Ексклюзив
20
хв

Від кави до шашлику: успіхи та невдачі українців у ресторанному бізнесі в Польщі

«Був період, коли ми втрачали 6000 злотих щомісяця. У розрахунках ми користувалися українським мисленням щодо ціноутворення. Але в Польщі інші правила: плата працівників оплачується високо». «Загалом на роботі намагаюся готувати так, як хотіла б удома, але лінувалася або шкодувала на це час». Власниці успішних українських кафе у Польщі розповіли про свої вдалі рішення та прорахунки

Тетяна Виговська

Хто не хоче відкрити власне кафе?

No items found.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

Нещодавно в одній з груп «наші в Польщі» я наштовхнулася на повідомлення про продаж готового бізнесу під кафе. Власниця запостила чарівні фото стильного інтер’єру, в який захотілося поринути, й стало шкода, що заклад закрився, навіть не відкрившись. У коментарях посипалися питання, чому продається кафе, жінка прокоментувала, що не розрахувала видатки в бізнес-плані. І їй банально бракує грошей, щоб відкритися, хоча ремонт вже зроблено.

Раніше я чула історії про закриття кав’ярень від моїх знайомих: художників з Катовіц та письменниці з Вроцлава, але там були об’єктивні причини — епідемія ковіду. Захотілося дослідити цю тему, і я знайшла два успішні кафе-бізнеси українців у Польщі, власники яких погодилися поділитися своїми вдалими кроками та невдачами.

Спілкування понад усе

Близько року тому на мапі Катовіце з’явився заклад Szczęście istnieje («Щастя існує»), який вже став для місцевих і туристів одним з улюблених місць. Всередині можна почути не лише українську та польську мови: мультикультурний простір об’єднав креативних людей різних національностей з різними хобі. А сама власниця закладу Дар’я Рудик знає крім української ще п’ять мов: польську, англійську, турецьку, іспанську та китайську.

— Ми хотіли створити не просто кав’ярню, а ком’юніті, — пояснює Дар’я Рудик. — Простір, де будуть різні клуби, події, заходи. Наприклад, поліглот-зустріч, літературні вечори, жіночі й бізнес-клуби тощо. Тобто ми пропонуємо не лише каву та їжу, а передусім спілкування та спосіб зав’язати цікаві й корисні контакти.

Дар'я Рудик

Почніть з низів

Дар’я походить з багатодітної родини. У батьків 8 дітей, і 7 з них мають власні справи — хист до підприємництва дітям прищепила мама, яка не тільки їх виховувала, але й мала велике швейне підприємство на Вінниччині, експортувала товари за кордон, була зіркою телебачення. Без допомоги тата теж було б вкрай важко вести сімейний бізнес.

Так само як тато для мами, для Дар’ї є опорою її чоловік. Без його фінансової підтримки реалізувати подібний проєкт було б набагато складніше.

— Мій чоловік моряк, — каже Дар’я, —  і ми думали, що оскільки нам важко на відстані, ми повинні щось разом створити на суші. Досвіду у нас не було. А це великий мінус, коли ти відкриваєш кав’ярню без досвіду, адже твої помилки коштують тобі чимало грошей.

Нам пощастило, що у нас була фінансова подушка і декілька людей позичили нам гроші. Якби не це, ми б дійшли до якогось етапу в ремонті — і довелося б продати бізнес.

Якщо хочеш відкрити кав’ярню, варто попрацювати в іншій кав’ярні менеджером навіть безкоштовно

Хоча знаю немало людей, які довго працюють у цій сфері і не хочуть мати власну кав’ярню. Тому що це хвилювання 24/7. Це багатозадачність. Потрібно швидко переключатися з одного завдання на інше, але при цьому встигати закінчувати попереднє.

Бізнес-план родина теж писала без досвіду:

— Ми розписали його на 30 000 доларів, насправді проєкт нам коштував набагато більше. Треба розраховувати мінімум 1000 доларів на 1 кв метр. Це я почула від підприємиці, у якої мережа кав’ярень в Польщі. Дешевше буде тільки якщо у вас все секонд-хенд. У нас не вистачило грошей на техніку, посуд ми купували дешевий, аби лише відкритися. Кавовий апарат ми орендуємо. Дякуючи тому, що чоловік має таку роботу (йому довелося взяти 2 контракти, щоб закрити наші борги), ми змогли подолати труднощі, які спіткали нас на початку.

Від закриття врятував кризовий менеджер

Треба бути готовим, що спочатку вас не чекатимуть високі прибутки, а при неправильному плануванні ви можете навіть вийти в мінус.

— У нас був період, коли ми мали мінус 6000 злотих щомісяця. При розрахунках ми користувалися українським мисленням у плані ціноутворення. Але в Польщі інші правила: плата працівників оплачується високо. А у нас на початку було багато працівників на умові о праці (взагалі у мене працюють і поляки, і українці). Я бачила цінність цих людей і знаю, що вони чекали на карту побиту, їм це було потрібно. Тоді ще не розуміла, що коли працівники становлять 50% витрат — це забагато. Зараз у мене 30% і це легше.

Друга проблема — низькі ціни на їжу.  Дар’я згадує, що на початку їй самі клієнти ніби підказували: «Мені у вас все подобається, особливо ціни».

— А ще кухарі все робили на око, тоді як продукти важливо зважувати, — додає підприємиця. — Треба все робити згідно з технологічною картою. Якщо раніше у мене на закупівлю продуктів йшло мінімум 30 000, зараз я вкладаюся в 17 000.

Але вся ця мудра інформація не впала з неба. Дар’ї довелося звернутися до спеціаліста:

— Я робила ексель-таблиці, статистику, — каже Дар’я, — але через відсутність досвіду в кризовому аналізі проєкту не знала, з чого почати зміни. І тоді я замовила послуги кризової менеджерки, яка допомогла в створенні нового меню. Все було розраховано до копієчки. Вона відмінно розробила технологічну карту: собівартість, націнка, маржа... І вже в грудні минулого року я вийшла в плюс.

Людей потрібно звільняти так, щоб вони відчували себе щасливими

Також потребувала оптимізації кількість працівників:

— У нас було двоє бариста і двоє кухарів, — ділиться Дар’я. —  Зараз я залишила по одному. Так, для працівників збільшилося роботи, але, як виявилося, вони можуть виконувати такий обсяг без шкоди для себе і мого бізнесу. Бариста робить каву і миє посуд. На жаль, лише таким чином можна вижити власнику, який інвестував чимало грошей у цю справу.

Дар’я впевнена, що до працівників потрібно ставитися з повагою — навіть до тих, яких збираєшся звільнити.

— Коли людина не справляється, з нею доводиться прощатися. Іноді приходять люди і ти не одразу бачиш, що вони не зовсім підходять для цієї роботи, вони неохайні, або недостатньо прудкі, а у нас у кафе сходи, потрібно регулярно підніматися ними та спускатися. Мені на початку було дуже важко звільняти людей. Зараз я навчилася.

Не можна прямо говорити людині: ти не підходиш на роль бариста, бо у тебе, приміром, бруд під нігтями. Або ти не справляєшся з обов’язками офіціантки, бо занадто повільно обслуговуєш клієнтів. З кожною людиною потрібно прощатися коректно, щоб її не образити. Адже кав’ярня називається «Щастя існує», і хочеться, щоб тут усі були щасливі. До того ж негативний відгук в Google може коштувати репутації.

Одного разу я звільнила людину так, що пізніше ми подружилися і вона приходить до нас пити каву

Я їй сказала: «Оленко, ти занадто розумна і талановита для цієї роботи. Ти тут не на своєму місці, ти повинна знайти себе в іншій діяльності. І вона пішла в CMM»…

Сьогодні у Дар’ї багато планів. В її кафе тепер можна придбати оригінально упаковану каву, на черзі продаж футболок.

Шлях від біженця до підприємця

До відкриття кав’ярні Дар’я вже 10 років жила в Польщі, навіть отримала громадянство. Я навмисно не почала статтю цією інформацією, аби ви не подумали: «Якщо вона з польським паспортом мала стільки проблем, я точно не справлюсь». Але мені дуже хочеться надихнути вас на реалізацію мрії, плюс очевидно, що атмосферних закладів у Польщі має бути більше. Тому наступною історією буде досвід біженців з окупованих Олешків.

— Ми пів року жили в окупації, — згадує Наталя Рітєва. — Бувало, по 2-3 тижні без зв’язку та інтернету сиділи, телефон можна було використовувати як ліхтарик або калькулятор. А в серпні вирішили, що потрібно їхати, бо дитину в кацапську школу я не поведу. Виїжджали через Крим, бо через Василівку обстрілювали людей і ми боялися.

Польську мову я спочатку не вчила, бо чекала деокупації, щоб повернутися додому. Але Олешки не звільнили. І стало ясно, що відкривати свою справу тепер треба в Польщі.

Наталя Рітєва з чоловіком. Фото авторки

Якщо не знаєш, що робити — роби те, що вмієш

На Херсонщині родина мала 2 магазини: один в Олешках, другий сезонний біля моря в Лазурному, тож вирішили і тут спробувати себе в торгівлі:

— Спочатку ми хотіли займатися розливним пивом, — каже Наталя, — для цього потрібне маленьке приміщення на 20-30 квадратів. Яке ми не знайшли. Натомість знайшли інше — майже центр, поруч фабрика Шиндлера, чимало туристів, тож ми зрозуміли, що органічніше тут впишеться кав’ярня.

Далі знайшли українку, яка пече смачні «наполеони» й медовики, зробили ремонт, адже приміщення в новобудові, не було навіть туалету.

— Чоловік все робив сам. Ми ж тоді не знали, що ремонтом не обійтися. Зараз я б не шукала місце в новобудові, бо санепід до нових приміщень має дуже суворі вимоги. Ми мали відкритися ще влітку, але прийшов санепід і почалося… стеля у нас занизька, потрібно 2 туалети, а не один, кількість мийок теж не відповідала нормам... Чоловіку довелося ламати все, що він побудував, робити ремонт повторно і влаштовуватися таксистом, бо нам вже не було на що жити. Відкриття відклалося на 3 місяці.

Коли кав’ярня запрацювала, подружжя зрозуміло, що промахнулося в прорахунках. Солодощі випікали не вони, тож на одній каві було нереально покрити видатки та ще й щось заробити. Почали думати, що ще запропонувати клієнтам.

— Я часто зустрічала питання в соцмережах «Де можна посмажити м’яса?» і сама дуже сумувала за нашими шашликами. В Україні ми жили в приватному будинку, і чоловік робив на мангалі дуже смачний шашлик. І я йому кажу: подивись, скільки українців тут сумує за нашим шашликом, а ти так смачно його готуєш, давай спробуємо!

Так на мапі Кракова з’явилася шашлична під назвою Bacchus café.

На маркетинг не було грошей, але врятувало сарафанне радіо

Наталя каже, що не вклала в рекламу ні копійки, адже якщо пропонуєш унікальний продукт, він сам зробить тобі рекламу.

— Я навіть пости тільки в тих групах публікувала, модератори яких не просили за це грошей. Таргетовану рекламу в соцмережах теж не оплачувала,  але наші сторінки в інстаграмі та ФБ мають вже понад 1000 підписників.

Наталя вважає, що це завдяки приязній атмосфері, яка панує в закладі. Власниця спілкується з відвідувачами, розповідає їм свою історію, цікавиться їхніми справами. І людям хочеться повертатися.

Крім замовлень безпосередньо в закладі, немало беруть навинос. Хтось бере готовий шашлик на природу, на озера, хтось замовляє додому. Продають також через мобільні додатки. Спочатку хотіли на «Глово», але для реєстрації потрібно було заплатити 400 злотих, тож відмовилися від цієї ідеї. Почали співпрацю з «Пишне». Тут вступний внесок платити не потрібно, лише 30% з продажів. Наталя каже, що через те, що у них один мангал і велика завантаженість у вихідні, вони вмикають цей додаток лише в будні.

Готую, як хотіла б удома, але шкодувала на це час

Більшість клієнтів шашличної — українці. Для поляків шашлик наразі є незвичною стравою. Але ж це лише поки не спробував... Часто приходять за рекомендаціями і залишаються вражені новизною смаку і якістю приготованого м’яса.

— Я помітила, що поляки дуже люблять цибулю, а я на шашлик кладу багато маринованої цибулі. Не раз до мене підходили й питали, за яким рецептом я її мариную. В чому секрет? Я сміюся, що немає жодного секрету, лише сіль та оцет, але в певних пропорціях. І вони брали блокнот і записували, які саме пропорції. Мені не шкода ділитися рецептами, але рецепт свого фірмового соуса я не скажу нікому!

Загалом на роботі намагаюся готувати так, як хотіла б удома, але лінувалася або шкодувала на це час. Тут я проявляю всі свої винаходи і з радістю ділюся цим з іншими. У нас тут туристичний район, куштували наш шашлик і іспанці, й італійці. Дивувалися, хвалили... Іноземці не до кінця розуміють, як це їсти, адже я подаю шашлик на лаваші, і вони думають, що це треба скручувати і кусати... Але коли подаю прибори, стає ясно, що до чого. Загалом мені хочеться, щоб наше, українське, було популярне в світі. Щоб той іспанець чи італієць, коли поїде додому і побачить там щось українське, згадав: о, я знаю цю культуру і вона класна! Пробував їжу, приготовану українцями — дуже смачно!

Поради

«Якби мала цей досвід на початку, наробила б менше помилок», — кажуть героїні публікації. Тож запам’ятаємо їхні поради:

  • Читати закони. Якби Наталя розуміла, що у Польщі інший підхід до відкриття бізнесу, не відкривала б заклад в новобудові. Шукала вже обладнане місце.
  • Вчити мову або найняти перекладача. На першій консультації в санепід Наталя зрозуміла, що їхня стеля занизька, але слова інспектора «це можна узгодити» сприйняла буквально. І коли прийшла перевірка й заборонила відкриватися, стало ясно, що «узгоджує» інший орган. Було втрачено час, необхідно було все кардинально переробляти.
  • Низькі ціни — не гарантія успіху. Саме низькі ціни на їжу були однією з причин кризового періоду у кав’ярні Дар’ї, а Наталя розповідає, що перший раз вони підняли ціни саме за рекомендацією клієнтів. «У вас нереально смачно, але невиправдано дешево», — сказала відвідувачка. — Коли дивишся на такі ціни, не довіряєш якості... Бо хіба може свіжий салат коштувати 10 злотих?» Тепер салат у Наталі коштує 20 злотих і питань це не викликає.
  • Бути готовим до того, що відкриття затягнеться мінімум на 3 місяці і мати заощадження. Як детально ви б не прораховували бізнес-план, закладіть суму на непередбачувані витрати та кризовий менеджмент.
  • Ефективний маркетинг — це не тільки платна реклама. Вибудовуйте хороші взаємини з клієнтами, поважайте їхню думку. Дар’я називає своїх клієнтів гостями і вірить, що добре ставлення до кожної людини може зробити її щасливою, а Наталя не шкодує часу, аби запитати постійного відвідувача, як сьогодні його справи.

Фотографії з приватного архіву героїнь

No items found.
Р Е К Л А М А
Приєднуйтесь до розсилки
Thank you! Your submission has been received!
Oops! Something went wrong while submitting the form.

Засновниця та головна редакторка видавництва "Час Змін Інформ", співзасновниця благодійного фонду "Час Змін", фронтова волонтерка, журналістка, друкувалася в українських та польських газетах, зокрема, "Dziennik Zachodni" та "Gazeta Wyborcza". Членкиня Всеукраїнського товариства «Просвіта» ім. Тараса Шевченка, організаторка культурних подій, фестивалів, білоцерківських "Парадів Вишиванок".

У Катовіце створила українську бібліотеку, проводить літературні читання, організовує зустрічі з українськими письменниками. Лауреатка Білоцерківської міської літературно-мистецької премії ім. М.Вінграновського. Отримала медаль «За сприяння Збройним Силам України», а також нагороду Visa Everywhere Pioneer 20 — відзнаку за досягнення жінок-біженок, які мешкають в Європі та мають значний вплив у своїх нових спільнотах.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

Якщо війна і непевні часи турбулентності, у котрі нині занурилася чи не половина світу, — це також час для росту, то український видавничий «глянцевий» бізнес показує непогані результати. Інша справа — скільки зусиль для цього доводиться прикладати.

Наталія Дунайська 25 років у видавничому бізнесі, запускала різні проєкти, переважно у люксовому сегменті. Вона — видавчиня глянцю Elle, Elle Decoration, Harper’s Bazaar і Cosmopolitan в Україні. Останні два видання постали вже в часи повномасштабного вторгнення. За час повномасштабного вторгнення їй вдалося не лише зберегти колектив DOMIO PUBLISHING, а й збільшити штат. У Польщі Наталія Дунайська запустила Architectural Digest (AD) із редакцією у Варшаві, який одразу знайшов свого читача і вже успішно завойовує місцевий ринок. З виданням Sestry.eu вона поділилася особливостями видавничого бізнесу в Польщі, а також роздумами про те, якими ми вийдемо з цієї війни.

Про видання

Вихід Architectural Digest (AD) на польський ринок відбувся, коли минув перший шок після повномасштабного вторгнення. Перемовини про отримання ліцензії для нового видання велися приблизно 1,5-2 роки. У партнерів було чітке розуміння польского ринку, а також уявлення про потенційних клієнтів. 

Польський AD — журнал про архітектурний дизайн і мистецтво, вишукані інтер’єри і стильні будинки, технологічні новинки і тенденції. На сторінках представлений також сегмент «lifestyle» — із модою і предметами розкоші.

Обкладинка журналу. Фото: матеріали для преси

У продуктів видавничого дому DOMIO PUBLISHING 90% контенту — виробленого локально. Адже ми добре знаємо, що те, що працює у Польщі, не працює в Україні або у тій же Франції. Так само те, що працює в Україні — не працюватиме у Польщі. 

Я дуже комерційно орієнтована людина і повністю відповідаю за бізнес. Ось тому я розмовляю мовою цифр, мені завжди важливий результат. Люблю свою роботу

Ми несемо людям мрії, нас купують і читають. Це не означає, що хтось обов’язково купить кухню за 100 тисяч євро. Але, принаймні, він може наблизитись до цього, поринути у світ люксу, зазирнути до зі смаком оформленої квартири чи будинку. Ми даємо можливість наблизитися до мрій і реалізувати їх. Адже лише коли ми мріємо, у нас виходить — думки матеріальні.

Про смак

У поляків є смак, він доволі стриманий. Вони менш сміливі у кольорах і відтінках, як от іспанці. Утім, віддають перевагу надійності: дорога річ має бути справді якісною. 

Якщо польський покупець витрачає 100 доларів, то має розуміти, на що їх витратив

Дається взнаки європейський менталітет — у 20 років не заведено ходити в норковій шуби до п'ят і їздити на Bentley. Тобто, для усіх цих атрибутів ти маєш досягти певного віку. У польському сегменті «лакшері» ми бачимо красивих людей, гарно одягнених. Але вони одягнуті стриманіше, аніж в Україні. І машини у них стриманіші, ніж у нас.

Чим ми відрізняємось

В Україні є таке явище як show-off — життя на показ. Ти можеш жити у доволі простих умовах, не мати за душею нічого, але їздити на «Мерседесі». Такий собі дещо азійський наліт потягу до розкоші.

Урочисте відкриття журналу AD. Фото: пресматеріали

Українка, коли виходить на вулицю, наче виходить заміж. Вона завжди із макіяжем, часто на підборах. У Польщі — це виражено меншою мірою. Більше того, люди тут одягнені набагато простіше, часом навіть нудно. Модні люди тут — великі консерватори. І навіть якщо вони добре забезпечені — ці гроші «мовчазні». В Україні багаті люди теж потроху змінюються в цей бік.

Особливості ринку

У нашому сегменті бізнесу Польща — це Україна 7-10 років тому. Ринок люксу в Україні у рази більший. Тут досі немає тих брендів, які є у нас. Приміром, у нас напряму відкритий монобренд — представництво Cartier, CHANEL, Louis Vuitton, PRADA, John Richmond. Тут же корнер Dior відкрився кілька місяців тому. Louis Vuitton тут також корнер, а в нас — окремий магазин. Cartier працює через агента, в Україні — напряму. 

Я думаю, що навіть під час війни за обсягом ринку Україна конкурує із Польщею. Але тут — шалений потенціал. За останні два роки відкрилося чимало шоу-румів у сегменті «дизайн інтер’єрів» і чимало ще збираються відкриватися. 

Поляки люблять своє, захищають його і не пускають чужих. Але є інший бік, коли вони не можуть запропонувати рівень якості речей, щоб замінити ті закордонні бренди, які зараз приходять на ринок

Відкриваються лакшері-магазини, місцеві туди заходять, приглядаються. Щоб витратити $10 тисяч на диван, до цієї думки найперш треба звикнути. Але поляки так само люблять їздять на автомобілях Audi, BMW, Porsche. Вони надають перевагу швейцарським годинникам, ювелірним прикрасам Bulgari, Cartier, Van Cleef тощо. Тобто, поряд із польськими дизайнерами і брендами є запит на західні бренди. Тож я впевнена у потенціалі цього ринку. 

Як усе починалося

За роки у видавничому бізнесі я знаю всі процеси зсередини, розумію, як їх вибудувати. Мені потрібна була правильна команда. І насамперед треба було знайти головного редактора, котрий «під себе» підбере журналістів, які писатимуть. Оскільки я не розумію польську, не маю відчуття мови, була велика небезпека помилитися із людиною. Але нам пощастило.

З дистриб’юцією було все просто, я звернулася до штучного інтелекту і написала: «Дайте мені, будь ласка, найбільші дистриб'юторські компанії в журналах» і отримала їх із контактами. Маємо двох чудових продавців реклами.

У нас повністю польський колектив. Звісно, десь ми корегували, із кимось прощалися, але за півтора року сформувалася дуже хороша команда. Я — генеральний директор компанії і, звісно, розриваюся між двом ринками. 50% свого часу проводжу в Польщі, 50% — в Україні. Але «long distance doesn't work» — як у стосунках, так і в бізнесі, тому потрібно все контролювати. 

Наталія Дунайська з Бріжит Макрон. Фото: приватний архів

Помилки і труднощі

Коли ми зареєстрували компанію онлайн, допустилися невеликої помилки. Ми з’явилися в KRS (Krajowy Rejestr Sądowy — загальнопольський державний судовий реєстр, до якого вносять суб'єкти підприємницької діяльності. – Авт.), але не з’являлися у вайтлисті й не могли рухатися далі. На всі питання, які ми ставили, відповіді не отримували. 

В усіх структурах існує проблема комунікації, особливо, якщо ти — іноземець. У тому числі, відкриття банківського рахунку. Тож і ми були наче у вакуумі. І лише коли виправили помилку, все запрацювало. Ми б набили менше гуль, якби від початку хтось узяв нас за руку і вів. Пізніше наша колега — українка, яка давно живе у Польщі, — полегшила усі процеси і прискорила їх. 

Труднощі виникли із відкриття корпоративного рахунку в банку. Відкритий рахунок чомусь не активувався. Я пишу — що відбувається? Чому для активації потрібно стільки часу? Проходить тиждень-два, мені ніхто не відповідає. Я приходжу в банк і дізнаюся, що при оформленні документів менеджер допустився помилки. Але виправити не можуть, бо немає того самого менеджера. Новий рахунок теж не можуть відкрити, бо я уже його маю. Я кажу: «Дивіться, ось ваш банк, а ось — сусідні двері іншого банку. Нам байдуже, де відкривати рахунок». За дві хвилини усе було вирішено, хоч на це ми витратили місяць. 

Коли ми знайшли приміщення під офіс у Варшаві, рієлтор оголосив: «Через кілька місяців підпишемо договір». Було дивно, бо ж не йдеться про покупку, а лише про оренду. У Києві це робиться набагато швидше. Також ми зрозуміли, що із частиною команди ми «не злітаємо». Тож при збережених ключових позиціях ми змінили 20% польових гравців, здійснили approve і все запрацювало. 

Зараз я можу відверто сказати: для того, аби вийти на ринок, треба мати партнера-поляка, який би був помічником і провідником

Із допомогою місцевих усе пришвидшується й набагато простіше вирішується. Хоча зараз є багато організацій, фондів, котрі допомагають становленню українського бізнесу, виділяють гранти на його розвиток. 

Зараз, уже розуміючи місцевий ринок, я завжди додаю до строків укладання угод кілька місяців з огляду на польську непоспішність. Зате поляки мають міцніші нерви. Ми ж активно працюємо, попри те, що у нас — то революція, то війна. 

Про початок «великої» війни

Ми живемо за кілометр від Бучі. Коли почалася повномасштабна війна, чоловік скочив у машину і поїхав на Печерськ забирати усіх батьків до нас «у безпечне місце». Перші три доби ми сиділи у підвалі — бо над нами усе літало, адже поруч аеродром у Гостомелі. Я навіть могла розледіти обличчя пілота, який летів над будинком. 

Наступного дня після початку повномасштабної війни у нас відключили світло, а через кілька днів — газ. Із усіх наших друзів в околиці ми мали камін, то хоча б грілися. Чоловік мій — фанат грилю, тож ми готували їжу на грилі. А ще у мене була купа свічок, які я постійно купувала — тож ми палили свічки. 

Вулиця Вокзальна, на якій знищили російську колону, пересікається з вулицею Яблунською (під час окупації росіяни вбили тут щонайменше 60 цивільних. — Авт.) у нас за парканом. Тобто, поряд їздили танки. 

А мій брат живе трохи далі, у Березівці. Третього березня о 3.00 ночі до нього прийшли буряти і сказали: «Элитный котеджный домик — на выход». Його будинок був зруйновний — від вибухової хвилі міжкімнатна кухонна перегородка зрушилася на 20 сантиметрів, скло повилітало. Зараз дім відновлюють. 

Ми виїздили 9 березня. Волонтери казали: «Давайте пробувати пробивати коридор». Їхали з білими ганчірками, на яких було написано «Діти». Ми проїздили через два російських блокпости, машини оглядали. Потім, коли я вже читала про Бучу, я думала: «Господи, над нами, здається, летіла армія ангелів-спасителів». Ми поїхали на захід України. Але щойно у Ворзелі дали світло — наступного дня вже були вдома. 

Стосунки із Варшавою

Я приїжджаю до Варшави як додому, я все тут знаю. Обожнюю її за те, що я тут не їжджу на автомобілі. Навіть якщо хтось пропонує підвезти, відповідаю: «Не треба». Адже у Києві я увесь час пересуваюсь на авто. Маю тут улюблені місця — Музей сучасного мистецтва у Варшаві на Маршалковській, Музей Війська Польського, дуже подобається архітектура Великого театру. Тобто у мене немає відчуття, що для мене це чуже місто. У Варшаві я проводжу багато часу. Коли ми запускали проєкт, першого року я більше провела у польській столиці, аніж у Києві. Це було нестерпно для моїх дітей. Зараз я перебуваю в обох містах однакову кількість часу. Утім, для постійного життя я Варшаву не розглядаю. 

У Києві я маю великий гарний дім, який ми збудували. Переїхати з цього будинку з великим із ділянкою і грилем? Ні. Я люблю гарні українські супермаркети, я — естет. Я люблю нашу швидкість, цифровізацію і застосунки — «Дію», Монобанк. Ми дуже інноваційні. І тут в дечому навіть переплюнули Америку. Той рівень життя, який я маю в Україні, я не отримаю в Польщі. Хоча я маю чимало знайомих, які переїхали у Варшаву і живуть там. 

Я прихильник того, якщо жити в цій країні, то треба бути повністю інтегрованим у цю культуру. Коли вже ти переїхав до Польщі, то граєш за її правилами, спілкуєшся з поляками, живеш цією культурою і привносиш свою. Не варто замикатися у своєму соціумі. Треба бути повністю залученим у цю країну. 

Якими вийдемо з цієї війни

У мене стійке відчуття, що ті межі, які раніше були, в Європі ще більше розмиються. Ми будемо більш інтегровані до Євросоюзу, до європейських країн, вони нас краще розумітимуть. Ми починаємо під них адаптуватися — так само, як і вони під нас. Зміниться навіть наш менталітет. Бо як би там не було, є у нас одна особливість — як легше викрутити, як оминути закон.

Тут у Польщі ми працюємо за законодавством, чітко сплачуємо податки. І це перший крок до нормального цивілізованого суспільства. А також — відсутність корупції

У Польщі мені дуже імпонує розвиток регіонів — тобто, життя не крутиться лише в містах і довкола міст. Добре було б перейняти це для нас.

20
хв

Видавчиня Наталія Дунайська про глянець під час війни й особливості видавничого бізнесу в Польщі

Ольга Гембік
жабка бізнес українці Zabka

Ще сім років тому вона й уявити не могла, що житиме за кордоном і керуватиме власним бізнесом. Польща здавалася тимчасовим прихистком для заробітку, а у кишені лежало всього 300 злотих. Спершу доводилося працювати на заводі, згодом — покоївкою, жити в кімнаті разом з хлопцями, адже не було власного простору, потім розвантажувати палети на складах торговельної мережі. Але кожен крок Марини наближав її до власної справи. Сьогодні вона — власниця популярного магазину Żabka і приклад того, як віра в себе, праця й витримка здатні змінити життя.

Марина Будзінська (в центрі) зі своїми працівницями. Приватний архів

Щоб відкрити «Жабку», треба скласти чотири іспити

— Рішення переїхати до Польщі було непростим, але вимушеним, — розповідає Sestry Марина Будзінська. — Я — мама-одиначка, яка прагнула забезпечити своїй дитині гідне життя. В Україні працювала торговим працівником, а згодом стала керівником торговельного відділу. Незважаючи на кар’єрний успіх, фінансові можливості були обмежені, а я хотіла більшого для своєї дитини. Спершу планувала залишитися в Польщі лише на три місяці, заробити грошей і повернутися додому. Однак після короткого повернення в Україну зрозуміла, що це лише початок довгого шляху. Відтоді я живу в Польщі.

— Які були труднощі, виклики, і як ви їх подолали?

— Мій перший досвід роботи тут був непростим. Приїхала з невеликими заощадженнями — всього 300 злотих. Почала працювати на заводі в місті Клодзько, де виробляють автомобільні шланги. Житлові умови були важкими: у двокімнатній квартирі жило восьмеро людей. Робочий графік — 12-годинні зміни з мінімальними перервами. Згодом спробувала працювати покоївкою, але там вимоги були нереальні — за 15 хвилин повністю прибрати номер разом з миттям санвузла, заміною постільної білизни та пилососінням. Заробіток ледве покривав витрати на житло.

Проривом стала робота на складі однієї з великих торговельних мереж у Легниці, де я пропрацювала 4,5 роки. Саме там я познайомилася з теперішнім чоловіком. Паралельно підробляла рекрутером і прибирала квартири.

— Коли настав той переломний момент, що ви вирішили відкрити власну справу, і чому саме Żabka?

— Про власну справу ми з чоловіком мріяли 3 роки. Я обдумувала різні варіанти, спочатку хотіла відкрити кебаб, але зрештою зупинилася на магазині Żabka. Після перегляду в ютубі натхненної історії українки, яка успішно запустила такий проєкт, наважилась ризикнути. Процес підготовки був непростим: співбесіди, навчання та кілька важких іспитів. Незважаючи на мовні труднощі, я не здалася. Налаштовувала себе, що якщо поставила мету — обов’язково дійду до неї. Ми відкрили магазин в серпні минулого року. Цей досвід навчив мене не боятися нових викликів і завжди рухатися вперед, навіть коли здається, що сил немає. Тепер я передаю цю віру своїй дитині: важливо не здаватися, йти до своїх цілей, якими б недосяжними вони не здавалися на перший погляд.

— Скільки потрібно мати грошей, аби відкрити «Жабку»?

— У моєму випадку це було 20 000 злотих, оскільки сума застави для іноземців залежить від обраної форми забезпечення. Але справа не лише в грошах, адже відкриттю магазину передують співбесіди, навчання і навіть іспити. Перша співбесіда відбулася польською мовою через додаток Teams. За нею була ще одна. Потім перевірили, чи не маю я боргів або кредитних заборгованостей. Я побачила, що Żabka відповідально підходить до підбору персоналу, і не кожен, хто бажає приєднатися до мережі, може це зробити.

Я успішно пройшла перевірку, після чого розпочалося тритижневе навчання. Уже тоді мене почали знайомити з роботою у магазині, показувати, як усе працює. Спочатку було дуже страшно через величезну кількість інформації та документації, всі програми — польською мовою... Здавалося, я не впораюся. Якось я навіть прийшла додому і сказала чоловікові: «Не знаю, чи потягну». Але зібралась із силами й продовжила навчання.

Попереду було кілька іспитів: мовний; фінансовий у Вроцлаві після інтенсивного навчання; співбесіда через Teams з перевіркою знань і практичний іспит на місці — три години ґрунтовних запитань і завдань з використання чотирьох програм. Кожен з них я склала на 100% і чекала призначення. Мені запропонували вибір: або новий магазин під ключ, або діючий. Я обрала вже функціонуючий магазин. 

«Ми взяли на роботу українок і намагаємось їх не перевантажувати»

— Існує думка, що в «Жабці» важко працювати: 12-годинний робочий день, праця у вихідні…

— Це поширений і шкідливий стереотип. Я працювала в іншій мережі, мені іноді доводилося вручну розвантажувати по 15 важких палет на день. Тут інакше — в межах поставок приїжджає одна палета, яку ми з чоловіком розвантажуємо. Ми з чоловіком присутні в магазині щодня, займаємося замовленням товарів, контролем касових операцій, веденням документації. 

Касири обслуговують клієнтів протягом тижня. Ми взяли на роботу двох українок, які працюють по 8,5 годин, і ще двох експедиторів, які приходять на заміну. Найнапруженіший час — вечір п'ятниці і суботи. У цей час, а також у неділю ми з чоловіком працюємо самі.

— Ви з чоловіком весь час разом. Як вдається успішно поєднувати бізнес та сімейне життя?

— Багато хто дивується, як ми з чоловіком можемо працювати разом і при цьому зберігати гармонію. Для нас ключовими є взаєморозуміння, чіткий розподіл обов’язків і вміння поважати простір одне одного. У кожного з нас це вже другий шлюб, тому ми добре розуміємо, чого хочемо від стосунків і від спільного бізнесу.

Спочатку було важко звикнути. Здавалося, що постійно щось не так, весь час хотілося все виправити, але з часом ми навчилися правильно ділити роботу так, щоб не втручатися у сфери одне одного. Він займається постачанням товарів, я — замовленнями, бухгалтерією, звітами та іншою документацією. Він не втручається у мої папери, а я не втручаюся у його складські питання.

Чоловік чудово справляється з усім, що стосується замовлень і поповнення запасів. Це його відповідальність. Моя частина роботи — «паперова». Ми працюємо разом 24/7, і це справді круто. Зараз ми навіть розглядаємо можливість продати два своїх приватних автомобілі і придбати один більший, кращий. Адже ми весь час разом… 

— Що можете побажати українським жінкам, які шукають себе або мріють про власний бізнес у Польщі?

— Я знаю, як непросто знайти себе, особливо коли є тиск суспільства. Важливо дозволити собі ризикувати, пробувати нове. Кожна моя попередня робота була викликом, але я завжди думала: «Це тимчасово, я знайду щось краще». І справді, життя це підтвердило. Зараз є чимало можливостей для старту власної справи навіть з мінімальними вкладеннями. Українки відкривають кав'ярні, салони краси, займаються флористикою. Головне — не боятися й пробувати.

Страх — це лише перепона, яку можна подолати. Якби колись мені сказали, що я житиму в Польщі і матиму власний бізнес, я б засміялася. Але сьогодні це реальність.

20
хв

Власниця магазину Żabka Марина Будзінська: «Якби колись мені сказали, що я житиму в Польщі і матиму бізнес, я б засміялась»

Тетяна Виговська

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

Видавчиня Наталія Дунайська про глянець під час війни й особливості видавничого бізнесу в Польщі

Ексклюзив
20
хв

Власниця магазину Żabka Марина Будзінська: «Якби колись мені сказали, що я житиму в Польщі і матиму бізнес, я б засміялась»

Ексклюзив
20
хв

«В Україні високий рівень сервісу, хотілося перенести його до Польщі». Як подруги з Бучі відкрили виробництво в Катовіце

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress