Ексклюзив
20
хв

Від кави до шашлику: успіхи та невдачі українців у ресторанному бізнесі в Польщі

«Був період, коли ми втрачали 6000 злотих щомісяця. У розрахунках ми користувалися українським мисленням щодо ціноутворення. Але в Польщі інші правила: плата працівників оплачується високо». «Загалом на роботі намагаюся готувати так, як хотіла б удома, але лінувалася або шкодувала на це час». Власниці успішних українських кафе у Польщі розповіли про свої вдалі рішення та прорахунки

Тетяна Виговська

Хто не хоче відкрити власне кафе?

No items found.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

Нещодавно в одній з груп «наші в Польщі» я наштовхнулася на повідомлення про продаж готового бізнесу під кафе. Власниця запостила чарівні фото стильного інтер’єру, в який захотілося поринути, й стало шкода, що заклад закрився, навіть не відкрившись. У коментарях посипалися питання, чому продається кафе, жінка прокоментувала, що не розрахувала видатки в бізнес-плані. І їй банально бракує грошей, щоб відкритися, хоча ремонт вже зроблено.

Раніше я чула історії про закриття кав’ярень від моїх знайомих: художників з Катовіц та письменниці з Вроцлава, але там були об’єктивні причини — епідемія ковіду. Захотілося дослідити цю тему, і я знайшла два успішні кафе-бізнеси українців у Польщі, власники яких погодилися поділитися своїми вдалими кроками та невдачами.

Спілкування понад усе

Близько року тому на мапі Катовіце з’явився заклад Szczęście istnieje («Щастя існує»), який вже став для місцевих і туристів одним з улюблених місць. Всередині можна почути не лише українську та польську мови: мультикультурний простір об’єднав креативних людей різних національностей з різними хобі. А сама власниця закладу Дар’я Рудик знає крім української ще п’ять мов: польську, англійську, турецьку, іспанську та китайську.

— Ми хотіли створити не просто кав’ярню, а ком’юніті, — пояснює Дар’я Рудик. — Простір, де будуть різні клуби, події, заходи. Наприклад, поліглот-зустріч, літературні вечори, жіночі й бізнес-клуби тощо. Тобто ми пропонуємо не лише каву та їжу, а передусім спілкування та спосіб зав’язати цікаві й корисні контакти.

Дар'я Рудик

Почніть з низів

Дар’я походить з багатодітної родини. У батьків 8 дітей, і 7 з них мають власні справи — хист до підприємництва дітям прищепила мама, яка не тільки їх виховувала, але й мала велике швейне підприємство на Вінниччині, експортувала товари за кордон, була зіркою телебачення. Без допомоги тата теж було б вкрай важко вести сімейний бізнес.

Так само як тато для мами, для Дар’ї є опорою її чоловік. Без його фінансової підтримки реалізувати подібний проєкт було б набагато складніше.

— Мій чоловік моряк, — каже Дар’я, —  і ми думали, що оскільки нам важко на відстані, ми повинні щось разом створити на суші. Досвіду у нас не було. А це великий мінус, коли ти відкриваєш кав’ярню без досвіду, адже твої помилки коштують тобі чимало грошей.

Нам пощастило, що у нас була фінансова подушка і декілька людей позичили нам гроші. Якби не це, ми б дійшли до якогось етапу в ремонті — і довелося б продати бізнес.

Якщо хочеш відкрити кав’ярню, варто попрацювати в іншій кав’ярні менеджером навіть безкоштовно

Хоча знаю немало людей, які довго працюють у цій сфері і не хочуть мати власну кав’ярню. Тому що це хвилювання 24/7. Це багатозадачність. Потрібно швидко переключатися з одного завдання на інше, але при цьому встигати закінчувати попереднє.

Бізнес-план родина теж писала без досвіду:

— Ми розписали його на 30 000 доларів, насправді проєкт нам коштував набагато більше. Треба розраховувати мінімум 1000 доларів на 1 кв метр. Це я почула від підприємиці, у якої мережа кав’ярень в Польщі. Дешевше буде тільки якщо у вас все секонд-хенд. У нас не вистачило грошей на техніку, посуд ми купували дешевий, аби лише відкритися. Кавовий апарат ми орендуємо. Дякуючи тому, що чоловік має таку роботу (йому довелося взяти 2 контракти, щоб закрити наші борги), ми змогли подолати труднощі, які спіткали нас на початку.

Від закриття врятував кризовий менеджер

Треба бути готовим, що спочатку вас не чекатимуть високі прибутки, а при неправильному плануванні ви можете навіть вийти в мінус.

— У нас був період, коли ми мали мінус 6000 злотих щомісяця. При розрахунках ми користувалися українським мисленням у плані ціноутворення. Але в Польщі інші правила: плата працівників оплачується високо. А у нас на початку було багато працівників на умові о праці (взагалі у мене працюють і поляки, і українці). Я бачила цінність цих людей і знаю, що вони чекали на карту побиту, їм це було потрібно. Тоді ще не розуміла, що коли працівники становлять 50% витрат — це забагато. Зараз у мене 30% і це легше.

Друга проблема — низькі ціни на їжу.  Дар’я згадує, що на початку їй самі клієнти ніби підказували: «Мені у вас все подобається, особливо ціни».

— А ще кухарі все робили на око, тоді як продукти важливо зважувати, — додає підприємиця. — Треба все робити згідно з технологічною картою. Якщо раніше у мене на закупівлю продуктів йшло мінімум 30 000, зараз я вкладаюся в 17 000.

Але вся ця мудра інформація не впала з неба. Дар’ї довелося звернутися до спеціаліста:

— Я робила ексель-таблиці, статистику, — каже Дар’я, — але через відсутність досвіду в кризовому аналізі проєкту не знала, з чого почати зміни. І тоді я замовила послуги кризової менеджерки, яка допомогла в створенні нового меню. Все було розраховано до копієчки. Вона відмінно розробила технологічну карту: собівартість, націнка, маржа... І вже в грудні минулого року я вийшла в плюс.

Людей потрібно звільняти так, щоб вони відчували себе щасливими

Також потребувала оптимізації кількість працівників:

— У нас було двоє бариста і двоє кухарів, — ділиться Дар’я. —  Зараз я залишила по одному. Так, для працівників збільшилося роботи, але, як виявилося, вони можуть виконувати такий обсяг без шкоди для себе і мого бізнесу. Бариста робить каву і миє посуд. На жаль, лише таким чином можна вижити власнику, який інвестував чимало грошей у цю справу.

Дар’я впевнена, що до працівників потрібно ставитися з повагою — навіть до тих, яких збираєшся звільнити.

— Коли людина не справляється, з нею доводиться прощатися. Іноді приходять люди і ти не одразу бачиш, що вони не зовсім підходять для цієї роботи, вони неохайні, або недостатньо прудкі, а у нас у кафе сходи, потрібно регулярно підніматися ними та спускатися. Мені на початку було дуже важко звільняти людей. Зараз я навчилася.

Не можна прямо говорити людині: ти не підходиш на роль бариста, бо у тебе, приміром, бруд під нігтями. Або ти не справляєшся з обов’язками офіціантки, бо занадто повільно обслуговуєш клієнтів. З кожною людиною потрібно прощатися коректно, щоб її не образити. Адже кав’ярня називається «Щастя існує», і хочеться, щоб тут усі були щасливі. До того ж негативний відгук в Google може коштувати репутації.

Одного разу я звільнила людину так, що пізніше ми подружилися і вона приходить до нас пити каву

Я їй сказала: «Оленко, ти занадто розумна і талановита для цієї роботи. Ти тут не на своєму місці, ти повинна знайти себе в іншій діяльності. І вона пішла в CMM»…

Сьогодні у Дар’ї багато планів. В її кафе тепер можна придбати оригінально упаковану каву, на черзі продаж футболок.

Шлях від біженця до підприємця

До відкриття кав’ярні Дар’я вже 10 років жила в Польщі, навіть отримала громадянство. Я навмисно не почала статтю цією інформацією, аби ви не подумали: «Якщо вона з польським паспортом мала стільки проблем, я точно не справлюсь». Але мені дуже хочеться надихнути вас на реалізацію мрії, плюс очевидно, що атмосферних закладів у Польщі має бути більше. Тому наступною історією буде досвід біженців з окупованих Олешків.

— Ми пів року жили в окупації, — згадує Наталя Рітєва. — Бувало, по 2-3 тижні без зв’язку та інтернету сиділи, телефон можна було використовувати як ліхтарик або калькулятор. А в серпні вирішили, що потрібно їхати, бо дитину в кацапську школу я не поведу. Виїжджали через Крим, бо через Василівку обстрілювали людей і ми боялися.

Польську мову я спочатку не вчила, бо чекала деокупації, щоб повернутися додому. Але Олешки не звільнили. І стало ясно, що відкривати свою справу тепер треба в Польщі.

Наталя Рітєва з чоловіком. Фото авторки

Якщо не знаєш, що робити — роби те, що вмієш

На Херсонщині родина мала 2 магазини: один в Олешках, другий сезонний біля моря в Лазурному, тож вирішили і тут спробувати себе в торгівлі:

— Спочатку ми хотіли займатися розливним пивом, — каже Наталя, — для цього потрібне маленьке приміщення на 20-30 квадратів. Яке ми не знайшли. Натомість знайшли інше — майже центр, поруч фабрика Шиндлера, чимало туристів, тож ми зрозуміли, що органічніше тут впишеться кав’ярня.

Далі знайшли українку, яка пече смачні «наполеони» й медовики, зробили ремонт, адже приміщення в новобудові, не було навіть туалету.

— Чоловік все робив сам. Ми ж тоді не знали, що ремонтом не обійтися. Зараз я б не шукала місце в новобудові, бо санепід до нових приміщень має дуже суворі вимоги. Ми мали відкритися ще влітку, але прийшов санепід і почалося… стеля у нас занизька, потрібно 2 туалети, а не один, кількість мийок теж не відповідала нормам... Чоловіку довелося ламати все, що він побудував, робити ремонт повторно і влаштовуватися таксистом, бо нам вже не було на що жити. Відкриття відклалося на 3 місяці.

Коли кав’ярня запрацювала, подружжя зрозуміло, що промахнулося в прорахунках. Солодощі випікали не вони, тож на одній каві було нереально покрити видатки та ще й щось заробити. Почали думати, що ще запропонувати клієнтам.

— Я часто зустрічала питання в соцмережах «Де можна посмажити м’яса?» і сама дуже сумувала за нашими шашликами. В Україні ми жили в приватному будинку, і чоловік робив на мангалі дуже смачний шашлик. І я йому кажу: подивись, скільки українців тут сумує за нашим шашликом, а ти так смачно його готуєш, давай спробуємо!

Так на мапі Кракова з’явилася шашлична під назвою Bacchus café.

На маркетинг не було грошей, але врятувало сарафанне радіо

Наталя каже, що не вклала в рекламу ні копійки, адже якщо пропонуєш унікальний продукт, він сам зробить тобі рекламу.

— Я навіть пости тільки в тих групах публікувала, модератори яких не просили за це грошей. Таргетовану рекламу в соцмережах теж не оплачувала,  але наші сторінки в інстаграмі та ФБ мають вже понад 1000 підписників.

Наталя вважає, що це завдяки приязній атмосфері, яка панує в закладі. Власниця спілкується з відвідувачами, розповідає їм свою історію, цікавиться їхніми справами. І людям хочеться повертатися.

Крім замовлень безпосередньо в закладі, немало беруть навинос. Хтось бере готовий шашлик на природу, на озера, хтось замовляє додому. Продають також через мобільні додатки. Спочатку хотіли на «Глово», але для реєстрації потрібно було заплатити 400 злотих, тож відмовилися від цієї ідеї. Почали співпрацю з «Пишне». Тут вступний внесок платити не потрібно, лише 30% з продажів. Наталя каже, що через те, що у них один мангал і велика завантаженість у вихідні, вони вмикають цей додаток лише в будні.

Готую, як хотіла б удома, але шкодувала на це час

Більшість клієнтів шашличної — українці. Для поляків шашлик наразі є незвичною стравою. Але ж це лише поки не спробував... Часто приходять за рекомендаціями і залишаються вражені новизною смаку і якістю приготованого м’яса.

— Я помітила, що поляки дуже люблять цибулю, а я на шашлик кладу багато маринованої цибулі. Не раз до мене підходили й питали, за яким рецептом я її мариную. В чому секрет? Я сміюся, що немає жодного секрету, лише сіль та оцет, але в певних пропорціях. І вони брали блокнот і записували, які саме пропорції. Мені не шкода ділитися рецептами, але рецепт свого фірмового соуса я не скажу нікому!

Загалом на роботі намагаюся готувати так, як хотіла б удома, але лінувалася або шкодувала на це час. Тут я проявляю всі свої винаходи і з радістю ділюся цим з іншими. У нас тут туристичний район, куштували наш шашлик і іспанці, й італійці. Дивувалися, хвалили... Іноземці не до кінця розуміють, як це їсти, адже я подаю шашлик на лаваші, і вони думають, що це треба скручувати і кусати... Але коли подаю прибори, стає ясно, що до чого. Загалом мені хочеться, щоб наше, українське, було популярне в світі. Щоб той іспанець чи італієць, коли поїде додому і побачить там щось українське, згадав: о, я знаю цю культуру і вона класна! Пробував їжу, приготовану українцями — дуже смачно!

Поради

«Якби мала цей досвід на початку, наробила б менше помилок», — кажуть героїні публікації. Тож запам’ятаємо їхні поради:

  • Читати закони. Якби Наталя розуміла, що у Польщі інший підхід до відкриття бізнесу, не відкривала б заклад в новобудові. Шукала вже обладнане місце.
  • Вчити мову або найняти перекладача. На першій консультації в санепід Наталя зрозуміла, що їхня стеля занизька, але слова інспектора «це можна узгодити» сприйняла буквально. І коли прийшла перевірка й заборонила відкриватися, стало ясно, що «узгоджує» інший орган. Було втрачено час, необхідно було все кардинально переробляти.
  • Низькі ціни — не гарантія успіху. Саме низькі ціни на їжу були однією з причин кризового періоду у кав’ярні Дар’ї, а Наталя розповідає, що перший раз вони підняли ціни саме за рекомендацією клієнтів. «У вас нереально смачно, але невиправдано дешево», — сказала відвідувачка. — Коли дивишся на такі ціни, не довіряєш якості... Бо хіба може свіжий салат коштувати 10 злотих?» Тепер салат у Наталі коштує 20 злотих і питань це не викликає.
  • Бути готовим до того, що відкриття затягнеться мінімум на 3 місяці і мати заощадження. Як детально ви б не прораховували бізнес-план, закладіть суму на непередбачувані витрати та кризовий менеджмент.
  • Ефективний маркетинг — це не тільки платна реклама. Вибудовуйте хороші взаємини з клієнтами, поважайте їхню думку. Дар’я називає своїх клієнтів гостями і вірить, що добре ставлення до кожної людини може зробити її щасливою, а Наталя не шкодує часу, аби запитати постійного відвідувача, як сьогодні його справи.

Фотографії з приватного архіву героїнь

No items found.
Р Е К Л А М А
Приєднуйтесь до розсилки
Thank you! Your submission has been received!
Oops! Something went wrong while submitting the form.

Засновниця та головна редакторка видавництва "Час Змін Інформ", співзасновниця благодійного фонду "Час Змін", фронтова волонтерка, журналістка, друкувалася в українських та польських газетах, зокрема, "Dziennik Zachodni" та "Gazeta Wyborcza". Членкиня Всеукраїнського товариства «Просвіта» ім. Тараса Шевченка, організаторка культурних подій, фестивалів, білоцерківських "Парадів Вишиванок".

У Катовіце створила українську бібліотеку, проводить літературні читання, організовує зустрічі з українськими письменниками. Лауреатка Білоцерківської міської літературно-мистецької премії ім. М.Вінграновського. Отримала медаль «За сприяння Збройним Силам України», а також нагороду Visa Everywhere Pioneer 20 — відзнаку за досягнення жінок-біженок, які мешкають в Європі та мають значний вплив у своїх нових спільнотах.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати
український бізнес у польщі піцерія варшава

«Понад два роки ми вивчали ринок»

Юлія Карлова: Ми все життя займалися підприємницькою діяльністю: торгували на базарі в Чернівцях, мали точки сантехніки, магазини. Війна змусила змінити плани. Я відкрила у Варшаві манікюрний салон, працювала сама і здавала місця іншим майстриням. А потім ми з чоловіком вирішили спробувати себе в ресторанному бізнесі. 

Микола Карлов: Коли почалась повномасштабна війна, я поїхав в Україну волонтерити. Працював у гуманітарному хабі: спочатку на завантаженнях, потім координатором. По 14-16 годин щодня.

Коли в нашу діяльність стали вмішуватись особисті інтереси деяких депутатів, я повернувся до Варшави. Став допомагати, зокрема з житлом, звідси. І паралельно ми замислились над гастрономічним бізнесом. Часто ходили по ресторанах, кав’ярнях, вивчали, аналізували. Ми завжди були критичними клієнтами й цікавились якісною їжею та хорошим сервісом. Для нас це був новий напрям, тому ми хотіли вивчити все до дрібниць.  

Чому саме піцерія?

Микола: Ми взагалі любимо смачно їсти. У нас був бізнес у виробництві, продажах, у Юлі — в б’юті. Але гастрономія стала новим викликом. Ми понад два роки вивчали ринок, дивились, які бренди ростуть, які падають. Їздили по різних районах Варшави, досліджували конкурентів.

Зрештою вирішили, що піцерія — оптимальний варіант. У неї вищий середній чек, ніж у кафе. Але важливо було знайти бренд, який дбає про якість. 

Юлія: Ми аналізували, які франшизи закриваються, які продаються. Обрали ту, що тримається стабільно і дорого продається — це ознака цінності. Поспілкувалися з кількома франшизодавцями і зрозуміли, хто з них справді дбає про бренд, а хто — просто продає назву.

Зрештою 21 грудня 2023 року ми відкрилися. Це наша перша й поки єдина точка. Робили все самі — нікого спеціально не наймали, вклали останні заощадження, навіть продали автівку. Батько Миколи приїхав до нас з України, щоб допомогти робити ремонт приміщення. Працювали від рання до пізнього вечора.

Юлія із сином під час ремонту приміщення під піцерію

«Перші місяці ми працювали вдвох»

Скільки коштує відкрити піцерію? 

Микола: Залежить від метражу, ремонту, обладнання. У нашому випадку, а у нас площа 100 квадратних метрів, ми витратили до 100 тисяч доларів. І це ми ще заощадили на ремонті.

Юлія: Перші місяці ми працювали самі. Микола з керівника перетворився на піцайоло, я — і на касі, і помічником кухаря. Повар з нашої франшизи вчив Колю готувати піцу, брускети, фокача, а мене — макарони, салати й десерти. Поки обороти були малі, не могли дозволити собі наймати працівників. Наш син теж допомагав. Спочатку — бо треба було, але з часом йому стало подобатись. Зараз він охоче працює офіціантом. 

З якими викликами зіткнулися на старті? Чи було складно відкрити бізнес у Польщі?

Микола: Викликів було багато. Ми вперше зайшли в гастрономію. Без франшизи було б надто складно — вони дали меню, рецептуру, стандарти. Це дуже допомогло. Але довелося вчитись у процесі. Перші святкові дні були дуже насичені — безліч замовлень, один офіціант і ми вдвох з дружиною. Я літав між пічкою і столом. Фото й відео, на жаль, немає (сміється). Юлі теж було складно, бо вона не розмовляла вільно польською. Але з часом все налагодилось. Зараз Юля будь-яке питання вирішить польською! А як інакше — 90% наших основних клієнтів — поляки.

Скільки у вас працівників?      

Юлія: На зміні зазвичай працює кілька людей: піцайоло, касир, офіціант і помічник. Маркетологів чи PR-фахівців у нас немає — не дозволяють обороти. Тож поки ми і це робимо самі.

Який середній дохід з такого бізнесу? 

Микола: У кращому випадку — 10-15 тисяч злотих. Але багато з цього йде на оренду, електрику, зарплати. Середній чек — 70 злотих. Щоб наторгувати 7000, треба зробити 100 продажів, а це — близько 150 піц.

Перший час Миколі доводилося самому бути піцайолою

«Репутацію піцерії часто псують служби доставки»

Чому зараз закриваються інші схожі заклади в Польщі? Що вони роблять не так?

Микола: Закриваються через низьку маржинальність. Залишається, скажімо, 10 відсотків чистого прибутку.

Якщо в тебе невеликі обороти, то буває, що найманий працівник заробляє більше, ніж власник

Юлія: У центрі легше — там туристи. У спальному районі — постійні клієнти, і якщо впаде рейтинг, нових не буде. А ще служби доставки часто псують репутацію: водії приїжджають без термосумок, плутають адреси, запізнюються, не розмовляють польською, — а весь негатив летить на піцерію.

Як ставитесь до критики, до поганих відгуків? 

Микола: Нормально. За відгуками в Google бачимо, що 95% клієнтів задоволені. Ми маємо найвищу оцінку серед схожих піцерій у місті. Іноді, звичайно, трапляється всяке. На жаль, не можна догодити всім. 

Клієнт завжди правий. Дотримуєтеся цього правила?

Юлія: Ми ділимо клієнтів на два типи: тих, хто може довести свою правоту, і на тих, хто все ж не правий. Коли дзвонить нетверезий клієнт, замовляє піцу, йому її доставляють, а він не хоче за неї платити, бо не пам’ятає, що замовляв, — клієнт не правий.

До речі, ця історія мала продовження. Це виявився наш постійний клієнт. Він приїхав наступного дня, вибачився і зажадав розрахуватися за піцу. Але я сказала, що не потрібно, бо кур’єр привіз піцу назад. На це чоловік відповів: «Дякую, що поважаєте своїх клієнтів». 

Микола: А була ситуація, коли прийшла клієнтка, стала на вулиці біля нашої піцерії й кричала, щоб інші не замовляли у нас їжу, бо треба довго чекати на замовлення. І що ви думаєте? Зараз постійно приходить до нас і замовляє піцу. Люди такі дуже різні…

Як ви розподілили обов’язки у бізнесі?

Микола: Донедавна на чужу людину я працював лише один день у житті, бо весь час маю власну справу. Але зараз почав у Варшаві працювати на одну українську медичну компанію — обіймаю там посаду керівника напрямку будівництва. Також паралельно у мене є компанія, яка надає послуги з опалення, вентиляції. Піцерією зараз вже займається Юля. Вона — директорка. Але я завжди поруч. Син теж з нами. 

Юлія: Ми звикли працювати разом — ще з України. Після 25 років спільного життя вже навіть не сваримось (посміхається). У нас також доросла донька — їй 23 роки, вона теж займається бізнесом. У нас справді дуже тепла атмосфера в команді. За останні пів року зібрався чудовий колектив. 

Зараз я займаюсь улюбленою справою. Мені приємно бачити, що людям у нас смачно, затишно. Клієнти стають, як рідні. Мрію, щоб піцерія запрацювала автономно. А потім, можливо, відкрию ще або маленьку цукерню, або хлібний магазин. 

Якби ви зараз давали пораду українцям, які мріють про власний бізнес у Польщі?

Микола: Я точно не буду говорити про труднощі, з якими можна зіткнутися, бо це лише демотивує інших. А труднощі точно будуть. Треба просто не боятися і ризикувати. І розуміти, що в 90% випадках може бути поразка. 

Заради чого ви працюєте?

Юлія: Для нас головне — наше сімейне щастя. Заради цього ми працюємо. І ці цінності передаємо нашим дітям. Наприклад, наша донька з 17 років почала жити окремо, якийсь час мешкала в Італії, тепер живе з нами. І ми дуже щасливі збиратися разом ввечері. Разом ми проходили чимало психологічних тренінгів. 

Родина Карлових у Польщі

Якось у нас була ситуація, коли донька в 11 класі почала прогулювати уроки. Я випадково про це дізналась. Микола тоді запитав її, чому вона це робить. Донька відповіла, що їй нецікаво. На що Микола висунув пропозицію: «Поїхали зі мною в Київ у бізнес-школу». І хоча я була сповнена скепсису, Іра там побачила, як люди грають у великий бізнес, і як це впливає на їхні життя. Що ці люди живуть краще, ніж ми жили на той момент. А значить — таки важливо вчитися. Ми часто повторюємо дітям: «Не будеш працювати головою — будеш працювати руками». А будеш працювати головою — буде у тебе і твоя справа, і сімейне щастя.

Фотографії з приватного архіву

20
хв

«Середній чек тут більший, ніж у кафе». Історія родинної піцерії, відкритої українцями у Варшаві

Оксана Щирба
косметичний бізнес салон кабінет український Польща

За останні три роки українці в Польщі зареєстрували 77,7 тисяч бізнесів, що становить 9% від загальної кількості ФОПів, відкритих у країні в цей період. З кожним роком кількість українських бізнесів збільшується. Як підрахували в Польському економічному інституті (PIE), близько 37% новостворених фірм відкривають жінки. І одним з найпопулярніших напрямів серед них є індустрія краси — косметичні, манікюрні й перукарські салони (до 13% від усіх українських бізнесів). 

Тетяна Ковнацька до 2022 року мешкала на Житомирщині. Придбала будинок, в якому планувала жити й виховувати двох синів (молодший син має діагноз ДЦП). Але встигла пожити в ньому всього 4 місяці. Війна змусила переїхати до Польщі й самостійно дбати про дітей. Заради них і завдяки ним Тетяна досягла поставленої мети — відкрила в Кракові власний косметичний кабінет. 

«Я — косметолог, але спочатку в Польщі мила під'їзди»

— Коли я з двома дітьми приїхала до Польщі, навіть уявити не могла, що можу працювати за професією, — розповідає Sestry косметолог Тетяна Ковнацька. — Перше, що мені тут запропонували, — мити посуд. Потім — під'їзди. Я на все погоджувалась, хоча платили копійки. 

Коли порахувала, скільки буду отримувати за свою роботу, зрозуміла, що доведеться працювати по 10 годин, а ще — вночі, і навіть так я не зможу забезпечити дітям ні житла, ні школи. Розплакалась… 

Подзвонила своєму старшому сину. Він вислухав мене і сказав:

«Мама, кидай мити під'їзди й шукай роботу за спеціальністю. Кілька днів зможемо прожити. Будемо їсти один суп»

Його слова дуже на мене вплинули. Я прийшла додому, сіла й стала писати у фейсбуці всім салонам краси, що шукаю роботу. 

Зі старшим і молодшим синами

— Розкажіть, як ви приїхали до Польщі. Чому саме сюди?

— 24 лютого у мене була страшна паніка. Що робити? В голові не було жодної відповіді. Старшому сину тоді було 15 років, молодшому — сім. 

Спочатку поїхала до мами, яка живе біля кордону з Білоруссю. Це було небезпечно. Але коли небезпека, то ми, як діти, хочемо сховатися у мами. 

А у мами через постійні вибухи доводилося носити молодшого сина на руках у льох. Сам він спуститися й піднятися не може, бо має діагноз ДЦП. Але навіть тоді, серед вибухів у погрібі, я не думала виїжджати з України. 

Аж поки 1 березня не подзвонила сестра з монастиря, при якому мій син ходив у садочок для неповносправних. Сестра сказала: «Таня, ти повинна вивезти Влада. Ти повинна про нього подбати». І пояснила, що дитина з ДЦП дуже чутлива. І якщо щось вибухне поруч, його контузить набагато сильніше, ніж нас, здорових людей. Так я вирішила їхати з України.

Наступного дня сіла в машину зі своїми дітьми й нарешті відчула силу. Усвідомила, що все роблю правильно.

Перетнувши кордон з Польщею вночі, ми поїхали до центру біженців. Але коли я побачила цей центр, зрозуміла, що там ми не залишимось. Великий спортзал, де дуже багато людей. Гучно, світло не вимикається. Майже ніхто не спить. І ми заночували просто в машині на стоянці. І вже вранці взяли курс на Краків.

«Конкуренція в косметології висока. Майже всі конкуренти — українки»

— Що було після того, як ви розіслали своє резюме краківським салонам краси? Довго довелося чекати відповіді?

— Після того, як я розіслала десятки листів місцевим салонам, два з них взяли мене на роботу. Я працювала одночасно в обох — їздила між двома локаціями. «Хочеш заробити, маєш сама знайти клієнтів». Такі умови висунули мені працедавці. Але я знала, що в мене вийде. Адже я не мала вибору.

А коли у мене в житті немає вибору, я завжди знаходжу вихід

Згодом стала орендувати місце в салоні. Платила 40% з кожного клієнта. На свою справу у мене грошей ще не було. Бо податки, витрати були, а стабільного доходу — ні. Але коли я напрацювала свою базу клієнтів, зрозуміла, що вже готова зареєструвати свою діяльність і працювати «на себе». 

Зараз у мене свій косметологічний кабінет. І шлях до нього був непростий. Довелося витратитися на матеріали, якісні апарати, довго шукати й знайти хороше місце, до якого зручно добиратися. Я позичала гроші, потім віддавала. Мені ніхто не допомагав. Я не називаю себе бізнеследі. Говорю про це як про свою справу. Бо бізнес — це щось велике. А у мене тільки початок великого. 

Зареєструвати свою справу в Польщі не складно. Українцям під час війни спростили умови, тож реєстрація зайняла у мене з пів години. Маю бухгалтера — це обов'язкова умова ведення бізнесу. Він мені допомагає зі звітністю, податками, паперами. 

— Конкурентів багато? 

— Конкуренція в косметології у Польщі висока. Але майже всі конкуренти — українські майстрині. Українці у сфері краси дійсно найкращі.

Конкуренція змушує весь час вдосконалюватися. І це не тільки про техніки, апарати й сучасні процедури. Це й про просування власного бренду. Ти маєш записувати відео, «скакати на камеру», показувати і роботу, і особисте життя. 

Бо тільки зупинився, все — роботи немає. 

Звичайно, доводиться весь час вчитися новим технікам. Тільки в цьому місяці була на трьох навчаннях. Один навчальний курс коштує від 1500 до 4000 злотих.

Чому ще я тут навчилася? Що порівнювати себе з кимось з майстрів неправильно. У кожного свої умови, ситуація, і я живу й працюю згідно зі своїми умовами. Я йду власними кроками. Нехай вони не швидкі й не великі, але я роблю їх сама

— Що для вас найважливіше: прибуток, кількість клієнтів, репутація?

— Репутація для мене завжди на першому місці. Дуже важливо, що клієнт говорить про мою роботу. За грошима я не женусь, але мені треба, щоб грошей було стільки, щоб могли нормально жити мої діти і я. Самотужки забезпечую свою сім'ю, тому ігнорувати прибуток не можу. А він приходить, якщо хороша репутація. Тільки так це і працює — репутація сприяє росту кількості клієнтів, клієнти приносять прибуток.  

— Які б поради ви дали українкам, які хочуть відкрити свій бізнес у новій країні?

— Брати й робити. Боїшся? Все одно бери й роби. Важливо бути як відважною, так і уважною. Заздалегідь розрахувати все: податки, оренду, витрати. Відкрити свою справу — це одне, а от втримати діяльність — окреме завдання. Варто розуміти, що це «гра в довгу». І бути готовою до різних викликів. Але не боятися — найважливіше.

— Скільки треба мати грошей, щоб відкрити свій косметологічний кабінет?

— Щоб відкрити свою справу, я вклала близько 10 тисяч злотих. І це при тому, що частина матеріалів у мене вже була, я привезла їх з України. Довелося купувати лампи, кушетки, столи, а також касовий апарат і термінал. Якщо додати до витрат апарати, з якими я працюю, вийде близько 30 тисяч злотих. Але апарати я купую поступово. Ціни на них — від тисячі доларів. Мої апарати коштують 1,5-2 тисячі доларів кожний. 

Дуже хочу розширятися. Йду до цього. Хочу кращі умови, більший кабінет, більше працівників. 

— Яким може бути дохід і прибуток косметолога в Польщі?

— Взагалі дохід у косметолога може бути дуже непоганим. Якщо завантаженість з 8 ранку до 8 вечора — і так щодня, можна мати 30-40 тисяч злотих на місяць. Але я так працювати не можу. Адже моя дитина потребує мене дома. Логопед, масаж, фізіотерапевт у молодшого сина, школа старшого — і між усім цим треба встигнути. Зараз я заробляю 15-20 тисяч злотих брутто. Віднімаємо податки, зарплату бухгалтеру, витрати на матеріали, оренду (2000 злотих) тощо. Залишається 7-9 тисяч злотих. У косметолога великі витрати. 

Разом з тим у Польщі я дуже виросла, розкрилась. Почала себе впевнено почувати. Можу сама в чужій країні жити в комфорті, розвиватися професійно, відчувати впевненість. Пишаюся собою.

— Що ви вважаєте головним своїм успіхом?

— Те, що я не боюся. Руки трусяться, але я роблю. Вперто і наполегливо. Постійно вчуся чомусь новому. Коли згадую, як вперше робила мезотерапію (ін’єкційна процедура в косметології. — Ред.), аж смішно. Руки трусилися, плакала. Але робила! А далі призвичаїлась, набила руку — тепер легко. І так в усьому. Страшно, але я йду вперед.

20
хв

«Страшно, але йду вперед». Українка про відкриття власного косметичного кабінету в Польщі

Ксенія Мінчук

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

«Середній чек тут більший, ніж у кафе». Історія родинної піцерії, відкритої українцями у Варшаві

Ексклюзив
20
хв

«Страшно, але йду вперед». Українка про відкриття власного косметичного кабінету в Польщі

Ексклюзив
20
хв

Видавчиня Наталія Дунайська про глянець під час війни й особливості видавничого бізнесу в Польщі

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress