Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
У 2013 році продюсер і режисер-документаліст Мацєк Гамела поїхав в Україну із наміром провести там лише 3 дні, проте залишився на 3 місяці, впродовж яких знімав документальний фільм про учасників Революції гідності. В 2022-му вже у перші дні повномасштабної війни Росії в Україні купив фургон і почав евакуювати людей, бо відчував, що не може залишатися осторонь. Це був порив серця і тоді він навіть не думав про те, що зніматиме документальний фільм. Ця ідея прийшла згодом і її блискуча реалізація додала ще більшої сили зусиллям з надання допомоги та нагадуванню світу про те, що війна все ще триває, а сам фільм і його творці отримали величезну кількість нагород, починаючи з «Найкращого польського фільму» на 20 Фестивалі Millennium Docs Against Gravity, де відбулася польська прем'єра «Звідки куди». Потім фільм був представлений на 76-му Каннському фестивалі в секції ACID, потрапивши до кінотеатрів Франції як перший фільм про війну в Україні з 2022 року. Одна з останніх нагород фільму — за найкращий фільм на Вільнюському міжнародному кінофестивалі.
За цим делікатним, наче пошепки промовленим, документом стоїть величезна праця. Тут нема акцентованої емоційності, він є тихим спокійним голосом, в який віриш, що в результаті вслухаються. Ми майже не бачимо в кадрі режисера титулованого фільму Мацєя Гамелу, який весь час є водієм цього символічного фургона, що нагадує Ноїв ковчег, але коли ви розмовляєте з ним, то відчуваєте, наскільки наратив «Звідки куди» перегукується із тим, як говорить він: спокійно, тихо, але переконливо.
Музика до цього важливого документального фільму, написана композитором Антонієм Комасою-Лазаркевичем, також заслуговує на особливу увагу. Окрім оригінального саундтреку, лейтмотивом фільму є класичний твір «Крила» для струнного квартету та Хору українських артистів, інтерпретація однойменного вірша Ліни Костенко. Тішимось, що незабаром з'явиться компакт-диск із записом цього прекрасного і зворушливого твору.
У 2013 році Ти був на Майдані в Києві, знімаючи документальний фільм про учасників Революції ґідності. Головний герой фільму приєднався до батальйону «Азов», щоб захищати Маріуполь, і у 2014 році потрапив у російський полон. Ти кілька років безрезультатно намагався його знайти і фільм в результаті не вийшов. Чи могло не бути «Звідки куди»?
Звичайно, адже я не поїхав туди з камерою. Я їхав без камери і не припускав, що з цього вийде фільм. Його могло взагалі не бути. Він мав на це право, й іноді так буває, коли дуже хочеш, а не виходить. А коли ми робимо щось зовсім з інших мотивів і потреб, це відбувається трохи мимохідь, саме по собі. І це саме той фільм, який з'явився сам по собі.
Чи було коли-небудь страшно? Боявся загинути?
Треба прийняти ймовірність смерті, щоб їхати туди.
Ти повністю віддав право голосу пасажирам-героям фільму та глядачам, які проживають з вами в залі кожен кілометр цього шляху.
Це було свідомим рішенням знімати таким чином, і велика монтажна робота, яка тривала рік. Ідея полягала в тому, щоб максимально викреслити мою присутність із фільму, а дати місце історіям, які розповідають герої, до яких треба дуже уважно прислухатися. Важливим було не перевантажувати їх додатковим наративом, нічого не нав’язувати. Тому ми вирішили прибрати все зайве. Хоча неможливо було мене повністю вирізати.
Справа в тому, що це не фільм про роботу волонтерів. Це десь на задньому плані, як дуже тонкий контекст, а сам фільм просто не про це.
Абсолютно неможливо після перегляду не думати про корову Красуню (одна із пасажирок зі сльозами на очах розповідає, що покинула її — ред.), чи побачать ті діти море... Мене теж дуже зворушила дитяча розмова про те, що означає «переживати».
Діти займають важливе місце в цьому фільмі. Завдяки тому, що вони говорять прямо, можна побачити, як війна просто відбивається в їхньому житті, як у дзеркалі, змінюючи їхній світогляд. Це і є головні герої фільму. Діти: Валя, про яку ти говориш, Софійка, Саша, Саня... Є кілька таких історій.
Чи можеш трохи розповісти про новий проєкт з The Reckoning Project? Кримінальне провадження у Федеральному суді Аргентини щодо катування росіянами мирного жителя України в одному з окупованих ними міст є сьогодні дуже важливим прецедентом для України.
Я поки не можу розкривати деталі цього проєкту. Прошу про терплячість.
Прем’єра Твого фільму про війну в Україні відбулася в рамках каннської секції ACID. Як це прозвучало серед червоних доріжок, знаменитостей, краси, як його сприйняли?
Це, безумовно, певний когнітивний дисонанс, коли ти привозиш туди документальний фільм про війну і страждання. Але треба сказати, що Канни — це також дуже багатошарова подія. На поверхні — гламур, яхти, гроші, і цей образ складають люди, які взагалі дуже рідко ходять у кіно. Вони там із зовсім з іншою метою.
Але Канни — це ще й кінофільський фестиваль, сотні тисяч людей з усієї Франції приїжджають туди дивитися фільми. Вони встають о сьомій ранку, щоб о восьмій бути на кінопоказі. У нас був дуже ранній перший сеанс, на якому був аншлаг, і це був повний зал людей, які не мали нічого спільного зі світом, про який Ти говориш. Це були вчителі, історики, журналісти. І саме для таких людей варто показувати ці фільми.
Фестиваль дає неймовірну рекламу і ці покази дали нам можливість знайти французького дистриб’ютора. Завдяки цьому цей фільм з’явився у кінотеатрах Франції, як перший фільм про війну в Україні з 2022 року
У нас була величезна кількість показів і співпраця з майже 100 неурядовими організаціями. В результаті з'явилися різні можливості збору коштів, що було б неможливим, якби цей фільм не показали на Каннському кінофестивалі.
Ти вивчав французьку літературу в Сорбонні. Чи не було ідеї екранізувати якийсь літературний твір? Чи погодишся з тим, що часто кіноадаптації програють першоджерелу?
Я орієнтуюся насамперед на документалістику. Вона не є адаптацією літератури. Іноді можуть вплітатись якісь сюжетні лінії. Тому про якусь літературну екранізацію мені складно говорити. Французька література, безумовно, була важливою частиною мого життя. Потім я відразу пішов вчитися в кіношколу. Тоді я писав багато сценаріїв повнометражних фільмів, але з якогось часу зосередився лише на документальних. Процес написання документалістики — це зовсім інша кіномова.
Що такого в документалістиці, що почуваєш себе як риба у воді?
Мені подобається з нею працювати. Склалося враження, яке не завжди відповідає дійсності, що з відносно невеликою командою можна знімати фільми, які мають якийсь вплив на світ, якимось чином можуть вплинути на нього. Як нам, безсумнівно, вдалося зробити із «Звідки куди», а також з попередніми фільмами, які я продюсував. Я був продюсером польсько-російської копродукції "Convictions" режисерки Татьяни Чистової, про молодих хлопців, яких призивають до армії, а вони на військових комісіях кажуть, що не хочуть їхати служити в Україні, відмовляються від військової служби. Це був важливий документальний фільм. Багато людей його подивилися.
Я думаю, що передусім це пов'язане з моїми інтересами і тим, що я люблю працювати в невеликих командах. Не залежати від 50 різних людей, а буквально від кількох. Тоді я просто продуктивніше та ефективніше працюю.
Що скажеш про cancelling російської культури?
Останнім часом це питання мені часто задають. Я вважаю, що росіяни, навіть ті, хто не підтримує нинішню владу, повинні набратися терпіння і зрозуміти, що йдеться не лише про відміну російської культури, а більше про європейську солідарність з українськими митцями. Я це дуже часто повторюю. Російські актори, звукорежисери і оператори все ще отримують гроші і можуть творити. Українці повинні боротися або шукати інші професії, тому що кіноіндустрія повнометражного кіно розвалилася, і я вважаю, що зараз не час, щоб ми в Європі дискутували, хто з Росії має право показувати свої фільми на європейських фестивалях, хто не має, хто справжній, хто в опозиції, а хто ні. На мою думку, прийде час, коли нам доведеться відкритися і шукати в цьому суспільстві якусь надію.
Я вважаю, що коли йдеться про документальне кіно, треба допускати певні голоси, але лише ті, які не оминають теми війни, а безпосередньо її торкаються і виступають проти політики диктатури Путіна. А такі фільми зараз в Росії не знімаються, тому їх просто дуже мало й мова йде про людей, яким довелося покинути країну.
Загалом зараз просто не час давати голос російській культурі, яка має гроші на самофінансування, а українська культура бореться за своє виживання. Йдеться не про скасування, а більше про солідарність. І справа не тільки в культурі. Це ми бачимо і в спорті. І я це абсолютно підтримую
Що знаєш із сучасного українського кіно?
Я дивився фільм «Палісіада». Дуже хороша, цікава робота. Взагалі є багато талановитих українських митців, яким зараз важко отримати фінансування. Треба подбати про це, а не кого з Росії показувати, а кого ні.
Наприклад, творці «Памфіра», або Тоня Нояброва. Але зараз проблема в тому, що художнє кіно в Україні просто не знімають. Іноземні кінематографісти намагаються приїхати в Україну і мені здається, що недостатньо підтримки, коли йдеться про підтримку саме українського кіно. На щастя, знімаються важливі документальні фільми. «Фото на пам’ять» Ольги Черних. Гарне кіно. Не знаю, чи Ти бачила? Це моя подруга. Зараз виходить фільм Андрія Литвиненка. Буде ще один хороший документ.
А «20 днів у Маріуполі» Мстислава Чернова отримав «Оскара». Чи вважаєш, що завдяки цьому світ дізнається більше про те, що відбувається в Україні?
Я дуже радий. Я не стежив за прийомом в Україні, пропустив обговорення цієї скороченої версії, тому знаю тільки, що її відновили, але не думаю, що хтось навмисно коротив. Я більше переконаний, що люди в Америці не живуть цією війною. Крім того, світ Оскарів такий далекий, і документи в ньому так мало значать.
Я неймовірно вболівав за Мстислава. Чудесна людина, і те, що він зробив, просто неймовірне. Я думаю, що буде дуже корисним, що, принаймні протягом півтори години, дивлячись фільм, глядачі пройдуть через ці страждання із героями
Був дуже складний конкурс, в якому брали участь такі блискучі стрічки як «Бобі Вайн: голос опозиції», «Вічна пам’ять» чи «Чотири дочки». Тому ця перемога є ще більш важливою і цінною.
Ти якось сказав, що сьогодні ми вичерпали запаси співчуття, а це війна за майбутнє всього нашого регіону, тож ще треба вигрібати із запасів цього співчуття.
Я думаю, що важко повертатися до того, що було раніше, тому що зараз і в Україні всі настільки звикли до того, що відбувається. Я не думаю, що хтось коли-небудь знову сяде в машину з незнайомцем, не знаючи, куди саме вони їдуть. Просто зараз трохи інакше, після війни світ змінився. Ми дещо вдаємо і ніби не усвідомлюємо, що він уже не такий. Багато речей, які здавалися неймовірними, раптом стали явними, і цей фільм більше про це, ніж про повстання солідарності, яке було в Польщі і, звичайно, вичерпало себе значною мірою, хоча й не повністю. Я думаю, що це менше, ніж ми думаємо, або менше, ніж говорять ЗМІ. Це правда, що багато з цих заходів допомоги відбуваються поза камерами та журналістами, і це така кропітка робота. Я роблю це весь час і знаю, як це втомливо. Зараз разом із фільмом ми збираємо гроші на евакуаційну машину для організації «Атака» в Запоріжжі, яку я постійно підтримую. Зараз у нас є збір на фургон з підйомником для людей з обмеженими можливостями.
Я сподіваюся, що цей фільм допоможе показати, через що пройшли ці люди, які потрапили сюди, до Польщі, а також до інших країн Європи, і їхній шлях часто був дуже, дуже важким, про що вони так відкрито і відразу не розповідають. І цей шлях також змінює людей, і іноді вам потрібно мати додаткові запаси співчуття до них.
Проте в Польщі ми любимо повстання та революції. Війну з такою країною, як Росія, неможливо виграти семимильними кроками. Про це також свідчить історія. Наші повстання XIX століття ніколи не мали успіху, вони відбувалися без достатньої підготовки. Вони були битвою з вітряками. А війна з Росією вимагає дуже системної та кропіткої співпраці всіх європейських країн, які мають об’єднатися. І це відбувається зараз, але, звичайно, занадто пізно. На жаль, це коштувало багатьох, багатьох життів.
І кожен день коштує.
Кожен день коштує, і це те, що зараз відбувається. Я сподіваюся, що нарешті буде ухвалено направити на допомогу Україні конфісковані російські активи, які знаходяться в Європі. Це неймовірно тривалий процес і, на жаль, він також показує слабкість європейської бюрократії, яка, звичайно, має свої переваги, але в такі моменти вона просто працює надто повільно і мляво. І тому відповідальність часто лягає на громадян, особливо в перші тижні, і вони першими реагують. Ось чому я хотів би, щоб зараз ці функції допомоги взяли на себе держави, тому що це їхня роль — допомагати. Ми обираємо представників та уряди, щоб вони також відповідали за безпеку країни та європейської спільноти. І ні в кого немає сумнівів, що це війна за безпеку всієї європейської спільноти, тому знадобилося два роки, щоб це усвідомили політичні еліти деяких країн. Я сподіваюся, що нам більше не доведеться так особисто брати участь у цьому, що грошей з наших податків буде достатньо, тому що це дійсно гроші, витрачені недаремно.
Звідки…? Куди прямуємо? Цей фургон і всі ми.
Ну, туди й назад. А куди ми йдемо? Я думаю, що іноді добре навіть не думати про це, тому що зараз новини не оптимістичні. Важливо мати відчуття, що це місце, куди ми можемо дійти. У безпечне місце, звідки легко дістатися додому.
Знаєш, завершення фільму з порожніми автомобільними сидіннями дуже зачіпає. Настільки точно. Як порожні місця по тих, кого вже з нами немає, а також символ того, наскільки важлива кожна допомога... Бо тільки 5 місць, а скільки людських доль, життів!
Журналістка й театральна фотографка. Магістр журналістики ЛНУ імені Івана Франка. Безцінний досвід отримала в легендарній львівській газеті «Поступ», де відповідала за сторінки про культуру у світі. Друкувалась у численних виданнях в Україні й за кордоном. 10 років була авторкою українського тижневика «Наше слово» (Варшава). Велику добірку текстів можна прочитати в розділі «Штука» Zbruc.eu. Співтворить українську секцію Culture.pl. Стипендистка програми «Gaude Polonia» — 2020 з проєктом театральної фотографії.
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
