Ексклюзив
20
хв

«Щоб нас не оглядали на блокпостах, я діяв, як детектив», — поліцейський із «20 днів у Маріуполі»

«Дорогою ми проїжджали багато блокпостів. Якби бодай одну з наших сумок росіяни перевірили, ми б потрапили в полон. Тому я відволікав. Наприклад, на кожному з 15 блокпостів діставав пачку цигарок Marlboro. На очах в окупантів починав палити. Це привертало увагу. Потім пригощав їх цигарками. Вони відволікалися. І пропускали нас», — Володимир Нікулін, поліцейський з оскароносного фільму

Ксенія Мінчук

Євген Малолєтка, Мстислав Чернов, Василиса Степаненко та Володимир Нікулін з дочкою — світлина, зроблена одразу після евакуації з Маріуполя. Фото з приватного архіву

No items found.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

Володимир Нікулін — поліцейський Головного управління Національної поліції в Донецькій області та один з головних героїв оскароносної документальної стрічки «20 днів у Маріуполі». Це та сама людина, завдяки якій команда Мстислава Чернова, Євгена Малолєткі й Василиси Степаненко зуміла виїхати з Маріуполя та вивезти фото- і відеодокази численних злочинів росіян — перетнувши близько 15 блокпостів. В інтерв’ю Sestry Володимир розповів про хитрощі, до яких вдавався під час евакуації; про співпрацю з відомими журналістами та про те, як завдяки печиву зрозумів, що все в житті повертається: і добро, і зло.

«Для мене стало ударом, як багато тих, кого я знав, стали зрадниками»

— У Маріуполі я опинився після того, як Донецьк — мій дім — був захоплений, — розповідає Володимир Нікулін. — Вже понад 30 років я працюю у правоохоронних органах. І працював у Донецькій обласній поліції у 2014, коли відбулися епохальні події. Ми захищали Обласну держадміністрацію, коли були спроби її захопити. Я залишався у Донецьку навіть тоді, коли він був майже захоплений. Але влітку 2014 року ми з родиною покинули дім. На той час це був єдиний варіант продовжувати службу, яка є для мене дуже важливою.

Особливо важко мені було прийняти факт, що не всі українські міліціонери тоді виїхали з окупованого Донецька — не всі залишилися вірними присязі. Адже багатьох я знав особисто, ми разом служили. І ось вони свідомо зробили вибір стати зрадниками.

Ті, хто залишились у Донецьку, перейшли на бік ворога. А ті, хто не зрадив, опинилися зрештою в Маріуполі.

Говорити про свій дім у Донецьку важко. Сподіваюся, він цілий. Взагалі я вже залишив три своїх домівки: у Донецьку, в Маріуполі та в Мирнограді. Коли ми їхали з Донецька, нічого не взяв із речей. Пам'ятаю літнє взуття в сіточку, формену сорочку з короткими рукавами. Навіть штанів не взяв — шукав вже форму на місці,. Але були вірні товариші по службі й відчуття свободи. Якого в Донецьку вже не було.

Володимир Нікулін

У Маріуполі ми працювали у скороченому складі. Зі 120 працівників обласної міліції УДСО залишилося 12. Коли було створено поліцію, я як міліціонер пройшов всі етапи люстрації, переатестації. Часто їздив до Авдіївки. Мене дивувало, як люди там живуть — під обстрілами. Але жили, бо залишались держава і свобода. Діти гуляли на майданчиках, працювали магазини.

Мій товариш по службі після отримання поранення на фронті навіть купив в Авдіївці квартиру. Отак люди любили свою землю й вірили в перемогу

— Чи готувалися ви до повномасштабної війни?

— В 2021, коли ми вже мали інформацію на рівні закордонної розвідки про те, що Росія готується, ми теж почали підготовку. І це нам дуже допомогло. Колись, у 2014 році, ми багато втратили, бо не були готові й не змогли зорієнтуватися. У Маріуполі ми вже такого не допустили. Наприклад, жодного документа чи справи росіяни при окупації Маріуполя не отримали. Як і зброї. Ми все вивезли ще до початку повномасштабного вторгнення. Також не було такої кількості зрадників, як тоді в Донецьку. Ми змогли зберегти порядок. Наскільки це можливо за таких умов.

Для нас, донецьких поліцейських, війна почалася не в 2022, а в 2014. І коли 24 лютого о 5 ранку мене розбудив керівник словами «бойова тривога», я одразу все зрозумів. Дуже боляче було усвідомлювати, що під ударом опинилася вся країна.

«Щоранку я благав: тільки щоб не влучило в будинок, де моя сім'я»

— Якими вам запам’ятались перші 20 днів у Маріуполі?

— Ніколи не забуду ті дні. Пізніше до мене прийде осмислення чи переосмислення. А поки я у вирі подій.Чуєте? Ми розмовляємо, а в цей час лунають вибухи. І я думаю про те, що робити і куди їхати після закінчення обстрілів у Краматорську. Думати про інше поки немає часу. Але я пам’ятаю кожен день і кожну людину, яка була поруч.

Початок великої війни мені запам'ятався наповзаючим відчуттям катастрофи. Я відчував її кожною клітиною свого тіла. А потім побачив, як місто починають вбивати. Росіяни лізли на Маріуполь з усіх боків. Ми розуміли, що воно їм дуже потрібне, але чинили опір, щоб не повторити історію Донецька.

Моя дружина з донькою прийняли рішення залишилися в Маріуполі. Дружина сказала: «Не хочу, щоб було, як у Донецьку. Не хочу більше нікуди бігти. Хочу бути у себе вдома».

І щодня рано вранці я йшов на службу, дивився на будинок, де залишалась моя родина, і боявся, що бачу його цілим востаннє

Це було найстрашнішим. Коли відбувались удари та влучання (а вони ставалися постійно), я щоразу думав: «Благаю, тільки не в будинок, де моя сім'я».

У мене як у поліцейського було багато роботи. Спочатку вивіз документацію. Потім збір зброї, підготовка матеріалів для укріплень. А коли почався наступ — допомога людям. Поліція залишалася в місті до останнього. Ми розвозили гуманітарну допомогу, памперси, шукали для людей прихисток. Сконтактовували людей з лікарями. Був момент, коли ми вже були в оточенні в лікарні. А до цього я привозив до цієї лікарні печиво — кругле з фруктовою начинкою. І от коли ми в лікарні вже ховалися в підвалі, лікарі принесли нам це саме печиво. Так воно до мене повернулося.

Гуманітарна допомога. Печиво. Маріуполь на початку березня 2022

— Шкодуєте, що залишалися в Маріуполі так довго?

— Насправді шкодую, що поїхав. Бо я дуже не хотів, щоб повторився досвід мого рідного Донецька. В Маріуполі залишалося багато людей. Вони потребували допомоги. Маріуполь оточували, бомбували, атакували. Не давали можливості місцевим вибратися з міста. Кожна людина в Маріуполі тоді знаходилась на межі — між життям і смертю. Бомби з літаків, ракети, артилерія. Будинки вигорали. Росіяни свідомо все руйнували, аби зламати спротив.

Били і по управлінню державної служби надзвичайних ситуацій (ДСНС) — щоб рятувальники не допомагали людям. Люди гинули страшною смертю. Наприклад, ховалися в підвалі будинку, в який прилітали снаряди, і людей засипало. Вони не могли вибратись. А допомогти було нікому — ДСНС вже не працювала. Лікарі під обстрілами витягували людей. Герої. І таких історій — безліч. Постраждалих — десятки, сотні тисяч. Мирні люди, діти... Засипані уламками в підвалах. Пізніше росіяни не ховали загиблих, а просто кудись вивозили.

Ми навіть не уявляємо, з чим стикнемось, коли звільнимо Маріуполь…

«Ми подивились один на одного й зрозуміли — відтепер будемо триматися разом»

— Пам'ятаєте, як познайомилися зі Мстиславом Черновим, Євгеном Малолєткою і Василисою Степаненко?

— Ми зустрілися за жахливих подій — коли росіяни били по пологовому будинку (9 березня 2022 року).

З розбомбленого пологового будинку в Маріуполі виносять вагітну. Фото: Євген Малолєтка/AP Photo

— Я був вражений цією командою. Майже зруйнований Маріуполь, у місті — тільки місцеві. І тут я бачу людей з написами "Press". Вони були у шоломах, бронежилетах. Я спочатку подумав, що це іноземні журналісти. І, щиро кажучи, дуже їм зрадів. Це була така трохи егоїстична радість, але мені не соромно, бо я отримав надію, що те, що відбувається з нашим містом, має шанс стати надбанням людства. Росіяни вміють брехати, і я переживав, що вони знову приховають свої злочини.

Спочатку я познайомився зі Мстиславом. Він сказав, що з Харкова. Я спитав: «Як ви тут? Може, вам потрібна допомога?» Він не відповів. Ми просто подивились один на одного — і я зрозумів, що тепер їм допомагатиму. Бо це потрібно. Не тільки їм, а й мені. Відтоді ми були разом.

Те, як вони працювали, мене вражало. Професійно, чітко, безстрашно. Важливим моментом була передача відзнятих матеріалів. Це було майже неможливо в тих умовах. По-перше, вони вже стали ворогами для росіян. По-друге, місць з доступом до інтернету в місті вже було мало. Спочатку ми їздили в центр, там була базова станція Київстар. У фільмі є кадри, як ми туди приїжджали, сиділи під бетонними сходами, росіяни бомбили, а Мстислав з телефона відправляв відзняті матеріали. Коли перестала працювати і ця точка, ми стали їздити до командного пункту Нацгвардії та Морської піхоти, де була супутникова мережа. Там стратегічний об’єкт — поліцейські у формі з автоматами. Коли ми приїжджали, щоб передати матеріали, всі за моїм проханням відключалися від Wi-Fi. Навіть питань не ставили. Усі тоді розуміли важливість інформації, яка згодом вплинула на багатьох у світі. Зокрема, на передачу нам військової допомоги.

«Не знав, чи доїде кудись моє потрощене авто. Але завів машину — і ми рушили»

— Ми відбивались як могли. Раділи кожному відбитому метру. Коли вдавалося відвоювати бодай один будинок, тішились так, ніби звільнили ціле місто.

З одного боку міста росіяни почали атаку Маріуполя з лікарні. Пам’ятаю, снайпер поранив головну медсестру в шию. З іншого боку міста — танкова атака. В одному з кадрів фільму є картина, як російський танк сховався за церкву. Потім він виїхав і почав розстрілювати будинки, в яких були люди.

Танк, який розстрілює мирне населення, ховаючись за церкву, — це і є Росія

Пам'ятаю очі людей, які переховувались у лікарні разом з нами. Серед них було чимало літніх і жінок, і вони дивилися на нас із благаючим проханням «зробіть щось, щоб нас не вбили». Я казав усім не показуватись у вікнах. Розумів, що якби ми стали чинити опір, нас би всіх розстріляли. З оточення нас вивів спецпідрозділ ЗСУ. Врятував нас.

— Коли і як ви зрозуміли, що час виїжджати з Маріуполя?

— Події розвивалися динамічно. Росіяни не робили гуманітарних коридорів для мешканців Маріуполя. І 14 березня люди почали прориватися самостійно. Команді журналістів — Мстиславу, Євгену й Василісі — спеціалісти з безпеки порадили терміново виїжджати. І вони почали шукати шляхи. Я не збирався їхати з Маріуполя, але ми вже стали однією командою. До того ж перша спроба виїхати у них не вдалася. Я відчував, що маю бути з ними до останнього. Тож сказав, що вивезу їх. І свою родину теж.

Автівка Володимира, на якій команда виїхала з Маріуполя, 2022

Автівка Євгена Малолєтки, на якій вони з командою приїхали до Маріуполя 24 лютого, була знищена. Моя машина була розтрощена «Градом», жодного цілого скла у ній не було. Але вона їхала. Я не знав, куди вона доїде. Але завів двигун — і ми рушили. Зараз частина моєї автівки знаходиться у Німеччині в музеї журналістики.

Ми майже нічого з собою не взяли. Маленька валіза доньки та дружини.

Мої зібрані речі стояли у квартирі ще з 2014 — я і не розбирав їх

«Мої хитрощі працювали тому, що на блокпостах стояли непрофесійні військові»

— Ми їхали, не знаючи шляху. Розумів, що їхати основною дорогою не варто. Я працював у карному розшуку, тож дещо знав. Ми поїхали в бік узбережжя. Але до цього нам треба було оминути чергу машин, в яких виїжджали інші. Довжелезні колони машин стояли на виїзд. Я розумів, що треба прориватися, щоб виїхати до заходу сонця — тільки так був шанс вивезти фотографії та відео. Тож вирішив шокувати і ось що запропонував.

Мстислав і Євген у шоломах і бронежилетах, маркованих Press, бігли перед нашим авто. Люди бачили, що біжать журналісти, були шоковані, не знали, що відбувається, і поступалися дорогою. Потім Євген сидів на капоті машини. Це теж був елемент привертання уваги, і люди нас пропускали. Так ми подолали шлях по місту. Це був величезний ризик. Але план спрацював.

Дорогою ми проїжджали багато блокпостів. Якби бодай одну з наших сумок росіяни перевірили, ми б одразу потрапили в полон. Треба було зробити так, щоб нас не оглядали. Тому я діяв, як детектив. Відволікав. Наприклад, на кожному блокпості діставав пачку цигарок Marlboro. На очах в окупантів починав палити. Це привертало їхню увагу. Потім пригощав їх цими цигарками. Вони відволікалися і пропускали нас. Це лише маленька частина того, як я на них діяв. Але працювало це тому, що на блокпостах стояли непрофесійні військові. Їх було простіше обдурити. Страшно подумати, що могло б статися, якби нас затримали.

Пам'ятаю момент, коли ми їхали ввечері без жодного освітлення через лінію фронту. Вимкнули фари. У будь-який момент колону, в якій ми пересувалися, могли розстріляти. Так ми проїхали Пологи. Згодом доїхали до чергового блокпосту, де нас освітили ліхтарем. І тут я побачив військового в українській формі. Я вийшов з авто, підійшов до нього і… обійняв. А він — мене. Без слів.

Далі нас уже зупиняли поліцейські, перевіряли документи, машину. Я був на такому адреналіні, що нічого не розумів, але стало трохи легше. Те, що нам вдалося виїхати — таки справжнє диво.

— Вам сниться Маріуполь?

— Поки ні. Думаю, мозок так витісняє спогади. Сни — це коли є час на аналіз. А я продовжую нести службу в Донецькій області. Де б я не був, я буду продовжувати це робити. Бо це моя земля...

Фотографії та відео з приватного архіву героя

No items found.
Р Е К Л А М А
Приєднуйтесь до розсилки
Thank you! Your submission has been received!
Oops! Something went wrong while submitting the form.

Журналістка, райтерка, відеографка, контент-мейкерка, авторка подкастів. Учасниця соціальних проєктів, направлених на розповсюдження інформації щодо насильства в сім’ї. Мала власні соціальні проєкти різного штибу: від розважальних до документального фільму про інклюзивний театр, авторкою і редакторкою якого виступила самостійно. На «Громадському радіо» створювала подкасти, фоторепортажі, відеосюжети. Під час повномасштабного вторгнення почала працювати з іноземними виданнями, брати участь у конференціях, зустрічах у Європі, аби розказати про війну в Україні та журналістику в цей непростий час.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати
Юлія «Куба» Сідорова жадан ветеранка війна історія інтерв'ю

«Це був мій перший виїзд під час повномасштабної війни. Машина наших хлопців потрапила під танковий обстріл, і ми з «Аляскою» (парамедикиня, з якою працювали в одному екіпажі) вирушили на допомогу. Приїжджаємо й бачимо: машина горить (виявилося, наші встигли з неї вискочити), а хлопців ніде немає. Почали їх шукати, і в цей момент російський танк відкрив по нам вогонь. Ми сховалися в єдиному «укритті», яке знайшли — між автобусною зупинкою і вуличним туалетом. Танк стріляє, за нашими спинами «приліт», я розумію, що нас зараз вб'є. Але нас розбирає сміх — ну яка ж безславна смерть: отак загинути біля вуличного туалету на першому ж виїзді. Аляска вирішує зафіксувати цей момент — а раптом телефон вціліє, і хтось колись подивитися. Питає, якими будуть мої останні слова. І ми на тлі вибухів записуємо відео…»

Це відео, що завірусилось у соцмережах, увійшло до документального фільму «Куба і Аляска», який режисер Єгор Трояновський зробив спільно з французькою, бельгійською й українською продакшн студіями. Стрічка, яку можна буде побачити вже цьогоріч, розповідає історію парамедикинь Юлії Сідорової з позивним «Куба» й Олександри Лисицької з позивним «Аляска». Вони рятують життя українських військових на фронті. Зокрема, Куба це робить з 2014 року — ще тоді вона поїхала на Донбас бойовим медиком. Хоча до медицини жодного стосунку не мала.

Юлія — дизайнерка, її колекції побували на Ukrainian Fashion Week і в Парижі. Втім зараз її швейний цех шиє жіночу військову форму, а сама Куба є керівницею медичної служби Veterankа. Починала вона з «Госпітальєрів», потім разом з Аліною Михайловою створила медичну службу «Ульф». Сергій Жадан присвятив Юлії вірш, який так і назвав — «Госпітальєрка».

«Іноді почуваюсь, як у кіно. В якому героїні дуже важко, але разом з тим неймовірно цікаво»

«Перша година після поранення найважливіша»

— Жадан нам допомагає, — розповідає Sestry Юлія «Куба» Сідорова. — На творчому вечорі у Києві він збирав гроші на проєкт, який ми зараз втілюємо в життя — наземний дрон для евакуації поранених. Війна змінюється, тож доводиться шукати нові рішення. 

Є таке поняття як «золота година» — перша година після того, як людина отримала поранення. Протягом цього часу «трьохсотий» (поранений — Ред.) має бути доставлений до шпиталю.

Раніше з цим було простіше, але за теперішньої щільності вогню поранених часто вдається евакуювати у кращому випадку через добу. У такій ситуації наземний дрон — це можливість під'їхати максимально близько і забрати людину

Безперечно, ворог може його знищити — як і будь-який інший транспорт. Коли ми працювали із квадроциклами, у нас так загинув водій медслужби. Але плюс дрона в тому, що водій не потрібний. Якщо тестування дрону пройде успішно, працюватимемо над тим, щоб таких дронів побільшало. 

Паралельно ми зараз навчаємо особовий склад тактичній медицині — в умовах, коли евакуацію не можна провести швидко, важливо, щоб бійці знали, як допомогти один одному і могли розраховувати самі на себе. Щоб навчитися правильно діяти при пораненнях, не обов'язково мати медичну освіту — у мене, наприклад, її не було. Проте ще на Майдані я надавала людям допомогу в парламентській бібліотеці на Грушевського, де на той момент був шпиталь.

— До подій на Майдані ви жили у Харкові?

— Так. Після побиття силовиками студентів просто сіла на потяг і поїхала до Києва. Навіть мамі не сказала, куди й навіщо їду. Схожа ситуація була восени 2014 року, коли вирішила їхати на фронт. Я рвалася туди з першого дня війни на Донбасі. Але відмовляли друзі, а сама я не дуже уявляла, що на мене чекає. Разом з тим певної миті зрозуміла, що більше не можу залишатися в тилу... Через знайомих вийшла на Марію Берлінську, вона познайомила мене з Яною Зінкевич — так я опинилася в «Госпітальєрах». Дуже хотіла бути корисною на фронті. Хоча й сумнівалася, що зможу там вижити.

«Іноді доводиться виїжджати на трьох колесах»

— Психологічно?

— Фізично. Думала, що мене одразу вб'ють. І у 2022, коли повернулась на фронт після трирічної паузи, теж були такі думки. Але, як бачимо, я виявилася досить живучою (сміється).

— Пам'ятаєте момент, який могли б назвати своїм бойовим хрещенням?

— Коли вперше приїхала на базу, саме привезли тіло «Сєвєра» — наймолодшого «кіборга» з Донецького аеропорту (Сергію Табалі, який загинув у листопаді 2014, було 18 років. — Авт.)… 

Але саме бойове хрещення — це коли на виїзді з Катериною Приймак (парамедикинею, згодом співзасновницею Жіночого ветаранського руху — Авт.) ворог знищив дві наші машини. І коли ми з Євгеном Титаренком (режисером, який пішов на фронт 2014 року — Авт.) потрапили під обстріл і осколки снарядів стукали по плиті мого броника. 

Я навіть рада, що це сталося одразу. Швидко прийшло усвідомлення, що смерть завжди ходить поруч. Ще зрозуміла, що вмію зібратися та діяти у критичний момент. Коли пізніше прокручую в голові все, що сталося, події ніби уповільнюються — хоча насправді все відбувалося дуже швидко.

— У будь-якій екстремальній ситуації ви знаходите місце гумору...

— Гумор допомагає. Це захисна реакція. Пам'ятаю, тягнемо з побратимом «трьохсотого» (пораненого. — Ред.) з позивним «Бегемот». Навколо стрілянина, «прильоти». Дотягнули його до певної точки, він видихає: «Ух, дивом вижили». «Та ще не вижили» — кажу. І всім нам раптом стає так смішно. Лежимо в траві і сміємося — попри цілком реальну перспективу там і загинути. Або як у тій ситуації біля вуличного туалету, де були разом з Аляскою. До речі, наші хлопці тоді вижили — декілька з них отримали легкі поранення.

Аляска і Куба. Скріншот з відео

— Відео з того дня — не єдине, що вам з Аляскою вдалося зняти на війні.

— Таких коротких відео з фронту у нас дійсно багато. Спочатку це була ініціатива Аляски, яка раніше працювала у ЗМІ — вона хотіла зафіксувати те, що з нами відбувається. Після того, як ми виклали кілька відео в мережу, режисер Єгор Трояновський сказав, що хоче зняти фільм — і з того часу за будь-якої нагоди ми знімали себе на гоупрошки. Наші відео можна буде побачити у фільмі, коли він вийде у прокат.

— Ви вмієте зібратись і діяти в екстремальних ситуаціях. Чи були моменти, коли втрачали контроль над емоціями?

— На бойових завданнях — ніколи. Але мене можуть довести до істерики некомпетентні люди та їхні неадекватні рішення. Я можу сперечатися, кричати — навіть якщо переді мною керівництво. Часто кажу, що на війні мене вб'є не ворог, а якийсь місцевий командир, якого «дістала вже ця Куба».

«Найстрашніший день — коли загинув мій наречений»

— Кажуть, робота бойового медика — одна із найскладніших психологічно. Ви постійно бачите смерть і змушені миритись з тим, що всім допомогти неможливо…

— Складно втрачати своїх — тих, кого знала особисто. Разом з тим до смерті як до явища на війні звикаєш. Тільки до смерті близьких звикнути неможливо… Усіх дійсно не врятувати, і якщо вмирає людина, травма якої була несумісна з життям, мені нема в чому себе звинувачувати. Я це розумію і концентруюся не на тому, чого не можу зробити, а на тому, що можу. Наприклад, ми постійно працюємо над удосконаленням процесу евакуації, над радіомедициною — коли медик по рації інструктує солдата, як допомогти пораненому побратиму.

— Який момент війни став для вас найстрашнішим?

— Смерть мого нареченого... Він загинув на фронті 8 червня 2023 року. Ще дні, коли загинули мої друзі — на цій війні я втратила багато дорогих мені людей. А ось екстремальні ситуації, обстріли, прильоти — все це ніколи не було для мене чимось дуже страшним. Сприймаю це радше як пригоду. 

— Вам знайомий страх смерті?

— Не думаю. Іноді (знову ж таки не на бойових) буває поганий настрій і накривають думки — мовляв, не хотілося б зараз померти. Але саме страху смерті немає.

«Ми постійно працюємо над удосконаленням процесу евакуації поранених»

— У 2019 році, після п'яти років на фронті, ви вирішили повернутися до цивільного життя. Чому?

— Я пішла з армії у поганому психологічному стані: вигоряння, ПТСР, депресія. Не хотіла бачити людей — навіть звук кроків за дверима міг спровокувати панічну атаку. Від неймовірної слабкості буквально викручувало м'язи. Мене дратували цивільні (іноді вони дратують і зараз). Повернувшись до Харкова, звернулася до психотерапевта, і це допомогло. Всім раджу — і не лише тим, хто пройшов фронт. 

Думаю, основна проблема з цивільними саме в тому, що всю відповідальність вони перекладають на військових. У їхньому розумінні ми повинні спочатку воювати, потім лікуватися, адаптуватися, підлаштовуватися під суспільство, щоб нікого не дратувати. Тоді як цивільним теж треба працювати зі спеціалістами, щоб зрозуміти нас

Це ті, хто не був на війні, поділили суспільство на «військових» і «цивільних». У моїй уяві ми маємо бути єдиним цілим. Сьогодні я на фронті, ти в тилу, а завтра буде навпаки. Мені хотілося б, щоб люди сприймали це так. 

Щоб усвідомлювали, що час не на війні — це їхня можливість підготуватися. Пройти курси тактичної медицини, здобути нові навички. Боїшся, що заберуть у піхоту? Вчися вже зараз чомусь іншому. Наприклад, літай на дронах. Стань фахівцем — і тобі будуть раді у тій сфері, яку вибереш сам. Але в нас багато людей люблять скаржитися і звинувачувати у всіх бідах військових.

«Коли маю час, продовжую малювати ескізи»

— У 2019 ви повернулися до дизайну, створили власний бренд одягу і мали чимало творчих планів. Ви вірили у можливість повномасштабного російського вторгнення?

— Вірила у 2014-2016 роках. Була впевнена, що це станеться, готувалась. А ось 2022 впевненості вже не було. Перед повномасштабною війною я була на Ukrainian Fashion Week, виступала там від школи дизайну, в якій навчалася. Почала створювати свій цех з пошиття одягу. 

Велика війна застала мене в Києві. Ми з Катериною Приймак відразу створили штаб швидкого реагування. На зібрані гроші почали купувати броники, аптечки, тепловізори. Вчитель зі школи дизайну став моїм партнером зі швейного цеху, який теж був перелаштований для допомоги силам оборони. Потім ми виграли грант на закупівлю нового обладнання, збільшили наші потужності, найняли ще одну команду — і тепер цех працює на повну силу. Ми шиємо жіночу форму, сумки, чохли. Створили бренд Cubitus Dei — в 2023 році демонстрували нашу благодійну колекцію Fire of Liberty в Парижі.

«Довгим ногам і пишним формам має бути комфортно у військовій формі»

Коли у травні 2022 року я зрозуміла, що наш штаб забезпечення вже може працювати і без мене, поїхала на фронт.

Що було складніше: опинитися на фронті вперше чи після трирічної перерви й терапії?

— Вперше складніше, бо ти взагалі не розумієш, як там і що. І хоча у порівнянні з повномасштабною війною АТО — це тренувальний майданчик (калібри та інтенсивність бойових дій неспівставні), ти вже знаєш, як діяти. У 2022 я комплектувалася повністю сама, їхала на своїй машині із зібраними медрюкзаками. 

Відмінність ще й в тому, що 2014 це був дійсно вибір, а у 2022 — вибір без вибору. Для мене під час повномасштабної війни варіанта не їхати на війну просто не існувало — я не могла таке навіть уявити. Як це не захищати свою країну в такий момент? Виїхати за кордон? Я б перестала себе поважати, і психологічно мені було б ще складніше.

Зараз я на своєму місці. Не просто виконую свою роботу, а ще й можу навчати інших — це допомагає рятувати більше життів. Коли маю час, продовжую малювати ескізи — це моя віддушина.

— Що ще допомагає триматись?

— Мій пес Кавунчик з Херсона. Вже рік, як він всюди зі мною. Ще — люди, яких люблю і які люблять мене. На війні знайомишся з людьми, з якими навряд чи зустрівся б у мирному житті. Зазвичай нам потрібно багато часу, щоб з кимось потоваришувати, ми шукаємо спільні інтереси. На війні все відбувається набагато швидше. Розуміння, що будь-якої миті людини може не стати, загострює почуття, люди швидко стають рідними. Не просто так ми називаємо одне одного «побратим», «посестра» — це завжди більше, ніж просто друзі.

Сергій Жадан, Куба й Тайра

***

Госпітальєрка
(Сергій Жадан) 

Вони б мали тебе називати сестрою.
Просто мертві не пам’ятають про батьків та освіту.
Правда про світ виявилась замалою,
аби в ній вмістити все, що ти хочеш від світу.

І коли ти виносиш їх на собі, госпітальєрко,
і відбиваєш їхнє життя в їхньої смерті,
смерть говорить — зі мною завжди нелегко,
ті, що мають зі мною справу, рідко бувають відверті.

І ті, що справді не знають, як тебе звати,
знають твій позивний, за ним і кличуть.
Перекрикують біль, ніби ламають загати,
ніби криком хочуть спинити кров убивчу.

І залишають цей світ з обов’язками та правами,
говорять про світ, як про найбільшу втрату.
Але правду про світ писали такими словами,
що нам потрібно виправдовуватись за нашу правду.

Правда про світ така, що навіть вірші,
які ти читаєш, для когось є пропагандою й грою.
Пропаганда — це не відмовлятись від тих, кому віриш.
Пропаганда — це називати тебе сестрою.

Політика — це не вміння підкидати монетку,
і не вміння домовлятися із ворами.
Політика — це школяр, який читає свою абетку,
це госпітальєрка, яка накладає бинти на рани.

Політика — це далі жити в своїй країні.
Любити її такою, якою вона є насправді.
Політика — це знаходити слова: важкі, єдині,
і лагодити все життя небеса несправні.

Політика — це любити тоді, коли лякає
саме слово любов, коли не шкодують бранців.
Релігія — це відчути на дотик, своїми руками,
як знімаються шви із того, кому не давали шансів.

Релігія — це телефони, зроблені в Китаї,
це священники з простреленими паспортами.
Війна, мов сука, вигодовує щенят, яких їй підкидають,
назавжди роблячи їх сестрами та братами.

Твої брати з грізними позивними.
Твої поети з недописаними віршами.
Земля з гарячим камінням лежить під ними.
Апостоли за ними стоять з книгами і ножами.

Фотографії з приватного архіву героїні

20
хв

«На війні мене вб'є не ворог, а якийсь місцевий командир, якого «дістала вже ця Куба»

Катерина Копанєва
ірина солошенко

Для Ірини Солошенко війна почалася 2014 року на Майдані. Після окупації Росією Криму вона намагалась мобілізуватися. Ходила до військкомату, але отримала відмову. Тому прийшла допомагати до військового шпиталю, де спочатку… мила підлогу. Зараз Ірина Солошенко — волонтерка з репутацією, керівничка проєктів реконструкції Головного військового клінічного госпіталю і мобільної евакуації поранених.

Інстинкт волонтера

Наталія Жуковська: Для вас все почалося ще на Майдані. Спочатку ви носили протестувальникам одяг і їжу, а коли почалися розстріли, стали медсестрою. Якими запам'ятали ті дні?

Ірина Солошенко: 20 лютого зранку я була у Михайлівському соборі і вже звідти почула звуки, схожі на автоматні черги. За 25 хвилин я була в Жовтневому палаці — виносила поранених і загиблих. Ніколи у житті не думала, що побачу розстріл цивільних, які йшли з дерев’яними щитами у центрі Києва. 

Я є свідком розстрілів Майдану. Сама після цього звернулася до Генпрокуратури. У мене дві освіти — медична і юридична. І я вважала, що треба обов'язково довести справу до кінця, розкрити кожен епізод і зрозуміти, хто що робив. Тому що дуже багато було домислів, фантазій. 

На Майдані

Коли почалися автоматні черги, я бігла по сходинках і не могла зрозуміти, з якого боку стріляють. Тому що розносилась луна і було враження, що стріляють з готелю «Україна». На сьогодні вже проведено десятки трасологічних експертиз, завдяки яким зрозуміло, що не було ніяких інших людей, крім тієї чорної роти з жовтим скотчем, які вбивали з боку Жовтневого палацу. 

Дотепер не розумію, чому не можна зупинитись, простріливши людині, яка біжить за сто метрів від тебе, ноги? Чому можна стріляти в голову чи тулуб? Або відкривати вогонь, коли людина повертається і біжить назад? Тому 20 лютого — це для мене переломний у житті день. Тоді моє життя сильно змінилося.

Я усвідомила, що більше не може бути безтурботного минулого і майбутнього. Я намагалася повертатися до нормальної роботи, але не змогла. Тому стала волонтером 

Як виявилось, це був тільки початок. Кожен раз думаєш — що наступне? Ядерка? Світ настільки вивернувся навиворіт, що вже нічого не здивує.

Як саме ви стали волонтерити? З чого починали?

Спочатку прийшла у військовий шпиталь і мила підлогу в травматології. Таким чином допомагала 80-річній санітарці, якій було важко. Згодом включилося розуміння, що можна допомагати більше. Ми стали робили ремонти у палатах, переробляли туалети, купували матраци. Я писала про потреби у соцмережах, і люди відгукувались. Ми замінили вікна з дерев'яними рамами у відділенні невідкладної хірургії. Бо до того, коли вивозили пацієнта з операційної, він змушений був лежати на протязі. Відтак міг підхопити ще й пневмонію. 

Під час поїздки на фронт

Також їздили на фронт, багато допомагали мирному населенню, вивозили дітей з небезпечних населених пунктів. Займалися вирішенням проблем, пов’язаних з протезуванням в Україні. Крок за кроком щось змінювали — і це працювало. 

З 2014 року я — одна із засновниць благодійної громадської організації Волонтерська Сотня «Доброволя». Всі ті волонтерки, які працювали, коли не було ні грошей, ні ліків, об'єдналися і створили фонд. Медики зверталися до нас, аби ми знаходили необхідні ліки під конкретного пораненого. 

Коли ж почалась повномасштабна війна, стало зрозуміло, що не все у нас готово. До таких масштабів, де тисяча двісті кілометрів активного фронту, ніхто не був підготовлений.  

Як змінилася допомога впродовж останніх 10 років?

На сьогодні є перелік благодійних фондів, громадських організацій із перевіреною репутацією. До того ж дуже приємно, що відгукуються бізнес і банківська сфера. Вони намагаються закривати існуючі запити. Разом з тим стало важче збирати гроші на певні потреби, особливо з різкою зміною політичних уподобань наших іноземних партнерів. Ми всі мали надію на американську сталу підтримку, тепер все змінилося. Тішить, що європейці намагаються підхопити допомогу. Європа теж має подбати про свій захист. Використовувати український досвід, зокрема — медичні навички, які ми вже маємо. 

Очільниця Єврокомісії Урсула фон дер Ляєн під час огляду медичного обладнання

Наприклад, я їм розповідаю про свої великі чотири проєкти, які зробила під час війни. Перший — евакуаційні вагони. Другий — забезпечення Київського госпіталю апаратами гемодіалізу в реанімації. Третій — нове приймальне відділення у шпиталі, четвертий — проєкт «Сила крові». 

Для мене зараз «Сила крові» — це дитина, яка росте на очах.

Кров — це перше, що дає пораненому можливість вижити. Якщо її не буде, говорити про вдалі операції і той же гемодіаліз немає сенсу

«Звичайних днів у мене немає. Всі незвичайні»

Якось ви сказали, що ваші дні нагадують суцільні дні бабака. Як виглядає ваш звичайний робочий день?

Звичайних немає, є незвичайні. Іноді починаю день з евакуаційних вагонів. Намагаюся приїхати, подивитися, запитати про потреби особисто. Потім їду в офіс, де оформляю запити, листи, акти. Далі — онлайн-зустрічі. Зазвичай робочий день починається з восьмої ранку і закінчується о десятій вечора. Іноді ще й вдома доводиться проводити зустрічі онлаййн, якщо, наприклад, потрібно поговорити з кимось з Канади чи Америки. Розмова може бути й о першій ночі. Однак, знаєте, це не складніше, ніж бути в окопі на фронті. Тому я не нарікаю.

Голлівудський актор і режисер Шон Пенн, який знімав фільм про війну в Україні, слухає Ірину Солошенко

Ви категорично відмовляєтеся розповідати про медичну евакуацію, яка займає великий відсоток вашого часу. Чому? 

Евакуація поранених — це та сама військова операція. Ось чому це не публічна історія. Ми намагаємось не розповідати ані про кількість перевезених поранених, ані про те, куди їздять наші евакуаційні вагони. Тому що полювання на військових ніхто не відміняв. Оприлюднену  інформацію може використати ворог. Коли настане мир і наша перемога — ми все обов’язково розкажемо.  

Які питання, пов’язані з медичною евакуацією, потребують нагального вирішення?

Ми починали з одного вагону, зараз їх понад сорок. Не всі нові. Їх треба обслуговувати, ремонтувати. Щось виходить з ладу й потребує заміни. Потрібне також медичне обладнання, бо воно теж псується. Наприклад, зараз через благодійний фонд ми замовили дихальні контури, які йдуть від ШВЛ до маски пацієнта. І коли робили замовлення у виробника, то там дивувалися, як так швидко виникла потреба у нових. Мусила їм пояснювати, що їхні апарати працюють не на швидкій допомозі, годину в день, а по 12-16 годин, бо перевозять поранених на фронті. 

З психологічної точки зору — коли було найважче за ці 11 років? 

Чому евакуаційні вагони в 2022 швидко почали працювати? Тому що мені тоді дали телефон керівника «Укрзалізниці», а він швидко відповів. Наша комунікація тривала п'ять хвилин. Він призначив зустріч на понеділок, а вже у середу нам дали вагон, який за чотири доби «Укрзалізниця» повністю переобладнала під наші потреби. Отак оперативно все працювало. Сьогодні ж ми знову повернулися до бюрократичних перепон. 

В одному з евакуаційних вагонів

Дуже важко ходити на нескінченні наради, писати листи, отримувати відписки, щось доводити. Наприклад, найважчий для мене проєкт — приймальне відділення.

У жовтні буде три роки безкінечних пояснень, чому взагалі важливо, щоб люди, які потрапляють у шпиталь, мали можливість користуватися ліфтом, що пацієнтів не можна возити роздягненими вулицею, що поранені мають лежати в палаті, а не в коридорі

Тобто всі ніби погоджуються, але це безкінечно довгий процес. І ми втрачаємо час, важливий для поранених.

Найскладніше, коли є потреба, а ти не можеш знайти того, хто б її швидко закрив. Також кожна річ, яку купують, має бути якомога швидше доставлена до того, хто її потребує. Тоді поранені отримають необхідну допомогу. Немає затримки — менші ризики втрати життя. Для мене час і швидкість закриття потреб — це завжди виклик.

У липні 2023 ви написали у соцмережах: «Українці — неймовірна нація, задумали — здійснили. Збір на проєкт “Із полум’я зродилися” закрито». Тоді вам вдалося зібрати понад 17 мільйонів гривень, які пішли на медичне обладнання для нового сучасного приймального відділення Київського військового госпіталю…

Ми тоді придбали ендоскопічне обладнання «Олімпус». Завдяки йому медики роблять малоінвазивні операції. Чудово, що людям замість розрізання всієї черевної порожнини, після чого потрібен щонайменше місяць на відновлення, роблять такі втручання. Після них через п'ять днів людина повертається в стрій. 

Приймальне відділення мають побудувати навпроти хірургічного корпусу і відділення травматології — і нарешті їх поєднати. Це завдання, яке ми зараз вирішуємо. Вже зроблений проєкт, ведуться розрахунки, скільки потрібно бетону, яким має бути ліфт, під'їзд до відділення, де і скільки буде розеток.  

Маю надію, що одного року буде достатньо для завершення проєкту. Там буде дві тисячі квадратних метрів. Найскладніше — зробити під землею бомбосховище. Бо це Печерськ, де складні ґрунти.

Проєкт нового приймального відділення шпиталю

Якими ще є потреби головного шпиталю країни?

Сьогодні 98% потреб покриває держава. Сам шпиталь з 2014 року  співпрацює з десятком благодійних фондів і організацій, до яких може звернутися у разі необхідності. Немає такого, що кажуть рідним пораненого, аби ті шукали якісь ліки. Все налагоджено. Єдине, я завжди всім кажу: «Здавайте кров. Будьте донорами». Тому що це постійна потреба. Має бути банк крові. Куди прилетить наступної миті, ніхто не знає. Крові потрібно чимало, а донорів стало значно менше. І це проблема.

«Дякую, що ви його тоді витягнули до мене»

Через вас проходять тисячі людських історій. Які вразили найбільше?

Історія кожної людини унікальна. Пригадую, коли у 2015 році падав Донецький аеропорт, то Денис Адонін, який на той час був фельдшером, прислав мені фотографію. На ній була людина без щелепи і шиї. Я не могла зрозуміти, як ця людина може бути жива. 

Також пам’ятаю кіборга Ігоря Римара. Він був у комі, прожив лише тиждень. Я тоді допомагала його родині збирати гроші на їхні картки, щоб оплатити лікування. Коли Ігор помер, його вдова Леся Кузь поділила зібрані 400 тисяч гривень. Половину віддала його побратимам, половину перерахувала мені. Я на них купила два дефібрилятора для медичних бригад, оплачувала операції, за потреби купувала металеві пластини тощо. Минуло 10 років, але я досі пам'ятаю Ігоря й Олесю.

Сергій Храпко, який боровся за своє життя в 2015 році... У нього висока ампутація руки і ноги. Попри це він здійснив свої мрії — стрибнув з парашутом, катається на лижах, навчився плавати, здолав марафон. Допомагає як волонтер побратимам у хірургії, де сам лікувався. Підтримує поранених, спілкується з ними. Водить машину, виховує двох дітей. 

Як каже Вадим Свириденко, який втратив під Дебальцево кінцівки: «Якщо захочеш, будеш жити, як захочеш. Навіть найкращі протези самі працювати не будуть». 

Ірина Солошенко, Сергій Храпко, Вадим Свириденко та Арсен Мірзоян під час марафону

Коли ми знімали проєкт «Із полум'я зродились», я довгий час хотіла, щоб одним з героїв був красень Віталій Киркач-Антоненко. Він тоді служив у ТРО на Луганщині, і його дуже тяжко було витягнути з фронту. Його дружина Наталка була вагітною. На початку повномасштабної війни вона втратила дитину. Дивом завагітніла вдруге. Я сказала: «Давайте дамо їм шанс, щоб чоловік її підтримав. Щоб разом дізналися на УЗД, що у них дівчинка». І нам вдалося зробити так, що він приїхав, ми його фотографували. Віталік провів тиждень з дружиною, повернуся на фронт і через три доби загинув.

Наталя для мене — уособлення і зразок нинішньої української жінки. Не уявляю, де вона брала сили. Вона виносила дитину. Віталінка народилася в травні, коли Київ атакували щоночі ракетами і шахедами. І коли я бачу світлини Віталіни, як вона росте, як вона схожа на тата, щиро тішуся, що є його продовження на цій землі.

Наталка мені каже: «Дякую, що ви його тоді витягнули до мене». Вони, до речі, встигли заморозити біологічні матеріали, щоб у Наталки був шанс народити ще.

Як війна змінила вас і ваше оточення?

«Не мої» люди відійшли від мене ще на початку повномасштабної. Наприклад, я мала знайомого, колишнього військового, з яким ми багато чого пройшли, який обіцяв мені, що у разі небезпеки забере мою молодшу доньку за кордон. На той час їй було 15,5 років. Коли все почалося, я відразу йому подзвонила… Але почула, що він два тижні тому виїхав з України. На тому ми і закінчили спілкування. 

Зрештою мою доньку і маму прихистила людина, яку я не знала. Пані Галина з Італії, яка має квартиру в Тернополі. У неї вони прожили півтора місяці.

Щодо того, як мене змінила війна, то я не знала, що є настільки терплячою

Виявляється, коли я впевнена, що те, що роблю — важливо і дійсно щось змінить, то ніколи не звертаю зі шляху. Навіть якщо складно. А ще я перестала боятися, що про мене подумають і як сприймуть.    

З чоловіком Ірина познайомилася в шпиталі в 2022

Що допомагає тримати моральну стійкість, коли довкола скільки болю і втрат? Де знаходите мотивацію і сили?

У мене сім'я однодумців, і це дуже допомагає. Знаєте, іноді підписники у Фейсбуці можуть написати: «Треба відпочивати». Це, звісно, хороше побажання, але не тоді, коли знаєш, що люди, які зараз на фронті, в оточенні. Або у них немає перерви навіть на каву. 

Чи коли кажуть: «Я втомився. Шоста година, мені треба додому». У деяких людей відсутнє розуміння, що хтось зараз віддає своє життя, а ти не можеш навіть витратити зайвих 10 хвилин. Тому, мене дуже  підтримує сім'я і те, що ми всі зайняті одним. 

Чоловік терпить мою постійну активність і бажання щось змінювати. Він не тільки мій чоловік, а ще й мій великий друг. Ті, хто мене оточують, з ким я працюю, теж допомагають. І коли комусь з нас погано, ми поговоримо одне з одним, пообіймаємось — і йдемо далі. 

‍Фото: приватний архів та Facebook Ірини Солошенко

20
хв

Волонтерка Ірина Солошенко: «Евакуація — це, по суті, військова операція. Адже полювання на воїнів ніхто не відміняв»

Наталія Жуковська

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

Сергій Жадан: «Мені важливо відчувати підтримку людей, яких захищають наші бійці»

Ексклюзив
20
хв

Мій спосіб бути українцем

Ексклюзив
20
хв

Волонтерка Ірина Солошенко: «Евакуація — це, по суті, військова операція. Адже полювання на воїнів ніхто не відміняв»

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress