Ексклюзив
20
хв

Катерина Пенькова: В бізнесі мене вів страх, а в творчості я не чекаю на музу

Вистава «Легенди Києва» Театру драми і комедії на лівому березі Дніпра — очікувана прем'єра в столичній афіші. Авторка п’єси Катерина Пенькова — унікальна драматургиня, яка вміє не тільки писати, а й… керувати бізнесом.

Анастасія Канарська

Катерина Пенькова. Фото: Станіслава Овчиннікова

No items found.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

Українська драматургиня і сценаристка Катерина Пенькова народилась у Донецьку. Закінчила Київську державну академію естрадного та циркового мистецтв за спеціальністю «Актриса розмовного жанру». Співкураторка фестивалю «Драматургії любові і бобра» та співзасновниця «Театру Драматургів». Лауреатка І премії Міжнародного літературного конкурсу «Коронація слова» (2012). Одна з переможниць драматургічного конкурсу Українського інституту в межах програми «Transmission.ua: drama on the move. Germany» з текстом «Свинина» — трагікомедією про життя українських заробітчан в Польщі (2020). Переможниця конкурсу «Драма.ua» із текстом «Марафон «російська рулетка»» (2023).

Її п’єса «Назву не пам’ятаю» увійшла до англомовної збірки “Ukrainian New Drama After the Euromaidan Revolution”. В жовтні 2023 року в межах Міжнародного проєкту «Історія пише себе сама» в Gorki Theater у Берліні  відбулось читання трагікомедії «Варвари цибулевої масті», де головною персонажкою є польська волонтерка, яка приймає у себе українську біженку.

Серед постановок у Польщі, «Бука» (2023) в Польському театрі у Бидгощі (режисерка — Ольга Турутя-Прасолова) та «Казки у валізах» (2022) в Komuna Warszawa (режисер — Беньямін Коц). Обидві п'єси написані у співавторстві із драматургинею Лєною Лягушонковою. Це далеко не весь перелік творчих досягнень Катерини Пенькової, яка, окрім драматургії, ще успішно співтворить мережу хостелів у Польщі. Без сумнівів ця тема знайде також своє відображення в текстах авторки. Розмовляємо для Sestry про це вдале поєднання креативності та прагматизму, війну, пошуки себе, материнство.   

На прем’єрі «Легенд Києва» в постановці Наталії Сиваненко, Театр драми і комедії на лівому березі Дніпра. Фото: Анастасія Мантач

Для мене Ти дивовижна жінка, бо творчі люди часто вважають, що вони не до бізнесу, хоча при тому нарікають на низькі заробітки в мистецьких сферах. Здається, що можна відчувати більше свободи в творчості, якщо є альтернативне джерело прибутків, і Ти якраз знайшла рецепт гармонійного поєднання. 

Я теж так це бачу. В бізнесі мене вів страх, а в творчості я не чекаю на музу. Я вважаю, що її можна систематизувати і себе дисциплінувати. Свою першу п’єсу я написала в 2011 році й була це віршована казка, за яку в 2012-му я отримала першу премію «Коронації слова» в категорії «п'єси для дітей». Це було щось зовсім інше від того, що я пишу зараз, але цей досвід мені теж здається цікавим. 

Я виховувалася в російськомовній родині й моя мама була в шоці, оскільки це було українською мовою у віршованій формі: «Як ти це змогла?» 

А мені було важливо попрацювати з цим. Я завжди писала вірші, маленькі новели, захотілося якоїсь більшої форми.

Я, як і всі, мабуть, себе шукала. Я ж закінчила балетну школу в Донецьку. І, коли ще навчалася, то брала активну участь в шкільній самодіяльності. Писала сценарії вечорів, ставила їх, грала в них, і мені казали: «Ну, балет, Катю, це не твоє. Тобі в актриси треба, ти так гарно граєш». Я поступила в естрадно-циркову академію і, мабуть, була би непоганою акторкою, але не склалося. 

В 2014 році для мене і моєї родини було абсолютно зрозумілим, що війна не закінчиться на Сході, що вона піде далі

Ми розуміли, що треба думати ширше. Я почала будувати бізнес, спочатку в Києві, потім у Варшаві. Хотілося якоїсь безпеки для своєї родини, бо мені не було за що утримувати маму і бабусю. Ми були у страшних мінусах. Ну ось власне, мене дуже сильно страх вів в бізнесі, я не знаю кого як. Страх, що треба забігти якомога далі, поки є ця енергія: бігти, бігти... У мене (у моєї родини) в Донецьку залишилася трикімнатна квартира, будинок бабусі. Ти просто усвідомлюєш, що цієї нерухомості вже нема, забуваєш і думаєш про те, що тепер треба робити щось нове. 

Катерина Пенькова. Фото: Станіслава Овчиннікова

Ми з чоловіком відкрили 2 хостели у Києві, потім 10 у Варшаві, і до пандемії досить швидко піднялись. А тоді гримнула пандемія. Ми були змушені закрити половину з них, бо не тягнули оренду. Не було людей, не було кого селити. Але Польша допомагала підприємцям, і нам дали тоді якийсь кредит на відновлення. Це було близько ста тисяч злотих, завдяки чому ми змогли відновитися приблизно за рік. Ось тоді ми вже почали ставати на ноги, відкривати нові хостели, рухатись далі.

Драматургія та сором жити своє життя

Я почала знову писати в 2019 році, коли в мене з'явився час. На той момент ми вже відкрили декілька хостелів у Варшаві, вони почали працювати, ми працевлаштували адміністраторів і в мене з'явився час, який я змогла приділити тому, що мені подобається, знайти якусь віддушину в творчості. Зараз часу знову обмаль і ми на такому етапі, коли я дуже багато роблю. Але я думаю, що я вибудую зараз якусь схему, де будуть працювати уже наші старші по команді.

У 2022 році я відчувала, що не можу займати місце тих митців, які приїжджають з України. В творчому плані цей рік був для мене абсолютно порожнім. Взагалі перші пів року я була повністю зайнята прийманням біженців і практично жила в шелтері, оскільки це було цілодобово.

Ми переробили свій основний хостел на площі Домбровського, 3 у Варшаві на пункт прийому і цей потік жінок був безкінечним

Перший місяць ми робили це за свої гроші. Згодом сердечна подруга, режисерка Олена Апчел знайшла спонсора, а потім Польща запровадила програму «40+», завдяки якій ми могли продовжувати.

Знаю зі свого досвіду і чула теж від подруг-драматургинь, що коли ти пишеш якусь свою достатньо автобіографічну історію, то потім хочеться перемкнутися і написати щось дуже жанрове, що не потребує як би твоєї крові. Тоді ти робиш величезний розворот, шукаєш матеріали по темі, створюєш цих персонажів. Згодом знову хочеться щось своє викласти, що набралось. «Назву не пам’ятаю», «Готель «Великобританія»» і «Бути майстром» ці три тексти такі досить автобіографічні. Хоча «Великобританія» вже більш містерійний. Там є декілька шарів і вся ця історія йде глибоко у віки. 

Сцена з вистави «Легенди Києва» в постановці Наталії Сиваненко, Театр драми і комедії на лівому березі Дніпра. Фото: Анастасія Мантач

Крайня прем’єра «Легенди Києва» для Театру драми і комедії на лівому березі Дніпра (режисерка — Наталія Сиваненко) з тих п’єс, для написання яких потрібно було попрацювати з масивом інформації, адже там багато історичних сюжетних ліній та хотілось знайти якісь цікаві маловідомі факти. Я прожила на Лівобережній 15 років і щодня ходила повз цей театр. Злукавлю, якщо скажу, що не мріяла одного дня побачити на цих вертикальних афішах, які видно і з метро, і з Броварського проспекту, своє ім'я.

 В липні планується прем’єра у Берліні із режисером Андреасом Мерцем. Це був його запит. Але проєкт дуже сильно став і моїм. Андреас у 2010 році був у Донецьку, робив там вуличний театр. І захотів зробити зараз проєкт про людей, які брали в ньому участь. А ми ж усі розуміємо, що це люди із історією двох разів вимушеного переміщення.

Я просто не могла пройти повз цю тему, оскільки це моє рідне місто. Ми взяли близько 15 інтерв’ю. Я сама плакала, беручи їх

Було дуже багато чуттєвих моментів, ностальгії. Хтось в інтерв’ю називає парк, а я там провела дитинство. А ми там із братом катались на каруселях, а ми там гуляли по алеї казок і були на дитячій залізниці. Андреас каже: «Ми візьмемо інтерв’ю у жінки, яка зараз живе у Львові і веде театральну групу для дітей». Я починаю брати інтерв’ю і розумію, що це Ольга Чистоклетова. І я вже нічого не можу брати і починаю просто ревіти, бо вона і її чоловік створили перший незалежний театр у Донецьку і, швидше за все, один із перших незалежних театрів в Україні ще у 1989 році — «Жуки». І я була там зі своїм класом. І вони справили на мене настільки сильне враження, що я знала — я хочу робити щось подібне. Це те, з чого і я складаюсь.

Потім я намагалась зібрати ці інтерв’ю в певну структуру. І повстав текст. Він вийшов непростий. Ми створюємо німцям проєкцію східно-німецької народної республіки і референдум, де існує вибір, але без вибору.

Дуже цікаво, як це сприйме німецький глядач, оскільки нам не хотілось зупинятись на тому, що на сцену виходять нещасні українки і розповідають про своє важке життя

Хотілось піти далі, дати відчуття відповідальності. Не знаю на скільки це вдалось. Зараз ідуть репетиції. 

Є попит, я бачу, що зараз я вже на тому етапі, коли театри, які хочуть зі мною працювати, замовляють тексти. Мене часто запитують як це мати велику фірму, коли у тебе є команда, персонал. Я й пишаюсь тим, що я зробила. Відчуваю радість від того, що я роблю кожного дня, але так само майже сором від того, що багато моїх друзів на передовій, а я ні, та наче виправдовую себе тим, що в мене двоє дітей, двоє непрацездатних батьків і свекруха. Ось такі думки часто накривають.

Сцена з вистави «Бука» в Польському театрі у Бидгощі (режисерка — Ольга Турутя-Прасолова). Фото: Przemyslaw Jendroska / пресматеріали

В мене прекрасні стосунки з обидвома дітьми, але дуже мало для них часу

Особливо, коли пишу. Це єдина моя проблема. Синові вже сімнадцять. Він спочатку не хотів бути у Польщі й мені дуже його бракувало. Цього року закінчує школу за українською системою в Освітньому центрі «Материнка» імені Дмитра Павличка у Варшаві. Йому вже більше хочеться свободи, жити своє життя. Щоразу відповідає: «Мамо, я тебе люблю!», коли я хвилююсь про плани на майбутнє.

Донька третьокласниця відразу пішла в польську школу і говорить польською практично без акценту.

Часто в ній пізнаю себе. Я була досить зухвалою. В дитинстві мені здавалось, що я все можу, всі люблять і все у мене є

Я дуже багато встигала: окрім загальноосвітньої, я ходила в балетну школу, театральний та літературний гуртки. Вставала о п'ятій ранку, робила уроки, на сьому тридцять йшла до школи, потім були позакласні заняття, на шосту годину вечора балетна школа. Сім років підряд я спала по п’ять годин. Мені це подобалось.

Мої батьки з того часу, коли обіймати дітей вважалось збоченням. З восьми років я торгувала влітку на ринку поруч з мамою, яка там працювала. Це ж були 90-ті роки, тотальна бідність. Не можу сказати, що мене безмежно любили, але й дуже не ображали. Побити могли, це тоді було нормою. Я сама знаходила себе. Мене перло, що комусь подобається те, що я роблю, що я можу організувати такий шкільний вечір, де сміються усі вчителі та учні.

Мою малу ніхто не примушує щось робити. Я часто її обіймаю і цілую

Вона фонтан ідей і дуже сильна особистість. Три роки ходила теж у балетну школу. Набридло. Тепер пішли на контемп. Це її вибір. Буває їжджу в справах по місту, а вона мені пише: «Мамо, коли ти вже будеш вдома і обіймеш мене?» і я така: «Ну все, треба їхати додому обіймати дитину».

No items found.
Р Е К Л А М А
Приєднуйтесь до розсилки
Thank you! Your submission has been received!
Oops! Something went wrong while submitting the form.

Журналістка й театральна фотографка. Магістр журналістики ЛНУ імені Івана Франка. Безцінний досвід отримала в легендарній львівській газеті «Поступ», де відповідала за сторінки про культуру у світі. Друкувалась у численних виданнях в Україні й за кордоном. 10 років була авторкою українського тижневика «Наше слово» (Варшава). Велику добірку текстів можна прочитати в розділі «Штука» Zbruc.eu. Співтворить українську секцію Culture.pl. Стипендистка програми  «Gaude Polonia» — 2020 з проєктом театральної фотографії.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

25 серпня Президент Республіки Польща наклав вето на урядовий законопроєкт, спрямований впорядкувати захист і підтримку сімей, які тікають від війни. Це рішення та супроводжуюча його риторика — оголошення про те, що допомога дитині залежатиме від працевлаштування її батьків, подовження шляху до громадянства, розпалювання конфліктів щодо пам'яті — не є питанням настроїв, а холодним політичним розрахунком. Вони шкодять українським жінкам-біженкам, їхнім дітям, людям похилого віку і хворим; вони також шкодять нашим школам, лікарям і місцевим органам влади. Замість впевненості вони приносять страх, замість спокою — загрозу розлучення сімей, вторинної міграції та ерозії довіри до польської держави.

Уявіть, що ви воюєте, захищаючи свою Батьківщину, а сусідня країна ставиться до ваших дружин, матерів і дочок, як до заручниць політики.

Після рішення Президента в тисячах будинків по всій Польщі запанували шок, розчарування і почуття зради. Матері, які з дітьми і хворими батьками втекли з міст і сіл, перетворених на пил, сьогодні задаються питанням, куди їм тікати далі. Жінки, які обрали Польщу з любові й довіри, відчувають, що ця любов не була взаємною.

Дитина — це не літери у законі, а допомога, що надається на неї, не може бути важелем тиску на її матір. Солідарність не сезонна, це не примха і не мода. Якщо це правда в березні, то це має бути правдою і в серпні. Пам'ять — не палиця. Держава, яка замість того, щоб лікувати рани історії, використовує примітивні символи, не будує спільноти. Держава не може бути вуличним театром. Серйозна держава обирає відповідальність, а не політичне шоу: процедури, чітку комунікацію, захист найвразливіших.

Ми, польські жінки — матері, дружини, дочки, сестри й бабусі — говоримо прямо: ніхто від нашого імені не має права ставити умови жінкам, які тікають від війни. Ми не згодні, щоб біль і страждання людей, які потребують нашої підтримки, перетворювалися на паливо для суперечок. Ми не дозволимо руйнувати довіру, на якій базується спільнота. Це рація держави і наша совість. Саме мости, а не стіни, роблять сусідів союзниками, а передбачуване і справедливе право й мова поваги зміцнюють безпеку Польщі більше, ніж популістські вигуки з трибуни.

Європа, а отже і ми, висловилася за безперервність захисту цивільних осіб, які втекли від агресії. Наш обов'язок — дотриматися свого слова. Це означає одне: публічно, чітко і без двозначності підтвердити, що сім'ї, які довірилися Польщі, не прокинуться завтра в правовому вакуумі; що дитина не буде покарана за те, що один з її батьків працює; що мова влади не буде ділити людей на «своїх» і «чужих». Для дитини та її самотньої матері закон має бути щитом, а не інструментом примусу до лояльності й покори. Політика має бути службою, а не видовищем.

Ми закликаємо вас, хто створює закони та представляє Республіку, відновити впевненість у захисті та відкинути слова, які стигматизують, а не захищають. Нехай закони служать людям, а не політичним іграм. Нехай Польща залишається домівкою, в якій мати не мусить питати: «Куди тепер?», бо відповідь завжди буде такою: «Залишайся в країні, яка тримає слово».

Це не суперечка про юридичні технічні деталі. Це питання про обличчя Республіки. Чи буде вона державою слова, яке дотримується, чи державою слів, кинутих на вітер. Чи ми станемо на бік матерів і дітей, чи на бік страху.

Лист можуть підписати тільки польки. Перешліть його знайомим польським жінкам. Щоб підписати лист, достатньо надіслати повідомлення на адресу: redakcja@sestry.eu
____________________________________

Підписано:

польські жінки – матері, дружини, дочки, сестри, бабусі.

Данута Валенса, перша леді РП в 1990-1995

Йоланта Кваснєвська, перша леді Республіки Польща в 1995-2005 роках,

Анна Коморовська, перша леді Республіки Польща в 2010-2015 роках,

Аґнєшка Голланд, кінорежисерка,

Кристина Янда, акторка

Ганна Мачинська, доктор юридичних наук, колишня заступниця Уповноваженого з прав громадян

Яніна Охойська

Майя Коморовська, акторка

Домініка Кульчик

Ольга Токарчук, письменниця і лауреатка Нобелівської премії

Кристіна Захватковіч-Вайда

Кристіна Демська-Ольбрихська

Марта Лемпарт, Загальнопольський страйк жінок

Аґнєшка Чердерцька, Загальнопольський страйк жінок

Ева Вжосек, прокурорка

Ева Войдило-Осіатнська

Анда Роттенберг

Ева Еварт, журналістка, режисерка документальних фільмів

Марія Севрин, акторка, режисерка

Катажина Кася – журналістка, філософка

д-р Ельжбета Корольчук, професорка Варшавського університету

проф. д-р Бернадетта Дарська, літературознавиця, літературна критикиня

Моніка Качмарк-Слівінська, професорка Варшавського університету, науковиця

Катажина Сурміак-Доманська, журналістка, письменниця

Ельвіра Невєра, кінорежисерка та волонтерка

Габріела Мускала, актриса, драматург, сценарист і режисер

Людвіка Влодек, соціолог, письменниця

Олександра Юста, актриса

Йоанна Мосей, головний редактор Sestry.eu

Олександра Кліх, редакторка, письменниця

Кая Путо, головна редакторка krytykapolityczna.pl

Йоанна Сарнецька, Фонд культури «Валіза» та Група «Границя»

Моніка Тутак-Голл, головна редакторка wysokieobcasy.pl

Сильвія Зієнтек, письменниця

Маłгожата Копка-Пяток, президент асоціації FemGlobal. Жінки в міжнародній політиці

Ренета Кім, журналістка

Вікторія Магнушевська, LexQ

Бянка Залевська, репортерка, журналістка

Сильвія Хутнік, письменниця

Йоанна Гєрак-Оношко, письменниця

Моніка Глуська-Дюренкамп, журналістка

Марія Змарз-Кочанович, режисерка, професорка Державної вищої школи кіно, телебачення і театру в Лодзі

Івона Райхардт, заступниця головного редактора «Нової Східної Європи»

Юстина Домбровська, психотерапевтка, письменниця, багаторічна головна редакторка щомісячного журналу «Дитя»

Магдалена Чиж, президентка Фонду «Демократія»

Маша Потоцька

Анна Мазярська, активістка, членкиня Ради Асоціації «Конгрес жінок», співголова Варшавської Ради жінок

Кароліна Сулей, репортерка, оглядачка «Політики», активістка Фонду «Країна»

Данута Пшивара, Гельсінська фундація прав людини

Кінга Лозінська, Комітет захисту демократії

Йоланта Кава, президент Фундації «Центр ім. професора Броніслава Геремка»

Йоанна Щенсна, письменниця

Ельжбєта Богуцька-Літинська, вдова Яна Літинського

Паула Савіцька, асоціація «Відкрита Республіка»

Анна Додзюк, антикомуністична опозиціонерка

Марина Хуля, журналістка

Пауліна Сєгень, журналістка, редакторка

Анна Дудек, журналістка

Марта Пєтрашун, терапевтка

Наталія Будзинська, письменниця

Дорота Водецька, журналістка «Gazeta Wyborcza»,

Анна Гмітерек-Заблоцька, журналістка

Магдалена Кіцінська, журналістка

Данута Столецька, антикомуністична опозиціонерка

Барбара Торуньчик, антикомуністична опозиціонерка, головна редакторка «Zeszyty Literackie»

Магдалена Смочинська, психологиня, професорка-пенсіонерка Ягеллонського університету

Меланія Крих, режисерка та активістка

Маłgorzata Gołota, журналістка, репортерка

Александра Гіршфельд, Entuzjastki World

Ганна Кустра, Фонд Загальнопольський страйк жінок, голова Рыбницької ради жінок

Юлія Богуславська, президент Фонду «Українка в Польщі»

Йоанна Чудець, перекладачка

Аґнєшка Дея, соціологиня, волонтерка, лауреатка I редакції Премії «Портрети сестринства»

Анна Мєржинська, аналітикиня, OKO.press

Дорота Новак, редакторка

Кароліна Рогаська, журналістка

Магдалена Камінська-Мауругеон, перекладачка

Маłгожата Щурек, видавчиня, видавництво Karakter

Беата Баранович

Анна Мазюк, письменниця, репортерка

Альдона Хартвінська, журналістка, волонтерка

Йоанна Кравчик, директорка CORRECTIVE.Europe

Роксана Шумовська-Ясковська

Агнешка Совінська, перекладачка

Мая Крих

Йоанна Віленговська, журналістка, письменниця

Анна Месціцька-Ліддердейл, перекладачка

Магдалена Тільзер, викладачка Варшавського університету

Беата Салонек, директорка офісу в Інституті розвитку соціальних справ

Мірелла Валечек, авторка «Сім жінок. Сілезькі оповіді»

Агата Фіют-Дудек, медіазнавець

Ізабела Йоанна Баррі, бібліотекарка, журналістка

Віола Плага-Гловцька, художниця, активістка

Магдалена Бєльська, громадська діячка

Марія Мазур, ректорка Вищої школи підприємництва та адміністрації в Любліні

Беата Лижва-Соколь, фоторедакторка Sestry.eu, керівниця відділу виставок DSH

Юстина Лаговська, сценографка, режисерка

Кристіна Здзеховська, лікар-анестезіолог

Йоанна Луберадзька-Груца, Фонд «Польські жінки можуть все»

Йоланта Клімкевич

Каліна Чварногог, член правління Фонду «Рятування»

Кристіна Домбровська, поетеса

Іга Возняк, Акція Демократія

Ельжбєта Сарнецька, пенсіонерка

Кароліна Опонович, головна редакторка видавництва Agoradla dzieci

Марзанна Кондратович, рестораторка

Магдалена Срока, менеджерка культури

Ева Блащик-Вархол, громадська діячка у сфері прав людини

Йоанна Майчик, науковець, Вроцлавський політехнічний університет

Аґнєшка Томашевич, науковець, Вроцлавський політехнічний університет

Юдіта Ваховська, науковець, Університет імені Адама Міцкевича в Познані.

Проф. Ельжбета Верніо, Академія образотворчих мистецтв у Вроцлаві

Магдалена Невядомська, академічна бібліотекарка, перекладачка

Катажина Августинек, активістка

Ренета Шредзінська, соціологиня, Фонд «Даємо дітям силу»

Беата Гепперт, перекладачка

Ева Бартниковська, журналістка

Агата Левандовська, викладачка Університету імені Адама Міцкевича в Познані

Марта Рушковська, ілюстраторка

Диба Лах, документалістка

Ева Маньковська

Пауліна Кунце, гуманітарна працівниця

Марта Мазусь, репортерка

Ева Вуйчак, Театр Восьмого Дня

Аґнєшка Садовська, фоторепортерка

Ева Гроховська, музикантка, педагогиня, докторка гуманітарних наук

Данута Чехмановська

Аґнєшка Маковіцька-Пастусяк, психоаналітик

Йоанна Островська, Інститут культурології Університету імені Адама Міцкевича в Познані

Інгеборга Яніковська, експерт з питань підтримки громадських організацій

Юдита Ваховська, науковець, Університет імені Адама Міцкевича в Познані

Беата  Боровська

Наталія Будзинська, письменниця

Зузанна Лесяк, активістка

Лорета  Шалянська, активістка Обиvatele RP

Ядвіга Герета, журналістка «Tygodnik Zamojski», волонтерка

Марта Абрамович

Анна Стрзалковська

Ева Замойська, педагог, Університет імені Адама Міцкевича в Познані

Йоланта Ласковська, педагог

Майя Загаєвська

Мілена Клочковська, юрист, член правління товариства Homo Faber

Кристіна Криницька

Наталія Криницька

Юстина Бутримович, активістка

Емі Лах, художниця

Ірена Якобік, пенсіонерка

Ягода Рогуцька, пенсіонерка

Леокадія Юнг, активістка

Домініка Приходьон, активістка

Сильвія Ковальська, громадська діячка, Фонд Autism Team, Ініціатива «Ми хочемо повного життя»

Анна Скіендзіель, Асоціація «Шляхом жінок»

Юлія Доманська, студентка Музичної академії в Лодзі

Ага Зарян, джазова співачка

Міхаліна Беднарек, журналістка «Gazeta Wyborcza»

д-р Барбара Вестерманн, перекладачка

Вероніка Мурек, письменниця

Йоланта Козіол

Катажина Левандовська, академік, куратор, активіст

Катажина Моравська, мама, активіст, сестра

Сильвія Марковська

Катажина Прот-Клінгер, психіатр, психотерапевт

Агата Мендик, вчителька

д-р Моніка Глосовіц, Сілезький університет, дослідниця, активістка, мама

Катажина Бауміллер, архітекторка

Ганна Кустра, активістка, Фонд Загальнопольський страйк жінок, Рисницька рада жінок

Ева Воелькель-Кроковіч, Фонд Воелькель, Concordia Design

Катажина Галіцька, Фонд «Милі люди»,

Ізабела Вєржбіцька, редакторка

Моніка Мускала, письменниця

Моніка Френкель

Катажина Батко-Толуць, членкиня правління Фонду для Польщі, при якому діє Громадянський фонд імені Людвіки та Генріка Вуйців

Катажина Роман-Равська, дослідниця, письменниця

Катажина Павловська, редакторка

Барбара Кліх-Ключевська, історикиня, Ягеллонський університет

Анна Москаль, акторка, викладачка

Анна Кацприк, психологиня

Данута Куліговська, Газета Виборча

Ева Трояновська, Громадяни РП

Маłgorzata Фариновська, Громадяни РП

Вєслава Гмітерек, бібліотекарка на пенсії

Кароліна Кацпрак, редакторка

Аґнєшка Родович, репортерка

Катажина Бєлас, журналістка

Магдалена Прусіновська

Наталія Кертичак, член правління Фонду «Освіта для демократії»

Аліція Островська, соціолог, пенсіонерка, мама

Марта Полтович-Бобак, археолог IA UR, учасниця руху «Громадяни Республіки Польща», член правління Асоціації «Фольковіско»

Каліна Бурнат, мама, нейробіолог

Катажина Радзивілль, видавець

Агнешка Блонська, режисер

Ренета Янц

Ізабела Вітовська, антикомуністична опозиціонерка, активістка «Громадяни Республіки Польща»

Марія Квіцінська, мати трьох дітей і бабуся восьми онуків

Анна Любовська, наставниця лідерок

Іга Ганчарчик, драматургиня, викладачка АСТ

Рута Співак, мама дочок, соціологиня села

Йоанна Касперська, акторка, громадська діячка

Юлія Богуцька

Юстина Вольнієвич-Врабець, активістка, мати, підприємниця

Маłgorzata Наганська-Пілак

Катажина Сколимовська, акторка

Ева Піроговська, викладачка Академії Маріацького університету, мати чотирьох дітей

Магдалена Трач, мати двох дітей, фермерка

Марія Куос, диригентка

Анна Ваховська-Кухарська, міська активістка, громадська діячка, Познань

Кароліна Ніденталь, перекладачка

Дорота Алексівська

Аґнєшка Родович, репортерка

Аґнєшка Зіатек, психологиня

Богоня Кушнір, громадянська активістка

Малгожата Плавго, психологиня, редакторка

Анна Шапєль

Маłгожата Ткач-Янік, сьлезька феміністична активістка, членкиня правління Асоціації Конгрес жінок

Беата Бауман

Тереза Солтан, художниця

Олена Київська

Надія Сокур-Воровська, вчителька

Івона Дучмаль, художниця

Моніка Голебіовська

Катажина Сікорська-Сюдек лікарка, активістка Громадяни РП

Вероніка Міровська – президентка Фонду Grand Press

Анна Дунієвич, активістка, Ініціатива «Наш речник», Громадянська ініціатива «Ми хочемо повного життя!»

Моніка Урбанська, психотерапевтка, продюсерка

Ельжбета Буян-Жмуда, вчителька

Юлія Жмуда, студентка

Олександра Ліпчак, репортерка, письменниця

Магда Сікорська

Анна Шмель, Громадяни РП

Магдалена Пекул-Кудельська, хімік, Громадяни РП

Антоніна Бохінська, підприємниця

Аґнєшка Пшепьорська, акторка

Богоня Святковська

Магда Зажицька

Олександра Овчарек

Дорра Острожанська – бізнес-тренерка, наставниця, феміністка та історикиня

Юлія Хіміак, мама, освітянка, перекладачка

Моніка Шевчик, мама, сестра, дочка, підприємниця

Магдалена Гірна-Будка, лінгвістка, активістка, викладачка Варшавського університету

Йоланта Валь

Анна Смоляр, театральна режисерка

Магдалена Саха, викладачка та перекладачка

Аґнєшка Країнська, освітянка, лідерка діалогу

Олександра Ска, докторка наук, професорка Академії мистецтв у Щеціні, художниця візуальних мистецтв

Анна Ніжегородцева, професорка Університету Яна Конарського, англістка

Кристіна Квятковська-Яблонська, президент правління Фонду імені Ірени Квятковської

Маржена Марчевська, викладачка Університету Яна Кохановського в Кельце

Аґнєшка Рембіалковська, вчителька, перекладачка

Ізабелла Родович

Агата Щигельська-Якубовська, Газета Виборча Бідгощ

Мая Жмуда, студентка

Кінга Дереніовська, журналістка

Беата Войтковська

Агата Бунти

Данута Дов'ят, перекладачка

Анна Пасіковська, вчителька

Марія Келлер-Хамела

Наталія Савка, журналістка OKO.press

Кінга Осух, акушерка

Кароліна Яклевич, художниця, викладачка Вроцлавського політехнічного університету

Мая  Клечевська, театральна режисерка

Агата Ключевська, активістка з прав людини

Марта Скерковська, психологиня

Ева Рачинська – в.о. головної редакторки Onet Lifestyle

Дорота Ранцев-Сікора, соціологиня, науковиця та викладачка

Магдалена Хрччонович, головна редакторка OKO.press

Каха Шанявська, редакторка

Катажина Овчарек-Стаськевич, Równoważnia

Романа Муха, президентка Фонду «Місце на Землі»

Анна Бауміллер, сценографка

Віолетта Гнациковська

Ольга Вуйтович, бібліотекарка

Йоанна Валь

Анна Хилак

Марцеліна Пшилуцька

Ельжбета Красовська Модлінгер, комп'ютерна графік, громадська діячка

Тамара Рубін

Малгожата Скшипчак, психологиня

Марила Медведовська

Юстина Білік, сценаристка

Магда Лесяк, активістка, Комітет захисту демократії

Агата Дідушко-Зиглевська

Люція Сколанкевич

Дорра Острожанська - бізнес-тренерка, наставниця, феміністка та історикиня

д-р Беата Ковальська, проф. ЯН

Ізабелла Родович

Аґнєшка Рзонца, редакторка

Кристіна Зоучак-Ястжембська, активістка, опозиціонерка, мати і бабуся

Ванда Вагнер, пенсіонерка-вчителька

Гелена Копицінська Комітет захисту демократії

Марта Сохацька, кіноекспертка

Зофія Янкевич

Моніка Тредер

Катажина Кендзела феміністка, мати, бабуся, пенсіонерка

Моніка Куфель, президент Фонду Десяти Талантів на користь Театру BARAKAH, актриса, сценограф

Олександра Канторовська

Юлія Шмит

Магдалена Знамівська

Данута Вавровська

Барбара Паперська

Марженна Заторська

Моніка Малашук

Катажина Станчук

Уршула Вольфрам, голова POPH. Підляська добровільна гуманітарна допомога

Д-р Катажина Сушкевич, педагог

Ева Суфін-Жакмар, Фонд «Зона зелені»

Вікторія Герун, Міська рада Любліна

д-р, Малгожата Моледа-Здєх, соціолог і політолог

Цвета Димитрова, психотерапевт

Івона Зюлковська

Барбара Стець, пенсіонерка з Варшави

Магдалена Шмідт

Івона Оброцька-Ратайчак

Івона Косінська

д-р Малгожата Моледа-Здзех, професор СGH

Тереза Дячук, вчителька

Маріка Ратайчак

Агнешка Форись, практик культурної освіти, авторка «Близько до тексту»

Беата Чуба (викладачка, мати, громадянка)

Малгожата Штейн

Анна Барчик, адвокат

Марія Сітарська, психотерапевт, сестра

Сільвія Грегорчик-Абрам, адвокат, захисниця прав людини

д-р геб. Гелена Хмілевська-Шляйфер

Мілена Богданович, юрисконсульт

Аліція Магдалена Моленда, активістка загальнопольського Страйку жінок

Лєна Фус

Агнешка Вдовчик, пенсіонерка

Ядвіга Майхржак

Анна Колтунович, Фонд Агори

Кароліна Яклевич, художниця, викладачка Вроцлавського політехнічного університету

Анна Рилов, судовий чиновник

Катажина Бауман, вчителька

Марта Кабара-Дзядош

Пауліна Рейтер, редакторка Wysokie Obcasy

Аліція Грачик, вулична опозиція

Йоанна Каперська, акторка, громадська діячка

Аґнєшка Гольчинська Грондас, професорка Лодзького університету

Анна Гольчинська

Беата Тилевська-Новак

Д-р Аліція Новак, професорка Янгівського університету

Беата Гжегжілька-Йозьвіак

Агата Жешевська

Малгожата Порада-Лабуда, колишня журналістка

Ганна Овчарек

Аґнєшка Ейме

Ула Кяк, режисерка

Малгожата Вітеська

Гонгората Лукашевська

Анна Град-Мізгала, активістка, громадська діячка, депутатка міської ради Przemyśla

Божена Косінська

Моніка Пєцюль

Ева Богдан

Малгожата Росновська

Дорта Гутри-Булік – мати, вчителька

Івона Вишгородська, журналістка, активістка

Патриція Карван-Макош, психотерапевтка

Ева Мацієвська-Мрочек, антропологиня, дослідниця дитинства

Анна Левандовська-Ягелло

Ельжбета Мосінгевич, пенсіонерка

Луїза Зареба-Пьотрович

Ренета Ліс – письменниця

Соня Кіша – письменниця

Марта Квятковська, юристка

Валентина Ракіель-Чарнецька

Малгожата Фальковська, приватний підприємець (консультант)

Йоанна Єсіс-Полевська, голова правління

Катажина Шинішевська, спеціалістка з дослідницьких проектів

Анна Сівко, спеціалістка з управління нерухомістю та розвитку

Кінга Каларус, вчителька

Ада Клімашєвська, активістка, Różowa Skrzyneczka

Йоанна Жиговська, кураторка та дослідниця мистецтва для молоді

д-р Маргарет Охіа-Новак

.....

20
хв

Лист протесту польських жінок до Прем'єр-міністра, Сейму, Сенату та Президента Республіки Польща

Sestry

Почнемо з факту: президент Кароль Навроцький відмовився підписати поправку закону про допомогу громадянам України. Він обґрунтував вето, серед іншого, вимогою, щоб допомога 800+ була доступною лише тим українським сім'ям, де один з батьків працює в Польщі. Він також анонсував власний законопроєкт: продовження шляху до громадянства до 10 років, збільшення покарання за нелегальний перетин кордону до 5 років в'язниці та додавання до закону гасла «стоп бандеризму». Водночас він поставив під сумнів положення щодо доступу біженців до медичного обслуговування.

Вчора — обійми, побажання найкращих результатів президенту Володимиру Зеленському, заяви про «непохитну солідарність з Україною, яка бореться за виживання». Сьогодні — вето на законопроєкт, який мав продовжити захист і уточнити питання підтримки дітей. Спочатку конфеті, потім — молоток. Це не політика держави з історією боротьби за «вашу і нашу свободу», це не Європа. Це шоу: посмішка на камери, палиця у закони, цинізм у діях. І все це — наступного дня після Дня Незалежності України.

Суть прийому проста: замінити слово «солідарність» словом «умовно». «Допомога — так, але за умови, що батько/мати працює». Наче 800+ — це корпоративний бонус, а не допомога на дитину. Дитина не може бути алгоритмом для перевірки податкової декларації. Дитина — не «бенефіціар на випробувальний період».

Символічне зіткнення — вчорашні «вітання» і сьогоднішнє «але» — це не випадковість. Це метод: спочатку жест на адресу сусіда, потім — жест до електорату. Гравітація очевидна: сповзання до страху, підозри, образи

Я не буду тут нічого «обговорювати». Немає потреби. Але просто почитайте, що відбувається в серцях наших українських друзів:

  • Хочеться поплакатися щодо вета, хто має статус UKR, які у вас плани?*
  • Заберіть мене із собою, куди б ви не їхали. Я не хочу залишатися тут сама. (...) мені дуже важко психологічно.
  • Хочу підтримати морально та обійняти подумки. Це просто скотство. Інших слів немає.

Цей цинізм працює в реальному житті. Не в мемах. Не в студії. У подорожах, школах, у планах на вересень. У відчутті, що все, що якимось чином вдалося зібрати докупи за останні два роки, можна зруйнувати з трибуни однією фразою, після якої людина знову відчуває, ніби земля вислизає з-під ніг.

  • Ми були в Празі, я зробила дитині подарунок на день народження. Було так добре, ніхто не шеймив нас на вулиці за українську мову. Повертаємося додому – відкриваю новини, бо свідомо нічого не читала до цього, а тут таке.

Йдеться не про «доброту чехів» проти «відсутності доброти поляків». Йдеться про те, чи може держава бути передбачуваною в кризовій ситуації. Чи здатний уряд сказати правду простим реченням: «Так, статус захисту буде продовжено відповідно до європейського рішення. Так, ми не каратимемо дітей за те, що вони не працевлаштовують своїх батьків. Так, ми не будемо розпалювати війну пам’яті».

Натомість — оголошення пакету «очищення»: суворіші покарання, довший шлях до громадянства, гасла про «бандерівську ідеологію», кинуті в дебати, як сірник у суху траву. Це не захист польської пам’яті. Це розпалювання вогню на складі боєприпасів російської пропаганди. Не потрібно бути стратегом, щоб зрозуміти, що чим менше ми говоримо про російську агресію і чим більше ми говоримо про «символи», тим краще для Кремля і гірше для справжньої, щоденної польсько-української співпраці.

У нормальному світі, якщо ми взагалі пам’ятаємо, як він виглядає, соціальні закони працюють за двома головними принципами: забезпечують передбачуваність і захищають найвразливіших. Саме це будує довіру

Тут, зараз, ми робимо навпаки: заплутуємо й перекладаємо витрати на сім’ї. Ще раз: сім’ї, а не «систему».

  • У мене службова поїздка 22 вересня, і якщо не буде статусу, як мені повертатися, якщо його не продовжать до 30-го? Маю повертатися 3 вересня.
  • Чорний гумор: Залиш нам хоча б ключі й адресу, щоб ми потім могли переслати тобі твої речі. З 22 по 30 вересня ми ще тут будемо.
  • Якщо не подовжать, є ризик, що ми з дитиною опинимося по різні боки кордону.

Це мова реальної невизначеності. Чорний гумор, бо як інакше тримати нерви під контролем? І водночас — спроба раціоналізації, пошук ґрунту під ногами:

  • Не нагнітайте. Зі статусом все точно буде гаразд. Вони не можуть окремо від інших країн анулювати його.
  • Польща не може самостійно скасувати статус тимчасового захисту, оскільки він надається відповідно до європейського законодавства, а не лише польського.

Звісно. Але це не вирішує проблему довіри. Бо довіра не закінчується фразою «вони змушені». Люди повинні планувати: подорожі, школу, навчання, роботу, житло, терапію для дитини після травми. Довіра — це відчуття, що держава раптом не увімкне режим «шоу» і не ризикне чиїмось вереснем, щоб додати собі пунктик у опитуваннях.

А під цим, глибше — щось ще важче: відчуття зради. Бо вибір Польщі часто був не за розрахунком. Він був від щирого серця.

  • Зараз думаю, що це було ідіотське рішення — зупинитися в Польщі. Дитина вивчила польську з метою вступу до університету, бо в Україні вона в останньому класі. А я не бачу в цьому вже хорошої ідеї. Краще б вона вивчила англійську/німецьку. Бо ця антиукраїнська тема — майже в усіх таборах, усі змагалися, хто створить гірші умови. Мені так шкода всього цього, бо я обрала Польщу з любові, а не з розрахунку — Ірландія/Німеччина/Великобританія. Але любов виявилась нерозділеною.

Це речення має висіти над кожним столом, де сьогодні хтось планує «корекцію курсу». Не тому, що ми маємо всіх у всьому задовольняти. А тому, що держава, яка роками повторює, що є лідером солідарності, не може грати в гру «вчора квіти, а сьогодні — м'яка депортація».

Звернімо увагу на ще одне поєднання: «охорони здоров'я» і «гостей». Тут йдеться не про нібито чиїсь «переваги». Йдеться про реальну реформу системи, щоб черги стали коротшими для всіх — поляків і українців, — бо всі стоять в одній черзі до сімейного лікаря, і єдина різниця — це кількість лікарів і фінансування, а не походження пацієнта. Інакше замість державної політики ми створюємо суспільний розкол.

Гарна політика, особливо під час кризи, менш ефектна, ніж мріють політики. Вона складається з нудних, конкретних рішень: запровадити європейський захист до 4 березня 2026 року без медійних зигзагів; чітко написати, що допомога на дітей не залежить від коливань на ринку праці батьків; і нарешті припинити підганяти поточну політику під війну пам'яті. Історію не вирішують пресконференції. Історію не роблять припискою «стоп» у законі. Історію вивчають, передають і зцілюють через освіту, архіви, діалог, а не підкидаючи чергову гранату в дебатах.

Чи можна дозволити тут собі краплю іронії? Хіба такої: якби цинізм мав PR-відділ, він би сьогодні написав комюніке: «Турбуючись про соціальну справедливість, ми спрощуємо життя: позбавляємо страху і даємо ясність». Тільки ж єдине, що сьогодні отримали українські біженці в Польщі, — це саме страх і невизначеність.

Ось міра польської держави і її президента. Не в словах гімну. А в тому, що через день після святкування Дня Незалежності України хтось досі не знає, чи повернеться з дитиною додому. І в тому, чи хтось інший — маючи владу — визнає, що його завданням є позбавити цього страху, а не створювати його.

*Висловлювання анонімізовано заради безпеки героїнь. Як нам уже відомо, в Польщі нічого не відомо.

‍Текст передруковано з порталу Onet.pl

20
хв

День сорому після Дня Незалежності: інструкція з цинізму

Єжи Вуйцік

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

На коліях війни. Що я чула в українських потягах

Ексклюзив
20
хв

Броня з макіяжу, сукні та гідності

Ексклюзив
20
хв

Волонтер Артур Баглюк: «Передаю «вітання» тим, хто відкрутив болти на колесах мого авто. Ми вас не боїмося»

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress