалася російська інвазія в Україну, я знав, що настав той момент, коли я потрібен саме тут. Незалежно від того, чи заробиш на цьому гроші, чи ні, ти просто відчуваєш, що твоя робота може принести якісь зміни, хай навіть незначні.

А повертаючись до моєї родини, спочатку всі дуже переймалися і під час моїх перших поїздок завжди хвилювалися за мене. Зараз маю враження, що вони звикли. При зустрічі вже не питають: «Навіщо?», а лише: «Коли знову їдеш?». Для них моя робота в певному сенсі стала нормою.

Раніше моя бабуся плакала, дочка теж. Зараз усі змирилися і розуміють мої рішення

— Але ви не відразу поїхали на передову. Межі розмивалися дуже непомітно.

— Так, все відбувалося поступово, без раптового стрибка у вир подій. Почалося з того, що війна прийшла до Кракова, міста, в якому я живу, у вигляді біженців на вокзалі. Я пішов туди з фотоапаратом і почав їх знімати. Потім працював для мережі неурядових організацій, які займалися управлінням приймальними центрами. Вони шукали фотографа, який би з повагою до людської гідності документував усе, що тоді відбувалося.

Пізніше разом із знайомими фотографами я вирушив у бік Перемишля, до кордону. Потім був Львів, а потім далі на схід: Київ, Ірпінь, Чернігів, Харків… Зрештою я опинився так далеко, наскільки це було можливо.

— Бо далі вже були російські позиції. Як тоді ви справляєтеся зі страхом? Бо я не вірю, що страху немає. Він вас мотивує чи блокує? Ви знаєте свої межі, коли потрібно відступити?

— Ніколи не знаєш, коли тебе охоплять страх чи тривога. Мені здається, що коли подорожуєш у великій групі або навіть удвох, то легше. Бо ви підтримуєте одне одного, а рішення приймають кілька людей. Ти не вирішуєш сам, чи їхати в місце, де дуже спекотно. Тоді ти відчуваєш, що більше голів працює над твоєю безпекою. Я маю набагато більше сумнівів, коли подорожую сам — таке теж траплялося. Наприклад, я сам потрапив на Запорізький фронт, в околиці села Роботине. Тоді я мусив боротися з власним розумом, самостійно приймати рішення і брати на себе повну відповідальність. 

Найбільшим твоїм ворогом є думка, що фотографа ж не вб’ють. Бо тоді мусиш собі пояснювати, що ти не є незнищенним. Втім, війна в Україні показала, що журналісти гинуть, а іноді навіть стають ціллю атак.

Під кайфом адреналіну ти здатний витримати набагато більше і легше впоратися з сумнівами. Особливо під час раптового обстрілу, коли потрібно швидко приймати рішення: в який бік бігти, де ховатися, де твої друзі, чи кликати їх і шукати, чи зараз потрібно дбати тільки про себе... Мені здається, що такі рішення я приймаю досить швидко й ефективно. Зрештою, я все ще тут.

— Тобто страх мотивує, а не паралізує?

По-різному, але загалом я маю враження, що межа між паралічем і мотивацією завжди є тонкою. Я боюся, що мотивація виявиться ілюзорною і приведе мене в оману або в місце, де я не повинен опинитися. 

Етика на фронті

— Після прем'єри «20 днів у Маріуполі» люди трохи краще зрозуміли, в чому полягає робота репортера, журналіста, фотографа. І що іноді ми показуємо речі, на які вони навіть не хочуть дивитися, але ми мусимо їх показати, щоб світ знав. Чи є у тебе якась моральна, людська межа, яку ти не переступиш? Є щось, чого ти б не показав?

— Мабуть, так, але я намагаюся документувати, фотографувати те, що відбувається в даний момент. Навіть якщо це дуже травматичний момент або щось, чого наші очі не хочуть бачити, я все одно натисну кнопку затвора. Однак, рішення про те, чи буде така фотографія опублікована, чи буде надіслана конкретному отримувачу, не обов'язково належить мені.

Часто, як ти сама кажеш, такі моменти є несподіваними – і раптом ти залишаєшся з цим кадром, з цим зображенням, якого не очікував. І з'являється якийсь страх, удар емоцій, коли твої руки можуть тремтіти, а ти намагаєшся записати інтерв'ю з людиною, яка дуже сильно постраждала, яка отримала травми. Я пам'ятаю історію, коли я знімав людину, яка була важко поранена після обстрілу. Цей чоловік дуже страждав, але вирішив поговорити зі мною. І от він говорить про біль, а я повинен в цей час тримати камеру стабільно і знімати до кінця. Для фотографа це дуже важко, а для цієї людини — парадоксально — це полегшення. Бо для цієї людини важливо: ось журналіст, свідок моєї історії, він мене слухає, і йому я можу розповісти про цей важкий момент.

Але, напевно, перед тим, як відправити фото, ви також аналізуєте, чи може це фото, наприклад, комусь зашкодити. Коли ви їдете на війну, там є багато інших аспектів, не тільки моральних. Це не тільки питання показати відірвану ногу, але там є багато інших нюансів.

— Це те, про що журналісти часто забувають, що всі матеріали повинні бути узгоджені та затверджені, адже випадкова фотографія може коштувати комусь життя. 

Наприклад, якщо я працюю з якоюсь військовою частиною, волонтерами чи медиками... або коли я знімаю матеріал у лікарні, то часто ці люди не бажають, щоб, наприклад, показували їхні обличчя. Також часто категорично не можна показувати інформацію про те, де був знятий матеріал або де відбулася подія, яку ми описуємо в цій історії. Після публікації неакредитованого матеріалу через тиждень-два там можуть просто впасти ракети. Ми можемо ненавмисно дати росіянам підказку, що це важливе місце або важливі люди. 

Це має особливе значення в контексті роботи з військовими, тому що дуже легко виказати розташування їхніх позицій або баз. Я завжди мушу надсилати знімки і на всяк випадок запитувати, чи можна такі речі публікувати

Деякі фотографії іноді потрібно розмити — чиєсь обличчя або лінії обрію. Інші можна опублікувати з певною затримкою, бо, наприклад, через тиждень після зйомки вони вже покинуть це місце і публікація вже не зашкодить. Це дуже делікатні питання, про які люди часто забувають.

— Багато разів траплялося так, що насправді саме волонтери чи журналісти наражали людей на небезпеку. Вони публікували те, що не слід публікувати. Як ви навчилися цим воєнним правилам? Звідки знали, що можна, а що не можна робити?

— Більшість речей виконувалась у процесі, в бою. Траплялось, піднімаєш камеру, а хтось починає кричати на тебе, щоб ти негайно її сховав. Але також багато разів, ще до від'їзду, я консультувався з досвідченими людьми, зокрема з військовими, що може бути важливим, особливо з точки зору логістики, доріг, місць, де можна безпечно зупинитися.

Коли я вже на місці, коли я потрапляю до якоїсь частини, то дуже уважно стежу за тим, що роблю. Я завжди питаю, щоб не накоїти дурниць і не зашкодити своїми фотографіями чи відеоматеріалами. Зараз взагалі стало необхідно офіційно співпрацювати із пресслужбою, і майже кожен підрозділ має свого пресофіцера. Зміни були введені саме для того, щоб уникнути небезпечних ситуацій.

— Чи це взагалі робота для будь-кого, чи радше ні? І що ти міг би сказати фотографам, які також хотіли б поїхати? До мене часто звертаються фотографи, кажуть, що хочуть поїхати, і я не знаю, що їм відповісти. Що б ти сказав? Як їм до цього підготуватися? 

— Я також часто отримую такі запитання на зустрічах, дебатах, дискусіях. Іноді люди пишуть мені в інстаграм чи месенджер, запитують, як почати, як офіційно туди поїхати, як отримати акредитацію. Але я намагаюсь їх попередити, що це може бути їхня остання поїздка. Або що вони можуть повернутися, але зі значно пошкодженим здоров'ям, тобто інвалідністю. А ще цікаво, що звертаються до мене здебільшого жінки. А взагалі з кожним роком війни таких питань стає дедалі менше. 

Я не можу брати із собою кого забажаю, тому що у нас вже сформована команда. З людей, яким я довіряю і з якими вже працював. Однак, якщо хтось запитує, я намагаюся допомогти, а далі вже кожна людина сама вирішує, чи їхати далі. Як правило, не всі мають достатньо рішучості. А може, просто спрацьовує інстинкт самозбереження, і зрештою більшість все ж відмовляється їхати. Я це поважаю.

А декілька людей, яких я консультував, поїхали і навіть досі працюють в Україні. Вони так само, як я, мають потребу розповідати ці історії, хоча світ дедалі менше хоче їх слухати.

— Але ж ви не збираєтеся здаватися?

— Я дотримуюся визначеного курсу і, коли тільки маю можливість, роблю все, щоб знову долучитися до справи і поїхати. І весь час намагаюся створювати нові можливості для наступних проєктів в Україні.

Фотографії: Мацей Зигмунт

20
хв

«Найбільшим ворогом є думка, що фотографа ж не вб'ють»

Альдона Гартвіньська

Камера тремтить, дротики дрижать — дрон пікірує на землю.Там стоїть велика військова вантажівка. Коли дрон вражає її, запис обривається. На цьому записі від 16 червня 2025 року український FPV-безпілотник влучає у ворожу батарею «Град» десь у Донецькій області. З іншої камери дрона, який завис у повітрі, видно кілька повторних вибухів, вогонь і великий стовп диму. У перехопленій радіорозмові чутно, як росіяни в паніці тікають і кричать, що треба терміново одягнути протигази, бо підбита ракетна установка була «заряджена хімією». 

За даними міністра закордонних справ Андрія Сибіги, у період з лютого 2023 року російські війська використали проти українців понад 9388 боєприпасів з небезпечними хімічними речовинами. І йдеться тільки про задокументовані випадки — в реальності їх набагато більше.

Побратими згорають зсередини

В одній з моїх розмов з Мартою, бойовою медикинею 10-ї гірсько-штурмової бригади, питаю про їхні потреби на фронті, куди готуюсь вирушити: «Ми маємо трохи грошей завдяки збору, незабаром будемо — що вам потрібно? Може, гроші на ремонт машини?». 

«До біса ці машини, нам потрібні протигази, бо наших пілотів щодня вбивають хімією в окопах»

Це був не перший раз, коли я чула подібне. Пам'ятаю, ще навесні 2024 року я отримала повідомлення від колеги, медика з 67-ї бригади, що під Часовим Яром на них кидають гранати, які викликають опіки дихальних шляхів. Вони не знали, що це за субстанція, але біль був настільки сильним, ніби їх розривало зсередини. Жахливо було також те, що медики не мали нічого, що могло б полегшити їхній стан. Вони просто дивилися, як їхні побратими згорають ізсередини. Кількома днями пізніше я зустрілася з хлопцями у Костянтинівці, щоб передати бійцям протигази. Тоді це ще було шоком, частина людей взагалі не хотіла в це вірити — бо як можливо, що в XXI столітті хтось застосовує хімічну зброю?

— Вперше я зіткнувся з цим під час боїв під Кремінною», — розповідає Бур, польський доброволець і бойовий медик, який служить у 67-й бригаді. — Це було в листопаді або грудні 2023 року. Росіяни сильно атакували наші позиції. Вони підходили дедалі ближче й поводились агресивніше. Працювала артилерія, вони били по нас усім, що мали, але все одно не змогли нас відігнати. А ми були так близько, що могли стріляти по них з ручної зброї. 

Не маючи можливості зайняти українські бойові позиції, росіяни почали скидати з дронів гранати зі сльозогінним газом. Бліндажі на першій лінії фронту невеликі, це просто тісна яма в землі, яка має захищати від вибухів снарядів на поверхні. Коли така граната потрапляла у бліндаж, розпилюючи густий, білий газ дратівливої дії, солдати були змушені вибігати на поверхню — стаючи легкою мішенню для розстрілу росіянами. 

Фото: Генштаб ЗСУ

— Сам газ не завдає великої шкоди. Люди потрапили до лікарні в Лимані із сильним головним болем або блювотою, — продовжує Бур. — Але дії росіян виявилися надзвичайно ефективними, бо вони елімінували всю позицію. Пряме влучання танка в нашу позицію не завдало стільки шкоди, скільки цей газ.

За два роки після цих подій їхні методи  лише посилилися. Один з американських добровольців, який воює як бойовий медик в елітній штурмовій бригаді, підтверджує слова Бура. «До мене часто потрапляють постраждалі, які кілька разів зазнали впливу газу, — каже він. — Росіяни кидають гранати з газом, доки ми не вийдемо з укриття. Потім атакують дронами FPV і обстрілюють. Найчастішими симптомами є сильний кашель і задуха». 

Взимку цей медик надавав допомогу постраждалим від отруйних газів кілька разів на тиждень. Тоді їхні позиції дуже агресивно штурмовалися. Американець підозрює, що в російській армії можуть бути підрозділи, які спеціалізуються на газових атаках. «Коли вони знаходяться на вашому відрізку, ви просто це знаєте. Бо вони пускають газ із такою люттю, що у нас десятки постраждалих».

(Не)легальна зброя масового ураження

Пасат, боєць 58-ї бригади, сидить в окопі, аж раптом чує, як наближається дрон. Він завмирає, прислухаючись. Мавік обтяжений. Невідомо, що він несе: якщо вибухівку, то Пасат у серйозній небезпеці… Скид падає, дрон відлітає, настає тиша. 

«І за хвилину я бачу, як у мій бік повзе окопом сивий, густий дим, — розповідає Пасат. — Я знаю, що не можу тікати, бо вони почнуть на мене полювання. Єдине, що я мав із собою, — це зброя, дрон і пляшка води. Я змочив водою шапку і накрив нею обличчя. Коли дим мене охопив, очі почали пекти. Я відчував, ніби щось випалює їх живим вогнем, а сльози текли шалено. За мить у мене з'явилися блювотні спазми. Я сховав обличчя в землю, намагаючись закопатися». 

Пасат знає, що не може вийти з окопу, бо його моментально уразить FPV-дрон. Він знає, що просто має витримати. І що коли атака газом припиниться, відразу ж прилетить новий дрон і скине в окопи листівки: 

«Здавайтеся! Зніміть шоломи, викиньте зброю з окопу і вийдіть з піднятими руками. Ви оточені. За мить ми захопимо ваші позиції». Якщо військові не здадуться, росіяни знову почнуть застосовувати газ. Потім листівки. І так доти, доки не досягнуть результату

Одну з травневих пресконференцій Генеральний штаб Збройних сил України присвятив темі використання хімічної зброї російською армією. Заступник начальника управління військової охорони від радіації, хімічної та біологічної зброї Командування сил підтримки ЗСУ полковник Сергій Пахомов зазначив, що Російська Федерація використовує спеціальні бойові засоби, наповнені небезпечними хімічними речовинами, у поєднанні з конвенційними засобами ураження. Дуже часто використовуються ті хімічні засоби, які зазвичай застосовуються для придушення масових заворушень, як-от сльозогінні гази CS і CN. Формально обидві субстанції не визнаються хімічною зброєю відповідно до Конвенції про заборону досліджень, виробництва, зберігання і застосування хімічної зброї та знищення її запасів. Метою Конвенції є повна ліквідація хімічної зброї як зброї масового знищення. Згідно з документом, обидва засоби належать до «хімічних засобів проти заворушень». У пункті 7 статті II визначено: «Хімічний засіб для боротьби із заворушеннями» означає будь-яку хімічну субстанцію, не включену до списків, яка може швидко викликати в організмі людини подразнення органів чуття або фізичні розлади, які проходять незабаром після закінчення дії. Російське командування добре усвідомлює наслідки застосування таких хімічних речовин, оскільки є членом Організації із заборони хімічної зброї.

Занижені офіційні дані

За даними Генерального штабу ЗСУ, тільки в травні 2025 року групи радіологічної, хімічної і біологічної розвідки зафіксували й задокументували 888 випадків використання росіянами боєприпасів, що містять хімічні сполуки. Загалом у період з 15 лютого 2023 року по 29 травня 2025 року було зафіксовано 9167 таких випадків. Росіяни отруюють українських військових переважно за допомогою скидів з дронів, що несуть гранати. Деякі з них містять хлорпікрин — речовину, яка була розроблена як бойовий газ під час Першої світової війни. Генштаб також повідомив, що станом на 29 травня 2025 року Російська Федерація ще жодного разу не застосовувала бойові токсичні речовини, що мають летальний ефект.

Хімічна граната, яку росіяни застосовують в Україні з 2023 року. Фото: Командування сил підтримки ЗСУ

За словами Емана, волонтера й представника групи WildBees у Польщі, дані, що надходять від Штабу, не завжди і повністю реальні — цифри й статистичні дані з фронту є заниженими:

«Штаб не має реального уявлення про ситуацію на передовій, бо фронт весь час тримають волонтери. Кількість спорядження — дронів, камер, оптики — неможливо підрахувати». Як в Україні, так і в Польщі та інших країнах Європи, незважаючи на те, що війна триває вже стільки років, люди досі продовжують збирати гроші на підтримку української армії. Є волонтери, як Еман, які спеціалізуються в конкретній сфері: група WildBees друкує десятки тонн деталей на 3D-принтерах. Але те, що роблять волонтери на благо України, роблять і російські волонтери для російських військових. Основна різниця полягає в тому, що в Росії проживає 140 мільйонів людей, а в Україні — до 35 мільйонів. Еман оцінює, що статистично російських волонтерів може бути в 3-4 рази більше. 

«Протягом трьох років я спостерігаю за найважливішими, часто закритими каналами для російських волонтерів, деякі з них мають по 30 тисяч підписників. Там вони роблять те саме, що й українські волонтери, а іноді навіть випереджають їх на крок. А я відразу надсилаю всю інформацію нашим. Це гонка озброєнь за технологіями, тільки в ній беруть участь волонтери. 

Я маю доступ до найновіших файлів, рішень. Наприклад, одна група російських волонтерів вже кілька місяців працює над дешевими друкованими ракетами, які вже пройшли перші випробування. Інша група займається оптоволокном. Вони навіть відправили кількох росіян до Китаю, на завод волоконно-оптичних кабелів і координують все на місці. Вони отримують інформацію з передової і вносять корективи ще на китайському заводі

На основі цієї інформації ми можемо зробити висновок, що виробничі потужності можуть становити навіть кілька десятків тисяч котушок на місяць, завдяки чому Росія значно випереджає Україну. Росіяни можуть отримати з Китаю все, що їм потрібно, протягом декількох днів». 

Еман щодня переглядає близько 2000 повідомлень з російських каналів. Переважна частина — це розмови, обмін ідеями, але трапляються й файли, які можна відразу надіслати солдатам або команді WildBees з різних країн. «Якось росіяни опублікували важливий проєкт друкованого дрона для збивання інших дронів. Повні плани. Звичайно, я розіслав проєкт своїм. 

Найгірше те, що Європа насправді не має уявлення про те, що відбувається на фронті, а наша армія часто не хоче слухати й працювати з волонтерами, які отримують інформацію з фронту в режимі реального часу

В Росії вже проводиться навчання наймолодших. У підручниках для початкової школи вже є розділи про створення дронів. А на одному з російських каналів я бачив, як діти в класі складають роздруківки для дронів».

Смерть під феєрверками

На записі відео чути лише крики. Будинок горить, медики намагаються врятувати машину для евакуації поранених, що стоїть поруч. На небі — феєрверки. Срібні ланцюги, ніби мільйони падаючих зірок, повільно, немов у сповільненій зйомці, летять на землю, створюючи світлове шоу. Хочеться зупинитися й подивитися. Але від фосфору, яким росіяни засипають українських солдатів, майже немає порятунку. Відео з околиць Бахмута ілюструє один з випадків, коли польські бойові медики з фонду «W międzyczasie» зіткнулися із цією смертельною субстанцією. 

«Для бойових медиків, як і для самих бійців, рани від фосфору є смертельною загрозою», — каже Даміан Дуда, президент фонду. «При контакті з тканинами він проникає глибоко, викликаючи важко виліковні опіки. Часто це призводить до опіків тканин, зокрема сухожиль, м'язів, суглобів і кісток». Даміан Дуда пояснює, що фосфор, особливо білий, викликає глибокі опіки з чорною твердою скоринкою, які супроводжуються опіками другого ступеня. Фосфор потрапляє в тканини, що ускладнює загоєння ран і може призвести до пошкодження глибших структур. Рани загоюються важко через постійне горіння фосфору в тканинах. І це не єдина проблема. 

«Азовсталь» під фосфорним дощем, скріншот з відео

Фосфор, особливо під час горіння, виділяє токсичний дим, який пошкоджує дихальні шляхи. У мережі можна знайти безліч відео зі скиданням фосфору, і одним з найвідоміших зображень є покриття майже всієї поверхні комбінату «Азовсталь» під час оборони Маріуполя. Згідно з Женевською конвенцією, використання зброї, що містить білий фосфор, категорично заборонено. Але для росіян їхня божевільна мета виправдовує засоби.

Дивіться також:

20
хв

Газ, фосфор і надрукована зброя: як Росія веде хімічну війну, про яку мало говорять

Альдона Гартвіньська

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

Волонтер Артур Баглюк: «Передаю «вітання» тим, хто відкрутив болти на колесах мого авто. Ми вас не боїмося»

Ексклюзив
20
хв

«Трамп готовий дати Росії все, що вона хоче». Кір Джайлз про ризики нової американської політики щодо Москви

Ексклюзив
20
хв

Як змінилися настрої поляків щодо підтримки України? Опитування

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress