Ярослав Підгора-Гвяздовський
Журналіст, кінокритик, сценарист. Друкувався у понад 60 журналах, газетах та інтернет-сайтах. Опублікував понад 3 тисячі матеріалів. Був редактором відділу «кіно» в журналі «ШО», в журналі «Кіно Дайджест» був головним редактором, як і в українському представництві міжнародного журналу Total Film. 2015 року започаткував фестиваль «Тиждень кіновоскресіння Розстріляного відродження» (за фінансової підтримки Держкіно). 2018-го року брав участь у створенні Спілки кінокритиків України, фестивалю «Тиждень кінокритики», а пізніше — у створенні премії Спілки кінокритиків «Кіноколо». 2021 року був співтворцем Коростенського фестиваль вуличного кіно. 2020 року написав сценарій до повнометражного ігрового фільму військового екшну «Право на помсту» (у співпраці з Юлею Чернявською), а 2021 року — сценарій до повнометражного ігрового фільму кримінального еротичного трилеру «Ключі від пекла і від раю». Член Спілки кінокритиків України, Української кіноакадемії, Спілки журналістів України.
Публікації
Британським режисерам «Zelensky Story» Луїс Лі Рей та Майклу Волдмену розходилося саме в приверненні погляді до позитивних сторін українського президента, тому негативні, скандальні чи злочинні факти його правління в серіалі умисно режисерами не зачеплені. І такий пропагандистський підхід — педалювання одного і приховування іншого — цілком вкладається в систему створення політичних серіалів.
Наприклад, найвідоміших з цієї когорти серіал, «Картковий будинок», на перше місце уваги ставить жах пришестя до влади людини, повної жаги помсти і з вмінням маніпулювати сенаторами та громадською думкою, при цьому досягнення цілей антигероєм була зумисно зроблена легкою, що змусило тогочасного президента Барака Обаму, глядача серіалу, сказати з відчуттям суму «якби ж я міг так просто ухвалювати угоди з конгресменами та сенаторами». Так само цьогорічний фільм «Повстання штатів» ставив на перше місце жах від наслідків дій певного президента, проти яких повстав народ, очевидно маючи на увазі саме Дональда Трампа. Подібні серіали та фільми не тільки бажані політично-заангажованим глядачам, а й важливі для амбівалетних політтехнологів, що використовують кіно за методами, колись так влучно і так гучно промовлених генієм зла Володимиром Леніним. Втім, разом з цим, політичні серіали мають і протилежний, конструктивний бік — вони є превентивним методом обговорення ситуацій — або які відбуваються, або які можуть відбутися в політикумі чи у владі. Тому деякі стають пророчими, і на них прямо зараз можна опиратися у висновку: владні структури були недалекоглядними, бо ж не зважили на прогнози і побоювання, візуалізовані кінематографістами. Все ж кіно насправді корисне і на нього іноді варто зважати.
Окуповані (Okkupert), Норвегія, 2015-2020
Саме пророчим виглядає цей норвезький серіал від Viapley. Гібридне вторгнення до Норвегії з боку рф було задумане письменником Ю Несбьо ще 2008 року, і 2014-го, коли рф таким самим чином вторглася до України, анексувавши Крим, зробило серіал в момент виходу його 1-го сезону (2015-го року), ледь не найбільшою кінематографічною бомбою. Жах викликала аналогія з роботою 5-ї колони в Норвегії, з брехливими завіряннями посла рф, з наївністю самих норвежців і з загальним, дуже нам відомим і сумним закликом «не стріляти». Переглядаючи «Окупованих» українцям, полякам та й усім європейцям чітко (тепер вже!) видна стратегія і вплив, з якими росіяни почали терористичну операцію 2014-го року, і яка переросла в найбільшу війну другої половини ХХ-го і початку ХХІ-го сторічь, починаючи з лютого 2022-го року. Пророчість і сміливість авторів — ось що зробило серіал епохальним.
Правила Комі (The Comey Rule), США, 2020
Як і «Окуповані», «Правила Комі» не мають порівнянь. Серіал від каналу ShowTime — це пропаганда, небачена для Голлівуду, подібна до радянського кіно в розпал Холодної війни. Дико неполіткоректний і агресивний, він показує персонажа, в усьому схожого на Трампа — як гидкого, тупого, злого і малокультурного (а в одному епізоді як самого сатану), при цьому голова ФБР, винесений в назву, Джеймс Комі, — чесний і правильний — стає його апологетом, відповідно так само злом. Злом, бо тоді, 2016-го року, в президентських перегонах між Дональдом Трампом і Гілларі Клінтон, виграв Трамп. Але серіал вийшов 2020-го, і, будучи найчорнішим кінопіаром в історії, ймовірно, зіграв свою проплачену і змодельовану роль — вдруге Трамп вже програв. Дивовижно прямолінійні, тому драматургійно провальні, «Правила Комі» зараз згадуються чимдуж живо, адже Америка так само поляризована, а на носі нові вибори.
Корона (The Crown), Велика Британія, 2016-2023
Величний серіал Netflix’у, вартий усіх можливих рекомендацій. Говорячи про британську королеву, серіал охоплює майже сторіччя, від початку ХХ-го до початку ХХІ-го, і його гравітаційні сили притягують на екран десятки країн, сотні подій і незліченну кількість персонажів людської історії, рахуючи не тільки Європу. Маємо вервечку сварок, скандалів, протистоянь, війн, смертей і народжень. Мало хто цей серіал не дивився. А хто таки не дивився, але зібрався, мусить бути повідомлений — «Корона» так само «небезгрішна», причому як на думку фанатів, так і його критиків. Від сезону до сезону, цікаво неоднорідних, його творці або більш прискіпливо і гостро ставилися до висвітлення королівської історії, або більш поблажливо — наприклад, після 5-го сезону, де уподобання творців очевидно були на боці принцеси Діани, 6-й віддав шану королеві Єлизаветі ІІ. Але назагал — це вищий пілотаж політичного дискурсу.
Вихор (Dolpung), Південна Корея, 2024
Несподіване, але сміливе звернення корейців до привладних кіл власної країни (рідкісне явище серед дорам) призвела не тільки до порівняння з «Картковим будинком», а й до паралелей з грою в покер — коли ставки від кола до кола зростають, і на кону вже опиняються людські життя. Скориставшись пунктом конституції, де віцепрезидент стає президентом у разі смерті або непрацездатністю останнього, віцепрезидент отруює президента, маючи за ціль самому стати президентом, але задля очистки влади від отрути корупції, причому навіть ціною власного ув’язнення чи навіть смерті. Далі, від серії до серії, він бориться з міністрами, депутатами і прокурорами, як лобістами і ставлениками олігархів. Прикметний нюанс: переслідувач час від часу стає переслідуваним, а потім знову повертає собі ініціативу, щоб позбутися її в наступній серії. І так без упину і з шоком у фіналі.
Дипломатка (The Diplomat), Велика Британія-США, 2023
2-сезон «Дипломатки» виходить в акурат перед листопадовими виборами в США, 31 жовтня, і, оскільки мова в серіалі йде про пані посла Сполучених Штатів у Великій Британії, яку сватають у віцепрезидентки, це перетворює 6-серійне телешоу на ідеальну яскраво виражену частину агітації за кандидата від демократичної партії, а кандидат як раз і є — жінкою і віцепрезиденткою. Те, що серіал саме так і позиціонують, нема сумнівів, зважаючи на ідеологічну заангажованість виробника, стрімінга Netflix, неодноразово ним проголошену. Попри це, «Дипломатка» суттєво відрізняється від реальності, оперуючи такими привабливими ситуація, коли серед чужих є свої, а свої мають інтелект, не присутній серед членів чинного в дійсності уряду. Тут політична гра за лаштунками зважена, жанрове поєднання багате, а сюжет дотримується майже неможливої зараз в кіно коректності у втіленні стосунків між статями та країнами.
Всі фотографії: матеріали для преси
Вихід на початку вересня 3-серійного документального серіалу ВВС про президента України Володимира Зеленського «Zelensky Story» спонукає світ ще більше звернути увагу на російсько-українську війну. І таке «спонукання» є нормальним явищем у світі кіно, коли політичні серіали пропагують певну правду
Netflix більше купує польського медіаконтенту, і він тепер з завидною постійністю є бажаним для українського глядача. Поки щасливці мають можливість подивитися новий фільм про класика Адама Міцкевича «Непевність», який 12 вересня вийшов в польський прокат, Sestry представляють короткий список особливо цікавих польських фільмів і серіалів, вже готових для перегляду на світових стрімінгах.
1. Снігу більше не буде (Śniegu już nigdy nie będzie, 2020)
Дивитися: Apple TV+
Ідеальний фільм для презентації сучасної Польща з улюбленою для тамтешніх кінематографістів дошкульною самокритикою і грайливим сарказмом, зрозумілою історією та якісним її показом. Красивий, філософський і десь містичний, «Снігу більше не буде» показує — і це особливо прикметно — українця з Чорнобиля, котрий працює в Польщі масажистом багатих мешканців варшавського передмістя. Приходячи вже зі своєю кушеткою для масажу, він вислуховує кожного клієнта, дає поради, лікуючи, здається, не тільки руками і не тільки тіла. Тихий, погідний і втаємничений, герой інтригує й інших персонажів, і самих глядачів, не відповідаючи на питання — ким він насправді є. І цим фільм чи не найбільше бере. Не дивно, що він був висунутий Польщею на здобуття «Оскара», адже, попри авторство знаменитої Малгожати Шумовської, «Снігу більше не буде» не скандальний, а просто прекрасний.
2. Король утечі (Najmro: Kocha, kradnie, szanuje, 2024)
Дивитися: Netflix
Українською перекладений за суттю, «Король утечі» про такого собі Здіслава Наймродського, котрий був легендою Варшави наприкінці голодних і босих 80-х років ХХ сторіччя, коли знайти в магазинах туалетний папір виглядало чистим щастям, а от Наймро міг дістати все, і навіть «туалетне» щастя. Дебютний фільм Матеуша Раковіча вдало демонструє все, що кіно в принципі мусить демонструвати: час заявлених подій, відтворений в найменших деталях жовтогарячих кольорах-під-минуле і кримінально-комедійний жанр, зумовлений діяльністю шахрая і аспектами його вдачі. Бо, власне, саме вдача героя змусила звернутися творців до цього історичного персонажу — Наймро 29 разів накивав п’ятами від поліції й правосуддя, вистрибуючи з вікна під часу суду, втікаючи від цілого натовпу поліціянтів посеред стоянки з купою машин і людей, містично зникаючи з в’язниці... Добре знятий і з цікавою історією, він є гарною розвагою.
3. Ватага (Wataha, 2014)
Дивитися: HBO Polska/MAX/Megogo*
Перший серіал, створений новоявленим польським представництвом американського сервісу «відео на запит» НВО. 3 сезони «Ватаги» — це і про Україну також, адже йдеться про прикордонників та поліцейських Польщі, залучених до запобігання контрабанди і діяльності мафії, яка тримає пальці на пульсі українсько-польського кордону з його нелегальними перевезення алкоголю та цигарок, наркотрафіком і торгівлею людьми. Українці тут є в сюжеті (звичайні люди та мафіозі), в ролях (Яків Ткаченко, Роб Фельдман, Дмитро Сова) і серед співаків музики в саундтреку (Марія Юрчишин-Кулик з гурту Tołhaje). І так чи так до сюжету заглядають росіяни (голова мафії є саме росіянка, що, до речі, збігається з реальність 10-х років XXI сторіччя), а один з поляків згадує, кажучи про українців — «вони воюють з зеленими чоловічками, а ви на них нападаєте». Це більше ніж кримінал, тут вже є політика.
*Американський кабельний канал HBO і стримінговий сервіс HBO Max офіційно не працюють в Україні, тому українські OTT-сервіси співпрацюють із ліцензіатами, які мають права на їхній контент. Згідно укладеної угоди доступ до повної бібліотеки HBO має український сервіс Megogo.
Засліплені вогнями (Ślepnąc od świateł, 2018)
Дивитися: HBO Europe / HBO Polska
Глибоке і потрібне проникнення в кримінальний світ наркодилерів для розуміння сучасного стану речей в Польщі. Недаремно, ой недаремно НВО замовило кліпмейкеру Кшиштофу Сконечному 8 серій — перед нами відкривається яскрава, жвава і кривава картина нічних клубів, вбивств конкурентів та повій, протидія босів і тупість поліції, і в центрі усього цього або над усім цим — один наркодилер — Куба (Каміл Нозиньскі). Колись він був цілком нормальним, мав за дівчину руду красуню та їздив до вражаючих місць. Але тепер лише згадує про добре. І не добре також, те, з чого він взагалі вийшов — а саме з української Прип’яті. Серіал переповнений жорсткими сценами і подіями, а їм протиставляються чарівливі кадри минулого, в яке Куба занурюється, мов у транс. Балансуючи між покидьками і вбивцями, він маніфестує собі поїхати до Аргентини і вибратися з гівна. Та чи так станеться?
Знахар (Znachor, 2023)
Дивитися: Netflix
Рідкісної якості драма, що побудована на ґрунтовно втіленому історичному тлі. Це вже третя екранізація однойменного класичного польського роману Тадеуша Доленги-Мостовича, а друга, зроблена Єжи Гоффманом 1981 року, стала справжнім касовим хітом — її подивилося тільки в Польщі майже 6 мільйонів людей. Нова версія сучасна настільки, наскільки можна було зняти фільм без зміни часу, тобто події відбуваються так само наприкінці 30-х років ХХ сторіччя, як і раніше, але актори грають більш розкуто, як і показ історії професора хірургії Рафала Вілчура є швидшим і майстернішим. Сюжетно нічого не змінилося — спершу від професора йде дружина, розчарована його вибором більше часу приділяти роботі, а не родині, а потім напад на професора вуличних розбишак і удар по голові забирають у нього пам'ять. Фактично фільм говорить про те, що сталося через 15 років після цього. І ця розповідь гарна.
Всі фотографії: матеріали для преси
Після шаленої (і заслуженої) популярності польського серіалу «1670» на Netflix, який багато тижнів перебував у топі переглядів українців, увага до кінематографу Польщі відчутно зросла в Україні
Кіно в Україні завжди знімалося правдами і не правдами — попри щось, а не завдяки чомусь. Під час повномасштабного вторгнення це відбувається ще більш екстремально. Хоч куди більше? Знімати майже неможливо, бо держава не фінансує кіно, два роки поспіль віддаючи гроші кіногалузі на військові потреби. Третій рік — поки під питанням. А ще знімальний процес ускладнюється елементарною відсутністю кадрів, коли нема кому працювати, адже велика частина кінематографістів виїхала за кордон, а інша — на фронті. Тому виробники одного фільму вже 3 роки роблять постпродакшн, а в іншому — режисер взяв на себе обов’язки ще й продюсера, оператора і виконавця головної ролі. Та все одно караван іде.
Ти — космос. Режисер Павло Остріков
Один з найбільш очікуваних проєктів сучасної України. Це повнометражний дебют режисера Павла Острікова, чиї попередні роботи «Голден лав», «Випус’97» і «Mia Donna» були постійними переможцями фестивалів у номінаціях «вибір публіки» та «кращий короткометражний фільм». Виявлені режисером дотепний гумор і тонкий психологізм можуть допомогти втілити «Ти — космос», за жанром науково-фантастичний, а тому виробничо складний. Оригінальні ходи в сценарії, підтриманого Держкіно ще 2019-го року, дають добрі перспективи. Сюжет стосується космічного далекобійника, самотнього у своєму спілкуванні з бортовим комп’ютером. І самотність стає цілковитою, коли він зненацька залишається останнім чоловіком у всесвіті, бо Земля — зникла. Тепер його єдиною радістю та надією стає далека космічна база і жіночий голос в навушниках. Наразі творці завершують постпродакшн і мають намір подати фільм на цьогорічний Венеційський кінофестиваль.
За перемогу! Режисер Валентин Васянович
Як і в своїх попередніх фільмах, «Атлантиді» та «Відблиску», Васянович торкається руйнуючих стосунків людини з оточуючою її військовою дійсністю, а події розгортаються так само після російсько-української війни. Війна, завершена перемогою, залишила по собі руїни — в політиці, душах і сім’ях, розколотих кордонами. Україна поглинута новими популістами, а головний герой фільму животіє без родини, яка вже кілька років мешкає в Австрії. Поки що він одружений, але його друг — вже ні: жінка знайшла іншого, донька зрідка згадує батька. Тепер їхнє життя — вижити і якось знайти нове щастя. А поки друзі, зустрічаючись, промовляють тост «За перемогу!»... Завершити цю антиутопію режисер має намір навесні 2025, а потому продюсер Володимир Яценко планує подати фільм на Венеційський кінофестиваль, де попередні два фільми Васяновича були представлені в офіційних конкурсах.
Сезон жіночих самогубств. Режисер Анастасія Груба
Дебютна трагікомедія Анастасії Груби про 27-річного Семена, котрий втікає від своєї токсичної матері жити відлюдьком в трейлері на березі Дніпра. Та одного разу він побачить 4-х жінок, що мають намір накласти на себе руки. Ідея фільму є філософською і цілком практичною, бо поєднує фрейдизм з життям, коли дорослішання чоловіка визначається через його зустріч з 5-ма жінками, які руйнують його і зцілюють, таким чином готуючи плисти річкою бурхливого сьогодення. Торік проєкт отримав грант від Netflix на подальшу розробку, а цього року був відібраний з-поміж 650 заявок на резиденцію Global Media Makers LA, де протягом 5 тижнів буде вдосконалюватися в Лос-Анджелосі за допомоги іменитих продюсерів, сценаристів та консультантів. Знімальний процес має розпочатися 2025 року. Продюсер проєкту, Олександра Костіна, є відповідальною за один з кращих нових українських фільмів — «Памфір».
Демони. Режисер Наталя Ворожбит
Це україно-польський фільм від однієї з найцікавіших сучасних драматургинь та сценаристок, чий режисерський дебют 2020 року, новельна драма «Погані дороги», викликав потужний розголос. Нова драма з елементами містики є реалізацією давньої п’єси Ворожбит, датованої ще 2000-ми роками, а оповідає історію про 90-ті, коли до віддаленого села неподалік гоголівських місць біля Сороченців забрідає пришелепуватий росіянин. Його стосунки з жінкою Ніною та з рештою мешканців села — це ледь не метафора історичних подій, які стають предтечою і передчуттям майбутньої великої російсько-української війни. Зйомки відбувалися в 21-22-му роках на Полтавщині в селах Миргородського району, а в головній ролі була задіяна акторка Руслана Писанка, яка, на жаль, померла того ж року, так і не завершивши зйомки. Втім, свою роль вона практично дограла, і фільм буде її славною епітафією. Вихід в прокат очікується 2025 року.
Мишоловка. Режисер Сергій Касторних
До повномасштабного вторгнення Сергій Касторних був сценаристом («Як там Катя?», «Зірки за обміном») і режисером («Народжена війною», «Війна в моїй голові»). Але потім пішов до лав ЗСУ. Втім, вирішив поєднати минуле з сьогоденням, і як режисер, продюсер і сценарист реалізує проєкт про те, про що вже щось знає — за сюжетом герой фільму, солдат Антон (Юрій Кулініч), потрапляє під обстріл і залишається замурованим в бліндажі. Поранений, в замкнутому просторі, без помочі, він має якось дати собі раду і вижити. Про свій проєкт Сергій каже, як про «перший фільм, знятий військовим про військових». Також зазначає, що він створюється без державної підтримки, але з великою підтримкою творчих талантів — зокрема, музику до фільму пишуть Сергій Жадан з Євгеном Турчиновим, творці культових українських гуртів «Жадан і Собаки» та «Лінія Маннергейма». В кінотеатрах фільм може бути 2025 року.
Повномасштабне вторгнення змінило буквально все. І кіногалузь — не виключення. Відсутність фінансування та кадрів, однак, не зупинило процес знімання фільмів
Цілком можна було б видати легко передбачувану п’ятірку «найбільш очікуваних фільмів», перепощуваних з одного видання в інше. Тоді тут був би пріквел фантастичного жахливича «Тихе місце. День перший» (прем’єра 27 червня); чергова, вже 4-та, частина відомого мультфільму «Нікчемний я» (4 липня); мелодрама зі Скарлетт Йоханcсон і Ченнінгом Татумом «Забери мене на Місяць» (11 липня); марвелівський блокбастер «Дедпул і Росомаха» (25 липня) і перезапуск науково-фантастичної франшизи «Чужий: Ромул» (15 серпня).
Але ми дамо інший перелік, бо ж люди у світі різні, а вподобання мають ситуаційну та національну прив’язку. Тому наша п’ятірка виглядатиме так:
- Кріпачка (Chłopi), Польща (в Україні прем’єра 20 червня)
- Марс-Експрес (Mars Express), Франція (в Україні прем’єра 27 червня, в Польщі — 12 липня)
- Дедпул і Росомаха (Deadpool & Wolverine), США (в Україні — 25 липня, в Польщі — 26 липня)
- Кліпни двічі (Blink Twice), США (в Україні — 22 серпня, в Польщі — 23 серпня)
- Мирні люди, Україна, д/ф (в Україні — 29 серпня)
Дедпул і Росомаха (Deadpool & Wolverine), США
Так, це все ж одна з найцікавіших прем’єр літа! Бо для мільйонів шанувальників Marvel відбудеться поєднання різних героїв коміксів, де зустрінеться персонаж «Людей Ікс» з окремим персонажем, Дедпулом. І відбудеться це вже під парасолькою Disney, який не так давно поглинув студію XX Century Fox. А крім того, зустрічаються одні з найбільш безсоромних і вільних у словах персонажів, доводячи свою обсценну лексику і жарти до вершин іронічності та гомеричного реготу. Тобто поєднання коміксового екшну та комедії з рейтингом 18+ точно дасть потрібний для відвідування кінотеатру глядачем результат. Принаймні, саме так відбувалося з двома попередніми серіями «Дедпула», чемпіонами бокс-офісу та глядацьких і навіть кінокритичних рейтингів. Треба додати, що окремим задоволенням буде побачити старих і нових героїв коміксів в одному фільми, таким чином повторюючи успішну компіляцію, вживану «Месниками».
Кріпачка (Chłopi), Польща
Особливо цікавим цей фільм робить хоча б те, що він створений творцями справжнього кінематографічного шедевру «З любов'ю, Вінсент!». Як і фільм «З любов'ю, Вінсент!», «Кріпачку» було спочатку відзнято, а потім понад 100 художників протягом кількох років розмальовували кожний кадр цього 116-хвилинного анімованого художнього фільму. Врешті глядач побачить ледь не музейну виставку картин, зроблених в дусі Юзефа Холмонського та Фердинанта Рущиця, які відображають екранізацію однойменного роману Владислава Реймонта про драматичну історію дівчини, відданої заміж проти її волі за некоханого, але багатого пана. Історична мелодрама в картинній красі і на великому екрані — це дивовижний досвід, який не має аналогів (якщо не згадувати вищезгаданого «З любов'ю, Вінсент!»). Сюжетно цілком звична для звичаїв Польщі XIX сторіччя, «Кріпачка» є абсолютно незвичною візуально, часом навіть примушуючи забувати про сюжет і розглядати кадри, немов полотна на виставці.
Марс-Експрес (Mars Express), Франція
Історія цього анімаційного фільму могла б скласти конкуренцію марвелівському блокбастеру братів Руссо чи детективу пера Дешела Хемметта — настільки вона складна, сучасна і різноманітна щодо втілення та сюжетного розгалуження. Слушно представлений на Каннському кінофестивалі, «Марс-Експрес» поєднує формальну та змістовну частину мультфільму «Акіра» з фільмом «Згадати все», розвиваючи актуальну тему з розвитком ШІ та задаючись питаннями — не «чи», а «коли» почнеться повстання роботів і кому це вигідно? Майбутнє тут виглядає схожим на наші сміливі уявлення з давно і надійно колонізованим Марсом, тотальною роботизацією і можливістю продовжити життя навіть після смерті, «переселивши» мозок в механізоване тіло. От тільки досі існують корупція, брехня та вбивства. І навіть роботам це вже набридло. Відірватися від цієї історії не реально аж до фіналу, який є і шоковим, і відкритим водночас.
Кліпни двічі (Blink Twice), США
Фільм цікавий вже тим, що це — режисерський і сценарний дебют яскравої і безшабашної актриси Зої Кравіц («Бетмен», «Секс і Каліфорнія»). Не менш інтригує присутність в ньому зірок першої величини, тільки з минулого, з 90-х років: Крістіана Слейтера («Інтерв’ю з вампіром»), Джини Девіс («Острів головорізів»), Гейла Джоела Осмента («Шосте відчуття») і Кайла Маклахлена («Твін Пікс»). А також те, що молода, вже сучасна зірка, Ченнінг Татум, нарешті зіграє тут не суперпозитивного солоденького серцеїда, а, ймовірно, натурального пожирача сердець — як чогось солодкого. Його герой — мільярдер і технологічний магнат, а-ля Ілон Маск, запрошує гарненьку офіціантку Фріду (Наомі Екі, «Вітні. Я хочу танцювати з кимось») на свій острів, обіцяючи незабутні враження. І, певно, їх цілком надає, примушуючи Фріду засумніватися в оточуючій дійсності. Що це все означає — точно невідомо. Але факт боротьби за проєкт на Каннському кінофестивалі 2021 року між голлівудськими студіями багато про що говорить. Причому в США фільм випускатимуть на платформі Amazon, а у світі його прокатуватиме компанія Warner Bros.
Мирні люди, Україна
Мова йде про російських загарбників, тому назва цього документального фільму в’їдливо саркастична. І форма тут підібрана відповідна, оригінальна й максимально промовиста: сотні перехоплених телефонних дзвінків окупантів до їхніх родичів ілюструються кадрами зруйнованих будинків та квартир, палаючих машин і магазинів, вбитих людей і тварин. У понівеченій хатці поруч зі знищеною технікою росіян досі продовжується українське життя, а за кадром звучить питання: «... ти видел НАТОвские бази там?», «Та ето все п...ж, н...й, не верь етому, н...й!». Люди з іншої сторони слухавки розповідають, що їм по телевізору кажуть про америкосів на кордоні та намагання поставити атомну зброю, а їм відповідають ті, хто в Україні воює, що це все телевізор, що все не так. Фактично режисерка Оксана Карпович нічого від себе не сказала, даючи можливість глядачам бачити, що зробили російські військові та що кажуть російські цивільні, таким чином, спростовуючи ідею: війна ця справа рук Путіна.
Які прем'єри очікуються влітку і які з них найбільш вартісні для уваги?
Будьмо чесними: фільмів, здатних допомогти пережити смерть близької людини, не існує. Бо кіно, в принципі, таке зробити не може. Тому, якщо й говорити про фільми, то тільки про ті, які розповідають про втрату і як її пережили герої. Як вони з цим справлялися. Як виходили зі стану втрати. Знаходили резони. І отримували розраду. На кшталт фільму Стівена Спілберга «Врятувати рядового Раяна», де сенс покладених голів солдат зводився до питання того, заради кого це все сталося. «Чи я достойна людина?», — питається той, врятований, стоячи наприкінці життя понад хрестами полеглих за нього... Як пережити втрату? Чи всі її переживають однаково? І чи всі її таки переживають? Нижче ми зібрали добірку фільмів про різні ситуації, різні війни і складні способи припинення війни в собі самих. З карколомними історіями, незрідка заснованими на реальних життях, смертях і поверненнях. Як у випадку з «Довгими заручинами», екранізацією великого французького роману Себастьяна Жапрізо. Чи у випадку «Відважних», в основі яких лежить нон-фікшн американського журналіста Девіда Фінкеля. Або у випадку фільму «Приховане життя», знятого на основі одного конкретного випадку з австрійським солдатом. Це все непросте кіно про непрості життя, але іноді кіно здатне підказати відповідь на складні питання. Отже, десятка фільмів про втрати на війні:
1. Довгі заручини (Un long dimanche de fiançailles), 2004
2. Відважні (Thank You for Your Service), 2017
3. Війна (Man Down), 2015
4. Приховане життя (A Hidden Life), 2019
5. Спокута (Atonement), 2007
6. Із зав’язаними очима, 2020
7. Посланець (Massenger), 2009
8. Військовий моряк (Krigsseileren), 2022
9. Вальс із Баширом (ואלס עם באשיר), 2008
10. Всі мої сини (All My Sons), 1948
Довгі заручини (Un long dimanche de fiançailles), 2004
Що означає вирок «пропав безвісті»? Кінець? Вічне страждання в невідомості? Героїня цієї французької драми вирішує не страждати. Ба більше — замість просто «вірити у краще», починає шукати коханого. Жан-П'єр Жене творив епічно і сміливо, міксуючи дух і форму своїх же «Амелі» та «Чужий: Воскресіння». І «Довгі заручини» вийшли чарівними і жорстокими водночас, передаючи кошмар Першої світової навпіл із незгасною вірою-надією-любов’ю людської душі. Це і страшно дивитися, й око не можна відірвати, а тло воєнного часу пронизане душевністю. Певно, Warner Bros., виділяючи величезний бюджет на військовий проєкт Жене, очікували отримати дещо інше. Можливо красиву мелодраму з Одрі Тоту у головній ролі. Але ми отримали значно більше: тут і війна, показана до натуралістичності гидотною, максимально антивоєнно, і за сюжетом біль від втрати рідної людини переливається в конструктивну наполегливість пошуку.
У фіналі — мудрість життя: ми отримуємо не те, що хочемо, а те, що нам треба
Відважні (Thank You for Your Service), 2017
Коли ти винуватиш себе в проблемі чи коли на тебе поклали відповідальність за те, чого ти не робив, важливо почати говорити, щоб з’ясувати обставини. І, можливо, твоє відчуття провини виявиться надуманим, і твоя вина спаде, немов гора з плечей. Як у випадку з сержантом Шуманом, котрий 2007 року під час третьої місії в Ірак не сів до машини в черговому рейді і, відповідно, не побачив на дорозі коробки зі сміттям, яка була начинена вибухівкою. І саме тому вижив, а от інший, що сів на його місце, загинув. Ні теракт іракців, ні смерть американського солдата не були провиною Шумана, проте емоційна і несправедлива фраза побратима — «якщо б ти поїхав, такого б не сталося!» — стала тягарем, непосильними для психіки сержанта. І тільки витримка його дружини і проявлена потреба поділитися наболілим, хоча б крихтами, далися взнаки, утворили лікуючий бальзам на прорваний нарив болю.
У цьому сенсі екранізація документальної книги-розслідування американського журналіста-письменника є вкрай потрібною для визначення і лікування ПТСР, утвореного хибним відчуттям провини
Війна (Man Down), 2015
Шая Лабаф з усією силою свого нестримного і вибухового артистичного таланту грає чоловіка, враженого війною і загибеллю свого друга. Герой продовжує вести війну вже після війни, не в силах її не тільки зупинити, а й усвідомити, що вона для нього закінчилася.
Це красномовна і болюча картина втрати — втрати себе і побратима, втрати цілого світу реальності
Це ПТСР, який не вилікували, який, немов вірус, поміняв день з ніччю, здоровий глузд на божевілля. Втім, тут страх, як і сам фільм, з тих чинників, що є попередженням: аби не допустити хвороби — до неї можна підготуватися, зрозуміти її перебіг, провести профілактику і завчасно усвідомити всі можливості. Герой Лабафа, морський піхотинець, повертається з місії в Афганістані, плутаючи історії, сприймаючи бажане за дійсне, руйнуючи родинні зв’язки і своє можливе життя. Але проблема в тому, що він не повернувся в повному розумінні, залишаючись на війні, залишаючись у травмі. Фінал — відкритий. Як і можливості «повернутися». Бо він все ж живий.
Приховане життя (A Hidden Life), 2019
Це особливе кіно. Його особливість — в усьому. І найперше в тому, що мова не про вже втрачене, а про очікувану втрату. Чарівлива краса природи австрійського гірського села з мальовничими шпилями Альп та полонинами і відкритість, працьовитість та щастя тамтешніх людей відразу дає глядачеві розуміння, наскільки багато мешканці працюють, як багато мають і, відповідно, як багато чого є втрачати. І тим не менше, герой воліє втратити все, аніж продати душу. Фільм розповідає реальну історію католика Франца Єгерштеттера, котрий 1943-го року, будучи призваним до гітлерівського війська посеред Другої світової, відмовляється присягнути на вірність Гітлеру. За це його приговорюють до страти. «Я не можу жити ціною брехні», — каже Франц, і, чекаючи на вирок, він подумки говорить з Богом. Чоловік утратить власне життя, натомість, його дружина втратить коханого чоловіка, а діти — любого батька. Як з цим примиритися? Можна ще відмовитися, підписати присягу і відразу опинитися на волі...
Та сумління є найвищим цензом, а втеча від відповідальності — найбільшим жахом
Спокута (Atonement), 2007
Десь в мороці Першої світової стікає кров’ю від поранення і гине англійський боєць. А на війну він пішов після принизливого і брехливого звинувачення у зґвалтуванні, за що був заарештований. Наклеп на нього звела дівчинка, ще неповнолітня, але вже захоплена до нестями хлопцем — коханим її сестри. Звільнений із в’язниці лише через обіцянку стати солдатом, він йде на фронт і лягає там кістьми. А непрямим чином винна в цьому дівчина, чия совість з часом прокинулась. Вона починає картати себе, вирішуючи стати сестрою милосердя у військовому шпиталі. Паралельно, будучи травмованою через свій наклеп, вона вигадує у своїй хворобливій уяві історію, що хлопець повернувся, злий на неї, але живий. І вона може бодай бачити його у дзеркало, уявляючи пристрасні сцени бодай з сестрою, якщо не з нею.
Любов, що стала вбивчою, і провина, яка породила цінну помічницю для поранених солдат — як причина і наслідок однієї події
Із зав’язаними очима, 2020
Фільм Тараса Дроня був першим, ще до повномасштабного вторгнення РФ в Україну, де зазначалося — події відбуваються після нашої перемоги в російсько-українській війні. Звісно, це маніфестація в майбутнє, але йдеться і про ціну за нього. Ціну платять дві героїні, які тужать за зниклим безвісті на війні хлопцем — його дівчина і матір.
Проходячи стадії прийняття, вони обидві чинять по-різному: матір заперечує його смерть, ще вірячи в його спасіння, а дівчина намагається справитися з прийняттям факту, поперемінно впадаючи то в гнів, то у депресію
Іноді ці відчуття зав’язуються в єдиний вузол деструкції. Дівчина, боєць ММА, дозволяє собі брати участь у вуличних боях за гроші, плюючи на кар’єру. Матір приймає СМС з телефона сина за чисту монету, уникаючи думки про шантажистів. І тільки дозвіл собі піти на компроміс, почати нові стосунки, або зрозуміти, що віднайдене тіло сина — не його, бо його вже тут нема — дають обом свободу від тягаря втрати.
Посланець (Massenger), 2009
Призначений в «загін сповіщень про втрати», штаб-сержант Монтгомері мусить виконувати «найпочесніший борг перед країною» — сповіщати сім’ям загиблих про факт загибелі солдата. Тепер жахливу силу втрати він буде відчувати в перші ж секунди інформування рідних загиблого: одна матір буде кричати, битися і забороняти промовляти слова про смерть сина; батько іншого згадає, що він, ідучи на війну, промовить: «Якщо я не піду, хто піде замість мене?», а потім спитає посланця: «Чому ти не там зараз?»; жінка чоловіка захоче знати, як він загинув, і поспівчуває посланцям, розуміючи їхній власний шок від сказаного і почутого натомість.
Цей момент — співчуття і співучасть у переживанні — є важливим в тій бурі емоцій, якими наповнений фільм
Бо допомогти пережити є ледь не найважливішим тоді, коли рятувати вже нема кого, а позаду загиблих залишаються живі. Фінальним сенсом в «Посланці» залишається сам посланець, сам солдат, який так само втратив і так само потребує співчуття.
Військовий моряк (Krigsseileren), 2022
Трисерійна норвезька сага, довжиною в 33 роки, від початку Другої світової і до 70-х — це шлях, далекий від прямої, звиваючись так само незбагненно, як саме життя. Приблизно в один і той самий час на морі німецький підводний човен торпедує торгове судно Норвегії, а на суші норвезьке містечко Берген бомбардують британські літаки. Жінці на ім’я Сесілія повідомляють про загибель її чоловіка, Альфреда, внаслідок затоплення корабля, Альфреду ж кажуть про загибель всієї його родини через бомбардування. Не знаючи, що насправді й ті, й ті дивовижним чином вижили, кожний з них вибирає свій спосіб майбуття — хто без чоловіка, хто без дружини.Жінка з трьома дітьми продовжує жити, а чоловік опускається на саме дно існування. Але Бог підкидає ще більш карколомний поворот.
Бо якщо комусь важко прийняти тебе, хто не в повній мірі «повернувся» з війни, це не означає, що людині легко прийняти самого себе, коли частину себе втратив
Вальс із Баширом (ואלס עם באשיר), 2008
Через 20 років після закінчення одного з періодів ізраїльсько-ліванського конфлікту ізраїльський військовий в розмові зі своїм товаришем розуміє, що він цілком забув деякі деталі війни, зокрема найжахливіші — щодо різанини в Сабра і Шатіла на західному березі Бейруту, під час якої було вбито понад 3 тисячі людей. Аби нагадати собі про події тих часів, він їздить до своїх колишніх побратимів, розмовляє з ними — і перед глядачем розгортається відтворена картина страхітливого конфлікту, повна хаосу і смерті.
Забуті події для героя — це хитрий спосіб мозку відсторонитися від руйнуючого психіку зла
Але режисер Арі Фольман, сам військовий у 80-ті, що брав участь в тому ж такий конфлікті, тому і задумав цей дивовижний анімаційний документальний автобіографічний проєкт, щоб не забути, щоб згадати, а повернута пам'ять дала б важливий момент усвідомлення та переживання болю. Бо іншого нема, ніж відкритися і прийняти весь жах минулого в повній мірі.
Всі мої сини (All My Sons), 1948
Екранізація одної з найвідоміших п’єс Артура Міллера концентрується саме на переживанні після смерті сина, американського льотчика Другої світової. Родина вже багато років існує в травмі: матір, знаючи, що тіло сина не знайшли, вірить в його повернення; батько, розуміючи найстрашніше, ховає правду і від себе, і від дружини; молодший син живе з тінню брата, якого не хочуть поховати батьки; і тільки дівчина загиблого знає все, але не в силах розповісти про це. Допоки, нарешті, остання крапля терпіння не падає, і всім треба промовити невимовне — про факт, про вину і про покаяння. Зрозуміло, це все дуже боляче і є ризик зробити ще гірше, коли і матір може отримати інфаркт, бо обірветься остання ниточка ілюзії, і батько опинитися у в’язниці, бо випливе прихований злочин. Але правда важливіша.
Міллеру йшлося не тільки про війну загалом, а про наше сприйняття і водночас несприйняття правди про війну і нашу участь в ній. Сумління, за автором п'єси, є найважливішим
Як пережити втрату? Чи всі її переживають однаково? І чи всі її таки переживають? Ярослав Підгора-Гвяздовський зібрав добірку фільмів про різні ситуації, різні війни і складні способи припинення війни в собі самих
Попри полеміку, чи варто посилати на війну людей мистецтва, питання захисту батьківщини добровольцями не піднімається, оскільки є проявом совісті та індивідуального вибору. Не всі люди мистецтва виявили сміливість стати воїнами в перші дні чи місяці вторгнення. Але їх було чимало. Хтось з них уже мав уявлення про військову справу, хтось навіть був ветераном війни, яку Росія розпочала ще 2014-го року. А хтось тримав зброю в руках винятково муляжну, вживану на зйомках фільмів та серіалів. Так чи інакше, кожний з них мусив надовго призвичаїтися до нової, некінематографічної реальності, де можуть загинути по-справжньому, — і другого дублю вже не буде. Як це сталося для деяких, навічно записаних у небесне військо. Хтось отримав поранення і зміг одужати. Хтось знову повернувся до акторства, оминувши участі попередніх. Так чи так, але війна внесла свої корективи до сценаріїв життя чи не більшості українців, і нові ролі вже не грати, а проживати були змушені й ті, хто їх раніше втілював винятково і в межах безпечного простору кадру.
Сергій Філімонов, позивний «Філя»
Актор-за-випадком, Сергій був запрошений на знімальний майданчик не-режисером-за-освітою Олегом Сенцовим. І роль у фільмі «Носоріг» стала поки єдиною у Сергія, але знаковою, та й ще у знаковому українському фільмі. Створений у копродукції з Польщею та Німеччиною, «Носоріг» був представлений на Торонтському, Венеційському та Варшавському кінофестивалях, а Філімонов отримав призи як кращий актор на фестивалях у Батумі і Стокгольмі (Українська кіноакадемія назвала його кращим актором 2022 року). Втім, відразу після київської прем’єри в лютому 2022-го, Сергій пішов до війська, продовжуючи робити те, до чого вже 8 років готувався.
Йому не було і двадцяти, коли він отримав досвід Майдану. Потім брав участь в АТО як розвідник, в 2015-му став головою Цивільного корпусу Азов
З 2017-го року з Національним корпусом боровся, зокрема, проти незаконних забудов. Непримиримий активіст, ініціатор громадських, спортивних та освітніх програм, Сергій з моменту повномасштабного вторгнення увійшов до підрозділу «Правого сектору» «Вовки Да Вінчі», підпорядкованого особисто командувачу Сухопутних військ, а згодом став комбатом, воюючи в найбільш небезпечних точках фронту.
Володимир Ращук, позивний «Артист»
«Російськомовний актор з Маріуполя», як Володимир називав сам себе, він 16-ть сезонів відіграв у київському театрі ім. Лесі Українки, хоча перші два роки в професії грав у маріупольскому театрі (в 2022 році розбомбленому росіянами). У кіно ж його знають за серіалами «Відділ 44» та «Королі палат», а також фільмами «Бобот та Енергія всесвіту» й «Джура-королевич». Імпозантний та харизматичний, він вмів добре говорити і смішити, захоплюючи силою та вібраціями голосу.
Але після того, як його дружина і донька з 24 лютого почали переховуватися в підвалі, рятуючись від російських обстрілів, Ращук записався до піхотного батальйону «Свобода» Національної гвардії України, мотивований знищити загрозу його родині та державі
Не вмів стріляти — навчився. Брав участь в боях за Київ, Бровари, Ірпінь, Бучу, Гостомель, а потім Рубіжне, Сєвєродонецьк і Бахмут. Ще до великої війни мріяв зіграти солдата, але зіграв його, коли ним став, встигнувши між ротаціями знятися у військовій трагікомедії «Позивний “Тамада”». Зараз як лейтенант і командир роти воює на одному з найбільш гарячих напрямків, Бахмутському, і називає війну «святою», як боротьбу за Україну, свободу і можливість говорити українською мовою, на яку свідомо перейшов з російської.
Олег Шульга, позивний «Артист»
Актор дніпровського театру «Віримо» з 1993-го року, Олег пішов на російсько-українську війну (АТО) навесні 2014-го. В 2015-му повернувся лейтенантом, був куратором унікального театрального проєкту про ветеранів АТО «Мистецькі резиденції». А потім, з легкої руки кращого кастинг-директора України, Алли Самойленко, потрапив у кіно — спочатку у фільм «Червоний», потім у «Позивний «Бандерас» і серіал «Доброволець», а також «Снайпер. Білий ворон» і «Довбуш».
У лютому 2022-го, «не маючи іншого вибору, бо й так зрозуміло», як ветеран АТО Шульга знову пішов до війська, витягнувши з комори трохи припорошені пилом бронежилет і розгрузку
Його відразу кинули на Херсонський напрямок, де він воював аж до моменту деокупації Херсона. Тепер він капітан, воює під Бахмутом, наочно виявляючи проти кого, – у полон йому потрапляли справжні судимі ґвалтівники та вбивці. Як тільки війна закінчиться, на Шульгу чекає міжнародна слава, бо вийде фільм Storm School оскарівського лауреата Вінсента Ворда про українця Віктора Коваленка, національного героя Австралії, «творця медалей», який, емігрувавши з України, підняв австралійську збірну з 40-го місця до 1-го.
Дмитро Лінартович, позивний «Світ»
Син відомого актора і режисера дубляжу Костянтина Лінартовича, Дмитро так само, як і батько, грав в театрі та кіно, був актором дубляжу (з 2006-го року). Його роль у фільмі «ТойХтоПройшовКрізьВогонь» 2012-го року зробила його відомим актором в Україні. 2015-го був мобілізований до ЗСУ молодшим лейтенантом, де, в межах служби, почав допомагати телерадіослужбі Міноборони, знімав кліпи на військову тематику, а як бард записав другий поспіль альбом власних пісень. Демобілізувався 2016-го. У лютому 2022-го вже добровольцем пішов на велику війну. Воював спочатку в бригаді ТРО, захищаючи Київ, а потім потрапив до 46-тої окремої десантно-штурмової бригади на Херсонський напрямок. Після звільнення Херсона його перевели в Бахмут. У січні 2023-го в Соледарі отримав важке поранення. За півроку видужав і продовжив свою справу барда, їздив військовими частинами по всій Україні з концертами, співаючи під гітару, як він каже, словоспів. І саме з такою назвою видав друковану збірку поезії.
Максим Девізоров
Актор Театру драми і комедії на Лівому березі, він є одним з найбільш відомих кіноакторів. Слава до нього прийшла 2019-го року після виходу підліткового телесеріалу «Перші ластівки», а йому тоді було всього 23 роки. Закріпив успіх 2-м сезоном серіалу. Приваблива зовнішність і акторська яскравість подарували Максимові прихильність глядачів, і були помічені продюсерами і режисерами. Того ж року він зіграв в антиутопії «Номери» за п’єсою Олега Сенцова, а в 2021-му — військового у фільмі за реальними подіями «Мирний-21». З лютого 22-го року сам став військовим: як киянин не зміг оформитися в київській територіальній обороні, тому був змушений вступити в львівську 103 оБр ТрО ЗСУ. Його обов’язки — водійські, постійно доставляти БК до лінії боєзіткнення, хоча, каже в інтерв’ю, коло завдань є доволі широким. І, певно, завдання бувають неабиякими, якщо наприкінці 2023-го, відповідно до указу президента, Максима було нагороджено орденом «За заслуги» III ступеня.
Олександр Печериця, позивний «Артист»
Олександр був залучений до значної частини топових серіалів України, граючи в «Жіночому лікарі», «Столітті Якова», «На лінії життя», «Кріпосній» та ін. Паралельно він робив кар’єру театрального актора в центральному театрі країни, ім. Івана Франка, і надавав свого голосу персонажам найбільших голлівудських блокбастерів, озвучуючи їх українською мовою для кінотеатрального прокату. На момент повномасштабного вторгнення війна його не надто обходила – він до неї не готувався, не вмів стріляти і не збирався воювати. Втім, в лютому 2022-го записався до київської тероборони, потрапив до піхотного 128-го батальйону 112-ї бригади, і був направлений на Харківський напрямок. Кілька разів повертався до театру грати у виставі «Украдене щастя». А з вересня батальйон передислокували до Києва, що дало можливість актору частіше виконувати професійні обов’язки цивільного життя. Аж поки 2023-го року цивільне життя не повернулося до нього в повному обсязі, коли він демобілізувався «за сімейними обставинами».
Андрій Федінчик
Визнаний красень українського кіно, Андрій здобув славу посеред 2010-х років, коли зіграв в серіалі «Клан ювелірів». І надалі його зовнішність, акторський талант та голос були широко застосовані на телебаченні («Папаньки», «Кріпосна»), у фільмах («Крути 1918», «Чорний ворон») і в кінотеатральному прокаті («Місія неможлива», «Гаррі Поттер»). Так само він став зіркою таблоїдів та модних журналів і передач, коли побрався з іншою зіркою українських серіалів, Наталкою Денисенко («Кріпосна», «Сага»). І зоряне життя йому не завадило піти захищати Україну — у лютому 22-го Андрій Федінчик став частиною житомирської бригади тероборони.
Свою участь в підрозділі, свій позивний і свої місії на фронт він не озвучує, заявляючи лише те, що «допоки Україна не переможе і поки його серце б’ється, до цивільного життя він не повернеться». Заздалегідь склав заповіт, переписавши все своє майно на дружину
Павло Алдошин, позивний «Лютік»
Той випадок, коли актор став солдатом, маючи досвід кінематографічної війни. Актор харківського «Театру 19» в 2000-х і 2010-х роках, Павло перейшов спочатку до серіалів, а ще до повномасштабного вторгнення, в 2021-му році, зіграв роль «воїна долі» у фільмі «Снайпер. Білий ворон» — вчителя, пацифіста, чоловіка, чию дружину вбивають сепаратисти, і він йде на війну добровольцем, аби помститися. Пізніше, вже на великій війні, він скаже, що досвід зйомок і навички, отримані під час них, йому дуже допомогли. Кінематографічна війна для нього закінчилася і почалося справжня. В його першому бою під Ірпенем у березні 2022-го.
Війна його змінила — і в плані її сприйняття, і сприйняття себе українцем: він не надто звертав на неї увагу, поки вона не встала в повний зріст, те ж саме стосувалося мови, бо він був російськомовний, але з початку вторгнення повністю перейшов на українську
Мотивований трохи інакше, ніж його екранний герой в «Снайпері...», Алдошин воює за Україну та її свободу, але так само мріє повернути всю Херсонщину і рідний Генічеськ з-під окупації. Протягом 2022-го року, після зупинення агресора в наступі на Київ, брав участь в боях за Херсон.
Василь Кухарський, позивний «Актор»
Творець однієї з кращих ролей у нашому кіно — козарлюги Максима у фільмі Мирослава Латика «Максим Оса та золото песиголовця» 2022 року. Ідеально пасуючи для образу, він мав рельєфне обличчя, витисане, немов з каменю, колючий і меткий погляд, швидкі реакції та вправні рухи справжнього воїна – таким запам’ятається Василь Кухарський. Актор з непересічними ролями в Театрі на Подолі («На дні», «Механічний апельсин»), участю в найкращому українському серіалі всіх часів («Схованки») та одному з найгучніших фільмів («Толока»), Василь мав всі шанси стрибнути вище власної голови, настільки його потенціал це дозволяв. Та велика війна це змінила. У лютому 2022-го він пішов до війська, потрапив до 1-го стрілецького батальйону 67-ї оМБр ДУК «Правий сектор», яка брала участь у Харківському контрнаступі, вела бої під Бахмутом та під Кремінною. А у вересні 2023-го Василю добряче дісталося. У лікарні його відвідав оскароносний французький режисер Мішель Азанавічус («Артист»). «Василь перебуває у складному стані, — казав він, — ... але водночас він здатний жартувати. І це означає, що життя перемагає смерть». Втім, за кілька днів після свого дня народження, актор помер. Посмертно був нагороджений орденом «За відвагу» III ступеня.
Євген Світличний, позивний «Жека»
Актор-за-випадком, Євген, любитель «Кримінального чтива», послухав свого тренера, і прийшов на кастинг «Носорога» Олега Сенцова. Хоча мав синці на обличчі, як у свій час Мел Гібсон. І був вибраний. Бо, крім синців, як боєць і чемпіон з фрі-файту, мав досвід майстра змішаних єдиноборств, грав себе, як і просили, і був переконливим. По закінченню зйомок він прийняв запрошення свого екранного побратима, Сергія Філімонова, стати справжнім побратимом - доєднатися до криворізької неформальної групи «Гонор». «Ми на одній ноті, — потім скаже Сергій, — з одного тіста зроблені. Мені пощастило, що я познайомився з Сергієм». Після повномасштабного вторгнення група в повному складі увійшла до 67-ї бригади ЗСУ і стала окремим бойовим підрозділом, а з часом доєдналася до знакового батальйону «Вовки Да Вінчі». Будучи в прямому підпорядкуванні командувача Сухопутних військ, генерал-полковника Сирського (тепер — головнокомандувача ЗСУ), бував в усіх найважчих місцях фронту. Отримав медаль «За військову службу Україні». У березні 2023 під Бахмутом був поранений, але повернувся в стрій. У липні того ж року загинув в бою на Харківському напрямку. Посмертно нагороджений медаллю «За заслуги» III ступеня.
Повномасштабне вторгнення РФ в Україну в лютому 2022 року зумовило значне збільшення українського війська — і представники мистецького прошарку країни, актори кіно і театру, доєдналися до лав ЗСУ на рівні з іншими
Українська система кіновиробництва кардинально змінилася на початку 2010-х років, коли була започаткована продюсерська система і стало можливим знімати в копродукції з іншими країнами. Мажорітарієм (більшим учасником фінансування) могла виступати Україна, а мінорітарієм (меншим) — Польща, як у випадку з фільмом «Коли падають дерева». Чи, навпаки, як з «Ціною правди», де польські продюсери виступали ініціаторами і власниками більшої долі фінансування. Хоча і без копродукційних зносин, українські фільми незрідка з’являлися в конкурсі Варшавського кінофестивалю, прикметного для українських виробників ще й тим, що він є одним з 15 фестивалів класу «А». Подані нижче стрічки цікаві своєю неординарністю, більшу частину з них виокремлює саме мистецьких характер, немов лакмусовий папірчик визначальний у спрямуванні й меті творити кіно для польських і українських продюсерів.
- <add-frame>Коли падають дерева<add-frame>
- Черкаси
- Ціна правди
- Селяни
- Номери
- Іній
- Ефір
- Ми не згаснемо
- Спадок брехні
- Звідки куди
Коли падають дерева (When the Trees Fall), 2018. Режисерка: Марися Нікітюк
На кінець 2010-х років це був фільм-відкриття. Багата на нюанси кримінальна драма містила ще й рідкісний за своїм якісним втіленням еротичний момент, майже відсутній в цнотливому українському кіно. Відкриттям, власне, було все: сам фільм, відібраний до конкурсної програми Берлінського кінофестивалю, його режисерка, Марися Нікітюк, яка дебютувала в повнометражному кіно, виконавиця головної ролі, Анастасія Пустовіт (потому цікава в серіалі «Перші ластівки» і фільмі «Між нами») і фантастична робота польського оператора Міхала Енглерта («Снігу більше не буде»). Експресія і свобода в рухах тіл і камери, прагнення говорити в іншій формі і з іншим сенсом, ніж раніше, загалом новий погляд на жанр, де «нове» протиставляється «старому». Де попереду іде життя, хоч воно й може обірватися смертю. Фільм «Коли падають дерева», будучи «живим» кіно, проростає з українського протестного ґрунту, коли люди голі терпіти ярмо минулого, і вони сміливо йдуть в майбутнє, навіть якщо навколо все падає. Дуже по-українськи. У цьому сенсі меседж є особливо актуальним.
Черкаси (U311 Cherkasy), 2020. Режисер: Тимур Ященко
Один з кращих українських військових фільмів, де, власне, війни не дуже і є. Але сама історія про те, як на тебе нападають, а тобі заборонено відбиватися, красномовна й ідеальна для показу слабкої, трагічної позиції України в минулому, що призвела до захоплення всього Криму. У березні 2014 року український тральщик «U311 Черкаси» зазнає нападу росіян з намаганням взяти його на абордаж. При цьому морякам заборонено відкривати вогонь по росіянам. Як чинити в цій абсурдній ситуації? Фільм про страх політиків та геройство звичайних людей, про внутрішню кухню моряків та, зрештою, про наслідки, які Україна і світ мають зараз. Цю повчальну історію зняв українець Тимур Ященко, мешканець Польщі з 2010-х років. І розказав формально і сенсовно дуже якісно, показуючи з середини побут моряків і їх самих, грубих і чесних, російськомовних і ласих до алкоголю, існуючих на перетині радянських традицій і тільки-но зароджених українських. Тут чудова операторська робота і чудовий меседж — вони разом утворюють варте уваги кіно.
Ціна правди (Mr. Jones), 2019. Режисерка: Аґнєшка Голланд
Найбільший польсько-українсько-британський фільм за всі роки Незалежності України мав найбільші ставки й очікування. 10 мільйонів доларів бюджет, світового визнання режисерка («Повне затемнення»), голлівудські британські зірки в головних ролях (Ванесса Кірбі, Джеймс Нортон, Пітер Сарсґаард, Кеннет Кренем) і центральний жах в українській історії — Голодомор. Фільм знімали в трьох країнах, а представляли на Берлінському кінофестивалі. І попри доволі посередній результат у художньому та фінансовому планах, більшою мірою через «слабку руку» режисерки, «Ціна правди» показала можливість творення великих історичних стрічок в кооперації з різними країнами і культурами. Ідея геноциду українців, влаштованого росіянами, була показана для всього світу в європейських декораціях, переводячи її з околиць історії в Центральну Європу. Тут оптика більш придатна для детального розглядання російського тоталітаризму, нової (старої) чуми в Європі. Але, як показує сучасність, європейцям не вистачило ні часу, ні волі оцінити побачене належним чином.
Селяни (Chłopi), 2023. Режисери: ДК Велчман, Г’ю Велчман
Створені у співпраці Польщі, Сербії та Литви, «Селяни» мали б отримати й українське фінансування, але на конкурсі Держкіно, несподівано для всіх, ними знехтували, хоча попередній фільм подружжя Велчман, «З любов’ю, Вінсент!», мав зрозумілі очікування та вражаючий результат. Втім, впіймавши облизня у вигляді державного фінансування України, творці здобули приватну підтримку українських художників, як і для «З любов’ю, Вінсент!». Київська компанія MoreFilm зорганізувала художників, 15 з яких працювали 22-го і 23-го років в Україні, незважаючи на війну і ракетні обстріли столиці, зі систематичним відключенням опалення та електроенергії. Фільм вийшов повністю в руслі очікувань — прекрасним і більшим за попередній в усіх сенсах. Зважаючи на використання тої ж техніки, як і раніше, відзнятий матеріал художники покадрово «розмальовували», — тепер 114 хвилин хронометражу отримали 80 тисяч окремих картин, зроблених в дусі польських митців XIX і XX сторіччя — Хелмонського, Рушиця і Вичолковського.
Номери (Numbers), 2020. Режисер: Ахтем Сеітаблаєв
Цілковито новаторський для України фільм за всіма можливими аспектами. Він знімався за ідеями, ремарками і словами активіста та режисера Олега Сенцова, який це все виклав у своїх листах, пересланих з в’язниці суворого режиму після свого викрадення ФСБ з Криму і засудження в Росії. Знімався фільм стороннім режисером, оскільки сам Сенцов, зрозуміло, зняти його сам не міг. А концепція фільму, як антиутопія, виходила з дуже зрозумілих і для світу, і для колишніх республік союзу романів «1984» Джорджа Орвелла та «Ми» Євгена Замятіна. Концептуально смілива ідея, очевидно направлена на змалювання нового тоталітарного і абсурдного ладу диктатора Путіна, була сприйнята добре з політичної і соціальної точок зору, але доволі стримано, якщо не сказати прохолодно, через відчутно театральну форму фільму і відсутність цікавих ідей у візуалізації. Критика була обмежена, фактично мовчазна, як данина незаконно ув’язненому автору. Тим не менше, це не заперечує новаторство, зазначене вище, і допомогу Польського інституту кіно, без 30% фінансування якого фільму не було б.
Іній (Frost), 2018. Режисер: Шарунас Бартас
Це ще один фільм доречний для перегляді саме зараз, в останні 2 роки від моменту повномасштабного вторгнення РФ в Україну — про те, що Європа не звертає стільки уваги на «нашу» війну, як слід було б. Литовський режисер звернув увагу, навіть залучив для цього французьку зірку Ванессу Параді, і фільм, врешті, показали в конкурсі «Двотижневик режисерів» Каннського кінофестивалю, зважаючи на довге «знайомство» Канн з Шаруносом. Похмуре кіно про похмуру подорож з гуманітарним вантажем з Литви до Донбасу десь в 2016-му році показує похмуру дійсність тогочасної і тої територіально України. В якомусь сенсі такий тон, така сірість показу — це уявлення європейців про воєнні події, не як про щось страшне, а як про незрозуміле і сумне. Не більше. Шарунасу не вдалося проникнути вглиб проблеми, а в деяких моментах ненавмисне зачепити проблему за живе, втім, ця невдача так само ненавмисно, випадково, проявила причину, дуже потрібну для усвідомлення саме зараз: погане минуле дуже легко забувається, коли до доброго починаєш звикати. Тепер цей урок треба вивчити.
Ефір (Ether), 2019. Режисер: Кшиштоф Зануссі
Польський інтелектуал Зануссі давно і наполегливо полемізував про існування Бога, протиставляючи Йому і створеній Ним душі людські совість та сумління. «Ефір» — саме про це. Для свого задуму режисер навмисно вдається до аналогії (чи запозичення) з Гете і його «Божественної комедії», де головний герой, лікар, нібито укладає угоду з подобою Мефістофеля, саме тому лікаря і не вішають за ненавмисне вбивство своєї пацієнтки, міняючи вирок на заслання. І він продовжує свої експерименти, вивчаючи вплив ефіру на людей. Ефір тут виступає аналогією релігії й самої ідеї Бога, а хворі пацієнти — віруючими. Той, хто має ефір, за ідеєю Зануссі, як і священики, має владу. Наївне і самовіддане намагання довести свою правоту, хоч і в такий сумнівний спосіб, робилася режисером в історичному жанрі для ширшої і глибшої візуалізації. Польща виступала мажорітарієм, Україна виділила третину бюджет з $2,5-мільйонного бюджету, а Італія та Угорщина в цьому допомагали.
Ми не згаснемо (We Will Not Fade Away), 2017. Режисерка: Аліса Коваленко
Документальний фільм про підлітків на Донбасі почали знімати 2019 року під канонаду стрілянини, але увійшов фіналом в 2022-й з повномасштабними бойовими діями. І в цьому його максимальна сила, сила документу. Ми бачимо тотальну безвихідь для героїв, що з дня в день існують, нудьгуючи. «Станиця Луганська — це жопа світу», — каже одна дівчина своїй подрузі, мріючи виїхати до Лондона. Хлопець мріє поїхати до Києва, бо продавати кавуни не дуже його надихає. Один друг каже іншому, що мріє про чим швидше закінчення війни. А той відповідає: «Та скільки ж разів ми це вже загадували...». Втім, певна приреченість і нерозсудливість підлітків (знайшли нездетоновану ракету і обіймають її) переплітаються з надією, бо, якщо займаєшся фотографією, то треба ще помітити цікавий ракурс, а одній дівчині це добре вдається. А хлопець не просто мріє про Гімалаї — він вже готується до цього, забираючись на найближчий терикон. І врешті вони всі таки їдуть до Гімалаїв. Копродукція України, Польщі та Франції дала можливість зробити це пронизливе, чуттєве і сильне кіно.
Спадок брехні (Legacy of Lies). Режисер: Адріан Бол
На захист «Спадок брехні» і її доволі посереднього рейтингу (5,1) можна відразу зазначити непретензійність і відверту та чесну орієнтацію на клас B-movies, фільми якого значно більш розповсюджені та вживані масовим глядачем, аніж фільми класу «А». Цей пригодницький екшн з елементами трилера, є копродукцією 6 країн. 25% з $4,5-мільйонного бюджету виділила Україна, трохи менше Польща, а решту — Нідерланди, Велика Британія та Грузія. Частина зйомок пройшла в Києві. І його можна чітко розпізнати не тільки за панорамою Дніпра, Дарницького моста та Хрещатика, а й за менш відомими у світі, але яскравими для киян бібліотекою ім. Вернадського, крематорієм на Байковому цвинтарі та Автобусним парком №7, через свою архітектурну особливість неодноразово використаний для зйомок знаменитих музичних кліпів. У київських, а також лондонських лаштунках розігрується сюжет про викрадення українкою російських файлів (хоча в епізодах це не файли, а ампули, можливо, з хімічною зброєю), і про намагання ФСБ повернути викрадене. Англійський агент МІ-6 все розрулює.
Skąd dokąd (Звідки куди), 2023. Режисер: Мачек Хамела
У перші дні повномасштабного вторгнення Мачек зайнявся тим, що почав возити біженців, туди-сюди, розказуючи на КПП, звідки і куди їде, додаючи, кого він везе. Вислухавши історії десятків людей, вже після котрої «ходки», він вирішив це знімати, а оскільки сам був за кермом, то оператором запросив, зокрема, й нашого Юрія Дуная («Черкаси»). Саме через це — і через це також — фільм знятий надзвичайно цікаво, а не просто життєво-болючо, як відбиток українського кошмару весни 2022-го року. «Skąd dokąd» — це немов «Дорога» Джона Гілкоута, немов пекельний шлях крізь руйнування і смерть, шлях бігу і втечі від руйнування і смерті. Тільки з тою принциповою різницею, що польський режисер, варшав’янин і випускник Сорбонни, їде в пекло і вертається, і так, звідти туди, багато-багато разів. Шаленство такого вчинку, поєднане з чистим геройством і кінематографічним завзяттям, дало результат у вигляді відкритого вікна: сприйняття баченого героями стає ніби баченим глядачем, стає реальним тут і зараз, через напружену документальність нівелюючи стіну екрану.
Польща є однією з кількох країн, з якою Україна найбільше співпрацює у сфері кіновиробництва. Журналіст та кінокритик Ярослав Підгора-Гвяздовський зібрав найбільш неординарні стрічки, вироблені двома країнами
Польське кіно ніколи не мало перерви, як, на жаль, українське. І навіть у складні й для Польщі, й для України 90-ті польське кіно знімалось і породжувало нові форми і свої шедеври. Як, до прикладу, «Псів» Владислава Пасіковського, що став культовим і дав два сіквели — 1994-го і 2020-го років. З появою польських представництв стрімінгів HBO, Amazon і Netflix широко розвинута польська кінематографія полилась на весь світ швидше, ніж це раніше дозволяли фестивалі та прокатні компанії. Але закони ранку зі збільшенням можливостей знімати і показувати автоматично зменшили якість. Тому в розлогому доробку виробів з Польщі трапляється чимало непридатного для перегляду матеріалу. А стрімінги, як показує практика, не особливо прискіпливі до якості, в такий своєрідний спосіб демократично даючи глядачеві крутити носом. Польське кіно — не виняток, тому варто ретельно вибирати з пропозицій. Цікавою ознакою ледь не всього польського кіно, а може і загалом польського характеру є самокритичність. Вона — ценз всього польського кіно.
1. Холодна війна
2. 1670
3. З любов'ю, Вінсент!
4. Тіло Христове
5. Як я став гангстером. Правдива історія
6. Зворотній зв'язок
7. Броуд Пік
8. Трясовина
9. Фуріоза
10. Повні новачки
Холодна війна (Zimna wojna), 2018. Режисер: Певел Павліковський
«Холодна війна» перебуває на вищих щаблях левової кількості рейтингів найкращих ста фільмів всіх часів і народів. Бо такого мистецького таланту, образності і заразом такого потрапляння в конкретний час, немов постріл Вільяма Телля, ще треба пошукати. Через серце глядача фільм потрапляє у вічність. І цьому не заважає архаїчний чорно-білий колір плівки. Оповідаючи про 50-ті роки в Польщі, «Холодна війна» демонструє одночасно бідність і злість нової комуністичної і тоталітарної системи, а разом з цим багатство і внутрішню силу людей, які здатні боротися зі злом — але тоді, коли закохані.
Розумний і врівноважений музикознавець і піаніст Віктор (Томаш Кот) під час прослуховувань у хорі на потребу представити польсько-радянську культуру світові знаходить чудовий дівочий голос. А дівчина Зула (Джоанна Куліґ) сама по собі незвичайна — полум’яна і пристрасна. І так він і вона — ці дві протилежності — закохуються до нестями. Їхній танок почуття буде проходити по всій Європі протягом десятиліть — під народний спів у Берліні, з джазом в Парижі, через ГУЛАГ, Польщу і аж у потойбіччя. Абсолютно чарівне кіно, чуттєве, музичне, болюче, але надихаюче і очищаюче.
1670 (2023). Режисер: Мачей Бухвальд, Кордіан Кондзеля
Фігурант списку найбільш затребуваних серіалів на Netflix, з рідкісно-високим рейтингом — 8 з 10 — на найбільшому кіносервері планети. Це безсумнівний успіх польського жанрового кіно. Бо маємо оригінальне поєднання історичного і комедійного, поданих в дотепній псевдо-документальній формі «від першої особи». Мешканці села Адамчиха, звертаючись до глядача, розповідають про свої поневіряння в другій половині XVII сторіччя. Хазяїн половини села, Ян-Павел Адамчевський, нарікає на голод у сільських дітей... після чого йде собі добре попоїсти смаженої курочки; його брат-гусар хвалиться тим, що брав участь в усіх... поразках польської армії останнього десятиліття; його донька гримає на людей, щоб не спалювали пацюків, бо за 380 років це призведе до незворотних кліматичних змін, а ще ж царює сексизм і ксенофобія...
Словом, «1670» — це гримуча суміш історичної минувшини із сучасним сарказмом. Причому й відтворення минулого, і вкладений у вуста персонажів гумор-із-серйозним-обличчям — все на найвищому рівні постановки і тексту. А ще маємо чудовий переклад на українську!
З любов'ю, Вінсент! (Loving Vincent), 2017. Режисери: ДК Велчман, Г’ю Велчман
«Незвичайність» й «унікальність». Цими словами можна означити все у фільмі — від сюжету до форми і методів виробництва. Історія про творчість і біль існування геніального художника Вінсента Ван Гога розповідається великою мірою людьми, які його оточували. А вони, у свою чергу, є персонажами картин художника. Вся візуальна частина фільму сформована конкретно з більше, як 120 картин Ван Гога, які поєднані сюжетом про лист художника і намаганням його доставити одним чоловіком до родичів Вінсента. Сам же текст теж має конкретні, біографічні підстави — це понад 800 листів Ван Гога.
Усе це мереживо придумано і зв’язано польською художницею Доротою Кобелою (у дівоцтві) та її англійським чоловіком-режисером Г’ю Велчманом. Утім, унікальність фільму полягає в дещо іншому: всі 95 хвилин стрічки буквально намальовані, утворюючи перший у своєму роді анімаційний концепт, створений в єдиній техніці єдиного художника — Ван Гога. 125 художників з 20 країн (серед яких 12 України) протягом 7 років з любов’ю малювали цей омаж Вінсенту. І це варто побачити!
Тіло Христове (Boże Ciało), 2019. Режисер: Ян Комаса
Разом з «Холодною війною» це ще один центральний фільм для сучасної Польщі — як для загалом країни, так і для польської кінематографії. Ідеальне кіно, мистецьке і соціальне водночас, бо, виконуючи завдання мистецтва, фільм віддзеркалює насущні проблеми, чим наштовхує глядача на роздуми щодо них. Це моторне і вибухове кіно, яке розповідає про зека, що хитрим чином втік з колонії і став священиком, фактично крадучи місце іншого, справжнього клірика.
Втім, концепція «їх поміняли місцями» призводить до реформаторського дійства, коли людина, отримуючи владу, при цьому будучи налаштованою проти системи, починає її міняти. Хлопець веде службу в церкві поза каноном, вільно, і так само молиться. І він наполягає на цьому, пропонуючи молитися від серця, використовуючи власні думки. А паства починає його слухати. Режисер Ян Комаса зняв фільм-виклик, такий собі «Бійцівський клуб», тільки в іншій формі і на польському ґрунті, підриваючи основи. Не те, щоб будинки у фіналі падали, але «Тіло Христове» є черговим протестом, полемікою з традиціями. Лівий, але без зла американського лівого радикалізму.
Як я став гангстером. Правдива історія (Jak zostałem gangsterem. Historia prawdziwa), 2020. Режисер: Мачей Кавульський
Вже лишень пролог до фільму говорить, наскільки він оригінальний. «Усі знають, що польська мафія скривдила багатьох людей, — йдеться на початку, — але чи замислювалися ви, скільки людей скривдило польську мафію?». Це вправний, смішний, історично-ґрунтовний кримінальний бойови — і він є справжньою польською відповіддю Гаю Річі з його світом злодіїв, злочинів та цинічних дотепників. Тільки замість Лондону мова йде про Варшаву 80-х, 90-х і 2000-х років.
Головний польський компонент тут — критицизм до країни, ладу і законів. А право порівнювати його з фільмами англійського майстра ненормативної лексики і детективних схем пограбування надає наявність ще й фантастичного саундтреку, де тобі й Zaz, і Deep Purple, і Skank Anansie. Злет і падіння головного героя на шляху його становлення кримінальним авторитетом складається з тріумвірату бійки, вбивства і адреналіну, а другий тріумвірат — sacks, drugs & rock’n’roll — замикають складові ідеального жанрового кіно. Фільм породив приквел — «Як я закохалася в гангстера».
Зворотний зв'язок (Informacja zwrotna), 2023. Режисер: Лешек Давид
Ще одна критична драма тільки вже не про наркотики, а про алкоголізм, біч поляків. Підсилюється це тим способом, що проводиться крізь призму стосунків батьки-діти, а ще більше — конкретною ситуацією: батько прокидається після пиятики і дізнається про зникнення сина. Його особистий кошмар в тому, що він нічого не пригадує про вчора, а саме він бачив сина останнім. Колись модний музикант в культовому гурті, він занапастив себе, спитий і розгублений. Здавалося б, все — кінець життю. Але ні. Є ще шанс повернути набуте.
Для цього сумну драму вивірено переводять в режим захопливих кримінального детектива і напруженого трилера: батько вже давно і переконано був у «зав'язці», то чому ж він так беззастережно «розв'язався»? Його біганина Варшавою в пошуках сина поміж старих друзів і ворогів нагадує квест будинками злодіїв та зеленого змія, таємними місцями та втаємниченими людьми. І ми бачимо одразу і все минуле героя, і всю сучасну підкилимну Польщу, її явне і приховане. Блискучий серіал з прекрасним Аркадіушем Якубіком («Дім зла», «Дорожній патруль»), який є ще справжнім музикантом.
Броуд Пік (Broad Peak), 2022
Вражаючий приклад роботи польських кінематографістів у надзвичайно складних природних умовах — і рідкісна ситуація, коли художня натура фільму повністю (!) відповідали справжній історії. Мова про підкорення групою польських альпіністів одного з 8-тисячників — гори Броуд Пік в гірській системі Каракорум. Дія починається 1988 року, але тоді герой не зміг дійти лишень 17 метрів до вершини. Щоб завершити почате, він повертається, тільки через 24 роки потому.
Після «Евереста» Балтасара Кормакура «Броуд Пік» здається найбільшим «гірським» проєктом в кіно, представляючи глядачеві не комп’ютерні, а реальні гори, сніг і замерзання. Саме в Каракорумські гори 2018 року поїхала група з 21 людини, а 250 шерп тягли 3,5 тони апаратури на яках і власних спинах. І актори грали в тих самих умовах, в яких перебували альпіністи. Краса і жах, життя і смерть, а також те, що воно все поєднане, нерозривне і становить для людини одне ціле, просто як початок і кінець — про це фільм. А також про гори як наркотик для тих, хто пізнав їхнє пронизливе тяжіння, що пронизує людину і сам час.
Трясовина (Rojst), 2018-2024
6 років в 3 сезонах «Трясовина» затягує глядача на дно гидотного, але розлогого і дійсно існуючого світу проституції, торгівлі людьми і вбивств тих, хто не догодив злодіям в законі, на кшталт, голови поліції, керівника модного готелю чи мафіозі місцевого розливу. Цей серіал є суттєвим прикладом творення екранного світу, де мова йде про 80-ті, з переносом в 60-ті, а відтак мова про відтворення тогочасних духу і тіла епохи. Тоді ресторани були точками здибанок кримінальників, готелі — борделями, іноземні приїжджі — клієнтами, а жіночі спортивні команди — джерелом постачання повій.
Деякі поліцейські та журналісти могли не підкорятися своєму корумпованому керівництву і кидалися у вир подій, намагаючись викривати злочинців. Але хтось отримував кулю, когось зваблювали гроші. Серіал довго і винахідливо демонструє багатофігурну, багатонаціональну гру одних з іншими, зі страшними подробицями часу — від 1984-го до 2000-х років. Поляки, цигани, німці і навіть українці тут утворюють котел боротьби за виживання і за владу над тими, хто вижив. «Трясовина» — це епоха!
Фуріоза (Furioza), 2021. Режисер: Кіпріан Т. Оленецький
В обоймі фільмів про футбольних фанатів, де британські «Хулігани» та аргентинські «Банди Буенос-Айреса» є чемпіонами, «Фуріоза» про банду з Гдині кидає лідерам виклик. Тут внутрішньокадрова енергія стосунків героїв адекватно відповідає закладеній енергії сюжету, а екшн зграбно поєднується з драмою і мелодрамою, кримінальним і поліційним трилерами. Ми бачимо світ польських «тіфозі» із середини, і він формально досконалий — грубий, щирий, узгоджений.
Водночас нас занурюють в душі двох колишніх фанів — Єви на прізвисько Дика, яка 10 років тому через загибель її брата кинула банду і стала поліцейською, і Давида — тепер не менш радикального лікаря. Втім він погоджується на вмовляння Дикої «повернутися», тільки вже під прикриттям, щоб і врятувати свого брата, ватажка фанатів, і виявити канали наркотрафіку. Жорстке і динамічне кіно, зігране так, що віриш у побачене. Щирість і правда в ньому спаяні в одне ціле, життєво-достовірне буття, контркультурне і нонконформістське, маргінальне і небезпечне для оточуючих. Сильно!
Повні новачки (Absolutni debiutanci), 2023. Режисер: Каміла Тарабура, Катажина Вереча
6 серій складної композиції ситуацій з молодіжного життя, але, попри багатошаровість сюжетних ліній, все сприймається легко, бо зняте «живою», рухливою камерою з «живими» героями в кадрі. Тут навіть ситуації оригінальні і самі по собі цікаві. Дівчина з хлопцем, готуючись вступати до кіношколи, знімають на морі аматорський фільм, але хлопцеві важко втілити запланований за сценарієм секс. Паралельно розгортається історія про їхніх ще молодих батьків і друзів, які, відпочиваючи, встигають веселитися і сваритися. А ще з боку — історія про баскетбольну команду і її капітана, затиснутого між Сциллою ситуації і Харибдою свого слабкого характеру, капітулюючи перед поривом накласти на себе руки. І все це переплетено так органічно і щемко, що переживаєш за героїв увесь час — коли він вперше бачить жіночі груди і не розуміє свого ставлення до побаченого; коли вона відчуває не бажання до себе і не знає, що з цим робити; коли вони опиняються утрьох в одній хатинці-на-дереві і просто сплять, лише думками входячи в майбутнє доросле життя. Елегія!
Для перегляду величезної кількості різноформатного і різножанрового польського кіно, зібраного на стрімінгу Netflix, варто скористатися принаймні кількома порадами — інакше важко віднайти краще
До 2022 року Україна на Netflix лише згадувалася, до прикладу, в американських фільмі «За межею» (Outside the Wire) та документальних серіалах «Шпигунське ремесло» (Spycraft) і «Диявол по сусідству» (The Devil Next Door). Вперше стрімінг вклався у створення професійного звуку до українського документального фільму «Зима у вогні». Потім профінансував зйомки в Києві французького фільму «Останній найманець» (Le Dernier Mercenaire). А 2021 року виділив 820 тисяч доларів на конкурс для українських кінематографістів. Та все змінилось після початку повномасштабного вторгнення і неочікуваної ніким у світі відсічі України ворогу.
За останні 2 роки Netflix купив десятки українських фільмів та серіалів, які протягом половини 2023 року дали суму в 4 мільйони годин переглядів, — і таким чином увійшли в топ переглядів за рейтингами країн світу.
- Памфір
- Люксембург, Люксембург
- Зима у вогні
- Клондайк
- Секс, інста і ЗНО
- Снайпер. Білий ворон
- Мої думки тихі
- Носоріг
- Я працюю на цвинтарі
- Свінгери
Памфір (2022). Режисер: Дмитро Сухолиткий-Собчук
Якщо й представляти Україну, то, ймовірно, саме цим фільмом. Це рідкісний для українського кінематографу і достойний для світу зразок жанрового кіно — ревізіоністська кримінальна драма про наше сьогодення, яка викриває корупцію на митниці, кришування владою контрабанди цигарок і зв’язок поліції з бандами. Разом з цим фільм поєднує соціальне з мистецьким — і саме це робить «Памфір» таким винятковим. Бідне і напружене життя прикордонних сіл, де люди змушені переступати закон, щоб вижити, не заважає запаморочливо любитися, бути пристрасно сміливими і святкувати свої свята з містичною красою та всезагальним розмахом.
Аби це вариво глядач в повній мірі відчув, спожив і отримав від нього задоволення, режисер придумав оригінальний спосіб подачі. Камера весь час стежить за головний героєм, власне Памфіром, невідривно тримаючи його в кадрі, крутиться навколо нього, біжить за ним лісом. І цей рух є своєрідним образом існування героя. Це чесність життя, бо тільки добігти, завершити почате, є правильним, і може врятувати. І врешті рятує.
Люксембург, Люксембург (2022). Режисер: Антоніо Лукіч
Продовження «задоволення від Антоніо Лукіча», коли комедія — розумна. А якщо вона розумна, то обов’язково чорна, адже неможливо сміятися розумно без вживання сарказму, іронії та інших форм тропів. А в «Люксембургу...» весь цей арсенал сміху Лукіч використовує для утворення драматичної комедії і дуже потрібної нам самокритики, на чому наші сусіди, поляки, вже давно і до утворення м’язів набили руку. Рідкісна в цьому сенсі українська драмедія рідкісна в усьому.
І в дотепності жартів, де обігрується суржик головних героїв, і їхня недорікуватість та недолугість. І в унікальності акторів головних ролей, братів-близнюків Раміла і Аміла Насірових, які ні разу не актори, а музиканти, але режисер зміг їх вимуштрувати до унікальної органічності в кадрі. І в самій історії, глибокій в часі і розлогій в просторі, що починається в 1990-х роках, перестрибує в 2010-ті, а потім рухається з України до заявленої в титрах країни. Винахідливий, гомерично смішний, дуже милий і щемкий, «Люксембург...» заслужено є одним з кращих українських фільмів часів Незалежності.
Зима у вогні (2015). Режисер монтажу: Євген Афінеєвський
Перший український документальний фільм, номінований на премію «Оскар». І один з перших, який змагався в «оскарівських» перегонах від стрімінгу Netflix. Фактично Netflix допоміг тоді Україні якісніше і гучніше промовити історію про наш Майдан, про спротив українського народу свавіллю президента-самодура на ланцюжку Росії. Зняті багатьма операторами сюжети цього спротиву були змонтовані, а потім, коли виявилася можливість залучити Netflix, їх перемонтували за всіма зразками ефектного, професійного кіно.
Тому зразкова «Зима...» настільки потужно запалює, вражаюче показуючи правду, силу і гордість, з якими відбувався Майдан, унікальна й етапна для світової історії революція, промовисто названа «революцією гідності». Відчуваючи, що Україна вислизає з його гнилих рук, президент РФ, Путін, відразу після виграшу українського народу на Майдані, розпочав проти Україну війну, анексувавши Крим і окупувавши частину сходу. «Зима у вогні» — про перший етап цієї війни, про програш зла, яке тоді, в 2014-му році, почало піднімати голову, нагадуючи 1939-й.
Клондайк (2022). Режисер: Марина Ер-Горбач
Не дивно, що і цей фільм про війну. Точніше він біля війни. Сюжет, спровокований злочинним і трагічним збиттям Боїнгу-737 малайзійських авіаліній, оповідає про клаптик донбаського села, повз яке проїжджає та сама зброя для збиття — російський зенітно-ракетний комплекс «Бук». У тому селі чоловік всіма правдами намагається уникнути залучення до війська сепаратистів. Його брат не зміг цього зробити. А його дружина – ось-ось народить. Кошмар ситуації між Сциллою і Харибдою є болем і так само, болючо, передається глядачеві, який, з талановитої руки режисерки, спостерігає за всім в нестандартній для кіно манері «тут і зараз».
Вся драма розігрується майже в театральних декорація: камера не часто рухається, і кожна сцена — це події, розіграні в одному кадрі. Похмурість і певна приреченість відчуваються від початку до фіналу, і врешті стають (або мусять стати) катарсисом для глядача, закінчуючись видихом і надією. Український «Клондайк» наситив світ тезами, що в Україні таки справді йде війна. І на ній помирають люди. Хоча, поки що, ще й народжуються.
Секс, інста і ЗНО (2020). Режисер: Антоніо Лукіч
Один з небагатьох українських серіалів загалом притомних для перегляду. І, переважно, бо його запропонували саме Лукічу, автору ще не знятого «Люксембург, Люксембург», але вже знятих «Мої думки тихі». Специфічний гумор, сміливість працювати у порожній ніші кінематографу і добрий результат. 12-серійний «Секс, інста і ЗНО» завдячує своїй якості ще одному українському унікуму, Павлу Острікову, відомому за двома винятковими короткометражками — «Випуск’97» і «Mia Donna». Саме він написав сценарій до серіалу, причому українською мовою, що було революційною справою в зросійщеному серіальному світі України.
А сам сценарій Острікова, репліки його героїв — є другим і головним «вау-ефектом». Оповідаючи про сучасну школу, серіал вдається до раніше забороненої на екрані обсценної лексики, вкрай потрібної для адекватності передачі заданої теми. Учні старших красів заговорили більш-менш правдоподібно, використовуючи поміж української мови жаргонні слова з легкими матюками, тобто так, як і відбувається насправді. Певно, «дозвіл» на це дав сам формат показу — серіал виходив на vod-платформі «1+1 Video». Тепер він щасливо отримав краще місце для життя.
Снайпер. Білий ворон (2022). Режисер: Мар’ян Бушан
Попри доволі спустошливу і часом доречну критику, фільм все ж є добрим прикладом для віддзеркалення і розвитку українського кіно, і, власне, триваючої війни. Випущений через півроку після початку повномасштабного вторгнення, «Снайпер...», знятий до вторгнення, потрапив у складну ситуацію, коли Україну масово покинули біженці, відтак глядачі, а ті, хто залишився, не надто були готові до перегляду фільму про війну, яку, взагалі-то, варто спочатку відрефлексувати.
Втім, творці зробили правильну ставку, розділивши свій фільм на драматичну і героїчну частини, при цьому мінімально збагачуючи й ту, й іншу пафосом, в принципі, обґрунтованим, зважаючи на тему, час і місце показу. Бо українцям під час війни, як і будь-якому народу в ситуації, коли на нього напав агресор, потрібна підтримка, вливання позитиву і запевнення в перемозі та відплаті ворогові. Таким і є «Снайпер», де герой, звичайний вчитель на початку, змушений взяти в руки зброю, аби помститися за вбиту сепаратистами дружину, і почати процес відвоювання батьківщини. І цей процес вправно показаний, що й робить фільм вартим для визначення «один з кращих українських фільмів на Netflix».
Мої думки тихі (2019). Режисер: Антоніо Лукіч
Почалась «українська розумна комедія» саме з «Моїх думок тихих». Ще до фільму «Люксембург, Люксембург», Лукіч зняв тиху артхаусну комедію з гучним розголосом глядацької уваги, за рахунок чого вона потрапила до пулу найкасовіших фільмів року, зібравши 10 мільйонів гривень. Авторське драматично-комедійне роудмуві про хлопця, який записує звуки пташок, його маму, яка спілкується з ним, мов з дитиною, і їхня поїздка на захід України — це соціальний і жанровий розрив шаблонів.
І справа не так в драматичній складовій життя здоровенного парубка зростом 2,07 м зі своєю матір’ю, а в манері їхнього спілкування, де комедійність має нотки абсурду. Дует Андрія Лігадовського і Ірми Вітовської-Ванца смішний і сумний водночас, і він сформував новий тих екранних героїв, продовжений саме «Люксембургом...». Гумор-без-сміху, акторські звитяги, чудовий саундтрек, операторські знахідки і фантастична робота з кольором в кадрі художника-постановника — все це зробило фільм топовим в українському кіно, прикладом для наслідування і професійної гордості, зазначеної й показами в багатьох країнах, і купівлею фільму для HBO Europe.
Носоріг (2022). Режисер: Олег Сенцов
Знакове кіно і для всіх українців, і для самого режисера, аматора, який до цього зняв лише один фільм — «Гамер» — втім, доволі помітний і цікавий, попри свою непрофесійність. Придуманий і запущений ще на початку 2010-х років, другий фільм, «Носоріг», трохи відклався — почалася російсько-українська війна 2014-го. А потім відклався ще більше, коли Олега Сенцова затримало в Криму ФСБ, його засудили в Росії і перемістили до колонії суворого режиму. Його випустили тільки за 5 років, обмінявши на російських злочинців.
І Сенцов встиг відновитися, написати і зняти «Носорога», жорсткий і відвертий фільм про буремні 1980-1990-ті роки, про розквіт криміналу, серед якого герой виживає, зростає і стає босом. Один з головних успіхів фільму — у детальному відтворенні матеріального світу тих часів, особливо добре відчутного тими, хто тоді жив і сам виживав. А ще успіхом став виконавець головної ролі — Сергій Філімонов, як і Сенцов, аматор. Вжитися в роль йому допомогло особисте бойове минуле активіста і ветерана АТО. Прем’єра фільму відбулася 17 лютого 2022 року, а вже 24 лютого, коли розпочалося повномасштабне вторгнення, обидва, Сенцов і Філімонов, пішли на війну, і воюють досі.
Я працюю на цвинтарі (2022). Режисер: Олексій Тараненко
Ще одна кримінальна драма, але вона, знята за однойменною, частково автобіографічною і шалено популярною книжкою Павла Белянського, має приємні жанрові вкраплення — містичні й комедійні. Головний герой, працівник кладовища Олександр (Віталій Салій), починає бачити мертвих. І його робота заробляти, накручуючи ціни за надгробки і місця на цвинтарі, поступово стає жахливим, а не вигідним місцем. До всього додається проблема з його нав’язливою донькою, яка слугує не розрадою, навпаки — нагадуванням про давню трагедію, нездоланну для героя.
А ще дух сина... Не надто новаторський за сюжетом — про духів у світі знімають вже сотню років — фільм виявився актуальним і оригінальним для нашого кінематографу, з купою дотепів, запозичених з першоджерела, додаючи формальних і сенсовних кольорів до похмурого репертуару. Гра в містику тут тісно і захопливо переплетена з сучасним українським життям, де корупційні схеми знаходяться навіть на його межі, вимагаючи живих не просто платити, а переплачувати за свою смерть.
Свінгери (2018). Режисер: Анрейс Екіс
Звісно, пропонувати цей фільм як візитівку українського кіно не наважилися би навіть самі виробники, таким він є приземленим і далеким від добре зробленого кіно. Але ця стрічка прикметна, яка урізноманітнює сукупність психологічно і драматично складних фільмів. На основі дуже невибагливого сюжету про те, як дві родини вирішують обмінятися партнерами, ми отримуємо просту, але гомеричну комедію положень. І в ній українці, чи не найбільші святенники Європи, показують усі свої комплекси, проявляючи, так би мовити, те, що болить, тобто те, що хочеться, але чого не має.
Смішні до сліз «Свінгери» стали важливим творчим і бізнесовим проєктом. Фільм показав, як може продюсерська ідея вигідно спрацювати, створивши прецедент для ринку. Поєднання вже випробуваного в інших країнах сюжету (в Латвії) з гарними акторами (Олексій Вертинський, Михайло Кукуюк, В’ячеслав Довженко) і зірками шоу-бізнесу (Даша Астаф’єва, Ольга Полякова), при мінімальному бюджеті і простоті зйомок, дали в результаті приголомшуючий результат — фільм не просто зібрав на той момент фантастичну суму, а й вдруге за час Незалежності окупився, вперше дав прибуток та й ще породив сіквел.
Netflix лише нещодавно почав співпрацювати з українськими виробниками кіно. Однак кількість українських фільмів стрімко збільшується на платформі лідера vod-послуг у світі
Зверніться до редакторів
Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.