Ексклюзив
20
хв

Кіно на двох: фільми у копродукції України з Польщею

Польща є однією з кількох країн, з якою Україна найбільше співпрацює у сфері кіновиробництва. Журналіст та кінокритик Ярослав Підгора-Гвяздовський зібрав найбільш неординарні стрічки, вироблені двома країнами

Ярослав Підгора-Гвяздовський

Кіноспівпраця Польщі та України: на які фільми варто звернути увагу? Ілюстрація: Sestry

No items found.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

Українська система кіновиробництва кардинально змінилася на початку 2010-х років, коли була започаткована продюсерська система і стало можливим знімати в копродукції з іншими країнами. Мажорітарієм (більшим учасником фінансування) могла виступати Україна, а мінорітарієм (меншим) — Польща, як у випадку з фільмом «Коли падають дерева». Чи, навпаки, як з «Ціною правди», де польські продюсери виступали ініціаторами і власниками більшої долі фінансування. Хоча і без копродукційних зносин, українські фільми незрідка з’являлися в конкурсі Варшавського кінофестивалю, прикметного для українських виробників ще й тим, що він є одним з 15 фестивалів класу «А». Подані нижче стрічки цікаві своєю неординарністю, більшу частину з них виокремлює саме мистецьких характер, немов лакмусовий папірчик визначальний у спрямуванні й меті творити кіно для польських і українських продюсерів.

  1. <add-frame>Коли падають дерева<add-frame>
  2. Черкаси
  3. Ціна правди
  4. Селяни
  5. Номери
  6. Іній
  7. Ефір
  8. Ми не згаснемо 
  9. Спадок брехні
  10. Звідки куди

Коли падають дерева (When the Trees Fall), 2018. Режисерка: Марися Нікітюк

На кінець 2010-х років це був фільм-відкриття. Багата на нюанси кримінальна драма містила ще й рідкісний за своїм якісним втіленням еротичний момент, майже відсутній в цнотливому українському кіно. Відкриттям, власне, було все: сам фільм, відібраний до конкурсної програми Берлінського кінофестивалю, його режисерка, Марися Нікітюк, яка дебютувала в повнометражному кіно, виконавиця головної ролі, Анастасія Пустовіт (потому цікава в серіалі «Перші ластівки» і фільмі «Між нами») і фантастична робота польського оператора Міхала Енглерта («Снігу більше не буде»). Експресія і свобода в рухах тіл і камери, прагнення говорити в іншій формі і з іншим сенсом, ніж раніше, загалом новий погляд на жанр, де «нове» протиставляється «старому». Де попереду іде життя, хоч воно й може обірватися смертю. Фільм «Коли падають дерева», будучи «живим» кіно, проростає з українського протестного ґрунту, коли люди голі терпіти ярмо минулого, і вони сміливо йдуть в майбутнє, навіть якщо навколо все падає. Дуже по-українськи. У цьому сенсі меседж є особливо актуальним.

Черкаси (U311 Cherkasy), 2020. Режисер: Тимур Ященко

Один з кращих українських військових фільмів, де, власне, війни не дуже і є. Але сама історія про те, як на тебе нападають, а тобі заборонено відбиватися, красномовна й ідеальна для показу слабкої, трагічної позиції України в минулому, що призвела до захоплення всього Криму. У березні 2014 року український тральщик «U311 Черкаси» зазнає нападу росіян з намаганням взяти його на абордаж. При цьому морякам заборонено відкривати вогонь по росіянам. Як чинити в цій абсурдній ситуації? Фільм про страх політиків та геройство звичайних людей, про внутрішню кухню моряків та, зрештою, про наслідки, які Україна і світ мають зараз. Цю повчальну історію зняв українець Тимур Ященко, мешканець Польщі з 2010-х років. І розказав формально і сенсовно дуже якісно, показуючи з середини побут моряків і їх самих, грубих і чесних, російськомовних і ласих до алкоголю, існуючих на перетині радянських традицій і тільки-но зароджених українських. Тут чудова операторська робота і чудовий меседж — вони разом утворюють варте уваги кіно.     

Ціна правди (Mr. Jones), 2019. Режисерка: Аґнєшка Голланд

Найбільший польсько-українсько-британський фільм за всі роки Незалежності України мав найбільші ставки й очікування. 10 мільйонів доларів бюджет, світового визнання режисерка («Повне затемнення»), голлівудські британські зірки в головних ролях (Ванесса Кірбі, Джеймс Нортон, Пітер Сарсґаард, Кеннет Кренем) і центральний жах в українській історії — Голодомор. Фільм знімали в трьох країнах, а представляли на Берлінському кінофестивалі. І попри доволі посередній результат у художньому та фінансовому планах, більшою мірою через «слабку руку» режисерки, «Ціна правди» показала можливість творення великих історичних стрічок в кооперації з різними країнами і культурами. Ідея геноциду українців, влаштованого росіянами, була показана для всього світу в європейських декораціях, переводячи її з околиць історії в Центральну Європу. Тут оптика більш придатна для детального розглядання російського тоталітаризму, нової (старої) чуми в Європі. Але, як показує сучасність, європейцям не вистачило ні часу, ні волі оцінити побачене належним чином.   

Селяни (Chłopi), 2023. Режисери: ДК Велчман, Г’ю Велчман

Створені у співпраці Польщі, Сербії та Литви, «Селяни» мали б отримати й українське фінансування, але на конкурсі Держкіно, несподівано для всіх, ними знехтували, хоча попередній фільм подружжя Велчман, «З любов’ю, Вінсент!», мав зрозумілі очікування та вражаючий результат. Втім, впіймавши облизня у вигляді державного фінансування України, творці здобули приватну підтримку українських художників, як і для «З любов’ю, Вінсент!». Київська компанія MoreFilm зорганізувала художників, 15 з яких працювали 22-го і 23-го років в Україні, незважаючи на війну і ракетні обстріли столиці, зі систематичним відключенням опалення та електроенергії. Фільм вийшов повністю в руслі очікувань — прекрасним і більшим за попередній в усіх сенсах. Зважаючи на використання тої ж техніки, як і раніше, відзнятий матеріал художники покадрово «розмальовували», — тепер 114 хвилин хронометражу отримали 80 тисяч окремих картин, зроблених в дусі польських митців XIX і XX сторіччя — Хелмонського, Рушиця і Вичолковського.       

Номери (Numbers), 2020. Режисер: Ахтем Сеітаблаєв

Цілковито новаторський для України фільм за всіма можливими аспектами. Він знімався за ідеями, ремарками і словами активіста та режисера Олега Сенцова, який це все виклав у своїх листах, пересланих з в’язниці суворого режиму після свого викрадення ФСБ з Криму і засудження в Росії. Знімався фільм стороннім режисером, оскільки сам Сенцов, зрозуміло, зняти його сам не міг. А концепція фільму, як антиутопія, виходила з дуже зрозумілих і для світу, і для колишніх республік союзу романів «1984» Джорджа Орвелла та «Ми» Євгена Замятіна. Концептуально смілива ідея, очевидно направлена на змалювання нового тоталітарного і абсурдного ладу диктатора Путіна, була сприйнята добре з політичної і соціальної точок зору, але доволі стримано, якщо не сказати прохолодно, через відчутно театральну форму фільму і відсутність цікавих ідей у візуалізації. Критика була обмежена, фактично мовчазна, як данина незаконно ув’язненому автору. Тим не менше, це не заперечує новаторство, зазначене вище, і допомогу Польського інституту кіно, без 30% фінансування якого фільму не було б. 

Іній (Frost), 2018. Режисер: Шарунас Бартас

Це ще один фільм доречний для перегляді саме зараз, в останні 2 роки від моменту повномасштабного вторгнення РФ в Україну — про те, що Європа не звертає стільки уваги на «нашу» війну, як слід було б. Литовський режисер звернув увагу, навіть залучив для цього французьку зірку Ванессу Параді, і фільм, врешті, показали в конкурсі «Двотижневик режисерів» Каннського кінофестивалю, зважаючи на довге «знайомство» Канн з Шаруносом. Похмуре кіно про похмуру подорож з гуманітарним вантажем з Литви до Донбасу десь в 2016-му році показує похмуру дійсність тогочасної і тої територіально України. В якомусь сенсі такий тон, така сірість показу — це уявлення європейців про воєнні події, не як про щось страшне, а як про незрозуміле і сумне. Не більше. Шарунасу не вдалося проникнути вглиб проблеми, а в деяких моментах ненавмисне зачепити проблему за живе, втім, ця невдача так само ненавмисно, випадково, проявила причину, дуже потрібну для усвідомлення саме зараз: погане минуле дуже легко забувається, коли до доброго починаєш звикати. Тепер цей урок треба вивчити.          

Ефір (Ether), 2019. Режисер: Кшиштоф Зануссі

Польський інтелектуал Зануссі давно і наполегливо полемізував про існування Бога, протиставляючи Йому і створеній Ним душі людські совість та сумління. «Ефір» — саме про це. Для свого задуму режисер навмисно вдається до аналогії (чи запозичення) з Гете і його «Божественної комедії», де головний герой, лікар, нібито укладає угоду з подобою Мефістофеля, саме тому лікаря і не вішають за ненавмисне вбивство своєї пацієнтки, міняючи вирок на заслання. І він продовжує свої експерименти, вивчаючи вплив ефіру на людей. Ефір тут виступає аналогією релігії й самої ідеї Бога, а хворі пацієнти — віруючими. Той, хто має ефір, за ідеєю Зануссі, як і священики, має владу. Наївне і самовіддане намагання довести свою правоту, хоч і в такий сумнівний спосіб, робилася режисером в історичному жанрі для ширшої і глибшої візуалізації. Польща виступала мажорітарієм, Україна виділила третину бюджет з $2,5-мільйонного бюджету, а Італія та Угорщина в цьому допомагали.   

Ми не згаснемо (We Will Not Fade Away), 2017. Режисерка: Аліса Коваленко

Документальний фільм про підлітків на Донбасі почали знімати 2019 року під канонаду стрілянини, але увійшов фіналом в 2022-й з повномасштабними бойовими діями. І в цьому його максимальна сила, сила документу. Ми бачимо тотальну безвихідь для героїв, що з дня в день існують, нудьгуючи. «Станиця Луганська — це жопа світу», — каже одна дівчина своїй подрузі, мріючи виїхати до Лондона. Хлопець мріє поїхати до Києва, бо продавати кавуни не дуже його надихає. Один друг каже іншому, що мріє про чим швидше закінчення війни. А той відповідає: «Та скільки ж разів ми це вже загадували...». Втім, певна приреченість і нерозсудливість підлітків (знайшли нездетоновану ракету і обіймають її) переплітаються з надією, бо, якщо займаєшся фотографією, то треба ще помітити цікавий ракурс, а одній дівчині це добре вдається. А хлопець не просто мріє про Гімалаї — він вже готується до цього, забираючись на найближчий терикон. І врешті вони всі таки їдуть до Гімалаїв. Копродукція України, Польщі та Франції дала можливість зробити це пронизливе, чуттєве і сильне кіно. 

Спадок брехні (Legacy of Lies). Режисер: Адріан Бол

На захист «Спадок брехні» і її доволі посереднього рейтингу (5,1) можна відразу зазначити непретензійність і відверту та чесну орієнтацію на клас B-movies, фільми якого значно більш розповсюджені та вживані масовим глядачем, аніж фільми класу «А». Цей пригодницький екшн з елементами трилера, є копродукцією 6 країн. 25% з $4,5-мільйонного бюджету виділила Україна, трохи менше Польща, а решту — Нідерланди, Велика Британія та Грузія. Частина зйомок пройшла в Києві. І його можна чітко розпізнати не тільки за панорамою Дніпра, Дарницького моста та Хрещатика, а й за менш відомими у світі, але яскравими для киян бібліотекою ім. Вернадського, крематорієм на Байковому цвинтарі та Автобусним парком №7, через свою архітектурну особливість неодноразово використаний для зйомок знаменитих музичних кліпів. У київських, а також лондонських лаштунках розігрується сюжет про викрадення українкою російських файлів (хоча в епізодах це не файли, а ампули, можливо, з хімічною зброєю), і про намагання ФСБ повернути викрадене. Англійський агент МІ-6 все розрулює.

Skąd dokąd (Звідки куди), 2023. Режисер: Мачек Хамела

У перші дні повномасштабного вторгнення Мачек зайнявся тим, що почав возити біженців, туди-сюди, розказуючи на КПП, звідки і куди їде, додаючи, кого він везе. Вислухавши історії десятків людей, вже після котрої «ходки», він вирішив це знімати, а оскільки сам був за кермом, то оператором запросив, зокрема, й нашого Юрія Дуная («Черкаси»). Саме через це — і через це також — фільм знятий надзвичайно цікаво, а не просто життєво-болючо, як відбиток українського кошмару весни 2022-го року. «Skąd dokąd» — це немов «Дорога» Джона Гілкоута, немов пекельний шлях крізь руйнування і смерть, шлях бігу і втечі від руйнування і смерті. Тільки з тою принциповою різницею, що польський режисер, варшав’янин і випускник Сорбонни, їде в пекло і вертається, і так, звідти туди, багато-багато разів. Шаленство такого вчинку, поєднане з чистим геройством і кінематографічним завзяттям, дало результат у вигляді відкритого вікна: сприйняття баченого героями стає ніби баченим глядачем, стає реальним тут і зараз, через напружену документальність нівелюючи стіну екрану. 

No items found.
Р Е К Л А М А
Приєднуйтесь до розсилки
Thank you! Your submission has been received!
Oops! Something went wrong while submitting the form.

Журналіст, кінокритик, сценарист. Друкувався у понад 60 журналах, газетах та інтернет-сайтах. Опублікував понад 3 тисячі матеріалів. Був редактором відділу «кіно» в журналі «ШО», в журналі «Кіно Дайджест» був головним редактором, як і в українському представництві міжнародного журналу Total Film. 2015 року започаткував фестиваль «Тиждень кіновоскресіння Розстріляного відродження» (за фінансової підтримки Держкіно). 2018-го року брав участь у створенні Спілки кінокритиків України, фестивалю «Тиждень кінокритики», а пізніше — у створенні премії Спілки кінокритиків «Кіноколо». 2021 року був співтворцем Коростенського фестиваль вуличного кіно. 2020 року написав сценарій до повнометражного ігрового фільму військового екшну «Право на помсту» (у співпраці з Юлею Чернявською), а 2021 року — сценарій до повнометражного ігрового фільму кримінального еротичного трилеру «Ключі від пекла і від раю». Член Спілки кінокритиків України, Української кіноакадемії, Спілки журналістів України.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати
олександр клименко атлантова ікони

«Кошти від продажу ікон йдуть на лікування поранених. А це мільйони гривень»

Оксана Гончарук: Пане Олександре, про ваші ікони, створені на фрагментах ящиків з-під снарядів, заговорили в світі, коли президент Володимир Зеленський подарував одну з них Папі Римському Леву XIV. Хоча ваші ікони цінні передусім тим, що з 2014 року допомагають людям на фронті.

Олександр Клименко: Насправді заговорили про них раніше — від першої офіційної презентації проєкту в Софії Київській у 2015. Головна ідея проєкту — перетворення смерті на життя. Причому це перетворення відбувається не тільки на рівні символів: ящик з-під озброєнь як символ смерті перетворюється на ікону як символ життя, — але й у реальності. Адже кошти від продажу цих робіт — а це мільйони гривень — йдуть на низку благодійних ініціатив, передусім пов'язаних з медициною. 

У нас є досвід утримання шпиталю на фронті протягом трьох років, а також фінансування фонду «Крила Перемоги», який допомагає пораненим у тилу, де ми закриваємо 50-100% потреб у ресурсах протягом останніх двох років. І я не знаю більше жодного європейського художника, який може собі таке дозволити.

Президент України Володимир Зеленський подарував Папі Римському Леву XIV ікону Клименків-Атлантової, 18.05.2025. Фото: ОПУ

— Ви казали, що перетворення смерті на життя є лейтмотивом християнства… 

— Перемога життя над смертю. Згадаємо, як хрест, який був символом смерті, став символом воскресіння. Так само й дошка від ящика з-під якоїсь смертоносної начинки, перетворюючись на ікону, продовжує цю традицію.

— Ваші ікони можуть висіти в храмі?

— Іконографія та стилістика більшості наших робіт — це класична ікона, яка, як виявилось, чудово працює в церковному просторі. Зазвичай наші ікони чудово сприймаються як духовенством, так і парафіянами. Наші ікони є в київських церквах і за кордоном, вони присутні в православних, католицьких і навіть протестантських храмових просторах. Хоча від початку наш проєкт задуманий як мистецький, і ми завжди прагнули вийти за межі релігійного простору, аби нас зрозуміли як віруючі, так і люди без релігійного церковного досвіду, ба більше — атеїсти, які сприймають ікону як виключно естетичний або історико-культурний феномен. 

Придбати їх може будь-хто. Наприклад, кілька робіт у нас придбали голлівудські продюсери, які, здається, не мають нічого спільного з християнством, і взагалі євреї.  

Одна з функцій наших ікон — об'єднувати, а не роз'єднувати людей: українців з іншими національностями, наприклад, поляками; протестантів, католиків і православних поміж собою, атеїстів з віруючими… 

Тішить, що богословська спільнота, представники як консервативних, так і ліберальних кіл, сприймають нашу творчість позитивно. Про нас писав, наприклад, Джордж Вайгель — це провідний католицький публіцист Америки, а також отець Кирило Говорун — всесвітньо відомий православний богослов, українець за походженням, низка інших богословів з України, Європи, США тощо.

— Ідея писання ікон на дошках ящиків від боєприпасів належить вам. Як ви це придумали?

— У далекому 2014 році ми поїхали на базу одного з добровольчих батальйонів, і там я побачив купу порожніх деревʼяних ящиків від набоїв до АК. Це хороше дерево, хлопці роблять з них ослінчики, столики чи просто використовують в якості дров. Але я тоді звернув увагу, що кришки цих ящиків схожі на те, на чому пишуть ікони: це щит з дощок зі шпугами, які не дають конструкції деформуватися. Я попросив одну таку дошку — стару й закопчену — і мені її радо подарували. Вже дома я написав на ній ікону. Відчуття часу, що в ній було присутнє, вражало. А ще мене зацікавила ця антиномічність, коли ти поєднуєш непоєднуване — дошку від військового ящика та святий образ, а зрештою відбувається щось неймовірно органічне. 

«Збирати ящики під ворожими обстрілами — це великий мистецький акт»

— Ну а далі ви знайшли однодумців.

— Спочатку нас було троє — я, Соня Атлантова і Наталя Волобоєва, яка пізніше вийшла з проєкту, бо, здається, просто не витримала виставковий ритм, в який ми з перших днів увійшли. Певний час ми із Сонею працювали вдвох, а потім до нас офіційно долучився Герман Клименко, який неофіційно допомагав нам з перших днів. Тепер це наш родинний проєкт, адже Соня Атлантова — моя дружина, а Герман Клименко — наш син. Династична традиція взагалі характерна для мистецтва іконопису ще від середніх віків. 

Олександр Клименко, Соня Атлантова і Герман Клименко. Приватний архів

Але важливо розуміти, що «Ікони на ящиках з-під набоїв» — не тільки наш, але також проєкт всіх тих військових і волонтерів, які збирають нам дошки. Адже далеко не всі з них привезені з фронту особисто мною. У сучасному мистецтві важливий не стільки сам акт написання, скільки весь акт творення. І збирати для нас ящики під ворожими обстрілами — це великий мистецький акт. Хлопці знають, що вони є співавторами цього акту, це надихає їх, і, ймовірно, навіть має терапевтичний ефект.

— Дошки для ваших ікон зібрані з різних частин фронту — від Київщини й Суджі до Херсона. А звідки ті, на яких, власне, намальована «Божа Матір з Немовлям», яка тепер висить у Ватикані?  

— Підозрюю, що це російський ящик з-під артилерійських снарядів. Його мені привезли з-під Ізюму після того, як наші зайшли туди, вигнавши росіян.

Тобто ідея перетворення смерті на життя тут працює напряму: росіяни принесли смерть, а ми перетворили це на життя

— В якому стилі написана ця ікона?

— Те, що ми робимо, задумувалось як розмова про сучасну війну мовою давньоруського, середньовічного українського, ну і ширше — візантійського мистецтва. Та з часом стало зрозуміло, що, проговорюючи тему війни в Україні способом релігійного мистецтва, ми не можемо не використати досвід мистецтва західноєвропейського. Тому що територія України — це простір, де весь час перетиналися потужна готична традиція, романський стиль, ренесанс і бароко. Тож зараз ми працюємо між двома полюсами: Візантія і західне, передусім, середньовічне мистецтво. 

Папі Римському на подарунок ми вибрали ікону, написану в традиціях середньовічного західного мистецтва. Хто розуміє, побачить там і готику, і Проторенесанс, і Північне Відродження — там є спроба це все увібрати. 

Думаю, коли відбирали роботу, сподобався сам образ Богородиці, яка обома руками тримає дитину, немов намагаючись захистити сина від майбутніх страждань. І я вибором задоволений, бо це чергова історія про те, що простір України не є чужим для Європи, що ми органічно присутні в європейській традиції.

Ікона «Божа Матір з немовлям», присвячена дітям, розлученим зі своїми батьками. Фото: ОПУ

Викрадення дітей: як мистецтво допомагає про це говорити

—  Ікона «Божа Матір з Немовлям» належить до циклу, присвяченому болючій темі депортованих українських дітей. Розкажіть про нього.

— В ньому продовжується тема перетворення смерті на життя, де Богородиця з немовлям на руках виходить за вузькі межі релігійного мистецтва, розкриваючи архетип материнства. З одного боку це жінка, яка, народжуючи дитину, перемагає смерть, з іншого боку — дитина як істота, найбільш беззахисна перед війною. Бо захищати матерів і дітей ми маємо всі — як військові на фронті, так і люди по всьому світу.

— Як добре, що ви звернулися до теми викрадених росіянами українських дітей. Тому що здебільшого про це говорять в контексті путінського злочину, за який має бути Гаазький трибунал. Про самих же дітей на Заході говорять менше.

— Я б не сказав, що говорять мало — ця тема постійно перебуває у фокусі уваги нашої влади, дипломатії, а також правозахисників. Але так, наші партнери говорять недостатньо — на наш, український, погляд. Зрозуміло, що у цього світу чимало не менш важливих проблем, ніж українські діти. Тож ми не просто говоримо про це, а намагаємося підняти це питання в контексті християнської етики. 

Головна наша ідея — вивести тему викрадених дітей з простору політичної і соціальної маніпуляції у простір вдумливої розмови, мета якої — благо самих дітей

Чесна розмова на цю тему відразу ставить все на свої місця — від питання, на чиєму боці мають бути християнські церкви, і до питання, як Україні вести себе далі з тими вимогами, що пропонують росіяни. Адже якщо підписати договір у їхньому варіанті, то не тільки діти на захоплених територіях стають мішенню, але й інші діти опиняються у просторі ризику — як України, так і Європи (насамперед діти Польщі, Скандинавії, країн Балтії).

Це складна історія, з якою Україна сама не може впоратись, і це, по суті, робота для всього людства. До того ж йдеться не тільки про українських дітей, а й про дітей Судану чи Гази, тобто дітей величезного світового простору, де нині точаться війни. 

— Страшно думати, як росіяни психічно ламають наших дітей, вкладають їм в голову якісь свої ворожі істини…

— На відміну від європейців та американців, українці чудово пам'ятають про такий феномен, як яничари. Турки, починаючи з XIV століття, набирали в османську піхоту християнських дітей, яких просто забирали в українських матерів, ростили в своїй вірі і навчали вбивати. А далі вже дорослі яничари поверталися в Україну і вбивали своїх же. Зараз відбувається подібне — наших дітей забирають на чужину, де перекодовують і роблять військовими. Так, на боці армії РФ вже воюють і гинуть колишні українські діти, яким було близько 10 років, коли росіяни захопили Донбас і Крим. Зараз ці хлопці вбивають на фронті своїх братів.

І найстрашніше, що цим займаються не мусульмани часів Роксолани, а люди, які позиціонують себе нашими релігійними братами. Про це ми теж намагаємося розповісти Європі своїм проєктом.

На одній з виставок

Якою має бути молитва за мир?

— Ви почали створювати свої ікони у 2014 році, коли велика частина українців ставилась до війни несерйозно…

—  Я швидко включився — ще від Майдану. Треба було якось реагувати на напад росіян, тож я як письменник Олаф Клеменсен (псевдонім Олександра — Ред.) написав книжку «Літо-АТО», де описав події на Майдані і перше літо війни. До речі, ця книжка є в чудовому польському перекладі Анети Камінської. А вже після книги до справи взявся художник Олександр Клименко.

Першу закордонну виставку ми організували ранньої весни 2015 року в польському Люблінському замку. Далі був Європарламент, і там мене здивувала реакція євродепутатів. Вони мене питали, що це за ящики і від яких таких снарядів. Я відповідав, що це з Донеччини, де ведуться реальні бойові дії. «Там що, справжні гармати стріляють?», — дивувалися вони. Я казав, що на Донбасі танків з того боку вже більше, ніж в усій європейській армії. Ця інформація їх реально приголомшила. А один з євродепутатів взагалі сказав: «А я думав, що ви там одне одного палками б'єте».

За 11 років існування нашого проєкту я вже реально не дивуюсь жодній глупоті, яку зустрічаю в середовищі  політиків і обивателів — як українських, так і європейських. Спочатку перевіряв, чи люди не жартують, не глузують з мене. А потім звик, що вони будь-яку маячню артикулюють із серйозним обличчям.

— Ваші твори сьогодні експонувалися вже у 217 локаціях в 118 містах та 22 країнах. Статистика вражає. Як ви це влаштовуєте?

— Нас весь час запрошують, причому контекст у виставок завжди різний. Від простру церков — а я люблю виставлятись у старих європейських соборах, особливо візантійської, романської чи готичної архітектури, —  до парламентів. Іноді, як-от у Сілезькому музеї в Катовіцах, це виключно мистецький музейний простір, причому поляки все влаштували дуже цікаво, відкривши водночас дві експозиції: окремо збірну виставку українського мистецтва і виставку наших ікон, яку розмістили поряд із середньовічним польським мистецтвом. Тим самим куратори майстерно перекинули місток від історії Польщі до подій, що зараз відбуваються в Україні.

Держсекретарю США Марко Рубіо теж дісталась ікона на кришці з-під ящика для набоїв. «Полотно» привезене з «Азовсталі» в Маріуполі. Фото: facebook.com/andrij.sybiha

— Бачу, що у своїй діяльності ви маєте багато звʼязків з Польщею.

— Нашими давніми партнерами є польські домініканці. Ми спільно допомагаємо проєкту реабілітації наших військових, а також проводимо виставки на підтримку їхніх ініціатив, направлених на допомогу українським дітям, привезеним з прифронтових міст. Три роки наш проєкт на різноманітних міжнародних майданчиках представляють Польські інститути.

Хочу згадати ще один проєкт, який виріс з нашого бажання допомогти полякам, коли їх домівки знищила повінь восени 2024 року. Ми саме були в Польщі, потрапили в цю негоду і швидко зреагували, створивши низку творів на фрагментах стіни францисканского монастиря, зруйнованої повінню. Цей цикл «Потоп» ми продали під час благодійних заходів у Варшаві, і гроші пішли на підтримку поляків, які постраждали від затоплень.

Дивним чином погода, обставини, настрій, що царював тоді у Польщі, нагадали мені Бучу та Бородянку у перші дні після звільнення від росіян: волонтери, рятувальні команди, дим від польових кухонь, руйнація і сіре від смутку і дощів небо. В самому епіцентрі повені я зустрів чимало польских волонтерів, яких знав по роботі в Україні. Ми з ними перетиналися у Херсоні та інших місцях, де потрібна була поміч, тож я був неймовірно радий знов їх побачити. І моя ініціатива «Потоп» — це спроба бодай трохи віддячити полякам за допомогу нам.

— Зараз інші художники малюють ікони на плитах від броників, що «відпрацювали» на війні.

— Мені здається, що в іконах на брониках трішки інша концептуальна складова. Там забагато як для ікони магічного компоненту, що базується на темі захисту, бо на думку авторів, і броня, і ікона захищають. Ікона немовби підсилює цей захист. До речі, росіяни також роблять ікони на бронежилетах — просто друкують їх.

Наш проєкт є спробою актуалізації високих богословських ідей та символів передусім візантійської культури. 

На формальному рівні проблема бронеплит у тому, що вони геть однакові за розміром. А для нас важлива історія кожної дошки, бо вони різні за розміром, кольором, фактурою. Є новіші ящики, є старі, закопчені чи навіть обгорілі й потрощені. І кожне нове зображення вбудовується в складну історію окремої дошки — від її вироблення до служіння на фронті. Це може бути як маленька робота 10х30 см, так і метрова і більше дошка. Ну і фактура. Кожен свій витвір ми створюємо під естетику кожної окремої дошки. Ми весь час в процесі пошуку відповідності теми ікони до фактури дошки, бо всі вони по-різному зашліфовані й зібрані, десь є щілини й зазубрини, а є гладенькі. І оця індивідуалізація кожної ікони вона для нас дуже важлива. До того ж, коли ікони різних розмірів, фактур і кольорів, то й експозиція виставки є цікавішою, адже вдається уникнути монотонності.

Ікони Клименка й Атлантової у Софійському соборі в Києві. Фото: Hennadii Minchenko/Ukrinform

— Але я оце думаю, вже четвертий рік ціла країна молиться перед іконами за мир і життя, а наші люди продовжують гинути. Може, молитви не працюють?

— Але ж ми тримаємося, розумієте, не дивлячись ні на що, не дивлячись на незрівнянні ресурсні бази й можливості. Як під Сєвєродонецьком, коли хлопці стояли озброєні стрілецькою зброєю проти танків, літаків і гармат і утримували позиції тижнями. І росіяни нічого не могли з цим зробити. 

Вважаю, що ми маємо молитися не просто, щоб Бог закінчив цю війну, а щоб він її закінчив назавжди.

Бо ті концепти, що часто нам пропонують, це не закінчення війни, а відтермінування нової. Хлопці на фронті готові вмирати не заради того, щоб через рік все повторилося, а заради того, щоб їхні діти й онуки більше ніколи не бачили цього жахіття.

20
хв

«Росіяни принесли смерть. Ми робимо з цього життя». Олександр Клименко про ікони на ящиках з-під снарядів

Оксана Гончарук

Саме з цього — з краси, яка тримає, з жіночності, яка не зникає навіть під обстрілами, і внутрішньої стійкості, яка пахне парфумами у тривожній валізі, — почалася наша розмова.

Римма Зюбіна й Діана Балинська. Фото Sestry

Ми всі такі справжні зараз

Діана Балинська: Що для вас означає бути красивою сьогодні?

Римма Зюбіна: Бути справжньою. Мене тішить, що стандарти на кшталт «90-60-90» більше не домінують. На початку повномасштабної війни мені часто казали: «Ви всі такі справжні зараз». І це дійсно так. Сльози в кадрі, коли вони справжні, видно одразу. Їх не сплутаєш зі штучними. І саме в цій щирості — справжня краса.

— Як вважаєте, чи допомагає догляд за собою, та сама «червона помада» нам, жінкам, у кризових ситуаціях?

Обов’язково! Догляд за собою, гігієна — це перше, про що говорили психологи ще з початку повномасштабного вторгнення. Якщо ви вже три дні не приймали душ — це тривожний сигнал. І не тому, що немає доступу до води, а тому, що ви лежите й нічого не можете — а це симптом депресії. Догляд за собою — це форма самоорганізації. Це означає, що ти бодай щось контролюєш. Це — дія. А дія — це життя.

До того ж ти залишаєшся жінкою в будь-яких ситуаціях. Я пам’ятаю, як під час тривоги вже була в халаті, хотіла одягнути піжаму, але вирішила: ні, треба щось таке, в чому можна в разі чого вибігти. І білизну найкрасивішу — раптом що… Зазирнула в кошик і стала перебирати: «Це? Ні. О! Це вже краще». 

На Майдані, коли в якісь моменти було страшно, чи повернешся звідти живою, у мене був той самий принцип — тільки найкраща білизна, щоб ніхто не посмів сказати, що на Майдані самі бомжі й «малоімущі» — як писали російські ЗМІ. Така тонка межа між смішним і страшним...

— Чи є якась річ, ритуал, без якої ви не виходите з дому? 

Парфум. Я дуже люблю парфуми. У мене навіть у тривожній валізці були документи, маски з ковідних часів, помада не завжди… Але парфуми там були обов’язково. Я їх постійно змінюю. Люблю нові запахи, експерименти.

Коли говоримо про красу в часи війни що це для вас: зовнішність, внутрішня сила?

Краса — це дія. Не зовнішність, не красиві слова, але вчинки. Як і любов — не іменник, а дієслово. Дія і слово. Любити — це діяти. Так само й краса — це справжність і сила духу.

Я підтримую українських виробників, які дбають про нашу зовнішню красу, бо те, як працює зараз виробництво в умовах війни, — це теж про незламність. Наприклад, я дуже люблю і підтримую компанію «Весна», яка є виробником косметики на основі наших українських трав. Зроблено все в Україні, в умовах зупинки виробництва під час відключення світла, повітряних тривог. Дівчата після безсонних ночей, після обстрілів і бомбардувань приходять зранку на виробництво і працюють. Власниця «Весни» Інна Скаржинська — мама чотирьох дітей, яка під час війни всиновила ще одного хлопчика. Її магазинчик і виробництво в Бучі російські солдати повністю знищили, але вона все відновила — вже у Львові. Оце і є краса.

Краса — в людях, які шиють, печуть хліб, роблять найсмачнішу піцу у Львові, поки чоловіки на фронті або саме звідти повернулись

Останні зворушливі покази Ukrainian Fashion Week в Києві, коли на подіум виходили хлопці з ампутаціями й протезами — про те саме. Це наші герої, які ціною свого здоров’я дарують нам мирне життя. Ми маємо враховувати їхні потреби — в моді, архітектурі й побуті.

Нещодавно до нас у Львові в Національний театр ім. Марії Заньковецької приходили хлопці, які проходять реабілітацію з центрі SuperHumans. Ми готувалися до їхнього візиту й обговорювали нюанси — чи є пандус, які місця для хлопців зручніше, де ставити крісло колісне.

З воїнами з реабілітаційного центру SuperHumans. Фото: приватний архів

Ще у 1995-му в Единбурзі на театральному фестивалі я бачила: першими в залі з’являються люди на кріслах колісних — для них облаштовані спеціальні місця, причому не збоку, де погано видно, а в центрі першого ряду. Це давно працює у світі, не треба нічого вигадувати. Але це вже потрібно робити терміново.

Обличчя без зайвих маніпуляцій

— Відчуваєте, що поняття краси сьогодні змінилося? Зараз вона часто асоціюється з втручанням — ботокс, філери, пластика... 

Тут у нас хороше світло, можете мене роздивитися (сміється)! Є навіть анекдот у кіношників: «Слухай, чув, ти одружився. А жінка красива?» — «Залежить, як світло виставити».

Я особисто не вдаюся до маніпуляцій з обличчям — тримаюся до останнього. Не обіцяю, що так буде все життя, але зараз ще не відчуваю в цьому потреби.

До речі, на сторінках кастингів, у пошуках актрис, дедалі частіше пишуть  фразу «Обличчя без зайвих маніпуляцій». Хоча, звісно, це індивідуальний вибір жінки. Але є ще й фінансова сторона. Якщо жінка донатить, вона мимоволі порівнює: один «укольчик» — це три-п’ять тисяч гривень. А потім знову. Тож зараз це ще й питання пріоритетів.

— Як ви особисто сприймаєте свій вік? Чи змінюється ваше ставлення до себе з роками? І чи стикалися ви з проявами ейджизму у вашій професії?

Знаєте, у свої 36 я вже зіграла трьох бабусь (сміється). Бо були потрібні медійні обличчя, а їх тоді було небагато. Але загалом я ставлюся до свого віку абсолютно спокійно. Не намагаюся вскочити в останній вагон і штучно зупинити час. Моє ставлення до життя змінюється — як і мої бажання. 

У 25 років мені здавалось, що можна змінити світ — навіть через акторську професію. Сьогодні розумію, що ні

Хоча... Сьогодні до мене підійшла жінка й сказала: «Два роки тому після розлучення я була зовсім розчавлена, а зустріч з вами так мене надихнула, що я знову вийшла заміж». Такі моменти дуже зворушують.

Щодо ейджизму — звісно, він є. У мене зараз мало кіноробіт, бо я не граю молодих, а ролей для жінок мого віку в кіно небагато — не лише в Україні, а й у світі. Якщо Шерон Стоун каже, що в Голлівуді після 45-ти для тебе вже не пишуть і тебе вже не знімають, то що вже мені говорити? Але на щастя, є театр, і там я потрібна.

Фото: Disy Garby

— Чимало українок зрілого віку, які переїхали до Польщі, теж стикаються з ейджизмом. Що б ви порадили таким жінкам, які після переїзду, втрати кар’єри, частково своєї ідентичності не можуть себе знайти?

Я вже мало що раджу. Радити взагалі складно, коли не проживаєш чужий досвід. Але бачу, як навіть в Україні деякі компанії починають цінувати працівників зрілого віку, пояснюючи свій вибір на користь панянок 50 років тим, що, окрім досвіду роботи, в цьому віці жінка вже зосереджується саме на роботі, тоді як на молоду дівчину ще чекає заміжжя, народження дітей. А для працедавця це — декретні, лікарняні, відсутність на роботі.

Пам’ятаю себе молодою мамою, яка працює: дитина з температурою, а я цілую його, але біжу в театр. Біжу і плачу, бо розумію, що жодна вистава того не варта. Але йду, бо відчуваю обов’язок. Бо я ще не можу ставити свої умови й відміняти виставу.

А взагалі я переконана: 50 років — це чудовий час згадати про себе. Про свої нереалізовані мрії. Якщо твоя професія збігається із хобі, як-от у мене, — це подарунок. 

Але чимало жінок усе життя вкладаються лише в роботу. І тому забули, чого колись хотіли. А варто згадати: «Я ж мріяла вивчити італійську». Або: «Я колись хотіла танцювати». І зробити це. До речі, серіал «Люся інтерн», в якому я зіграла, — це і є гімн жінкам 50+. Мені навіть наприкінці 2021-го нагороду за цей проєкт вручили, яка так і називається «Геть стереотипи року».

Наші теплі зустрічі можливі лише завдяки ЗСУ

— Ви часто буваєте за кордоном. Як вважаєте, українську жінку можна впізнати на вулиці серед інших?

Знаєте, як спортсмени в поїздках: бачать тільки аеропорти, готелі й спортзал. Я все те саме — тільки спортзал на кіно/театральний зал можна поміняти (сміється). Але пригадалося, як наш український водій в Італії, де ми знімали «Гніздо горлиці», і в кадрі було, може, 10 українських дівчат, підійшов наприкінці зйомки: «Пані Риммо, я вас навіть не впізнав! Ви ну точно така, як ті дівчата, яких я щотижня сюди везу — і вбрана так, і сумка така ж». Це був комплімент — що я справжня, як та заробітчанка, яку граю в кіно. І навіть не в одязі справа. У мене в фільмі, в тих сценах першого періоду героїні в Італії, навіть очі інші.

Очі нас видають. Погляд. Смуток. Переляк. Невпевненість. Не хочу нікого образити, хочу лише, аби очі українок сяяли від щастя.

Фото: Олександр Сенко

— У фільмі «Гніздо горлиці» ви зіграли трудову мігрантку. А якби сьогодні довелося зіграти мігрантку воєнну — яким би був цей образ?

Дуже подібним. Ще тоді мене питали: «Ви це переживали?» І я відповідала — так, частково. Самотність, зневіра, непорозуміння в родині, відчуття, що твоя професія нікому не потрібна… Це все було і в моєму житті. Тепер цей образ став тільки боліснішим.

Були пропозиції після «Горлиці» зіграти й заробітчанок, але я відмовилась, бо це тиражування ролі, а мені важливо відкривати щось нове в собі і для глядача.

Пропонували зіграти сучасну історію — людину, яка бачила на власні очі розстріл дитини, пережила психологічні травми… Я відмовилась, бо, на мій погляд, перед такою роллю потрібно пройти певну підготовку — поспілкуватись із психологами, побувати в клініках, зануритися в роль. А зйомки мали розпочатися за тиждень після прочитання сценарію...

— Фільми про еміграцію зараз доречні?

Абсолютно. Але треба розуміти, вони бувають різні. Як і фільми про війну. Війна — це ж не лише танки, авіація, руїни. Це також жінка в чужій країні — без мови і роботи. Це — дитина, яка бачила війну. Найглибші твори мистецтва завжди про маленьку людину на тлі великої трагедії.

— Якого кіно, на вашу думку, зараз потребує глядач?

Українського. Глядач дійсно хоче бачити наші історії, наших акторів, чути нашу мову. На премію «Золота Дзиґа» як член кіноакадемії я віддивилась все, що створено за останні роки. Повнометражного художнього кіно зараз дуже мало. Але навіть з того, що є — фільми різні за жанрами, є і драми, і комедії. 

У нас потужне документальне кіно, яке ми презентуємо на світових кінофестивалях, а от сучасних українських художніх фільмів, які цікаво було б показати світові, — поки одиниці

— А щодо театру — як він змінився після початку повномасштабної війни?

Театр зараз працює зовсім інакше. Впливає усе: відстань до лінії фронту, повітряні тривоги, комендантські години. Наприклад, в Ужгороді, де не було жодного дня комендантської години, вистави досі починаються о 19:00, як і раніше. А ось у Києві театр ім. Франка грає вже о 15:00 або 17:00.

У Харкові, Сумах і Херсоні ситуація критична: вистави тільки в укриттях. А в Харкові театри буквально виживають. Вони самі оплачують оренду тих приміщень, які є в укритті. Люди отримують 25% ставки — тобто менше ніж 100 доларів на місяць.

Ми не завжди можемо спланувати репертуар. Якщо в актора є бронь — він грає. Якщо приходить повістка — сьогодні він ще на сцені, а завтра вже ні.

Фото: Yuri Mechitov

Під час повітряних тривог ми зупиняємо виставу, чекаємо в укритті, а потім продовжуємо з тієї ж хвилини, на якій зупинились. Не завжди є можливість після закінчення повітряної тривоги продовжити й дограти виставу того ж вечора. Адже останні два тижні в Україні повітряні тривоги тривали по 8 годин. І таке від росіян можна очікувати не лише вночі.

Якщо ми розуміємо, що люди не встигнуть до комендантської години потрапити додому, то вистави переносять на інший день. Гастрольні поїздки зараз — величезний фінансовий ризик для театру.

У Львові в нашому театрі ім. Марії Заньковецької до повномасштабної війни перед початком вистави лунало аудіовітання та прохання вимкнути мобільні телефони. А зараз звернення починається словами: «Слава Україні!» І зал відповідає: «Героям слава!» І далі звучить: «У разі повітряної тривоги ми зупинимо виставу й адміністратори допоможуть вам спуститись в укриття». І вже потім починається вистава. І незалежно від того, про що вона, після вистави ми виходимо на поклін і обов’язково говоримо: «Наші теплі зустрічі можливі лише завдяки ЗСУ». Бо в залі й на сцені — люди, чиї рідні на фронті: сини, дочки, чоловіки, брати, сестри, батьки. І після кожної вистави ми в театрі імені М. Заньковецької зі сцени оголошуємо про збір донатів. Постійно. Знову і знову.

— Ви граєте в театрі, знімаєтесь в кіно, берете активну участь у громадському житті. У чому сьогодні ваша внутрішня опора?

В людях. І не тільки знайомих. Можу зустріти когось на вулиці, і людина скаже, що я її підтримала — фільмом, виступом, словом. Такі зустрічі трапляються саме в моменти зневіри. І саме вони надихають.

Проєкт співфінансується за рахунок коштів Польсько-Американського Фонду Свободи в межах програми «Підтримай Україну», реалізованої Фондом «Освіта для демократії»

20
хв

Римма Зюбіна: «Українок за кордоном видають очі»

Діана Балинська

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

«Трамп готовий дати Росії все, що вона хоче». Кір Джайлз про ризики нової американської політики щодо Москви

Ексклюзив
20
хв

Альянс погодився платити, але чи готовий воювати? Підсумки саміту НАТО в Гаазі

Ексклюзив
20
хв

Безпека НАТО без України більше неможлива. Європарламентар Ріхардс Колс про саміт у Гаазі, скепсис союзників і ключову роль Києва

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress