Польський режисер-документаліст Мацєй Гамела: Війна з Росією вимагає дуже системної та кропіткої співпраці всіх європейських країн

Війна змінює всіх. Про це не з чуток знає військовий психолог Андрій Козінчук — ветеран АТО, а нині заступник командира інженерно-саперної роти з морально-психологічного забезпечення групи інженерного забезпечення 67 ОМБр. Про те, чого насправді потребують військові, про страхи, божевілля і наслідки перевтоми Андрій розповів Sestry.

«Сапер може боятися мін, командир — відповідальності»

Наталія Жуковська: Андрію, навіщо психолог на війні? Якими є ваші обов'язки?

Андрій Козінчук: Психолог працює там, де є люди. Одне з наших завдань — діагностика морально-психологічного стану військового. Важливо також встановити сумісність військових, особливо тих, які мають йти на бойове завдання. Бо у двох людей може бути чудовий морально-психічний стан, але вони ненавидять одне одного і разом не зможуть нормально служити. У них може бути конфлікт поколінь, інтересів, вони можуть посваритися на політичну тематику. Наше завдання — попередити зриви. У таких випадках ми приходимо до командира й кажемо: «Прогноз такий, що вони до завдання навіть не дійдуть. Воно не тільки не буде виконано, а в нас ще й можуть бути втрати». Зазвичай у таких випадках, якщо є можливість, робимо заміну у складі бойової групи. 

Також працюємо з людьми, які нещодавно мали сильний стрес. Наприклад, людина була під обстрілами, отримала контузію, помер хтось з її рідних. Ну, і наше улюблене — напився, посварився з жінкою, вона його покинула, думки про втечу… 

— Ви як психолог працюєте на війні з 2014 року. Як змінилися за цей час проблеми, з якими найчастіше стикаються військові?

— По-перше, не було такої інтенсивності бойових дій. Війна стала набагато динамічнішою, швидшою і раптовішою. До 2022 було поняття ротації. Відпустка — 30 днів, а не 15. У 2022 році дуже багато військових відправили своїх дружин і дітей за кордон. За рік деякі з жінок сказали чоловікам: «Чудово, що ти герой війни, але я знайшла собі «нормального». Я так не можу більше». 

По-друге — нас, психологів, стало набагато більше. Втім, ставлення вищого командування до нас за всі ці роки не змінилося. Нас ніхто не сприймає всерйоз і це бісить. 

Змінилося ставлення військових до війни. Є ті, які сприймають це вже як роботу, спосіб життя. Людина звикає до системи. Який би ти не був жорсткий інтроверт, ти тут не будеш один. Завжди є підтримка. Тебе можуть послати, але з любов'ю. 

Ти тут потрібний, навіть якщо не вмієш воювати. Жоден з нас не народився спецназом, але може приносити користь на війні

Ось у нас є шеф-кухар одного із закладів. Він не воює, не ходить на передок, але готує, як боженька, на 200 чоловік. Є айтішник, дизайнер, модельєр, сільський голова… Всі тут роблять щось корисне.  

Самостійно за допомогою звертаються одиниці. Здебільшого проблеми випливають під час звичайного спілкування. Їх можна поділити на бойові і небойові. 

Бойові проблеми — це страх, невпевненість, тривожність. Одна з найважчих психотравмуючих подій для військових — полон. Тому що там ти втрачаєш волю до всього, навіть до повітря, за яке доводиться боротися. Бо у кімнату 50 квадратних метрів заганяють понад 100 чоловік. 

Небойові — побутові, пов’язані з жінками й родиною. Але ніхто до мене не приходив жалітися з питанням про четвертий рік війни і коли відпустять додому назавжди. Є такі, що кажуть: «Все, я не витримую». Ми часто відповідаємо: «Братан, давай, може, ти переведешся в інше, спокійніше місце служби?».

— В які моменти ви спілкуєтеся з бійцями?

— Я служу, знаходжусь поруч з військовими. Ми можемо спілкуватися під час виконання спільної роботи, приїжджаємо до них у розташування й на позиції. Зазвичай напряму питаю: «Як ти? Чи є в тебе проблеми?». Проводжу певний скринінг. Я не один працюю, в мене є колега. Іноді командир може нам сказати: «У мене щось засумував такий-то військовий». 

Одна з важливих умов, які ми поставили перед нашими людьми, — якщо ти боїшся, ти про це говориш

Ненормально казати, що ти красунчик і герой, а потім дати задню, адже команда розраховує на тебе. Наприклад, сапер може боятися мін. Льотчик — що його екіпаж накриє ворожий FPV. Командири можуть боятися відповідальності. Одного разу (не в цьому підрозділі, де я зараз служу) командир відправив людей на завдання… і всі загинули. Звісно, що він звинувачував себе. Казав: «Я вбив людей». Ми дуже довго  з ним говорили про те, хто вбив, яким чином, де його вина і чи міг він щось зробити. Чи міг він сказати: «Йдіть всі геть, я нікого посилати на завдання не буду. Ми здаємо позиції, відступаємо до Ужгорода, а там уже і до Словаччини недалеко». Звісно, що він цього зробити не міг.

«ПТСР — не найпоширеніша зараз біда»

— Деякі військові воюють роками. Напевно, у багатьох є розчарування в тих, хто в тилу, а також неможливість жити звичайним мирним життям… Як мотивувати бійців під час тривалої служби?

— Мотивація — дуже невдячна річ. На початку війни добре сприймалися високопарні фрази на кшталт «Україна в огні», «ворог поруч — розіб'ємо його»… Зараз просто кажемо військовому: «Ти красунчик, молодець, роботу виконав». Головне, аби кожен солдат усвідомлював свій особистий ключовий показник ефективності (КПІ). Не існує спеціальних слів, які б підходили для мотивації кожної людини.  Головне — не брехати. Звісно, не варто й згущувати фарби й говорити: «Нас всіх уб'ють. У них дронів і грошей більше». 

Обманювати солдата не можна, бо коли він розчарується — то вже все

Іноді просто по-людськи можна сказати: «Дякую за роботу». І це працює. Багато залежить від командира. Нам пощастило, бо наш у кожному бійці бачить людину. А це теж додає мотивації нести службу.

— Чому стали менше говорити про посттравматичний стресовий розлад (ПТСР)?

— І це добре. Насамперед у самій назві «посттравматичний стресовий розлад» говориться, що це пост- — тобто «після». Щоб він розвивався, має закінчитися психотравмуюча подія. Війна ж триває. 

ПТСР — не найпоширеніша зараз біда. Коли закінчиться війна, тоді почнуться агресія, суїциди, домашнє насилля… Бо війна йтиме всередині кожного. Людина, яка страждає від ПТСР, є найбільш небезпечною для себе. Вона не дбає про себе, не займається активністю, не чистить зуби, не заправляє ліжко… Її може цікавити алкоголь і сумнівна компанія. Немає сенсу життя. 

У моїй практиці був випадок, коли військовий вивіз дружину з дитиною за кордон, а через два роки каже: «Ми навіть не сварилися, а я відчуваю від неї холод». Він належить до тих пів відсотка чоловіків, які не зраджують. У нього два роки не було сексу. Під час відпустки поїхав до них за кордон, і вона сказала: «Між нами все». Як результат — він втратив сенс життя, бо жив заради них. У таких випадках я пояснюю, що потрібно не забувати про себе. Чи можна звинуватити дружину? Ні. Завжди має бути золота середина. Для того щоб людина відчувала себе щасливою, вона має відчувати себе потрібною не тільки для когось, а насамперед для себе. 

— Чи легко військові довіряються психологу? Як ви виводите їх на діалог?

— Виводити на діалог не завжди просто. Інколи військовим хочеться поговорити, поділитися наболілим. Ми ніколи не кажемо: «Хочеш поговорити про свої душевні травми?» Це неправильно. Зазвичай все починається з кави. Головне, щоб людина почувалась у безпеці й довіряла. Розуміла, що розмова є таємницею, про яку ніхто не дізнається. А ще я завжди попереджаю, що якщо ти не хочеш, аби я ліз туди, куди ти мене не пустиш, я цього не робитиму. Слід поважати право людини на особисті кордони. Не повинно бути жодного примусу чи насилля. Це святе правило ще від цивільної психології.  

— Чи працюють військові психологи з особовим складом додатково перед відправленням на передову? Як?

— Звісно. Проводимо інструктаж, ставлячи питання на кшталт «Чи готовий?», «Чи є хтось із вас, хто за будь-яких причин не хоче йти виконувати завдання?». Деякі жартівники відповідають зустрічним питанням: «А що, так можна?». Можна, але за тебе піде твій побратим. 

Також проводимо роботу зі старшим командиром. Радимо йому, на що слід звернути увагу серед особового складу бойової групи. В ідеалі бійці перед виходом на бойове завдання мають пройти тестування, аби з'ясувати, чи готовий їхній морально-психологічний стан до виконання службових обов'язків. Але на практиці якщо він тест не пройде, хто за нього має йти на завдання? Немає ким замінити людину. Тому будь-яка комісія, яка до мене прийде й скаже, чому я ці тести не заповнюю, буде відправлена далеко. Нехай вони хлопцям, які на передовій, розкажуть про ці тести... Якби у нас був повний штат, ми б так і робили. Я готовий розбудувати діагностичний корпус і регулярно проводити серед військових діагностику. Але слід реально оцінювати стан речей.

— Як подолати страх перед боєм? Чи можливо це взагалі?

— Страх виникає через відсутність або недостатню кількість інформації, коли твоя психіка домальовує те, чого немає. Грубо кажучи, чоловік не прийшов з роботи вчасно, жінка йому телефонує, а він не відповідає. Її фантазія домальовує картину, що він десь з коханкою. На війні так само. Якщо ти мало знаєш про бій — ти домальовуєш його в уяві. 

Тому що ми робимо? Проговорюємо кожен крок. Бо коли ти пояснюєш військовому, хто його сусіди зліва і справа, де евакуація, стабілізаційний пункт, що робити, якщо щось пішло не так, мозок вже не думає про те, що тебе вб’ють, а розмірковує над тим, як тобі оці перші кроки зробити й виконати завдання. ‍

Якщо маєш певний алгоритм дій — страх відходить

«Людина, яка приходить після бою, не хоче психолога»

— Що робити людям, які бояться військової служби? 

— Дізнаватися про неї. Військова служба — це загальна фраза. Немає посади «військовий». Я от — заступник командира інженерно-саперної роти з психологічної підтримки персоналу групи. Не ходжу з кулеметом, не стріляю. Щоб не боятися, треба знати, що це таке. Усвідомити, наскільки можеш бути корисним на фронті. 

Звісно, тут можуть вбити, і це страшно. Але хіба не страшно, що русня буде у вашому селі чи місті, якщо боятися і нічого не робити?

— Чи можуть ухилянти бути корисними на службі?

— Звичайно, можуть. 

Я більше скажу, кожен ухилянт знайде тут не тільки службу, але й сенс життя. Його життя зміниться докорінно. Йому буде тяжко, погано, але скажу пафосно — оаза завжди знаходиться в пустелі

Супергерої коміксів отримали свої суперсили через страждання. Флеша вдарила блискавка, Бетмен втратив батьків... Всі пройшли через кризу й здобули суперсилу. Тут так само. Тільки ти робиш свою справу не лише для себе, а для багатьох людей і держави.

— Скільки часу людина може бути на передовій без психологічної підтримки?

— На передовій психологічна підтримка не діє. Людині потрібне відчуття безпеки. 

Американці дослідили, що не можна, щоб людина знаходилась на передовій понад 45 днів. Понад 10 днів вже призводять до жорсткої бойової втоми

Але наші військові переважно знаходяться на бойових позиціях понаднормово. 

Людина, яка приходить після бойових, не хоче психолога. Вона хоче розбирати бойове завдання і з'ясовувати, де були боєприпаси, чому вчасно не вилетів дрон … У неї дуже багато агресії, до кінця не реалізованої на полі бою.  

— Які техніки допомагають заспокоїтися перед \під час бою?

— Їх багато. Здебільшого це техніки заземлення. Це, по суті, робота з тілом. Ти лягаєш на землю або обіймаєш дерево. Це техніки дихання, тобто дихання по квадрату. Коли ти в стресі, у тебе діафрагма заблокована, і ти можеш зловити ступор, з якого потім довго виходити. Дихання змушує рухатися діафрагму і дає сигнал в мозок, що ти приходиш до тями. 

Техніки є, але вони не можуть бути замінниками звичайного відпочинку. Якщо людину 45 днів не міняли на бойових позиціях, то дихайте — не дихайте, це не допоможе

Важливо, щоб був режим — сон, харчування, вода, відпочинок. Його зараз немає по одній простій причині — бракує людей. 

Пам’ятаю, як у 2015 році артилеристи сидіти на прихованих позиціях в одному з будинків впродовж 45 днів. З їжі у них були лише сухпаї. І от вони зловили свою психотравмуючу подію на їжі. Вони казали: «Будь ласка, замініть цей сухпай, бо весь час їсти гречку, тушонку й галети — ненормально для психіки». 

Знаєте, скільки людина може воювати? Скільки завгодно, але є нюанс — з кожним місяцем ефективність воїна падає. Ми можемо і десять років воювати, але через п'ять це вже буде набагато важче робити

«У мене в підрозділі — сексизм»

— Чи доводилося вам працювати з випадками божевілля на фронті? Як допомагали?

— Доводилося працювати із психозом. Був військовий, який на лінії вогню під час перестрілок з ворогом вбив побратима. Це був нещасний випадок, але він так докоряв собі, що у нього стався психоз. 

З ним недобре поступили лікарі. Вони відразу його присадили на седативні ліки. Тоді як потрібно, щоб людина прожила цей момент. Вона може кричати, вести себе не зовсім адекватно. За таких обставин треба дати людині води і спостерігати, щоб вона не зробила із собою нічого поганого. Звісно, може бути агресія. Або навпаки, людина повністю закриється в собі. У такі моменти добре працює тілесно орієнтована терапія, а саме робота з тілом. 

Слід поважати будь-які емоції потерпілого. Вони мають вийти

— Розкажіть про моменти зі служби, які ніколи не забудете.

— З хорошого — це коли ми нормально даємо відсіч ворогу, і місцеві кажуть: «Дякуємо!». З поганого — суїциди. Ніколи не забуду той день, коли один з військових це вчинив. Там були свої причини, але ти як психолог постійно собі дорікаєш, що десь недопрацював. До слова, у багатьох випадках суїциду таки вдалося запобігти.

— А жінок на війні які питання найчастіше турбують?

— Переважно такі ж, як і чоловіків. Іноді вони страждають від якоїсь зайвої поблажливості до них з боку чоловіків. Кажуть: «Я не дівчина, я бойова одиниця». Намагаються це доводити на практиці. 

У мене в підрозділі — сексизм. Наприклад, ми не пускаємо жінок на передову, бо оберігаємо. Я не готовий пережити смерть дівчини на війні

Хоча не вважаю, що жінка — це лише берегиня домашнього вогнища, кухарка і мама, яка займається тільки дітьми. Дівчата, з якими я служу,  — дуже круті військові, які вирішують мега круті завдання.

— Як змінилося ставлення до жінки у війську за останні три роки?

— У мене ніколи не було якихось упереджень щодо цього. Мабуть, трішки додалося поваги, бо раніше жінки займали переважно посади зв’язківців і бухгалтерів. Зараз мають посади на рівних з чоловіками.  

Не уявляю, щоб в мене були якісь романтичні стосунки з військовою. Бо це бойова одиниця і посестра. Хоча у нас і парами люди служать. А ось в історію «я покохав її на лінії вогню» не вірю. Після війни більшість таких пар розійдеться. 

— Що жінки роблять краще чоловіків у війську?

— У нас є жінки, які роблять руками вибухівку. Вони спокійніші та посидючіші за чоловіків. Більшість з них — гарні водійки

Але за допомогою до мене все ж частіше звертаються чоловіки. Жінкам легше спілкуватися з жінками.

«Важливою є земля, на якій воюєш. Ось чому серед ветеранів у США так багато суїцидів»

— Чи вистачає зараз висококваліфікованих психологів для роботи з особовим складом?

— Нам не вистачає не кількості, а суб'єктності, аби від нас забрали зовсім не потрібні обов'язки — розслідування, оформлення актів. Щоб ми займалися своєю справою. Кожен командир має чітко розуміти, навіщо у нього у підрозділі психолог. Поважати й дослуховуватися до його думки. 

— Хто має до кого адаптуватися після повернення військового з війни — воїн до суспільства чи суспільство до воїнів?

— Воїн захоче, щоб суспільство стало таким, як він. Суспільство захоче, аби воїн звик до цивільних правил. Ми маємо зустрітися десь посередині й сказати: «Ми одне ціле, ми тут. Нам треба адаптуватися одне до одного». 

Військовий, який приходить з війни, має дуже багато реакцій, які здатні лякати цивільних. Тож легко не буде. На нас чекає величезна хвиля домашнього насильства у сім'ях ветеранів. 

У Сербії зараз одні з найкращих спеціалістів у світі по запобіганню і подоланню наслідків домашнього насилля. Тому що вони пережили це на власному досвіді. Натомість в Америці досі суцільна біда із суїцидами серед колишніх військових — до 22 на день

Тож наслідки можуть бути дуже плачевні, але вони точно будуть кращими, ніж у США, бо важливою є земля, на якій ти воюєш. Американці воювали не в себе вдома. У нас, до речі, саме тому у багатьох військових був спротив йти на Курщину. Це дуже важливий фактор. 

— Що б ви порадили новобранцям — як швидше адаптуватися, знайти спільну мову з побратимами та подолати страх перед першим боєм?  

— Будь чесним перед собою. Якщо боїшся — кажи. Чогось не знаєш — питай. Оволодій своїм фахом. Завжди знаходь час для себе. Роби одні й ті самі справи щодня — чисти зуби, мийся... Немає води — користуйся серветками. Це має бути ритуал, який врятує тебе. Спілкуйся мінімум з однією людиною із цивільного життя. Знайди людину, яка тебе не бісить у підрозділі. Звертай увагу на своє фізичне здоров'я, але пам'ятай, що нікому не цікаво, що ти натер ногу. Говори про це, але не скигли. Йди до своєї нереалізованої мрії і в тебе все вийде (відповідь «додому» не рахується). Набагато гірше тим, хто не знає, чого хоче. Ну і задовольняй за можливістю свої потреби. Болить зуб — іди до стоматолога, болить душа — іди до психолога. 

Мінімум один день в місяць відпочивай. Як це виглядає? У нас є така опція, що коли військовий каже, що втомився, ми його на день відпускаємо в якусь цивілізацію, наприклад, у найближче місто, де є готель. 

Раніше військові туди запрошували дружин або тих осіб, що їх замінюють. А останнім часом вони просто хочуть полежати на білій постелі, прийняти теплий душ і переключати телеканали пультом від телевізора

І головне — ніколи не забувай, що ти крутий воїн, який попри страх і ризик смерті знищує ворога на своїй землі.

‍Фотографії: Костянтин і Влада Ліберови

Коли кіно звертається до теми боротьби жінок за свої права, однією з найпотужніших стрічок залишається «Оповідь служниці» (The Handmaid’s Tale) — похмуре дзеркало майбутнього, де жіноча свобода системно знищена. Цей фільм — вигадка, але наскільки? Авторка роману, Маргарет Етвуд, не раз наголошувала: її антиутопія ґрунтується на реальних історичних жахіттях — від примусових пологів у Румунії епохи Чаушеску до політичного насильства в Аргентині та репресій проти жінок у Афганістані.  

Але сьогодні ми говоримо про правдиві історії — про жінок, які не просто уявляли свободу, а відважно боролися за неї. У цій підбірці — кіно, зняте на основі реальних подій. Це розповіді про бунтарок, які кидали виклик системі, про героїнь, що не змовчали перед несправедливістю. Кожен з цих фільмів — не лише захопливий сюжет, а й нагадування: наш сьогоднішній вибір, голос і права оплачені їхньою мужністю.  

1. «Глорії» (The Glorias, 2020)

Це готовий посібник з історії фемінізму, а також натхненна історія про те, як жінка може змінити хід історії.

Це біографічна драма про життя Глорії Стайнем, легендарної феміністки, журналістки й активістки. Фільм показує її шлях — дитинство, боротьбу за права жінок у 1960-1980-х роках і вже сучасний активізм. У головній ролі — Джуліанн Мур, і сцени її промов дійсно заслуговують на екранізацію. Фільм сповнений енергією боротьби й актуальними ідеями, а після перегляду може з'явитися бажання створити власний рух.

2. «Прислуга» (The Help, 2011)

Історія жіночої солідарності в умовах расової сегрегації в США. Чому ця історія варта того, щоб дивитися її тут і зараз? Бо вона показує, на що здатні жінки, коли об'єднуються, співчувають і мислять творчо. 

Їм не можна сидіти за одним столом з «господарями», користуватися спільним туалетом і приборами. Але саме вони доглядають білих дітей, годують і витирають їм сльози. Вони — це темношкірі служниці американського півдня 60-х років. Смілива білявка Скітер вирішує написати чесну книгу про те, що ховається за зачиненими дверима американських домівок. Їй і темношкірій економіці Ейбелін доведеться ризикнути всім. У боротьбі за рівноправність Скітер може втратити подруг, кохання і статус у суспільстві, а Ейбелін — своє життя.

3. «Обвинувачені» (The Accused, 1988)

Дуже тригерна драма про жінку Сару, яка пережила групове зґвалтування і приниження в часи, коли цей злочин викликав у багатьох чоловіків посмішку. Разом з тим вона знайшла в собі сили зібратися і боротися. Злочинцям дають смішний термін за хуліганство, адже їхні адвокати наполягають, що жертва сама спровокувала чоловіків. На щастя, прокурором справи є жінка, до того ж емпатична й принципова. Вона підтримує Сару, і разом їм вдається переконати присяжних, що чоловіки заслуговують серйозного покарання. Сара стає символом боротьби зі звинуваченням жертви.  

4. «Якби стіни могли говорити» (If These Walls Could Talk, 1996)

Це антологія з трьох новел, які через різні історичні періоди (1950-ті, 1970-ті та 1990-ті) показують долі трьох жінок, які стикаються з небажаною вагітністю і роблять аборт.  

Стрічка демонструє, як змінювалось ставлення до абортів — від повної заборони до легалізації, піднімаючи питання боротьби моральних упереджень і права жінки на вибір. А також показує вплив законів на реальні людські життя і самотність жінок у таких ситуаціях.

Чому фільм актуальний? Зараз у Польщі, а також в США після скасування в 2022 Roe v. Wade (коли багато штатів знову обмежили аборти) фільм набуває нової ваги, адже жінки знову опиняються в ситуаціях, схожих на ті, що показані у стрічці.

5. «Квітка пустелі» (Desert Flower, 2009)

Біографічна історія вражаючої Варіс Діріе із Сомалі. 

Трирічній Варіс роблять жіноче обрізання, а в 13 років вона тікає із сім'ї від примусового шлюбу. Сама перетинає пустелю, дістається до Могадішо, а звідти переїжджає до Лондона. У великому місті волею випадку їй вдається стати моделлю високого рівня. Але минуле не відпускає Варіс, і вона стає амбасадоркою ООН проти жіночого обрізання, розповідає світу про небезпеку і шкоду цієї практики, пише книгу і створює свій фонд. 

6. «Суфражистка» (Suffragette, 2015)

Фільм про боротьбу за виборчі права, які у багатьох європейських країнах жінки отримали століття тому. 

Спочатку переконати чоловіків дати їм право голосу жінки намагалися мирними способами, але згодом, зрозумівши, що це не працює, стали застосовувати більш радикальні методи. Учасниці руху суфражисток влаштовували громадські заворушення, потрапляли після цього в тюрми й відмовлялися від їжі, зривали публічні виступи політичних діячів, проводили масові мітинги із закликом боротися за свої права, навіть якщо це небезпечно для життя. Досвід головної героїні показує, що переживали та на які жертви йшли англійки заради досягнення визнання своєї рівноправності. 

7. «Великі очі» (Big Eyes, 2014)

Стрічка Тіма Бертона про те, як Маргарет Кін, талановита, але сором'язлива художниця, потрапляє в пастку соціальних норм 1950-1960-х років. Її чоловік Вальтер Кін — харизматичний, але маніпулятивний — привласнює її картини, переконуючи світ, що саме він — автор знакових робіт з великими очима.  

Маргарет опиняється в жахливій ситуації: вона залежить від Вальтера фінансово й емоційно, бо суспільство того часу не сприймало жінок-художниць серйозно. Вона мусить мовчати, дивлячись, як її творчість приносить славу й гроші іншій людині. І навіть коли стиль «big eyes» стає світовим феноменом, жінка залишається в тіні.  

На щастя, чоловік героїні робить низку помилок, після яких Маргарет ніби прокидається і починає діяти, наважується розкрити правду. І це вже не просто боротьба за авторство, а бунт проти системи, яка принижувала жінок. 

8. «Північна країна» (North Country, 2005)

Драма про шахтарку, яка виступила проти сексизму та сексуальних домагань на роботі, прикрашена грою Шарліз Терон. 

У 1970-х Джозі Еймс, молода мати двох дітей, тікає від чоловіка, який її б’є, і повертається до своїх батьків у Міннесоту. Їй важко знайти добре оплачувану роботу, тому вона влаштовується на роботу в шахті. Проте там Джозі, як і інші жінки-шахтарки, стикається зі сексуальними домаганнями та знущаннями чоловіків, які вважають, що жінкам не місце на шахті.

Стрічка розповідає історію жінки-шахтарки, яка повстала проти знущань і дискримінації на роботі та розпочала судовий розгляд з рудною компанією. В основі фільму — перша в історії групова судова справа про сексуальне домагання, відома як «Справа Луїс Е. Дженсон проти компанії Евлет Таконіт».

Анна Й. Дудек: Серіал «Юнацтво», який розповідає історію підлітка, звинуваченого у вбивстві своєї подруги, шокував громадськість. Це серіал про інцелів (інцели (англ. incels, словозлиття від англ.  — «ті, хто вимушено утримуються (від сексу)») — інтернет-субкультура, члени якої вважають себе нездатними знайти романтичного або сексуального партнера, попри бажання це зробити —  прим. пер.)

Міхал Бомастик: Це надмірне спрощення. Наклеювання етикетки «інцел» на хлопчика, який перебуває в стадії статевого дозрівання, може мати негативні наслідки для його подальшої життєдіяльності, в тому числі для психічного здоров'я.

Головний герой не був членом субкультури інцелів. Він справді вважав себе непривабливим для дівчат, але ми говоримо про 13-річного хлопця з такими дилемами. Чи є це підставою для того, щоб називати його інцелом? Мені здається, що ні.

Коли я дивлюся на головного героя серіалу, то бачу мізогінію і ставлення до жінок як до об'єктів, що є неприпустимим. Це вплив патріархату на молодого хлопця, який радикалізується на наших очах і практикує ненависть до жінок. Так само чинять й інцели — вони ненавидять жінок і є жорстокими мізогінами. Однак, давайте пам'ятати, що не кожен інцел ненавидить жінок, тоді як не кожен мізогініст є інцелом.  

‍Термін «інцел» дуже часто з'являється в контексті хлопчиків, хлопців та молодих чоловіків. Що саме він означає?

Що ж, тільки тому, що це з'являється, ще не означає, що ці хлопчики чи чоловіки є інцелами.

Інцели — це чоловіки, які функціонують у так званій маносфері — «чоловічій сфері», в якій немає місця жінкам, бо інцели їх ненавидять. Але вони також ненавидять чоловіків, які мають статуру chad (chad — термін, що виник в інтернет-культурі та позначає чоловіка, який сприймається як «ідеальний» з точки зору зовнішності, здібностей і поведінки. У цьому контексті «chad» часто використовується саркастично як протилежність «інцелу», — прим. пер.), тобто високих, красивих, з виразними вилицями і заростом на обличчі. Інцели —  це чоловіки, об'єднані в онлайн-субкультуру, які добровільно вирішили не займатися сексом з жінками через їхню зовнішність, умови життя, стан здоров'я або економічне та соціальне становище.

Це чоловіки, які називають себе «невдахами» і кажуть, що життя для них закінчилося, що це своєрідна гра, бо вони не здатні знайти партнерку і жити романтичним життям. Вони звинувачують у цьому жінок і чоловіків, які не є інцелами. Але інцели також ненавидять патріархат, тому що, на їхню думку, він винагороджує чоловіків, яких вважають «альфа-самцями».

Тому інцели — це чоловіки, які формують власну герметичну, закриту спільноту, в яку дуже важко потрапити і в якій немає місця для чоловіків, які займаються сексом. І, звісно, жінкам, бо вони, на думку інцелів, заслуговують на все найгірше. Тому, відповідаючи на перше запитання, я не сказав, що «Юнацтво» — це серіал про інцелів. З іншого боку, практики інцелу в ньому, безумовно, з'являються. 

Говориться про кризу маскулінності, яка пов'язана з сильною емансипацією жінок і зміною уявлень про «класичну» маскулінність, тобто таку, в якій чоловік плодить сина, садить дерево і будує будинок. І все це під патріархальним соусом. У чому полягає ця криза і чи є вона кризою? Чи це просто зміни, які відбуваються на наших очах?

Я думаю, що говорити про кризу недоцільно, бо тоді ми показуємо, що маскулінність у класичному розумінні перебуває під загрозою і «в кризі». Парадоксально, але, говорячи про «кризу маскулінності», ми посилюємо патріархальний меседж, бо так чи інакше шкодуємо за цією класичною моделлю.

Тим часом добре, що ця модель змінюється. Тому замість того, щоб говорити «криза маскулінності», я пропоную перейти до  «зміни маскулінності» або «переосмислення маскулінності»

Це свідчить про те, що чоловіки дійсно визнають необхідність змінитися і відійти від класичної патріархальної парадигми. Існує ризик, що якщо ми будемо стверджувати, що ця «криза» існує, такий меседж буде означати, що з чоловіками щось не так. А це не є інклюзивним наративом. 

Для чоловіків це «хороша зміна»? Така, що приходить легко?

Варто підкреслити, що частина чоловіків не бажає змін у сфері маскулінності та пошуку нових її визначень чи стратегій. І, найімовірніше, ці чоловіки вірять у «кризу маскулінності», тому що попереднє бачення маскулінності (патріархальне), яке було їм близьким і в якому вони були соціалізовані, раптово розвалюється, а їхнє відчуття маскулінної ідентичності порушується і дестабілізується. Тоді ці чоловіки справді можуть перебувати у кризі, адже зміна патріархальної моделі, ймовірно, є для них некомфортною і руйнує їхнє відчуття комфорту. І тепер наше завдання — тих, хто працює у сфері прав людини та рівного ставлення — показати цим чоловікам, що вони не повинні сприймати деконструкцію патріархальної моделі маскулінності як загрозу чи кризу для себе, а саме як поворотний момент для їхньої маскулінної ідентичності, яка більше не повинна замикатися на гегемонії, позбавленій ніжності та чутливості. 

Спільно з Фондом «Інститут протидії відчуженню» ти ведеш телефон довіри для чоловіків, а також займаєшся питаннями рівності. З чим найчастіше звертаються чоловіки та хлопці?

Так, до нас телефонують чоловіки у кризі, але це криза психічного здоров'я. Саме тому вони хочуть поговорити з психологом — отримати допомогу та підтримку. Чоловіки різні, тому теми, з якими вони звертаються, теж різні. Але дуже чітко видно, що це розмови про стосунки з партнеркою, дитиною, іншим чоловіком. Але це також розмови чоловіків, які перебувають у суїцидальній кризі. Для нас найважливіше, щоб чоловік, який телефонує, отримав допомогу. Ми відчуваємо вдячність до кожного такого чоловіка. Вдячність за те, що вони вірять, що просити про допомогу — це по-чоловічому. 

‍Якби тобі потрібно було визначити найважливішу зміну, яку ти бачиш у відмінностях між поколіннями — візьмемо «бумерів», «міленіалів» і «зетів» — що б це було? 

Відповідаючи на це питання, ми повинні розглянути кожне покоління окремо і вказати, який тип маскулінності (ре)продукується або виконується «бумерами», «міленіалами» та представниками «покоління Z». Я б сказав, що різниця між «бумерами» і «міленіалами» полягає насамперед у підході до ролі батька.

Чоловіки з «покоління міленіалів» часто несуть у собі травми, пов'язані з тим, як їх виховували батьки, і хочуть відмежуватися від тих практик, яких вони зазнали в дитинстві. І виховують своїх дітей по-іншому, роблячи ставку на ніжність, турботу і присутність у їхньому житті 

А «зети»? 

Думаю, тут можна говорити про конструювання маскулінності — пошук її нових форм, переосмислення закостенілих і герметичних патернів маскулінності, що діють у патріархальній моделі.

Це, однак, не означає, що молоді чоловіки з «покоління Z» звільнилися від токсичного патріархату, оскільки вони також соціалізуються в маскулінність, найбільш бажану в маскуліноцентричній моделі, тобто гегемоністську маскулінність. Здається, однак, що «зети» здатні протистояти цим шкідливим нормам і відмовитися від них набагато легше, ніж «міленіали». Але це не означає, що хлопці «покоління Z» не піддаються ризику радикалізації. Оскільки вони обтяжені патріархатом, існує ризик, що вони оберуть цей «шлях маскулінності», а це, в свою чергу, може призвести до негативних наслідків.

А «токсична маскулінність»? Що вона означає? Чи включає вона молодих чоловіків, яких називають інцелами?

Ти кажеш: «яких називають інцелами», а це самі інцели так себе називають. Те, що хтось їх так називає, не означає, що вони ними є. Це дуже важливо. І щоб відповісти на питання: безумовно, так. Маносфера і поведінка чоловіків, які належать до інцел-спільноти, підпадає під категорію токсичної маскулінності, а в найгіршому випадку — огидної мізогінії. Зауважу, однак, що і тут велика несправедливість патріархату є очевидною для інцелів. Тому що вони прийшли до переконання, що вони неадекватні, непривабливі, непотрібні та весь світ ненавидить їх, бо вони змарнували своє життя. Я вважаю, що вони мають таке викривлене бачення себе саме через патріархат, який їх скривдив, образив. А тепер вони самі роблять боляче жінкам, ненавидячи їх.

‍Оскільки їх образили, то чи є потреба в емпатії, ніжності у підході до цього явища? 

Я не хочу їх виправдовувати, бо мізогінія не може бути виправдана жодним чином. З іншого боку, я хочу показати, як працює патріархальний механізм. В результаті його роботи страждають усі, в тому числі й діти.

А що таке токсична маскулінність? Це шаблон, який продається молодим і дорослим чоловікам, коли їм кажуть, що вони можуть бути жорстокими, агресивними, злими, гіперсексуальними, що вони можуть ставитися до жінок як до об'єктів і що це зробить їх справжніми чоловіками — чоловіками, які готові завоювати світ.

Я б хотів підкреслити, що вже використовуючи термін «токсична маскулінність», ми повинні вказувати на токсичну поведінку, а не на те, що всі чоловіки в патріархальній моделі мають приховану токсичну сутність. Бо така перспектива токсична сама по собі: токсична поведінка — так, маскулінність сама по собі — ні. 

‍Повернімося до «Юності». Яке враження справив цей серіал на тебе, дослідника маскулінності? Чи здивував він тебе?

Ні, тому що я давно вивчаю функціонування соціокультурних норм маскулінності та патернів маскулінності.

З іншого боку, я знаю, що цей серіал може здивувати і шокувати. І я дуже радий, що він це робить. Тому що цей серіал не про інцелів. Він про хлопця, який не був включений у зміну рівності та в процесі виховання був соціалізований у традиційну маскулінність.

Ефект від цього відомий тим, хто дивився серіал.

Отже, це серіал про залучення хлопчиків, про те, як розповісти їм про почуття, про те, що їм ніколи не треба вдавати з себе «справжніх чоловіків» — що вони можуть плакати, можуть бути чутливими, можуть бути вільними від етикеток маскулінності

Але це також серіал про те, що дівчата не повинні вішати на хлопців етиткетки недостатньо мужніх, «недостойних». Маскулінність не є однорідною. Маскулінність різноманітна, ніжна та емпатична. Давайте сприймати цей серіал як попередження про те, що нам потрібно серйозно думати про хлопців і навчати їх феміністичним цінностям. Що вони повинні керуватися цінностями, які ставлять на перше місце рівність і права людини, а не мізогінію і насильство.

‍Переклад: Анастасія Канарська