Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
Будьмо чесними: фільмів, здатних допомогти пережити смерть близької людини, не існує. Бо кіно, в принципі, таке зробити не може. Тому, якщо й говорити про фільми, то тільки про ті, які розповідають про втрату і як її пережили герої. Як вони з цим справлялися. Як виходили зі стану втрати. Знаходили резони. І отримували розраду. На кшталт фільму Стівена Спілберга «Врятувати рядового Раяна», де сенс покладених голів солдат зводився до питання того, заради кого це все сталося. «Чи я достойна людина?», — питається той, врятований, стоячи наприкінці життя понад хрестами полеглих за нього... Як пережити втрату? Чи всі її переживають однаково? І чи всі її таки переживають? Нижче ми зібрали добірку фільмів про різні ситуації, різні війни і складні способи припинення війни в собі самих. З карколомними історіями, незрідка заснованими на реальних життях, смертях і поверненнях. Як у випадку з «Довгими заручинами», екранізацією великого французького роману Себастьяна Жапрізо. Чи у випадку «Відважних», в основі яких лежить нон-фікшн американського журналіста Девіда Фінкеля. Або у випадку фільму «Приховане життя», знятого на основі одного конкретного випадку з австрійським солдатом. Це все непросте кіно про непрості життя, але іноді кіно здатне підказати відповідь на складні питання. Отже, десятка фільмів про втрати на війні:
1. Довгі заручини (Un long dimanche de fiançailles), 2004
2. Відважні (Thank You for Your Service), 2017
3. Війна (Man Down), 2015
4. Приховане життя (A Hidden Life), 2019
5. Спокута (Atonement), 2007
6. Із зав’язаними очима, 2020
7. Посланець (Massenger), 2009
8. Військовий моряк (Krigsseileren), 2022
9. Вальс із Баширом (ואלס עם באשיר), 2008
10. Всі мої сини (All My Sons), 1948
Довгі заручини (Un long dimanche de fiançailles), 2004
Що означає вирок «пропав безвісті»? Кінець? Вічне страждання в невідомості? Героїня цієї французької драми вирішує не страждати. Ба більше — замість просто «вірити у краще», починає шукати коханого. Жан-П'єр Жене творив епічно і сміливо, міксуючи дух і форму своїх же «Амелі» та «Чужий: Воскресіння». І «Довгі заручини» вийшли чарівними і жорстокими водночас, передаючи кошмар Першої світової навпіл із незгасною вірою-надією-любов’ю людської душі. Це і страшно дивитися, й око не можна відірвати, а тло воєнного часу пронизане душевністю. Певно, Warner Bros., виділяючи величезний бюджет на військовий проєкт Жене, очікували отримати дещо інше. Можливо красиву мелодраму з Одрі Тоту у головній ролі. Але ми отримали значно більше: тут і війна, показана до натуралістичності гидотною, максимально антивоєнно, і за сюжетом біль від втрати рідної людини переливається в конструктивну наполегливість пошуку.
У фіналі — мудрість життя: ми отримуємо не те, що хочемо, а те, що нам треба
Відважні (Thank You for Your Service), 2017
Коли ти винуватиш себе в проблемі чи коли на тебе поклали відповідальність за те, чого ти не робив, важливо почати говорити, щоб з’ясувати обставини. І, можливо, твоє відчуття провини виявиться надуманим, і твоя вина спаде, немов гора з плечей. Як у випадку з сержантом Шуманом, котрий 2007 року під час третьої місії в Ірак не сів до машини в черговому рейді і, відповідно, не побачив на дорозі коробки зі сміттям, яка була начинена вибухівкою. І саме тому вижив, а от інший, що сів на його місце, загинув. Ні теракт іракців, ні смерть американського солдата не були провиною Шумана, проте емоційна і несправедлива фраза побратима — «якщо б ти поїхав, такого б не сталося!» — стала тягарем, непосильними для психіки сержанта. І тільки витримка його дружини і проявлена потреба поділитися наболілим, хоча б крихтами, далися взнаки, утворили лікуючий бальзам на прорваний нарив болю.
У цьому сенсі екранізація документальної книги-розслідування американського журналіста-письменника є вкрай потрібною для визначення і лікування ПТСР, утвореного хибним відчуттям провини
Війна (Man Down), 2015
Шая Лабаф з усією силою свого нестримного і вибухового артистичного таланту грає чоловіка, враженого війною і загибеллю свого друга. Герой продовжує вести війну вже після війни, не в силах її не тільки зупинити, а й усвідомити, що вона для нього закінчилася.
Це красномовна і болюча картина втрати — втрати себе і побратима, втрати цілого світу реальності
Це ПТСР, який не вилікували, який, немов вірус, поміняв день з ніччю, здоровий глузд на божевілля. Втім, тут страх, як і сам фільм, з тих чинників, що є попередженням: аби не допустити хвороби — до неї можна підготуватися, зрозуміти її перебіг, провести профілактику і завчасно усвідомити всі можливості. Герой Лабафа, морський піхотинець, повертається з місії в Афганістані, плутаючи історії, сприймаючи бажане за дійсне, руйнуючи родинні зв’язки і своє можливе життя. Але проблема в тому, що він не повернувся в повному розумінні, залишаючись на війні, залишаючись у травмі. Фінал — відкритий. Як і можливості «повернутися». Бо він все ж живий.
Приховане життя (A Hidden Life), 2019
Це особливе кіно. Його особливість — в усьому. І найперше в тому, що мова не про вже втрачене, а про очікувану втрату. Чарівлива краса природи австрійського гірського села з мальовничими шпилями Альп та полонинами і відкритість, працьовитість та щастя тамтешніх людей відразу дає глядачеві розуміння, наскільки багато мешканці працюють, як багато мають і, відповідно, як багато чого є втрачати. І тим не менше, герой воліє втратити все, аніж продати душу. Фільм розповідає реальну історію католика Франца Єгерштеттера, котрий 1943-го року, будучи призваним до гітлерівського війська посеред Другої світової, відмовляється присягнути на вірність Гітлеру. За це його приговорюють до страти. «Я не можу жити ціною брехні», — каже Франц, і, чекаючи на вирок, він подумки говорить з Богом. Чоловік утратить власне життя, натомість, його дружина втратить коханого чоловіка, а діти — любого батька. Як з цим примиритися? Можна ще відмовитися, підписати присягу і відразу опинитися на волі...
Та сумління є найвищим цензом, а втеча від відповідальності — найбільшим жахом
Спокута (Atonement), 2007
Десь в мороці Першої світової стікає кров’ю від поранення і гине англійський боєць. А на війну він пішов після принизливого і брехливого звинувачення у зґвалтуванні, за що був заарештований. Наклеп на нього звела дівчинка, ще неповнолітня, але вже захоплена до нестями хлопцем — коханим її сестри. Звільнений із в’язниці лише через обіцянку стати солдатом, він йде на фронт і лягає там кістьми. А непрямим чином винна в цьому дівчина, чия совість з часом прокинулась. Вона починає картати себе, вирішуючи стати сестрою милосердя у військовому шпиталі. Паралельно, будучи травмованою через свій наклеп, вона вигадує у своїй хворобливій уяві історію, що хлопець повернувся, злий на неї, але живий. І вона може бодай бачити його у дзеркало, уявляючи пристрасні сцени бодай з сестрою, якщо не з нею.
Любов, що стала вбивчою, і провина, яка породила цінну помічницю для поранених солдат — як причина і наслідок однієї події
Із зав’язаними очима, 2020
Фільм Тараса Дроня був першим, ще до повномасштабного вторгнення РФ в Україну, де зазначалося — події відбуваються після нашої перемоги в російсько-українській війні. Звісно, це маніфестація в майбутнє, але йдеться і про ціну за нього. Ціну платять дві героїні, які тужать за зниклим безвісті на війні хлопцем — його дівчина і матір.
Проходячи стадії прийняття, вони обидві чинять по-різному: матір заперечує його смерть, ще вірячи в його спасіння, а дівчина намагається справитися з прийняттям факту, поперемінно впадаючи то в гнів, то у депресію
Іноді ці відчуття зав’язуються в єдиний вузол деструкції. Дівчина, боєць ММА, дозволяє собі брати участь у вуличних боях за гроші, плюючи на кар’єру. Матір приймає СМС з телефона сина за чисту монету, уникаючи думки про шантажистів. І тільки дозвіл собі піти на компроміс, почати нові стосунки, або зрозуміти, що віднайдене тіло сина — не його, бо його вже тут нема — дають обом свободу від тягаря втрати.
Посланець (Massenger), 2009
Призначений в «загін сповіщень про втрати», штаб-сержант Монтгомері мусить виконувати «найпочесніший борг перед країною» — сповіщати сім’ям загиблих про факт загибелі солдата. Тепер жахливу силу втрати він буде відчувати в перші ж секунди інформування рідних загиблого: одна матір буде кричати, битися і забороняти промовляти слова про смерть сина; батько іншого згадає, що він, ідучи на війну, промовить: «Якщо я не піду, хто піде замість мене?», а потім спитає посланця: «Чому ти не там зараз?»; жінка чоловіка захоче знати, як він загинув, і поспівчуває посланцям, розуміючи їхній власний шок від сказаного і почутого натомість.
Цей момент — співчуття і співучасть у переживанні — є важливим в тій бурі емоцій, якими наповнений фільм
Бо допомогти пережити є ледь не найважливішим тоді, коли рятувати вже нема кого, а позаду загиблих залишаються живі. Фінальним сенсом в «Посланці» залишається сам посланець, сам солдат, який так само втратив і так само потребує співчуття.
Військовий моряк (Krigsseileren), 2022
Трисерійна норвезька сага, довжиною в 33 роки, від початку Другої світової і до 70-х — це шлях, далекий від прямої, звиваючись так само незбагненно, як саме життя. Приблизно в один і той самий час на морі німецький підводний човен торпедує торгове судно Норвегії, а на суші норвезьке містечко Берген бомбардують британські літаки. Жінці на ім’я Сесілія повідомляють про загибель її чоловіка, Альфреда, внаслідок затоплення корабля, Альфреду ж кажуть про загибель всієї його родини через бомбардування. Не знаючи, що насправді й ті, й ті дивовижним чином вижили, кожний з них вибирає свій спосіб майбуття — хто без чоловіка, хто без дружини.Жінка з трьома дітьми продовжує жити, а чоловік опускається на саме дно існування. Але Бог підкидає ще більш карколомний поворот.
Бо якщо комусь важко прийняти тебе, хто не в повній мірі «повернувся» з війни, це не означає, що людині легко прийняти самого себе, коли частину себе втратив
Вальс із Баширом (ואלס עם באשיר), 2008
Через 20 років після закінчення одного з періодів ізраїльсько-ліванського конфлікту ізраїльський військовий в розмові зі своїм товаришем розуміє, що він цілком забув деякі деталі війни, зокрема найжахливіші — щодо різанини в Сабра і Шатіла на західному березі Бейруту, під час якої було вбито понад 3 тисячі людей. Аби нагадати собі про події тих часів, він їздить до своїх колишніх побратимів, розмовляє з ними — і перед глядачем розгортається відтворена картина страхітливого конфлікту, повна хаосу і смерті.
Забуті події для героя — це хитрий спосіб мозку відсторонитися від руйнуючого психіку зла
Але режисер Арі Фольман, сам військовий у 80-ті, що брав участь в тому ж такий конфлікті, тому і задумав цей дивовижний анімаційний документальний автобіографічний проєкт, щоб не забути, щоб згадати, а повернута пам'ять дала б важливий момент усвідомлення та переживання болю. Бо іншого нема, ніж відкритися і прийняти весь жах минулого в повній мірі.
Всі мої сини (All My Sons), 1948
Екранізація одної з найвідоміших п’єс Артура Міллера концентрується саме на переживанні після смерті сина, американського льотчика Другої світової. Родина вже багато років існує в травмі: матір, знаючи, що тіло сина не знайшли, вірить в його повернення; батько, розуміючи найстрашніше, ховає правду і від себе, і від дружини; молодший син живе з тінню брата, якого не хочуть поховати батьки; і тільки дівчина загиблого знає все, але не в силах розповісти про це. Допоки, нарешті, остання крапля терпіння не падає, і всім треба промовити невимовне — про факт, про вину і про покаяння. Зрозуміло, це все дуже боляче і є ризик зробити ще гірше, коли і матір може отримати інфаркт, бо обірветься остання ниточка ілюзії, і батько опинитися у в’язниці, бо випливе прихований злочин. Але правда важливіша.
Міллеру йшлося не тільки про війну загалом, а про наше сприйняття і водночас несприйняття правди про війну і нашу участь в ній. Сумління, за автором п'єси, є найважливішим
Журналіст, кінокритик, сценарист. Друкувався у понад 60 журналах, газетах та інтернет-сайтах. Опублікував понад 3 тисячі матеріалів. Був редактором відділу «кіно» в журналі «ШО», в журналі «Кіно Дайджест» був головним редактором, як і в українському представництві міжнародного журналу Total Film. 2015 року започаткував фестиваль «Тиждень кіновоскресіння Розстріляного відродження» (за фінансової підтримки Держкіно). 2018-го року брав участь у створенні Спілки кінокритиків України, фестивалю «Тиждень кінокритики», а пізніше — у створенні премії Спілки кінокритиків «Кіноколо». 2021 року був співтворцем Коростенського фестиваль вуличного кіно. 2020 року написав сценарій до повнометражного ігрового фільму військового екшну «Право на помсту» (у співпраці з Юлею Чернявською), а 2021 року — сценарій до повнометражного ігрового фільму кримінального еротичного трилеру «Ключі від пекла і від раю». Член Спілки кінокритиків України, Української кіноакадемії, Спілки журналістів України.
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
.jpg)
