Ексклюзив
20
хв

Польський режисер-документаліст Мацєй Гамела: Війна з Росією вимагає дуже системної та кропіткої співпраці всіх європейських країн

Мацєй Гамела — продюсер і кінорежисер. Випускник Університету Сорбонна та Кіношколи EICAR у Парижі. Його багаторазово нагороджений фільм «Звідки куди» (Skąd dokąd) став результатом гуманітарної діяльності та вже поштовхом для наступних документальних проєктів, пов’язаних з Україною, зокрема спільного з The Reckoning Project про кримінальне провадження у Федеральному суді Аргентини справи щодо катування росіянами цивільного українця.

Анастасія Канарська

Польський продюсер і режисер-документаліст Мацєй Гамела. Фото: Filip Wolski

No items found.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

У 2013 році продюсер і режисер-документаліст Мацєк Гамела поїхав в Україну із наміром провести там лише 3 дні, проте залишився на 3 місяці, впродовж яких знімав документальний фільм про учасників Революції гідності. В 2022-му вже у перші дні повномасштабної війни Росії в Україні купив фургон і почав евакуювати людей, бо відчував, що не може залишатися осторонь. Це був порив серця і тоді він навіть не думав про те, що зніматиме документальний фільм. Ця ідея прийшла згодом і її блискуча реалізація додала ще більшої сили зусиллям з надання допомоги та нагадуванню світу про те, що війна все ще триває, а сам фільм і його творці отримали величезну кількість нагород, починаючи з «Найкращого польського фільму» на 20 Фестивалі Millennium Docs Against Gravity, де відбулася польська прем'єра «Звідки куди». Потім фільм був представлений на 76-му Каннському фестивалі в секції ACID, потрапивши до кінотеатрів Франції як перший фільм про війну в Україні з 2022 року. Одна з останніх нагород фільму — за найкращий фільм на Вільнюському міжнародному кінофестивалі.

Кадр з фільму «Звідки куди» Мацєя Гамели. Фото: прес-матеріали

За цим делікатним, наче пошепки промовленим, документом стоїть величезна праця. Тут нема акцентованої емоційності, він є тихим спокійним голосом, в який віриш, що в результаті вслухаються. Ми майже не бачимо в кадрі режисера титулованого фільму Мацєя Гамелу, який весь час є водієм цього символічного фургона, що нагадує Ноїв ковчег, але коли ви розмовляєте з ним, то відчуваєте, наскільки наратив «Звідки куди» перегукується із тим, як говорить він: спокійно, тихо, але переконливо.

Музика до цього важливого документального фільму, написана композитором Антонієм Комасою-Лазаркевичем, також заслуговує на особливу увагу. Окрім оригінального саундтреку, лейтмотивом фільму є класичний твір «Крила» для струнного квартету та Хору українських артистів, інтерпретація однойменного вірша Ліни Костенко. Тішимось, що незабаром з'явиться компакт-диск із записом цього прекрасного і зворушливого твору.

У 2013 році Ти був на Майдані в Києві, знімаючи документальний фільм про учасників Революції ґідності. Головний герой фільму приєднався до батальйону «Азов», щоб захищати Маріуполь, і у 2014 році потрапив у російський полон. Ти кілька років безрезультатно намагався його знайти і фільм в результаті не вийшов. Чи могло не бути «Звідки куди»?

Звичайно, адже я не поїхав туди з камерою. Я їхав без камери і не припускав, що з цього вийде фільм. Його могло взагалі не бути. Він мав на це право, й іноді так буває, коли дуже хочеш, а не виходить. А коли ми робимо щось зовсім з інших мотивів і потреб, це відбувається трохи мимохідь, саме по собі. І це саме той фільм, який з'явився сам по собі.

Чи було коли-небудь страшно? Боявся загинути?

Треба прийняти ймовірність смерті, щоб їхати туди.

Ти повністю віддав право голосу пасажирам-героям фільму та глядачам, які проживають з вами в залі кожен кілометр цього шляху.

Це було свідомим рішенням знімати таким чином, і велика монтажна робота, яка тривала рік. Ідея полягала в тому, щоб максимально викреслити мою присутність із фільму, а дати місце історіям, які розповідають герої, до яких треба дуже уважно прислухатися. Важливим було не перевантажувати їх додатковим наративом, нічого не нав’язувати. Тому ми вирішили прибрати все зайве. Хоча неможливо було мене повністю вирізати. 

Справа в тому, що це не фільм про роботу волонтерів. Це десь на задньому плані, як дуже тонкий контекст, а сам фільм просто не про це.

Абсолютно неможливо після перегляду не думати про корову Красуню (одна із пасажирок зі сльозами на очах розповідає, що покинула її — ред.), чи побачать ті діти море... Мене теж дуже зворушила дитяча розмова про те, що означає «переживати».

Діти займають важливе місце в цьому фільмі. Завдяки тому, що вони говорять прямо, можна побачити, як війна просто відбивається в їхньому житті, як у дзеркалі, змінюючи їхній світогляд. Це і є головні герої фільму. Діти: Валя, про яку ти говориш, Софійка, Саша, Саня... Є кілька таких історій.

Чи можеш трохи розповісти про новий проєкт з The Reckoning Project? Кримінальне провадження у Федеральному суді Аргентини щодо катування росіянами мирного жителя України в одному з окупованих ними міст є сьогодні дуже важливим прецедентом для України.

Я поки не можу розкривати деталі цього проєкту. Прошу про терплячість.

Прем’єра Твого фільму про війну в Україні відбулася в рамках каннської секції ACID. Як це прозвучало серед червоних доріжок, знаменитостей, краси, як його сприйняли?

Це, безумовно, певний когнітивний дисонанс, коли ти привозиш туди документальний фільм про війну і страждання. Але треба сказати, що Канни — це також дуже багатошарова подія. На поверхні — гламур, яхти, гроші, і цей образ складають люди, які взагалі дуже рідко ходять у кіно. Вони там із зовсім з іншою метою.

Але Канни — це ще й кінофільський фестиваль, сотні тисяч людей з усієї Франції приїжджають туди дивитися фільми. Вони встають о сьомій ранку, щоб о восьмій бути на кінопоказі. У нас був дуже ранній перший сеанс, на якому був аншлаг, і це був повний зал людей, які не мали нічого спільного зі світом, про який Ти говориш. Це були вчителі, історики, журналісти. І саме для таких людей варто показувати ці фільми.

Фестиваль дає неймовірну рекламу і ці покази дали нам можливість знайти французького дистриб’ютора. Завдяки цьому цей фільм з’явився у кінотеатрах Франції, як перший фільм про війну в Україні з 2022 року

У нас була величезна кількість показів і співпраця з майже 100 неурядовими організаціями. В результаті з'явилися різні можливості збору коштів, що було б неможливим, якби цей фільм не показали на Каннському кінофестивалі.

Кадр з фільму «Звідки куди» Мацєя Гамели. Фото: прес-матеріали

Ти вивчав французьку літературу в Сорбонні. Чи не було ідеї екранізувати якийсь літературний твір? Чи погодишся з тим, що часто кіноадаптації програють першоджерелу?

Я орієнтуюся насамперед на документалістику. Вона не є адаптацією літератури. Іноді можуть вплітатись якісь сюжетні лінії. Тому про якусь літературну екранізацію мені складно говорити. Французька література, безумовно, була важливою частиною мого життя. Потім я відразу пішов вчитися в кіношколу. Тоді я писав багато сценаріїв повнометражних фільмів, але з якогось часу зосередився лише на документальних. Процес написання документалістики — це зовсім інша кіномова.

Що такого в документалістиці, що почуваєш себе як риба у воді?

Мені подобається з нею працювати. Склалося враження, яке не завжди відповідає дійсності, що з відносно невеликою командою можна знімати фільми, які мають якийсь вплив на світ, якимось чином можуть вплинути на нього. Як нам, безсумнівно, вдалося зробити із «Звідки куди», а також з попередніми фільмами, які я продюсував. Я був продюсером польсько-російської копродукції "Convictions" режисерки Татьяни Чистової, про молодих хлопців, яких призивають до армії, а вони на військових комісіях кажуть, що не хочуть їхати служити в Україні, відмовляються від військової служби. Це був важливий документальний фільм. Багато людей його подивилися.

Я думаю, що передусім це пов'язане з моїми інтересами і тим, що я люблю працювати в невеликих командах. Не залежати від 50 різних людей, а буквально від кількох. Тоді я просто продуктивніше та ефективніше працюю.

Кадр з фільму «Звідки куди» Мацєя Гамели. Фото: прес-матеріали

Що скажеш про cancelling російської культури?

Останнім часом це питання мені часто задають. Я вважаю, що росіяни, навіть ті, хто не підтримує нинішню владу, повинні набратися терпіння і зрозуміти, що йдеться не лише про відміну російської культури, а більше про європейську солідарність з українськими митцями. Я це дуже часто повторюю. Російські актори, звукорежисери і оператори все ще отримують гроші і можуть творити. Українці повинні боротися або шукати інші професії, тому що кіноіндустрія повнометражного кіно розвалилася, і я вважаю, що зараз не час, щоб ми в Європі дискутували, хто з Росії має право показувати свої фільми на європейських фестивалях, хто не має, хто справжній, хто в опозиції, а хто ні. На мою думку, прийде час, коли нам доведеться відкритися і шукати в цьому суспільстві якусь надію.

Я вважаю, що коли йдеться про документальне кіно, треба допускати певні голоси, але лише ті, які не оминають теми війни, а безпосередньо її торкаються і виступають проти політики диктатури Путіна. А такі фільми зараз в Росії не знімаються, тому їх просто дуже мало й мова йде про людей, яким довелося покинути країну.

Загалом зараз просто не час давати голос російській культурі, яка має гроші на самофінансування, а українська культура бореться за своє виживання. Йдеться не про скасування, а більше про солідарність. І справа не тільки в культурі. Це ми бачимо і в спорті. І я це абсолютно підтримую

Що знаєш із сучасного українського кіно?

Я дивився фільм «Палісіада». Дуже хороша, цікава робота. Взагалі є багато талановитих українських митців, яким зараз важко отримати фінансування. Треба подбати про це, а не кого з Росії показувати, а кого ні.

Наприклад, творці «Памфіра», або Тоня Нояброва. Але зараз проблема в тому, що художнє кіно в Україні просто не знімають. Іноземні кінематографісти намагаються приїхати в Україну і мені здається, що недостатньо підтримки, коли йдеться про підтримку саме українського кіно. На щастя, знімаються важливі документальні фільми. «Фото на пам’ять» Ольги Черних. Гарне кіно. Не знаю, чи Ти бачила? Це моя подруга. Зараз виходить фільм Андрія Литвиненка. Буде ще один хороший документ.

А «20 днів у Маріуполі» Мстислава Чернова отримав «Оскара». Чи вважаєш, що завдяки цьому світ дізнається більше про те, що відбувається в Україні?

Я дуже радий. Я не стежив за прийомом в Україні, пропустив обговорення цієї скороченої версії, тому знаю тільки, що її відновили, але не думаю, що хтось навмисно коротив. Я більше переконаний, що люди в Америці не живуть цією війною. Крім того, світ Оскарів такий далекий, і документи в ньому так мало значать.

Я неймовірно вболівав за Мстислава. Чудесна людина, і те, що він зробив, просто неймовірне. Я думаю, що буде дуже корисним, що, принаймні протягом півтори години, дивлячись фільм, глядачі пройдуть через ці страждання із героями

Був дуже складний конкурс, в якому брали участь такі блискучі стрічки як «Бобі Вайн: голос опозиції», «Вічна пам’ять» чи «Чотири дочки». Тому ця перемога є ще більш важливою і цінною.

Ти якось сказав, що сьогодні ми вичерпали запаси співчуття, а це війна за майбутнє всього нашого регіону, тож ще треба вигрібати із запасів цього співчуття.

Я думаю, що важко повертатися до того, що було раніше, тому що зараз і в Україні всі настільки звикли до того, що відбувається. Я не думаю, що хтось коли-небудь знову сяде в машину з незнайомцем, не знаючи, куди саме вони їдуть. Просто зараз трохи інакше, після війни світ змінився. Ми дещо вдаємо і ніби не усвідомлюємо, що він уже не такий. Багато речей, які здавалися неймовірними, раптом стали явними, і цей фільм більше про це, ніж про повстання солідарності, яке було в Польщі і, звичайно, вичерпало себе значною мірою, хоча й не повністю. Я думаю, що це менше, ніж ми думаємо, або менше, ніж говорять ЗМІ. Це правда, що багато з цих заходів допомоги відбуваються поза камерами та журналістами, і це така кропітка робота. Я роблю це весь час і знаю, як це втомливо. Зараз разом із фільмом ми збираємо гроші на евакуаційну машину для організації «Атака» в Запоріжжі, яку я постійно підтримую. Зараз у нас є збір на фургон з підйомником для людей з обмеженими можливостями.

Кадр з фільму «Звідки куди» Мацєя Гамели. Фото: прес-матеріали

Я сподіваюся, що цей фільм допоможе показати, через що пройшли ці люди, які потрапили сюди, до Польщі, а також до інших країн Європи, і їхній шлях часто був дуже, дуже важким, про що вони так відкрито і відразу не розповідають. І цей шлях також змінює людей, і іноді вам потрібно мати додаткові запаси співчуття до них.

Проте в Польщі ми любимо повстання та революції. Війну з такою країною, як Росія, неможливо виграти семимильними кроками. Про це також свідчить історія. Наші повстання XIX століття ніколи не мали успіху, вони відбувалися без достатньої підготовки. Вони були битвою з вітряками. А війна з Росією вимагає дуже системної та кропіткої співпраці всіх європейських країн, які мають об’єднатися. І це відбувається зараз, але, звичайно, занадто пізно. На жаль, це коштувало багатьох, багатьох життів.

І кожен день коштує.

Кожен день коштує, і це те, що зараз відбувається. Я сподіваюся, що нарешті буде ухвалено направити на допомогу Україні конфісковані російські активи, які знаходяться в Європі. Це неймовірно тривалий процес і, на жаль, він також показує слабкість європейської бюрократії, яка, звичайно, має свої переваги, але в такі моменти вона просто працює надто повільно і мляво. І тому відповідальність часто лягає на громадян, особливо в перші тижні, і вони першими реагують. Ось чому я хотів би, щоб зараз ці функції допомоги взяли на себе держави, тому що це їхня роль — допомагати. Ми обираємо представників та уряди, щоб вони також відповідали за безпеку країни та європейської спільноти. І ні в кого немає сумнівів, що це війна за безпеку всієї європейської спільноти, тому знадобилося два роки, щоб це усвідомили політичні еліти деяких країн. Я сподіваюся, що нам більше не доведеться так особисто брати участь у цьому, що грошей з наших податків буде достатньо, тому що це дійсно гроші, витрачені недаремно.

Кадр з фільму «Звідки куди» Мацєя Гамели. Фото: прес-матеріали

Звідки…? Куди прямуємо? Цей фургон і всі ми.

Ну, туди й назад. А куди ми йдемо? Я думаю, що іноді добре навіть не думати про це, тому що зараз новини не оптимістичні. Важливо мати відчуття, що це місце, куди ми можемо дійти. У безпечне місце, звідки легко дістатися додому.

Знаєш, завершення фільму з порожніми автомобільними сидіннями дуже зачіпає. Настільки точно. Як порожні місця по тих, кого вже з нами немає, а також символ того, наскільки важлива кожна допомога... Бо тільки 5 місць, а скільки людських доль, життів!

No items found.
Р Е К Л А М А
Приєднуйтесь до розсилки
Thank you! Your submission has been received!
Oops! Something went wrong while submitting the form.

Журналістка й театральна фотографка. Магістр журналістики ЛНУ імені Івана Франка. Безцінний досвід отримала в легендарній львівській газеті «Поступ», де відповідала за сторінки про культуру у світі. Друкувалась у численних виданнях в Україні й за кордоном. 10 років була авторкою українського тижневика «Наше слово» (Варшава). Велику добірку текстів можна прочитати в розділі «Штука» Zbruc.eu. Співтворить українську секцію Culture.pl. Стипендистка програми  «Gaude Polonia» — 2020 з проєктом театральної фотографії.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати
олесь санін довбуш мамай поводир кобзарі

Історичний екшн «Довбуш», премʼєра якого відбулась вже під час війни, став одним з найдорожчих в історії українського кіно (його бюджет — 120 мільйонів гривень) і одним з найкасовіших українських фільмів (заробив у прокаті близько 70 мільйонів гривень). Масштабне кінополотно розповідає про міфічного героя України, який ніколи не мріяв бути героєм, але був змушений ним стати, бо не міг змиритися з несправедливістю. Історія поцілила в серце глядачів, бо прийшла неймовірно вчасно. 

Тішить, що Олеся Саніна — режисера «Довбуша», «Поводиря» і «Мамая» — нарешті відзначили національною Шевченківською премією. Його фільми переконливі й вже стали класикою. Зокрема, тому, що Олесь знімає про те, що знає. Він багато спілкується з героями війни, грає на бандурі, колісній лірі, торбані й знайомий з кобзарями, долі яких гідні сценаріїв. 

Режисер і герой фільму «Довбуш»

«Прийшов наш час»

Оксана Гончарук: Пане Олесю, як вважаєте, чому Шевченківську премію вам дали саме зараз?  

Олесь Санін: Премію отримала творча група фільму «Довбуш», тобто режисер Олесь Санін, кінооператор Сергій Михальчук і композиторка Алла Загайкевич. Утрьох ми робили всі три мої повнометражні картини. 20 років тому був «Мамай», 10 років тому вийшов «Поводир» і минулоріч відбулася премʼєра «Довбуша». Йшлося про творчий метод, вплив наших історій на глядача. Мабуть, прийшов наш час, і наші твори стали суголосними чомусь в душах людей. Єдине, мені шкода, що якщо література, музика й образотворче мистецтво можуть чекати на визнання, то слава кіно швидкоплинна — 2-3 тижні, і на афіші замість твоїх фільмів зʼявляються інші. Я не очікував, що «Довбуш» досі популярний, ну і плюс він став мистецьким послом України за кордоном і щось пояснює про нас іншим. 

— Я оце подумала, може, премію дали вашому фільму як останньому з могікан, бо подібного масштабу кіно в Україні знімуть ще невідомо коли.

— Ну не знаю. Мені і про «Поводир» казали колись, що це картина неможлива, бо українською мовою та ще й про тяжкі часи ніхто дивитись не буде. А «Поводир» став лідером прокату і дуже довго тримав пальму лідерства. Про «Довбуш» теж казали, що ніхто не буде дивитися і грошей на картину такого масштабу на знайти. Потім лякали, що війна і ніхто не прийде в кінотеатри. А фільм мало того, що став абсолютним лідером національного прокату, так ще 27 країн його показали і було створено 17 мовних версій «Довбуша». Тож я не готовий підтримати тезу про те, що нам не вдастся далі знімати гарне кіно.

Ніхто не знає, що буде, головне — художнику бути готовим до мистецької інвестиції в людство

— Які історії вас зараз займають? Щось знімаєте, плануєте?

— З реальними творчими планами складно, тому що всі вони зараз з війною зв'язані. Я активно допомагаю фронту, більшість грошей, що ми заробили на картині, пішли на допомогу військовим і тим, хто постраждав від війни. У нас дуже великі збори по волонтерських роботах, наші художники віддали на благодійні акції більшу частину реквізиту «Довбуша» — костюми, зброю… це все на аукціонах продається досить успішно. 

Щодо моєї творчої історії, то в мене великий кейс ідей, деякі вже виписані в сценаріях, в деяких є розкадрування, до деяких створена музика. Зараз я буду знімати той фільм, реалізація якого можлива в Україні найближчим часом. Ймовірно, це буде фільм в копродукції — я активно веду переговори. Але це точно не буде художній ігровий фільм про війну сьогодні, така собі пряма ілюстрація подій в Бучі чи ще чогось. Разом з тим я здебільшого весь у війні, і всі мої близькі друзі там. Тож мій найважливіший план — дочекатися друзів з фронту.

Понад 70 людей з команди фільму «Довбуш» зараз у ЗСУ, 5 загинули, 7 зникли безвісти

— Хтось з режисерів сказав, що зараз гарний час фіксувати війну і не дуже добрий — відтворювати війну у кадрі. 

— Про все це можна розповісти в картинах, ховаючись за іншим жанром на кшталт наукової фантастики, романтичної комедії чи ще чогось. Бо зараз в Україні сердця людей настільки залиті кров'ю, що їм важко дивитися кіно про сьогодення. Я б із задоволенням зняв музичне кіно. Тож готуюсь до того, що будуть дивитися глядачі, на що зможу знайти ресурси і де мене фінансово підтримають наші колеги поза Україною.

— Поки ви готуєтесь, хтось у нас знімає романтичні комедії, але про мистецтво там важко говорити, бо це чиста комерція. 

— Йдеться не про доробки тих, хто знімає кіно з бажанням заробити гроші й славу. Повірте, ні після успіху «Довбуша», ні після вручень премій жоден з власників телеканалів чи продюсерів кіностудій не сказав: «Лесь, є приголомшлива ідея, давай знімай кіно, я гроші знайду». Телефон мій мовчить, тому що це зовсім інша історія, вони до війни були заточені на виробництво російського продукту за російські гроші. На це працювала ціла індустрія, і тепер вона перебудовується і шукає можливості в інших світах, та залишки того плебейства ще є і якийсь час ще будуть. Але людям це перестає бути цікавим. 

Кіно як доказ, що ми існуємо

— Щодо презентації української культури за кордоном, якою вона має бути сьогодні?

— Одна справа, коли колективи митців виїжджають з виставами, щоб показати їх українцям, які тимчасово знайшли прихисток за кордоном. Ці люди будуть раді будь-яким проявам культури з батьківщини. Інша річ — європейська публіка та інтеграція нашої культури в її світ. Щоб іноземцям пізнати Україну, нам треба займати своїм мистецтвом їхні великі майданчики, а це вже зовсім інші проєкти, іншій масштаб та витрати. Тут вже потрібні серйозні постановки, здатні дивувати.

Ну і обовʼязкова співпраця з європейцями. Я активний зараз в культурній дипломатії: шукаю зв'язки, говорю з продюсерами конкретних країн. Бо щоб проєкт був влучним за кордоном, треба розуміти, як він буде працювати там — самотужки й сидячи в Україні це не подужаєш. 

— Я точно розумію, що майбутнє нашого кіно за спільним виробництвом, так званою копродукцією.

— Як приклад можна згадати успіх нашої кінодокументалістики в світі. Якби за спиною наших митців не було продюсування французького, британського, американського, ми б не мали «Оскар» за документальне кіно. 

— Нас там чекають, бо нам є що сказати, ми ж такі різні.

— На початку цього століття нас почали переконували, що ми всі однакові, що в цьому супермаркеті народів тепер не важлива твоя мова, культура, ідентичність. Бо так зручно людям, які продають товари, думати, що однакові люди будуть носити в руках однакові телефони, вдягати сорочечки однакового фасону. Правда ж ця історія трошки схожа на ту, що ми переживали в СРСР? Ну і все, погралися, пожили, а тепер, бачите, у жителів багатьох країн настає велике усвідомлення своєї національної ідентичності. Якщо говорити про Європу, то в багатьох країнах політики, що висловлюють національні ідеї, стають популярними. Тому що виявилось, що для людей все ж важливо, чи залишаться їхні культура й мова у майбутньому. 

На зйомках «Довбуша»

— А для України й поготів важливо розуміти, в чому ми відмінні і за що стоїмо на смерть.

— Сьогодні стоїть питання, чи буде взагалі існувати українська культура, чи трансформується вона в щось яскраве нове, чи розкажемо ми світові щось цікаве про себе — не тільки про те, що ми нація воїнів, які до останнього битимуться за свою землю.

Це не просто захопити території і викурити з нас те, що робить нас українцями. Так само ці виклики нині стоять перед всім світом, може, не настільки гостро, як для нас, але ми зараз для світу — саме лабораторія виживання.

— Те, що ми «лабораторія», лякає.

— Але це так і є. Чи не щодня отримую запити від міжнародних науковців, які хотіли б приїхати в Україну досліджувати людей, те, як вони виживають в закритому ворожому просторі, як люди звикають до вибухів і що з ними роблять соціальні потрясіння. Вони до себе не можуть прикласти досвід, як люди ходять по вулицях, коли тривога й бомблять, тож думають, що ми мали б давним-давно покинуть власні будинки. Але ж запитайте у харків'ян, як вони це все переживають, як після чергового нічного жахіття зранку прибирається вулиця, грають музиканти на концертах, працюють рагси і молодята розписуються, — нехай хлопці в камуфляжі і їм завтра на фронт, але бажання створювати сім'ї невмируще. Це наш спосіб вижити, це наш внутрішній спротив ворогу, який прийшов забрати не просто житло, але життя.

— Але ж ми не піддослідні?

— Ні, ми живемо в цьому світі й знаходимо відповіді на запитання, бо інакше неможливо вижити. А хтось на це дивиться, намагається отримати досвід, щоб вижити колись. А як вам те, що ми вигадуємо нові військові технології, бо ж щодня з'являються нові? 

Ну і не забуваємо, що нам з вами потрібно зберегти наших дітей і готувати їх до того, що їм доведеться розбудовувати велику сучасну європейську модерну Україну. Ми зараз повинні виховувати нових «ейнштейнів», і наше головне завдання — не втратити їхні життя, які ворог прийшов забрати. Це моє переконання, я так намагаюсь жити: якщо ти відповідальний за освіту, науку, культуру, ти повинен це віддавати людям тут і зараз. Ти не маєш права чекати закінчення війни, не маєш просто проживати день в намаганні вижити. 

— Ну, чого сидіти чекати?

— Для тих, кому це нині доступно, це відлига, яку мені сьогодні дарують мої колеги — артисти, художники, оператори, які взяли зброю і пішли захищати Україну. Я закінчив «Довбуша» тільки тому, що Сергій Михальчук, з яким ми мали піти воювати разом, сказав: «Ти мусиш зараз закінчити фільм, бо у нас крім нього нічого немає. Може, він вдасться і це буде історія нашого спротиву». Так і сталося, Сергій був правий. Фільм вийшов на екрани в війні, під час його прем'єрі летіли ракети, а після тривоги люди повернулись в кінозал додивитись. 

Сьогодні глядачі дивляться «Довбуша» для того, щоб сказати: «Ми живі». А за кордоном питають: «Як ви в часі війни таке кіно зробили?». А це все для нас доказ того, що ми існуємо
Кадр з фільму «Поводир»

«Ми пережили час, коли українцям був потрібен месія. Герої — серед нас»

— Під час зйомок «Довбуша» ви досліджували ідею, чому люди стають героями, а виявилось, що герої були навколо вас.

— А це завжди так. Герої живуть серед нас, просто іноді приходять часи, які їх актуалізують. Герой потрібен людям для того, щоб отримати надію. Ми всі вірили у «Привида Києва», в те, що є пілот, якого не може вбити жодна російська ракета. І всі тішились, що він береже над нами небо. Я знаю людину, яка придумала цей міф, але справа не в придумці, а в тому, що люди в існування цього героя повірили, бо він забрав їхній страх і подарував надію на виживання. 

— Ви колись сказали, що гуцули чекали на Довбуша, бо їм був потрібен месія. Зараз українцям месія теж потрібен?

— Думаю, ми пережили цей час.

Сьогодні дивно чекати, що хтось прийде і подарує тобі щастя та волю, ти мусиш сам боронити те, що любиш, бо це — не справа Месії, це — твоя справа

Тепер для нас Шевченко — це не «Катерина», а «Кавказ»: «Не жди сподіваної волі — вона заснула: цар Микола її приспав». Тільки ти сам. Я про це говорив у «Довбуші», тому він став таким важливим. 

— Мені здається, що коли людина здійснює подвиг, вона про це не думає. 

— Ніхто про це не думає, немає ніякого бажання подвигу на війні, бо ті, хто підсвідомо таке бажання мають, помирають першими. На фронті після першого пострілу в твій бік все геройство закінчується моментально — жодної романтики. З часом приходить розуміння того, що називають роботою. Робота на диво щодня за рахунок твого характеру, твоєї сили впиратися і виживати, а також мотивації.

У таких умовах слово «батьківщина» для людини зменшується до маленької історії — до родини: якщо ти тут не встоїш, їх там чекає смерть. І ось так крок за кроком людина перетворюється на героя

Якщо до Довбуша повернутися, то в нього був брат Іван, який дуже хотів бути героєм, але коли питання стало руба, він втік аж бігом. А Олекса Довбуш не хотів бути героєм, та мусив стояти, бо відчував відповідальність за інших. Він хотів простого людського щастя і щоб ніхто це не забрав, тож змушений був стати героєм.

— Ви від початку війни показуєте «Довбуша» на фронті і в шпиталях. Як це взагалі технічно можливо?

— Ми беремо з собою проєктор, звук і екран — він розкладається достатньо великий, — привозимо і встановлюємо. За кілька годин можна розгорнути кінотеатр навіть в чистому полі. Де складна лінія фронту, робимо щось менше. Ви ж розумієте, що для військових важливий не просто показ — вони фільм можуть подивитися у своєму телефоні. Важливе живе спілкування, розповідь про те, як знімався фільм.

Військові дивляться фільм «Довбуш»

Так само, коли до військових приїжджає Славік Вакарчук чи Іван Леньо, вони з однією гітарою виходять, ну, може, ще ритм хтось буде відстукувати в ящик з-під снарядів. А більше і не треба, бо не шоу важливе, а увага до них. Людина з телевізора приїжджає до тебе і говорить як з рівним, і хлопці бачать, що їхній подвиг, який для них просто робота, це не безглуздя, що він дійсно потрібен. Не люблю розмови про культурний фронт чи інші якісь фронти — економічний, дипломатичний.

Фронт у нас зараз лише один, а ми — тил, тобто ті, хто дозволяє нашим героям на фронті знати, що за їхньою спиною ті, кого варто захищати

«Кіно коштує, як десяток танків»

— Наскільки наші вояки на фронті змінилися за роки війни?

— Сильно. На початку було дуже багато добровольців, фактично були великі загони добровольців. Зараз вони поранені, багато з них загинули, чимало людей демотивовані. Ну, а в центрі підготовки зараз немало тих, хто не надто рветься на фронт, і з такими тяжко знаходити контакт. 

А нещодавно в мене був інакший досвід: я показував фільм військовим, які були в російському полоні і тільки зараз повернулися. Це взагалі окрема публіка, вони довгий час були поза нашим інформаційним простором, і їм дуже непросто. 

І зовсім інша історія — мій нещодавній показ для поранених у шпиталі. Їх привезли на кріслах колісних — без рук, без ніг, сліпих. Але вони хотіли послухати мене, познайомитись. Я попросив підняти руку тих, хто бачив фільм, і один хлопець весело так: «А я не можу підняти, в мене руки нема». І всі регочуть. А далі привезли військового без очей, а він каже: «Ви до нас приїжджали півтора роки тому, і я ваш фільм бачив». Уявіть собі. Я потім згадав, що дивився «Довбуша» в центрі підготовки і на наступний день поїхав на фронт. В першому ж бою хлопець осліп і втратив кінцівки. 

— Усвідомлення того, що ваш фільм, вся його краса — це останнє, що він бачив і запам'ятав — це відповідальність.

— І відповідальність митця в цій ситуації — не пусті слова. Мене просто рве, бо я розумію, що все, що ти робиш, не може бути створеним заради власної слави чи грошей. У такому випадку не варто цим займатись, не варто пусто тратити гроші, які могли б зараз піти на армію.

Бо кіно коштує, як десяток танків, і якщо твоя творчість безглузда — краще допомогти військовим
Оператор Сергій Михальчук (у сірому) зараз служить у ЗСУ у штурмовій бригаді

— Хотіла запитати про вашу велику родину, як вона пережила ці роки війни? Знаю, що на самому початку війни ви з Михальчуком свої родини вивозили з Києва.

— У мене четверо дітей: двоє школярів вдома, найменша закінчує молодшу школу, а син — 10-й клас. А двоє старших дочок працюють. Найстарша зараз поїхала на лікування з чоловіком в Сполучені Штати, можливо, там вона на якийсь час залишиться і буде працювати для України. На жаль, мій перший зять (ветеран армії США, боєць Іноземного легіону Крістофер Кемпбелл, — Авт.), який у 2022 приїхав сюди захищати Україну, загинув. За його волею ми поховали його тут. Йому було лише 27 років. 

— Готуючись до бесіди з вами, я бачила його фото. Таке гарне молоде обличчя. Дуже співчуваю.

— Крім того, що він був професійний військовий, він був біологом і хотів після військової кар'єри займатися генетикою. Він був одним з тих іноземців, який відверто казав, що зараз в Україні вирішується доля всього світу.  

Кобзарі століттями співають про загиблих і не дають нам їх забути

— Ви яскравий представник кобзарсько-лірницького цеху. Українське кобзарство 5 грудня 2024 року ЮНЕСКО саме визнало нематеріальною спадщиною людства. Яка від цього користь традиції кобзарства?

— На початку були серйозні дискусії серед кобзарів з приводу того, що ця ініціатива нічого особливо нам не дасть. Але чому не використати ЮНЕСКО як світову трибуну для того, щоб розказати світові про Україну, про її боротьбу за власну ідентичність та культуру, частиною якої і є кобзарство? Тому що та традиція, яка до сих пір збереглася, пережила всі знищення. Тут важливо усвідомити:

Кобзарство — не просто виконання пісень на інструментах. Це навіть не традиція виготовлення музичних інструментів. Це історія виживання

А також збереження епічної національної традиції, бо існують конкретні твори, яким більше 500 років, а вік самої традиції нараховує тисячоліття. 

Фото: Дмитро Санін

Ми можемо говорити про зв'язки традиції кобзарства з так званими боянами (поети-співці давньої Київської Русі, — Авт.) та про те, що нація, яку протягом всієї історії вороги намагались позбавити її мови та культури, забороняли власну літературу та пісні, знайшли можливість в дуже специфічній формі зберігати ідентичність. Весь матеріал був переданий в руки музикантів здебільшого незрячих. Вони мандрували країною, просили милостиню біля церков, а в своїх творах розповідали про славу, волю й історію України. 

Більшість представників кобзарського цеху в XVIII столітті була козаками з втраченої Січі. Кобзарські традиції стали продовженням їхньої боротьби за власну ідентичність, і це їм 300 років вдавалося. Навіть коли в 30-х роках було планомірне винищення кобзарства, про що йдеться у моєму фільмі «Поводир», все одно декілька лірників лишилося, вони це все зберегли, а далі їх послідовники виробили свою таємну історію збереження та передачі інформації далі. Тож кобзарство вижило і живе до сих пір... 

— … а ЮНЕСКО ці традиції підтримало і поширило інформацію. В цьому і є користь?

— Навіть до визнання нас ЮНЕСКО ми були цікаві світові. До війни в Україну приїздили реконструктори старовинної музики з тих країн, де жива традиція не збереглася — йдеться про Німеччину, Норвегію, Ісландію. В них збереглась епічна традиція, але вона мертва, бо немає носіїв традиції. Їх цікавили наші технології виготовлення інструментів і техніка гри.

«Щоб зробити інструмент, шукаємо взимку дерево, яке під'їв бобер» Фото: Дмитро Санін

— Знаю, що у нас у війську є чимало братчиків кобзарського цеху.

— Так, братчики воюють. І виявилось, що вони зараз дуже потрібні у війську. Велику актуальність сьогодні на фронті отримали думи на смерть козака. Тому що буває, що при похованні загиблого на війні недостатньо молитви капелана.

А коли поруч з'являється кобзар з інструментом і співає про те, що цей подвиг недарма, що 300 років назад було таке саме, і памʼять про тих героїв живе дотепер, то той, хто зараз захищає рідну землю, розуміє, що теж не буде забутий, бо кобзарі розкажуть всьому світові про його подвиг

Це, до речі, в доповнення теми про актуальність митця в часи війни. 

— Що сталося з кобзарськими цехами під час війни? Я чула, що цех на Київщині був зруйнований ракетами, а майстри з Харківського цеху переїхали до інших міст.

— У нас зараз існує три кобзарських цехи: Київський, Харківський та Львівський. З Харкова дійсно частина переїхала — хтось у Львів, хтось в Полтаву. Багато молодих пішло служити. На жаль є вбиті та поранені, є майстри, які втратили кінцівки. Що казати, намагаємося зараз в цих умовах продовжувати робити інструменти й на них грати. Зараз в Україні є може з пів сотні братчиків кобзарського цеху. Зовсім невелика частина з них є майстрами всі інші — учні. У нас зараз є поповнення за рахунок тих, хто втратив здоров'я, а особливо зір, на фронті, Це зовсім молоді люди, які не хочуть кидати боротьбу, і їхньою зброєю тепер стає інструмент.

20
хв

Олесь Санін: «Ми для світу — лабораторія виживання»

Оксана Гончарук
Аґнєшка Голланд, портрет, кінорежисерка

Йоанна Мосей: Ви сказали, що Ваша найбільша мрія — щоб світ прокинувся і щоб у нас було майбутнє. Чи справді ми вже перебуваємо в точці занепаду Веймарської республіки? Невже для нас немає надії і шляху назад? Історія повинна повторитися? 

Аґнєшка Голланд: Я боюся, що буде важко завернути з цього шляху, якщо не буде справжньої волі. Звичайно, надія вмирає останньою, але це має бути колективна надія, а не лише окремих людей. А на даний момент серед тих, хто вирішує нашу долю, немає ні ідей, ні волі. І немає відваги. Наразі всі право-ліберально-центристські уряди рішуче рухаються в бік реактивності перед обличчям, як їм здається, неминучої хвилі коричневого популізму. І коли цій хвилі не протистоїть нічого іншого, окрім ще більшого популізму, гру світової долі неможливо виграти. Принаймні, не в найближче десятиліття. І водночас я не бачу тієї старанності, рішучості, харизми, яка могла б переконати людей, що за певні цінності варто боротися. Причому в усіх вимірах. І в тому, як українці борються, і в тому, як вони відмовляються від певних зручностей заради кращого майбутнього, заради розширення прав інших.

У той же час, все більше людей, які досі були залучені, йдуть у внутрішню еміграцію через втому, розчарування і втрату надії. 

Так, вони відходять у таке небуття і пасивність, тому криза надії мені здається найглибшою і найнебезпечнішою кризою. І виражається вона в багатьох речах, як, наприклад, в такому небажанні народжувати, яке присутнє в більш заможних країнах і яке випливає саме з браку надії, з браку віри в те, що майбутнє має сенс. Що це достатньо добре, щоб спроєктувати себе в це майбутнє. І таке величезне розчарування, відчуття безглуздості, бажання відсторонити молодь або чутливих, ідеалістичних людей від політики — це явище, яке є смертельно небезпечним для будь-якої спроби зберегти демократію. 

Ми також живемо в такий сумний час. Так чи інакше, те, що відбувається в Польщі, є певним чином відображенням того, що відбувається у світі. Те, що робить Дональд Трамп, як швидко зростають різні авторитаризми, і це так похмуро. Можна реагувати на це як на фаталізм, піддатися цьому і намагатися плисти за течією, що більшість політичного класу і робить. 

Це підхід такого специфічного, нарцисичного егоїзму, який політики на кшталт Дональда Трампа дуже добре відчувають. Вони будують на цьому. Вони дають надію тим, хто настільки некритичний, що приймає будь-який блиск за золото і дуже легко піддається спокусі. Вони не озброєні інструментами елементарної критики, щоб протистояти сучасним засобам комунікації.

А в епоху інтернет-революції, штучного інтелекту, соціальних мереж з їхніми алгоритмами маніпулювати громадською думкою тривіально легко і пекельно ефективно

Тож ці монстри мають на своєму боці абсолютно неймовірні інструменти. Це велика провина всієї системи освіти, а також засобів масової інформації, які настільки піддалися тиску клікабельності, що по суті перестали бути авторитетом для будь-кого.

Аґнєшка Голланд бере участь у перформансі Йоанни Райковської на тему ситуації на польсько-білоруському кордоні, у Саксонському парку у Варшаві (Ogród Saski), 14 травня 2023 року. Фото: Maciek Jaźwiecki / Agencja Wyborcza.pl

У мене складається враження, що трагедія України полягає ще й у тому, що вона намагається приєднатися до світу, якого вже не існує — світу ліберальної демократії, прав людини, верховенства права. До світу, який тане, як дорогоцінна руда. 

Почасти це саме той випадок. Нещодавні кроки Дональда Трампа, а саме заморожування коштів USAID, безпосередньо шкодять їхнім засобам до існування. Вони забирають надії не лише на краще майбутнє, але й на сьогодення. Ці кошти фінансували роботу багатьох громадських організацій та конкретну гуманітарну допомогу. Замінити ці фонди буде важко. Тому ми повинні відновити незалежні НУО та незалежні ЗМІ на якійсь іншій основі. Це буде величезне зусилля. Тому що гроші здебільшого на тому боці, де всі мільйонери і великі технологи.

Трамп і його сурогати, як якийсь учень чаклуна, можуть вражати ефективністю, що випливає з повної відсутності гальмування. Досі ми звикли до думки, що існують певні правила і межі, які не можна перетинати. 

Ми, безумовно, перебуваємо в обороні. 

Чим це закінчиться?

Думаю, ми більш-менш знаємо. Це закінчиться якоюсь апокаліптичною катастрофою, після якої ми, сподіваюся, знову повернемося додому

Якщо ми виживемо, то повернемося до якогось сенсу, але поки що все виглядає не дуже добре. 

Тоді як тоді давати надію? 

Я можу лише виражати свій подив, тому що, чесно кажучи, давати надію в ситуації, коли я не знаю, звідки її взяти, було б дуже безвідповідальним.

Ви є совістю польського кіно, а кого б ви вважали героєм сьогодення, таким собі громадянином Джонсом?

Громадянин Джонс, мужній викривач, завжди є моїм героєм. Активісти — це теж герої, ті, хто йде проти течії, хто завжди керується найголовнішими цінностями. Для мене вони — герої нашого часу. Їм важко, тому що їх велика меншість. Так само, як була величезна меншість демократичної опозиції в комуністичних країнах, або як була величезна меншість ранніх християн. Але я вірю, що цей світ щоразу перебудовується, і що з кожним таким потрясінням ці свободи розширюються. Тож я сподіваюся, що це станеться і зараз. 

У вашому фільмі «Європа, Європа» є сюрреалістична сцена, в якій Гітлер танцює в обіймах зі Сталіним. Я думаю, що сьогодні ви могли б показати подібну сцену, де Путін танцює з… 

Ну, так, я думаю, можна зробити таке коло, досить велике, з танцюючих божевільних авторитарних нарцисів, які не дивляться на жодні цінності, окрім своєї безпосередньої великої перемоги.

«Європа, Європа», яка була певним чином застереженням, актуалізується, як і всі фільми чи історії, в такі моменти, коли йдеться про те, що відбувається з людиною, яка стоїть перед найпростішим вибором - врятувати себе.

І все інше перестає мати значення.

Ми зняли його у 1989 році, а в кінотеатрах він з'явився на зламі 1990-91 років. Це був час великих надій, великих змін у нашій частині Європи. Мене часто запитували, чому подвійна назва. Я відповідала, що мене зацікавила подвійність Європи, своєрідна дихотомія, відображена в долі хлопця — головного героя фільму.

З одного боку, Європа — це колиска найбільших цінностей, демократії, прав людини, рівності, братерства, солідарності, великої культури. З іншого боку, це колиска найбільших злочинів проти людства і найбільшої жорстокості

Ось така дуальність. І зараз вона знову починає схилятися до цієї темної сторони. Ми входимо в темряву, і поки що світла в кінці тунелю не видно. Але це не означає, що ми не повинні рухатися до цього світла. 

Нам потрібно створити коаліцію проти того, що відбувається. Нам потрібно підбадьорювати тих, хто чинить опір. Людей доброї волі все ще багато, і саме на їхньому спротиві ми повинні будувати майбутнє.

Режисерка Аґнєшка Голланд на знімальному майданчику фільму «Європа Європа», Лом'янки, 10 червня 1989 року. Фото: Sławomir Sierzputowski /Agencja Wyborcza.pl

Нарешті, хоч якась надія. 

А своїм українським друзям і знайомим я хотіла би сказати, що світло з'явиться. Поки що ми бачимо навколо темряву і нам здається, що світла немає взагалі. Але це світло є. Воно всередині нас. Ми є носіями цього світла, і ті, хто воює в Україні, як ніхто інший є носіями цього світла. Навколо є дуже багато сил, які хочуть це світло загасити. Ми повинні їх захистити. Все, що я можу висловити — це захоплення їхньою силою і солідарністю. 

Дуже вам дякую. Ви дуже гарно сказали. Останнім часом ми говоримо собі, що надія є в нас самих. Тому що, коли здається, що немає звідки її взяти, ми повинні знайти її в собі. 

Саме так, ви маєте рацію. Саме це я хотіла сказати, що світло, або надія, є всередині нас.

Переклад: Анастасія Канарська

20
хв

Аґнєшка Голланд: Світло всередині нас

Йоанна Мосєй

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

Ультраправі — лише прикриття. Ексрадник президента Румунії про те, як Кремль створює нові інструменти впливу на вибори в Європі

Ексклюзив
20
хв

Катерина Приймак: «Що більше жінок в армії — то більше прав у цих жінок»

Ексклюзив
20
хв

Ексстратег НАТО Штефані Бабст: «Ми передбачили Донбас, Маріуполь і Чорне море — але нас не почули»

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress