«Матері. Пісня на час війни» в дорозі до Авіньйону

Війна змінює всіх. Про це не з чуток знає військовий психолог Андрій Козінчук — ветеран АТО, а нині заступник командира інженерно-саперної роти з морально-психологічного забезпечення групи інженерного забезпечення 67 ОМБр. Про те, чого насправді потребують військові, про страхи, божевілля і наслідки перевтоми Андрій розповів Sestry.

«Сапер може боятися мін, командир — відповідальності»

Наталія Жуковська: Андрію, навіщо психолог на війні? Якими є ваші обов'язки?

Андрій Козінчук: Психолог працює там, де є люди. Одне з наших завдань — діагностика морально-психологічного стану військового. Важливо також встановити сумісність військових, особливо тих, які мають йти на бойове завдання. Бо у двох людей може бути чудовий морально-психічний стан, але вони ненавидять одне одного і разом не зможуть нормально служити. У них може бути конфлікт поколінь, інтересів, вони можуть посваритися на політичну тематику. Наше завдання — попередити зриви. У таких випадках ми приходимо до командира й кажемо: «Прогноз такий, що вони до завдання навіть не дійдуть. Воно не тільки не буде виконано, а в нас ще й можуть бути втрати». Зазвичай у таких випадках, якщо є можливість, робимо заміну у складі бойової групи. 

Також працюємо з людьми, які нещодавно мали сильний стрес. Наприклад, людина була під обстрілами, отримала контузію, помер хтось з її рідних. Ну, і наше улюблене — напився, посварився з жінкою, вона його покинула, думки про втечу… 

— Ви як психолог працюєте на війні з 2014 року. Як змінилися за цей час проблеми, з якими найчастіше стикаються військові?

— По-перше, не було такої інтенсивності бойових дій. Війна стала набагато динамічнішою, швидшою і раптовішою. До 2022 було поняття ротації. Відпустка — 30 днів, а не 15. У 2022 році дуже багато військових відправили своїх дружин і дітей за кордон. За рік деякі з жінок сказали чоловікам: «Чудово, що ти герой війни, але я знайшла собі «нормального». Я так не можу більше». 

По-друге — нас, психологів, стало набагато більше. Втім, ставлення вищого командування до нас за всі ці роки не змінилося. Нас ніхто не сприймає всерйоз і це бісить. 

Змінилося ставлення військових до війни. Є ті, які сприймають це вже як роботу, спосіб життя. Людина звикає до системи. Який би ти не був жорсткий інтроверт, ти тут не будеш один. Завжди є підтримка. Тебе можуть послати, але з любов'ю. 

Ти тут потрібний, навіть якщо не вмієш воювати. Жоден з нас не народився спецназом, але може приносити користь на війні

Ось у нас є шеф-кухар одного із закладів. Він не воює, не ходить на передок, але готує, як боженька, на 200 чоловік. Є айтішник, дизайнер, модельєр, сільський голова… Всі тут роблять щось корисне.  

Самостійно за допомогою звертаються одиниці. Здебільшого проблеми випливають під час звичайного спілкування. Їх можна поділити на бойові і небойові. 

Бойові проблеми — це страх, невпевненість, тривожність. Одна з найважчих психотравмуючих подій для військових — полон. Тому що там ти втрачаєш волю до всього, навіть до повітря, за яке доводиться боротися. Бо у кімнату 50 квадратних метрів заганяють понад 100 чоловік. 

Небойові — побутові, пов’язані з жінками й родиною. Але ніхто до мене не приходив жалітися з питанням про четвертий рік війни і коли відпустять додому назавжди. Є такі, що кажуть: «Все, я не витримую». Ми часто відповідаємо: «Братан, давай, може, ти переведешся в інше, спокійніше місце служби?».

— В які моменти ви спілкуєтеся з бійцями?

— Я служу, знаходжусь поруч з військовими. Ми можемо спілкуватися під час виконання спільної роботи, приїжджаємо до них у розташування й на позиції. Зазвичай напряму питаю: «Як ти? Чи є в тебе проблеми?». Проводжу певний скринінг. Я не один працюю, в мене є колега. Іноді командир може нам сказати: «У мене щось засумував такий-то військовий». 

Одна з важливих умов, які ми поставили перед нашими людьми, — якщо ти боїшся, ти про це говориш

Ненормально казати, що ти красунчик і герой, а потім дати задню, адже команда розраховує на тебе. Наприклад, сапер може боятися мін. Льотчик — що його екіпаж накриє ворожий FPV. Командири можуть боятися відповідальності. Одного разу (не в цьому підрозділі, де я зараз служу) командир відправив людей на завдання… і всі загинули. Звісно, що він звинувачував себе. Казав: «Я вбив людей». Ми дуже довго  з ним говорили про те, хто вбив, яким чином, де його вина і чи міг він щось зробити. Чи міг він сказати: «Йдіть всі геть, я нікого посилати на завдання не буду. Ми здаємо позиції, відступаємо до Ужгорода, а там уже і до Словаччини недалеко». Звісно, що він цього зробити не міг.

«ПТСР — не найпоширеніша зараз біда»

— Деякі військові воюють роками. Напевно, у багатьох є розчарування в тих, хто в тилу, а також неможливість жити звичайним мирним життям… Як мотивувати бійців під час тривалої служби?

— Мотивація — дуже невдячна річ. На початку війни добре сприймалися високопарні фрази на кшталт «Україна в огні», «ворог поруч — розіб'ємо його»… Зараз просто кажемо військовому: «Ти красунчик, молодець, роботу виконав». Головне, аби кожен солдат усвідомлював свій особистий ключовий показник ефективності (КПІ). Не існує спеціальних слів, які б підходили для мотивації кожної людини.  Головне — не брехати. Звісно, не варто й згущувати фарби й говорити: «Нас всіх уб'ють. У них дронів і грошей більше». 

Обманювати солдата не можна, бо коли він розчарується — то вже все

Іноді просто по-людськи можна сказати: «Дякую за роботу». І це працює. Багато залежить від командира. Нам пощастило, бо наш у кожному бійці бачить людину. А це теж додає мотивації нести службу.

— Чому стали менше говорити про посттравматичний стресовий розлад (ПТСР)?

— І це добре. Насамперед у самій назві «посттравматичний стресовий розлад» говориться, що це пост- — тобто «після». Щоб він розвивався, має закінчитися психотравмуюча подія. Війна ж триває. 

ПТСР — не найпоширеніша зараз біда. Коли закінчиться війна, тоді почнуться агресія, суїциди, домашнє насилля… Бо війна йтиме всередині кожного. Людина, яка страждає від ПТСР, є найбільш небезпечною для себе. Вона не дбає про себе, не займається активністю, не чистить зуби, не заправляє ліжко… Її може цікавити алкоголь і сумнівна компанія. Немає сенсу життя. 

У моїй практиці був випадок, коли військовий вивіз дружину з дитиною за кордон, а через два роки каже: «Ми навіть не сварилися, а я відчуваю від неї холод». Він належить до тих пів відсотка чоловіків, які не зраджують. У нього два роки не було сексу. Під час відпустки поїхав до них за кордон, і вона сказала: «Між нами все». Як результат — він втратив сенс життя, бо жив заради них. У таких випадках я пояснюю, що потрібно не забувати про себе. Чи можна звинуватити дружину? Ні. Завжди має бути золота середина. Для того щоб людина відчувала себе щасливою, вона має відчувати себе потрібною не тільки для когось, а насамперед для себе. 

— Чи легко військові довіряються психологу? Як ви виводите їх на діалог?

— Виводити на діалог не завжди просто. Інколи військовим хочеться поговорити, поділитися наболілим. Ми ніколи не кажемо: «Хочеш поговорити про свої душевні травми?» Це неправильно. Зазвичай все починається з кави. Головне, щоб людина почувалась у безпеці й довіряла. Розуміла, що розмова є таємницею, про яку ніхто не дізнається. А ще я завжди попереджаю, що якщо ти не хочеш, аби я ліз туди, куди ти мене не пустиш, я цього не робитиму. Слід поважати право людини на особисті кордони. Не повинно бути жодного примусу чи насилля. Це святе правило ще від цивільної психології.  

— Чи працюють військові психологи з особовим складом додатково перед відправленням на передову? Як?

— Звісно. Проводимо інструктаж, ставлячи питання на кшталт «Чи готовий?», «Чи є хтось із вас, хто за будь-яких причин не хоче йти виконувати завдання?». Деякі жартівники відповідають зустрічним питанням: «А що, так можна?». Можна, але за тебе піде твій побратим. 

Також проводимо роботу зі старшим командиром. Радимо йому, на що слід звернути увагу серед особового складу бойової групи. В ідеалі бійці перед виходом на бойове завдання мають пройти тестування, аби з'ясувати, чи готовий їхній морально-психологічний стан до виконання службових обов'язків. Але на практиці якщо він тест не пройде, хто за нього має йти на завдання? Немає ким замінити людину. Тому будь-яка комісія, яка до мене прийде й скаже, чому я ці тести не заповнюю, буде відправлена далеко. Нехай вони хлопцям, які на передовій, розкажуть про ці тести... Якби у нас був повний штат, ми б так і робили. Я готовий розбудувати діагностичний корпус і регулярно проводити серед військових діагностику. Але слід реально оцінювати стан речей.

— Як подолати страх перед боєм? Чи можливо це взагалі?

— Страх виникає через відсутність або недостатню кількість інформації, коли твоя психіка домальовує те, чого немає. Грубо кажучи, чоловік не прийшов з роботи вчасно, жінка йому телефонує, а він не відповідає. Її фантазія домальовує картину, що він десь з коханкою. На війні так само. Якщо ти мало знаєш про бій — ти домальовуєш його в уяві. 

Тому що ми робимо? Проговорюємо кожен крок. Бо коли ти пояснюєш військовому, хто його сусіди зліва і справа, де евакуація, стабілізаційний пункт, що робити, якщо щось пішло не так, мозок вже не думає про те, що тебе вб’ють, а розмірковує над тим, як тобі оці перші кроки зробити й виконати завдання. ‍

Якщо маєш певний алгоритм дій — страх відходить

«Людина, яка приходить після бою, не хоче психолога»

— Що робити людям, які бояться військової служби? 

— Дізнаватися про неї. Військова служба — це загальна фраза. Немає посади «військовий». Я от — заступник командира інженерно-саперної роти з психологічної підтримки персоналу групи. Не ходжу з кулеметом, не стріляю. Щоб не боятися, треба знати, що це таке. Усвідомити, наскільки можеш бути корисним на фронті. 

Звісно, тут можуть вбити, і це страшно. Але хіба не страшно, що русня буде у вашому селі чи місті, якщо боятися і нічого не робити?

— Чи можуть ухилянти бути корисними на службі?

— Звичайно, можуть. 

Я більше скажу, кожен ухилянт знайде тут не тільки службу, але й сенс життя. Його життя зміниться докорінно. Йому буде тяжко, погано, але скажу пафосно — оаза завжди знаходиться в пустелі

Супергерої коміксів отримали свої суперсили через страждання. Флеша вдарила блискавка, Бетмен втратив батьків... Всі пройшли через кризу й здобули суперсилу. Тут так само. Тільки ти робиш свою справу не лише для себе, а для багатьох людей і держави.

— Скільки часу людина може бути на передовій без психологічної підтримки?

— На передовій психологічна підтримка не діє. Людині потрібне відчуття безпеки. 

Американці дослідили, що не можна, щоб людина знаходилась на передовій понад 45 днів. Понад 10 днів вже призводять до жорсткої бойової втоми

Але наші військові переважно знаходяться на бойових позиціях понаднормово. 

Людина, яка приходить після бойових, не хоче психолога. Вона хоче розбирати бойове завдання і з'ясовувати, де були боєприпаси, чому вчасно не вилетів дрон … У неї дуже багато агресії, до кінця не реалізованої на полі бою.  

— Які техніки допомагають заспокоїтися перед \під час бою?

— Їх багато. Здебільшого це техніки заземлення. Це, по суті, робота з тілом. Ти лягаєш на землю або обіймаєш дерево. Це техніки дихання, тобто дихання по квадрату. Коли ти в стресі, у тебе діафрагма заблокована, і ти можеш зловити ступор, з якого потім довго виходити. Дихання змушує рухатися діафрагму і дає сигнал в мозок, що ти приходиш до тями. 

Техніки є, але вони не можуть бути замінниками звичайного відпочинку. Якщо людину 45 днів не міняли на бойових позиціях, то дихайте — не дихайте, це не допоможе

Важливо, щоб був режим — сон, харчування, вода, відпочинок. Його зараз немає по одній простій причині — бракує людей. 

Пам’ятаю, як у 2015 році артилеристи сидіти на прихованих позиціях в одному з будинків впродовж 45 днів. З їжі у них були лише сухпаї. І от вони зловили свою психотравмуючу подію на їжі. Вони казали: «Будь ласка, замініть цей сухпай, бо весь час їсти гречку, тушонку й галети — ненормально для психіки». 

Знаєте, скільки людина може воювати? Скільки завгодно, але є нюанс — з кожним місяцем ефективність воїна падає. Ми можемо і десять років воювати, але через п'ять це вже буде набагато важче робити

«У мене в підрозділі — сексизм»

— Чи доводилося вам працювати з випадками божевілля на фронті? Як допомагали?

— Доводилося працювати із психозом. Був військовий, який на лінії вогню під час перестрілок з ворогом вбив побратима. Це був нещасний випадок, але він так докоряв собі, що у нього стався психоз. 

З ним недобре поступили лікарі. Вони відразу його присадили на седативні ліки. Тоді як потрібно, щоб людина прожила цей момент. Вона може кричати, вести себе не зовсім адекватно. За таких обставин треба дати людині води і спостерігати, щоб вона не зробила із собою нічого поганого. Звісно, може бути агресія. Або навпаки, людина повністю закриється в собі. У такі моменти добре працює тілесно орієнтована терапія, а саме робота з тілом. 

Слід поважати будь-які емоції потерпілого. Вони мають вийти

— Розкажіть про моменти зі служби, які ніколи не забудете.

— З хорошого — це коли ми нормально даємо відсіч ворогу, і місцеві кажуть: «Дякуємо!». З поганого — суїциди. Ніколи не забуду той день, коли один з військових це вчинив. Там були свої причини, але ти як психолог постійно собі дорікаєш, що десь недопрацював. До слова, у багатьох випадках суїциду таки вдалося запобігти.

— А жінок на війні які питання найчастіше турбують?

— Переважно такі ж, як і чоловіків. Іноді вони страждають від якоїсь зайвої поблажливості до них з боку чоловіків. Кажуть: «Я не дівчина, я бойова одиниця». Намагаються це доводити на практиці. 

У мене в підрозділі — сексизм. Наприклад, ми не пускаємо жінок на передову, бо оберігаємо. Я не готовий пережити смерть дівчини на війні

Хоча не вважаю, що жінка — це лише берегиня домашнього вогнища, кухарка і мама, яка займається тільки дітьми. Дівчата, з якими я служу,  — дуже круті військові, які вирішують мега круті завдання.

— Як змінилося ставлення до жінки у війську за останні три роки?

— У мене ніколи не було якихось упереджень щодо цього. Мабуть, трішки додалося поваги, бо раніше жінки займали переважно посади зв’язківців і бухгалтерів. Зараз мають посади на рівних з чоловіками.  

Не уявляю, щоб в мене були якісь романтичні стосунки з військовою. Бо це бойова одиниця і посестра. Хоча у нас і парами люди служать. А ось в історію «я покохав її на лінії вогню» не вірю. Після війни більшість таких пар розійдеться. 

— Що жінки роблять краще чоловіків у війську?

— У нас є жінки, які роблять руками вибухівку. Вони спокійніші та посидючіші за чоловіків. Більшість з них — гарні водійки

Але за допомогою до мене все ж частіше звертаються чоловіки. Жінкам легше спілкуватися з жінками.

«Важливою є земля, на якій воюєш. Ось чому серед ветеранів у США так багато суїцидів»

— Чи вистачає зараз висококваліфікованих психологів для роботи з особовим складом?

— Нам не вистачає не кількості, а суб'єктності, аби від нас забрали зовсім не потрібні обов'язки — розслідування, оформлення актів. Щоб ми займалися своєю справою. Кожен командир має чітко розуміти, навіщо у нього у підрозділі психолог. Поважати й дослуховуватися до його думки. 

— Хто має до кого адаптуватися після повернення військового з війни — воїн до суспільства чи суспільство до воїнів?

— Воїн захоче, щоб суспільство стало таким, як він. Суспільство захоче, аби воїн звик до цивільних правил. Ми маємо зустрітися десь посередині й сказати: «Ми одне ціле, ми тут. Нам треба адаптуватися одне до одного». 

Військовий, який приходить з війни, має дуже багато реакцій, які здатні лякати цивільних. Тож легко не буде. На нас чекає величезна хвиля домашнього насильства у сім'ях ветеранів. 

У Сербії зараз одні з найкращих спеціалістів у світі по запобіганню і подоланню наслідків домашнього насилля. Тому що вони пережили це на власному досвіді. Натомість в Америці досі суцільна біда із суїцидами серед колишніх військових — до 22 на день

Тож наслідки можуть бути дуже плачевні, але вони точно будуть кращими, ніж у США, бо важливою є земля, на якій ти воюєш. Американці воювали не в себе вдома. У нас, до речі, саме тому у багатьох військових був спротив йти на Курщину. Це дуже важливий фактор. 

— Що б ви порадили новобранцям — як швидше адаптуватися, знайти спільну мову з побратимами та подолати страх перед першим боєм?  

— Будь чесним перед собою. Якщо боїшся — кажи. Чогось не знаєш — питай. Оволодій своїм фахом. Завжди знаходь час для себе. Роби одні й ті самі справи щодня — чисти зуби, мийся... Немає води — користуйся серветками. Це має бути ритуал, який врятує тебе. Спілкуйся мінімум з однією людиною із цивільного життя. Знайди людину, яка тебе не бісить у підрозділі. Звертай увагу на своє фізичне здоров'я, але пам'ятай, що нікому не цікаво, що ти натер ногу. Говори про це, але не скигли. Йди до своєї нереалізованої мрії і в тебе все вийде (відповідь «додому» не рахується). Набагато гірше тим, хто не знає, чого хоче. Ну і задовольняй за можливістю свої потреби. Болить зуб — іди до стоматолога, болить душа — іди до психолога. 

Мінімум один день в місяць відпочивай. Як це виглядає? У нас є така опція, що коли військовий каже, що втомився, ми його на день відпускаємо в якусь цивілізацію, наприклад, у найближче місто, де є готель. 

Раніше військові туди запрошували дружин або тих осіб, що їх замінюють. А останнім часом вони просто хочуть полежати на білій постелі, прийняти теплий душ і переключати телеканали пультом від телевізора

І головне — ніколи не забувай, що ти крутий воїн, який попри страх і ризик смерті знищує ворога на своїй землі.

‍Фотографії: Костянтин і Влада Ліберови

<frame>Михайло Федоров — віцепрем'єр-міністр України з інновацій, розвитку освіти, науки та технологій. Міністр цифрової трансформації. Куратор проєкту «Армія дронів». У 2020 запустив застосунок «Дія», який став ключовим елементом концепції «держави в смартфоні». Під його керівництвом Україна зробила значні кроки на шляху до цифровізації державних послуг, впровадження електронного документообігу й розвитку IT-сфери.<frame>

Революція штучного інтелекту в Україні 

Наталія Жуковська: Україна — одна з найцифровізованіших держав світу. Так, у державному застосунку «Дія» регулярно з’являються нові революційні послуги, спрямовані на полегшення життя людей і зменшення корупції в державі. У чому ми випереджаємо інші країни світу?

Михайло Федоров: Україна розпочала свій шлях цифровізації у 2019 році. Ми поставили амбітну мету — побудувати найзручнішу цифрову державу у світі. У нас були чітке бачення, ефективна команда й підтримка президента. 

За шість років нам вдалося пройти шлях трансформації, на який деякі країни потребували 20 років. І більша частина цього шляху — в умовах повномасштабної війни

Ми піднялися зі 102-го місця за рівнем розвитку державних послуг на п’яте в рейтингу Оnline services Index, міжнародного дослідження E-Government Development Index. І завдяки штучному інтелекту (ШІ) через два роки ми можемо опинитися у трійці найкращих. 

Наша перевага — у швидкості рішень, гнучкості й адаптивності до нових викликів. Уже зараз «Дією» користується понад 22,5 мільйонів українців. У застосунку доступні 30 документів, понад 40 сервісів, і ще понад 130 послуг — на порталі Дія.

Ми запустили «Шлюб онлайн» у «Дії» і стали першою країною у світі, де весь цикл одруження можна пройти в застосунку

Зараз працюємо над впровадженням штучного інтелекту, щоб оптимізувати процеси, стати ще більш швидкими. 

— «Поки у світі дискутують про вплив штучного інтелекту, українці вже бачать, відчувають і використовують його», — кажуть експерти. Що мається на увазі? 

— Зараз відбувається справжня ШІ-революція, яка змінить більшість процесів у світі. Кожен бізнес стане ШІ-бізнесом, а кожен уряд — ШІ-урядом. Ми визначили місію в напрямі штучного інтелекту — до 2030 року увійти до трійки країн світу за рівнем розробки та впровадження ШI-рішень у публічний сектор. Для досягнення цієї місії створили WINWIN AI Center of Excellence. Його головне завдання — інтегрувати штучний інтелект у державний сектор, оборону, медицину, освіту та бізнес. І вже зараз ми інтегруємо ШІ в «Дію», «Мрію» (освітній застосунок), оборонні технології тощо.

— Що ШІ вже робить краще, ніж люди? 

— Штучний інтелект уже сьогодні обробляє великі обсяги даних, аналізує, порівнює, виявляє закономірності, прогнозує ризики тощо. ШІ можна делегувати чимало рутинних завдань, натомість використовуючи час для більш важливих та стратегічних. Разом з тим стрімкий розвиток ШІ не означає, що він замінить людину. Це ефективний інструмент, який підсилює наші можливості.

Безпілотники з машинним зором і рої дронів, які діють як єдиний організм

— Як ШІ допомагає в обороні? 

— На сьогодні ШІ — один з головних напрямів у розробках для фронту. Це дрони з машинним зором, які самостійно наводяться на цілі, системи, що оминають РЕБ, і навіть рої дронів, що діють як єдиний організм. Зараз в Україні понад 100 компаній, які виготовляють дрони з машинним зором. Є і високоточні українські аналоги «Ланцетів», які завдяки ШІ самі розпізнають цілі й наводять на них удар. ШІ також активно використовують у розвідці — він аналізує відео з дронів й автоматично визначає техніку чи укриття ворога. Це пришвидшує прийняття рішень і знижує навантаження на операторів.

Впровадження АІ відкриває нові можливості для військових на полі бою. Наприклад, на платформі Brave1 зареєстровано понад 200 розробок із застосуванням методів AI/ML (машинного навчання — Ред.) з різним рівнем технологічної готовності. Вже понад 70 розробок з використанням ШI та машинного зору використовують військові. Важливо розуміти, що технології штучного інтелекту можна адаптувати до нових завдань і платформ. 

Тому зараз критично не лише створювати «залізо», а й інвестувати в програмне забезпечення, яке задає йому інтелект

— Збір доказів воєнних злочинів і визначення місцезнаходження підозрюваних, розпізнавання облич, керування безпілотниками, виявлення дезінформації і пропаганди, розмінування… Де ще зараз використовують ШІ? Як саме відбувається залучення ШІ до цих процесів?

— Ми у Мінцифрі, як MVP (Minimum Viable Product — найпростіша робоча версія продукту — Авт.) для всього уряду — тобто на власному прикладі показуємо, як технології можуть оптимізувати роботу. У державному секторі багато роботи для штучного інтелекту. Він може оптимізувати процеси в службах підтримки, допомагати керівникам ухвалювати рішення на основі великої кількості даних тощо. Штучний інтелект також значно пришвидшує роботу державного апарату завдяки оптимізації рутинних завдань. Зокрема, юристи Мінцифри активно використовують ШІ для цифрової експертизи нормативно-правових актів (НПА); для аналізу й перекладу європейського законодавства. 

— Нещодавно ви розповідали, що українські розробники новітніх оборонних технологій працюють над секретним продуктом, який надасть силам оборони значну перевагу на полі бою і дозволить змінити перебіг війни. Про що йдеться і як це допоможе військовим?

— Одними з головних геймченжерів (інноваційних ідей, які змінюють правила гри — Ред.), які перевернули хід війни, стали дрони. Ми бачимо унікальні кейси, коли дрони вражають стратегічну авіацію на території ворога. Морські дрони здатні атакувати мости, нищити ворожі кораблі чи навіть літаки. При цьому FPV, коптери та інші БпЛА існували й до повномасштабного вторгнення, але їх не використовували для сучасної доктрини війни. 

Нова технологічна ідея, яка змінить правила гри, вже існує. Вона теж пов’язана з безпілотниками, і її застосування призведе до нового етапу технологічної війни

‍Щоб ворог не пройшов

— Які ключові цифрові послуги з’являться в застосунку «Дія» до кінця 2025 року?

— Зараз ми працюємо над запуском ШІ-асистента в «Дії». Він з’явиться на порталі вже найближчим часом. Також цьогоріч плануємо цифровізувати 90% послуг для водіїв. По суті, це буде революція у сфері. Окремо працюємо над профілем ветерана в «Дії». Застосунок автоматично визначатиме, що людина — ветеран, щоб адаптувати інтерфейс. У такому профілі «Дії» будуть зібрані всі сервіси для ветеранів. 

— Якими є результати запуску чатбота єВорог (куди українці можуть повідомляти, що бачили ворожу техніку чи окупантів) у «Дії»? Чи поступає неправдива інформація? Чи є від цієї ініціативи реальна допомога? 

— З початку повномасштабного вторгнення генерувалася велика кількість контенту від українців. Ми розуміли, що потрібен захищений інструмент для безпечного й швидкого передавання інформації від людей до ЗСУ. Так з’явилась ідея створити чатбот єВорог. Команда запустила його за два тижні, чим створила інструмент народної розвідки. Головна відмінність від інших ботів — авторизація через застосунок «Дія». Це потрібно, щоб диверсанти не могли спамити фейковими фото чи відео. А ми були впевнені, що заявки надсилають саме українці. Водночас кожна з них — деперсоналізована. 

За весь час чатботом «єВорог» скористалися понад 674 тисячі українців. І цей інструмент дійсно працює. Є кейси, коли одну колону російської техніки фіксували 9 населених пунктів протягом усього її шляху в 100 км

— Чи планує Україна проводити у «Дії» вибори та перепис населення? Наскільки це реалістично? 

— Команда Мінцифри над цим не працює. Запровадження електронного голосування в «Дії» і до повномасштабної війни не було серед наших пріоритетів. Сьогодні відсутні навіть необхідні законодавчі підстави для запровадження онлайн-виборів у «Дії». Для цього має бути рішення центральної виборчої комісії. Також необхідно розробити та ухвалити відповідний закон про інтернет-голосування. 

Що стосується перепису населення, то до повномасштабного вторгнення ми планували провести Всеукраїнський перепис населення у 2023 році. Працювали над проєктом, який мав зробити цей процес технологічним і цифровізованим. Але під час воєнного стану перепис населення не проводиться. 

— Після 24 лютого 2022 року Україна зазнала понад дві тисячі офіційно зафіксованих кібератак. Які головні виклики у сфері кібербезпеки стоять перед Міністерством цифрової трансформації під час війни? Як ви їм протидієте? 

— Команда Мінцифри відповідає за безпеку «Дії» і цифрових продуктів, які ми створюємо. Ми створювали застосунок у 2019-2020 роках, вже під час війни. Аналізували й прогнозували можливі кібератаки й загрози. Тому підходили до архітектури застосунку, враховуючи всі можливі ризики. Двічі проводили програму Bug Bounty, в якій етичні хакери тестували застосунок і шукали вразливості. Це були краштести «Дії», під час яких не виявили жодних критичних вразливостей. Але це ще не все. 

Важливим рішенням стало створення так званої Red Team — команди, яка спеціально «атакує» державні інформаційні системи й знаходить вразливості, щоб покращувати рівень захисту сервісів

Тож ми постійно підтверджуємо безпеку «Дії», це питання для нас у фокусі роботи. 

— Чи звертаються до вас представники європейських держав про запозичення і впровадження у своїх країнах ініціатив на зразок «Дії»? Чи отримували ви пропозиції про співпрацю?

— Так, інтерес постійно зростає. Не лише до технології, а й до нашого досвіду та підходів. Ми вважаємо, що найцінніше — це не просто «передати код», а поділитися цілісною архітектурою цифрової держави, баченням і інституційною логікою, яку ми будували під час війни. Наприклад, ми співпрацювали з Естонією над пілотним проєктом mRiik. Бета-тестування минуло успішно, і 85% користувачів залишилися задоволеними.

‍Нещодавно Естонія запустила новий державний застосунок, розроблений з використанням досвіду нашої співпраці. Ми відкрили код «Дії»

Україна вже ділиться з ЄС досвідом своїх цифрових розробок, зокрема в процесі створення Європейського гаманця цифрової ідентифікації. Також в Україні вже працює другий у світі центр технологічного управління GGTC, відкритий у партнерстві зі Світовим економічним форумом. Це платформа для співпраці, обміну технологіями, масштабування найкращих govtech-підходів. Найголовніше, що ми продовжуємо фокусуватися на тому, як зробити найзручнішу цифрову державу у світі. Це прагнення допомагає розуміти, що потрібно громадянам, як змінюється споживацька поведінка і що потрібно робити нам, щоб досягти своєї мети.

— Про досягнення якого рівня залучення ШІ та створення якого застосунку в державі ви мрієте? 

— Зараз ми перетворюємо «Дію» на ШІ-агента. Скоро на порталі «Дія» з’явиться ШІ-асистент, з яким ви зможете отримати першу послугу — довідку про доходи. У майбутньому ШІ супроводжуватиме людину впродовж отримання послуги, а також можна буде звернутися до нього голосом. Це абсолютно новий етап розвитку цифрової держави, і вже не мрія, а найближча реальність.

«Чат GPT вже давно замінив мені Google»

— Штучний інтелект стає частиною життя кожного. Чи вам особисто він допомагає? В яких випадках звертаєтеся до ШІ за допомогою?

— ChatGPT вже давно замінив мені Google. Щодня намагаюся тестувати нові сервіси на базі ШІ, продовжую використовувати ChatGPT, Claude AI, Google AI Studio. Зробив собі асистента, який навчає швидкочитання: щодня ставить мені певні завдання, які дозволяють більше читати, розбиратися в певних темах.

Я використовую ШІ щодня для різних цілей — пошуку інформації, аналізу, структурування, генерування ідей, добору книг за певними темами тощо. Також тестую ШІ-асистента, який інтегрований з поштою, календарями завдань. Це оптимізує мій час і пришвидшує роботу.

Зараз генерується така велика кількість ШІ-інструментів, що вже потрібен окремий агент, який буде систематизувати всі нові продукти зі штучним інтелектом

— Як взагалі стають спеціалістами з ШІ? Це нова, але вже затребувана професія. Чи є в Україні дійсно круті спеціалісти зі ШІ?

— Коли ми запускали WINWIN АІ Center of Excellence, то шукали в команду менеджера, який відповідатиме за розвиток штучного інтелекту. Спершу планували знайти одну людину на посаду Chief AI Officer of the Ministry of Digital Transformation. Але в процесі позиція трансформувалася, і ми обрали двох людей — керівника вищої ланки, відповідального за впровадження та розвиток штучного інтелекту в компанії (CAIO), і технічного директора, який спеціалізується на штучному інтелекті (AI CTO). 

На посаду подалося близько 100 людей. Це експерти високого рівня, круті фахівці з технологічних компаній. Що показує, що в Україні вже є сильне ШI-ком’юніті. Загалом у нашій країні вже близько 5200 спеціалістів зі штучного інтелекту (ML&AI), і їхня кількість весь час зростає

Паралельно бізнес починає вводити окремі позиції ШI-фахівців, стрімко розвивається напрям ШI-консалтингу, з’являються нові експерти, які будують власні продукти або допомагають інтегрувати ШІ в роботу компаній. 

— Чи бачите ви в штучному інтелекті небезпеку?

Штучний інтелект створює для нас нові можливості, але водночас це виклик для держави, бізнесу й суспільства.

‍Як і з будь-якою технологією, усе залежить від того, в чиїх руках опиниться цей інструмент і з якою метою його будуть використовувати

Саме тому важливо розвивати ШІ усвідомлено — з чітким регулюванням, етичними стандартами та постійним діалогом між державою, бізнесом і суспільством. Україна вже опублікувала Білу книгу з регулювання ШІ, яка описує наш підхід до розвитку інновацій — баланс між інноваціями і захистом прав людини. 

‍Фотографії з архіву Михайла Федорова

Саме з цього — з краси, яка тримає, з жіночності, яка не зникає навіть під обстрілами, і внутрішньої стійкості, яка пахне парфумами у тривожній валізі, — почалася наша розмова.

Ми всі такі справжні зараз

Діана Балинська: Що для вас означає бути красивою сьогодні?

Римма Зюбіна: Бути справжньою. Мене тішить, що стандарти на кшталт «90-60-90» більше не домінують. На початку повномасштабної війни мені часто казали: «Ви всі такі справжні зараз». І це дійсно так. Сльози в кадрі, коли вони справжні, видно одразу. Їх не сплутаєш зі штучними. І саме в цій щирості — справжня краса.

— Як вважаєте, чи допомагає догляд за собою, та сама «червона помада» нам, жінкам, у кризових ситуаціях?

— Обов’язково! Догляд за собою, гігієна — це перше, про що говорили психологи ще з початку повномасштабного вторгнення. Якщо ви вже три дні не приймали душ — це тривожний сигнал. І не тому, що немає доступу до води, а тому, що ви лежите й нічого не можете — а це симптом депресії. Догляд за собою — це форма самоорганізації. Це означає, що ти бодай щось контролюєш. Це — дія. А дія — це життя.

До того ж ти залишаєшся жінкою в будь-яких ситуаціях. Я пам’ятаю, як під час тривоги вже була в халаті, хотіла одягнути піжаму, але вирішила: ні, треба щось таке, в чому можна в разі чого вибігти. І білизну найкрасивішу — раптом що… Зазирнула в кошик і стала перебирати: «Це? Ні. О! Це вже краще». 

На Майдані, коли в якісь моменти було страшно, чи повернешся звідти живою, у мене був той самий принцип — тільки найкраща білизна, щоб ніхто не посмів сказати, що на Майдані самі бомжі й «малоімущі» — як писали російські ЗМІ. Така тонка межа між смішним і страшним...

— Чи є якась річ, ритуал, без якої ви не виходите з дому? 

— Парфум. Я дуже люблю парфуми. У мене навіть у тривожній валізці були документи, маски з ковідних часів, помада не завжди… Але парфуми там були обов’язково. Я їх постійно змінюю. Люблю нові запахи, експерименти.

— Коли говоримо про красу в часи війни — що це для вас: зовнішність, внутрішня сила?

— Краса — це дія. Не зовнішність, не красиві слова, але вчинки. Як і любов — не іменник, а дієслово. Дія і слово. Любити — це діяти. Так само й краса — це справжність і сила духу.

Я підтримую українських виробників, які дбають про нашу зовнішню красу, бо те, як працює зараз виробництво в умовах війни, — це теж про незламність. Наприклад, я дуже люблю і підтримую компанію «Весна», яка є виробником косметики на основі наших українських трав. Зроблено все в Україні, в умовах зупинки виробництва під час відключення світла, повітряних тривог. Дівчата після безсонних ночей, після обстрілів і бомбардувань приходять зранку на виробництво і працюють. Власниця «Весни» Інна Скаржинська — мама чотирьох дітей, яка під час війни всиновила ще одного хлопчика. Її магазинчик і виробництво в Бучі російські солдати повністю знищили, але вона все відновила — вже у Львові. Оце і є краса.

Краса — в людях, які шиють, печуть хліб, роблять найсмачнішу піцу у Львові, поки чоловіки на фронті або саме звідти повернулись

Останні зворушливі покази Ukrainian Fashion Week в Києві, коли на подіум виходили хлопці з ампутаціями й протезами — про те саме. Це наші герої, які ціною свого здоров’я дарують нам мирне життя. Ми маємо враховувати їхні потреби — в моді, архітектурі й побуті.

Нещодавно до нас у Львові в Національний театр ім. Марії Заньковецької приходили хлопці, які проходять реабілітацію з центрі SuperHumans. Ми готувалися до їхнього візиту й обговорювали нюанси — чи є пандус, які місця для хлопців зручніше, де ставити крісло колісне.

Ще у 1995-му в Единбурзі на театральному фестивалі я бачила: першими в залі з’являються люди на кріслах колісних — для них облаштовані спеціальні місця, причому не збоку, де погано видно, а в центрі першого ряду. Це давно працює у світі, не треба нічого вигадувати. Але це вже потрібно робити терміново.

Обличчя без зайвих маніпуляцій

— Відчуваєте, що поняття краси сьогодні змінилося? Зараз вона часто асоціюється з втручанням — ботокс, філери, пластика... 

— Тут у нас хороше світло, можете мене роздивитися (сміється)! Є навіть анекдот у кіношників: «Слухай, чув, ти одружився. А жінка красива?» — «Залежить, як світло виставити».

Я особисто не вдаюся до маніпуляцій з обличчям — тримаюся до останнього. Не обіцяю, що так буде все життя, але зараз ще не відчуваю в цьому потреби.

До речі, на сторінках кастингів, у пошуках актрис, дедалі частіше пишуть  фразу «Обличчя без зайвих маніпуляцій». Хоча, звісно, це індивідуальний вибір жінки. Але є ще й фінансова сторона. Якщо жінка донатить, вона мимоволі порівнює: один «укольчик» — це три-п’ять тисяч гривень. А потім знову. Тож зараз це ще й питання пріоритетів.

— Як ви особисто сприймаєте свій вік? Чи змінюється ваше ставлення до себе з роками? І чи стикалися ви з проявами ейджизму у вашій професії?

— Знаєте, у свої 36 я вже зіграла трьох бабусь (сміється). Бо були потрібні медійні обличчя, а їх тоді було небагато. Але загалом я ставлюся до свого віку абсолютно спокійно. Не намагаюся вскочити в останній вагон і штучно зупинити час. Моє ставлення до життя змінюється — як і мої бажання. 

У 25 років мені здавалось, що можна змінити світ — навіть через акторську професію. Сьогодні розумію, що ні

Хоча... Сьогодні до мене підійшла жінка й сказала: «Два роки тому після розлучення я була зовсім розчавлена, а зустріч з вами так мене надихнула, що я знову вийшла заміж». Такі моменти дуже зворушують.

Щодо ейджизму — звісно, він є. У мене зараз мало кіноробіт, бо я не граю молодих, а ролей для жінок мого віку в кіно небагато — не лише в Україні, а й у світі. Якщо Шерон Стоун каже, що в Голлівуді після 45-ти для тебе вже не пишуть і тебе вже не знімають, то що вже мені говорити? Але на щастя, є театр, і там я потрібна.

— Чимало українок зрілого віку, які переїхали до Польщі, теж стикаються з ейджизмом. Що б ви порадили таким жінкам, які після переїзду, втрати кар’єри, частково своєї ідентичності не можуть себе знайти?

— Я вже мало що раджу. Радити взагалі складно, коли не проживаєш чужий досвід. Але бачу, як навіть в Україні деякі компанії починають цінувати працівників зрілого віку, пояснюючи свій вибір на користь панянок 50 років тим, що, окрім досвіду роботи, в цьому віці жінка вже зосереджується саме на роботі, тоді як на молоду дівчину ще чекає заміжжя, народження дітей. А для працедавця це — декретні, лікарняні, відсутність на роботі.

Пам’ятаю себе молодою мамою, яка працює: дитина з температурою, а я цілую його, але біжу в театр. Біжу і плачу, бо розумію, що жодна вистава того не варта. Але йду, бо відчуваю обов’язок. Бо я ще не можу ставити свої умови й відміняти виставу.

А взагалі я переконана: 50 років — це чудовий час згадати про себе. Про свої нереалізовані мрії. Якщо твоя професія збігається із хобі, як-от у мене, — це подарунок. 

Але чимало жінок усе життя вкладаються лише в роботу. І тому забули, чого колись хотіли. А варто згадати: «Я ж мріяла вивчити італійську». Або: «Я колись хотіла танцювати». І зробити це. До речі, серіал «Люся інтерн», в якому я зіграла, — це і є гімн жінкам 50+. Мені навіть наприкінці 2021-го нагороду за цей проєкт вручили, яка так і називається «Геть стереотипи року».

Наші теплі зустрічі можливі лише завдяки ЗСУ

— Ви часто буваєте за кордоном. Як вважаєте, українську жінку можна впізнати на вулиці серед інших?

— Знаєте, як спортсмени в поїздках: бачать тільки аеропорти, готелі й спортзал. Я все те саме — тільки спортзал на кіно/театральний зал можна поміняти (сміється). Але пригадалося, як наш український водій в Італії, де ми знімали «Гніздо горлиці», і в кадрі було, може, 10 українських дівчат, підійшов наприкінці зйомки: «Пані Риммо, я вас навіть не впізнав! Ви ну точно така, як ті дівчата, яких я щотижня сюди везу — і вбрана так, і сумка така ж». Це був комплімент — що я справжня, як та заробітчанка, яку граю в кіно. І навіть не в одязі справа. У мене в фільмі, в тих сценах першого періоду героїні в Італії, навіть очі інші.

Очі нас видають. Погляд. Смуток. Переляк. Невпевненість. Не хочу нікого образити, хочу лише, аби очі українок сяяли від щастя.

— У фільмі «Гніздо горлиці» ви зіграли трудову мігрантку. А якби сьогодні довелося зіграти мігрантку воєнну — яким би був цей образ?

— Дуже подібним. Ще тоді мене питали: «Ви це переживали?» І я відповідала — так, частково. Самотність, зневіра, непорозуміння в родині, відчуття, що твоя професія нікому не потрібна… Це все було і в моєму житті. Тепер цей образ став тільки боліснішим.

Були пропозиції після «Горлиці» зіграти й заробітчанок, але я відмовилась, бо це тиражування ролі, а мені важливо відкривати щось нове в собі і для глядача.

Пропонували зіграти сучасну історію — людину, яка бачила на власні очі розстріл дитини, пережила психологічні травми… Я відмовилась, бо, на мій погляд, перед такою роллю потрібно пройти певну підготовку — поспілкуватись із психологами, побувати в клініках, зануритися в роль. А зйомки мали розпочатися за тиждень після прочитання сценарію...

— Фільми про еміграцію зараз доречні?

— Абсолютно. Але треба розуміти, вони бувають різні. Як і фільми про війну. Війна — це ж не лише танки, авіація, руїни. Це також жінка в чужій країні — без мови і роботи. Це — дитина, яка бачила війну. Найглибші твори мистецтва завжди про маленьку людину на тлі великої трагедії.

— Якого кіно, на вашу думку, зараз потребує глядач?

— Українського. Глядач дійсно хоче бачити наші історії, наших акторів, чути нашу мову. На премію «Золота Дзиґа» як член кіноакадемії я віддивилась все, що створено за останні роки. Повнометражного художнього кіно зараз дуже мало. Але навіть з того, що є — фільми різні за жанрами, є і драми, і комедії. 

У нас потужне документальне кіно, яке ми презентуємо на світових кінофестивалях, а от сучасних українських художніх фільмів, які цікаво було б показати світові, — поки одиниці

— А щодо театру — як він змінився після початку повномасштабної війни?

— Театр зараз працює зовсім інакше. Впливає усе: відстань до лінії фронту, повітряні тривоги, комендантські години. Наприклад, в Ужгороді, де не було жодного дня комендантської години, вистави досі починаються о 19:00, як і раніше. А ось у Києві театр ім. Франка грає вже о 15:00 або 17:00.

У Харкові, Сумах і Херсоні ситуація критична: вистави тільки в укриттях. А в Харкові театри буквально виживають. Вони самі оплачують оренду тих приміщень, які є в укритті. Люди отримують 25% ставки — тобто менше ніж 100 доларів на місяць.

Ми не завжди можемо спланувати репертуар. Якщо в актора є бронь — він грає. Якщо приходить повістка — сьогодні він ще на сцені, а завтра вже ні.

Під час повітряних тривог ми зупиняємо виставу, чекаємо в укритті, а потім продовжуємо з тієї ж хвилини, на якій зупинились. Не завжди є можливість після закінчення повітряної тривоги продовжити й дограти виставу того ж вечора. Адже останні два тижні в Україні повітряні тривоги тривали по 8 годин. І таке від росіян можна очікувати не лише вночі.

Якщо ми розуміємо, що люди не встигнуть до комендантської години потрапити додому, то вистави переносять на інший день. Гастрольні поїздки зараз — величезний фінансовий ризик для театру.

У Львові в нашому театрі ім. Марії Заньковецької до повномасштабної війни перед початком вистави лунало аудіовітання та прохання вимкнути мобільні телефони. А зараз звернення починається словами: «Слава Україні!» І зал відповідає: «Героям слава!» І далі звучить: «У разі повітряної тривоги ми зупинимо виставу й адміністратори допоможуть вам спуститись в укриття». І вже потім починається вистава. І незалежно від того, про що вона, після вистави ми виходимо на поклін і обов’язково говоримо: «Наші теплі зустрічі можливі лише завдяки ЗСУ». Бо в залі й на сцені — люди, чиї рідні на фронті: сини, дочки, чоловіки, брати, сестри, батьки. І після кожної вистави ми в театрі імені М. Заньковецької зі сцени оголошуємо про збір донатів. Постійно. Знову і знову.

— Ви граєте в театрі, знімаєтесь в кіно, берете активну участь у громадському житті. У чому сьогодні ваша внутрішня опора?

— В людях. І не тільки знайомих. Можу зустріти когось на вулиці, і людина скаже, що я її підтримала — фільмом, виступом, словом. Такі зустрічі трапляються саме в моменти зневіри. І саме вони надихають.

‍

Проєкт співфінансується за рахунок коштів Польсько-Американського Фонду Свободи в межах програми «Підтримай Україну», реалізованої Фондом «Освіта для демократії»