Ексклюзив
20
хв

Десятка кращих українських фільмів на Netflix

Netflix лише нещодавно почав співпрацювати з українськими виробниками кіно. Однак кількість українських фільмів стрімко збільшується на платформі лідера vod-послуг у світі

Ярослав Підгора-Гвяздовський

Українські фільми займають своє місце на Netflix

No items found.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

До 2022 року Україна на Netflix лише згадувалася, до прикладу, в американських фільмі «За межею» (Outside the Wire) та документальних серіалах «Шпигунське ремесло» (Spycraft) і «Диявол по сусідству» (The Devil Next Door). Вперше стрімінг вклався у створення професійного звуку до українського документального фільму «Зима у вогні». Потім профінансував зйомки в Києві французького фільму «Останній найманець» (Le Dernier Mercenaire). А 2021 року виділив 820 тисяч доларів на конкурс для українських кінематографістів. Та все змінилось після початку повномасштабного вторгнення і неочікуваної ніким у світі відсічі України ворогу.

За останні 2 роки Netflix купив десятки українських фільмів та серіалів, які протягом половини 2023 року дали суму в 4 мільйони годин переглядів, — і таким чином увійшли в топ переглядів за рейтингами країн світу.   

  1. Памфір  
  2. Люксембург, Люксембург
  3. Зима у вогні
  4. Клондайк
  5. Секс, інста і ЗНО
  6. Снайпер. Білий ворон
  7. Мої думки тихі
  8. Носоріг
  9. Я працюю на цвинтарі
  10. Свінгери

Памфір (2022). Режисер: Дмитро Сухолиткий-Собчук

Якщо й представляти Україну, то, ймовірно, саме цим фільмом. Це рідкісний для українського кінематографу і достойний для світу зразок жанрового кіно — ревізіоністська кримінальна драма про наше сьогодення, яка викриває корупцію на митниці, кришування владою контрабанди цигарок і зв’язок поліції з бандами. Разом з цим фільм поєднує соціальне з мистецьким — і саме це робить «Памфір» таким винятковим. Бідне і напружене життя прикордонних сіл, де люди змушені переступати закон, щоб вижити, не заважає запаморочливо любитися, бути пристрасно сміливими і святкувати свої свята з містичною красою та всезагальним розмахом.

Аби це вариво глядач в повній мірі відчув, спожив і отримав від нього задоволення, режисер придумав оригінальний спосіб подачі. Камера весь час стежить за головний героєм, власне Памфіром, невідривно тримаючи його в кадрі, крутиться навколо нього, біжить за ним лісом. І цей рух є своєрідним образом існування героя. Це чесність життя, бо тільки добігти, завершити почате, є правильним, і може врятувати. І врешті рятує.

Люксембург, Люксембург (2022). Режисер: Антоніо Лукіч

Продовження «задоволення від Антоніо Лукіча», коли комедія — розумна. А якщо вона розумна, то обов’язково чорна, адже неможливо сміятися розумно без вживання сарказму, іронії та інших форм тропів. А в «Люксембургу...» весь цей арсенал сміху Лукіч використовує для утворення драматичної комедії і дуже потрібної нам самокритики, на чому наші сусіди, поляки, вже давно і до утворення м’язів набили руку. Рідкісна в цьому сенсі українська драмедія рідкісна в усьому.

І в дотепності жартів, де обігрується суржик головних героїв, і їхня недорікуватість та недолугість. І в унікальності акторів головних ролей, братів-близнюків Раміла і Аміла Насірових, які ні разу не актори, а музиканти, але режисер зміг їх вимуштрувати до унікальної органічності в кадрі. І в самій історії, глибокій в часі і розлогій в просторі, що починається в 1990-х роках, перестрибує в 2010-ті, а потім рухається з України до заявленої в титрах країни. Винахідливий, гомерично смішний, дуже милий і щемкий, «Люксембург...» заслужено є одним з кращих українських фільмів часів Незалежності.

Зима у вогні (2015). Режисер монтажу: Євген Афінеєвський

Перший український документальний фільм, номінований на премію «Оскар». І один з перших, який змагався в «оскарівських» перегонах від стрімінгу Netflix. Фактично Netflix допоміг тоді Україні якісніше і гучніше промовити історію про наш Майдан, про спротив українського народу свавіллю президента-самодура на ланцюжку Росії. Зняті багатьма операторами сюжети цього спротиву були змонтовані, а потім, коли виявилася можливість залучити Netflix, їх перемонтували за всіма зразками ефектного, професійного кіно.

Тому зразкова «Зима...» настільки потужно запалює, вражаюче показуючи правду, силу і гордість, з якими відбувався Майдан, унікальна й етапна для світової історії революція, промовисто названа «революцією гідності». Відчуваючи, що Україна вислизає з його гнилих рук, президент РФ, Путін, відразу після виграшу українського народу на Майдані, розпочав проти Україну війну, анексувавши Крим і окупувавши частину сходу. «Зима у вогні» — про перший етап цієї війни, про програш зла, яке тоді, в 2014-му році, почало піднімати голову, нагадуючи 1939-й.

Клондайк (2022). Режисер: Марина Ер-Горбач

Не дивно, що і цей фільм про війну. Точніше він біля війни. Сюжет, спровокований злочинним і трагічним збиттям Боїнгу-737 малайзійських авіаліній, оповідає про клаптик донбаського села, повз яке проїжджає та сама зброя для збиття — російський зенітно-ракетний комплекс «Бук». У тому селі чоловік всіма правдами намагається уникнути залучення до війська сепаратистів. Його брат не зміг цього зробити. А його дружина – ось-ось народить. Кошмар ситуації між Сциллою і Харибдою є болем і так само, болючо, передається глядачеві, який, з талановитої руки режисерки, спостерігає за всім в нестандартній для кіно манері «тут і зараз».

Вся драма розігрується майже в театральних декорація: камера не часто рухається, і кожна сцена — це події, розіграні в одному кадрі. Похмурість і певна приреченість відчуваються від початку до фіналу, і врешті стають (або мусять стати) катарсисом для глядача, закінчуючись видихом і надією. Український «Клондайк» наситив світ тезами, що в Україні таки справді йде війна. І на ній помирають люди. Хоча, поки що, ще й народжуються.

Секс, інста і ЗНО (2020). Режисер: Антоніо Лукіч

Один з небагатьох українських серіалів загалом притомних для перегляду. І, переважно, бо його запропонували саме Лукічу, автору ще не знятого «Люксембург, Люксембург», але вже знятих «Мої думки тихі». Специфічний гумор, сміливість працювати у порожній ніші кінематографу і добрий результат. 12-серійний «Секс, інста і ЗНО» завдячує своїй якості ще одному українському унікуму, Павлу Острікову, відомому за двома винятковими короткометражками — «Випуск’97» і «Mia Donna». Саме він написав сценарій до серіалу, причому українською мовою, що було революційною справою в зросійщеному серіальному світі України.

А сам сценарій Острікова, репліки його героїв — є другим і головним «вау-ефектом». Оповідаючи про сучасну школу, серіал вдається до раніше забороненої на екрані обсценної лексики, вкрай потрібної для адекватності передачі заданої теми. Учні старших красів заговорили більш-менш правдоподібно, використовуючи поміж української мови жаргонні слова з легкими матюками, тобто так, як і відбувається насправді. Певно, «дозвіл» на це дав сам формат показу — серіал виходив на vod-платформі «1+1 Video». Тепер він щасливо отримав краще місце для життя.

Снайпер. Білий ворон (2022). Режисер: Мар’ян Бушан

Попри доволі спустошливу і часом доречну критику, фільм все ж є добрим прикладом для віддзеркалення і розвитку українського кіно, і, власне, триваючої війни. Випущений через півроку після початку повномасштабного вторгнення, «Снайпер...», знятий до вторгнення, потрапив у складну ситуацію, коли Україну масово покинули біженці, відтак глядачі, а ті, хто залишився, не надто були готові до перегляду фільму про війну, яку, взагалі-то, варто спочатку відрефлексувати.

Втім, творці зробили правильну ставку, розділивши свій фільм на драматичну і героїчну частини, при цьому мінімально збагачуючи й ту, й іншу пафосом, в принципі, обґрунтованим, зважаючи на тему, час і місце показу. Бо українцям під час війни, як і будь-якому народу в ситуації, коли на нього напав агресор, потрібна підтримка, вливання позитиву і запевнення в перемозі та відплаті ворогові. Таким і є «Снайпер», де герой, звичайний вчитель на початку, змушений взяти в руки зброю, аби помститися за вбиту сепаратистами дружину, і почати процес відвоювання батьківщини. І цей процес вправно показаний, що й робить фільм вартим для визначення «один з кращих українських фільмів на Netflix». 

Мої думки тихі (2019). Режисер: Антоніо Лукіч

Почалась «українська розумна комедія» саме з «Моїх думок тихих». Ще до фільму «Люксембург, Люксембург», Лукіч зняв тиху артхаусну комедію з гучним розголосом глядацької уваги, за рахунок чого вона потрапила до пулу найкасовіших фільмів року, зібравши 10 мільйонів гривень. Авторське драматично-комедійне роудмуві про хлопця, який записує звуки пташок, його маму, яка спілкується з ним, мов з дитиною, і їхня поїздка на захід України — це соціальний і жанровий розрив шаблонів.

І справа не так в драматичній складовій життя здоровенного парубка зростом 2,07 м зі своєю матір’ю, а в манері їхнього спілкування, де комедійність має нотки абсурду. Дует Андрія Лігадовського і Ірми Вітовської-Ванца смішний і сумний водночас, і він сформував новий тих екранних героїв, продовжений саме «Люксембургом...». Гумор-без-сміху, акторські звитяги, чудовий саундтрек, операторські знахідки і фантастична робота з кольором в кадрі художника-постановника — все це зробило фільм топовим в українському кіно, прикладом для наслідування і професійної гордості, зазначеної й показами в багатьох країнах, і купівлею фільму для HBO Europe.  

Носоріг (2022). Режисер: Олег Сенцов

Знакове кіно і для всіх українців, і для самого режисера, аматора, який до цього зняв лише один фільм — «Гамер» — втім, доволі помітний і цікавий, попри свою непрофесійність. Придуманий і запущений ще на початку 2010-х років, другий фільм, «Носоріг», трохи відклався — почалася російсько-українська війна 2014-го. А потім відклався ще більше, коли Олега Сенцова затримало в Криму ФСБ, його засудили в Росії і перемістили до колонії суворого режиму. Його випустили тільки за 5 років, обмінявши на російських злочинців.

І Сенцов встиг відновитися, написати і зняти «Носорога», жорсткий і відвертий фільм про буремні 1980-1990-ті роки, про розквіт криміналу, серед якого герой виживає, зростає і стає босом. Один з головних успіхів фільму — у детальному відтворенні матеріального світу тих часів, особливо добре відчутного тими, хто тоді жив і сам виживав. А ще успіхом став виконавець головної ролі — Сергій Філімонов, як і Сенцов, аматор. Вжитися в роль йому допомогло особисте бойове минуле активіста і ветерана АТО. Прем’єра фільму відбулася 17 лютого 2022 року, а вже 24 лютого, коли розпочалося повномасштабне вторгнення, обидва, Сенцов і Філімонов, пішли на війну, і воюють досі.

Я працюю на цвинтарі (2022). Режисер: Олексій Тараненко

Ще одна кримінальна драма, але вона, знята за однойменною, частково автобіографічною і шалено популярною книжкою Павла Белянського, має приємні жанрові вкраплення — містичні й комедійні. Головний герой, працівник кладовища Олександр (Віталій Салій), починає бачити мертвих. І його робота заробляти, накручуючи ціни за надгробки і місця на цвинтарі, поступово стає жахливим, а не вигідним місцем. До всього додається проблема з його нав’язливою донькою, яка слугує не розрадою, навпаки — нагадуванням про давню трагедію, нездоланну для героя.

А ще дух сина... Не надто новаторський за сюжетом — про духів у світі знімають вже сотню років — фільм виявився актуальним і оригінальним для нашого кінематографу, з купою дотепів, запозичених з першоджерела, додаючи формальних і сенсовних кольорів до похмурого репертуару. Гра в містику тут тісно і захопливо переплетена з сучасним українським життям, де корупційні схеми знаходяться навіть на його межі, вимагаючи живих не просто платити, а переплачувати за свою смерть.

Свінгери (2018). Режисер: Анрейс Екіс

Звісно, пропонувати цей фільм як візитівку українського кіно не наважилися би навіть самі виробники, таким він є приземленим і далеким від добре зробленого кіно. Але ця стрічка прикметна, яка урізноманітнює сукупність психологічно і драматично складних фільмів. На основі дуже невибагливого сюжету про те, як дві родини вирішують обмінятися партнерами, ми отримуємо просту, але гомеричну комедію положень. І в ній українці, чи не найбільші святенники Європи, показують усі свої комплекси, проявляючи, так би мовити, те, що болить, тобто те, що хочеться, але чого не має.

Смішні до сліз «Свінгери» стали важливим творчим і бізнесовим проєктом. Фільм показав, як може продюсерська ідея вигідно спрацювати, створивши прецедент для ринку. Поєднання вже випробуваного в інших країнах сюжету (в Латвії) з гарними акторами (Олексій Вертинський, Михайло Кукуюк, В’ячеслав Довженко) і зірками шоу-бізнесу (Даша Астаф’єва, Ольга Полякова), при мінімальному бюджеті і простоті зйомок, дали в результаті приголомшуючий результат — фільм не просто зібрав на той момент фантастичну суму, а й вдруге за час Незалежності окупився, вперше дав прибуток та й ще породив сіквел.

No items found.
Р Е К Л А М А
Приєднуйтесь до розсилки
Thank you! Your submission has been received!
Oops! Something went wrong while submitting the form.

Журналіст, кінокритик, сценарист. Друкувався у понад 60 журналах, газетах та інтернет-сайтах. Опублікував понад 3 тисячі матеріалів. Був редактором відділу «кіно» в журналі «ШО», в журналі «Кіно Дайджест» був головним редактором, як і в українському представництві міжнародного журналу Total Film. 2015 року започаткував фестиваль «Тиждень кіновоскресіння Розстріляного відродження» (за фінансової підтримки Держкіно). 2018-го року брав участь у створенні Спілки кінокритиків України, фестивалю «Тиждень кінокритики», а пізніше — у створенні премії Спілки кінокритиків «Кіноколо». 2021 року був співтворцем Коростенського фестиваль вуличного кіно. 2020 року написав сценарій до повнометражного ігрового фільму військового екшну «Право на помсту» (у співпраці з Юлею Чернявською), а 2021 року — сценарій до повнометражного ігрового фільму кримінального еротичного трилеру «Ключі від пекла і від раю». Член Спілки кінокритиків України, Української кіноакадемії, Спілки журналістів України.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати
театр ляльок харків війна жираф монс отелло

Її улюблене слово — «ніжність». Воно в історіях на сцені, у відношенні до глядачів і акторів, у її звʼязку з Харковом. Навіть джерелом власної сили у ці важкі часи вона вважає її — ніжність.

Оксана Дмітрієва — головна режисерка Харківського театру ляльок ім. Віктора Афанасьєва. Лялькам вона не зрадила навіть тоді, коли сталось повномасштабне вторгнення. Перша після 24 лютого вистава з'явилась вже влітку 2022 року. Її ляльки продовжили грати під землею у бомбосховищах і в театрі, незважаючи на обстріли. І виявилось, що це дуже потрібно людям. 

Оксана Дмітрієва. Фото: Олексій Єрошенко/Ґвара Медіа

«Колеги жили в театрі, бо в місті було дуже страшно»

Оксана Гончарук:  Наприкінці 2024 року ваша вистава «Жираф Монс» виборола перемогу на Всеукраїнському театральному фестивалі «GRA» як «найкраща вистава для дітей». Це одна з перших вистав військового часу, щемка історія про жирафеня, яке ховається у під'їзді в Харкові під час німецької окупації 1941 року. Це казка, чи насправді щось таке відбувалось?

Оксана Дмітрієва: Це харківська міська легенда, яку драматург Олег Михайлов перетворив на казку. Він зв’язав у цій історії дві війни: події, які відбувалися 80 років тому, і сьогодення. Як би сумно не було, історія повторюється. Але разом з тим ця історія єднає різні покоління місточком. У Олега вийшла щемлива оповідь, яку я полюбила одразу. 

В цій казці, яка не зовсім і казка, є невимовна ніжність і надія на хороший фінал. Це можливість говорити з дітьми і дорослими щиро про те, що відбувається в місті і країні. То ж «Жираф Монс» — спроба театру говорити просто про складне.

Сценографію до вистави зробив харківський художник Костянтин Зоркін, який за свою роботу отримав власну премію «GRA».

І це не випадково, бо Костя — унікальний художник. Уявіть, він один зробив всю виставу, всіх ляльок, хоча зазвичай над виставою працює ціла команда. Але тоді більшість спеціалістів виїхала з міста, а чимало тих, хто залишився, не мали в собі сил повернутись до професії. Ми всі були розгублені. 

Ці перші вистави були для нас, наче терапія, і потроху повертали до роботи. Ми працювали без фінансування. Це вже пізніше нашого «Жирафа Монса» підтримав «Дім Нюрнберга в Харкові». Але початок був складний. Хоча я відчувала, наче саме місто Харків допомагає нам знаходити і художні рішення, і матеріали.

Чи важко говорити з дітьми про війну та смерть — без всякого «сюсюкання»?

Коли працюєш над виставою для дітей, намагаєшся зрозуміти, як її буде сприймати дитина і як — дорослий, який прийде з малечею в театр. Діти дивляться виставу про війну сміливіше, ніж дорослі. 

Люблю розповідати історію про знайому, яка привела на «Жирафа Монса» свого 4-річного сина. Він уважно дивився, мама йому все пояснювала, а після вистави малий сказав: «Добре, що жирафчика в кінці погодували, бо погано, якщо дитина голодна». 

Жираф Монс

Але для дорослих це помітно болісні відчуття, тому що їм важко сприймати цей страшний час, в якому змушені виростати наші діти. І це чудово, що наш «Жираф» дозволяє дорослим плакати — в цей момент глядачі відкриваються, приймають ситуацію і продовжують жити і робити важливі для перемоги речі.

Аби не травмувати дітей, ми у виставі все проговорюємо обережно і так само обережно все показуємо. Наприклад, у виставі з неба падають не бомби, а каміння, яке кидають погані люди, що хочуть зробити боляче іншим. Тобто це лагідне проговорювання всіх тем, включно з темою смерті. Коли я працювала над цією виставою, то спілкувалась із психологами. Зараз це обов'язково потрібно робити, а ще — вивчати спецлітературу, щоб знати, як розмовляти з аудиторією будь-якого віку, адже ми всі травмовані війною. 

А мовчати не можна.

З цією виставою у вас, мабуть, повʼязано багато теплих історій?

Звичайно. Наприклад, у театру є хороший друг Макс Розенфельд — це харківський архітектор та історик. Він потрапив на «Жирафа Монса» в той день, коли його донька, яка зараз живе у Німеччині, приїхала до Харкова. Перше, що дівчинка сказала татові, коли вийшла з потяга, це що в ляльковому театрі сьогодні прем'єра, тож треба поспішати. І Макс привів доньку на виставу. 

Потім він розповідав, що коли піднялася завіса, і він побачив на сцені дитяче ліжко, в якому сиділо жирафеня, його «розірвало» і від історії, і від того, що поряд сиділа його дитина, яку він не бачив рік. Все це вилилось в те, що Розенфельд став ініціатором видання стильного артбуку — казки Олега Михайлова з чудовими фотографіями з вистави замість звичних ілюстрацій.  

Одна зі сторінок артбуку

Ви розповідали, що 24 лютого виїхали з Харкова в Полтаву, чому саме туди?

Я до останнього не вірила, що може розпочатися повномасштабне вторгнення, хоча мої мама й сестра з Краматорську, тому ще з 2014 року знають, що таке війна. Сестра за кілька тижнів до 24 лютого вимагала від мене обіцянки: якщо почнеться найстрашніше, я обовʼязково виїду з Харкова. Тож я домовилась зі своєю подругою в Полтаві, що ми всі, якщо що, зупинимось у неї.

У мене в театрі на 24 лютого була призначена генеральна репетиція вистави «Мамаша Кураж» — такий містичний збіг. 

Тож 24 лютого я пішла на роботу, паралельно намагаючись знайти квитки на потяг до Полтави. У театрі вже збирались мої колеги з родинами. Багато хто з них так і залишився жити в театрі на кілька наступних місяців, бо в місті було страшно. А Харківський театр ляльок — все ж старовинна будівля з міцними стінами й надійним підвалом. Тож у ньому знайшли прихисток понад сто людей. Пізніше, коли на вокзалах стало спокійніше, люди стали виїжджати.

А ви, навпаки, повернулись — попри небезпеку.

Я повернулась 22 березня. Тому що в Харкові залишились мої близькі, колеги. І тому що на відстані було страшніше. І мені дійсно стало трохи легше. Мама і сестра потім переїхали з Полтави в Дніпро, а зараз вони вже в Івано-Франківську — завдяки війні вивчають географію країни (всміхається). 

Ляльки у бомбосховищі

Харківський театр ляльок почав працювати вже наприкінці березня 2022 року. Думаю багато хто думав, що ті лялькарі геть божевільні.

На той час більшість харків'ян жила в метро, тому що місто постійно обстрілювали. Ми з невеликою групою акторів, які залишились у місті, спробували організувати гастролі станціями харківського метрополітену. Зараз це звучить сюрреалістично, але в тій ситуації це була єдина можливість працювати.

Ще були студенти мого курсу у Харківському національному університеті мистецтв, і я всіх, хто був у місті, залучила до роботи. Так і сказала: «Друзі, давайте будемо разом, щоб не було так страшно». Я дуже їм вдячна. Бо, знаєте, деякі актори на мене дивились як на божевільну, а студенти підтримали, бо вірили мені. І свою дипломну виставу вони зіграли у метро.

Актори грають «Принцесу Цяточку» в харківському метро

Тобто дорослі актори вважали, що ляльки під бомбами жити не можуть?

Ні, не так категорично. Просто хтось весь свій час присвятив волонтерству, хтось записався в ТРО, хтось пішов у військо, когось накрила психологічна криза. Ми всі поверталися до творчості потроху, маленькими кроками. Але харківці дали нам віру, що ми повинні працювати, бо наша робота — не дрібниця. 

Тож ми відновили теплу та ліричну дитячу виставу «Принцеса Цяточка» за пʼєсою нідерландської письменниці Анні Шмідт і стали грати її в метро. Це була дивовижна терапія і для акторів, і для глядачів. Бо в процесі глядачі рятували нас, а ми — їх. Мені це дарувало надію, що ми зі своєю дивною професією ще можемо бути потрібні в цьому навіженому світі.

Як виглядали ваші виступи в метро?

Ми грали вистави на всіх станціях. І на кожній станції атмосфера була іншою. На Салтівці, наприклад, людське горе відчувалось сильніше. Є у нас станція метро «Героїв праці». Там у березні 2022 року жили близько тисячі людей — уявіть собі цей простір. 

А в нашій казці «Принцеса Цяточка» у акторів були такі високі перуки з білої напівпрозорої тканини, космічні на вигляд. І от актори в тих перуках з'являються на станції, де майже неможливо пройти. Вони йдуть поміж людей та їхніх речей, поміж домашніх тварин — котів, собак, навіть ігуан. А я дивлюсь на них і на межі свідомості фіксую думку, що, мабуть, так і виглядає постапокаліпсис.

На іншій станції метро я розмовляла із психологинею. Вона розповіла, що не знає, що б робила, якби тут не було дітей. А діти, ви розумієте, вони в цьому постапокаліпсисі були неймовірно щасливі і казали тій психологині, що не хочуть підніматися нагору, а хочуть назавжди залишитись жити в метро. Вона це пояснювала тим, що діти відчули увагу до себе, адже батьки нарешті стали приділяти їм більшу частину свого часу. Хіба це не сюрреалістично?

Дітям було легше, бо вони сприймали все, що відбувалось навколо, як гру.

У мене склалося відчуття, що діти в цій ситуації були сильнішими, ніж дорослі. Тому що насправді це вони тримали дорослих, вони були тим приводом, щоб боротися і виживати.

І там, у харківському метро, ми відчували багато ніжності. Всі ці погляди очі в очі, тактильні відчуття, обійми з глядачем. Бо театр зазвичай відокремлений від глядача, а тут все було дуже тісно. І це був цінний досвід

Зараз все трохи змінилось. Харків, звісно ж, шкода, тому що напруга тут щодня, але набагато страшніше те, що ми звикаємо жити в цієї напрузі.

Театр під землею. Фото: Вікорія Якименко

Отелло, який повернувся з війни

Що сьогодні відбувається навколо Харківського академічного театру ляльок ім. В. Афанасьєва? Я чула, що актори не отримують зарплатню і це руйнує театр.

Буквально кілька тижнів тому Харківська міська рада, хоча театр підпорядковується обласній військовій адміністрації, вирішила допомогти театрам з оплатою комунальних послуг. Це вже не перший рік для нас неабияка проблема, бо грошей на комуналку немає — ще трохи, і театр перестав би працювати. Я вдячна за це рішення міськраді. 

У нас зараз просто мізерна зарплата. Ми не маємо можливості грати у своїх приміщеннях, а якщо хочемо грати, маємо платити за оренду. Ми не хочемо піднімати ціни на квитки, тому що для харківців це буде болісним ударом. Тому ось таке замкнене і зачароване коло.

У вас є відповідь, чому саме зараз люди хочуть бути в театрі, невже тільки задля відволікання думок?

Можливо, це знов-таки про «бути разом» і про терапію. Ми всі ніби заціпеніли, ніби скам'яніли від нашого щоденного стресу, горя, очікувань.

Ми сьогодні такі тверді «камінчики». Потрібно, аби хтось з нами розмовляв. Аби ми повернулися бодай ненадовго до нашого природного стану. Аби ми щось відчували, плакали і сміялися

Ви прийшли працювати в Харківський театр ляльок у 2007 році. Кажуть, що у радянські часи репертуару цього театру заздрили навіть у Москві.

Є легенда, що він був набагато кращий, ніж знаменитий Театр Образцова в Москві і що ідеї нашого театру потім з’являлися там. Тобто креатив методом творчого плагіату переносився у Москву. Була ще історія про те, що наш театр радянська влада хотіла прикрити як потужного конкурента московському театру. Начебто приїздила комісія з Москви і зробила висновок, що Харківський театр ляльок — це «живий труп». А ми і досі живі (всміхається). 

Я вважаю, що театр — це живий організм, тому він не може існувати весь час з однією температурою: те, що наш театр потребує творчого оновлення, нових ідей, нового покоління акторів і режисерів, гостро відчувалось перед повномасштабним вторненням. У театральному просторі буквально дзвеніла напруга, було розуміння, що команді потрібно думати про зміни і про пошук нового. Війна все вирішила за нас. Все і всіх змінила.

Сьогодні в театральному середовищі багато суперечок, як показувати глядачу війну. І саме в цей час ви ставите в київському Театрі на Лівому березі «Отелло» — виставу не стільки про ревнощі, скільки про цю саму кляту війну.

Я не можу не говорити про війну, тому що вона присутня в моєму житті і про інше думати в мене не виходить

Я, наприклад, точно не можу зараз ставити комедію. Мені важливо перетравлювати засобами театру те, що відбувається зі мною як з людиною, з моїм тілом, з моїми відчуттями і реакціями тут і зараз.

Щодо «Отелло» в Києві, то це моя друга спроба поставити цю пʼєсу Шекспіра. Вперше я зробила це у 2023 році в Боснії в унікальному Сараєвському військовому театрі SARTR, який свою творчість присвячує актуальними суспільним темам і досвідам. Актори театру під час війни на Балканах (у 1992–1996 роках, — Авт.) були підлітками, і для багатьох з них мистецтво театру — це спосіб пережити травму війни. Під час облоги Сараєво там не працювало нічого, окрім цього театру і академії мистецтв. І люди під обстрілами бігали дивитися вистави. 

«Отелло». Фото: Костянтин Мохнач/Театр на Лівому березі

Але сараєвський «Отелло» — все ж інша вистава. У Києві актори грають драму про випалений рай, про скалічений війною світ і про перспективи, як цей світ відновити. Отелло і Яго, з якого я не робила зрадника, — це люди, травмовані війною. Мій «Отелло» — про крихкість людську, про те, що людина повертається з війни, але війна все одно не закінчується. Вона продовжує жити всередині нас. І продовжує вбивати. Тому навіть така дрібнички, як хустка, може зруйнувати людське щастя.

«Поляки нам потім говорили: «Ви дуже сильні»

А от щодо лялькарства — чим відрізняється український театр ляльок від, наприклад, польского?

Театри ляльок в Польщі потужні, а університети для лялькарів прекрасні. Наприклад, є академія мрії в Білостоці — туди на навчання потрапили кілька моїх студентів вже під час повномасштабної війни. Там інші методи викладання і по-іншому працює система. По-перше, вона студентоцентрична, по-друге, у студентів є можливість вчитися у великої кількості майстрів. Зрештою вони дізнаються про методи роботи з різними типами ляльок — маріонеткою, планшетною, ростовою. У них є можливість обрати свій театр. Мені здається, нам є чому повчитися у поляків. Хоча і наш театр напрочуд цікавий. Але ось ця варіативність, багатовекторність траєкторій розвитку польського театру мені страшенно імпонує.

У 2022 році ми побували у Варшаві на Фестивалі для дітей «Корчак сьогодні». Привезли нашу першу виставу про війну для підлітків «Я норм» за п'єсою Ніни Захоженко (премʼєра відбулася у Харкові в липні 2022, — Авт.). Ця вистава — щоденник рефлексій підлітків з Бучі, які розмірковують про перші дні повномасштабного вторгнення та окупації. Це була наша перша спроба аналізувати страшні події в Україні та розмовляти про війну. Там різні голоси і різні історії, кожен обирав свій шлях: хтось їхав, хтось лишався, хтось йшов боротися. Поляки після цієї вистави говорили: «Ви дуже, дуже сильні».

Вистава «Я — норм» про життя підлітків в окупації.

Ви грали цю виставу також у Німеччині та Франції на фестивалі в Шарлевілі.

Саме так. І, спостерігаючи за реакцією іноземної аудиторії, я зрозуміла, що це справжня культурна дипломатія.

Разом з тим «Я — норм» була важливішою все ж для українців, які зараз вимушено за кордоном. Під час гастролей у нас були зустрічі. Пам'ятаю дівчину з Бахмута, яка своїм тілом закрила брата під час обстрілу, — їй зробили операцію в Німеччині. Вона розмовляла з нашими акторами і дякувала за те, що завдяки виставі наче ненадовго повернулась додому…  

Фотографії з приватного архіву

20
хв

Оксана Дмітрієва: «Діти дивляться виставу про війну сміливіше, ніж дорослі» 

Оксана Гончарук

Найбільш авторський фільм серед усіх цьогорічних лауреатів «Оскару», «Бруталіст», позначає собою кіно як давно забуте поєднання складної мистецької форми, важких філософських сенсів і гидкої та грубої реальності, тобто те, що більшість людей не надто хоче дивитися і, сказати б, зумисно відкидає через зрозумілу напруженість осмислення і болючість рефлексій. Через це цілком закономірна байдужість американських кіноакадеміків – «Бруталіста», як і передбачали букмейкери, обійшло простецьке і святкове кіно про російського багатія.

Як правило, на «Оскар» таке кіно не проходить, тим паче в 10 номінаціях. «Краса по-американськи» Сема Мендеса в 2000-му дещо змінила підхід. «Артист» Мішеля Хазанавічуса в 2012-му ще більше, але остаточно поворот зробили «Паразити» Пон Джун Хо 2020-го року. «Бруталіст» — черговий мистецький здвиг

Кажучи просто, «Бруталіст» є старим добрим ударом під дих. Бо він каламутний за змістом, не зрозумілим відразу, збиває з пантелику і моментами збиває дихання. Бо треба продиратися крізь хащі неоднозначних образів, розкидані автором на всьому шляху до фіналу, намагаючись второпати — що ж автор мав на увазі? А це часом не просто і часто неприємно, викликаючи ледь не крик, затинаючись — ччччому??? чччорт-забирай тут чорт-ногу-зломить. Втім, ні, не зломить, і не чорт, власне, адже тут мова про Бога (завуальовано) — і все врешті на момент фіналу стає на свої місця (буквально).

Історія угорського єврея Ласло Тота (Едріан Броуді), емігранта з Європи, — це, на перший погляд, історія класичного «американця» — іноземця в пошуках кращої долі й Американської Мрії (яку він таки досягає, треба сказати). На другий погляд — очима українців, поляків і тепер багатьох в Європі — це історія, яку, мов прапор, не бажаючи цього, підхопили українці, так само втікаючи від знищення і концтаборів, тепер будованих росіянами. Але перший погляд є правильним лише з огляду на сюжет, не більше. Звідки саме втікав герой до США сказано лише в епілозі, і це могло б відразу дати напрямок думок глядачеві. Але не дає (як і ми не дамо), тому користуємося інформацію відкритою вже на початку: йдеться про 1947 рік, герой — єврей, а його дружина з племінницею, теж євреї, застрягли на кордоні з Австрією.

Головний герой із дружиною

Він приїздить до брата, маючи в арсеналі тільки архітектурну освіту, певну кількість втілених в Будапешті проєктів і знання англійської мови. І це багато, принаймні, відмінно від інших новоприбулих до Нового світу. Ніби все ок, та насправді ні. Бреді Корбет відразу задає ритм розвитку подій, обираючи навмисно стрибаючу, зигзагоподібну доріжку сюжету, яка драматургійно піднімається до позитиву потім киває вниз до негативу, знову піднімається вгору — і знову пірнає вниз. Така ж крива і стосовно зміни простору: життя Ласло йде з темряви початку до поступово світлішого кінця, зі стиснутої повоєнної Європи до широкої мирної Америки, з хаосу до визначеності.

І так само є розвиток героя — він є, герой розвивається, міняється, та не завжди зміни в героєві та в його житті є добрими. А й ще всі ці стрибки-падіння — як і карколомні проєкти Ласло — мають прихований зміст, як речі відкидають тіні, творені направленим світлом. І, певно, можна сказати — світлом правди

Високий, з видним гакоподібним носом, постійно смалячи цигарки, в білих сорочках з застібнутим верхнім ґудзиком, Ласло має потенціал привабливості, як чоловік, і шанс бути прийнятим у вищому середовищі, як здатний триматися гідно. Перший замовник, син заможного батька, Гаррісон Лі Ван Бюрен (Гай Пірс), бажаючи зробити тому сюрприз, замовляє у Ласло і його брата дизайнерський концепт для батькового кабінету, отримуючи насправді видатну роботу, але неприйнятну для батька, нетерплячого до сюрпризів, а відтак неоплачену. Далі дружина брата кидає на Ласло звабливий погляд, а коли він, маючи в серці любов до своєї дружини, не відповідає їй взаємністю, зводить на нього наклеп перед своїм чоловіком, і той виганяє Ласло на вулицю. Попередній замовник, тобто той-таки батько, повертається до Ласло, врешті оцінивши роботу майстра, знайшовши вражаючи публікації про нього ще довоєнних часів. Але запропонований ним проєкт, масштабний громадський центр в конструктивістському стилі протестантських церков, на роки закручує Ласло в м’ясорубку будівництва, сварок і стресу. До нього таки повертається дружина, але калікою у візку. Племінниця ж залишається на довгий час німою. А сам Ласло продовжує вбивати себе героїном…

Здавалося б, все дико і страшно, а Ласло є стандартизованою жертвою, перекрученою умовами капіталізму

Та Корбету йдеться не так про капіталізм — як може виглядати лівацько-орієнтованому глядачеві — а про людей; про Людину в запропонованих умовах; про деталі історії. Цих деталей — маса, і ув’язання їх в одне геометрично складне і зрозуміле ціле робить Корбету честь. Після цього фільму і такої роботи його доречно назвати майстром, що суголосне самому майстру Ласло Тоту. Корбету, як і Тоту, вдалося вибудувати надзвичайно трудомісткий концепт: якщо Ласло будував не просто «протестантський центр», а консолідацію свого пекельного минулого, лицемірно відкритого теперішнього і небесної надії майбуття, то режисер фільму спочатку виводив ідеї протилежних соціальних конструкцій «багаті-бідні», «місцеві-приїжджі», «євреї-християни», де не має правих і не правих, а були Люди у своїх формах життя. Самовпевненим і жорстоким самодурам протистояли схиблені мудаки і легковірні слабаки. Потому Корбет вийшов на те, що є вічне — на відданість. Все просто. А починалось так складно, зважаючи на міріади нюансів в словах і поглядах, думках і діях. Як і завше в житті, які не бувають простими, хто б що там не говорив.

Невіруючий головний герой — чи краще сказати онімілий до віри після перебування в пеклі — йде до Бога манівцями, обходячи навколо. І в діалозі з племінницею — яка заговорила! — на її рішення переїхати до новоствореної держави Ізраїль з поясненням «ми — євреї», питає: «А ми тут що не євреї?»

У відповідь він не чує нового пояснення, хоча, звісно, племінниця могла б нагородити три міхи козячої вовни, та Корбет, ще й сценарист, мовчить, і цим видає суть. За мовчанням ховається правда. Як не зміг промовити на звинувачення щось достойне Ван Бюрен, бо правда пекла його і допекла до смерті. Як не зміг Ласло сказати правду дружині про свою наркозалежність, яка, втім, в дивний — дивовижний? — спосіб врятувала таки його дружину. Як нічого не сказала племінниця, бо повернення на віднайдену історичну батьківщину євреїв була історичним наслідком колись зазначеної причини. Так, герой позбавлений всіх можливих -ізмів — він не сіоніст, соціаліст, капіталіст чи американіст, не модерніст і не академіст, не пуританіст і не гомосексуаліст, про що він говорить, не нігіліст чи трагіст, хоча драматизму в його житті аж забагато. І багато брутального, грубого, жорсткого, жорстокого і садистського. І художнього. Корбет зробив фільм про художника, що творить крізь біль, страждання, щем, утиски і наклепи, звинувачення і ґвалт. Бо для нього творити — це життя. А без — смерть. Це важке кіно. Та його треба подивитися. Незважаючи на 3 години 34 хвилин екранного часу. І подивитися треба двічі. Що б ще й кайфонути від величі Едріана Броуді, який вже вдруге в житті отримав «Оскара». Тепер — цілком заслужено.

Всі фотографії: матеріали для преси

20
хв

Життя в стилі жорстокість

Ярослав Підгора-Гвяздовський

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

Мій спосіб бути українцем

Ексклюзив
20
хв

Генерал Річард Ширрефф: Трамп фактично «в ліжку» з Путіним — і до цього треба звикнути

Ексклюзив
20
хв

Ера Трампа: США руйнують баланс, Європа шукає точку опори

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress