Натиснувши "Прийміть усі файли cookie", ви погоджуєтесь із зберіганням файлів cookie на своєму пристрої для покращення навігації на сайті, аналізу використання сайту та допомоги в наших маркетингових зусиллях. Перегляньте нашу Політику конфіденційностідля отримання додаткової інформації.
Дитині з України забороняли говорити українською в польській школі: лист в редакцію
“Я щось сказала українською на вушко подрузі — дуже тихо. Вчителька почула і стала на нас кричати. Це було нестерпно. Деякі діти почали підтримувати вчительку. Це несправедливо! Вони не можуть нам забороняти говорити по-нашому!” — читачка Sestry.eu ділиться у листі проблемою, яку переживає в польській школі її дитина
Вчителька в школі накричала на дітей за спілкування українською. Малюнок з листа читачки
No items found.
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
<frame>Менше половини українських школярів, які через війну живуть зараз у Польщі, відвідують польські школи. Але незабаром всі діти мусять піти до них, щоб не мати прогалин у навчальній програмі та інтегруватися в польське суспільство. Для багатьох українських дітей це означає неабиякий стрес, адже чимало з них недостатньо знають польську, мають психологічні травми й іноді зазнають булінгу. Редакція Sestry.eu знає, що це одна з найважливіших проблем біженців. Тому ми починаємо цикл «Школа без дому», в якому описуємо те, що турбує наших дітей, шукаємо хороших прикладів для наслідування, спілкуємося з психологами, вчителями та чиновниками. Тож якщо ви мати, вчителька, волонтер, психолог, чиновник — пишіть нам на [email protected]. Ми тут — для вас.<frame>
Вітаю, дорога редакціє журналу Sestry!
Бачу, що у вас з’явилася нова рубрика про освіту українських дітей в Польщі.
Хочу розповісти про проблему, з якою ми зіткнулись у польській школі. І, щиро кажучи, не знаємо, як на неї реагувати. Можливо, ви і ваші експерти підкажете, як нам бути.
У Польщі ми з кінця 2022 року. Ми мали тут родичів і часто їздили до них перед війною, тому польська мова не була новою і незнайомою для моєї дитини. Дочка одразу пішла до другого класу і легко порозумілася з однолітками. Але попри те, що досить швидко увійшла в робочий ритм у новій школі, все одно до кінця першого року навчання почувалася самотньою. Всі у класі були знайомі другий рік, і пари найкращих друзів, як і компанії, давно склалися.
Доньці весь час бракувало товаришки, щоб стати з нею в парі під час шкільних екскурсій або поїздок в басейн.
За партою вона сиділа одна, її не запрошували на дні народження і позашкільні зустрічі
Та — о, щастя! — на другий рік до нашого класу прийшла новенька з Білорусі. Дівчата одразу потоваришували, проблему з самотністю було вирішено.
Спочатку я переживала, що нова подруга моєї дочки говорить російською. Якось ми навіть поспілкувалися про це з її мамою, коли чекали дітей з гуртка малювання. Мама дівчинки сама почала розпитувати мене, як сталося, що ми говоримо українською, тоді як вони — російською. Я пояснила, що це наша рідна мова і через дії російського окупанта ми, українці, російської мови знати і чути не хочемо.
Моя співрозмовниця зізналася, що вони з чоловіком, на жаль, не знають рідної мови — білоруську їм викладали лише в молодших класах школи. І все ж родина виявилася свідомою, брала участь у вуличних акціях, хотіла жити у вільній Білорусі і виїхала з Мінська через політику нелегітимного диктатора Лукашенка і ризик репресій.
Щиро сподіваюся, що білоруси згадають власну мову і таким чином зроблять великий крок до своєї свободи
А поки ми з донькою домовилися, що якщо дівчата так здружилися, нехай кожна говорить по-своєму. Так і зробили, і, щиро кажучи, почали дуже радіти цій дружбі. Подруга дочки значно краще вчиться, займається спортом, показує гарний приклад, а головне — дівчатка стали найближчими подругами!
Друг у школі для дитини, яка тимчасово виїхала в ЄС через війну, це важлива опора. Фото авторки листа.
Але наше мовне рішення зазнало атаки з несподіваного боку. Одного разу дочка прийшла зі школи засмучена. Виявилося, під час перерви до неї і подруги підійшла вчителька і зробила зауваження — заборонила спілкуватися іноземними мовами. Наполегливо попросила перейти на польську.
Я не сприйняла це серйозно, подумала, що це якась випадкова історія — заспокоїла дитину і попросила її про це забути. Однак невдовзі випадок повторився з іншим вчителем на групі продовженого дня.
Ось як описала його моя дитина: «Нам сказали намалювати весну. Ми з О. сиділи за однією партою, малювали і тихенько перемовлялися. Підійшла вчителька і сказала мені: "Не говори українською!" Я відповіла: "Але ж ми говоримо про наші справи!" Вчителька: "Можливо, ви обговорюєте мене, і мені це не подобається! Я ж не говорю іспанською про вас!" Ми відповіли: "Але ми не говоримо про вас". Однак вона дуже суворо зауважила: "Говоріть польською! Коли я вам кажу, що ви маєте говорити польською, так і робіть!"
За деякий час я знову сказала українською щось на вушко подрузі — дуже тихо.
Вчителька почула і стала на нас кричати. Це було нестерпно
Деякі діти почали підтримувати вчительку і вигукувати, що ми постійно говоримо між собою по-своєму, і що це їм також не подобається. А декілька дітей підтримали нас. Але ж це несправедливо! Вони не можуть нам забороняти говорити по-нашому!»
Зізнаюся, я шокована. Адже по-перше, це приватне спілкування дітей. По-друге, рідна мова — опора для кожної людини, особливо, дитини, яка приїхала з України, де йде війна. Хто може заборонити моїй дитині говорити українською? У чому сенс? Я не розумію, і не знаю, як підняти це питання, щоб не нашкодити дитині.
Нам не хотілося б змінювати школу, тим паче, я чула від знайомих, що таке відбувається і в інших навчальних закладах Польщі. Можливо, публікація цього листа допоможе щось змінити або принаймні розпочати дискусію в суспільстві.
Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
Діана Балинська: У тебе великий досвід викладання для іноземців. Чи відрізняється робота з українками, які приїхали до Польщі через війну, від попереднього досвіду?
Йоланта Скшидло: Безумовно. Раніше я навчала людей з усіх континентів і приблизно зі 120 різних країн. Але коли після 24 лютого почали приходити українки, я побачила зовсім іншу реальність. Це були жінки під сильним стресом, після травматичних подій, часто з дітьми на руках, без партнерів, раптово вирвані зі звичного життя й занурені в нову реальність.
Українки приходили на мовні курси не лише за знаннями — насамперед їм було потрібно відчути безпеку, мати контакт з іншими, отримати підтримку
На початку їм було складно зосередитись. Думками вони залишалися в Україні — з родинами, з чоловіками. Тому вони так охоче обирали групові заняття. Бо шукали спільноти, розмови, обміну досвідом. Мова тимчасово відходила на другий план — передусім їм потрібно було просто бути поруч з іншими жінками, які переживали подібне. Це спільне перебування давало їм силу. Для мене як викладачки такі заняття в кризовій ситуації завжди є величезним викликом.
— Минуло вже понад три роки з початку війни і з того моменту, як ти почала працювати з українками, які приїхали до Польщі. Які результати навчання ти бачиш сьогодні? Яких мовних успіхів вони досягли? Чи є речі, які тебе непокоять?
— За ці три роки сталося справді багато хорошого. Багато моїх учениць досягли неймовірних успіхів — сьогодні вони працюють як лікарки, психологині, як кваліфіковані косметологині обслуговують польських клієнток, відкрили власні юридичні фірми навчають польських працівників, ведуть бізнес. Вони чудово володіють польською, склали іспити, нострифікували дипломи, закінчили професійні курси. І це неймовірно надихає.
Разом з тим значна частина українок зупинилася на рівні B1. Це рівень, який дозволяє функціонувати у щоденному житті — працювати, робити покупки, дивитися новини, спілкуватися з іншими батьками в школі, без стресу піти до лікаря — і для багатьох цього достатньо. І це важливо підкреслити: це абсолютно нормально. Особливо якщо врахувати, що ці жінки починали навчання в дуже складних умовах, часто без стабільності, у стані стресу.
З іншого боку, цей «безпечний» рівень може стати пасткою. Щоб рухатися далі — до B2+/C1 (а на мою думку, саме тоді багато хто з українок справді почне почуватися впевнено), потрібні план, систематичність і часто — додаткова підтримка. Особливо це стосується жінок з високою кваліфікацією: юристок, фінансисток, HR-спеціалісток, журналісток, психотерапевток, які дуже хочуть повернутися до роботи за фахом, бажано в польських компаніях або міжнародних корпораціях. У них є знання, досвід, амбіції — але мова досі залишається бар’єром. І для мене це сигнал, що потрібно підтримувати їх не лише на етапі адаптації, а й у подальшому розвитку.
— Звідки виникає ця проблема? Чому так багато жінок зупиняються на рівні B1 і не рухаються далі, хоча часто мають амбіції та мотивацію?
— Причин кілька. Основна — це хаос у навчанні. Чимало людей записуються на різні курси без аналізу, чи дійсно вони відповідають їхньому рівню й потребам. Часто йдуть на те, що просто є доступним — бо безкоштовно, бо хтось порадив, бо недалеко. А потім виявляється, що група надто різнорівнева: хтось тільки починає, інша людина вже досить вільно говорить, хоча й з помилками. Це викликає фрустрацію — і в тих, хто не встигає, і в тих, кому нудно.
Якщо вступне тестування до групи обмежується лише граматичним тестом, трапляється, що одна людина добре все розуміє, але погано говорить, а інша — говорить упевнено, але звучить неприродно, бо відтворює українські мовні конструкції. У таких неоднорідних групах досягти реального прогресу дуже складно.
До цього додається несистемний підхід до навчання: тут безкоштовний вебінар, там якась аплікація, кілька слів з TikTok або відео з Instagram. Немає цілісності й стратегії. Як додатковий ресурс це може працювати, але без фундаменту й регулярного підходу такі заняття дають слабкий результат.
І найважливіше — відсутність чіткої мети.
Дуже мало хто, починаючи вивчення, ставить собі запитання: навіщо я вчу цю мову? Чи хочу працювати за фахом? Скласти іспит? Навчатися в університеті? Бо мова — це інструмент. І важливо розуміння, для чого саме ти її опановуєш. Без цього важко зібратися із силами для глибокої, серйозної роботи
— Тоді у чому полягає ключ до успіху? Що дійсно працює?
— План і систематичність. Це може звучати банально, але це насправді ефективно. Потрібно мати чітку, вимірювану мету, — приміром, «за пів року хочу вийти на рівень B2, щоб мати можливість податися до компанії Х» або «скласти мовний іспит, щоб вступити на післядипломне навчання польською». А потім цю мету розбити на менші кроки й скласти план дій. Наприклад: щоб податися до конкретної компанії, мені доведеться пройти співбесіду польською, тож потрібно навчитися презентувати свій професійний досвід цією мовою.
До цього додається систематична робота — не обов’язково щодня по дві години, але регулярно, навіть якщо це лише 20 хвилин на день. Краще менше, але стабільно, ніж один раз на тиждень по три години. Мова потребує постійного контакту, ритму, повторюваності.
І ще одне: надзвичайно важливо активно вживати мову. Недостатньо лише слухати й читати. Треба говорити й писати, навіть з помилками. Бо якщо людина лише пасивно сприймає мову, то потім все одно з’являється блок, коли потрібно щось сказати чи написати. А коли починаєш активно користуватися мовою — говорити, писати, навіть короткі повідомлення — от тоді й починається справжній прогрес.
— Які формати навчання сьогодні найбільш ефективні? Що найкраще підходить для дорослих, які вивчають польську як іноземну?
— Це залежить від ситуації й мети, але загалом я бачу, що дуже добре працюють групові заняття — особливо на початковому етапі навчання, коли людям потрібно відчуття підтримки, взаємодії, усвідомлення, що вони не одні. У групі легше подолати мовний бар’єр, звикнути до різних акцентів і темпу мовлення — тож це дуже цінний досвід.
Онлайн-заняття мають свою перевагу — вони суттєво економлять час. Якщо у людини є діти, робота, щоденні справи, то дорога до курсів відбирає в неї дорогоцінні години. А онлайн-урок можна пройти вдома, з чашкою чаю, у комфортній і знайомій обстановці. Це також економить час викладачу — особливо досвідченому, який таким чином може працювати з більшою кількістю учнів, навіть поза межами свого міста.
Дедалі більше людей успішно навчаються й у асинхронному форматі. Учасники заздалегідь отримують завдання — наприклад, тексти чи теми для висловлювання, — виконують їх самостійно, записують голосові відповіді або надсилають письмові роботи, а згодом отримують індивідуальний зворотний зв’язок: виправлення, коментарі, поради. Такий підхід дозволяє вчитися у власному темпі, у зручний час, без необхідності підлаштовуватись під фіксований розклад. Це також бюджетніший варіант, ніж регулярні заняття наживо, але він ефективний за умови якісних матеріалів і внутрішньої мотивації.
— А як щодо індивідуальних занять?
— Теж чудовий варіант, якщо людина може собі це дозволити фінансово. Одна індивідуальна година на тиждень, добре спланована, може дати відмінний результат. Викладач допомагає визначити цілі, підбирає матеріали, дає фідбек. Але якщо бюджету для такого немає — варто розглянути асинхронний курс із фідбеком або хорошу групу. У будь-якому варіанті найважливіше — знати, до чого ти йдеш.
— Які відмінності ти помічаєш у підході до вивчення польської мови між українцями та іншими іноземцями?
— Ці відмінності дуже помітні.
Українцям, безумовно, легше вивчати польську, ніж багатьом іншим іноземцям — мови схожі, граматичні структури й лексика часто збігаються, тож поріг входу значно нижчий. Уже з перших занять я можу звертатися до них польською — обираючи простіші слова, але без потреби перекладати кожне речення. І це величезна перевага. Але парадокс — ця легкість іноді працює не на користь
Українки дуже швидко занурюються в граматику й зосереджуються на тому, щоб «закрити» певні теми — як-от відмінювання дієслів, умовні речення, непряма мова, адже саме це для них є показником прогресу. «Я вже пройшла стільки-то тем», — для них це доказ того, що вони рухаються вперед.
Тим часом люди з Індії, Південної Америки й країн ЄС зазвичай мають зовсім інший підхід. Вони зосереджуються на комунікації — хочуть порозумітися тут і зараз, не чекаючи, поки говоритимуть досконало. Вони радіють кожному практичному досягненню: «Я замовив каву польською», «Я провів презентацію», «Я звільнив працівника» — саме це для них є справжнім мірилом успіху.
Крім того, в українців дуже часто основною мотивацією у вивченні мови є необхідність отримати сертифікат. Сертифікат стає своєрідним підтвердженням «Я знаю мову», навіть якщо на практиці людина ще не почувається впевнено під час розмови.
Але ж мова — це передусім інструмент, а не іспит з теорії. Звісно, сертифікати важливі, особливо коли йдеться про легалізацію перебування чи працевлаштування за спеціальністю, але вони не повинні бути єдиною метою. Вільне володіння мовою формується в реальних діях — крок за кроком, не лише з підручником, а й у житті.
— Чи відразу поляки розпізнають українців за акцентом?
— Так. Акцент видає походження, але це жодним чином не є бар’єром. У Польщі дуже цінують, коли хтось намагається говорити польською. Ми не очікуємо досконалості. Головне — комунікація і намір. Поляки зазвичай терплячі і доброзичливі до тих, хто вивчає мову.
Також варто знати, що в нашій культурі серед освічених або просто свідомих людей не прийнято виправляти мовні помилки інших — це вважається неввічливим.
Навіть якщо хтось говорить з помилками, ніхто зазвичай не вказує на це, хіба що у дуже близьких стосунках або на мовних заняттях. З одного боку, це комфортно, але з іншого — може ускладнювати навчання, бо важко отримати зворотній зв’язок. Саме тому так важливі хороші уроки з викладачем, який знає, як виправляти помилки підтримуючим і мотивуючим способом.
— Що б ти порадила людині, яка лише починає вивчати польську?
— Насамперед — поставити собі запитання: «Навіщо я це роблю?». Чого хочу досягти за три місяці, пів року, рік? Що мені заважає це зробити: бракує словникового запасу, складно висловлюватися, плутаю польську з українською? Коли це зрозуміло, легше обрати відповідний формат навчання. Не намагайтеся охопити все й одразу, не записуйтеся на всі доступні безкоштовні курси. Зосередьтеся на тому, що справді важливо саме для вас. Якщо самостійно скласти план не виходить, зверніться за порадою до досвідченого викладача.
Говоріть з першого дня — навіть з помилками. Пишіть, запитуйте, пробуйте. Лише активне використання мови дозволяє справді її опанувати.
І не порівнюйте себе з іншими — у кожного свій шлях, темп і обставини. Іноді 15 хвилин щоденно, але регулярно й усвідомлено, дають кращий результат, ніж хаотичні заняття тричі на тиждень по кілька годин.
У Європейському Союзі є поняття lifelong learning — навчання впродовж усього життя. І це не просто модна фраза, це особливість мислення
Йдеться про те, щоб ми сприймали розвиток як природний і постійний процес — не лише у вивченні мов, а й у роботі, міжособистісних навичках, суспільному житті. Освіта не завершується зі школою чи вузом. Можна зростати в будь-якому віці, у різних сферах — і це дає величезну свободу й сатисфакцію.
Коли сприймаєш вивчення мови як частину цього довгострокового розвитку, як інвестицію в себе — змінюються і мотивація, і підхід.
Діана Балинська: Є думка, що польська є однією з найскладніших мов. Скільки часу зазвичай потрібно українцям, щоб її опанувати?
Моше Надер: В інтернеті є багато рейтингів складності мов, які нібито визначають, скільки годин потрібно для опанування певної мови. Але мало хто знає, що ці списки були створені для потреб дипломатичної служби США — а отже, орієнтовані на американців, для яких польська як одна з найбільш «нетипових» мов справді може бути дуже складною.
Але ж українець — не американець. Для носіїв української мови польська — значно ближча: це споріднені слов’янські мови зі схожою граматикою і великою часткою спільної лексики.
З мого досвіду, якщо докладати достатньо зусиль, комунікативного рівня можна досягти вже за 4 місяці. Якщо ж ставитися до навчання формально, то й за 4 роки не буде результату.
Бо найважча мова — та, яку ти не хочеш вчити
— Які фактори впливають на швидкість вивчення мови?
— Можливо, хтось чекає, що я згадаю так званий «лінгвістичний талант», але мушу розчарувати — я в нього не вірю. Замість цього я покладаюся на те, що спостерігав не раз на власні очі.
На процес вивчення мови впливають мотивація, рівень освіти, вік, походження, рідна мова тощо. Але якщо виділити один визначальний, то це — глибоке володіння власною мовою.
Так, це не найкраща новина для носіїв суржику. Проте з мого досвіду, якщо людина впевнено володіє рідною мовою — тобто знає її граматику, стилістичні відтінки, має широкий словниковий запас і добре розвинене мовне чуття, — це надає їй величезну перевагу у вивченні будь-якої нової мови.
Мене щиро засмучує стан, у якому сьогодні перебуває українська мова в Україні. Але вірю, що настане день, коли українці таки повернуться до свого — глибинного, справжнього, автентичного українського мовного коріння.
— Яких помилок найчастіше припускаються українці?
— Наші мови — українська й польська — мають багато спільного, але й чимало відмінного. Саме в цих відмінностях криються типові помилки.
Одна з найпоширеніших проблем — вживання чоловічого особового роду у множині. Це справжній виклик для україномовних: навіть ті, хто добре розуміє польську, часто помиляються саме тут. Типові приклади: «tani banany», «wysoki mężczyzny», «szybki pociągi» замість правильних форм: «tanie banany», «wysocy mężczyźni», «szybkie pociągi». Тож найбільші труднощі для українців криються у вживанні форм «oni» та «one» і всіх пов’язаних із цим граматичних форм.
Такі помилки виглядають дрібними, але часом вони змінюють значення або звучать просто недоречно.
Українці іноді вимовляють слово «Polacy» як «Polaki» (калька з української), що в Польщі може бути сприйнято як зневажлива форма — на кшталт «пшеки» чи «ляхи»
До речі, є неприємна новина для росіян. За результатами досліджень, польська й українська мови мають близько 70% спільної лексики (а деякі сучасні оцінки говорять і про більший відсоток). Водночас польська й російська мови мають лише 44% спільної лексики. Для порівняння: польська і литовська (а литовська, нагадаю, навіть не належить до слов’янських мов!) — близько 38%.
Тобто для поляка, який ніколи не мав справи з російською, ця мова буде такою ж незрозумілою, як литовська. Вона не «схожа», як часто думають, а значно більш віддалена, ніж українська. І ми ще навіть не говоримо про граматику — адже російська граматика вважається однією з найпростіших у слов’янській родині, тоді як польська — однією з найскладніших.
— Які нестандартні або креативні методи ви використовуєте у викладанні польської мови?
— Почну з того, що роблять не всі викладачі, але, на мою думку, обов’язково мали б робити. Університет навчив мене важливої речі — культурної компетентності. Це не лише знання чужої культури, а й глибоке розуміння власної. І хоча здається, що ми добре знаємо свою культуру, насправді ми її часто не усвідомлює, бо виросли в ній.
Може здатися, що це не зовсім про мову. Але правда в тому, що мову і культуру не можна розділити. Мова — це дзеркало культури.
Якщо ми не знаємо культурного контексту студентів, якщо ігноруємо культурні особливості їхньої рідної мови, наше викладання стає поверхневим
Саме цього бракує багатьом викладачам, які часто спираються на «універсальні» методики, не враховуючи реального бекграунду своїх учнів.
Приміром, постійно чую: «Граматику потрібно подавати через таблиці». Але цей підхід підходить не всім і не завжди. Адже якщо ви працюєте з україномовними учнями, пояснювати, що «жіночий рід закінчується на «-а» чи «-і», просто зайве — це вони вже знають з рідної мови. Натомість учень може дійти хибного висновку, що будь-яке слово, яке закінчується на -а, обов’язково жіночого роду. І тоді з подивом дізнається, що «mężczyzna» – не жіночого, а чоловічого. А також не розуміє, чому слова «noc» чи «sól», які на «-а» не закінчуються, все ж належать до жіночого роду.
Цих помилок легко уникнути, якщо замість штучних схем ми навчимося слухати логіку учня — тобто орієнтуватися на його мовну інтуїцію.
Ще один метод, який я використовую, — фокус на закономірностях між мовами, а не на винятках. Наприклад, в українській мові ми часто бачимо закінчення з «о»: -ом, -ому, -ого. У польській у тих самих формах з’являється -e-: «зі студентом» → ze studentem; «сон» → sen; «зеленому» → zielonemu; «того» → tego.
Якщо учень бачить ці закономірності, йому стає значно простіше, бо він не зазубрює, а розуміє структуру мови. А розуміння — це основа довготривалого знання.
— Як поляки зазвичай реагують на мовні помилки українців?
— Я можу говорити за себе, хоча досвід моїх студентів це підтверджує. Поляки дуже радіють, коли хтось вивчає їхню мову, і часто мої студенти скаржаться не на те, що їх не сприймають поляки, а на те, що їх не виправляють. Вони дивуються, чому ніхто не вказує на їхні помилки, хоча поляки просто дуже добре розуміють, наскільки складною є польська мова. Є, звичайно, і кумедні помилки: легендарне «ruchatysja» — то вже класика жанру. З українського боку це слово звучить цілком невинно, тоді як польською «ruchać się» — це вульгарний вислів, який означає «займатися сексом».
— Чи є стереотипи щодо того, як українці говорять польською?
— Чимало так званих проблем із «стереотипною» вимовою польських слів насправді походять з недостатнього знання української фонетики самими українцями.
Часто складнощі з польською вимовою виникають не тому, що польська така складна, а тому що українець з дитинства говорить не зовсім українською — а її русифікованим варіантом
Наприклад, звук «cz». Він вимовляється в польській абсолютно так само, як і в українській, але багато хто спотворює його саме тому, що вимовляє як російське «ч». Більшість проблем виникає саме через русифіковану вимову.
А тепер згадаємо знаменитий польський звук «ł» — ще один «страшний звір». Проблема в тому, що люди намагаються вимовити «ł», використовуючи артикуляцію для звука «l». А це фізично неможливо — це як спроба зробити «m» із «r». Спробуйте сказати «uawka» замість «ławka» — і зрозумієте, що насправді цей звук ближчий до «u».
— Як культурні відмінності між українцями та поляками впливають на стиль і ефективність мовного спілкування?
— Роки окупації України Радянським Союзом мали величезний вплив на мовну поведінку українців — зокрема, вони принесли в неї багато так званих «східних манер» спілкування. Це особливо помітно, коли йдеться про ввічливість.
Польська мова — надзвичайно делікатна й ввічлива. Тут наказовий спосіб (podaj, zrób, daj mi to proszę) майже не використовується в публічному просторі. Натомість поляки віддають перевагу м’якшим, запитальним формам на кшталт: «Czy możesz mi podać?», «Czy mógłbyś to zrobić?», «Czy mogłaby mi Pani to podać?»
Одного разу я став свідком такої ситуації: пані з України хотіла купити шинку в магазині й замість класичного «Сzy mogę poprosić o 20 deko szynki» (поляки важать шинку і сири в декаграмах), звернулася: «Dajcie mi 200 gram szynki, proszę». Реакція продавчині була непривітною, адже в Польщі таке звертання вважається досить некультурним. Крім того, форма «Wy» у звертанні до незнайомої особи використовувалася лише комуністами.
— Чи є теми або вирази, які можуть бути сприйняті як недоречні або образливі в польському контексті?
— Для поляків історія — це святе, цієї теми краще уникати, або порушувати її з належною делікатністю. Травма від несправедливостей і кривд, які їх спіткали, все ще жива в поляках, і вислів «давайте забудемо історію і будемо жити далі» дратуватиме і ображатиме їх.
— Які поради ви дали б українцям, яким складно знайти спільну мову з поляками?
— Не треба форсувати події. Поляки — менш комунікабельні, ніж українці, їм потрібно більше часу, щоб довіритися. Якщо вам не відповідають посмішкою, не беріть це на свій карб. Залишайтеся собою. Щирість завжди відчувається.
— Чи були моменти, коли ви відчували особливу гордість від досягнень своїх студентів?
— Мені надзвичайно пощастило в житті, я працюю з дорослими і завжди зустрічаю чудових людей. Я пишаюся кожним їхнім успіхом, навіть найменшим. Особливо зворушують моменти, коли я обговорюю складні теми зі своїми учнями, яких не так давно навчив читати й писати. Часто сльози навертаються від гордості й захоплення цими чудовими людьми, які присвятили стільки часу й сил, щоб досягти того, що вони мають.
Коли людина отримує карту побиту, то автоматично втрачає статус UKR. І щоб продовжувати отримувати виплати на дитину, ви маєте самостійно повідомити в системі ZUS про зміну статусу. Якщо цього не зробити, 800+ вам автоматично відмінять.
«У мене була така ситуація: я отримала децизію, потім ще кілька місяців очікувала на пластик, і мені надійшов лист з проханням повернути кошти за ці пару місяців очікування пластику, хоча я нікуди не виїжджала. Як мені потім пояснили в ZUS, система бачить тільки те, що дія статусу UKR припинена, а ось причину відміни — не бачить. Ми розібралися в ситуації, але це було нешвидко й нервово, тож моя порада — повідомляти про свої плани та зміни в ЗУС відразу», — ділиться досвідом киянка Ірина Нахайчук.
Як повернути виплати 800+, коли отримав карту побиту й не повідомив про це ZUS?
• Якщо ви змінили статус і отримали лист про припинення виплат, відразу надішліть лист у відповідь про отримання карти побиту та фото децизії. Це має бути 2 сторінки, де видно саме рішення, ваші дані, підставу перебування та термін дії. Зробити це можна на сайті https://www.zus.pl/ezus/logowanie, залогувавшись через довірений профіль
• після цього ваш статус буде актуалізовано, а виплати продовжено
• якщо проігнорувати лист про припинення виплат, то наступним буде лист з проханням повернути кошти за декілька місяців. Бо коли ZUS не отримують відповіді, то автоматично вважається, що кошти отримані вами без підстави. І доведеться особисто відвідувати офіс та розбиратися на місці. Це вже довше, до того ж весь цей час ви не будете отримувати гроші.
«Навіть якщо ви не отримали лист, то можете самостійно повідомити про зміну статусу, коли отримаєте позитивне рішення, чекати на саму карту не треба. І ще не забудьте обміняти посвідчення водія на польське, бо коли ви не на тимчасовому захисті, а з картою побиту, це вже необідно», — каже спеціаліст з легалізації Юлія Гойшик.
Відповідей шукали журналістки з Польщі й України — Едита Іванюк і Юлія Калашник. Протягом кількох тижнів вони намагалися з’ясувати, скільки українських дітей через війну не відвідують жодної школи, мають труднощі з навчанням, залишилися поза українською системою освіти чи не інтегрувалися в систему країни, до якої виїхали. Вони говорили з десятками людей — дітьми, батьками, вчителями, представниками гуманітарних організацій, експертами. Аналізували міжнародні та українські звіти, документи польських і українських міністерств. В умовах війни, постійних переїздів, несумісності освітніх систем, відсутності даних від ZUS чи прикордонників — ніхто не може навіть приблизно назвати кількість дітей, які не охоплені жодною системою освіти. Обережні підрахунки Державної служби якості освіти України свідчать: 30% дітей не мали постійного доступу до навчання (2022-2023).
Журналістки пояснюють, чому всі наявні цифри неповні, і ставлять питання про долю дітей, чиє майбутнє опинилося під загрозою. Чи можемо вже говорити про втрачене покоління? Якими будуть наслідки кількарічної прогалини в освіті?
Якщо немає доступу до школи взагалі — онлайн-навчання рятує
24 лютого 2022 року. Російські танки входять в українські міста, і вся система освіти завмирає. Тисячі дітей — як-от 16-річна Саша з Харкова — дізнаються, що до школи вони більше не підуть. Без останнього уроку, без прощань з учителями й друзями. Замість рюкзака з підручниками — тривожна валіза й поспіхом зібрані речі, аби виїхати й врятуватися.
У перші дні війни було складно зрозуміти, скільки це триватиме. Але швидко стало ясно: це не про кілька днів. Навчання повністю зупинилося приблизно на два тижні. Та завдяки досвіду пандемії школи змогли оперативно перебудуватися — і запрацювала онлайн-система, яка повернула дітей до навчання, хай і в новій, воєнній реальності.
«Схід України зазнав найбільших втрат, тоді як центральні й західні області зіткнулися з меншими порушеннями й зосередилися на адаптації освітнього процесу», — пояснює Олена Лінник, освітня експертка та соавторка дослідження про освіту під час війни для Osvitanalitika.
За даними правозахисної організації Almenda, у 2024 році на окупованих територіях, зокрема в Криму, проживає близько 1,6 мільйона дітей, із них майже 600 тисяч — шкільного віку, без доступу до української освіти. Деякі експерти вважають їх «втраченим поколінням»
Сьогодні в більшості регіонів України школи працюють у трьох форматах: онлайн, очно та у змішаному режимі. Який саме вибрати, передусім вирішує безпекова ситуація. Чи вціліла будівля? Чи є місце, де можна проводити заняття? Чи обладнане укриття й скільки дітей воно здатне прийняти?
Якщо похід до школи загрожує життю — як, приміром, у Харкові, який постійно зазнає обстрілів, — навчання переводять в режим онлайн. Це стало серйозним випробуванням для всієї освітньої системи, але водночас — рятівним рішенням, яке дозволяє школярам продовжувати навчання навіть у прифронтових зонах.
«Якщо доступу до освіти немає взагалі, онлайн-освіта стає порятунком», — каже Олена Лінник.
Але навіть онлайн-освіта — не завжди вихід. У прифронтових селищах часто немає інтернету, зникає електроенергія, а шкільна будівля — вщент зруйнована. Іноді родина не має комп’ютера: діти вчаться зі смартфонів батьків, як можуть. У школах, де ще триває очне навчання, повітряна тривога миттєво змінює ритм дня: учні разом з учителями спускаються в укриття. В онлайн-класах діє інший алгоритм: щойно лунає сигнал, урок переривається, вчитель іде в безпечне місце. Учні теж — якщо тривога в їхньому регіоні. Іноді ці тривоги тривають годинами, що серйозно порушує навчальний процес.
Українська освіта сьогодні проходить через безпрецедентні випробування. Зруйновані школи, розпорошені по країні й за її межами учні, брак вчителів (система втратила понад 54 тисячі педагогів) і падіння охоплення освітою стали одними з найгостріших викликів. Восени 2024 року заступниця міністра освіти Надія Кузьмичова повідомила медіа: внаслідок російської агресії зруйновано 1663 школи, з них 201 — повністю. Ще 879 навчальних закладів опинилися на тимчасово окупованих територіях. І цифри ці — не остаточні. Через постійні обстріли щотижня з’являються нові ушкодження. За іншими офіційними підрахунками, постраждала вже кожна сьома школа в країні.
Вчителька: чи побачу я ще свій клас?
Вчителька української мови з Харкова восени 2022 року викладала для 10-го класу онлайн — єдиний формат, доступний після початку повномасштабного вторгнення. Того дня Росія завдала удару по енергетичній інфраструктурі Харкова, і більша частина міста опинилася без електрики й мобільного інтернету. «Я постійно повторювала собі: “Не здавайся, Олено”, – і зрештою мені вдалося на кілька хвилин зловити зв'язок і надіслати дітям матеріали та домашнє завдання», — каже вчителька. Наступного дня — знову те саме. Але за деякий час вчителька таки побачила на екрані 16 віконець — діти приєдналися до уроку.
Того дня Микита — завжди балакучий — зізнався, що радий повернутись до навчання. «Приємно знову бути частиною чогось знайомого». Світлана додала: «Ми були шоковані, коли дізналися, що нашу школу пошкоджено». Хтось із класу тихо сказав: «Здається, ніби це все відбувається не з нами». На запитання, чи хочуть вони повернутися до Харкова, відповіли хором: «Так! Ми хочемо разом закінчити школу вдома».
Ми зустріли цей клас рівно через два роки — 22 травня 2024.
До випускного залишалися лічені дні, але стало ясно: їхня мрія — бути разом у рідному місті — не здійсниться
Олена знову готувалася до дистанційного уроку. З вікна її квартири на дев’ятому поверсі було видно стовпи диму — на обрії тривали бої. Росія щойно відновила наступ на Харківщині. Того дня у віртуальному класі було лише вісім учнів. Розкидані війною по країні та за її межами.
Сашко й Дмитро залишились у Харкові, Андрій виїхав до Павлограда, Світлана — до Києва, Павло — до Ужгорода. Денис навчається в Чехії, Альона — в Румунії. Решта опановує матеріал асинхронно — з-за кордону. Їхній клас залишився — але вже не в одному місті, і навіть не в одній країні.
По той бік екрана
По той бік екрана — підліток Дмитро, який залишився в Харкові. Він намагається триматися завдяки гумору: «Після важкої ночі з вибухами, дронами-камікадзе й усім іншим я думаю: може, можна завтра пропустити перший урок?» Або так: «Онлайн-навчання має свої плюси: списувати стало набагато легше». Але вже наступної миті хлопець серйознішає: «Насправді вчитися складніше. Важче зосередитися, матеріал засвоюється гірше. І головне — бракує живого спілкування. Я сумую за нормальними уроками. За тим, що сидиш у класі й розмовляєш з іншими людьми».
15-річна Валентина з Ізюма провела в 2022 році сім місяців під російською окупацією: «Ми боялися виходити на вулицю. Навчання не було. Але я багато читала — рятували книжки». Найстрашнішим моментом став звичайний гавкіт собаки. «Одного дня російські солдати почули, як гавкає наш пес, і почали стріляти в землю. Погрожували його вбити. Було дуже страшно».
Саша, 16-річна школярка з Харкова, добре пам’ятає ранок, коли почалася велика війна. Але згадувати його не хоче. За дві години вони з мамою зібрали речі, котів — і виїхали до Словаччини. У перші місяці Саша не мала сил ані навчатися онлайн, ані піти до школи в новій країні. З усього її класу в Харкові залишилися лише п’ятеро учнів — інші роз’їхалися по різних містах і країнах. Саша стала однією з 600 тисяч українських дітей, які, за даними УВКБ ООН (2023–2024), не відвідували закладів освіти в приймаючих державах. Вона залишилася в українській онлайн-школі, а у Братиславі пішла до художньої студії.
Травматичний досвід вона пропрацьовувала з психологом. У 2024 закінчила українську онлайн-школу і тепер готується вступати до вишу в Словаччині.
«Цього не зрозуміють подруги». Історії дітей, які потрапили до Польщі
14-річна Настя з Харкова після початку війни приїхала з мамою до Варшави. Вона навчається у двох школах: польській та українській онлайн. Мріє вступити до хорошого ліцею або технікуму у Варшаві. Ходить до репетиторів, щоб добре скласти іспит після 8 класу. Каже, що гарно дає раду з математикою, хоча іноді плутає польські назви. Любить свою польську школу, але сумує за подругами з Харкова.
«У моєму польському класі всі дуже милі. Особливо мене підтримує мій вчитель. У мене є кілька подруг. Але я знаю, що вони мені не все розповідають, і я теж не зовсім щира. Деяких речей вони не зрозуміють — і я теж. Після уроків я часто спілкуюся в месенджерах із харківськими подругами. Але й вони мене вже не зовсім розуміють. Не знаю, чи ми колись з ними побачимось», — сумно говорить дівчина.
Лізі подобається Варшава, адже вона пропонує багато можливостей, розваг для дітей:
«Ходимо зі школою в басейн. Раз на тиждень їздимо спеціальним автобусом 20 хвилин. Якось я заснула в автобусі — прокинулася одна. Але водій був дуже милим і відвіз мене назад, не помітивши, що не всі вийшли. Вчителька дуже засмутилася, що не порахувала мене. Але це був лиш один такий випадок. Загалом усі дуже добрі. Ми вдячні полякам. Уся школа скидалася на піаніно для однієї талановитої українки. Потім — на віолончель для іншої дівчинки, у якої зруйнували будинок. Я не знаю, чи зібрали, але хтось таки купив їй інструмент. Спочатку всі дуже допомагали, особливо вчителі. Тепер я вже не вирізняюся — ніхто не пам’ятає, що я з України. Мабуть, ми залишимося в Польщі навіть коли закінчиться війна, — нам нема куди повертатися».
«Не кричи так, ти не в Україні»
«Молодшим дітям набагато легше адаптуватися до нових умов. Не знаю, чи мої хлопці взагалі ще пам’ятають життя в Києві», — каже Юлія, мама дошколяти й другокласника, яка виїхала з дітьми до Варшави на початку війни. Вона працює на керівній посаді в міжнародній корпорації.
«Спочатку я не змогла відразу влаштувати хлопців у садок — просто не розуміла, як працює польська система. Не приховую, мені допоміг і досі допомагає друг. З Google Translate далеко не заїдеш». Навіть її подруга Аня, кандидатка наук, не змогла правильно подати заявку на допомогу 800+ для одного із синів через помилку прикордонників у системі.
«Але школа у старшого хороша у Варшаві», — додає Юлія. Вчителі ставляться з розумінням. Якщо трапляються неприємні ситуації, він піднімає руку й питає: «Це нормальна поведінка?» — і завжди отримує пояснення.
«Одного разу хтось із дітей сказав: “Не кричи так, ти вже не в Україні”. Більше інцидентів не було — тільки звичайні дитячі сварки». Її син Даніель має польських друзів і ходить на футбол.
«Польська освіта більш людяна — вона бачить у дитині особистість. Навіть у спорті: більше граються, ніж тренуються. Обидва хлопці записані до шкіл у Києві, мають репетиторку, готуються до іспитів. Вони — в обох системах. Про всяк випадок».
«А Путін уже розбомбив твій дім?»
У молодшого сина Олени, першокласника, особливих проблем з адаптацією немає, а от підліток Андрій не має друзів і часто каже, що хотів би повернутися до Києва. Його віддали до польського восьмого класу.
Олена розповідає: «Він навчався у школі з розвиненою англійською, тому в перші місяці намагався давати раду, спілкуючись англійською. На жаль, це був дуже важкий період: він одночасно навчався в українській школі, а в Польщі готувався до восьмого класу. У нього виникли труднощі з математикою, хімією, фізикою. Те, що чув у школі польською, записував у зошит кирилицею. Проте додаткові уроки польської допомогли, і він швидко підтягнув свій мовний рівень. Йому навіть вдалося добре скласти іспит й вступити до гімназії у варшавському районі Бродно.
Але був і випадок булінгу. Діти в цьому віці можуть бути жорстокими. Вони часто запитували Андрія, чи Путін уже розбомбив його будинок у Києві. Андрій був дуже засмучений переїздом до Польщі, сумував за домівкою. Я поговорила про цей випадок з учителем, і дурні кепкування припинилися.
Ми відмовилися від української онлайн-школи, бо в сина й так багато уроків. Сподіваємося, що якщо він захоче повернутися навчатися в Україну, польський диплом буде зарахований. Він постійно каже: “Мамо, я так хочу додому”.
Разом з тим повернення ми не думаємо. Ми підтримуємо Україну звідси, як можемо. Думаємо про неї з болем, що нас там немає. Але я не можу залишатися в Києві навіть на кілька днів: там постійні тривоги, спуски в укриття.
Ця ситуація — настільки велика травма, що для мене особисто це нестерпно. Я не можу до цього звикнути. Що це за життя для наших дітей? Як можна вчитися в таких умовах?
Між поганим і ще гіршим: освітній вибір у часи війни
У воєнний час усе є кризовим — і освіта також. Онлайн-навчання, хоч яким недосконалим воно є, — краще, ніж повна відсутність освіти.
У 2024 році 53% українських шкіл повернулися до очного навчання, 28% використовували змішаний формат, а 19% дітей у прифронтових районах навчалися виключно онлайн. «Згідно з даними міністерства, 400 тисяч дітей прикордонних і прифронтових регіонів навчаються онлайн», — додає експертка.
Особливо в прикордонні, а також у багатьох інших містах по всій країні, постійні повітряні тривоги, атаки російських дронів і ракетні удари по енергетичній інфраструктурі призводять до вимкнення світла та проблем з інтернетом. За даними організації Save the Children, приблизно дві третини дітей у прифронтових регіонах не можуть відвідувати школу очно. Результат — уривчасте навчання, постійний стрес, фокус не на знаннях, а на виживанні в найбільш уразливих регіонах.
У місті Ірпінь, яке на початку війни зазнало важких бомбардувань, постраждали практично всі школи. Найбільше — ліцей №3, але його вже вдалося відновити. Сьогодні там навчається 1608 учнів, але нове бомбосховище вміщує лише 700 дітей. Тому школа працює у дві зміни. «Звісно, це не повноцінне навчання — коли 700 дітей збираються у бомбосховищі», — каже заступниця директора Лариса Костянтинівна.
Наслідки «пунктирної» освіти
Наслідки онлайн-навчання, стресу, спричиненого війною, а також пандемії, продемонструвало дослідження PISA-2022: 15-річні українські школярі набрали на 38 балів менше з читання порівняно з 2018 роком. Лише 59% досягли базового рівня, а 29% — рівня 3 або вище (тестові бали PISA на рівні 5 або 6 вважаються ознакою високої успішності). Опитування проводилося у 18 з 27 регіонів України.
Українська влада не ігнорує проблему. Точно визначити кількість дітей, які не мають доступу до освіти, складно: офіційна статистика таких дітей не відображає, усі вони формально охоплені навчанням. За даними Державної служби якості освіти України, у 2022/2023 навчальному році 30% учнів не мали постійного доступу до навчання. На півдні країни ця цифра сягала 40%.
Українські школярі відстають від однолітків з країн організації економічного співробітництва і розвитку (ОЕСР) на 2,5 роки за стандартами читання PISA. За словамиАнастасії Донської з організації Teach for Ukraine, випускники, які готуються до вступу у виші, часто показують рівень дев’ятикласників, а вступники до профтехучилищ — рівень сьомого класу
Діти із селищ демонструють ще гірші результати: відставання між містом і селом може сягати 4–4,5 року. У травні 2024 року Державна служба якості освіти України провела тестування з української мови та математики для учнів шостих і восьмих класів. Шестикласники показали незначне покращення. Ймовірна причина — зниження частки дистанційного навчання з 39% до 24%.
Міністерство освіти запустило програму «Екосистема для надолуження освітніх втрат» — наразі лише в кількох регіонах. Вона використовує штучний інтелект та інтерактивні кейсові уроки, щоб допомогти учням надолужити прогалини.
Втім, комплексної, централізованої програми від міносвіти досі немає. Натомість — безліч розрізнених ініціатив, проєктів і досліджень, здебільшого від міжнародних, але й українських організацій. «Існує багато ініціатив та проєктів, але вони не узгоджені», — зазначає Олена Лінник.
Складна арифметика: скільки дітей за кордоном не навчається?
Як розповіли представники управління верховного комісара ООН у справах біженців (УВКБ ООН), ніхто не може точно сказати, скільки українських учнів перебувають поза освітніми системами приймаючих країн ЄС. З 1,4 мільйонів дітей шкільного віку за кордоном 600 тисяч не відвідували місцеві школи (2023-2024).
За даними УВКБ ООН, дітей не зараховують до місцевих шкіл, оскільки родини все ще сподіваються повернутися на батьківщину. Мовний бар’єр, додаткові заняття, проблеми зі вступом до школи, страх втратити «один рік» (наприклад, дитина з 4-го класу української школи має піти в 3-й клас польської) — ось найпоширеніші причини.
Діти постійно переміщуються, європейські системи не координуються. Статус 600 тисяч дітей неясний: частина навчається онлайн, частина — ніде
Найбільше українських студентів поза системою освіти як України, так і приймаючих країн — у Молдові (65%), Болгарії (23%), Словаччині (13%), Румунії (12%) і Польщі (11%) — дані УВКБ ООН. Втім, з кожним роком дедалі більше дітей вирішують навчатися в місцевій школі країни, де вони знаходяться. У 2024 році таких школярів вже на 50 тисяч більше, ніж у 2023 році — за інформацією української освітньої омбудсменки Надії Лещик.
За останніми даними, 360 тисяч дітей зареєстровано в українській онлайн-системі з-за кордону. Більшість з них навчається в двох освітніх системах — про це кажуть офіційні джерела. Але неможливо підтвердити, чи всі діти, зареєстровані онлайн, дійсно відвідують заняття. Експерти, батьки й зібрані дані свідчать, що чимало з них залишаються в «сірій зоні» — тобто технічно зареєстровано в системі, але не беруть активної участі в освіті, не відвідують заняття.
«Цифри щодо реального навчання дітей або тих, хто перебуває поза системою (тобто невідомо, чи взагалі бере участь у будь-якій освітній системі), взяті з повітря», — прямо заявила одна з експерток у Польщі у червні 2024 року. Тоді прогнозували, що до польської освітньої системи приєднається близько 80 тисяч дітей з України, хоча дітей шкільного віку, які перебувають у Польщі, вдвічі більше.
Найновіші дані Центру громадянської освіти (CEO), який від початку війни відстежує ситуацію з українськими учнями, свідчать: у поточному навчальному році 2024/2025 до польських шкіл долучилися 18,1 тисячі дітей з України.
Таким чином справдилися прогнози Агнєшки Косович із Польського міграційного форуму, що заохочення батьків за допомогою виплати 800+ не викличе масового напливу нових учнів
Втім, саму ідею запровадження обов’язкового шкільного навчання підтримували провідні неурядові організації, які опікуються освітою дітей — як-от CEO, Форум міграційний чи Care Polska.
І досі складно сказати, де перебувають 157 тисяч дітей — саме стільки дітей з PESEL UKR, за даними CEO, не відвідують польські школи
Чому зменшується кількість учнів у системі освіти України?
Найбільше українських учнів вибуває з перших класів. Дані Українського інституту освітньої аналітики свідчать про суттєве скорочення кількості першокласників у країні з початку повномасштабної війни.
У 2021–2022 навчальному році в Україні навчалося 4 230 358 учнів. У 2024–2025 навчальному році кількість зареєстрованих у системі школярів зменшилася до 3 743 022.
Це означає втрату понад 487 тисяч дітей — близько 11% за три роки війни
Серед основних можливих причин — виїзд родин за кордон, внутрішнє переміщення і перебування дітей на тимчасово окупованих територіях, де окупаційна влада змушує забирати дітей з української системи едукації.
Скорочення учнів у прифронтових та окупованих регіонах
Прифронтові та окуповані регіони зазнали найбільшого скорочення кількості учнів. У Харківській області кількість дітей зменшилася на п’яту частину, у Херсонській — майже наполовину, у Запорізькій — через міграцію та російську окупацію третина дітей вже не перебуває в українській системі освіти. У Луганській області вибуло 63% учнів, у Донецькій — 54%.
Статистика щодо першокласників ще гірша: на Луганщині із системи вибуло 86% першачків, на Харківщині — 45,65%, у Херсонській області — 71,58%, у Запорізькій — 60,32%, на Донеччині — 74%.
Винятком є лише прифронтове Запоріжжя, де зафіксовано зростання кількості учнів на 13,5%. Це пояснюється внутрішньою міграцією — мешканці сіл і прифронтових містечок переїжджають до міста з міркувань безпеки. Згідно зі звітом Osvitanalytica, в Україні офіційно зареєстровано 4,9 мільйона внутрішньо переміщених осіб (ВПО), з яких 221 668 — діти шкільного віку.
Вчителів теж стає менше
Понад 54 тисячі вчителів вибули із системи освіти через війну (оцінка на основі даних Інституту аналітики освіти в Україні). За кордоном перебувають сім тисяч вчителів, з них 1764 — у Польщі, згідно з даними від українського міністерства освіти. Ймовірно, вони продовжують дистанційне викладання в українських школах. На початку війни 3 500 українських учителів подали заявки на працевлаштування в Польщі, повідомляв тодішній міністр освіти Пржемислав Чарнек. У програмах з підтвердження дипломів, які проводить фонд Care Polska, беруть участь 1 800 осіб. Варто додати, що в Польщі зараз є 25 тисяч вакантних посад учителів.
Втрачене покоління? «Не думаю»
Польські експерти обережно ставляться до терміну «втрачене покоління». Вони визнають, що діти, травмовані війною, мають мовні труднощі в польських школах.
Насправді діти лише асимілюються до нових умов, але не повністю інтегруються
І хоча трапляється, що діти стикаються з дискримінацією, польська система мультикультурної освіти далека від ідеалу — вчителі та освітня система не були готові до такої великої кількості іноземців.
Та водночас, за даними Centrum Edukacji Obywatelskiej (CEO) та Care Polska, українські діти все ж отримують підтримку і мають можливості для розвитку.
Всі експерти сходяться на думці:навіть недосконала, але очна школа — найкращий спосіб уникнути сценарію «втраченого покоління»
Міністерство освіти Польщі хоч і діє повільніше, ніж хотілося б практикам, демонструє відкритість до діалогу. Створено робочу групу з представниками неурядових організацій. Саме в результаті цих розмов з’явився «примус» ходити до місцевої школи: польські та міжнародні організації закликають українських дітей відвідувати саме польські навчальні заклади.
Care Polska, UNICEF, Unbreakable Ukraine та багато інших організацій проводять у Польщі програми підтримки українських школярів.
Серед них — корекційні заняття, підготовка до іспитів, уроки польської мови, психологічна підтримка, а також програма мультикультурних асистентів. Окремо допомагають українським вчителям нострифікувати дипломи.
Усі ці зусилля спрямовані на те, щоб якнайшвидше ліквідувати освітню прогалину. Дослідження показують, що підлітки з України дедалі частіше розглядають професійно-технічну освіту. Завдяки підтримці Care Polska та Unbreakable Ukraine нам вдалося поспілкуватися з підлітками з України у Варшаві та Гданську, які беруть участь у корекційних та підтримуючих програмах (імена дітей змінено).
Софія з Полтави, 16 років:
«Ми — не втрачене покоління. У нас є шанс і можливості для навчання й розвитку. Я навчаюсь в українській школі, після уроків маю репетиторів і ще додаткові заняття у вихідні. Неділю залишаю, щоб виспатися. Хочу вчитися і стати тренеркою з флорболу. Мій брат навчався, але кинув — пішов працювати».
Тарас із Дніпра, 16 років:
Навчається в технікумі програмування в Гданську, паралельно — онлайн в українській школі, щоб зберігати зв’язок з друзями. Після школи має додаткові заняття з корекції. Якщо має час, то читає, цікавиться дизайном. «Може, в нас і немає стабільності, як у попередніх поколінь, але завдяки технологіям ми маємо доступ до знань і можливостей, про які раніше лише мріяли».
Олег з Одеси:
Хлопець не ходить до польської школи, але вчиться онлайн в українській в восьмому класі. Його цікавить будівництво. Щодня спілкується зі своїм класом онлайн. Діти знаходяться в різних куточках країни. Часті перебої з електроенергією, але інтернет зазвичай працює у всіх. Хлопець стверджує, що з класу, який нараховує 30 осіб, регулярно відвідують заняття близько 20 осіб. «Шкода, що ховаються за аватарками, — каже він. — Що буде, те буде — втрачене не означає безнадійне».
Валерія з Харкова:
Навчається в обох системах у восьмому класі. Каже, її родині вдалося вивезти собаку з України. «У польській школі я єдина з України. І я тут одна, у мене немає друзів серед поляків. Не можу дочекатися, щоб піти в технікум і почати все спочатку. Хочу вивчати ветеринарну медицину, як мій тато.
І я не вважаю, що ми — втрачене покоління. Наш досвід може бути важким, але він навчив нас бути сильними
Марина з Івано-Франківська:
«На початку війни все було хаотично й жахливо. У школі теж було важко, але в мене був добре організований клас, який допоміг мені пережити ті важкі моменти». Наступного навчального року хоче вступити до польської середньої школи. Наразі навчається онлайн та в «суботній» українській школі у Варшаві.
Іван з Волині:
Відразу пішов у польську школу — у 6 клас. Зараз навчається в польському спортивному ліцеї. Також складає річні іспити в українській школі.
«Це зовсім не складно — ці тести мені розв’язує сестра. Та всі так роблять! Іноді сумую за своїми старими друзями, не знаю, що з ними. Але я не вважаю, що ми — втрачені. Я маю більше можливостей. Я дізнався про нову культуру. Хочу вступити до академії фізвиховання й стати тренером».
Дарія 16 років зі Львова:
«Адаптація до польської системи освіти була для мене надто важкою. Я залишилася в українській онлайн». Дівчина ходить до української школи вихідного дня у Варшаві — саме там її друзі. «Я багато читаю, тому що мені це подобається, хочу вивчати журналістику або психологію в Польщі».
З досліджень польських неурядових організацій випливає, що польська школа не готова до мультикультурності.
Що не спрацювало:
підготовчі відділення;
окремі класи для іноземців;
уявлення, що польська й українська мови схожі і їх можна швидко вивчити;
додаткові уроки польської з надто різнорідними групами;
велика кількість позакласних заходів;
відсутність допомоги з боку вчителів або психологів у питаннях, пов’язаних із травмою та досвідом біженства.
Що спрацювало:
мультикультурні асистенти (яких, на жаль, не вистачає);
додаткова психологічна підтримка;
додаткові уроки польської;
заходи, що об'єднують шкільну спільноту.
Освітній розрив: що загрожує молоді?
Сьогодні неважко уявити можливі наслідки кількарічного розриву та нерівності в доступі до освіти між українськими дітьми — тими, хто залишився на окупованих територіях, у містах, сільській місцевості чи виїхав за кордон. Найбільша цінність навчання зараз — у тому, що воно взагалі відбувається. Уряди, неурядові організації, експерти — усі працюють над тим, аби діти залишалися в освітньому процесі.
Водночас польські експерти застерігають: з огляду на глибокі розбіжності в умовах навчання вже сьогодні, у майбутньому це може призвести до гіркоти й розчарування.
Навіть якщо для випускників українських шкіл будуть створені міжнародні або європейські освітні програми, є ймовірність, що пріоритет надаватиметься тим, хто навчався, наприклад, у Польщі, адже їхній старт був стабільнішим і ресурси — ширшими.
На думку багатьох практиків, з кожним роком такої диверсифікованої освіти ці відмінності можуть лише поглиблюватися. Зростатиме поділ між тими групами, які в Україні обмежені у можливостях, і тими, хто, емігрувавши, мав доступ до якіснішої підтримки. У майбутньому це потенційно може ускладнити побудову спільноти — і в соціальному, і в освітньому вимірі — між тими, хто залишився, і тими, хто виїхав.
Сьогодні неможливо точно сказати, скільки з 4,3 мільйона українців, які нині перебувають у країнах Європейського Союзу, повернуться додому після завершення війни.
Освітні прогалини й нерівність — це наслідки, які, ймовірно, дадуться взнаки через кілька років. Але водночас найбільша цінність тепер — у тому, що освіта триває попри все
Ніхто не сумнівається, що діти мають ходити до школи. Як підкреслює Агнєшка Косович з Польського міграційного форуму, відвідувати школу в чужій країні й навчатися іншою мовою — безперечно складно, але разом з тим сотні дітей, які блукають парками й невідомо чим займаються, — теж не є добрим рішенням. Експертка застерігає, що це може призводити до виникнення наркогруп, проституції та інших криміногенних явищ. «Тож залишати все на самоплив — не вихід. Це пряма дорога до серйозної соціальної проблеми». Експертка жорстко описує можливий сценарій майбутнього, наголошуючи: якщо підлітки не навчаються, то виростають дорослими без жодних перспектив, які не мають, що запропонувати ринку праці. За її словами, це готовий рецепт на кілька тисяч фрустрованих молодих людей, яким до всього байдуже. Вона додає: «За таких умов можуть народжуватися екстремізм, насильство, соціальні девіації, крадійські банди — усе те, чого ми не хочемо мати».
Сьогодні в Польщі ще не видно в статистиці наслідків освітньої прогалини — хоча вже з’явилися дані про бездомність серед українських дітей і незначне зростання підліткової злочинності, але наразі цифри не є тривожними.
За даними Міністерства юстиції Польщі:
2022 рік — 137 українських неповнолітніх охоплені виховними або корекційними заходами;
2023 — 386;
2024 — 482.
Ці заходи застосовуються не лише за злочини, а й у випадках деморалізації дитини.
«Це не втрачене покоління — це сильне покоління», — Анастасія Донська з Teach for Ukraine вірить, що освітні втрати можна подолати зусиллями держав, громадянського суспільства, міжнародних структур, батьків і самих дітей. За даними українського благодійного фонду SavED, загалом 80% планують продовжити навчання після школи. « Я переконана, що сьогоднішні студенти, які опинились у такій складній ситуації, будуть готові до впровадження глобальних змін». А дослідження від українського благодійного фонду SavED показує, що загалом 80% школярів планують продовжити навчання після школи. «Якщо діти усвідомлять власну силу й будуть підтримувати одне одного, вони ще стануть рушієм відбудови України», — резюмує Донська.
Авторки — Julia Kalashnyk, Edyta Iwaniuk Ілюстрації: Олена Поліщук Матеріал створено за підтримки IJ4EU
Йоанна Мосєй: Я хотіла б почати нашу розмову з історії Вашої родини, тому що на багатьох рівнях вона є метафорою наших польсько-українських відносин. Я маю на увазі ваших предків, братів Шептицьких. Роман (Андрей Шептицький — предстоятель УГКЦ, митрополит галицький, архієпископ львівський (1901—1944), — прим. пер.) змінив своє віросповідання на греко-католицьке, пішов у монастир, а потім став митрополитом. Інший брат, Станіслав, служив спочатку в австрійській армії, а після війни був генералом польської армії. Обидва були патріотами, людьми, дуже відданими країнам, яким вони служили. І вони підтримували братерський зв'язок.
Професор Анджей Шептицький: З п'яти братів Шептицьких двоє вважали себе українцями — митрополит Андрей Шептицький і блаженний отець Климентій — і троє були поляками. Я маю на увазі генерала Станіслава Шептицького, а також його братів Александра та мого прадіда Леона. Митрополит Андрей і отець Климентій регулярно приїжджали у відпустку, щоб відпочити в родинному будинку в Прилбичах Яворівського району, де пізніше жив мій прадід Леон Шептицький. Незважаючи на національні відмінності, вони підтримували добрі стосунки між собою до кінця життя.
Професор Анджей Шептицький. Фото: Michal Zebrowski/East News
Вони дали нам доказ того, що різні національні ідентичності можуть співіснувати, не виключаючи одна одну.
Гадаю, також дуже важливим було те, що у випадку кожного з них національна ідентифікація була важливим елементом життя, але не єдиним. У випадку митрополита Андрея і отця Климентія, для них покликання, релігійний вибір були першорядними як для духовних осіб. Генерал Станіслав Шептицький, як військовий у ті часи, був спочатку в австро-угорській, а потім у польській армії і намагався добре служити своїй країні. Вони, безумовно, були патріотами — кожної нації, з якою себе ідентифікували. З іншого боку, дуже важливо, що вони точно не були націоналістами. І це дозволяло їм поважати різні погляди, залишаючись при цьому близькими один до одного.
Така спадщина, погранична ідентичність була цінністю чи прокляттям для вашої родини? Як вона визначає вас?
У комуністичний період це був певний виклик, тягар. Комуністична влада негативно ставилася до представників колишньої шляхетської верстви. Однак у випадку родини Шептицьких це додатково поєднувалося з дуже сильним пропагандистським наративом, спрямованим проти українців у Польщі. І, звичайно, спрямований особисто проти митрополита Андрея, якого зображували як українського націоналіста, духовного батька УПА. У комуністичний період, і навіть у 1990-х роках, родичі досить регулярно чули, що «Шептицький — бандерівець». У наш час це практично зникло. Я сам це відчув у 2023 році, коли вів передвиборчу кампанію. Поодинокі реакції виборців на моє ім'я були загалом позитивними. І в цьому сенсі це значна зміна.
Окрім коментарів у соціальних мережах, звісно.
Так, там мене часто називають Шептицьким — українцем, бандерівцем. І, напевно, є якась частина суспільства, яка завжди буде так реагувати. І повертаючись до того, як він це визначає: ще зі студентських років ми з кузенами досить часто подорожували Україною.
Декому з нас вистачало однієї поїздки, а дехто залишався надовше, на все життя. Мій двоюрідний брат переїхав до Львова кілька років тому, у віці 50 років. Інший кузен створив Фундацію родини Шептицьких, яка активно долучилася до допомоги Україні після 24 лютого 2022 року.
Фото: Karina Krystosiak/REPORTER
Як ви пояснюєте цей наш вибух солідарності у 2022 році?
Я думаю, що важливі три речі. По-перше, проста людська потреба допомагати. Альтруїзм, який проявляється, коли ми бачимо чуже страждання і реагуємо без розрахунку.
По-друге, спільний досвід російського імперіалізму. Це те, що завжди знаходило відгук у польському суспільстві. Варто згадати реакцію поляків на війну в Чечні — прийом біженців, явні симпатії. Або 2008 рік і війну в Грузії. Польща не має сильних культурних чи географічних зв'язків з Грузією, але реакція була яскравою. Ми пам'ятаємо поїздку президента Леха Качинського до Тбілісі і його пророчі слова: сьогодні Грузія, завтра Україна, післязавтра, можливо, країни Балтії, а потім Польща. Але найважливіше — і, на мою думку, вирішальне — це те, що це все не виникло на порожньому місці. Ця солідарність не проросла раптово в пустелі, а на досить родючому ґрунті, який поляки та українці будували разом протягом останніх трьох десятиліть.
Починаючи з 1990-х років, з обох сторін було проведено велику роботу з розвитку міжлюдських контактів. У 2022 році багато поляків не допомагали «біженцям». Ми здебільшого просто допомагали друзям
Не забуваючи, що велике значення мала також попередня присутність українських біженців, які прибували до Польщі з 2014 року, економічних мігрантів з України та української меншини, передусім нащадків жертв операції «Вісла».
Звісно. Від початку війни, тобто від 2014 року, або навіть від 2004 року, українська меншина в Польщі відігравала важливу роль у допомозі Україні — збирала гроші, купувала спорядження, відправляла це спорядження на фронт. І приймаючи українських військових біженців після 24 лютого 2022 року. Безумовно, роль цієї громади неможливо переоцінити.
Саме так. Ви досліджуєте польсько-українські відносини протягом багатьох років. Як вони змінилися? Як змінилося сприйняття українців поляками?
Це був довгий процес. Від налагодження взаємних контактів у 1990-х роках, через Помаранчеву революцію, Революцію Гідності — аж до 2022 року. І, з іншого боку, через тривалу присутність у Польщі значної групи економічних мігрантів з України. Не забуваймо, що це було б неможливо без послідовності східної політики Польщі та спадщини думки паризької «Культури» і особисто Єжи Ґедройця. Ця віра у важливість України, важливість добрих стосунків, необхідність підтримки.
Ми були першою країною, яка визнала незалежність України.
І варто згадати дуже важливий, але маловідомий момент у польсько-українських відносинах на порозі розпаду СРСР, а саме участь польської делегації громадських комітетів у 1-му з'їзді Руху в Києві в 1989 році. Присутність представників польських громадянських комітетів, зокрема Адама Міхніка та Богдана Борусевича, була символічним жестом підтримки України з боку польської «Солідарності» в той час, коли Польща ще перебувала в Організації Варшавського договору, а Україна — в СРСР.
Фото: Lukasz Gdak/East News
А якими були подальші віхи нашої співпраці?
Перш за все, це три ключові події останніх двох десятиліть, про які я вже згадував: Помаранчева революція, Революція Гідності та повномасштабне вторгнення Росії у 2022 році. Кожна з них була зустрінута в Польщі з чітким суспільним інтересом і широкою реакцією солідарності.
Важливу роль відіграло відчуття спільної долі, спадщина Солідарності та боротьби за незалежність. Іноді навіть проводилися аналогії: мовляв, українці у 2022 році опинилися в ситуації, схожій на ту, в якій опинилися поляки під час Другої світової війни. Виставка «Варшава — Маріуполь: міста руїн, міста боротьби, міста надії» була однією зі спроб провести цю символічну паралель: зрівняні з землею міста, страждання цивільного населення, опір. Але вона також супроводжувалася іншим, не менш важливим переконанням: що українці сьогодні стикаються з чимось, чого ми, на щастя, не переживаємо. З класичним насильницьким конфліктом з російським імперіалізмом. І ця солідарність вилилася в польську допомогу.
Що ми можемо зробити, щоб не змарнувати цю безпрецедентну солідарність, яка сталася у 2022 році? Сьогодні, окрім демонів минулого, таких як Волинь та ексгумації, існують актуальні соціальні та економічні проблеми.
По-перше, важливо усвідомити, що жоден сплеск солідарності не триває вічно. Ентузіазм щодо українців, який вибухнув після початку російського вторгнення, з часом пішов на спад — і зараз ми перебуваємо у фазі, коли починає накопичуватися напруга і втома.
Більшу частину своєї новітньої історії Польща була країною еміграції — люди виїжджали в пошуках роботи, хліба, кращого життя. Тема імміграції практично не обговорювалася в публічних дебатах. Сьогодні ситуація змінилася. У Польщі проживає близько двох мільйонів українців — як економічних мігрантів, так і людей, які втекли від війни. Це абсолютно нова соціальна реальність і виклик, на який ми повинні свідомо відповісти. Слід також брати до уваги інші виклики, в тому числі економічні.
Пандемія, війна, інфляція — все це впливає на суспільні настрої. Коли у людей починають закінчуватися гроші, їхня готовність до солідарності з «новими сусідами» може ослабнути
Тим паче, що з усіх боків на них лунає популістський наратив про те, що іммігранти відбирають у нас соціальні виплати, займають наші місця в чергах до лікарів. І про те, що Україна не погоджується на ексгумації.
Так, саме тому польсько-українські відносини — це вже не просто питання минулого, а один з ключових викликів для майбутнього Центрально-Східної Європи. Тому важливо розряджати історичні суперечки, такі як ті, що стосуються ексгумацій. Дуже добре, що нещодавно було досягнуто згоди в цьому питанні. Навіть якщо розмови про ексгумації в короткостроковій перспективі повернуть волинське питання, в довгостроковій перспективі вони сприятимуть вирішенню цієї проблеми. Однак важливо усвідомлювати — і я досить часто кажу про це як польським, так і українським партнерам — що на даний момент важливою проблемою є не історія. Значним викликом є широкі економічні питання, пов'язані зі вступом України до Європейського Союзу.
Ми повинні знати, що Україна не є невдалою державою, з якої приїжджають працювати до Польщі лише некваліфіковані працівники або біженці.
Україна, незважаючи на війну, має переваги у багатьох сферах, які стануть викликом для Польщі, коли вона приєднається до спільного ринку ЄС
Звичайно, вступ України до ЄС є в стратегічних інтересах Польщі. Однак це явища, які ми повинні усвідомлювати, які ми повинні фікусувати і протидіяти конфліктам у цих сферах.
Тому на даний момент справжнім викликом є не питання Волинської різанини, а те, як, наприклад, адаптувати спільну аграрну політику до потенціалу українського сільського господарства. Звичайно, необхідно також не допустити ескалації соціального антагонізму.
Фото: Jakub Orzechowski / Agencja Wyborcza.pl
Як на цьому тлі виглядає польсько-українська академічна співпраця?
Сьогодні в польських університетах навчається близько 9% іноземних студентів, майже половина з яких — українці. Академічний світ за своєю давньою європейською традицією є багатонаціональним. Університети завжди були місцем відкритості та толерантності; сьогодні вони розробляють програми підтримки, рівності та різноманітності. Це ініціативи та відповідальність самих університетів.
Звичайно, завжди є сфери, які можна покращити. Я думаю, наприклад, про заходи для кращої інтеграції всередині університету. Часто буває так, що у нас є дві або три студентські спільноти, які живуть окремо — студенти з Польщі, англомовні студенти та студенти зі Сходу, тобто переважно українці та білоруси. Ми працюємо над тим, щоб ці дві чи три спільноти жили ближче одна до одної.
Ви відповідаєте за міжнародну співпрацю. В Україні лунають твердження, що Польща «викачує» її інтелектуальний капітал. Це добре знане явище і тут — роками говорять про те, що найкращі польські науковці виїжджають на Захід. Як виглядає ця циркуляція між Польщею та Україною?
До 24 лютого 2022 року в польських університетах працювало близько 500 українських науковців. Після початку війни ця цифра подвоїлася. На початку були спеціальні заходи підтримки — у пошуку житла, роботи, безпечного місця — але досить швидко ми зрозуміли, що потрібна зміна перспективи.
Наша мета — не відтік мізків, а циркуляція мізків — циркуляція знань, ідей, досвіду
Саме тому сьогодні, як міністерство, ми підтримуємо проєкти, в яких беруть участь науковці та інституції з обох країн. Ті, що будують спільний дослідницький простір.
Конкретним прикладом такої співпраці є проєкт Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника в Івано-Франківську, який спільно з Центром східноєвропейських досліджень відбудував довоєнну університетську обсерваторію «Білий слон» на горі Піп Іван. З руїн було створено діючу дослідницьку станцію. Зараз два університети шукають фінансування для телескопа, третього етапу проекту. Це приклад конкретної співпраці, заснованої на партнерстві, а не на асиметрії.
Інший приклад — Микуличин, село в українських Карпатах, де будується польсько-український центр зустрічей молоді. Під час мого нещодавнього візиту туди відбулася перша зустріч за участі студентів кількох українських університетів та Варшавського університету. Саме в таких місцях — у розмовах, дебатах, спільних проектах — народжується наступне покоління взаєморозуміння.
Існує реальний шанс, що це покоління буде пізнавати одне одного не через стереотипи, а через досвід і культуру.
Так, але попереду ще багато роботи. Я пам'ятаю дослідження, яке проводилося, мабуть, у 2021 році. Поляків запитали, яких українських авторів вони знають, а українців запитали, яких польських авторів вони знають. Виявилося, що 95% поляків ніколи не читали жодної книжки українського автора — і навпаки. Далі було ще цікавіше. З польських авторів українці асоціювали Сенкевича та Сапковського, а поляки — Гоголя та Оксану Забужко з українських авторів. У плані пізнання один одного, в тому числі через культуру, ми маємо ще багато чого зробити.
Але також важливо не зводити один одного до такого етнофольклору, тому що ми можемо запропонувати один одному набагато більше. Нас об'єднують спільні прагнення і надії. А спільність не завжди виникає зі схожості. Вона також виникає з бажання співіснувати, незважаючи на відмінності та рани.
Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.
