Ексклюзив
20
хв

Десятка кращих польських фільмів на Netflix

Для перегляду величезної кількості різноформатного і різножанрового польського кіно, зібраного на стрімінгу Netflix, варто скористатися принаймні кількома порадами — інакше важко віднайти краще

Ярослав Підгора-Гвяздовський

Що найкраще подивитись із польських фільмів на Netflix?

No items found.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

Польське кіно ніколи не мало перерви, як, на жаль, українське. І навіть у складні й для Польщі, й для України 90-ті польське кіно знімалось і породжувало нові форми і свої шедеври. Як, до прикладу, «Псів» Владислава Пасіковського, що став культовим і дав два сіквели — 1994-го і 2020-го років. З появою польських представництв стрімінгів HBO, Amazon і Netflix широко розвинута польська кінематографія полилась на весь світ швидше, ніж це раніше дозволяли фестивалі та прокатні компанії. Але закони ранку зі збільшенням можливостей знімати і показувати автоматично зменшили якість. Тому в розлогому доробку виробів з Польщі трапляється чимало непридатного для перегляду матеріалу. А стрімінги, як показує практика, не особливо прискіпливі до якості, в такий своєрідний спосіб демократично даючи глядачеві крутити носом. Польське кіно — не виняток, тому варто ретельно вибирати з пропозицій. Цікавою ознакою ледь не всього польського кіно, а може і загалом польського характеру є самокритичність. Вона — ценз всього польського кіно.    

1. Холодна війна

2. 1670

3. З любов'ю, Вінсент!

4. Тіло Христове

5. Як я став гангстером. Правдива історія

6. Зворотній зв'язок

7. Броуд Пік

8. Трясовина 

9. Фуріоза

10. Повні новачки

Холодна війна (Zimna wojna), 2018. Режисер: Певел Павліковський

«Холодна війна» перебуває на вищих щаблях левової кількості рейтингів найкращих ста фільмів всіх часів і народів. Бо такого мистецького таланту, образності і заразом такого потрапляння в конкретний час, немов постріл Вільяма Телля, ще треба пошукати. Через серце глядача фільм потрапляє у вічність. І цьому не заважає архаїчний чорно-білий колір плівки. Оповідаючи про 50-ті роки в Польщі, «Холодна війна» демонструє одночасно бідність і злість нової комуністичної і тоталітарної системи, а разом з цим багатство і внутрішню силу людей, які здатні боротися зі злом — але тоді, коли закохані.

Розумний і врівноважений музикознавець і піаніст Віктор (Томаш Кот) під час прослуховувань у хорі на потребу представити польсько-радянську культуру світові знаходить чудовий дівочий голос. А дівчина Зула (Джоанна Куліґ) сама по собі незвичайна — полум’яна і пристрасна. І так він і вона — ці дві протилежності — закохуються до нестями. Їхній танок почуття буде проходити по всій Європі протягом десятиліть — під народний спів у Берліні, з джазом в Парижі, через ГУЛАГ, Польщу і аж у потойбіччя. Абсолютно чарівне кіно, чуттєве, музичне, болюче, але надихаюче і очищаюче.

1670 (2023). Режисер: Мачей Бухвальд, Кордіан Кондзеля

Фігурант списку найбільш затребуваних серіалів на Netflix, з рідкісно-високим рейтингом — 8 з 10 — на найбільшому кіносервері планети. Це безсумнівний успіх польського жанрового кіно. Бо маємо оригінальне поєднання історичного і комедійного, поданих в дотепній псевдо-документальній формі «від першої особи». Мешканці села Адамчиха, звертаючись до глядача, розповідають про свої поневіряння в другій половині XVII сторіччя. Хазяїн половини села, Ян-Павел Адамчевський, нарікає на голод у сільських дітей... після чого йде собі добре попоїсти смаженої курочки; його брат-гусар хвалиться тим, що брав участь в усіх... поразках польської армії останнього десятиліття; його донька гримає на людей, щоб не спалювали пацюків, бо за 380 років це призведе до незворотних кліматичних змін, а ще ж царює сексизм і ксенофобія...

Словом, «1670» — це гримуча суміш історичної минувшини із сучасним сарказмом. Причому й відтворення минулого, і вкладений у вуста персонажів гумор-із-серйозним-обличчям — все на найвищому рівні постановки і тексту. А ще маємо чудовий переклад на українську!

З любов'ю, Вінсент! (Loving Vincent), 2017. Режисери: ДК Велчман, Г’ю Велчман

«Незвичайність» й «унікальність». Цими словами можна означити все у фільмі — від сюжету до форми і методів виробництва. Історія про творчість і біль існування геніального художника Вінсента Ван Гога розповідається великою мірою людьми, які його оточували. А вони, у свою чергу, є персонажами картин художника. Вся візуальна частина фільму сформована конкретно з більше, як 120 картин Ван Гога, які поєднані сюжетом про лист художника і намаганням його доставити одним чоловіком до родичів Вінсента. Сам же текст теж має конкретні, біографічні підстави — це понад 800 листів Ван Гога.

Усе це мереживо придумано і зв’язано польською художницею Доротою Кобелою (у дівоцтві) та її англійським чоловіком-режисером Г’ю Велчманом. Утім, унікальність фільму полягає в дещо іншому: всі 95 хвилин стрічки буквально намальовані, утворюючи перший у своєму роді анімаційний концепт, створений в єдиній техніці єдиного художника — Ван Гога. 125 художників з 20 країн (серед яких 12 України) протягом 7 років з любов’ю малювали цей омаж Вінсенту. І це варто побачити!

Тіло Христове (Boże Ciało), 2019. Режисер: Ян Комаса

Разом з «Холодною війною» це ще один центральний фільм для сучасної Польщі — як для загалом країни, так і для польської кінематографії. Ідеальне кіно, мистецьке і соціальне водночас, бо, виконуючи завдання мистецтва, фільм віддзеркалює насущні проблеми, чим наштовхує глядача на роздуми щодо них. Це моторне і вибухове кіно, яке розповідає про зека, що хитрим чином втік з колонії і став священиком, фактично крадучи місце іншого, справжнього клірика.

Втім, концепція «їх поміняли місцями» призводить до реформаторського дійства, коли людина, отримуючи владу, при цьому будучи налаштованою проти системи, починає її міняти. Хлопець веде службу в церкві поза каноном, вільно, і так само молиться. І він наполягає на цьому, пропонуючи молитися від серця, використовуючи власні думки. А паства починає його слухати. Режисер Ян Комаса зняв фільм-виклик, такий собі «Бійцівський клуб», тільки в іншій формі і на польському ґрунті, підриваючи основи. Не те, щоб будинки у фіналі падали, але «Тіло Христове» є черговим протестом, полемікою з традиціями. Лівий, але без зла американського лівого радикалізму.

Як я став гангстером. Правдива історія (Jak zostałem gangsterem. Historia prawdziwa), 2020. Режисер: Мачей Кавульський

Вже лишень пролог до фільму говорить, наскільки він оригінальний. «Усі знають, що польська мафія скривдила багатьох людей, — йдеться на початку, — але чи замислювалися ви, скільки людей скривдило польську мафію?». Це вправний, смішний, історично-ґрунтовний кримінальний бойови — і він є справжньою польською відповіддю Гаю Річі з його світом злодіїв, злочинів та цинічних дотепників. Тільки замість Лондону мова йде про Варшаву 80-х, 90-х і 2000-х років.

Головний польський компонент тут — критицизм до країни, ладу і законів. А право порівнювати його з фільмами англійського майстра ненормативної лексики і детективних схем пограбування надає наявність ще й фантастичного саундтреку, де тобі й Zaz, і Deep  Purple, і Skank Anansie. Злет і падіння головного героя на шляху його становлення кримінальним авторитетом складається з тріумвірату бійки, вбивства і адреналіну, а другий тріумвірат — sacks, drugs & rock’n’roll — замикають складові ідеального жанрового кіно. Фільм породив приквел — «Як я закохалася в гангстера».

Зворотний зв'язок (Informacja zwrotna), 2023. Режисер: Лешек Давид

Ще одна критична драма тільки вже не про наркотики, а про алкоголізм, біч поляків. Підсилюється це тим способом, що проводиться крізь призму стосунків батьки-діти, а ще більше — конкретною ситуацією: батько прокидається після пиятики і дізнається про зникнення сина. Його особистий кошмар в тому, що він нічого не пригадує про вчора, а саме він бачив сина останнім. Колись модний музикант в культовому гурті, він занапастив себе, спитий і розгублений. Здавалося б, все — кінець життю. Але ні. Є ще шанс повернути набуте.

Для цього сумну драму вивірено переводять в режим захопливих кримінального детектива і напруженого трилера: батько вже давно і переконано був у «зав'язці», то чому ж він так беззастережно «розв'язався»? Його біганина Варшавою в пошуках сина поміж старих друзів і ворогів нагадує квест будинками злодіїв та зеленого змія, таємними місцями та втаємниченими людьми. І ми бачимо одразу і все минуле героя, і всю сучасну підкилимну Польщу, її явне і приховане. Блискучий серіал з прекрасним Аркадіушем Якубіком («Дім зла», «Дорожній патруль»), який є ще справжнім музикантом.

Броуд Пік (Broad Peak), 2022

Вражаючий приклад роботи польських кінематографістів у надзвичайно складних природних умовах — і рідкісна ситуація, коли художня натура фільму повністю (!) відповідали справжній історії. Мова про підкорення групою польських альпіністів одного з 8-тисячників — гори Броуд Пік в гірській системі Каракорум. Дія починається 1988 року, але тоді герой не зміг дійти лишень 17 метрів до вершини. Щоб завершити почате, він повертається, тільки через 24 роки потому.

Після «Евереста» Балтасара Кормакура «Броуд Пік» здається найбільшим «гірським» проєктом в кіно, представляючи глядачеві не комп’ютерні, а реальні гори, сніг і замерзання. Саме в Каракорумські гори 2018 року поїхала група з 21 людини, а 250 шерп тягли 3,5 тони апаратури на яках і власних спинах. І актори грали в тих самих умовах, в яких перебували альпіністи. Краса і жах, життя і смерть, а також те, що воно все поєднане, нерозривне і становить для людини одне ціле, просто як початок і кінець — про це фільм. А також про гори як наркотик для тих, хто пізнав їхнє пронизливе тяжіння, що пронизує людину і сам час.

Трясовина (Rojst), 2018-2024

6 років в 3 сезонах «Трясовина» затягує глядача на дно гидотного, але розлогого і дійсно існуючого світу проституції, торгівлі людьми і вбивств тих, хто не догодив злодіям в законі, на кшталт, голови поліції, керівника модного готелю чи мафіозі місцевого розливу. Цей серіал є суттєвим прикладом творення екранного світу, де мова йде про 80-ті, з переносом в 60-ті, а відтак мова про відтворення тогочасних духу і тіла епохи. Тоді ресторани були точками здибанок кримінальників, готелі — борделями, іноземні приїжджі — клієнтами, а жіночі спортивні команди — джерелом постачання повій.

Деякі поліцейські та журналісти могли не підкорятися своєму корумпованому керівництву і кидалися у вир подій, намагаючись викривати злочинців. Але хтось отримував кулю, когось зваблювали гроші. Серіал довго і винахідливо демонструє багатофігурну, багатонаціональну гру одних з іншими, зі страшними подробицями часу — від 1984-го до 2000-х років. Поляки, цигани, німці і навіть українці тут утворюють котел боротьби за виживання і за владу над тими, хто вижив. «Трясовина» — це епоха!

Фуріоза (Furioza), 2021. Режисер: Кіпріан Т. Оленецький

В обоймі фільмів про футбольних фанатів, де британські «Хулігани» та аргентинські «Банди Буенос-Айреса» є чемпіонами, «Фуріоза» про банду з Гдині кидає лідерам виклик. Тут внутрішньокадрова енергія стосунків героїв адекватно відповідає закладеній енергії сюжету, а екшн зграбно поєднується з драмою і мелодрамою, кримінальним і поліційним трилерами. Ми бачимо світ польських «тіфозі» із середини, і він формально досконалий — грубий, щирий, узгоджений.

Водночас нас занурюють в душі двох колишніх фанів — Єви на прізвисько Дика, яка 10 років тому через загибель її брата кинула банду і стала поліцейською, і Давида — тепер не менш радикального лікаря. Втім він погоджується на вмовляння Дикої «повернутися», тільки вже під прикриттям, щоб і врятувати свого брата, ватажка фанатів, і виявити канали наркотрафіку. Жорстке і динамічне кіно, зігране так, що віриш у побачене. Щирість і правда в ньому спаяні в одне ціле, життєво-достовірне буття, контркультурне і нонконформістське, маргінальне і небезпечне для оточуючих. Сильно!

Повні новачки (Absolutni debiutanci), 2023. Режисер: Каміла Тарабура, Катажина Вереча

6 серій складної композиції ситуацій з молодіжного життя, але, попри багатошаровість сюжетних ліній, все сприймається легко, бо зняте «живою», рухливою камерою з «живими» героями в кадрі. Тут навіть ситуації оригінальні і самі по собі цікаві. Дівчина з хлопцем, готуючись вступати до кіношколи, знімають на морі аматорський фільм, але хлопцеві важко втілити запланований за сценарієм секс. Паралельно розгортається історія про їхніх ще молодих батьків і друзів, які, відпочиваючи, встигають веселитися і сваритися. А ще з боку — історія про баскетбольну команду і її капітана, затиснутого між Сциллою ситуації і Харибдою свого слабкого характеру, капітулюючи перед поривом накласти на себе руки. І все це переплетено так органічно і щемко, що переживаєш за героїв увесь час — коли він вперше бачить жіночі груди і не розуміє свого ставлення до побаченого; коли вона відчуває не бажання до себе і не знає, що з цим робити; коли вони опиняються утрьох в одній хатинці-на-дереві і просто сплять, лише думками входячи в майбутнє доросле життя. Елегія!

No items found.
Р Е К Л А М А
Приєднуйтесь до розсилки
Thank you! Your submission has been received!
Oops! Something went wrong while submitting the form.

Журналіст, кінокритик, сценарист. Друкувався у понад 60 журналах, газетах та інтернет-сайтах. Опублікував понад 3 тисячі матеріалів. Був редактором відділу «кіно» в журналі «ШО», в журналі «Кіно Дайджест» був головним редактором, як і в українському представництві міжнародного журналу Total Film. 2015 року започаткував фестиваль «Тиждень кіновоскресіння Розстріляного відродження» (за фінансової підтримки Держкіно). 2018-го року брав участь у створенні Спілки кінокритиків України, фестивалю «Тиждень кінокритики», а пізніше — у створенні премії Спілки кінокритиків «Кіноколо». 2021 року був співтворцем Коростенського фестиваль вуличного кіно. 2020 року написав сценарій до повнометражного ігрового фільму військового екшну «Право на помсту» (у співпраці з Юлею Чернявською), а 2021 року — сценарій до повнометражного ігрового фільму кримінального еротичного трилеру «Ключі від пекла і від раю». Член Спілки кінокритиків України, Української кіноакадемії, Спілки журналістів України.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати
матері Херсона

 Все почалося з того, що два роки тому гендиректор Метрополітен-опера Пітер Ґелб разом з першою леді Оленою Зеленською узгодили ідею поставити в Америці оперу про українців, щоб допомогти Україні голосніше звучати в світі. Пітер Ґелб — друг України, він принципово відмовився у своєму театрі від співпраці з російськими артистами, які підтримують путінський режим, а ще запросив на стажування та виступи українських оперних виконавців. Лібрето до майбутньої опери написав американський драматург Джордж Брант, а диригенткою стала канадка Кері-Лінн Вілсон, відома завдяки керівництву Українським оркестром свободи (Ukrainian Freedom Orchestra) й ансамблем «Київська камерата». До слова, Пітер Ґелб і Кері-Лінн Вілсон — подружжя з українським корінням.

Постало питання, хто напише музику до нової опери. Оголосили конкурс, було подано понад 70 заявок з України. І переміг 44-річний Максим Коломієць — відомий в Україні гобоїст і композитор, якого багато хто вважає одним з найбільш «західних» сучасних українських композиторів — завдяки його сміливим музичним експериментам. 

Максим Коломієць і диригентка Кері-Лінн Вілсон на репетиції. Фото: Kinga Karpati & Daniel Zarewicz

Історії українських матерів стають всесвітньою історією

Оксана Гончарук: 14 серпня у Варшаві відбулася світова премʼєра оркестрової сюїти з опери «Матері Херсона», якою відкрився європейський Тур Незламності 2025 від Ukrainian Freedom Orchestra. Глядачі вперше почули музику з опери, премʼєра якої запланована на 2026 рік. До сюїти увійшли найкращі номери з опери?

Максим Коломієць: Скажімо, важливі, бо сюїта — це ж самодостатній твір, він має бути цікавий сам по собі. І писалася сюїта нелегко: я зробив першу версію, надіслав її Кері-Лінн, вона дуже м'яко попросила трішки переробити. і я перероблював, брав інші теми, інакше все компонував. Але сюїта — це важливий крок до промоції майбутньої премʼєри опери «Матері Херсона» під орудою Кері-Лінн Вілсон. Зараз вона разом з Ukrainian Freedom Orchestra поїхала Європою, де дасть вісім концертів, і чи не кожен з них буде відкриватися моєю сюїтою. Це дійсно потужне промо «Матерів Херсона» — американці в цьому сенсі молодці, вони все контролюють, працюють системно.

— Як у вас з Кері-Лінн Вілсон складається співпраця і наскільки вона відчуває матеріал, який ви їй пропонуєте?

— Складається все чудово. Вона чуйна, хороша людина і прекрасна диригентка. Я оцінюю це не тільки тому, що ми почали співпрацю. Кері-Лінн на початку війни створила Ukrainian Freedom оркеestra (у склад оркестру входять українські музиканти з різних оркестрів, оперних театрів та ансамблів, розташованих по всій Україні та за кордоном, — Авт.), і я знаю, як цей оркестр звучить. З половиною музикантів, які входять до складу цього оркестру, я особисто грав у концертах — це сильні інструменталісти. Вдячний, що Кері-Лінн уже вчетверте їх збирає. Вона називає своїх музикантів «солдати музики», і ця її маленька армія світла здійснює подвиг. Для розуміння: щоб симфонічний оркестр зазвучав після великої перерви, музиканти щодня десять днів поспіль репетирували у Варшаві по шість годин. 

— Головне, Кері-Лінн відчувала і розуміла вашу музику, бо музика складна. 

— Тому  коли я її писав, ми багато спілкувалися. Взагалі я довго придивлявся до МЕТ. Їздив туди, дивився, що вони виконують, аналізував, як люди сприймають музику, чим вони взагалі живуть, які опери і як ставлять. І намагався скласти якесь своє уявлення про те, яким має бути стиль опери, яка зайде в Нью-Йорку, бо я пишу українську оперу, але премʼєра буде спочатку у Варшаві, а потім в Метрополітен-опера. 

Гендиректор Національної опери Варшави Вальдемар Домбровський, диригентка Кері-Лінн Вілсон і гендиректор Метрополітен-опера Пітер Ґелб. Фото: Kinga Karpati & Daniel Zarewicz

Між Верді й авангардом

— Але ж це не привід писати оперу радикальною сучасною музичною мовою… 

— Такого там точно не буде. Я орієнтувався на музичну мову, близьку багатьом. Ну і в принципі, сама тематика опери диктує стиль — це ж історія про матерів. Тобто жінок, яких ми можемо зустріти в поїзді чи маршрутці. Це прості жінки, яким волею тяжкої долі випало стати героїнями. Важко собі уявити, щоб вони співали, наприклад, у стилі Циммермана чи Берга. Має бути емпатія між цими жінками й музикою, що висвітлює їхній характер. 

При написанні музики я орієнтувався на класичну оперу, але назвав би це таким розширеним класичним стилем, який вбирає в себе також і сучасні техніки. 

Не можна просто заплющити очі й зробити щось радикально своє, що поставлять два рази й забудуть. Це має бути близьке багатьом, тобто — в хорошому сенсі — популярна музика. Щоб оперу хотіли ставити по всьому світу

— Чому ви обрали саме такий сюжет і як працювали з лібрето?

— У МЕТ, коли заходить мова про нову оперу, все відбувається дуже детально й продумано на всіх рівнях. Тему ми обирали кілька місяців. Складність була в тому, що тем війни, гідних висвітлення в опері, тисячі. Це тисячі людських доль і ситуацій, яки хотілося б описати. Саме в той час почала підніматись тема викрадення й депортації росіянами українських дітей, що є одним з найбільших злочинів Росії. І театр обрав цю тему. Аби не просто висвітлити життя героя, цікавого лише українцям, а взяти тему поза часом. А далі пішов процес накопичення матеріалу.

— Знаю, що спочатку ви хотіли взяти для лібрето долі конкретних жінок і дітей.

— Так, але відмовились, бо це важко зробити так, щоб всі були задоволені. Тут є нюанси авторських прав і людський фактор — люди, якщо це про них, обовʼязково будуть втручатись у процес. Тож ми вирішили не обмежувати себе конкретними долями й створили збірні образи. Вони повністю достовірні, але узагальнені, бо складаються з багатьох схожих реальних ситуацій жінок, які намагались повернути собі дітей. 

— Тема викрадення дітей дійсно страшна. Як американці, для яких сімʼя — це святе, до неї ставляться? 

Як я бачу, американці — не люди емоцій, а люди дій. Пускати шмарклі — не їхній метод. І те, як вони ставляться до цієї теми, проявляється в тому, що вони витрачають на це зараз шалений ресурс

Вони докладають великих зусиль, щоб ця тема поширювалася, і всюди, де тільки можна, про це розповідають.

Виступ Ukrainian Freedom Orchestra в Національній опері Варшави, 2025. Фото: Kinga Karpati & Daniel Zarewicz

— Лібретистом опери виступив відомий американський драматург Джордж Брант. Він майстер сучасної опери, я читала, що в нього є опера, де головна героїня — пілотеса F16. Як ви з ним співпрацюєте?

— Він чудовий драматург і неймовірна людина. Буквально за пару місяців прописав цей сюжет. Крім нього, сюжетом займалась Саша Андрусик, а саме вивіряла документальну достовірність: хто, де, коли, куди, які війська відійшли й у який момент. Там багато таких деталей, і вона все вичитувала. Зараз все виглядає струнко. 

Джордж Брант заглибився в документалку. Фондом Save Ukraine йому було надіслано сотні годин різних інтревʼю, купа статей. 

І якщо перші варіанти лібрето виглядали так, що їх написав американець, який ніколи не був у Херсоні, то від остаточної версії вже враження, ніби Джордж все своє життя у Херсоні прожив

Я від його роботи під величезним враженням, бо, читаючи лібрето, відчував, що це за жінки. 

— Чому саме херсонські матері стали героїнями опери? 

— Саме в Херсоні було дуже підле масове викрадення дітей, і в опері це детально висвітлюється. Це історія про те, як росіяни підступом це зробили, сказавши, що відправляють дітей до табору в Крим, де їм буде добре, а потім вивезли дітей, забрали в них телефони, щоб ті не могли зв'язатись з батьками. На додачу дітей відправили до таборів, коли місто було під окупацією і між Херсоном і Кримом був зв'язок, а потім наші зайшли, зв'язок було відрізано, і вийшло так, що хоча від Херсона до Криму близько, але матері не можуть туди дістатися. 

— Чи в вашій опері щасливий фінал? Матерям вдається повернути дітей? 

— Ні, голлівудського хепі-енду немає. Хтось дітей визволив, а хтось не зміг. А хтось взагалі по дорозі помер. 

Все так, як і було в реальності. Ця історія — про надію, про те, що не можна здаватися

Вона про силу волі й любові. Взагалі, було б дивно, якби був хепі-енд, адже ми зараз живемо у світі, в якому зла забагато — і воно дуже сильне. 

— Але у вашій музиці є світло.

— Це правда. Я намагався зробити так, щоб твір не перетворювався на тотальну похмурість і зраду. Жінками рухає любов — почуття досить світле. І це варте того, щоби писати музику з позиції світла всередині нас. 

— Чи будуть в опері арії? Хотілося б почути щось такого рівня щемкості, як у Верді чи Пуччіні.

— Арій будуть обовʼязково, і красиві, там досить багато самодостатнього матеріалу. Зараз можна послухати, наприклад, «Faith is hard work» у виконанні американки Ерін Морлі, яка володіє чудовим колоратурним сопрано.

— Якщо ми вже заговорили про арії, чи відомо, хто буде співати на прем'єрі? 

— Премʼєр буде дві — у Варшаві й у Нью-Йорку, і ті солістки, які можуть співати премʼєру в МЕТ, не можуть у Варшаві — і навпаки. Я вже там, щиро кажучи, заплутався, але знаю, що партію однієї з головних героїнь буде виконувати чудове ліричне сопрано — польська співачка Александра Куржак, яка є однією з провідних солісток МЕТ. Коли я писав музику, то орієнтувався на неї і на Ерін Морлі. 

Ерін Морлі співає арію матері. Скріншот з відео Метрополітен-опера

Марафон, а не спринт 

— Як ви взагалі реагуєте на війну своєю творчістю? Війна випалює душу всім, а музиканти — люди тонкі. Цю страшну тему їм ніяк не обійти. 

— Я про це думав багато, бо бачу, як сприймають тему війни у творчості українці і європейці. Це величезна різниця, бо українці знають, про що йдеться, а європейці — коли заходить мова про нашу війну — дедалі частіше позіхають: «Ох, знову ці українці зі своєю війною, будуть сльози лити». І важко звинувачувати їх у відсутності емпатії, бо, по-перше, вони дійсно не знають, що таке війна. А по-друге, вимагати емпатії від чужих людей дивно. І тому я хочу створювати такі твори, які будуть цікаві не тільки європейцям, а взагалі людям світу. Бо сьогодні тема війни живе, а потім вона зійде нанівець — і разом з цим помруть і твори. 

А не хотілося б, щоб моя музика помирала. Тобто те, що пишеться сьогодні, пишеться не тільки для виконання тут і зараз

— Наскільки жанр сучасної опери затребуваний зараз у світі? 

— Я спілкувався з МЕТ з цього приводу, бо вони ж постійно ставлять нові опери. Хоча зі своїм бекграундом можуть ставити Пуччині і ні про що більше не думати. Але в них інший підхід. Співробітники МЕТ мені розповідали, що їхній театр підкосила пандемія ковіду. Адже Метрополітен-опера працює не так, як, наприклад, київська Національна опера. Вони від держави не отримують жодного центу й існують виключно на спонсорські гроші. І тут раптом через ковід театр зачиняється, спонсорських грошей немає, і публіка, яка завжди ходила на класичні опери, не ходить… Що ж робити? МЕТ почав висвітлювати у своїх творах гострі актуальні теми й залучати публіку з різних верств. А Нью-Йорк — гігантське місто, там 27 мільйонів жителів. Тобто потенційно публіка є. І виявилось, що опера дійсно цікава, коли є привʼязка до сьогодення. 

Бо класична опера, по суті, має штучні для сучасного слухача сюжети. Ці опери, наче комахи, залиті золотою бурштиновою смолою мільйони років тому

Я дивився в МЕТ різні опери про сучасний світ, і вони всі йшли з аншлагами, бо людям це близько. 

— Ось бачите, а у нас майже не роблять спроб ставити сучасні опери. 

— Ну, тут не варто звинувачувати театри, ту ж Нацоперу. Одна справа ставити нову оперу в мегаполісі на 27 мільйонів жителів, інша — на 3 мільйони. Це неспівставні речі. І щоб ставити сучасні опери, як це робить МЕТ, потрібна потужна команда. У Нью-Йорку є, з кого обирати, а у нас не так багато спеціалістів. Плюс корупційний бекграунд, навіть не пов'язаний з оперою безпосередньо, ну і кумівство, куди ж без нього.

Ще одна проблема — композитори. До МЕТ на конкурс з написання опери було подано 74 заявки. І це практично всі композитори, хто в принципі здатен написати бодай щось. І це не факт, що вони здатні написати саме оперу, вони просто подали заявку. Тобто в Україні нині умовно сотня композиторів. Тоді як в одному тільки Берліні їх тисячі. 

— Це ж конкуренція яка... 

— Так у цьому і сенс. Розумієте, як вони там конкурують, як бʼються за гроші, можливості виконання. А в нас конкуренція слабка, залученість композиторів до музичного життя мінімальна. Адже на це ніколи ніхто не дає гроші. Одну оперу комусь замовили, поставили — не пішло, і у всіх залишилося погане враження: «А, ну все, значить композиторів у нас немає, тож краще нічого не робити». Але це так не працює. Адже щоб з'явилась одна хороша опера, треба десятиліттями працювати, замовляти їх десяткам композиторів. Створити оперу — це титанічна праця. І тут потрібен не тільки талант, але й досвід, бо для тих, хто подібного не робив, це надскладне завдання. 

Фото: Kinga Karpati & Daniel Zarewicz

Одна литовська оперна агенція протягом років займалася постановками камерних опер виключно литовських композиторів. А Литва, вона ж невелика, разом з тим там за 20 років поставили приблизно 50 опер. І це агенція, навіть не оперний театр! Зрозуміло, що коли ставиш з пів сотні опер, то серед них обовʼязково зʼявиться дуже хороша.  Якби в опери в Україні почали вкладатися в 90-х, то у нас вже були б три десятиліття розвитку жанру. 

Тож українцям треба налаштуватися, що це не спринт, а марафон на багато років. Неможливо за два роки раптом створити шедевр. У це треба вкладатися десятиліттями

— Які взагалі тренди в оперному мистецтві? Як змінюється цей жанр?

— Я бачу, що опер створюється багато, тобто про кризу в цьому жанрі говорити смішно. Кількість варіантів, як може виглядати опера, збільшується. Є експериментальні опери. У Європі тема сучасної опери трохи грузне — їм легше виконувати перевірені речі. І я розумію, чому. Все сучасне дуже затратне, а результат геть не прогнозований. Великий ризик, що нове не сприйметься публікою.

І хороший композитор — це ж теж не гарантія. Не всі опери Пуччіні однаково добре ставляться, хітів лише декілька. З Вагнером і Верді та ж історія. Але всі ті нехітові опери ставились колись у театрах, бо хтось брав на себе відповідальність за такий експеримент.

— Крім опер «Матері Херсона», «Ніч» і «Еспенбаум», у вас є балет «Драконячі пісні», який рік тому поставили в Харкові в Схід-Опера. Попри війну й обстріли, в Харкові весь час відбуваються якісь культурні й музичні експерименти. 

— Я прямо до сліз радий, що вони це роблять і не здаються. І вони тебе ще й підтримують в цій жахливій ситуації!

«Драконячі пісні» не писалися як балет. Існував мій однойменний електронний альбом, який режисерка Жанна Чапела, яка є шанувальницею моєї творчості,  запропонувала переробити на балет. Вона каже, що прям побачила, як це треба поставити. І тоді вони написали ліберето, продумали драматургію балету, і Антоніна Радієвська його поставила. Моєї роботи там мінімум. 

У балеті задіяно багато артистів, але його ставили в лофті й робили пряму трансляцію для Парижа. Вони дуже круті, тож сподіваюся, все в них вийде. 

20
хв

«Голлівудського хепі-енду не буде». Композитор Максим Коломієць про свою оперу «Матері Херсона», яку готує до постановки Метрополітен-опера

Оксана Гончарук
анастасія подерв'янська текстиль вишивка

У неї зосереджений і трохи суворий погляд. Погляд-захист. Зате коли вона всміхається, наче сонце пробивається крізь хмари. 

Анастасія Подервʼянська — особистість, сформована кількома поколіннями талановитих художників. І коли заглиблюєшся у світ її творчості, розумієш, що старались вони не дарма. Вже десять років Настя експериментує у техніці текстилю. Роботи мисткині заворожують, вони ні на що не схожі. Складаються з клаптиків особливих тканин, старовинних серветок і кропіткої вишивки. В руках Насті ці елементи жіночого рукоділля перетворюються на живопис.

Мистецтвознавці бачать в її текстильних творах відсилки до попарту, української народної, барокової, середньовічної та античної традицій. А художні пальта Подерв'янської взагалі не дають спати багатьом жінкам. Особливо після персональних виставок Насті в Києві, на яких усі її вироби можна гарненько роздивитися.

«Якийсь час я жила всередині «Страшного суду»

Оксана Гончарук: Настя, багато років ви працювали у різних техніках живопису, а у 2015 році несподівано переключились на текстиль. Ви вишиваєте, колажуєте шматочки тканини, по суті, перетворивши вишивку на ще одну техніку живопису…

Анастасія Подерв’янська: Так, я замінила пензлик на голку з ниткою (усміхається). Експериментувати з текстилем почала завдяки книзі «Український народ у своїх легендах, релігійних поглядах та віруваннях: Космогонічні українські народні погляди та вірування», написану істориком та дослідником Георгієм Булашевим ще в 1909 році. Він багато їздив по Україні і збирав народні міфи, легенди, біблійні перекази. Текст Булашева здався мені сучасним, модерним, і я відчула, як його можна відобразити в тканині. Адже саме текстиль може водночас дати відчуття сучасності й продовження традицій. Мене навіть якось спитали, чи не мій батько (Лесь Подерв’янський — автор сатиричних п’єс, які вже стали українською класикою, а також художник — Ред.) написав цей текст, така там іронія у відношенні до людей.

— Ось звідки на ваших панно з'явились всі ці чорти та янголи, яких можна було побачити на виставці «Шиття» в 2024 році… 

— Ця виставка — продовження серії «Кантрі Хоррор», вже третя частина, основою для якої є тексти Булашева.

Нова серія «Явища земні та небесні» присвячена природним явищам, описаним в міфах. Так, в одному з них пояснюється, звідки береться сніг. Виявляється, його з неба скидають янголи золотими лопатами, а хурделиця на землі зʼявляється, коли чорти святкують весілля. У мене в роботах повно різних чортиків, для створення яких існує багато джерел натхнення. Так, наприклад, я дуже люблю Національний музей імені Шептицького у Львові, де представлені ікони XVI-XVII сторіччя. І кожного разу, приїжджаючи до Львову, я йду дивитись улюблені ікони й вивчаю всіх тих чортів, яких на українських іконах багато різних.

А в одній з моїх робіт фігурує чортик, якого я «вкрала» з улюбленої ікони моєї бабусі Лади, яка називається «Святий Микита Бісоборець».

— До речі, на виставці «Шиття» була представлена ваша найбільша робота з текстилю — «Страшний суд», розкажіть про неї.  

— Це текстильне панно 340 на 250 сантиметрів я зробила під конкретну стіну в Національному художньому музеї, тому що вирішила, що вона повинна там висіти.

Працювала я над панно у себе вдома. І робота заповнювала всю кімнату — так, що там більше нічого не вміщалося. Тож якийсь час я жила практично всередині «Страшного суду».

— У цій роботі чимало персонажів — як у Босха. Але про нього вже трактати написали, а про вас поки що ні. Як правильно сприймати ваш «Страшний суд»?

— У цій роботі багато алегорії, це гра з глядачем у його асоціації. Мені цікаво, хто і як її сприймає. Тобто цю багатошаровість спочатку не бачиш, але вона є.

Це як п’єси мого батька — хтось чує самі матюки, інші бачать цю саму багатошаровість
«Страшний суд», 2024

«Моя палітра — це клаптики тканини»

—  Багато хто вважає, що робота з тканиною — це все ж не мистецтво, а ремесло, заняття домогосподарок. Як на це реагуєте?

— Намагаюсь ламати ці стереотипи і своєю творчістю доводити, що текстиль — не просто декоративно-ужиткове мистецтво та жіноче рукоділля, а окрема сторінка сучасного мистецтва. 

Зараз чимало художників почали звертатися до роботи з текстилем. І в Україні, і взагалі за кордоном ця тема дуже популярна. Зʼявилось більше інформації, можна побачити приклади на текстильних виставках і ярмарках за кордоном. Це окремий і дуже цікавий світ. Коли я починала, такої цікавості до текстилю ще не було. 

— А що, до речі, сказали ваші родичі-художники, коли ви захопились текстилем?

— Моїй мамі все подобається, а батько якось прийшов на одну з моїх перших текстильних виставок і зізнався, що хотів мене за щось полаяти, та не знайшов за що. Разом з тим тато каже, що я — гарний живописець, тому мені не треба закидати живопис. А я й не закидаю, просто зробила паузу.

— Які сучасні технології ви використовуєте у своїй роботі з текстилем?

— Майже не використовую технологій, на 90% все зроблено моїми руками. Всі ті використанні клаптики, старовинні серветки, мереживо, гарні тканини, старий одяг, килими з блошиного ринку — я за цим полюю, все це збираю і потім з цього матеріалу народжуються нові твори. Люди в моєму оточенні знають про ці мої полювання і час від часу приносять різні тканини. 

І з цього всього складається моя палітра. Тобто всі ці тканини для мене, як пензлики та тюбики з фарбою. Текстиль — це мій уявний світ. 

"Дама Тіціана", 2021

— Хто вас навчив шити та вишивати? Бо вишиваєте ви майстерно.

— У мене в майстерні на стіні висить шматок вишитої тканини, який від “старості” вже почав розлазитись — така собі класична гладь шовком по шовку. Це вишивала моя прабабуся. Я знайшла цей раритет в шухлядах і, дивлячись на цю тонку роботу, відчула, що бажання вишивати — в моєму корінні, що такі речі нізвідки не беруться. 

Мене ніхто не вчив вишивати чи шити, єдине що я робила в дитинстві — шила ляльок, якихось милих звіряток і на Новий рік дарувала рідним. Але у мене мама дуже добре шиє, і в один день я просто почала працювати з нитками.

— Якими стилями вишивки володієте?

— Я в цій справі не профі, в яких все за правилами й ідеально — ниточка до ниточки. Я вишиваю по-своєму. Приходили майстрині, дивились на мої роботи і постановили, що в мене власний «вільний» стиль

— У 2021 році ви виставили серію вишитих натюрмортів, деякі стали копіями живописних полотен відомих майстрів, серед яких Рембрандт, Сурбаран, «Голландский натюрморт» Ліхтенштейна. Ви вишиваєте квіти, їжу, посуд і це вражає. Що в цій роботі найскладніше?

— Це дуже кропітка робота, бо нитка дрібненька, а обʼєми великі. Від цього страшенно втомлюються очі. Потрібно весь час відкладати роботу і відпочивати. Найскладнішим було вишити натюрморт з хамоном, там дуже багато відтінків і всі їх потрібно передати вишивкою.

— А чому саме хамон?

— Як на мене, це естетично. Мені подобається, як він виглядає, аж захотілося його вишити.

«Хамон», 2022

«Коли людина одягає моє пальто, вона сама стає артобʼєктом»

— Однією з фішек вашої творчості є мистецькі пальта. Вони вражають, бо в їхньому декорі ви використовуєте різні техніки, доповнюєте це елементами старовинної вишивки, а також сучасними, часто кітчевими, зразками текстилю…

— Колись у мене виникла ідея зробити серію пальт з вишитими портретами — копіями робіт відомих живописців. З портретом Інфанти Маргарити Веласкеса, «Камеристки» Рубенса тощо. Перші пальта були представлені на виставці в 2017 році, ми робили її разом з дизайнеркою Лілією Братусь. Тоді треба було вишити дуже багато речей за короткий термін, і памʼятаю, що я вишивала цілодобово. 

Створювати пальта мені дуже сподобалось. Сама я не шию, роблю це в тандемі зі швачкою. На останній виставці «Шиття-2» (зараз проходить у Dymchuk Gallery у Києві — Авт.) представлено три моїх пальта. Я створюю не просто одиницю одягу, а цілісний художній образ. Тож коли людина одягає моє пальто, вона сама стає артобʼєктом. 

— Деякі свої пальто ви створюєте на замовлення. Хто ці жінки, які не бояться носити на собі витвір мистецтва?

— Жінки, які не бояться привертати до себе увагу. Жінки-зірки. Деякі так і кажуть: «Я привертаю до себе увагу, всі на мене дивляться». Як на мене, на це треба мати сміливість.

Вишивка на пальтах

«Смак та відчуття стилю — це у нас сімейне»

— Щодо вашої роботи в театрі, навесні 2024 року у Києві було представлено оперу «Гамлет» за культовою пʼєсою Леся Подервʼянського, де ви заявлені як художник по костюмах. Часто працюєте з батьком?

— До «Гамлета» було декілька вистав. Опера«Звірі», «Павлік Морозов» і «Сни Васіліси Єгоровни». До речі, «Гамлета» знову покажуть у Києві у квітні.

— І в якому стилі ви вдягаєте «гамлетовських» персонажів?

— Це мода 30-40-х років. Там є військові, є красиво одягнені жінки. Епоха фашистської довоєнної Італії, певна стилізація. Також до цієї вистави я розробляла капелюхи.

Свого часу до вистави «Сни Васіліси Єгоровни» я створила перуку Мальвіни — з водопровідної паклі, але виглядало переконливо.

— Ваш батько — стиляга, чи звертається він до вас за порадою у створенні своїх образів?

— Він має відмінний смак, тому, думаю, порад не потребує. Смак та відчуття стилю — це у нас сімейне.

З батьком Лесем Подерв'янським

— Коли ви підлітком почули літературні провокації Подервʼянського, яке у вас було враження?

— На той момент ці твори, як здавалось, слухав на касетах весь світ. Я теж мріяла їх почути, але в сімʼї мені їх не давали. Пізніше я таки знайшла десь ту касету. Навколо цього в моєму житті ажіотажу ніколи не було. Ну, може, вже аж в інституті мене однокурсники просили дати послухати батьків диск, бо був момент, коли їх не можна було дістати.

— У вас взагалі був шанс не стати митцем?

— Якщо всі навколо художники, куди піде дитина? Чи може вона в таких обставинах стати, наприклад, бухгалтером? Я малювала змалечку, потім пішла в художню школу, далі – в художній інститут.

— Дивлячись на те, як непохитно-врівноважено ви поводили себе на відкритті власної виставки, я згадала, що ви займаєтесь східними единоборствами. Що ви завдяки східній філософії зрозуміли?

— Спочатку я займалася айкідо, потім шлях пізнання привів мене у школу кунг-фу. Зрештою під керівництвом Всеволода Седукіна я взяла участь у змаганнях на чемпіонаті Європи з традиційного ушу в 2017 році в Тбілісі, де  здобула золоту і срібну медалі. До бойових мистецтв мене заохотив мій батько. Заняття кунг-фу точно змінили мій характер, подарували мені таку рису, як цілеспрямованість. До того ж кунг-фу — це дисципліна. А вона не завадить.

«Якби не ця війна, моя бабуся була б зі мною»

— Де вас заскочило повномасштабне вторгнення?  

— На початку війни ми всією сім'єю виїхали до Львова, а мій чоловік (скульптор Олександр Смирнов — Авт.) залишився в Києві. Нас прихистили друзі на два місяці, а в кінці квітня ми повернулися додому.

— Ваша бабуся, видатна українська мистецтвознавиця Людмила Міляєва, померла восени 2022 року, не доживши два тижні до свого 97-річчя. Що людина, яка пережила Другу світову, говорила про нашу війну?

— Я все думаю, що якби не ця війна, моя Лада була б зі мною. На початку війни в неї був флешбек, вона все розповідала про те, як пережила бомбардування в Харкові у 1941 році. Ці спогади минулого для неї повторювались у сьогоденні. І це так страшно.

«Ірпінь», 2022

— Як стрес перших днів війни відбився на вашій творчості?

— Я не могла працювати — мені було важко. Але ще до 24 лютого я отримала замовлення на пальто, і це зобовʼязання змусило мене розпочати творчій процес. А там стібок за стібком — і стало легше. А далі мене запросили на резиденцію в США і ми із сином поїхали на два місяці. Там я створила серію робіт на воєнну тематику і сьогодні це єдина моя серія, присвячена війні. 

Роботи воєнної серії виставлялися в декількох країнах у 2023 році, зокрема в Польщі. Одна робота зараз представлена на виставці в Музеї історії України у Другій світовій війні у Києві.

— До речі, побачила в серії «Кантрі-хоррор» роботу, яка називається «Дівчинка і гадюки». Там дівчина в світлому колі, а з темряви з усіх боків підповзають змії. Як на мене, це портрет сьогоденної України.

— Вона виглядає дійсно дуже актуально. Але в легенді про ту дівчину все закінчується сумно,  тож це не наша історія.

— У багатьох своїх роботах ви відпрацьовуєте теми життя і смерті. Наприклад, у вас є скульптура у вигляді серця, з якого тече кров.

—  Ця робота «Heart» з'явилась під час ковіду. Якось так я відчула. Але ж ми всі боялись за своє життя.

А вже під час війни на резиденції в США я створила килим «Карта повітряних тривог України», яка наче стікає кров’ю. Килим повторює мапу України, яка під час повітряних тривог стає червоною. Буквально у грудні ця робота виставлялась на Всеукраїнській трієнале художнього текстилю.

— Чи зʼявлялась у вас думка виїхати з України?

— Я відчуваю, що потрібно працювати і влаштовувати виставки тут, в Україні. За кордоном теж важливо (тому восени 2025 у мене запланована персональна виставка у Нью-Йорку), але в Україні — важливіше. І мабуть, галеристи це відчувають, тому що зараз мені пропонують багато виставок в різних містах України. Це те, що треба робити, бо всі музеї сховали свої колекції, потрібно щось виставляти. Чому б не сучасних художників. 

Я так собі розумію місію художника сьогодні: треба робити свою справу, допомагати ЗСУ і виріти в перемогу. А якщо скласти руки і не вірити, то нічого і не буде.

«Карта повітряних тривог України», 2023
«Дівчинка і гадюки», 2015
«Архангел Миха», фрагмент, 2016
20
хв

Анастасія Подервʼянська: «Батько прийшов на одну з моїх перших виставок і зізнався, що мав намір покритикувати. Але не знайшов за що»

Оксана Гончарук

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

Без уніформи, але на передовій

Ексклюзив
20
хв

Що робити з дитиною влітку? Літні денні табори в Польщі 2025

Ексклюзив
20
хв

8 фільмів, які пояснюють сьогоднішній світ 

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress