Натиснувши "Прийміть усі файли cookie", ви погоджуєтесь із зберіганням файлів cookie на своєму пристрої для покращення навігації на сайті, аналізу використання сайту та допомоги в наших маркетингових зусиллях. Перегляньте нашу Політику конфіденційностідля отримання додаткової інформації.
Після шаленої (і заслуженої) популярності польського серіалу «1670» на Netflix, який багато тижнів перебував у топі переглядів українців, увага до кінематографу Польщі відчутно зросла в Україні
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
Netflix більше купує польського медіаконтенту, і він тепер з завидною постійністю є бажаним для українського глядача. Поки щасливці мають можливість подивитися новий фільм про класика Адама Міцкевича «Непевність», який 12 вересня вийшов в польський прокат, Sestry представляють короткий список особливо цікавих польських фільмів і серіалів, вже готових для перегляду на світових стрімінгах.
1. Снігу більше не буде (Śniegu już nigdy nie będzie, 2020)
Дивитися: Apple TV+
Фрагмент із фільму
Ідеальний фільм для презентації сучасної Польща з улюбленою для тамтешніх кінематографістів дошкульною самокритикою і грайливим сарказмом, зрозумілою історією та якісним її показом. Красивий, філософський і десь містичний, «Снігу більше не буде» показує — і це особливо прикметно — українця з Чорнобиля, котрий працює в Польщі масажистом багатих мешканців варшавського передмістя. Приходячи вже зі своєю кушеткою для масажу, він вислуховує кожного клієнта, дає поради, лікуючи, здається, не тільки руками і не тільки тіла. Тихий, погідний і втаємничений, герой інтригує й інших персонажів, і самих глядачів, не відповідаючи на питання — ким він насправді є. І цим фільм чи не найбільше бере. Не дивно, що він був висунутий Польщею на здобуття «Оскара», адже, попри авторство знаменитої Малгожати Шумовської, «Снігу більше не буде» не скандальний, а просто прекрасний.
2. Король утечі (Najmro: Kocha, kradnie, szanuje, 2024)
Дивитися: Netflix
Фрагмент з фільму
Українською перекладений за суттю, «Король утечі» про такого собі Здіслава Наймродського, котрий був легендою Варшави наприкінці голодних і босих 80-х років ХХ сторіччя, коли знайти в магазинах туалетний папір виглядало чистим щастям, а от Наймро міг дістати все, і навіть «туалетне» щастя. Дебютний фільм Матеуша Раковіча вдало демонструє все, що кіно в принципі мусить демонструвати: час заявлених подій, відтворений в найменших деталях жовтогарячих кольорах-під-минуле і кримінально-комедійний жанр, зумовлений діяльністю шахрая і аспектами його вдачі. Бо, власне, саме вдача героя змусила звернутися творців до цього історичного персонажу — Наймро 29 разів накивав п’ятами від поліції й правосуддя, вистрибуючи з вікна під часу суду, втікаючи від цілого натовпу поліціянтів посеред стоянки з купою машин і людей, містично зникаючи з в’язниці... Добре знятий і з цікавою історією, він є гарною розвагою.
3. Ватага (Wataha, 2014)
Дивитися: HBO Polska/MAX/Megogo*
Фрагмент із серіалу
Перший серіал, створений новоявленим польським представництвом американського сервісу «відео на запит» НВО. 3 сезони «Ватаги» — це і про Україну також, адже йдеться про прикордонників та поліцейських Польщі, залучених до запобігання контрабанди і діяльності мафії, яка тримає пальці на пульсі українсько-польського кордону з його нелегальними перевезення алкоголю та цигарок, наркотрафіком і торгівлею людьми. Українці тут є в сюжеті (звичайні люди та мафіозі), в ролях (Яків Ткаченко, Роб Фельдман, Дмитро Сова) і серед співаків музики в саундтреку (Марія Юрчишин-Кулик з гурту Tołhaje). І так чи так до сюжету заглядають росіяни (голова мафії є саме росіянка, що, до речі, збігається з реальність 10-х років XXI сторіччя), а один з поляків згадує, кажучи про українців — «вони воюють з зеленими чоловічками, а ви на них нападаєте». Це більше ніж кримінал, тут вже є політика.
*Американський кабельний канал HBO і стримінговий сервіс HBO Max офіційно не працюють в Україні, тому українські OTT-сервіси співпрацюють із ліцензіатами, які мають права на їхній контент. Згідно укладеної угоди доступ до повної бібліотеки HBO має український сервіс Megogo.
Засліплені вогнями (Ślepnąc od świateł, 2018)
Дивитися: HBO Europe / HBO Polska
Фрагмент із серіалу
Глибоке і потрібне проникнення в кримінальний світ наркодилерів для розуміння сучасного стану речей в Польщі. Недаремно, ой недаремно НВО замовило кліпмейкеру Кшиштофу Сконечному 8 серій — перед нами відкривається яскрава, жвава і кривава картина нічних клубів, вбивств конкурентів та повій, протидія босів і тупість поліції, і в центрі усього цього або над усім цим — один наркодилер — Куба (Каміл Нозиньскі). Колись він був цілком нормальним, мав за дівчину руду красуню та їздив до вражаючих місць. Але тепер лише згадує про добре. І не добре також, те, з чого він взагалі вийшов — а саме з української Прип’яті. Серіал переповнений жорсткими сценами і подіями, а їм протиставляються чарівливі кадри минулого, в яке Куба занурюється, мов у транс. Балансуючи між покидьками і вбивцями, він маніфестує собі поїхати до Аргентини і вибратися з гівна. Та чи так станеться?
Знахар (Znachor, 2023)
Дивитися: Netflix
Фрагмент із фільму
Рідкісної якості драма, що побудована на ґрунтовно втіленому історичному тлі. Це вже третя екранізація однойменного класичного польського роману Тадеуша Доленги-Мостовича, а друга, зроблена Єжи Гоффманом 1981 року, стала справжнім касовим хітом — її подивилося тільки в Польщі майже 6 мільйонів людей. Нова версія сучасна настільки, наскільки можна було зняти фільм без зміни часу, тобто події відбуваються так само наприкінці 30-х років ХХ сторіччя, як і раніше, але актори грають більш розкуто, як і показ історії професора хірургії Рафала Вілчура є швидшим і майстернішим. Сюжетно нічого не змінилося — спершу від професора йде дружина, розчарована його вибором більше часу приділяти роботі, а не родині, а потім напад на професора вуличних розбишак і удар по голові забирають у нього пам'ять. Фактично фільм говорить про те, що сталося через 15 років після цього. І ця розповідь гарна.
Журналіст, кінокритик, сценарист. Друкувався у понад 60 журналах, газетах та інтернет-сайтах. Опублікував понад 3 тисячі матеріалів. Був редактором відділу «кіно» в журналі «ШО», в журналі «Кіно Дайджест» був головним редактором, як і в українському представництві міжнародного журналу Total Film. 2015 року започаткував фестиваль «Тиждень кіновоскресіння Розстріляного відродження» (за фінансової підтримки Держкіно). 2018-го року брав участь у створенні Спілки кінокритиків України, фестивалю «Тиждень кінокритики», а пізніше — у створенні премії Спілки кінокритиків «Кіноколо». 2021 року був співтворцем Коростенського фестиваль вуличного кіно. 2020 року написав сценарій до повнометражного ігрового фільму військового екшну «Право на помсту» (у співпраці з Юлею Чернявською), а 2021 року — сценарій до повнометражного ігрового фільму кримінального еротичного трилеру «Ключі від пекла і від раю». Член Спілки кінокритиків України, Української кіноакадемії, Спілки журналістів України.
R E K L A M A
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
Її улюблене слово — «ніжність». Воно в історіях на сцені, у відношенні до глядачів і акторів, у її звʼязку з Харковом. Навіть джерелом власної сили у ці важкі часи вона вважає її — ніжність.
Оксана Дмітрієва — головна режисерка Харківського театру ляльок ім. Віктора Афанасьєва. Лялькам вона не зрадила навіть тоді, коли сталось повномасштабне вторгнення. Перша після 24 лютого вистава з'явилась вже влітку 2022 року. Її ляльки продовжили грати під землею у бомбосховищах і в театрі, незважаючи на обстріли. І виявилось, що це дуже потрібно людям.
Оксана Дмітрієва. Фото: Олексій Єрошенко/Ґвара Медіа
«Колеги жили в театрі, бо в місті було дуже страшно»
Оксана Гончарук: Наприкінці 2024 року ваша вистава «Жираф Монс» виборола перемогу на Всеукраїнському театральному фестивалі «GRA» як «найкраща вистава для дітей». Це одна з перших вистав військового часу, щемка історія про жирафеня, яке ховається у під'їзді в Харкові під час німецької окупації 1941 року. Це казка, чи насправді щось таке відбувалось?
Оксана Дмітрієва: Це харківська міська легенда, яку драматург Олег Михайлов перетворив на казку. Він зв’язав у цій історії дві війни: події, які відбувалися 80 років тому, і сьогодення. Як би сумно не було, історія повторюється. Але разом з тим ця історія єднає різні покоління місточком. У Олега вийшла щемлива оповідь, яку я полюбила одразу.
В цій казці, яка не зовсім і казка, є невимовна ніжність і надія на хороший фінал. Це можливість говорити з дітьми і дорослими щиро про те, що відбувається в місті і країні. То ж «Жираф Монс» — спроба театру говорити просто про складне.
Сценографію до вистави зробив харківський художник Костянтин Зоркін, який за свою роботу отримав власну премію «GRA».
І це не випадково, бо Костя — унікальний художник. Уявіть, він один зробив всю виставу, всіх ляльок, хоча зазвичай над виставою працює ціла команда. Але тоді більшість спеціалістів виїхала з міста, а чимало тих, хто залишився, не мали в собі сил повернутись до професії. Ми всі були розгублені.
Ці перші вистави були для нас, наче терапія, і потроху повертали до роботи. Ми працювали без фінансування. Це вже пізніше нашого «Жирафа Монса» підтримав «Дім Нюрнберга в Харкові». Але початок був складний. Хоча я відчувала, наче саме місто Харків допомагає нам знаходити і художні рішення, і матеріали.
Чи важко говорити з дітьми про війну та смерть — без всякого «сюсюкання»?
Коли працюєш над виставою для дітей, намагаєшся зрозуміти, як її буде сприймати дитина і як — дорослий, який прийде з малечею в театр. Діти дивляться виставу про війну сміливіше, ніж дорослі.
Люблю розповідати історію про знайому, яка привела на «Жирафа Монса» свого 4-річного сина. Він уважно дивився, мама йому все пояснювала, а після вистави малий сказав: «Добре, що жирафчика в кінці погодували, бо погано, якщо дитина голодна».
Жираф Монс
Але для дорослих це помітно болісні відчуття, тому що їм важко сприймати цей страшний час, в якому змушені виростати наші діти. І це чудово, що наш «Жираф» дозволяє дорослим плакати — в цей момент глядачі відкриваються, приймають ситуацію і продовжують жити і робити важливі для перемоги речі.
Аби не травмувати дітей, ми у виставі все проговорюємо обережно і так само обережно все показуємо. Наприклад, у виставі з неба падають не бомби, а каміння, яке кидають погані люди, що хочуть зробити боляче іншим. Тобто це лагідне проговорювання всіх тем, включно з темою смерті. Коли я працювала над цією виставою, то спілкувалась із психологами. Зараз це обов'язково потрібно робити, а ще — вивчати спецлітературу, щоб знати, як розмовляти з аудиторією будь-якого віку, адже ми всі травмовані війною.
А мовчати не можна.
З цією виставою у вас, мабуть, повʼязано багато теплих історій?
Звичайно. Наприклад, у театру є хороший друг Макс Розенфельд — це харківський архітектор та історик. Він потрапив на «Жирафа Монса» в той день, коли його донька, яка зараз живе у Німеччині, приїхала до Харкова. Перше, що дівчинка сказала татові, коли вийшла з потяга, це що в ляльковому театрі сьогодні прем'єра, тож треба поспішати. І Макс привів доньку на виставу.
Потім він розповідав, що коли піднялася завіса, і він побачив на сцені дитяче ліжко, в якому сиділо жирафеня, його «розірвало» і від історії, і від того, що поряд сиділа його дитина, яку він не бачив рік. Все це вилилось в те, що Розенфельд став ініціатором видання стильного артбуку — казки Олега Михайлова з чудовими фотографіями з вистави замість звичних ілюстрацій.
Одна зі сторінок артбуку
Ви розповідали, що 24 лютого виїхали з Харкова в Полтаву, чому саме туди?
Я до останнього не вірила, що може розпочатися повномасштабне вторгнення, хоча мої мама й сестра з Краматорську, тому ще з 2014 року знають, що таке війна. Сестра за кілька тижнів до 24 лютого вимагала від мене обіцянки: якщо почнеться найстрашніше, я обовʼязково виїду з Харкова. Тож я домовилась зі своєю подругою в Полтаві, що ми всі, якщо що, зупинимось у неї.
У мене в театрі на 24 лютого була призначена генеральна репетиція вистави «Мамаша Кураж» — такий містичний збіг.
Тож 24 лютого я пішла на роботу, паралельно намагаючись знайти квитки на потяг до Полтави. У театрі вже збирались мої колеги з родинами. Багато хто з них так і залишився жити в театрі на кілька наступних місяців, бо в місті було страшно. А Харківський театр ляльок — все ж старовинна будівля з міцними стінами й надійним підвалом. Тож у ньому знайшли прихисток понад сто людей. Пізніше, коли на вокзалах стало спокійніше, люди стали виїжджати.
А ви, навпаки, повернулись — попри небезпеку.
Я повернулась 22 березня. Тому що в Харкові залишились мої близькі, колеги. І тому що на відстані було страшніше. І мені дійсно стало трохи легше. Мама і сестра потім переїхали з Полтави в Дніпро, а зараз вони вже в Івано-Франківську — завдяки війні вивчають географію країни (всміхається).
Ляльки у бомбосховищі
Харківський театр ляльок почав працювати вже наприкінці березня 2022 року. Думаю багато хто думав, що ті лялькарі геть божевільні.
На той час більшість харків'ян жила в метро, тому що місто постійно обстрілювали. Ми з невеликою групою акторів, які залишились у місті, спробували організувати гастролі станціями харківського метрополітену. Зараз це звучить сюрреалістично, але в тій ситуації це була єдина можливість працювати.
Ще були студенти мого курсу у Харківському національному університеті мистецтв, і я всіх, хто був у місті, залучила до роботи. Так і сказала: «Друзі, давайте будемо разом, щоб не було так страшно». Я дуже їм вдячна. Бо, знаєте, деякі актори на мене дивились як на божевільну, а студенти підтримали, бо вірили мені. І свою дипломну виставу вони зіграли у метро.
Актори грають «Принцесу Цяточку» в харківському метро
Тобто дорослі актори вважали, що ляльки під бомбами жити не можуть?
Ні, не так категорично. Просто хтось весь свій час присвятив волонтерству, хтось записався в ТРО, хтось пішов у військо, когось накрила психологічна криза. Ми всі поверталися до творчості потроху, маленькими кроками. Але харківці дали нам віру, що ми повинні працювати, бо наша робота — не дрібниця.
Тож ми відновили теплу та ліричну дитячу виставу «Принцеса Цяточка» за пʼєсою нідерландської письменниці Анні Шмідт і стали грати її в метро. Це була дивовижна терапія і для акторів, і для глядачів. Бо в процесі глядачі рятували нас, а ми — їх. Мені це дарувало надію, що ми зі своєю дивною професією ще можемо бути потрібні в цьому навіженому світі.
Як виглядали ваші виступи в метро?
Ми грали вистави на всіх станціях. І на кожній станції атмосфера була іншою. На Салтівці, наприклад, людське горе відчувалось сильніше. Є у нас станція метро «Героїв праці». Там у березні 2022 року жили близько тисячі людей — уявіть собі цей простір.
А в нашій казці «Принцеса Цяточка» у акторів були такі високі перуки з білої напівпрозорої тканини, космічні на вигляд. І от актори в тих перуках з'являються на станції, де майже неможливо пройти. Вони йдуть поміж людей та їхніх речей, поміж домашніх тварин — котів, собак, навіть ігуан. А я дивлюсь на них і на межі свідомості фіксую думку, що, мабуть, так і виглядає постапокаліпсис.
На іншій станції метро я розмовляла із психологинею. Вона розповіла, що не знає, що б робила, якби тут не було дітей. А діти, ви розумієте, вони в цьому постапокаліпсисі були неймовірно щасливі і казали тій психологині, що не хочуть підніматися нагору, а хочуть назавжди залишитись жити в метро. Вона це пояснювала тим, що діти відчули увагу до себе, адже батьки нарешті стали приділяти їм більшу частину свого часу. Хіба це не сюрреалістично?
Дітям було легше, бо вони сприймали все, що відбувалось навколо, як гру.
У мене склалося відчуття, що діти в цій ситуації були сильнішими, ніж дорослі. Тому що насправді це вони тримали дорослих, вони були тим приводом, щоб боротися і виживати.
І там, у харківському метро, ми відчували багато ніжності. Всі ці погляди очі в очі, тактильні відчуття, обійми з глядачем. Бо театр зазвичай відокремлений від глядача, а тут все було дуже тісно. І це був цінний досвід
Зараз все трохи змінилось. Харків, звісно ж, шкода, тому що напруга тут щодня, але набагато страшніше те, що ми звикаємо жити в цієї напрузі.
Театр під землею. Фото: Вікорія Якименко
Отелло, який повернувся з війни
Що сьогодні відбувається навколо Харківського академічного театру ляльок ім. В. Афанасьєва? Я чула, що актори не отримують зарплатню і це руйнує театр.
Буквально кілька тижнів тому Харківська міська рада, хоча театр підпорядковується обласній військовій адміністрації, вирішила допомогти театрам з оплатою комунальних послуг. Це вже не перший рік для нас неабияка проблема, бо грошей на комуналку немає — ще трохи, і театр перестав би працювати. Я вдячна за це рішення міськраді.
У нас зараз просто мізерна зарплата. Ми не маємо можливості грати у своїх приміщеннях, а якщо хочемо грати, маємо платити за оренду. Ми не хочемо піднімати ціни на квитки, тому що для харківців це буде болісним ударом. Тому ось таке замкнене і зачароване коло.
У вас є відповідь, чому саме зараз люди хочуть бути в театрі, невже тільки задля відволікання думок?
Можливо, це знов-таки про «бути разом» і про терапію. Ми всі ніби заціпеніли, ніби скам'яніли від нашого щоденного стресу, горя, очікувань.
Ми сьогодні такі тверді «камінчики». Потрібно, аби хтось з нами розмовляв. Аби ми повернулися бодай ненадовго до нашого природного стану. Аби ми щось відчували, плакали і сміялися
Ви прийшли працювати в Харківський театр ляльок у 2007 році. Кажуть, що у радянські часи репертуару цього театру заздрили навіть у Москві.
Є легенда, що він був набагато кращий, ніж знаменитий Театр Образцова в Москві і що ідеї нашого театру потім з’являлися там. Тобто креатив методом творчого плагіату переносився у Москву. Була ще історія про те, що наш театр радянська влада хотіла прикрити як потужного конкурента московському театру. Начебто приїздила комісія з Москви і зробила висновок, що Харківський театр ляльок — це «живий труп». А ми і досі живі (всміхається).
Я вважаю, що театр — це живий організм, тому він не може існувати весь час з однією температурою: те, що наш театр потребує творчого оновлення, нових ідей, нового покоління акторів і режисерів, гостро відчувалось перед повномасштабним вторненням. У театральному просторі буквально дзвеніла напруга, було розуміння, що команді потрібно думати про зміни і про пошук нового. Війна все вирішила за нас. Все і всіх змінила.
Сьогодні в театральному середовищі багато суперечок, як показувати глядачу війну. І саме в цей час ви ставите в київському Театрі на Лівому березі «Отелло» — виставу не стільки про ревнощі, скільки про цю саму кляту війну.
Я не можу не говорити про війну, тому що вона присутня в моєму житті і про інше думати в мене не виходить
Я, наприклад, точно не можу зараз ставити комедію. Мені важливо перетравлювати засобами театру те, що відбувається зі мною як з людиною, з моїм тілом, з моїми відчуттями і реакціями тут і зараз.
Щодо «Отелло» в Києві, то це моя друга спроба поставити цю пʼєсу Шекспіра. Вперше я зробила це у 2023 році в Боснії в унікальному Сараєвському військовому театрі SARTR, який свою творчість присвячує актуальними суспільним темам і досвідам. Актори театру під час війни на Балканах (у 1992–1996 роках, — Авт.) були підлітками, і для багатьох з них мистецтво театру — це спосіб пережити травму війни. Під час облоги Сараєво там не працювало нічого, окрім цього театру і академії мистецтв. І люди під обстрілами бігали дивитися вистави.
«Отелло». Фото: Костянтин Мохнач/Театр на Лівому березі
Але сараєвський «Отелло» — все ж інша вистава. У Києві актори грають драму про випалений рай, про скалічений війною світ і про перспективи, як цей світ відновити. Отелло і Яго, з якого я не робила зрадника, — це люди, травмовані війною. Мій «Отелло» — про крихкість людську, про те, що людина повертається з війни, але війна все одно не закінчується. Вона продовжує жити всередині нас. І продовжує вбивати. Тому навіть така дрібнички, як хустка, може зруйнувати людське щастя.
«Поляки нам потім говорили: «Ви дуже сильні»
А от щодо лялькарства — чим відрізняється український театр ляльок від, наприклад, польского?
Театри ляльок в Польщі потужні, а університети для лялькарів прекрасні. Наприклад, є академія мрії в Білостоці — туди на навчання потрапили кілька моїх студентів вже під час повномасштабної війни. Там інші методи викладання і по-іншому працює система. По-перше, вона студентоцентрична, по-друге, у студентів є можливість вчитися у великої кількості майстрів. Зрештою вони дізнаються про методи роботи з різними типами ляльок — маріонеткою, планшетною, ростовою. У них є можливість обрати свій театр. Мені здається, нам є чому повчитися у поляків. Хоча і наш театр напрочуд цікавий. Але ось ця варіативність, багатовекторність траєкторій розвитку польського театру мені страшенно імпонує.
У 2022 році ми побували у Варшаві на Фестивалі для дітей «Корчак сьогодні». Привезли нашу першу виставу про війну для підлітків «Я норм» за п'єсою Ніни Захоженко (премʼєра відбулася у Харкові в липні 2022, — Авт.). Ця вистава — щоденник рефлексій підлітків з Бучі, які розмірковують про перші дні повномасштабного вторгнення та окупації. Це була наша перша спроба аналізувати страшні події в Україні та розмовляти про війну. Там різні голоси і різні історії, кожен обирав свій шлях: хтось їхав, хтось лишався, хтось йшов боротися. Поляки після цієї вистави говорили: «Ви дуже, дуже сильні».
Вистава «Я — норм» про життя підлітків в окупації.
Ви грали цю виставу також у Німеччині та Франції на фестивалі в Шарлевілі.
Саме так. І, спостерігаючи за реакцією іноземної аудиторії, я зрозуміла, що це справжня культурна дипломатія.
Разом з тим «Я — норм» була важливішою все ж для українців, які зараз вимушено за кордоном. Під час гастролей у нас були зустрічі. Пам'ятаю дівчину з Бахмута, яка своїм тілом закрила брата під час обстрілу, — їй зробили операцію в Німеччині. Вона розмовляла з нашими акторами і дякувала за те, що завдяки виставі наче ненадовго повернулась додому…
Найбільш авторський фільм серед усіх цьогорічних лауреатів «Оскару», «Бруталіст», позначає собою кіно як давно забуте поєднання складної мистецької форми, важких філософських сенсів і гидкої та грубої реальності, тобто те, що більшість людей не надто хоче дивитися і, сказати б, зумисно відкидає через зрозумілу напруженість осмислення і болючість рефлексій. Через це цілком закономірна байдужість американських кіноакадеміків – «Бруталіста», як і передбачали букмейкери, обійшло простецьке і святкове кіно про російського багатія.
Як правило, на «Оскар» таке кіно не проходить, тим паче в 10 номінаціях. «Краса по-американськи» Сема Мендеса в 2000-му дещо змінила підхід. «Артист» Мішеля Хазанавічуса в 2012-му ще більше, але остаточно поворот зробили «Паразити» Пон Джун Хо 2020-го року. «Бруталіст» — черговий мистецький здвиг
Кажучи просто, «Бруталіст» є старим добрим ударом під дих. Бо він каламутний за змістом, не зрозумілим відразу, збиває з пантелику і моментами збиває дихання. Бо треба продиратися крізь хащі неоднозначних образів, розкидані автором на всьому шляху до фіналу, намагаючись второпати — що ж автор мав на увазі? А це часом не просто і часто неприємно, викликаючи ледь не крик, затинаючись — ччччому??? чччорт-забирай тут чорт-ногу-зломить. Втім, ні, не зломить, і не чорт, власне, адже тут мова про Бога (завуальовано) — і все врешті на момент фіналу стає на свої місця (буквально).
Історія угорського єврея Ласло Тота (Едріан Броуді), емігранта з Європи, — це, на перший погляд, історія класичного «американця» — іноземця в пошуках кращої долі й Американської Мрії (яку він таки досягає, треба сказати). На другий погляд — очима українців, поляків і тепер багатьох в Європі — це історія, яку, мов прапор, не бажаючи цього, підхопили українці, так само втікаючи від знищення і концтаборів, тепер будованих росіянами. Але перший погляд є правильним лише з огляду на сюжет, не більше. Звідки саме втікав герой до США сказано лише в епілозі, і це могло б відразу дати напрямок думок глядачеві. Але не дає (як і ми не дамо), тому користуємося інформацію відкритою вже на початку: йдеться про 1947 рік, герой — єврей, а його дружина з племінницею, теж євреї, застрягли на кордоні з Австрією.
Головний герой із дружиною
Він приїздить до брата, маючи в арсеналі тільки архітектурну освіту, певну кількість втілених в Будапешті проєктів і знання англійської мови. І це багато, принаймні, відмінно від інших новоприбулих до Нового світу. Ніби все ок, та насправді ні. Бреді Корбет відразу задає ритм розвитку подій, обираючи навмисно стрибаючу, зигзагоподібну доріжку сюжету, яка драматургійно піднімається до позитиву потім киває вниз до негативу, знову піднімається вгору — і знову пірнає вниз. Така ж крива і стосовно зміни простору: життя Ласло йде з темряви початку до поступово світлішого кінця, зі стиснутої повоєнної Європи до широкої мирної Америки, з хаосу до визначеності.
І так само є розвиток героя — він є, герой розвивається, міняється, та не завжди зміни в героєві та в його житті є добрими. А й ще всі ці стрибки-падіння — як і карколомні проєкти Ласло — мають прихований зміст, як речі відкидають тіні, творені направленим світлом. І, певно, можна сказати — світлом правди
Високий, з видним гакоподібним носом, постійно смалячи цигарки, в білих сорочках з застібнутим верхнім ґудзиком, Ласло має потенціал привабливості, як чоловік, і шанс бути прийнятим у вищому середовищі, як здатний триматися гідно. Перший замовник, син заможного батька, Гаррісон Лі Ван Бюрен (Гай Пірс), бажаючи зробити тому сюрприз, замовляє у Ласло і його брата дизайнерський концепт для батькового кабінету, отримуючи насправді видатну роботу, але неприйнятну для батька, нетерплячого до сюрпризів, а відтак неоплачену. Далі дружина брата кидає на Ласло звабливий погляд, а коли він, маючи в серці любов до своєї дружини, не відповідає їй взаємністю, зводить на нього наклеп перед своїм чоловіком, і той виганяє Ласло на вулицю. Попередній замовник, тобто той-таки батько, повертається до Ласло, врешті оцінивши роботу майстра, знайшовши вражаючи публікації про нього ще довоєнних часів. Але запропонований ним проєкт, масштабний громадський центр в конструктивістському стилі протестантських церков, на роки закручує Ласло в м’ясорубку будівництва, сварок і стресу. До нього таки повертається дружина, але калікою у візку. Племінниця ж залишається на довгий час німою. А сам Ласло продовжує вбивати себе героїном…
Здавалося б, все дико і страшно, а Ласло є стандартизованою жертвою, перекрученою умовами капіталізму
Та Корбету йдеться не так про капіталізм — як може виглядати лівацько-орієнтованому глядачеві — а про людей; про Людину в запропонованих умовах; про деталі історії. Цих деталей — маса, і ув’язання їх в одне геометрично складне і зрозуміле ціле робить Корбету честь. Після цього фільму і такої роботи його доречно назвати майстром, що суголосне самому майстру Ласло Тоту. Корбету, як і Тоту, вдалося вибудувати надзвичайно трудомісткий концепт: якщо Ласло будував не просто «протестантський центр», а консолідацію свого пекельного минулого, лицемірно відкритого теперішнього і небесної надії майбуття, то режисер фільму спочатку виводив ідеї протилежних соціальних конструкцій «багаті-бідні», «місцеві-приїжджі», «євреї-християни», де не має правих і не правих, а були Люди у своїх формах життя. Самовпевненим і жорстоким самодурам протистояли схиблені мудаки і легковірні слабаки. Потому Корбет вийшов на те, що є вічне — на відданість. Все просто. А починалось так складно, зважаючи на міріади нюансів в словах і поглядах, думках і діях. Як і завше в житті, які не бувають простими, хто б що там не говорив.
Невіруючий головний герой — чи краще сказати онімілий до віри після перебування в пеклі — йде до Бога манівцями, обходячи навколо. І в діалозі з племінницею — яка заговорила! — на її рішення переїхати до новоствореної держави Ізраїль з поясненням «ми — євреї», питає: «А ми тут що не євреї?»
У відповідь він не чує нового пояснення, хоча, звісно, племінниця могла б нагородити три міхи козячої вовни, та Корбет, ще й сценарист, мовчить, і цим видає суть. За мовчанням ховається правда. Як не зміг промовити на звинувачення щось достойне Ван Бюрен, бо правда пекла його і допекла до смерті. Як не зміг Ласло сказати правду дружині про свою наркозалежність, яка, втім, в дивний — дивовижний? — спосіб врятувала таки його дружину. Як нічого не сказала племінниця, бо повернення на віднайдену історичну батьківщину євреїв була історичним наслідком колись зазначеної причини. Так, герой позбавлений всіх можливих -ізмів — він не сіоніст, соціаліст, капіталіст чи американіст, не модерніст і не академіст, не пуританіст і не гомосексуаліст, про що він говорить, не нігіліст чи трагіст, хоча драматизму в його житті аж забагато. І багато брутального, грубого, жорсткого, жорстокого і садистського. І художнього. Корбет зробив фільм про художника, що творить крізь біль, страждання, щем, утиски і наклепи, звинувачення і ґвалт. Бо для нього творити — це життя. А без — смерть. Це важке кіно. Та його треба подивитися. Незважаючи на 3 години 34 хвилин екранного часу. І подивитися треба двічі. Що б ще й кайфонути від величі Едріана Броуді, який вже вдруге в житті отримав «Оскара». Тепер — цілком заслужено.
Коли починається і закінчується прийом у дитячі садки Варшави, Кракова, Вроцлава, Гданська й Білостока?
З початку березня й аж до 20 березня до 13:00 у Варшаві триває процес електронного запису й набору в державні дитячі садочки. Подати заявку можна за посиланням.
Якщо ви не встигли подати заявку онлайн до 20 березня, 21 березня можна зробити це офлайн до 16:00.
У Кракові набір розпочався 3 березня 2025 року і триватиме до 31 березня. Подати заявку можна за допомогою рекрутаційного сервісу.
У Вроцлаві набір до дитсадків розпочнеться 20 березня і закінчується 27 березня 2025 року. Але буде ще другий етап, коли можна були зареєструватися на вільні місця, що залишилися, — з 21 до 23 травня до 15:00. У Гданську та Білостоці онлайн-набір можливий з 10 березня до 21 березня.
Основні правила набору в дитсадки Польщі
Батьки самостійно обирають садок і заповнюють форму заяви. Для цього потрібні номери PESEL одного з батьків і дитини. Можна вибрати 3-5 садків, але при виборі кількох варіантів завжди необхідно вказувати варіанти за пріоритетом.
На 2025-2026 навчальний рік прийматимуть дітей 2019-2022 років народження. Як виняток дитина може почати ходити в дитячий садок з 2,5 років (2023 року народження). Однак у такій ситуації рішення приймає безпосередньо директор дитсадка. Шестирічки повинні пройти один рік дошкільної підготовки в дитячому садку або відділенні дитячого садка.
Якщо дитину не приймуть під час набору до жодного з обраних батьками і вказаних у заяві дитсадків, гміна має надати місце в іншому.
Є певні критерії, згідно з якими дитина може отримати пріоритет при наборі, а саме:
• дитина з багатодітної родини • дитина з інвалідністю • дитина, чиї батьки або брати та сестри є інвалідами • дитина, яку виховує один з батьків • дитина з прийомної родини • дитина, чиї брати/сестри вже ходять в обраний садок.
Ці критерії є рівноцінними для кожної гімни і завжди є перевагою при відборі. Є також другорядні критерії, що встановлюються органами місцевого самоврядування.
Якщо ваша дитина вже ходить в садок, вам все одно треба щороку підписувати заяву про бажання продовжити отримання освіти в цьому закладі (якщо не збираєтеся шукати новий садок). Набір до державних дитячих садків суворо регламентований законодавством, що забезпечує рівний доступ до дошкільної освіти. Всі ці правила спрямовані на створення справедливої системи, що враховує різноманітні потреби дітей та родин.
Як подати апеляцію, якщо не прийняли в дитсадок?
Заяву про прийом дитини до дитячого садка розглядає приймальна комісія. Але її рішення можна оскаржити, а тим часом ще й взяти участь в додаткових наборах. Рішення комісії оскаржується не пізніше, ніж через три дні після отримання офіційної відповіді. Спочатку апеляцію розглядає директор дошкільного закладу. Якщо він все одно відмовляється прийняти вашу дитину до дитячого садка, ви можете подати скаргу до адміністративного суду.
Прийом у недержавні дитячі садки. Як записатись у приватний садочок?
Правила набору в недержавні дитячі садки можуть відрізнятися, оскільки вони встановлюються не гміною, а дирекцією чи власниками закладу. Приватні дитячі садки можуть розробити власні критерії, які не повинні точно відповідати положенням державних установ.
Зазвичай сюди можна потрапити майже в будь-який час, якщо є, чим платити. Приватні садочки коштують в середньому 1000-4000 злотих в місяць (розцінки Варшави). Перевагою приватних дитсадків є свобода у створенні власних правил, гнучкість і відсутність дискримінації.
У Польщі подорожі автодомом користуються популярністю. Кемпер можна не тільки купити, але й взяти в оренду. Ціна оренди кемпера залежить від сезону: найдорожчий період — з червня по вересень — коштує 600-800 злотих за добу в залежності від моделі. У квітні, травні, вересні, жовтні — дешевше: 450-650 злотих/доба. А найприємніші ціни в березні й листопаді — 400-500 злотих/доба.
Як вибрати модель автотрейлера
Найпопулярніша модель кемпера в Польщі — MERCEDES Balcamp SP720. Комфортним цей автодім буде для максимум чотирьох дорослих: тут можна готувати, прийняти душ, тут є холодильник і спальні місця. Зручними і більшими (на 5 спальних місць) є моделі Kronos 284M и Kronos 265TL.
Що потрібно для подорожі автодомом
Для поїздок підійде звичайне посвідчення водія категорії B. Є можливість орендувати кемпер з водієм, який вже знає всі популярні маршрути в країні.
За оренду будинку на колесах треба буде залишити заставу: від 3 до 6 тисяч злотих. Ці гроші вам повернуть після подорожі, якщо автомобіль буде неушкодженим і чистим. Зазвичай гроші повертають без проблем, адже автівка застрахована, але можуть вирахувати частину коштів за брудний салон, сміття та меншу кількість палива в бензобаку.
Готель на колесах
Також в Польщі є окрема категорія кемперів преміум-класу, оренда якіх буде значно дорожчою — від 2000 до 2900 злотих за добу у високий сезон. Від звичайного автотрейлера його відрізняє сучасний дизайн салону, максимальна укомплектованість і більша кількість спальних місць. Це вже як готель на колесах: білизна, рушники, весь посуд, базові продукти, снеки й вода, телевізор тощо. Є можливість розкласти навіс і стіл, аби відпочити на природі. Зазвичай в таких автодомах залишають розкладні столи й стільці, набори для ігор на свіжому повітрі, креми від комарів, аптечку, гігієнічні засоби, також є кріплення для велосипедів і містке сховище для речей. Іноді навіть є сауна! Але кожна нова опція — це додаткові кошти.
Як купити кемпер у Польщі
Купити кемпер у Польщі можна за 40-тисяч 250 злотих. Зазвичай хороший автомобіль в базовій або вище середнього комплектації коштує 100-130 тисяч злотих. Купують також старі автотрейлери й самостійно їх доробляють. Популярним варіантом є купівля на американських аукціонах, де ціни набагато нижчі. Наприклад, там можна придбати хороший кемпер за 60 000 злотих.
Найкращі маршрути для подорожі кемпером у Польщі
Насамперед — це дорога до Балтійського узбережжя. Воно надзвичайно красиве, до того ж там чимало місць для зупинки (кемпінгів).
Не менш красивою буде подорож до Західного Помор’я (Pomorze Zachodnie), наприклад, у райони навколо Свіноуйсьце, Мендзиздроє чи Реваля. У цьому регіоні теж багато кемпінгів європейського рівня.
Озеро Соліна (Jezioro Solińskie) — також одне з улюблених місць для кемпоманів у Польщі. Озеро та Бещади гарантують краєвиди, як з рекламних проспектів. А зупинитися можна, приміром, у Соліні чи Полянчику, де є вибір кемпінгів.
Також великий вибір кемпінгів на Мазурах. Вибір місць тут настільки великий, що кожен дійсно зможе знайти щось для себе. Якщо вам подобається спокій і тиша, можна подумати про те, щоб відправитися трохи далі — до національного парку Бебжа.
Мендзибродське озеро (Jezioro Międzybrodzkie) — маловідоме чарівне місце, розташоване недалеко від Живця. Живецькі Бескиди — одне з найкрасивіших місць Польщі, де завжди тихо і немає натовпу. До того ж тут є цікаві туристичні місця. Наприклад, Живецький музей пивоваріння чи міні-зоопарк, який так люблять діти.
На Краківсько-Ченстоховській височині (Jura Krakowsko-Częstochowska) також значна кількість кемпінгів і лісових стоянок. А ось в Щавниці (Szczawnica), де все це також є, можна на додачу спробувати рафтинг по річці Дунаєць.
Вартість ночівлі в кемпінгах Польщі на власному авто складає 80-150 злотих.
Карту кемпінгів Польщі доступна за посиланням. Найбільша база кемпінгів у Європі знаходиться тут.
Лікар загальної практики (або сімейний лікар) — це людина, з якої починається ваш подальший шлях в системі польської медицини. Вся наступна медична допомога в системі NFZ (Narodowy Fundusz Zdrowia — Національний фонд здоров’я) надається лише з направленням від сімейного лікаря.
Потрапити на прийом без направлення можна до таких лікарів: психіатр, гінеколог та акушер, онколог, венеролог, стоматолог.
Для того, щоб отримувати безкоштовні консультації сімейного лікаря в Польщі потрібно бути застрахованим в системі державного медичного страхування та платити відрахування до ZUS (Zakład Ubezpieczeń Społecznych — Заклад соціального страхування). В інших випадках вам необхідно оформити приватну медичну страховку. У випадку звернення незастрахованої особи до медичних закладів будьте готові отримати медичні рахунки, або ж одразу звертайтеся за приватною медичною допомогою.
Якщо українці працюють в Польщі на основі трудового договору (Umowa o pracę), цивільно-правного договору (Umowa zlecenie), приїхали в Польщу після 24 лютого 2022 року (мають pesel з актуальним статусом UKR) — вони мають право на безоплатну медичну допомогу нарівні з громадянами країни.
Для укладання декларації з сімейним лікарем в Польщі вони можуть скористатися таким алгоритмом:
1. Відкрити Google-maps та знайти найближчу до себе Przychodnia POZ (Podstawowa Opieka Zdrowotna) — поліклініку первинної медичної допомоги, де приймають сімейні лікарі, терапевти та педіатри. Шукайте, щоб там була позначка NFZ. Перевірити, чи законтрактований заклад з NFZ можна тут. Вона може бути як у муніципальних, так і у приватних закладів. Часто там є оцінка роботи закладу, відгуки, за якими можна скласти уявлення про медичний сервіс конкретного закладу.
Перевірити відгуки на конкретного лікаря можна також у додатках типу https://www.znanylekarz.pl/, де можна вписати ім'я прізвища лікаря та подивитися відгуки.
2. Записатися на перший прийом до сімейного лікаря в Польщі
Медичний заклад забезпечує доступ до послуг лікаря первинної ланки відповідно до встановленого графіка роботи. Це можливо з понеділка по п'ятницю, з 8:00 до 18:00. Винятком є державні свята, тож слідкуйте за календарем державних свят у Польщі.
Записатися на прийом можна телефоном, який вказаний контактним на сторінці закладу, можна зробити це особисто (з власного досвіду — період очікування прийому сімейного лікаря в Польщі займав 1-3 дні). У випадку дійсно гострого стану, лікар може прийняти вас одразу після звернення. Також записатися до сімейного лікаря можна онлайн.
Для укладання декларації з сімейним лікарем онлайн можна скористатися безкоштовним мобільним додатком Internetowe Konto Pacjenta (IKP), в який можна зайти через сайт pacjent.gov.pl. Обліковий запис пацієнта зареєстрований для кожної особи, яка отримала ідентифікаційний номер PESEL.
Перший раз його треба активувати через “профіль зауфаний” (profil zaufany), або через один з банків, які входять для партнерської програми. У додатку необхідно знайти в розділ «Мій Обліковий запис», внизу сторінки, під заголовком «Ваша первинна медична допомога (POZ)», знайти відповідну позицію і клацнути «Заповнити декларацію», після вибору закладу/поліклініки вибрати лікаря, медсестру і акушерку (для вагітних жінок), потім підтвердити заповнені пункти.
Друга можливість записатися через додаток –це сервіс LikarPL, що працює українською, російською і англійською мовами. Перед візитом заповніть спеціальну форму обраною мовою, вказавши основні дані про стан здоров'я. Це допоможе лікарю підготуватися до прийому.
Форма доступна на комп'ютері та телефоні.
Після заповнення збережіть її номер, він знадобиться лікарю.
Форму можна завантажити та роздрукувати .
Під час консультування лікар використовуватиме спеціальний модуль: ваші слова українською будуть розшифровані польською, відповіді лікаря польською відображаються українською мовою.
Як підготуватися до візиту в поліклініку первинної ланки?
Часто українці бояться йти на візит для польських лікарів через страх мовного бар'єру. Ви можете прийти з членом сім'ї, опікуном або іншим для моральної підтримки. Якщо ви не володієте польською мовою, з вами має бути людина, яка допоможе у спілкуванні з лікарем. Заздалегідь можна написати текст, або підготувати фрази, які ви хочете обговорити з лікарем. Ось тут є словник медичних термінів та словник пацієнта, які вам стануть в нагоді.
Що ще треба знати під час візиту до сімейного лікаря в Польщі?
Приходьте приблизно за 5 хвилин до запланованого часу, враховуючи правила медичного закладу.
Майте з собою документи (паспорт або інший документ із відміткою про в’їзд до Польщі після 24 лютого 2022 року, pesel, карта побиту тощо).
Чекайте, поки вас запросити зайти — у кабінеті може бути інший пацієнт.
Відповідайте на запитання чітко та чесно — це допоможе швидше поставити правильний діагноз.
Якщо вам щось незрозуміло, не соромтесь перепитати.
Якщо у вас симптоми застуди, носіть маску навіть, якщо це не є обов'язковою вимогою.
Заздалегідь підготуйте: список ліків, які ви використовуєте (якщо приймаєте українські – знайдіть їх польський аналог), результати аналізів та обстежень, проведених нещодавно, виписки з лікарень та інформаційні картки з іншими консультаціями (за наявності), запитання до лікаря (розташуйте їх порядок у важливості, щоб встигнути обговорити головне).
Середня тривалість прийому сімейного лікаря в Польщі становить 10-15 хвилин. У цей час лікар з'ясує вашу проблему, оглянеться, поставить діагноз або призначить подальшу діагностику чи лікування.
Якщо сімейний лікар в Польщі відмовляє в укладенні декларації
Це часто стається з українцями, які мають pesel UKR. Заклад мотивує це тим, що вони нададуть допомогу за зверненням, однак не мають підстав укладати декларацію. Під час звернення на “гарячу лінію” там також підтвердили, що заклад має право укладати декларації з працюючими українцями, однак поки діє статус тимчасового захисту у медичній допомозі українцям не мають права відмовляти.
Ви маєте право двічі на рік безкоштовно змінити лікаря, акушерку або медсестру первинної медичної допомоги (ПОЗ) без пояснення причин. За кожну додаткову зміну іншу сплатити 80 злотих.
Безкоштовна зміна лікаря можлива також в таких випадках:
зміна місця проживання;
припинення роботи обраного закладу;
закриття поліклініки;
досягнення 18-річного віку (якщо раніше пацієнт був у педіатра);
інші обґрунтовані причини з боку лікаря або закладу.
Як потрапити до сімейного лікаря чи вузькопрофільного фахівця без черги
Як писали вище, період очікування візиту до вузькопрофільного лікаря, нетривалий. Однак якщо ви хочете потрапити до сімейного лікаря або вузькопрофільного фахівця без направлення, вам варто звернутися до лікарів приватної медицини.
Знайти його в своєму місті дуже легко за допомогою мобільного додатку znanylekarz.pl. Там у пошуку обирайте своє місто, або сусідні, напрямок, бажані дати – і шукайте лікаря. Однак врахуйте, що платна консультація коштує від 200-450 злотих в залежності від кваліфікації лікаря.
Часто в Польщі практикується таке, що люди звертаються для лікаря приватної практики, який працює також в системі NFZ, щоб отримати направлення на операцію, на високотехнологічне обстеження.
Якщо сімейний лікар виписав таке направлення для вас, то тут вже доведеться чекати своєї черги. Знайти найближчі вільні терміни “черги по нфз” можна за цим посиланням.
Там необхідно обрати напрямок, за яким ви маєте направлення, воєводство (тут немає територіальної прив’язки, дивіться, щоб вам було найближче). Далі складаєте список всіх доступних закладів та телефонуєте, щоб записатися. Це може бути трохи стресово, ви часто будете чути звук “зайнято”, але терпіння та наполегливість – і все вийде. Для отримання екстреної допомоги — звертайтеся на Швидку, у вихідні, вечірні\нічні та святкові години на SOR (заклад невідкладної медичної допомоги).
Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.