Ексклюзив
20
хв

Українські актори на війні: новий сценарій життя

Повномасштабне вторгнення РФ в Україну в лютому 2022 року зумовило значне збільшення українського війська — і представники мистецького прошарку країни, актори кіно і театру, доєдналися до лав ЗСУ на рівні з іншими

Ярослав Підгора-Гвяздовський

Українські артисти театру та кіно йдуть до армії. Колаж Sestry

No items found.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

Попри полеміку, чи варто посилати на війну людей мистецтва, питання захисту батьківщини добровольцями не піднімається, оскільки є проявом совісті та індивідуального вибору. Не всі люди мистецтва виявили сміливість стати воїнами в перші дні чи місяці вторгнення. Але їх було чимало. Хтось з них уже мав уявлення про військову справу, хтось навіть був ветераном війни, яку Росія розпочала ще 2014-го року. А хтось тримав зброю в руках винятково муляжну, вживану на зйомках фільмів та серіалів. Так чи інакше, кожний з них мусив надовго призвичаїтися до нової, некінематографічної реальності, де можуть загинути по-справжньому, — і другого дублю вже не буде. Як це сталося для деяких, навічно записаних у небесне військо. Хтось отримав поранення і зміг одужати. Хтось знову повернувся до акторства, оминувши участі попередніх. Так чи так, але війна внесла свої корективи до сценаріїв життя чи не більшості українців, і нові ролі вже не грати, а проживати були змушені й ті, хто їх раніше втілював винятково і в межах безпечного простору кадру.          

Сергій Філімонов, позивний «Філя»

Актор воює у найгарячіших точках фронту. Фото: приватний архів

Актор-за-випадком, Сергій був запрошений на знімальний майданчик не-режисером-за-освітою Олегом Сенцовим. І роль у фільмі «Носоріг» стала поки єдиною у Сергія, але знаковою, та й ще у знаковому українському фільмі. Створений у копродукції з Польщею та Німеччиною, «Носоріг» був представлений на Торонтському, Венеційському та Варшавському кінофестивалях, а Філімонов отримав призи як кращий актор на фестивалях у Батумі і Стокгольмі (Українська кіноакадемія назвала його кращим актором 2022 року). Втім, відразу після київської прем’єри в лютому 2022-го, Сергій пішов до війська, продовжуючи робити те, до чого вже 8 років готувався.

Йому не було і двадцяти, коли він отримав досвід Майдану. Потім брав участь в АТО як розвідник, в 2015-му став головою Цивільного корпусу Азов

З 2017-го року з Національним корпусом боровся, зокрема, проти незаконних забудов. Непримиримий активіст, ініціатор громадських, спортивних та освітніх програм, Сергій з моменту повномасштабного вторгнення увійшов до підрозділу «Правого сектору» «Вовки Да Вінчі», підпорядкованого особисто командувачу Сухопутних військ, а згодом став комбатом, воюючи в найбільш небезпечних точках фронту.        

Володимир Ращук, позивний «Артист»

Володимир Ращук під час війни принципово перестав розмовляти російською. Фото: приватний архів

«Російськомовний актор з Маріуполя», як Володимир називав сам себе, він 16-ть сезонів відіграв у київському театрі ім. Лесі Українки, хоча перші два роки в професії грав у маріупольскому театрі (в 2022 році розбомбленому росіянами). У кіно ж його знають за серіалами «Відділ 44» та «Королі палат», а також фільмами «Бобот та Енергія всесвіту» й «Джура-королевич». Імпозантний та харизматичний, він вмів добре говорити і смішити, захоплюючи силою та вібраціями голосу.

Але після того, як його дружина і донька з 24 лютого почали переховуватися в підвалі, рятуючись від російських обстрілів, Ращук записався до піхотного батальйону «Свобода» Національної гвардії України, мотивований знищити загрозу його родині та державі

Не вмів стріляти — навчився. Брав участь в боях за Київ, Бровари, Ірпінь, Бучу, Гостомель, а потім Рубіжне, Сєвєродонецьк і Бахмут. Ще до великої війни мріяв зіграти солдата, але зіграв його, коли ним став, встигнувши між ротаціями знятися у військовій трагікомедії «Позивний “Тамада”». Зараз як лейтенант і командир роти воює на одному з найбільш гарячих напрямків, Бахмутському, і називає війну «святою», як боротьбу за Україну, свободу і можливість говорити українською мовою, на яку свідомо перейшов з російської.

Олег Шульга, позивний «Артист»

Актор з перших днів пішов воювати. Фото: приватний архів

Актор дніпровського театру «Віримо» з 1993-го року, Олег пішов на російсько-українську війну (АТО) навесні 2014-го. В 2015-му повернувся лейтенантом, був куратором унікального театрального проєкту про ветеранів АТО «Мистецькі резиденції». А потім, з легкої руки кращого кастинг-директора України, Алли Самойленко, потрапив у кіно — спочатку у фільм «Червоний», потім у «Позивний «Бандерас» і серіал «Доброволець», а також «Снайпер. Білий ворон» і «Довбуш».

У лютому 2022-го, «не маючи іншого вибору, бо й так зрозуміло», як ветеран АТО Шульга знову пішов до війська, витягнувши з комори трохи припорошені пилом бронежилет і розгрузку

Його відразу кинули на Херсонський напрямок, де він воював аж до моменту деокупації Херсона. Тепер він капітан, воює під Бахмутом, наочно виявляючи проти кого, – у полон йому потрапляли справжні судимі ґвалтівники та вбивці. Як тільки війна закінчиться, на Шульгу чекає міжнародна слава, бо вийде фільм Storm School оскарівського лауреата Вінсента Ворда про українця Віктора Коваленка, національного героя Австралії, «творця медалей», який, емігрувавши з України, підняв австралійську збірну з 40-го місця до 1-го.

Дмитро Лінартович, позивний «Світ»

У 2023 році актор отримав важке поранення. Фото: приватний архів

Син відомого актора і режисера дубляжу Костянтина Лінартовича, Дмитро так само, як і батько, грав в театрі та кіно, був актором дубляжу (з 2006-го року). Його роль у фільмі «ТойХтоПройшовКрізьВогонь» 2012-го року зробила його відомим актором в Україні. 2015-го був мобілізований до ЗСУ молодшим лейтенантом, де, в межах служби, почав допомагати телерадіослужбі Міноборони, знімав кліпи на військову тематику, а як бард записав другий поспіль альбом власних пісень. Демобілізувався 2016-го. У лютому 2022-го вже добровольцем пішов на велику війну. Воював спочатку в бригаді ТРО, захищаючи Київ, а потім потрапив до 46-тої окремої десантно-штурмової бригади на Херсонський напрямок. Після звільнення Херсона його перевели в Бахмут. У січні 2023-го в Соледарі отримав важке поранення. За півроку видужав і продовжив свою справу барда, їздив військовими частинами по всій Україні з концертами, співаючи під гітару, як він каже, словоспів. І саме з такою назвою видав друковану збірку поезії.   

Максим Девізоров

Актор був нагороджений орденом «За заслуги» III ступеня. Фото: приватний архів

Актор Театру драми і комедії на Лівому березі, він є одним з найбільш відомих кіноакторів. Слава до нього прийшла 2019-го року після виходу підліткового телесеріалу «Перші ластівки», а йому тоді було всього 23 роки. Закріпив успіх 2-м сезоном серіалу. Приваблива зовнішність і акторська яскравість подарували Максимові прихильність глядачів, і були помічені продюсерами і режисерами. Того ж року він зіграв в антиутопії «Номери» за п’єсою Олега Сенцова, а в 2021-му — військового у фільмі за реальними подіями «Мирний-21». З лютого 22-го року сам став військовим: як киянин не зміг оформитися в київській територіальній обороні, тому був змушений вступити в львівську 103 оБр ТрО ЗСУ. Його обов’язки — водійські, постійно доставляти БК до лінії боєзіткнення, хоча, каже в інтерв’ю, коло завдань є доволі широким. І, певно, завдання бувають неабиякими, якщо наприкінці 2023-го, відповідно до указу президента, Максима було нагороджено орденом «За заслуги» III ступеня.

Олександр Печериця, позивний «Артист»

Актор у лютому 2022-го записався до київської тероборони, потрапив до піхотного 128-го батальйону 112-ї бригади. Фото: приватний архів

Олександр був залучений до значної частини топових серіалів України, граючи в «Жіночому лікарі», «Столітті Якова», «На лінії життя», «Кріпосній» та ін. Паралельно він робив кар’єру театрального актора в центральному театрі країни, ім. Івана Франка, і надавав свого голосу персонажам найбільших голлівудських блокбастерів, озвучуючи їх українською мовою для кінотеатрального прокату. На момент повномасштабного вторгнення війна його не надто обходила – він до неї не готувався, не вмів стріляти і не збирався воювати. Втім, в лютому 2022-го записався до київської тероборони, потрапив до піхотного 128-го батальйону 112-ї бригади, і був направлений на Харківський напрямок. Кілька разів повертався до театру грати у виставі «Украдене щастя». А з вересня батальйон передислокували до Києва, що дало можливість актору частіше виконувати професійні обов’язки цивільного життя. Аж поки 2023-го року цивільне життя не повернулося до нього в повному обсязі, коли він демобілізувався «за сімейними обставинами».   

Андрій Федінчик

Андрій Федінчик (зліва) у лютому 22-го став частиною житомирської бригади тероборони. Фото: приватний архів

Визнаний красень українського кіно, Андрій здобув славу посеред 2010-х років, коли зіграв в серіалі «Клан ювелірів». І надалі його зовнішність, акторський талант та голос були широко застосовані на  телебаченні («Папаньки», «Кріпосна»), у фільмах («Крути 1918», «Чорний ворон») і в кінотеатральному прокаті («Місія неможлива», «Гаррі Поттер»). Так само він став зіркою таблоїдів та модних журналів і передач, коли побрався з іншою зіркою українських серіалів, Наталкою Денисенко («Кріпосна», «Сага»). І зоряне життя йому не завадило піти захищати Україну — у лютому 22-го Андрій Федінчик став частиною житомирської бригади тероборони.

Свою участь в підрозділі, свій позивний і свої місії на фронт він не озвучує, заявляючи лише те, що «допоки Україна не переможе і поки його серце б’ється, до цивільного життя він не повернеться». Заздалегідь склав заповіт, переписавши все своє майно на дружину

Павло Алдошин, позивний «Лютік»

Протягом 2022-го року, після зупинення агресора в наступі на Київ, брав участь в боях за Херсон. Фото: приватний архів

Той випадок, коли актор став солдатом, маючи досвід кінематографічної війни. Актор харківського «Театру 19» в 2000-х і 2010-х роках, Павло перейшов спочатку до серіалів, а ще до повномасштабного вторгнення, в 2021-му році, зіграв роль «воїна долі» у фільмі «Снайпер. Білий ворон» — вчителя, пацифіста, чоловіка, чию дружину вбивають сепаратисти, і він йде на війну добровольцем, аби помститися. Пізніше, вже на великій війні, він скаже, що досвід зйомок і навички, отримані під час них, йому дуже допомогли. Кінематографічна війна для нього закінчилася і почалося справжня. В його першому бою під Ірпенем у березні 2022-го.

Війна його змінила — і в плані її сприйняття, і сприйняття себе українцем: він не надто звертав на неї увагу, поки вона не встала в повний зріст, те ж саме стосувалося мови, бо він був російськомовний, але з початку вторгнення повністю перейшов на українську

Мотивований трохи інакше, ніж його екранний герой в «Снайпері...», Алдошин воює за Україну та її свободу, але так само мріє повернути всю Херсонщину і рідний Генічеськ з-під окупації. Протягом 2022-го року, після зупинення агресора в наступі на Київ, брав участь в боях за Херсон.

Василь Кухарський, позивний «Актор»

Василь Кухарський посмертно був нагороджений орденом «За відвагу» III ступеня. Фото: Букви

Творець однієї з кращих ролей у нашому кіно — козарлюги Максима у фільмі Мирослава Латика «Максим Оса та золото песиголовця» 2022 року. Ідеально пасуючи для образу, він мав рельєфне обличчя, витисане, немов з каменю, колючий і меткий погляд, швидкі реакції та вправні рухи справжнього воїна – таким запам’ятається Василь Кухарський. Актор з непересічними ролями в Театрі на Подолі («На дні», «Механічний апельсин»), участю в найкращому українському серіалі всіх часів («Схованки») та одному з найгучніших фільмів («Толока»), Василь мав всі шанси стрибнути вище власної голови, настільки його потенціал це дозволяв. Та велика війна це змінила. У лютому 2022-го він пішов до війська, потрапив до 1-го стрілецького батальйону 67-ї оМБр ДУК «Правий сектор», яка брала участь у Харківському контрнаступі, вела бої під Бахмутом та під Кремінною. А у вересні 2023-го Василю добряче дісталося. У лікарні його відвідав оскароносний французький режисер Мішель Азанавічус («Артист»). «Василь перебуває у складному стані, — казав він, — ... але водночас він здатний жартувати. І це означає, що життя перемагає смерть». Втім, за кілька днів після свого дня народження, актор помер. Посмертно був нагороджений орденом «За відвагу» III ступеня.

Євген Світличний, позивний «Жека»

Посмертно нагороджений медаллю «За заслуги» III ступеня. Фото: приватний архів

Актор-за-випадком, Євген, любитель «Кримінального чтива», послухав свого тренера, і прийшов на кастинг «Носорога» Олега Сенцова. Хоча мав синці на обличчі, як у свій час Мел Гібсон. І був вибраний. Бо, крім синців, як боєць і чемпіон з фрі-файту, мав досвід майстра змішаних єдиноборств, грав себе, як і просили, і був переконливим. По закінченню зйомок він прийняв запрошення свого екранного побратима, Сергія Філімонова, стати справжнім побратимом - доєднатися до криворізької неформальної групи «Гонор». «Ми на одній ноті, — потім скаже Сергій, — з одного тіста зроблені. Мені пощастило, що я познайомився з Сергієм». Після повномасштабного вторгнення група в повному складі увійшла до 67-ї бригади ЗСУ і стала окремим бойовим підрозділом, а з часом доєдналася до знакового батальйону «Вовки Да Вінчі». Будучи в прямому підпорядкуванні командувача Сухопутних військ, генерал-полковника Сирського (тепер — головнокомандувача ЗСУ), бував в усіх найважчих місцях фронту. Отримав медаль «За військову службу Україні». У березні 2023 під Бахмутом був поранений, але повернувся в стрій. У липні того ж року загинув в бою на Харківському напрямку. Посмертно нагороджений медаллю «За заслуги» III ступеня.

No items found.
Р Е К Л А М А
Приєднуйтесь до розсилки
Thank you! Your submission has been received!
Oops! Something went wrong while submitting the form.

Журналіст, кінокритик, сценарист. Друкувався у понад 60 журналах, газетах та інтернет-сайтах. Опублікував понад 3 тисячі матеріалів. Був редактором відділу «кіно» в журналі «ШО», в журналі «Кіно Дайджест» був головним редактором, як і в українському представництві міжнародного журналу Total Film. 2015 року започаткував фестиваль «Тиждень кіновоскресіння Розстріляного відродження» (за фінансової підтримки Держкіно). 2018-го року брав участь у створенні Спілки кінокритиків України, фестивалю «Тиждень кінокритики», а пізніше — у створенні премії Спілки кінокритиків «Кіноколо». 2021 року був співтворцем Коростенського фестиваль вуличного кіно. 2020 року написав сценарій до повнометражного ігрового фільму військового екшну «Право на помсту» (у співпраці з Юлею Чернявською), а 2021 року — сценарій до повнометражного ігрового фільму кримінального еротичного трилеру «Ключі від пекла і від раю». Член Спілки кінокритиків України, Української кіноакадемії, Спілки журналістів України.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати
злочини росіян розстріл автоколони цивільної липівка

Під час обстрілу в машинах перебували близько 50 цивільних, зокрема, дев'ять дітей. Разом з людьми — їхні домашні тварини. Центр документування російських злочинів в Україні ім. Рафала Лемкіна в Інституті Пілецького зібрав свідчення тих, хто став очевидцями цього жахіття й вижив. І сьогодні можна впевнено сказати, що знищення мирних людей було черговим жорстоким перформансом окупантів, а їхня фраза «Мы мирное население не трогаем...» і наданий «зелений коридор» виявилися пасткою для цивільних. 

Sestry поспілкувалися з тими, хто вижив в Липівці, і з тими, хто збирав свідчення для рапорту про злочин росіян. Колись, сподіваємось, ця інформація допоможе притягнути злочинців до суду. 

Ірина Довгань, Наталія Гулак, Моніка Андрушевська, Тетяна Сичевська представляють результати звіту про російські злочини проти мирного населення України. Фото: Instytut Pileckiego

Інструктаж перед розстрілом

Ірина Довгань, голова ГО «СЕМА України», до якої входять жінки, які побували в полоні у росіян, приїхала в Київську область, щоб зібрати свідчення жінок, що пережили насильство. 

— Я їздила селами під Києвом, знаючи, что там є зґвалтовані окупантами жінки, — каже Ірина Довгань. — А потім з’явилась інформація про обстріл під час евакуації, і я стала збирати свідчення про це цивільних. Липивська колона — це  був жах: спалені автівки, мертві тіла навкруги. І взагалі незрозуміло, як це могло статися з цивільними, яким окупанти обіцяли безпечну евакуацію і до якої людей готували заздалегідь. Вже у процесі збору інформації я зрозуміла, що це була спланована акція.

Хоча вся моя сутність до останнього боролась з усвідомленням того, что це було зроблено навмисне. І людей, зокрема, дітей свідомо вели на смерть 

Росіяни збирали автівки з українськими цивільними для евакуації 3-4 доби. Люди в автівках — з дітьми, тваринами — змушені були чекати, поки росіяни дозволять рушати. Зрештою російський офіцер повідомив, що випускає людей. На виїзді із села Липівка цей офіцер зазирнув до кожної автівки з колони й сказав: «Їхати не більше 20км/годину, якщо почуєте постріли — одразу зупинитися, узбіччя і зустрічна смуга заміновані, їхати можна тільки одне за одним». Колона рушила, і десь за кілька сотень метрів до українського блокпоста доїхала до ділянки, де на узбіччі не росли дерева. І тут люди побачили декілька БМП, які ховалися і відкрили по ним вогонь. 

Перші автівки з колони прискорились і цим врятувались. П’ята автівка загорілась і заблокувала шлях тим, що були за нею. І всі 9 автівок були одна за одною розстріляні росіянами. По тих, хто виходив з палаючих машин, стріляв снайпер. Кілька дітей згоріли заживо. Дехто встиг вистрибнути з авто і відповзти.

Близько року тривав збір інформації, бо деякі свідки виїхали за кордон, потім — транскрибування і робота над рапортом. І ось перед нами досить товста книга зі свідченнями тих, хто став свідками злочину росіян проти цивільного населення. 

Ірина Довгань згадує ще один випадок, про який дізналась у процесі збору інформації на деокупованих територіях. Російський офіцер прийшов попередити родину в окупованому селі, щоб заховали свою дорослу красуню-доньку, бо планується її зґвалтування. Але не сказав, куди можна сховати дівчину, коли людям заборонили вийти з хати. Дівчина була зґвалтована нелюдами, а це попередження російського офіцера виявилося лицемірною грою на публіку. 

Один з автомобілів колони в Липівці, який обстріляли, але він не згорів. 2022. Фото: Моніка Андрушевська

Яскрава жіноча куртка лежала на узбіччі серед спалених машин…

«Однією з найстрашніших деталей цієї історії для мене стала яскрава жіноча куртка, яку я побачила на узбіччі дороги біля розстріляних автівок. Я думала: “А де сама жінка, на якій була ця куртка?”. Вона ж купила цю неймовірну яскраву річ для радощів і життя, але зараз куртка тут, у багнюці», — згадує пані Ірина процес збору свідчень і знайомить з Тетяною Сичевською, яка втратила чоловіка і невістку в евакуації і досі не може оговтатися від шоку, бо події відбувались на її очах. Чоловіку пані Тетяни бувально знесло пів голови.

«Окупанти погрожували, що буде зачистка території, прийдуть і всіх розстріляють. Ми просили нас випустити. І нас декілька днів, як ту козу, водили по селу, обіцяли «зелений коридор» і розповідали правила поведінки. Ми із сусідами зібрались і поїхали. І там, де дорога була порожня, між двох голих полів, де ми — як на долоні, я побачила, як піднявся солдат і дав команду стріляти… Це був найстрашніший день у моєму житті», — каже Тетяна Сичевська зі сльозами на очах.

Жінка згадує, як на її очах загинув чоловік, а невістка накрила своїм тілом 7-річного онука, і це врятувало хлопчику життя. Хоча він отримав поранення і потім лікувався за кордоном. 

«Я не знаю, скільки тривало це пекло, але летіло так, що ми всі прощалися з життям, — розповідає Тетяна Сичевська. — Дитину мама закрила собою, мов щитом. Онуку робили операцію, виймали осколки. Не можу вам зараз передати, як він сумує за нею, які то біль і сум, що навіки залишаться з нами. 

“Давай будемо думати, що мама поїхала за кордон і не повернеться”, — якось сказав мені онук. Але я бачу, що він усе розуміє. Деякий час ми жили за кордоном, потім повернулись в Україну. І, мабуть, ця тимчасова відсутність вдома дозволила нам не з’їхати з глузду. Хочу, щоб злочинці і їхні родини відчули те, що пережили ми, і понесли покарання».

Осколок з рани свідка розстрілу, село Липівка, 2022. Приватний архів свідка

Натиснув на газ і врятувався

Жителька села Макарів Наталія Гулак разом з родиною теж опинилися в цій колоні й вижила. Жінка згадує, як поводилися росіяни в окупованому селі: 

— До війни у нас була своя ферма, велике господарство, і росіяни дуже дивувалися, хто нам дав право так добре жити

Коли ми жили в окупації, то виходити з будинку можна було лише з піднятими догори руками, бо за нами постійно спостерігав снайпер. Але потрібно було виходити, щоб годувати тварин, вагітних свиноматок, що ось-ось мали народити. Росіяни, поки були в селі, брали у нас яйця й інші продукти, а потім заборонили чоловіку виходити до тварин, а самі вбили вагітних свинок. Залишатися в цьому пеклі було неможливо, ми дуже хотіли виїхати. Але у росіян наміру випустити нас живими не було.

Чоловік Наталії Гулак вів колону, коли вона потрапила під обстріл. І хоча у своєму інструктажі перед виїздом росіяни наказували зупинятися, якщо почнеться обстріл, чоловік навпаки прискорився і продовжив їхати — і це врятувало життя йому й багатьом іншим з тієї колони. Бо машини, що зупинилися, були геть знищені. Бігти людям було нікуди — поле навколо було заміноване. Невістка і син пані Наталії отримати важки поранення, у сина був вирваний шматок плеча, але їхні життя вдалося врятувати.

«Ще в окупації мій чоловік почав кашляти. Коли ми вибралися, в нього діагностували онкологію. За кілька місяців його не стало», — згадує жінка. 

Через пів року після закінчення документування Ірині Довгань також діагностували онкологію. Вона пролікувалася і повернулася до роботи, хоча і під час «хіміотерапії» брала участь у пресконференціях Інституту. Каже, що робить це для того, щоб вибороти для нащадків нормальне майбутнє і покарати військових злочинців: 

«Я маю дітей, онуків. Сподіваюсь, що моя 25-річна донька народить мені ще онуків, і я не хочу, щоб вони бачили те, що бачила я. Хочу, щоб вони жили в іншому світі. Що я можу для цього зробити? Я не маю зброї в руках і не можу стріляти, але після 2014 року, коли мене ґвалтували у підвалі росіяни, в мене є відчуття, що я можу трансформувати свою травму і травми інших людей в зростання. Ми маємо збирати свідчення, маємо все документувати, щоб допомогти покарати злочинців. Щоб навіть якщо нас не буде на суді, були ці свідчення».

<span class="teaser"><img src="https://cdn.prod.website-files.com/64ae8bc0e4312cd55033950d/65d88f41566a6901523c07d4_zaharov5.avif">«Читайте також: Російські ґвалтівники з нахабною усмішкою запитували, чому жінка не поголена в інтимних місцях»</span>

20
хв

«Мама накрила сина тілом, мов щитом». Розслідування розстрілу військовими РФ автоколони з цивільними на Київщині

Юлія Ладнова
жінка, війна, руйнування

Анна Я. Дудек: Сьогодні 1063-й день війни в Україні. Що вона принесла світові?

Д-р Маґдалена М. Баран: Це пробудило нас від переконання, що війни відбуваються десь далеко, що вони не зачіпають нас безпосередньо, що для нас — тут і зараз — вони не приносять страху чи тривоги. Агресія, вчинена Путіним, також показує нам, що віра в те, що війна є «сучасною», можна віднести до казок. Декому здавалося, що сьогодні війну можна вести на відстані, точно обираючи цілі, «додаючи» при цьому елементи гібридної війни — дезінформацію, кібератаки, різного роду диверсії, сіючи невпевненість або дестабілізуючи внутрішню ситуацію в іншій державі. 

Тим часом, як би жахливо це не звучало, війна в Україні нагадує будь-яку попередню війну, насичену насильством проти цивільного населення. Війна, в якій Росія застосовує заборонену міжнародними конвенціями зброю, порушує закони і звичаї війни майже на кожному кроці і, маючи на меті повне знищення України, здійснює не лише злочини агресії, а й воєнні злочини та злочини проти людяності.

Для самої України війна принесла величезне зло, страх і тривогу, перетворення безпечних місць на місця, просякнуті терором, смертю або необхідністю тікати. Парадоксально, але війна у такий жахливий спосіб принесла їй і нові можливості. Але так влаштована війна. Що стосується світу: вона, безумовно, похитнула наше почуття безпеки, дозволила нам зробити ставку на розширення НАТО, змусила нас переосмислити нашу стратегію вирішення питань безпеки і оборони. Війна також нагадала нам про фундаментальні цінності, на яких ґрунтується Європейський Союз, про солідарність, суверенітет, субсидіарність чи, зрештою, основи демократії.

Д-р Маґдалена М. Баран. Фото з приватного архіву

Чи можна знайти щось позитивне у війні?

Безумовно, пробудження до цінностей, зміцнення або оновлення альянсів. Крім того, необхідність переосмислити сценарії глобалізації або переорієнтувати нашу політику. Безумовно, позитивним є нагадування про те, наскільки важливо розбудовувати соціальну стійкість, тобто, з одного боку, здатність протистояти та реагувати на безпекові, соціальні, економічні, екологічні виклики, а з іншого боку, «змушувати» державу брати на себе ще більш чітку відповідальність за них. 

Саме цьому слугує, наприклад, Закон про цивільну охорону та цивільну оборону від 5 грудня 2024 року. Але це не просто законодавство, це сукупність заходів. Також тих, які польське головування в Раді ЄС визначило як свої пріоритети в більш широкому сенсі, або політики самого ЄС, яка чітко фокусується на безпеці та обороні в найширшому сенсі. Навіть якщо непрямим чином ми можемо почути: «Хочете миру — готуйтеся до війни», йдеться не лише про військову готовність, якої нам бракує.

На зовсім іншому рівні варто пам'ятати, що війни завжди були поштовхом до розвитку, до змін, у багатьох випадках також до демократизації або пробудження суспільств; закінчившись (хоча і з винятками), за умови добре проведеного «справедливого миру», вони можуть мати ефект фенікса, що відроджується з попелу. Водночас варто пам'ятати, що навіть цей міфічний фенікс не відроджується у повній зрілості, що держава, яка відроджується, потребуватиме допомоги. Це, в свою чергу, визначить напрямок її подальшого розвитку.

Що українці дізналися про себе?

Варто було б запитати у них самих. Мої українські студенти кажуть, що вони переконалися в тому, що вони сильніші, ніж думали; що вони твердо вірять у свою державу, в ті цінності, які здавалися непорушними, але вони також навчилися жити з невизначеністю. Бо хто в ХХІ столітті, в центрі Європи, очікує повномасштабної війни старого зразка? Вони також дізналися багато страшних речей.... 

Я часто повертаюся до «Словника війни» Остапа Сливинського. Він показує, як люди дивляться на війну, як вони дивляться на себе, свої цінності та потреби під час війни, або, зрештою, як змінюється їхнє сприйняття. Це міні-історії різних людей, яких доля звела разом. Саме з них ми дізнаємося, як пахне біль, читаємо про бабусь, похованих у дворі, де вони колись сиділи, про ванну кімнату, яка слугувала укриттям, про слова, які змінюють значення, бо раптом «далеко» означає «відстань між тим місцем, де ти є, і тим, де немає страху», про календар, який відраховує час, де є воєнні дні, комендантська година і повітряна тривога, або, зрештою, про те, що свобода не є «серійним продуктом». 

Українці дізналися про зміни, які приносить війна, про адаптацію до обох цих явищ. Багато хто, напевно, пройшов через уроки страху і надії.

Дитина грається, а жінки відпочивають на лавці перед житловими будинками, зруйнованими внаслідок обстрілів у Костянтинівці, на сході Донецької області, 22 червня 2024 року, на тлі російського вторгнення в Україну. Фото: Roman PILIPEY/AFP

А поляки?

Це радше повторний урок солідарності — усвідомлення того, на що ми здатні в ситуації небезпеки, як ми здатні допомогти, як ми здатні організуватися знизу догори, мобілізуватися, а в багатьох випадках відкласти вбік упередження чи суперечки, бо інша людина, яка страждає, чиє життя в небезпеці, виявляється важливішою. Це ті моменти, коли ми можемо відкинути наші упередження чи образи і побачити людяність іншої людини. Можливо, це також добрий урок, що ми все ще маємо ті рефлекси серця, і що наше етичне почуття працює. Навіть якщо — як це дуже по-польськи — воно функціонує як великий зрив, воно було необхідне в цій ситуації. Шкода, що нам так важко будувати подібні мости між собою, у власному суспільстві, яке все ще застрягло в конфлікті. Внутрішня війна служить лише тим, хто хоче дестабілізувати нашу демократію, але аж ніяк не нам.

У Польщі проживають сотні тисяч громадян України. Серед них є і чоловіки. Як ви ставитеся до обов'язкового військового призову і до тих чоловіків — і їхніх родин — які роблять все, щоб його уникнути?

Тут немає простих відповідей. За кілька днів до початку російського вторгнення в Україну українська мати, яка роками працювала в Польщі, розповіла історію свого молодшого сина, який щойно розпочав навчання на інженера-будівельника в українському університеті. Його брат, військовий офіцер, навіть наказав йому виїхати з країни, кажучи, що війна триватиме, і країні потрібні освічені люди, здатні її відбудувати. 

Таких випадків багато, але цих молодих хлопців — поки що — не призивають до армії, навіть після зниження призовного віку минулої весни. Але це лише один бік «проблеми». Адже в Польщі ми також стикаємося зі здивуванням, що переростає в тривогу або навіть гнів, висловлений по відношенню до чоловіків у розквіті сил, часто в дорогих автомобілях, дизайнерському одязі, без великих сімей, які мирно живуть у світі «без війни». Це породжує конфлікт, але також і невизначеність, особливо в той час, коли говорять про можливе військове втручання третіх країн, коли говорять про гарантії/забезпечення припинення вогню, заморожування конфлікту або остаточне припинення війни в Україні.

Водночас до участі у війні, як і до кохання, нікого не можна примусити. Тому драматичними є сцени, коли чоловіків витягують з квартир, ресторанів, кафе чи клубів і забирають до армії

З одного боку, захист батьківщини є моральним обов'язком, а з іншого — якщо вірити філософам — військова справа є «побічною професією» для громадян (колись тільки чоловіків). От тільки захищати можна по-різному. І я говорю не про втечу від обов'язку, а про альтернативні варіанти служби, коли питання релігії чи переконань не дозволяють брати участь у бойових діях. Століттями покоління чули, що «солодко і почесно померти за батьківщину» (Dulce et decorum est pro patria mori). Я вважаю, що це найзгубніший міф в історії людства, тому що в такій смерті немає нічого солодкого — що вже наочно продемонстрували фронти Великої війни. Війна — це завжди зло, і її етичне звеличення нічим добрим закінчитися не може.

Для жінок, які покинули країну разом з дітьми, війна означає розлуку, самотність, втрати і тугу. Однак я зустрічала й таких, для яких, як би погано це не звучало, вона стала воротами, що дозволили їм віддалитися від жорстоких чоловіків/партнерів.

Війна перевіряє зв'язки — вони або є, або їх немає. Я зустрічала багато людей, які розриваються між безпечними місцями та центром воєнних подій, а також людей, які назавжди втратили своїх близьких. Для них війна завжди буде кінцем. Звичайно, є також ситуації, в яких «виправданням» війни стало звільнення від домашнього насильства, відхід в інше життя, з припущенням, що, що б не сталося, те «до війни» вже не повернеться. Питання полягало в тому, який вибір принесе повоєнний час, які можливості він запропонує для того, щоб влаштувати своє життя заново.

Вид з висоти пташиного польоту на Бахмут, місце найзапекліших боїв з російськими військами в Донецькій області, Україна, четвер, 22 червня 2023 року. Фото: AP Photo/Libkos

Але насильство над тими, хто залишився, є жорстоким. Я говорю про зґвалтування у воєнний час.

Це прозвучить жахливо, але зґвалтування завжди було одним з найжорстокіших «інструментів війни», навіть використовувалося як частина військової стратегії. Чому? Тому що зґвалтування знищує ворога — жінок, чоловіків, дітей — на всіх рівнях. Механізм не змінювався століттями, і зґвалтування також розглядалося з точки зору дозволеної військової здобичі. Навіть після Другої світової війни трибунали, створені для суду над воєнними злочинцями — в Токіо і Нюрнберзі — не визнавали кримінального характеру сексуального насильства. Зміна настала значно пізніше, оскільки лише у Статуті Міжнародного кримінального трибуналу для колишньої Югославії зґвалтування було визнано злочином проти людяності з умовою, що воно повинно бути скоєне під час триваючого збройного конфлікту і спрямоване проти цивільного населення.

Лише з 1 липня 2002 року Міжнародний кримінальний суд отримав повноваження переслідувати сексуальне насильство, пов'язане з конфліктом, відповідно до статуту, який визначає зґвалтування як воєнний злочин і злочин проти людяності. Судове переслідування воєнних злочинців є частиною «справедливого миру», але це лише один бік справи. Залишається потреба в практичній — медичній, психологічній, а іноді й матеріальній — допомозі жертвам такого насильства.

Минуло майже три роки, все більше українців і українок готові йти на поступки заради припинення військових дій. Це правильний напрямок?

Серед принципів справедливої війни — а можна сказати, що саме таку війну веде Україна — ми знаходимо правило про реалістичні можливості успіху, тобто про момент, коли треба зважити, чи є війна виграшною, чи вона прирікає країну на руїну. Коли ми дивимося на Україну, ми бачимо хоробрість її солдатів і рішучість захищати батьківщину, але важко заплющити очі на воєнне виснаження, танення техніки, бойових ресурсів або, зрештою, людських ресурсів. Йти на поступки завжди боляче, але іноді необхідно для виживання. Вони не означають програшу. А перемога Росії — це те, про що ми не повинні думати.

«The Wall Street Journal» вже публікував влітку минулого року результати опитувань, проведених серед українських цивільних і військових щодо можливих переговорів, закінчення війни або навіть втрати частини території України. З боку цивільного населення вони вказували на втому, очікування закінчення війни навіть ціною втрати частини території, але деякі з учасників бойових дій вказували на те, що зможуть протистояти їй військовим шляхом у разі незадовільного компромісу.

Однак війна повинна якось закінчитися, і я не думаю, що хтось у демократичному таборі вважає, що вона може закінчитися перемогою Росії. Це було б лише кроком до подальших загроз, подальших воєн

Переговори?

Переговори — це правильний напрямок. Ще до того, як Дональд Трамп склав присягу, кандидати в його адміністрацію вказували на необхідність змусити сторони говорити. Майкл Вальц, радник Трампа з питань безпеки, прямо говорив про використання цін на нафту і газ як потенційного економічного тиску на Росію, якщо вона відмовиться від переговорів. Також можна було почути розмови про «надання Україні більше зброї, ніж вона отримала за часів адміністрації Джо Байдена», якщо Росія ухилятиметься від переговорів. 

Однак варто пам'ятати, що ми є свідками російського наступу, і має рацію Марко Рубіо, новий Державний секретар США, який під час слухань у Сенатському комітеті у закордонних справах зазначив, що метою Путіна буде отримання максимальних переговорних важелів, примушення України до нейтралітету і напад через 4-5 років. 

У схожому ключі висловився і новий міністр оборони США Піт Хеггет, до якого дослухалися сенатори: «Ми знаємо, хто є агресором. Ми знаємо, хто хороший хлопець. Ми хотіли б зробити так, щоб українцям було якомога краще, але ця війна має закінчитися». Це «але», напевно, ми почуємо ще багато разів, повторюючи його в ім'я політичного реалізму та «мужньої дипломатії». Її не бракувало об'єднаним адміністраціям двох президентів США — попереднього і наступного — коли йшлося про припинення вогню в Газі.

Залишається сподіватися, що її не забракне і у випадку з Україною. Інша річ, що для США, де Трамп базує свою доктрину на силі та перемозі, поразка України просто не варта того. Тому переговори — це правильний напрямок, але Україні потрібні можливості, рівність і підтримка в них.

Володимир Зеленський і Урсула фон дер Ляйен. Фото: пресматеріали

Уявімо, що війна закінчується. Що далі, особливо в епоху Трампа, яка щойно розпочалася?

Поки що війна триває, а світ вибудовує сценарії. Звичайно, найкраще було б отримати тривалий, справедливий мир. Мир, в якому агресор буде переможений, воюючі сторони підпишуть мирний договір, за яким Україна поверне свої території, Росія виплатить військові репарації, військові злочинці опиняться за ґратами, Путін опиниться на лаві підсудних Гаазького трибуналу, Україна відновиться, а кожне суспільство пройде багаторівневу політичну, соціальну та культурну реабілітацію, а в ідеальній ситуації — ще й реабілітацію пам'яті. 

Прекрасний сценарій, тільки... не дуже реалістичний. Погляньмо на перемир'я в Газі, яке було досягнуто з такими труднощами. Його перша фаза — 14 днів, і саме ці дні вирішать, що буде далі. У таких складних ситуаціях спокій (бо не будемо говорити про мир) дуже крихкий, і саме розвиток «стабільного спокою» є завданням другої фази припинення вогню.

Що стосується України, то ніхто особливо не приховує, що сценарій на сьогодні — це радше переговори, про готовність до яких президент Зеленський вже кілька разів заявляв. У найгіршому випадку вони можуть призвести до заморожування конфлікту (вкрай невигідного для України) і запровадження деяких елементів справедливого миру та відновлення країни.

З української точки зору, йдеться також про майбутнє членство в ЄС і НАТО, закриття більшої кількості розділів, наближення України до спільнот і альянсів. Однак у випадку цієї війни переговори будуть не спринтерськими, а марафонськими

Навіть символічна поразка Росії для Трампа, ймовірно, була б перлиною в короні, але епоха Трампа — це ширша тема, на яку ми повинні дивитися з різних точок зору. Якщо зупинитися на європейській, то це, безумовно, час, коли, як неодноразово говорив Дональд Туск, «Європа повинна стати на власні ноги», позбутися комплексів і послідовно вибудовувати свою політику, в тому числі політику безпеки і оборони в широкому сенсі, в якій ми будемо готові протистояти як старим, так і новим типам воєн».

Доктор Магдалена М. Баран — доктор філософії, історик ідей, публіцистка, кандидат філософських наук, головна редакторка щомісячника Liberté!; ад'юнкт в Інституті соціології при Університеті Комісії національної освіти в Кракові.

Її наукові інтереси включають питання війни, етики війни, міжнародногоправа війни і миру, реконструкції постконфліктних суспільств, філософії постконфліктних суспільств, філософії політики та етики врядування. Авторка книг: „Znaczenia wojny. Pytając o wojnę sprawiedliwą” (2018), „Oblicza wojny (2019), „Był sobie kraj. Rozmowy o Polsce” (2021). Członkini rady programowej „Igrzysk Wolności”. Ведуча подкасту “Jest sobie kraj”. Незабаром побачить світ її найновіша книга про етику урядування.

Переклад: Анастасія Канарська

20
хв

Перемога Путіна означатиме більше воєн

Анна Й. Дудек

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

Мій спосіб бути українцем

Ексклюзив
20
хв

Генерал Річард Ширрефф: Трамп фактично «в ліжку» з Путіним — і до цього треба звикнути

Ексклюзив
20
хв

Ера Трампа: США руйнують баланс, Європа шукає точку опори

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress