Ексклюзив
20
хв

Десятка кращих українських фільмів на Netflix

Netflix лише нещодавно почав співпрацювати з українськими виробниками кіно. Однак кількість українських фільмів стрімко збільшується на платформі лідера vod-послуг у світі

Ярослав Підгора-Гвяздовський

Українські фільми займають своє місце на Netflix

No items found.

До 2022 року Україна на Netflix лише згадувалася, до прикладу, в американських фільмі «За межею» (Outside the Wire) та документальних серіалах «Шпигунське ремесло» (Spycraft) і «Диявол по сусідству» (The Devil Next Door). Вперше стрімінг вклався у створення професійного звуку до українського документального фільму «Зима у вогні». Потім профінансував зйомки в Києві французького фільму «Останній найманець» (Le Dernier Mercenaire). А 2021 року виділив 820 тисяч доларів на конкурс для українських кінематографістів. Та все змінилось після початку повномасштабного вторгнення і неочікуваної ніким у світі відсічі України ворогу.

За останні 2 роки Netflix купив десятки українських фільмів та серіалів, які протягом половини 2023 року дали суму в 4 мільйони годин переглядів, — і таким чином увійшли в топ переглядів за рейтингами країн світу.   

  1. Памфір  
  2. Люксембург, Люксембург
  3. Зима у вогні
  4. Клондайк
  5. Секс, інста і ЗНО
  6. Снайпер. Білий ворон
  7. Мої думки тихі
  8. Носоріг
  9. Я працюю на цвинтарі
  10. Свінгери

Памфір (2022). Режисер: Дмитро Сухолиткий-Собчук

Якщо й представляти Україну, то, ймовірно, саме цим фільмом. Це рідкісний для українського кінематографу і достойний для світу зразок жанрового кіно — ревізіоністська кримінальна драма про наше сьогодення, яка викриває корупцію на митниці, кришування владою контрабанди цигарок і зв’язок поліції з бандами. Разом з цим фільм поєднує соціальне з мистецьким — і саме це робить «Памфір» таким винятковим. Бідне і напружене життя прикордонних сіл, де люди змушені переступати закон, щоб вижити, не заважає запаморочливо любитися, бути пристрасно сміливими і святкувати свої свята з містичною красою та всезагальним розмахом.

Аби це вариво глядач в повній мірі відчув, спожив і отримав від нього задоволення, режисер придумав оригінальний спосіб подачі. Камера весь час стежить за головний героєм, власне Памфіром, невідривно тримаючи його в кадрі, крутиться навколо нього, біжить за ним лісом. І цей рух є своєрідним образом існування героя. Це чесність життя, бо тільки добігти, завершити почате, є правильним, і може врятувати. І врешті рятує.

Люксембург, Люксембург (2022). Режисер: Антоніо Лукіч

Продовження «задоволення від Антоніо Лукіча», коли комедія — розумна. А якщо вона розумна, то обов’язково чорна, адже неможливо сміятися розумно без вживання сарказму, іронії та інших форм тропів. А в «Люксембургу...» весь цей арсенал сміху Лукіч використовує для утворення драматичної комедії і дуже потрібної нам самокритики, на чому наші сусіди, поляки, вже давно і до утворення м’язів набили руку. Рідкісна в цьому сенсі українська драмедія рідкісна в усьому.

І в дотепності жартів, де обігрується суржик головних героїв, і їхня недорікуватість та недолугість. І в унікальності акторів головних ролей, братів-близнюків Раміла і Аміла Насірових, які ні разу не актори, а музиканти, але режисер зміг їх вимуштрувати до унікальної органічності в кадрі. І в самій історії, глибокій в часі і розлогій в просторі, що починається в 1990-х роках, перестрибує в 2010-ті, а потім рухається з України до заявленої в титрах країни. Винахідливий, гомерично смішний, дуже милий і щемкий, «Люксембург...» заслужено є одним з кращих українських фільмів часів Незалежності.

Зима у вогні (2015). Режисер монтажу: Євген Афінеєвський

Перший український документальний фільм, номінований на премію «Оскар». І один з перших, який змагався в «оскарівських» перегонах від стрімінгу Netflix. Фактично Netflix допоміг тоді Україні якісніше і гучніше промовити історію про наш Майдан, про спротив українського народу свавіллю президента-самодура на ланцюжку Росії. Зняті багатьма операторами сюжети цього спротиву були змонтовані, а потім, коли виявилася можливість залучити Netflix, їх перемонтували за всіма зразками ефектного, професійного кіно.

Тому зразкова «Зима...» настільки потужно запалює, вражаюче показуючи правду, силу і гордість, з якими відбувався Майдан, унікальна й етапна для світової історії революція, промовисто названа «революцією гідності». Відчуваючи, що Україна вислизає з його гнилих рук, президент РФ, Путін, відразу після виграшу українського народу на Майдані, розпочав проти Україну війну, анексувавши Крим і окупувавши частину сходу. «Зима у вогні» — про перший етап цієї війни, про програш зла, яке тоді, в 2014-му році, почало піднімати голову, нагадуючи 1939-й.

Клондайк (2022). Режисер: Марина Ер-Горбач

Не дивно, що і цей фільм про війну. Точніше він біля війни. Сюжет, спровокований злочинним і трагічним збиттям Боїнгу-737 малайзійських авіаліній, оповідає про клаптик донбаського села, повз яке проїжджає та сама зброя для збиття — російський зенітно-ракетний комплекс «Бук». У тому селі чоловік всіма правдами намагається уникнути залучення до війська сепаратистів. Його брат не зміг цього зробити. А його дружина – ось-ось народить. Кошмар ситуації між Сциллою і Харибдою є болем і так само, болючо, передається глядачеві, який, з талановитої руки режисерки, спостерігає за всім в нестандартній для кіно манері «тут і зараз».

Вся драма розігрується майже в театральних декорація: камера не часто рухається, і кожна сцена — це події, розіграні в одному кадрі. Похмурість і певна приреченість відчуваються від початку до фіналу, і врешті стають (або мусять стати) катарсисом для глядача, закінчуючись видихом і надією. Український «Клондайк» наситив світ тезами, що в Україні таки справді йде війна. І на ній помирають люди. Хоча, поки що, ще й народжуються.

Секс, інста і ЗНО (2020). Режисер: Антоніо Лукіч

Один з небагатьох українських серіалів загалом притомних для перегляду. І, переважно, бо його запропонували саме Лукічу, автору ще не знятого «Люксембург, Люксембург», але вже знятих «Мої думки тихі». Специфічний гумор, сміливість працювати у порожній ніші кінематографу і добрий результат. 12-серійний «Секс, інста і ЗНО» завдячує своїй якості ще одному українському унікуму, Павлу Острікову, відомому за двома винятковими короткометражками — «Випуск’97» і «Mia Donna». Саме він написав сценарій до серіалу, причому українською мовою, що було революційною справою в зросійщеному серіальному світі України.

А сам сценарій Острікова, репліки його героїв — є другим і головним «вау-ефектом». Оповідаючи про сучасну школу, серіал вдається до раніше забороненої на екрані обсценної лексики, вкрай потрібної для адекватності передачі заданої теми. Учні старших красів заговорили більш-менш правдоподібно, використовуючи поміж української мови жаргонні слова з легкими матюками, тобто так, як і відбувається насправді. Певно, «дозвіл» на це дав сам формат показу — серіал виходив на vod-платформі «1+1 Video». Тепер він щасливо отримав краще місце для життя.

Снайпер. Білий ворон (2022). Режисер: Мар’ян Бушан

Попри доволі спустошливу і часом доречну критику, фільм все ж є добрим прикладом для віддзеркалення і розвитку українського кіно, і, власне, триваючої війни. Випущений через півроку після початку повномасштабного вторгнення, «Снайпер...», знятий до вторгнення, потрапив у складну ситуацію, коли Україну масово покинули біженці, відтак глядачі, а ті, хто залишився, не надто були готові до перегляду фільму про війну, яку, взагалі-то, варто спочатку відрефлексувати.

Втім, творці зробили правильну ставку, розділивши свій фільм на драматичну і героїчну частини, при цьому мінімально збагачуючи й ту, й іншу пафосом, в принципі, обґрунтованим, зважаючи на тему, час і місце показу. Бо українцям під час війни, як і будь-якому народу в ситуації, коли на нього напав агресор, потрібна підтримка, вливання позитиву і запевнення в перемозі та відплаті ворогові. Таким і є «Снайпер», де герой, звичайний вчитель на початку, змушений взяти в руки зброю, аби помститися за вбиту сепаратистами дружину, і почати процес відвоювання батьківщини. І цей процес вправно показаний, що й робить фільм вартим для визначення «один з кращих українських фільмів на Netflix». 

Мої думки тихі (2019). Режисер: Антоніо Лукіч

Почалась «українська розумна комедія» саме з «Моїх думок тихих». Ще до фільму «Люксембург, Люксембург», Лукіч зняв тиху артхаусну комедію з гучним розголосом глядацької уваги, за рахунок чого вона потрапила до пулу найкасовіших фільмів року, зібравши 10 мільйонів гривень. Авторське драматично-комедійне роудмуві про хлопця, який записує звуки пташок, його маму, яка спілкується з ним, мов з дитиною, і їхня поїздка на захід України — це соціальний і жанровий розрив шаблонів.

І справа не так в драматичній складовій життя здоровенного парубка зростом 2,07 м зі своєю матір’ю, а в манері їхнього спілкування, де комедійність має нотки абсурду. Дует Андрія Лігадовського і Ірми Вітовської-Ванца смішний і сумний водночас, і він сформував новий тих екранних героїв, продовжений саме «Люксембургом...». Гумор-без-сміху, акторські звитяги, чудовий саундтрек, операторські знахідки і фантастична робота з кольором в кадрі художника-постановника — все це зробило фільм топовим в українському кіно, прикладом для наслідування і професійної гордості, зазначеної й показами в багатьох країнах, і купівлею фільму для HBO Europe.  

Носоріг (2022). Режисер: Олег Сенцов

Знакове кіно і для всіх українців, і для самого режисера, аматора, який до цього зняв лише один фільм — «Гамер» — втім, доволі помітний і цікавий, попри свою непрофесійність. Придуманий і запущений ще на початку 2010-х років, другий фільм, «Носоріг», трохи відклався — почалася російсько-українська війна 2014-го. А потім відклався ще більше, коли Олега Сенцова затримало в Криму ФСБ, його засудили в Росії і перемістили до колонії суворого режиму. Його випустили тільки за 5 років, обмінявши на російських злочинців.

І Сенцов встиг відновитися, написати і зняти «Носорога», жорсткий і відвертий фільм про буремні 1980-1990-ті роки, про розквіт криміналу, серед якого герой виживає, зростає і стає босом. Один з головних успіхів фільму — у детальному відтворенні матеріального світу тих часів, особливо добре відчутного тими, хто тоді жив і сам виживав. А ще успіхом став виконавець головної ролі — Сергій Філімонов, як і Сенцов, аматор. Вжитися в роль йому допомогло особисте бойове минуле активіста і ветерана АТО. Прем’єра фільму відбулася 17 лютого 2022 року, а вже 24 лютого, коли розпочалося повномасштабне вторгнення, обидва, Сенцов і Філімонов, пішли на війну, і воюють досі.

Я працюю на цвинтарі (2022). Режисер: Олексій Тараненко

Ще одна кримінальна драма, але вона, знята за однойменною, частково автобіографічною і шалено популярною книжкою Павла Белянського, має приємні жанрові вкраплення — містичні й комедійні. Головний герой, працівник кладовища Олександр (Віталій Салій), починає бачити мертвих. І його робота заробляти, накручуючи ціни за надгробки і місця на цвинтарі, поступово стає жахливим, а не вигідним місцем. До всього додається проблема з його нав’язливою донькою, яка слугує не розрадою, навпаки — нагадуванням про давню трагедію, нездоланну для героя.

А ще дух сина... Не надто новаторський за сюжетом — про духів у світі знімають вже сотню років — фільм виявився актуальним і оригінальним для нашого кінематографу, з купою дотепів, запозичених з першоджерела, додаючи формальних і сенсовних кольорів до похмурого репертуару. Гра в містику тут тісно і захопливо переплетена з сучасним українським життям, де корупційні схеми знаходяться навіть на його межі, вимагаючи живих не просто платити, а переплачувати за свою смерть.

Свінгери (2018). Режисер: Анрейс Екіс

Звісно, пропонувати цей фільм як візитівку українського кіно не наважилися би навіть самі виробники, таким він є приземленим і далеким від добре зробленого кіно. Але ця стрічка прикметна, яка урізноманітнює сукупність психологічно і драматично складних фільмів. На основі дуже невибагливого сюжету про те, як дві родини вирішують обмінятися партнерами, ми отримуємо просту, але гомеричну комедію положень. І в ній українці, чи не найбільші святенники Європи, показують усі свої комплекси, проявляючи, так би мовити, те, що болить, тобто те, що хочеться, але чого не має.

Смішні до сліз «Свінгери» стали важливим творчим і бізнесовим проєктом. Фільм показав, як може продюсерська ідея вигідно спрацювати, створивши прецедент для ринку. Поєднання вже випробуваного в інших країнах сюжету (в Латвії) з гарними акторами (Олексій Вертинський, Михайло Кукуюк, В’ячеслав Довженко) і зірками шоу-бізнесу (Даша Астаф’єва, Ольга Полякова), при мінімальному бюджеті і простоті зйомок, дали в результаті приголомшуючий результат — фільм не просто зібрав на той момент фантастичну суму, а й вдруге за час Незалежності окупився, вперше дав прибуток та й ще породив сіквел.

No items found.
Російська агресія
Культура
Кінематограф

Журналіст, кінокритик, сценарист. Друкувався у понад 60 журналах, газетах та інтернет-сайтах. Опублікував понад 3 тисячі матеріалів. Був редактором відділу «кіно» в журналі «ШО», в журналі «Кіно Дайджест» був головним редактором, як і в українському представництві міжнародного журналу Total Film. 2015 року започаткував фестиваль «Тиждень кіновоскресіння Розстріляного відродження» (за фінансової підтримки Держкіно). 2018-го року брав участь у створенні Спілки кінокритиків України, фестивалю «Тиждень кінокритики», а пізніше — у створенні премії Спілки кінокритиків «Кіноколо». 2021 року був співтворцем Коростенського фестиваль вуличного кіно. 2020 року написав сценарій до повнометражного ігрового фільму військового екшну «Право на помсту» (у співпраці з Юлею Чернявською), а 2021 року — сценарій до повнометражного ігрового фільму кримінального еротичного трилеру «Ключі від пекла і від раю». Член Спілки кінокритиків України, Української кіноакадемії, Спілки журналістів України.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

Польський павільйон на 60-му Мистецькому бієнале представляє проєкт «Повторюйте за мною» українських митців Юрія Білея, Павла Ковача та Антона Варги. Куратор виставки Марта Чиж.

18 квітня у Венеції міністр культури і національної спадщини Польщі Бартломєй Сенкевич заявив у розмові з PAP, що надання польського павільйону на Венеційській бієнале українським художникам є «вибором цінностей»:

— Це був вибір цінностей — як колективних, так і, на цю мить, інституційних польської держави. Поруч з нами гинуть люди, їхні сім'ї ходять нашими вулицями. Це вбивство відбувається весь час, і, на додачу до всього, наша безпека безпосередньо залежить від оборони України.

Тому довірити цю виставку українським художникам — це вибір цінностей. Вона нікого не залишає байдужим
Міністр Бартломєй Сенкевич на відкритті польського павільйону. 18 квітня 2024 року, Венеція, Італія. Фото: La biennale di Venezia

Наприкінці 2023 року стало відомо, що Польщу на Венеційському бієнале представляє польсько-українська відеоінсталяція «Повторюй за мною» — колективний портрет свідків війни в Україні. Це промовисті фільми 2022 та 2024 років, головними героями яких є цивільні українські біженці. Вони розповідають про війну у своїй країні за допомогою завчених звуків зброї, а потім запрошують глядачів їх повторити.

— Тут художники використовують формулу караоке. Але в цьому випадку акомпанементом є не відомі хіти, а постріли, канонади, виття та вибухи, а текстами —  описи смертоносної зброї. Це саундтрек війни, як її намагаються відтворити свідки. Вміння розпізнавати ці звуки рятує їм життя, а нас — вчить мову їхнього досвіду, — розповіли журналістам Polska Agencja Prasowa організатори відеоінсталяції. Її реалізував український колектив «Відкрита група», заснований у 2012 році у Львові шістьма художниками. Наразі постійними учасниками групи є Юрій Білей, Павло Ковач та Антон Варга.

Відвідувачі польського павільйону можуть стати учасниками художньої інсталяції українців. Фото: La biennale di Venezia

Робота учасників групи базується на дослідженні взаємодії між людьми та контекстом простору, створюючи так звану відкриту ситуацію. Перформативність і співпраця з глядачами та учасниками є важливими елементами їхньої роботи:

— Перше відео було знято в таборі для так званих внутрішніх біженців під Львовом. Друга робота була знята за межами України, у безпечних для учасників локаціях. Проте все одно, вже поза межами досяжності марафону повітряних тривог, звуки війни залишаються для них частиною травми та символічно розширюють межі її досяжності.

Відвідувачі можуть повторювати звуки зброї за свідками, вивчаючи мову їхнього досвіду, або ж усамітнитися в облаштованому, безпечному просторі караоке-бару:

— Однак це не звичайний бар, яким ми його знаємо, а навчальний караоке-заклад загрозливого, ще більш воєнного майбутнього.

Цей привид залишатиметься з нами доти, доки націоналістична імперська політика буде прийнята як частина дипломатичного компромісу

Міністр культури і національної спадщини Польщі Бартломєй Сенкевич розповів, що зустрівся в павільйоні з британською делегацією, яка, за його словами, «пішла абсолютно шокована»:

— Подивіться на цей натовп. Станом на цю мить це один з найбільш переповнених павільйонів на Бієнале.

18 квітня до польського павільйону стояла величезна черга з охочих потрапити всередину. Фото: La biennale di Venezia

Міжнародна художня виставка — Венеціанська бієнале — організовується кожні два роки з 1895 року. Польща бере у ній участь з 1932 року. Будівництво великого польського павільйону було профінансовано урядом і досі перебуває у його власності. Цьогорічне бієнале проходитиме з 20 квітня до 24 листопада, а провідною темою виставки є гасло «Чужинці скрізь».

На сторінці PAP текст доступний українською та польською мовами.

20
хв

«Вибір цінностей»: українські митці представляють Польщу на бієнале у Венеції

Polska Agencja Prasowa

«Досвід війни потребує років переосмислення, але я не з тих, хто чекає»

Наталка Ворожбит — відома українська драматургиня, сценаристка і режисерка, лауреатка Шевченківської премії, премій Олександра Довженка, «Золота Дзиґа» і Women In Arts.

З початку повтомаштабного вторгнення Наталка Ворожбит шукає шляхи, як говорити з українськими та іноземними глядачами про війну. З досвіду війни народилися сценарій відомого фільму «Кіборги», хітових п'єс «Погані дороги» та «Зелені коридори». Вже як режисерка Ворожбит перетворила «Погані дороги» на повнометражний фільм, і він отримав нагороду на Венеційському кінофестивалі. Зараз драматургиня мешкає в Оксфорді на резиденції, де пише нові сценарії для європейських театрів та свою першу книгу.

Наталка Ворожбит в Оксфорді. Фото з приватного архіву

— У вересні я з донькою приїхала в Британію, але весь цей час багато їздила в Україну. І через цей рух не перенеслася в інший вимір. В Оксфорді однозначно працюється легше, бо нічого не відволікає від творчості, — розповідає Sestry Наталка Ворожбит.

— У мене була певна кількість замовлень на тексти і одна з причин, чому я погодилась виїхати, це розуміння того, що в Києві я такий обсяг роботи не подужаю. Бо в Києві ти весь час на емоційних гойдалках: на все реагуєш, не можеш сконцентруватися, а тут це можливо. Мені вдалося написати кілька пʼєс. Одна вже навіть поставлена — у минулому місяці я була на премʼєрі вистави «Неіснуючі» в Theater und Philharmonie в німецькому Ессені. Ще дві пʼєси я віддала, але яка на них чекає доля, наразі не знаю.

До того ж з Британії значно легше виїжджати на події в Європі, на які мене запрошують. Тож я ставлюся до мого перебування в Оксфорді як до тривалого відрядження. Інша справа, що емоційно ця відірваність від дому дуже важка, бо в мене у Києві чоловік, мама, яка несподівано загриміла до лікарні — на фоні новин про війну.

— За майже 800 днів з початку повномасштабного вторгнення у тебе склалося розуміння, як писати про війну?

— Не склалося. Цей досвід точно не перекипів і потребує багатьох років переосмислення. Але я не з тих, хто чекає. Рефлексую, як можу, по гарячих слідах. Перша моя пєʼса «Зелені коридори» була написана для німців через рік після повномасштабного вторгнення. Вона була про біженську хвилю, яка піднялась одразу після 24 лютого. Тоді у біженців був стан істерично-панічно-піднесений.

Вистава «Зелені коридори» за п'єсою Наталки Ворожбит. Фото з приватного архіву
За рік стан змінився, українці за кордоном стали відчувати себе дуже спустошеними, наче зависли десь між часом. Це дуже складний стан — фізично ти старієш, а ментально ніби стоїш на паузі і чекаєш, коли все закінчиться, коли повернешся додому.

Саме про цей стан моя п’єса «Неіснуючі».

Ну і потім ти ж постійно думаєш, як з іноземними глядачами говорити про війну. Якщо перші тексти були спрямовані налякати, шокувати, привернути увагу, то зараз намагаюся писати так, щоб цей досвід виглядав більш універсально, стосувався будь-якої родини, яка боїться втратити домівку, близьких, щоб глядачеві було легко поставити себе на наше місце.

«До теми ухилянтів я тільки делікатно підступилася, адже не знаю, що відчувають чоловіки»

— Митцям не позаздриш, зараз як ніколи треба балансувати з формами і темами, ловити «золоту середину», те, що багатьох зачіпає. З тими ж ухилянтами — онде болюча тема. Часто думаю, що у хлопців, які в жіночому одязі чи на дитячому матрасику втекли через кордон, на серці? 

— Ухилянти це ж не лише ті, що на матрасику тікають, а й ті, що сидять тихенько, працюють, але не йдуть до війська.

— В якій формі ти б написала про ухилянтів?

— Я писала один монолог на 15 хвилин на замовлення театру в Ліхтенштейні. Це монолог чоловіка, який прокидається вночі від вибухів і рефлексує на цю тему, тому що один його друг десь на фронті в окопі, а другий втік до Відню, катається собі десь в Альпах на лижах і пише весь час «Київ, як ти?» Колись всі троє вчились разом в консерваторії. Я до цієї теми тільки делікатно підступилася, тому що не знаю, що відчувають чоловіки.

Ухилянти — це важлива тема, але як про неї говорити, якщо з одного боку ми всі залежимо від тих, хто йде воювати і боронити нашу країну, а з іншого — жодна жінка, мати чи дружина, не може добровільно відпустити свого сина чи чоловіка на війну?
Вистава «Саша, винеси сміття» за сценарієм Наталки Ворожбит. Фото з приватного архіву

— Але чи зрозуміють ці тонкощі іноземці…

— Це і є головне завдання — дати їм відчути себе у цій шкірі.

До речі, я нещодавно їздила на премʼєру до Швеції, в Гетеборг, там українська режисерка Тамара Трунова поставила мої «Погані дороги» (пʼєса, написана в 2017 році на основі реальних подій на Донбасі, — Авт.). Вона зробила дуже круту річ — поставила цю виставу, але про шведів. Тобто жодного камуфляжу, ніяких українців. Тамара знайшла ключ. Це не українська экзотика в Швеції, це історія про те, як мирні громадяни Швеції можуть раптово взяти й опинитися у війні. І сьогодні «Погані дороги» очолюють рейтинг шведских вистав, хоча це взагалі перша постановка української пʼєси й української режисерки у Швеції.

Взагалі мої останні премʼєри мають дуже хороші рецензії в Європі, тому що потрапляють в якийсь глядацький нерв. І це єдине, що мене зараз насправді тішить.
Вистава «Погані дороги» Тамари Трунової за п'єсоюю Наталки Ворожбит. Фото з приватного архіву

— Які теми у звʼязку з Україною цікавлять європейців у 2024 році?

— Їх цікавить наша інтеграція, те, як ми одне одного розуміємо і як нам далі жити в одному суспільстві.

І все ж у 2024 році увага європейців значно менше до нас прикута, вони зосереджені на ізраїльсько-палестинській війні. Тож варто нагадувати, що насправді це не різні війни, а одна по суті Третя світова, яку розпочала Росія в Україні і розгойдала на Сході. Тому загрози для всього світу ще більше, ніхто не залишиться в стороні. Оця тема зараз чіпляє європейців.

«Голодомор — тема шекспірівського масштабу»

—  До речі, у театрах в Україні вистав про війну не так і багато. Ставлять класику, комедії… Не розумію, чи це від браку матеріалу, чи від того, що театри бояться збільшити стрес глядачу.

— Тут питання масштабніше: як з українським глядачем говорити про війну. Вганяти людей в ще більшу травму? Навіщо? Тоді як? Тему війни піднімають здебільшого незалежні театри, які можна на пальцях перерахувати. Режисерів, які роблять сучасні гострі історії, теж мало.

А з класикою, комедіями — всі знають як це робити — вторована стежка, квиточки продаються. Хоча ж можна взяти класику і її переосмислити. Мені часто пропонують адаптувати якийсь класичний твір. І я кожного разу запитую себе, чим чіпляє ця історія. Ну «Кайдашева сімʼя» зрозуміло чим — це наші одвічні актуальні граблі, але є твори, за які я просто відмовляюся братись.

З акторами популярного серіалу «Спіймати Кайдаша», який отримав премію «Золота Дзиґа 2021». Фото: з приватного архіву

Але більшість вистав, що йдуть у наших театрах — це просто ще одна версія класики. І я сижу на цих виставах і не розумію, чому це дивлюся, навіть якщо це добре зроблено. Може, це моя профдеформація, але в мене відчуття змарнованого часу. Мені треба, щоб зі мною говорили про те, що мені болить. І думаю, що це треба більшості глядачів, просто не всі це усвідомлюють, не всі мають досвід такої розмови.

Один-два походи на змістовні вистави дуже виховали б нашого глядача, а так у них залишається уявлення про театр як про таку собі архаїчну розважальну інституцію, де тобі роблять «добре». Ні, цього недостатньо.

І це особливо прикро в порівнянні: коли ти дивишся, як театр у більшості країн відгукується на події в Україні. У кожному театрі відбувається щось, повʼязане з Україною — читання, документальні вистави, постановки. Говорити з глядачем — це перше, що має робити театр. А у нас наче і бюджети є, і трупи — от тільки цей інструмент майже не використовують за призначенням.

Звісно, є виключення — Театр драматургів у Києві, львівський Театр ім. Заньковецької, Театр драми і комедії на лівому березі тощо.

— Але мені здається, що глядачам потрібні і смішні вистави, хай навіть сенсово порожні. Люди сміються дві години і цим лікуються.

— Навіть у розважальній формі можна говорити про важливі речі.

Добре, що попит на театр існує. Театр — одна з ознак мирного життя. Якщо раніше думав: «Гаразд, піду в інший раз, ще встигну», то тепер хочеться жити своє життя тут і зараз. Наповнене не тільки страхами і війною, але й мистецтвом. Плюс людина в театрі соціалізується — вона там зустрічає багато людей, які прийшли не в бомбосховище.

— Нещодавно польська театральна критикиня Лена Творковська із захопленням згадувала виставу за твоєю п’єсою «Зерносховище» і говорила про те, що в умовах війни в Україні є люди, які ставлять такі глобальні речі. При цьому ця вистава не про війну.

— Вона про передумови війни. Тема Голодомору дуже повʼязана із сьогоденням, її осмислення допомагає аналізувати історичні причини нинішньої війни, яку Росія веде в Україні.

Вистава «Зерносховище» отримала нагороду міжнародного фестивалю ГРА. Фото: Рівненський драматичний театр

— Пʼєсу про Голодомор тобі у 2009 році замовив Королівський Шекспірівський театр в Англії. Чому саме ця тема їх тоді зацікавила?

— Вони хотіли чогось глобального, хотіли історію про щось шекспірівського розмаху. Всі драматурги, яких запросили брати в цьому проєкті участь, пропонували свої ідеї. Я запропонувала Голодомор як одну з тем і британців вона вразила. Погодься, Голодомор — тема шекспірівського масштабу. І що важливо, вони про це нічого не знали і бажали дізнатися.

— Хочу розпитати про твій новий повнометражний фільм «Демони». Історія в ньому будується на стосунках між українкою та росіянином, між якими виникло кохання. Ця пʼєса була написана тобою ще у 2005 році, а фільм був на 90% відзнятий перед великою війною. Але ж зараз люди не те що стосунки, вони навіть слово «російський» не можуть сприймати без ненависті. Чи сприймуть люди це кіно?

— Мучуся цим питанням. Можливо, і ні, можливо, я буду проклята і привселюдно спалена десь у центрі Києва. Це непросто для сприйняття навіть мені, тому що бачити нині в росіянині людину дуже складно.

У цій історії росіянин — складний персонаж, якому іноді хочеться поспівчувати, а іноді вбити. Реакція суспільства на такі речі зараз категорична і радикальна. Люди зараз не здатні сприймати півтонів і це абсолютно зрозуміло. Але я намагалася бути чесною по відношенню до цієї історії, яка склалася набагато раніше. Йдеться про 90-ті, коли ці відносини сприймались не як трагедія. Це сатира на стосунки українців та росіян. Про радянський міф про росіян, під впливом якого ми довго знаходилися, про те, якими ми були наївними і як близько ми їх до себе підпустили.

Як завжди у мене, історія вийшла дуже самокритична — це багатьом українцям може бути неприємно. Важко сприймати критику в той момент, коли хочеться лише захищатися та перемагати. Але як пояснити, що здатність говорити про себе критично допомагає у порозумінні з тим же іноземним глядачем? Людина, здатна на рефлексії, викликає довіру. І цей фільм дуже розраховує на те, що люди, які його будуть дивитись, це розуміють.

Руслана Писанка встигла зіграти головну роль у фільмі за сценарієм Ворожбит «Демони». Фото з приватного архіву

— Головну роль у «Демонах» виконує нині покійна Руслана Писанка. Це її дебют як драматичної акторки. Як вдалось закінчити фільм вже без неї (Руслана Писанка померла 19 липня 2022 року, — Авт.)?

— Руслана дійсно приголомшлива у цьому фільмі. Аби закінчити фільм, я переписала ті сцени, в яких вона не встигла знятись. Але це фільму не на користь. У сценах, де героїня знаходиться спиною до камери, використали дублерку. Але те, що Руслана мала зіграти, здублювати неможливо. Тому її слова я вклала у вуста іншим персонажам.

— Після успішного серіалу «Спіймати Кайдаша» ти пишеш сценарій повнометражного фільму за мотивами повісті «В неділю рано зілля копала» — за твором однієї з перших українських літераторок-феміністок Ольги Кобилянської…

— Сценарій фільму вже готовий, але коли Film.UA його зніме — невідомо, тому що війна. А це повинно бути дороге кіно, бо це складна історична костюмована історія. Вона мені дуже подобається. Оскільки твір Кобилянської невеличкий, я вигадала ще кілька нових сюжетних ліній, створила додатковий всесвіт.

— І тут саме час спитати, як ти ставишся до хейту. Бо тільки-но стало відомо, що Ворожбит після «Кайдашевої сімʼї» взялась за Кобилянську, зʼявились дописи, що «ця особа» знову замахується на святе...

— Ну, я була готова, що це не всім зайде — «це ж классика, це ж святе, ми ж не маємо права паплюжити». Але в мене є щаслива риса — я не сижу і не читаю, хто що пише. І я ніколи не влізаю в срачі на фейсбуці, бо якщо зачіплюся, мені буде зле. Хтось від цього енергетично підживлюється, я — ні.

«Повітря свободи 90-х я повною мірою ковтнула з усіма його жахами й красотами»

— Сьогодні наша держава своєрідно підходить до питання кіновиробництва. У нас є приклад Другої світової війни, коли в СРСР у кіно вкладали чималі кошти, і люди втішалися цими фільмами. Чому зараз не знімати кіно про війну?

— Ти зараз ніби озвучуєш плани нашого Держкіно, коли вони описують, як будуть давати гроші на красиве патріотичне кіно про війну.

Люди, які здатні знімати справжнє кіно, зараз знаходяться у конфронтації з Держкіно. І поки ця державна інституція не знайде спільну мову з кіномитцями, яких вона повинна підтримувати, такого кіно не буде. Це замкнуте коло.

Але всі наші фільми зараз про війну, всі глибоко патріотичні й різні. І не тому, що такими є ідеологічні установки до нового конкурсу Держкіно. А тому що інакше неможливо.

Наталка Ворожбит у ролі режисерки фільму «Погані дороги». Фото з приватного архіву

— Згадала про твій сценарій до серіалу «Наша Галя», який ти сама охарактеризувала як історію про 90-ті та про наше дорослішання. Зйомки поки що на стопі, але ти ж пишеш про це книгу?

— Так, це в мене книжковий дебют. Адже погодься: коли як не зараз писати книжку, якщо на кіно немає грошей. Про пʼєси я вже не хочу навіть думати, так багато я їх написала за останні два роки. Відчуваю, що вже повторююся. А ця історія мені так подобається, що писати прямо хочеться.

Драматург постійно обмежує себе при написанні. Хронометраж історії — максимум дві години, в які треба вмістити всі ремарки і діалоги. П’єса — це концентрат. А проза дає свободу. Я навіть ловлю якесь натхнення…

— А якою у 90-ті була сама Наталка Ворожбит?

— Я була складним підлітком, бо в моєї мами були складні сімейні обставини, розлучення і все таке. Я зарано потрапила на вулицю і зрозуміла все, що з цим повʼязано. А ще райончик Дарниця, в якому я жила, точно не був найблагонадійнішим у Києві. Тож ковтнула я повітря свободи 90-х повною мірою — з усіма жахами та красотами. Господи, як згадаю, яка ж я була дурна, але якось вирулила. Більшість моїх тодішніх друзів або померли, або ведуть напівіснування, повʼязане з наркотиками та алкоголем. Це дуже сумна історія.

— Тобто обставини примусили тебе дуже рано подорослішати. Разом з цим негаразди зробили тебе сильною, що важливо у твоїй професії.

— Знаєш, я б залюбки жила без цього досвіду. Але так, письменнику що гірше дитинство, то краще — такий закон. Тож маю відпрацьовувати біографію...

20
хв

Наталка Ворожбит: «Як глядачка я хочу, аби в театрі зі мною говорили про те, що мені болить»

Оксана Гончарук

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

«Вибір цінностей»: українські митці представляють Польщу на бієнале у Венеції

Ексклюзив
20
хв

Як говорити з дітьми про війну?

Ексклюзив
20
хв

«Кримський міст» палатиме яскраво не тільки від Taurus, але й також від «Грому» і «Нептуна»

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress