Тетяна Виговська
Засновниця та головна редакторка видавництва "Час Змін Інформ", співзасновниця благодійного фонду "Час Змін", фронтова волонтерка, журналістка, друкувалася в українських та польських газетах, зокрема, "Dziennik Zachodni" та "Gazeta Wyborcza". Членкиня Всеукраїнського товариства «Просвіта» ім. Тараса Шевченка, організаторка культурних подій, фестивалів, білоцерківських "Парадів Вишиванок".
У Катовіце створила українську бібліотеку, проводить літературні читання, організовує зустрічі з українськими письменниками. Лауреатка Білоцерківської міської літературно-мистецької премії ім. М.Вінграновського. Отримала медаль «За сприяння Збройним Силам України», а також нагороду Visa Everywhere Pioneer 20 — відзнаку за досягнення жінок-біженок, які мешкають в Європі та мають значний вплив у своїх нових спільнотах.
Публікації
У Перемишлі розпочався другий сезон мистецьких резиденцій для українських майстрів під час війни. Митці отримали можливість перезавантажитись і творити в безпечних умовах.
— Резиденти проживають в Українському Народному домі протягом місяця. Їм є де жити, що їсти і є де працювати, адже організатори надають їм майстерні, — розповідає координатор проєкту Северин Данилейко. — За цей час резиденти завершують якийсь проєкт або розпочинають роботу над новими творами.
Місце для творчої резиденції вибране влучно. 123 роки тому Народний дім у Перемишлі звів український громадський діяч Теофіль Кормош. Він зробив усе, щоб розвивати тут українську культуру. З початком повномасштабної війни Народний дім став для багатьох українців хоч і тимчасовим, але затишним домом і продовжує бути центром культурного життя регіону.
Першими українськими митцями, які в цьому році приїхали на резиденцію до Перемишля, стали художниці Влада Лобус, Василина Буряник, Марина Левченко, Оксана Миханько та письменник Костянтин Климчук.
Що ми носимо вдома та поза домом?
Василина Буряник стоїть біля прозорих сорочок, до яких причеплені паперові прямокутники з текстами. Робота називається «Мої костюми для носіння на території геноциду та поза її межами».
Кожен надпис починається зі слова «Пам’ятай…» та символізує нашу «правильну» або вимушену поведінку на території України та за її межами. Наприклад: «Пам’ятай, не можна емоційно прив’язуватися до свого дому» або «Пам’ятай, ніхто не може бачити твої сльози: тим, хто плаче, зброї не дають» тощо.
«Ми зараз перманентно перебуваємо у двох світах, — розповідає Василина. — І весь час пам’ятаємо, що за кілька кілометрів — кордон. По той бік якого війна.
Там треба пам’ятати, як поводитись під час повітряних тривог, комунікувати з дружинами військових, з самими військовими… Або як не знецінити людське горе, чужий досвід. Або як спілкуватися з друзями з Маріуполя, які багато пережили, або з тими, хто картає себе, що непридатний до війська, або ж недостатньо допомагає.
Нам весь час доводиться перевіряти себе на об’єктивність, толерантність, носити одну сорочку в Україні, а другу «одягати» у відрядження за кордон. Де ми маємо комунікувати так, аби нас, скажімо, не звинуватили у ксенофобії. Тут і про мій особистий досвід, який показав, що перебування в спільному просторі з росіянами веде мінімум до втрати настрою».
Художниця нещодавно повернулася з Франкфурта: «Фундація у Франкфурті дала мені фотографа-росіянина для зйомки робіт. Він був їхнім штатним працівником, я погодилася. Але в аеропорту Варшави зрозуміла, що не можу. І повідомила організаторам про свою незгоду на співпрацю. Тепер у мене немає портфоліо з Франкфуртської резиденції».
Натомість у Перемишлі серед своїх художниця відчула атмосферу дому, це розслабило та надихнуло творити.
«Людину, ніби дерево, висмикнули з ґрунту»
Влада Лобус приїхала на резиденцію з Кракова, де мешкає з вересня 2022 року. Її дім лишився в Дніпрі. Свій триптих художниця назвала «Невидима Руйнація».
«Дім — це вибір, — каже Влада. — Я обрала Дніпро, але зараз не можу там жити. Мої роботи є продовженням власної життєвої історії. Образ на картині — це людина, яку, ніби дерево, висмикнули з ґрунту. Вона підвішена. А якщо я не в ґрунті, то де взяти вазу з водою, занурившись в яку, я зможу протриматись та дочекатися повернення додому?»
Влада багато мандрувала світом. Жила і працювала в Китаї, але врешті вирішила повернутися в Дніпро. Влада сподівалася, що війна скоро закінчиться і вона залишиться у своєму домі. Проте через пів року наважилась вирушити в безпечне місце. У безпечному місці почалася депресія. Дивно, думала Влада, що це трапилося не в Україні, в центрі травматичних подій. Вона пояснює це тим, що по той бік кордону психіка була мобілізована на виживання.
«Я помітила, що тіло руйнується не тільки під завалами будівель чи від влучання куль, снарядів та ракет. Коли ракета влучає, ми бачимо очевидне. Але існує така руйнація, яку не всі бачать і усвідомлюють. Саме це я хотіла показати у своїх роботах «Невидима руйнація».
Що таке дім і чому його ніхто не може забрати?
Марина Левченко показала короткометражний фільм про повернення до свого будинку в Чернігові, який довелося покинути після атаки росіян в лютому 2022 року. Глядачі бачать потяг, людей і фінальні сцени святкування дня народження в рідному напівзруйнованому будинку. Фільм знятий без сценарію.
Його створення мало терапевтичний ефект для авторки і спонукало до переходу з пасивної в активну роль. Глядачі мали ґрунт для роздумів та обміну думками: «Що таке дім і чому його ніхто не може забрати, адже це те, що назавжди залишається з нами».
«Ці відчуття та обмін думками підштовхнули мене до роботи з тканиною. Я перемальовувала на неї образи і створювала інсталяцію у вигляді дитячої халабуди, зшиваючи клаптики, немов об’єднуючи цей досвід. Хотіла показати, що матеріальне дуже крихке, просто клаптики тканини, серветки, але і цей дім дає відчуття безпеки та затишку, і ми можемо нести його із собою життям».
«Лінія між безпекою і руйнуванням»
«Я зазвичай малюю архітектуру, — каже Оксана Миханько з Коломиї, — на це мені завжди вистачає сил. Кожна будівля має свою історію. Якось у Фінляндії я зобразила український багатоповерховий будинок з різними вікнами, різним оформленням балконів, стінами, пофарбованими різними кольорами. Фіни дивувалися, як таке взагалі можливо. А у нас таке на кожному кроці.
Коли сталося вторгнення, довгий час я малювала тільки руїни. А в останніх картинах зобразила прикордонний Перемишль — такий гарний, спокійний, безпечний. Зобразила й будівлю, яку зруйнували в Києві в той час, коли ми перебували на резиденції. Через картину проходить червона лінія. Вона вигадана людьми (кордон між державами — Авт.). Ти перебуваєш на території війни, але, ступивши лише кілька метрів, вже можеш почуватися в безпеці. Для мене це абсурд».
Побачити дорогу додому і знайти в цьому сенс життя
Письменник Костянтин Климчук каже, що роботи колег-резидентів знайшли відгук в його серці. «Коли я дивлюся на сорочки Василини, подумки приміряю їх на себе. Мені потрібно пояснити багатьом чоловікам в Україні, чому я не на фронті, хоча знайомі фронтовики, яким допомагаю як волонтер, таких запитань не ставлять. Так само маю щось сказати нашим жінкам в Європі. І це важко дається».
Цей вечір для митця організувала резиденція в селі Мокре Сяноцького повіту, де проживають етнічні українці. Зустріч тривала близько двох годин. Українці, які народилися та живуть в Польщі, проте пам’ятають свої коріння та мову, довго не відпускали митця, закидаючи питаннями про літературу, війну, владу, блокаду кордонів.
«Я їхав до Перемишля з наміром дописати розпочату повість. Натомість я її трохи розширив і зробив місто й Український народний дім сценою для дій одного з героїв. Події повісті розгортаються між 2021 роком й початком повномасштабного вторгнення. Один з поганців, яких я виписував, мав загинути тут. Думав, що пропишу це досить легко.
Проте зрозумів, що не так має бути. Натомість він знайде тут сенс життя. Проте це ніяк не відверне його від загибелі. Український дім стане для нього місцем прозріння, простором, де він віднайде в загрубілій душі світло. Але буде запізно», — ділиться творчими планами пан Костянтин.
Як стати резидентом?
Резиденція є можливістю творити у спокійній атмосфері в центрі старовинного міста. Координаторка проєкту Анна Наталич-Савка розповідає: «Резиденції почалися у березні 2023 року. До нас щомісяця приїжджають 5-7 митців з України. Вони живуть в окремих кімнатах, харчуються в затишному ресторанчику неподалік. Ми зустрічаємося раз на тиждень, п’ємо каву, спілкуємося.
10 лютого підвели підсумок всіх резиденцій за 2023 рік. Були присутні донори, польські політики. В результаті ми отримали фінансування і на 2024 рік, тож знову почали в березні, і програма триватиме до грудня. Аби потрапити на резиденцію, потрібно написати заявку і відправити мотиваційний лист, долучивши своє портфоліо. Комісія в складі шістьох осіб затверджує склад резидентів. Для нас не дуже важливо, хто яку має нагороду чи грамоту, хто яку школу закінчив, більше цікавить мотивація та творчий доробок».
Фото: Тетяна Виговська і Народний дім у Перемишлі
«Мої роботи є продовженням власної життєвої історії. Образ на картині — це людина, яку, ніби дерево, висмикнули з ґрунту. Вона підвішена. А якщо я не в ґрунті, то де взяти вазу з водою, занурившись в яку, я зможу протриматись та дочекатися повернення додому?» — пояснює свою роботу учасниця мистецької резиденції для українців у Перемишлі Влада Лобус
Першого ж дня роботи ярмарку український стенд відвідали два німецьких політика: уповноважена федерального уряду по культурі та ЗМІ Клаудія Рот, а також федеральний президент Німеччини Франк-Вальтер Штайнмаєр.
Клаудія Рот відома тим, що захищала права вразливих верств суспільства і брала шефство над політичними ув’язненими в Білорусі. Тепер її увага прикута до України. Клаудія уважно вивчала представлені книжки, спілкувалася з видавцями, а на завершення привітала учасників словами «Слава Україні!».
«Під час геноцидальної війни Росії проти України надважливо розповідати про нас світові, зокрема про наші культуру і літературу», — впевнена Олександра Коваль, директорка Українського інституту книги, який організував наш стенд на ярмарку. Українські голоси мають лунати, оскільки на ярмарку збираються не тільки фахівці галузі, але й прості громадяни, які виявляють щирий інтерес до України.
Біля українського стенду зупиняється українка Каріна. Вона евакуювалася в Німеччину на початку повномасштабного вторгнення, зараз живе за сорок кілометрів від Лейпцигу і відчуває культурний голод. Звичайно, вона могла б придбати електронні версії книг, але їй хочеться погортати паперові примірники. Каже, що запах книги, фактура паперу, ілюстрації дають можливість повною мірою насолодитися читанням.
«Можна замовити книжки з України, але дуже дорога доставка. Інколи виручають знайомі та родичі, які бувають вдома, але багато книг привезти вони не можуть, — пояснює Каріна таку знайому переселенкам з України проблему.
Читання українською дуже бракує. Я придбала квиток на ярмарок за вісімнадцять євро, щоб накупити книжок хоча б на якийсь період
У нас є українське ком'юніті в місті, нам пастори передавали трохи літератури зі Львова, але вона здебільшого для школярів молодшого віку чи зовсім малих дітей. А от для дорослої аудиторії книжок немає. Я вже придбала тут твори Андруховича, класику, казки про котика Кексика. Зараз уважніше вивчу асортимент і придбаю щось іще».
Подружжя німців купує дві дитячі книжки українською мовою. У школі вони вчили російську і намагаються прочитати український текст на російський манер. Для чого їм ці українські книжки? Виявляється, для мами і її трирічної доньки, які втекли від війни з Донецької області й оселилися в будинку цієї родини. Проте ні мама, ні доня українською не розмовляють, отож, німці у такий спосіб вирішили допомогти їм вивчити рідну мову
А ось біля стенду видавництва «Час Змін Інформ» зупиняється чоловік і з помітним акцентом просить розповісти про книжки. Його звати Іваном і, на відміну від Каріни, він живе в Німеччині давно. Каже, що до 2000 року частенько бував у своїх рідних містах Стрию і Дрогобичі. На стенді він обирає собі двотомник Івана Багряного.
«Потрібно перекласти Багряного німецькою мовою і роздавати книжки безкоштовно, щоб німці знали більше про українців і їхній характер, — впевнений Іван. Далі гортає книжку Михайла Ващинця «Всупереч долі» й, виявляється, що доля головного героя твору дещо схожа на долю його бабусі. — Вона теж жила в кількох країнах. Бабуся мала німецьке прізвище, тому радянські вчителі називали її «фашисткою».
Напрацювання національних наративів стало першочерговим завданням на тлі розв’язаної росіянами не лише збройної, але й культурної та інформаційної воєн. Але частина суспільства продовжує вірити ворожим пропагандистам. А ті досить вправно вигадують подразники для українського та світового суспільства.
Філософ і письменник, колумніст та музикант Тарас Лютий у своєму виступі нагадав, що сучасна війна почалася аж ніяк не в лютому 2022, а на вісім років раніше. А саме протистояння між Україною та Росією триває ще з часів імперських зазіхань Москви. Авдиторія, яку переважно складали громадяни Німеччини, слухала уважно, проте час від часу сумнівалася. Прозвучало питання про князів та Рюрика, на що український професор кафедри філософії Києво-Могилянської академії Тарас Лютий відповів, що він не Путін, аби понад годину мучити слухачів фантастичними та псевдоісторичними доводами.
То як нам зробити так, щоб європейці більше розуміли наш народ, його боротьбу за виживання, чим ми живемо та ким ми є? Одним з інструментів для розуміння став організований Українським інститутом воркшоп з перекладу фрагментів найновішої української літератури.
Одна з координаторок проєкту Неля Ваховська розповіла Sestry: «Ми зібрали групу з восьми перекладачів з української мови на німецьку плюс запропонували їм тандеми з кимось з України, зазвичай, це перекладачі з німецької на українську. Кожен тандем переклав умовні 10 сторінок тексту, щоб потенційний європейський видавець, отримавши пропозицію купити права на книжку, мав уявлення, про що вона. До того ж ми підготували рецензії, і з цим пакетом вже можна йти до німецьких видавництв з конкретною пропозицією.
Цей проєкт є спробою просувати українську літературу в західних видавництвах. Це один з інструментів культурної дипломатії. Ми перекладали різні тексти. Про «шістдесятників», про аварію на Чорнобильській АЕС, репортажі з Бахмуту. Ми маємо багато цікавих тем, чим можемо зацікавити німецького читача».
У центрі уваги дискусій українського стенду — сучасні тексти українських авторів, які були опубліковані німецькою мовою протягом останнього року. Серед них — твори письменниць Олени Стяжкіної та Олени Захарченко, літературної критикині Тетяни Трофименко, а також збірки віршів сучасних українських поетів.
Хочеться виокремити подію, яка прямо вказувала німецькому видавцеві, які книжки варті уваги, а без яких можна прожити. Про це йшлося на панельній дискусії «Це варто прочитати», яку провели вже згаданий Тарас Лютий, літературознавиця Тетяна Трофименко, голова Українського інституту в Німеччині Катерина Рітц-Ратул та славістка Каті Бруннер.
Тетяна Трофименко у своїй книзі «#Окололітературне», яка в німецькому перекладі вийшла під назвою «Гострим пером», дає рекомендації, що читати, а також критикує деякі літературні твори від «високих полиць» до масової поп-літератури. Так, німецьким читачам Тетяна рекомендує Катерину Бабкіну.
Зі свого боку Тарас Лютий рекомендує перекладати поезію фронтовиків, зокрема, збірку «Три медалі в шухляді» Валерія Пузіка, твори братів Прохаськів і велике дослідження Вахтанга Кіпіані «Справа Василя Стуса».
Також літературознавці висловили думку про те, що так звані «хардкорні» матеріали з описом жорстокостей російсько-української війни можуть шокувати і гнітити західного читача, тому варто починати з легших жанрів. Таким прикладом може бути роман військовослужбовця Збройних сил України Віталія Запеки «Цуцик».
Одна з найемоційнійших подій ярмарку — читання поезії Максима «Далі» Кривцова на заході «Я поверну своє життя. Обіцяю», присвяченому пам’яті воїна, поета та митця, який загинув на фронті на початку цього року. Люди аплодували і плакали. У заході взяла участь також сестра Максима Анастасія Худавердян.
Паркінг біля павільйонів ярмарку забитий приватним транспортом та автобусами. До входів вишиковуються довжелезні черги. Всередині людський потік розділяється за інтересами — хтось поспішає послухати виступи видавців, інші беруть в руки незліченні примірники коміксів манга, а ось вже виріс кількасотметровий «хвіст» з бажаючих підписати свій примірник книжки в популярного автора. Те, що Німеччина читає немало, видно одразу.
За даними Українського інституту книги, кількість читаючих українців щороку росте (тих, хто читає щодня, вже понад 17%). Книгарень теж стає більше (їх в Україні 400). Кількість нових творів і перекладів також збільшується. Але перед українцями стоїть ще безліч викликів — донести інформацію, популяризувати наші культурні наративи в інших країнах. І міжнародні книжкові ярмарки, а Україна щороку бере участь у шести з них, це один з ефективних інструментів такої культурної дипломатії.
У репортажі використано фотографії авторки та Українського інституту книги
«Крихкість існування» — під таким гаслом відбулося відкриття українського стенду на Лейпцизькому книжковому ярмарку в Німеччині. Цей ярмарок щороку збирає близько трьохсот тисяч відвідувачів, а книги презентують видавці з понад сорока країн. Україна представила 11 своїх видавництв та 150 книг. Українці та німці плакали під вірші Максима Кривцова та перекладали сучасну українську літературу
В евакуаційному потязі людей набилося, як оселедців в бочці. Старший син Анжеліки Давид простояв усю ніч у тамбурі. «Тепер я знаю, чому нас подовгу тримали на плацу, — посміхається про себе 15-річний вихованець Сумського кадетського корпусу, — але ж як зараз мені все це згодилося!» На якийсь час Давиду доведеться бути за найстаршого чоловіка у своїй великій родині, адже батько Віталій Ковтун хоч і має п’ятьох дітей, все одно пішов захищати батьківщину.
Анжеліка Ковтун не плакала, у неї були більш важливі заняття і завдання. «Давид дасть собі раду, — думала жінка, — він вже дорослий і самостійний, а що робити з малими?»
Дворічна Ксенія вчепилася в маму своїми маленькими ручками й не відпускала до кінця подорожі, а хлопців (9-ти річного Григорія та 8-річного Віталія) вдалося покласти на верхні полиці поряд з попутницями-дівчатками. 13-річна Єва сиділа навпроти й була готова підстрахувати маму, якщо з’явиться потреба побавити малу сестру. Анжеліка радіє, що має таку помічницю. Їхали в нікуди, без жодного маршруту. На кінцевій зупинці, в Хмельницькому, зійшли на перон і пересіли на потяг до Львова.
Від любові до ненависті
...20 лютого 2022 року Анжеліка не знаходила собі місця, вона мала передчуття і мучила чоловіка питаннями: «Що робитимемо з дітьми, якщо почнеться велика війна?». Віталій дратувався і переконував, що цього ніколи не буде, у найгірше не вірилося, а може, чоловік у такий спосіб хотів заспокоїти жінку…
«Мій чоловік з Макіївки, — розповідає Анжеліка, — а я хоч і виросла у Лубнах, проте народилася в Донецьку, там залишилися знайомі та колишня родина мого батька. Тож я бачила, з якою ненавистю до України зростає тамтешнє місцеве населення.
Онука колишньої батькової дружини телефонувала зі словами: «Дєдушка, я нєнавіжу Україну»
Вона професійно займалася синхронним плаванням, їздила по всій Україні, а коли утворилося те ДНР, басейн став занедбаним, як і все навколо, тож дитина сидить вдома. Батько намагався щось пояснювати: мовляв, за України вона могла багато їздити, а її мама мала власний бізнес — торгівельний намет. А тепер цього вже немає. Проте мала не хотіла його слухати, вона сидить вдома й ненавидить Україну. За роки війни виросло ось таке покоління»…
Про зазомбованих росіян Анжеліка знає теж не з газетних статей. У Росії жив брат чоловіка, який під час кожної телефонної розмови переповідав їм путінські меседжі. Щось пояснити тамтешнім родичам було марною справою, а коли почали бомбити Київ, Анжеліка вислала відео, яке зняла її сестра на Троєщині. У жінки хворі ноги, і вона не змогла спуститися до підвалу, тож практично на її очах відбувся приліт у сусідній будинок... Ніби зачарована, вона знімала те, що бачила... Це відео опинилося в Анжеліки, а потім розійшлося по знайомих і родичах з того боку кордону... У відповідь спочатку була тиша. А потім лише одна фраза: «Нє рассказивай. Кієв Расія нє бамбіт!»
Врятувати кадета Давида
Продовжувати пояснювати родичам не було ні часу, ні натхнення, Анжеліка зрозуміла, що у неї більше немає родичів з того боку кордону, натомість у неї є велика родина тут, яку треба рятувати негайно. І перш з все — Давида, який зараз перебуває під кордоном, практично в самому пеклі, у своєму військовому ліцеї в Сумах.
«Пам’ятаю ранок 24 лютого 2022 року, як страшний сон, — згадує Анжеліка, — найменша доня спала погано, і я поклала її до себе в ліжко. Віталію довелося ночувати в дитячій кімнаті. Ранесенько він раптом зайшов до спальні: ‘‘Анжело, почалася війна!’’ Після майже безсонної ночі не могла зрозуміти: я ще сплю, чи це вже реальність? Аж тут пролунав дзвінок з кадетського корпусу, повідомили, що повз обласний центр їдуть колони російських військ, і виїзди з Сум заблоковано. Вихованців потрібно було рятувати, у ліцеї прийняли рішення відпустити їх додому».
Що робити? Як забрати Давида з Сум до Лубен? Родина Ковтунів мала знайомого в Сумах. Від нього дізналися, що автобусне сполучення перервано. З міста випускають лише приватні автомобілі. Знайомий працював диспетчером маршрутних таксі й розказував випадки, що жінки, які прибули в Суми у відрядження, не могли автобусними повернутися в Київ та інші міста, які перебували під російськими обстрілами. Анжеліку не покидала тривога. На щастя, командування училища робило все для порятунку своїх вихованців.
Командири зібрали підлітків і наказали переодягнутися у цивільний одяг. Що у кого було. Перевіряли і звертали увагу на найменші дрібниці, адже й білизна у кадетів була встановленого для прикордонників зразка.
«Одна мама поїхала по сина з Полтави і сказала, що завантажить хлопців в свою машину й вивезе, — згадує Анжеліка. — Ця жінка напхала повний салон хлопців. Привезла до Хоролу. Діти були в спортивних костюмах, а надворі холодно. Хлопців батьки забирали біля автозаправної станції, де було справжнє стовпотворіння. Адже виник ажіотаж з паливом, не можна було заправитися. Це був перший шок і випробування для нашої сім’ї. Добре, що кадети встигли роз’їхатися до 13 години, адже о 18-й годині по кадетському корпусу почалися прильоти».
Виклики війни
Після приїзду старшого сина Віталій пішов до територіального центру комплектування і записався в територіальну оборону. Обстановка була тривожною. Росіяни рвалися на Київ, чоловіки в Лубнах готувалися до оборони міста. Виявилося, що зброї і засобів, щоб зустріти ворога, немає. Проте чоловіки організовувалися в підрозділи й самі виготовляли «коктейлі Молотова». Віталія почали брати сумніви щодо доцільності перебування в ТРО. Він хоч і був батьком п’ятьох дітей, але мав потрібний для армії військовий фах, тож попросив про переведення до ЗСУ.
Дружину з дітьми закликав евакуюватися з Лубен. Рішення приймалося важко, Анжеліці було боязко одній без чоловіка їхати з п’ятьма дітьми в невідомість. Але вона мусила…
На вокзалі у Львові Анжеліка ніби озирнулася в минуле. Вона й досі не могла повірити, що ще вчора у неї була велика сім’я і великий дім в Лубнах, а тепер у неї є лише велика сім’я. «Це хороша новина, — посміхнулася про себе Анжеліка, — найбільший скарб, моя родина, зі мною, всі живі і, слава Богу, здорові, тож не час скиглити, треба діяти».
Віталій тим часом піклувався про своїх навіть на відстані. Він домовився про прихисток для родини зі знайомим Філіпом, з яким працював на будівництві на заробітках у Польщі, тож тепер сім'я мала конкретний пункт призначення — Сосновець.
Переїхати через кордон було важко. Біженці після кільканадцятигодинної черги поверталися до готелю, розташованому на західній околиці Львова, де Анжеліка з дітьми отримала можливість трохи перепочити і помитися. Власники готелю селили біженців безкоштовно й намагалися хоч трохи нагодувати стомлених людей. Одна з жінок простояла на кордоні 12 годин і змученою повернулася до Львова. Побачивши Анжеліку, вона сказала: «Навіть не думай з мелесенькою дитиною їхати на ніч і стояти на кордоні. Дитина змерзне і захворіє».
На щастя, родину помітили польські волонтери, які двома бусами привезли в цей готель гуманітарну допомогу. Один з мікроавтобусів був пасажирським, у ньому сиділо чимало біженців. Другий — був вантажним. Його водій Міхал пожалів велику родину Ковтунів і зголосився допомогти.
Чоловік знайшов старі ковдри, таке саме старе сидіння, закинув все це у багажний відділ й наказав старшим дітям залізти в машину
Анжеліка з маленькою Ксенією їхали в кабіні. Буси рухалися по так званому «зеленому коридору». Міхал зібрав їхні паспорти й сам владнав питання з прикордонниками, поки діти спали на ковдрах. Кордон перейшли за годину, а в Перемишлі, біля збірного пункту, Міхал був змушений залишити родину, адже в нього був ще один рейс в Україну. Та поляк попередив: «Якщо до мого повернення ви не зможете звідси виїхати, я вранці приїду і відвезу вас в самісінький Сосновець».
Так і сталося. Протягом доби до Катовіц вирушив лише один автобус, і родині Ковтунів в ньому не знайшлося місця. Тому добрий Міхал вдруге врятував українську родину. «За короткий час подорожі ми настільки здружилися, — згадує Анжеліка, — що біля будинку в Сосновці розплакалися та довго обіймалися. Зв’язок не втратився досі. Міхал кілька разів телефонував, навіть пропонував допомогу з житлом».
Нове життя в польському Сосновці відрізнялося від звичного в Лубнах. Але адаптація минула безболісно, адже господар трикімнатної квартири Філіп, який прийняв у себе Анжеліку і її дітей, виявився гостинним і чуйним. Старший син Давид продовжував навчання онлайн в Кадетському корпусі. А Єва, Гриць і Віталій через місяць пішли до польської школи, де отримали неймовірну підтримку. Анжеліка з трепетом в голосі згадує про вчителів, батьків, а також сусідів в будинку, які забезпечили родину всім необхідним: «Ксені купили памперсів на рік вперед, — посміхається, — а ще подушки, ковдри. Через кілька днів Філіп вже не міг вільно ходити коридором, бо весь прохід був заставлений пакетами з допомогою. В школі нам дали все, що потрібно для навчання, також розпитали розміри одягу дітей і нанесли нам новенького з етикетками вбрання та взуття».
Все було добре, тільки чоловік Віталій дедалі рідше виходив на зв’язок. Він тепер перебував під Лозовою, де йшли запеклі бої.
«Я пишу sms Віталію з проханням вислати хоч крапку, що все добре, — згадує Анжеліка, — мені нічого більше не треба. Я вкладаю дітей спати й знову беруся за телефон... Віталію досі щастило. Кілька разів він міг загинути під час артнальотів у Києві, а потім і під Харковом. Його побратими гинули, а він ніби в сорочці народився. Небезпека весь час була поряд з ним»...
Але Віталій не відповідав. Коли змучена невідомістю жінка мало не впала у відчай, зрештою прийшло повідомлення: «Я зараз подзвоню, візьми слухавку, тільки не кричи...» Виявилося, Віталій отримав поранення і перебував у шпиталі.
Знову разом
З цього часу Віталій був на зв’язку частіше. Але спокою все одно не було, адже росіяни обстрілювали лікарні теж. Кілька разів Віталій дивом уникав біди, коли по шпиталях прилітали ракети. Чоловік ніколи не легковажив повітряною тривогою і завжди спускався в укриття.
Дружина просила його написати рапорт на звільнення. Сили вже залишали її. І через деякий час Віталій погодився. Він поспіхом виїхав до сім’ї, не оформивши статус учасника бойових дій, не пройшовши медкомісію, яка мала визнати його інвалідом. Родина нарешті возз’єдналася.
Окрему квартиру допоміг знайти Філіп, Віталій пішов працювати на будівництво, а Анжеліка... прибиральницею. Для колишньої підприємиці, власниці кафе, це був непростий крок. Але за квартиру потрібно платити, дітей багато, чоловік після поранення потребує лікування, ще й Давид вступив до платного технікуму.
«Я написала у фейсбуці в одній з місцевих груп, що шукаю працю на 4-5 годин, бо маю малу дитину, — ділиться Анжеліка. — Мене запитали, чи не бажаю я працювати в клінінгу. Так я познайомилася з українкою, яка вже протягом шести років живе у Польщі. В Україні я мала інше життя, мені потрібно було переступити через себе. Моя нова шефиня ніби відчула моє сум’яття й сказала: ‘‘Не бійся, я дам таких клієнтів, що все буде добре. Ти не відчуватимеш приниження’’. Так і сталося. До мене було гарне ставлення господарів, завжди віталися, пропонували каву і чай. Зараз маю чотирьох клієнтів, ключі від їхніх помешкань, у нас довірливі взаємини. А після прибирання квартир я їду прибирати навчальні аудиторії до інституту. Все офіційно, сплачую податки».
Анжеліка справляє враження самодостатньої впевненої в собі жінки, яка здатна вирішити будь-яку проблему. В чому секрет її сили?
Вирішувати проблеми в міру того, як вони надходять. Або, як кажуть поляки, jeden problem naraz. Анжеліка радить зосереджуватися на одній проблемі, а не на всіх одразу, такий підхід допоможе ефективніше досягти цілі, ніж розподіляти увагу на багато різних проблем. Також не треба себе накручувати наперед, думаючи про майбутні проблеми і малюючи в уяві картини, яких ще немає. Що буде завтра, я вирішу завтра, а сьогодні я думаю про те, що є нагальним саме тепер.
Ми не самі, тому що ми разом. Анжеліка намагається залучати дітей до спільних родинних справ та обов’язків, ніколи не байдужа до особистих проблем кожного члена сім’ї, вчить дітей взаємопідтримці та взаємодії. Така дружня атмосфера в родині допомагає долати труднощі.
Его — ворог, або як полюбити не притаманну тобі раніше роботу. Анжеліка переконує, що прибирання звільняє її голову від важких думок. Маючи своє кафе, потрібно було багато планувати та аналізувати. А тут вона просто відпочиває від відповідальності за цілу фірму. Звісно, жінка не бачить себе в прибиранні назавжди, але в якості «інтелектуального перепочинку» така робота є цілком нормальною. У будь-якому разі це краще, ніж лежати на дивані й «грузитися» новинами з фронту.
Від синдрому провини вцілілого рятує громадська робота. Анжеліка каже, що жодного разу не відчувала себе «зрадницею» за те, що покинула батьківщину в найтяжчі її часи. Вона дотична до боротьби як волонтер. Разом з дітьми ходить на мітинги в підтримку України, плете сітки, збирає допомогу і направляє її на фронт. Така активна громадянська позиція допомагає не «зачерствіти» і дає переконання, що навіть на відстані вона повноцінно виконує свій громадянський обов’язок перед Україною.
Дворічна Ксенія вчепилася в маму своїми маленькими ручками й не відпускала до кінця подорожі, а хлопців вдалося покласти на верхні полиці поряд з попутницями-дівчатками. Рішення евакуюватися приймалося важко, Анжеліці Ковтун було боязко одній без чоловіка їхати з п’ятьма дітьми в невідомість. Але вона мусила…
Працювати на двох роботах — віддалено в Україні та стаціонарно в Польщі, відвідувати після роботи курси польської, а на вихідних — поліцеальну школу (навчальний заклад, який дає змогу отримати профільну професійну освіту). Між роботами і навчанням, долаючи тотальну втому, не забувати подбати про дітей. Через що ще доводиться проходити нашим жінкам, аби почати життя заново в новій країні?
Від кадровички до IT-спеціалістки
Кадровичка з 20-річним стажем Анастасія Кравченко добре орієнтувалася в своїй спеціалізації і не надто прагнула змін. Вона навіть за кордон ніколи не виїжджала — її життя в Одесі було стабільним і щасливим. Але війна перевернула все догори дриґом.
«Я дуже переймалася за свого восьмирічного сина, — каже 42-річна Анастасія, — не дай Боже з ним щось станеться, а мене не буде поруч. Тож взяла відпустку й поїхала до брата в Краків. Думала, що на два-три тижні. І лише в кінці липня 2022 року я зрозуміла, що залишаюся».
Розповідаючи про свою першу роботу в Польщі, Анастасія Кравченко з Одеси каже, що цей досвід був більше про інтеграцію, ніж про дохід. Жінка працювала в Краківській молодшій школі (подставувці) міжкультурним асистентом. Її завданням була підтримка дітей з України. Паралельно жінка пішла вчити англійську та на курси IT.
«Я зрозуміла, що мушу робити щось ще, адже дитину потрібно годувати, а шкільної зарплатні нам не вистачає. І стала шукати безкоштовні курси, бо не мала грошей на платні. В мережі я натрапила на цікавий проєкт Work in Tech Ukraine від фундації «Мамо, працюй», пройшла відбір і почала навчатися на курсі IT-support».
На жаль, свій перший курс Анастасія не змогла завершити. Проте після першої невдачі була наступна спроба — новий проєкт, інший курс, а ще професійна англійська, адже робота в ІТ потребує комунікації англійською мовою та знання спеціальної термінології. Далі в фундації «Мамо, працюй» жінці допомогли скласти резюме, і вже з ним вона почала пошуки роботи за новою спеціальністю.
Жінка почала свою кар’єру як тестувальник в українській компанії. З роботою допомогла одна з мам в школі. «Вона мені нічого не гарантувала, — згадує Анастасія, — лише дала імейл, куди я маю надіслати резюме. Я пройшла співбесіду й вже пів року працюю в новому для себе напрямку».
Анастасія каже, що не має намірів лишатися в Польщі назавжди, та й син сумує за татом, рідним домом і своїм ліжечком... Але поки триває війна, варто боротися за гідне життя в новій країні. Тому, набравшись досвіду в українській фірмі, незабаром вона планує знайти роботу вже в польській компанії.
«Після того, що я пережила на кордоні, я вже нічого не боюся»
Анні Величко з Дніпра обрати професію в IT допомогли далекі родичі-поляки з Вроцлава, які прийняли жінку з двома дітьми на початку повномасштабної війни. В Україні Анна працювала перекладачем з англійської, і саме знання мови дало їй зелене світло в нову професію.
«Я не бачила своїх родичів понад десять років, — згадує Анна, — але вони зголосилися допомогти. До того ж не лише розділили з нами своє помешкання, а й стали поручителями, коли ми вперше підписали договір про оренду помешкання. Якби не вони, я не знаю, чи впоралася б, адже тільки но власники дізнавалися, що я безробітна мама з двома дітьми, одразу мені відмовляли».
Самі родичі працювали в ІТ-сфері й всіляко підбадьорювали жінку, тож вона склала резюме і стала відправляти його в різні компанії. А хто шукає, той ніколи не залишиться без результату. Її перша робота так і називалася Pierwsza praca w IT і не просто дала жінці шанс кардинально змінити життя, а й виявилася рятувальним кругом від депресії, страху за майбутнє та туги за домом.
Звичайно, депресія Анни мала свої передумови — не так просто було відійти від важкої евакуаційної «подорожі» з Дніпра до Вроцлава. «Ми жили біля аеропорту, — розповідає Анна, — о п’ятій ранку прокинулися від гучних вибухів і запанікували: діти кричали, і ми, нашвидкоруч зібравшись, поїхали спочатку до родичів у приватний будинок. Ховалися там в підвалі, як могли заспокоювали дітей, але вони постійно плакали, прокидалися, ледь задрімавши, і дуже боялися сирен. Ми вирішили їхати далі. Дивом встигли на останній евакуаційний потяг і в тисняві та задусі якось доїхали до Львова. Там знову — величезний натовп, черги і розпач. Більшість просто не знала, куди їде. Люди панічно тікали від небезпеки, не знаючи, що їх чекає за кордоном... На мене по ту сторону кордону хоча б чекали рідні».
Проте дістатися до кордону виявилося тим ще квестом. Автобус зупинився за п’ять кілометрів від митниці. Анна згадує зі сльозами на очах, як уночі в сніг з великим рюкзаком за спиною несла трирічного сина на руках до кордону, бо він не міг так довго йти ніжками. А поруч йшла старша десятирічна донька — теж з рюкзаком.
«Як відомо, те, що не вбиває, робить нас сильнішими, — підсумовує Анна. — І після того, як ми пережили такий важкий перетин кордону, я вже знала, що зможу пережити в цьому житті все».
Тож отримавши першу роботу в ІT, Анна не зупинилася і пішла вчитися, аби вийти на вищий професійний рівень. А тут вже допомогли фундації та гуманітарні проєкти, які пропонували безліч курсів і можливостей. Спочатку були піврічні курси програмування SheCodes: Coding workshop for women від нуля до «просунутого» рівня, які безкоштовно відкрив їхній засновник Matt Delac для біженок з України. Метою благодійника було навчити 100 000 жінок програмуванню та надати можливість знайти гідну роботу. Анна не прогавила свій шанс і завдяки цим курсам вивчила мови програмування HTML, CSS, JavaScript, React.js. Немало, як для піврічного періоду, чи не так?
Але і на цьому жінка не зупинилася. Після курсів програмування вона пішла вчитися на курс Google IT Support, а завдяки фундації «Мамо, працюй» та компанії ІNCO навчання обійшлося безкоштовно. Після цього Анна знайшла в IT-сфері роботу своєї мрії.
«В Британії моїй дочці призначили куратора з Росії, після чого в дитини почалися панічні атаки»
Евакуаційна подорож Ольги Суховій з-під Ірпеня схожа на серіал. Перед тим як вони з дочкою нарешті досягли спокою в Кракові, їм довелося помучитися в Угорщині й Великій Британії, повернутися в Україну та вдруге ризикнути виїхати за кордон.
Коли почалася війна, Ольга з подругою та її двома дітьми поїхали до Будапешта, але не затримались там через місцеві проросійські настрої та вирішили мандрувати далі до друзів у Британію. Ця дорога виявилася випробуванням.
Автівки у дівчат не було, грошей — обмаль, до того ж на двох вони мали трьох дітей та собаку. Але вони вирушили у багатоденну подорож кількома потягами та паромом.
«У нас між потягами були пересадки довжиною як по чотири години, так і по три хвилини, — згадує Ольга, — іноді ми бігли, наче скажені, бо не могли собі дозволити залишитись з дітьми та собакою в чужій країні без житла та знайомих. Діти плакали, собаку захитувало, ми спали в потягах на підлозі — без підстилок, без туалетів. Я збирала останні сили, тягнула на додачу дві величезні валізи, в яких намагалася евакуювати все своє попереднє життя. Я почувалася великим вішаком».
Під час поїздки траплялося багато неприємних пригод: відміняли потяги, мінували вокзали, доводилося робити незаплановані пересадки. Інколи жінки втрачали віру, що взагалі доїдуть до Нідерландів, але зрештою в Роттердамі вдалося перепочити. Компанія заночувала в знайомої жінки, а ранком вирушила на паром. І треба ж такому статися, що саме цього дня змінилися правила провозу тварин, і біженцям не дозволили провезти домашнього улюбленця без відповідних щеплень. Жінок не впустили на паром.
Від випадкової перехожої, яка зупинилася, побачивши як українки ридають, вони дізналися про Червоний Хрест, зайшли туди поїсти та залишилися на три дні. Жінки вже думали повертатися, але їхні британські друзі допомогли зі щепленням собаці та погодилися приїхати до Франції, в Кале, щоб забрати всіх великою машиною.
Вночі Ольга вибудувала новий маршрут з безкоштовними квитками Нідерланди — Бельгія, Бельгія — Франція, і там, де могла, замовила квитки онлайн. Проте з Роттердаму безкоштовний квиток можна було придбати тільки в касі. А касирка повідомила, що ані безкоштовних, ані дешевих квитків немає, в наявності лише перший клас. На який у жінок, звісно, бракувало грошей.
«Ми розмістилися на лавці біля кас, і нас знову прогнали, — згадує Ольга. — Сказали, що ми заважаємо працювати, після чого рівень мого відчаю досягнув максимуму».
І тут жінок знову врятувала випадкова перехожа, яка не пройшла повз українок у відчаї. Вона запропонувала разом з Ольгою підійти до каси, а там... вже змінилася касирка, нова виявилася люб’язнішою за попередню та виписала українцям безкоштовні квитки.
«Майже п'ять місяців, поки діяла тимчасова віза, ми жили в Великобританії, — згадує про своє біженське життя Ольга. — Я трохи заспокоїлась, але дочка пішла до школи, і в неї почалися панічні атаки. Виявилось, її кураторкою стала… вчителька з Росії».
Родина повернулася до України, але там саме посилилися ракетні атаки, почалися «блекаути». У будинку не було води, тепла, світла, в школу дочка не ходила, боялася й плакала. Ольга ризикнула вдруге пошукати спокою за кордоном, але тепер вже не так далеко — у Кракові.
«Польща нагадує нашу країну, — каже Ольга. — Зрештою, ми заспокоїлися. Стали відвідувати заходи різних фундацій, аби якось влитися у нове життя. Малювали, ліпили з глини, варили вареники, ходили на адаптаційні зустрічі, тренінги, познайомилися з новими цікавими людьми».
А ще Ольга закінчила курси польської мови для вчителів, пройшла навчання на Coursera, а після успішного його завершення встигла попрацювати ментором-експертом з Digital Marketing в колективі фундації «Мамо, працюй». Робота полягала в тому, щоб допомогти українським жінкам опанувати нові професії, вдосконалити свої знання. Це був досвід, який повернув Ользі впевненість та надав мотивацію та натхнення йти вперед і не здаватись.
«З одного боку фізична робота — це дуже важко, а з іншого — вона відволікає від важких думок»
Оксана Тарнавська з Ковеля кілька місяців великої війни провела в Україні. Волонтерила, плела маскувальні сітки, допомагала внутрішнім переселенцям. А далі усвідомила, що її шестикласниця-дочка та восьмикласник-син потребують повноцінної освіти, адже навчання онлайн не дає відповідних знань. І вирішила їхати до Польщі.
Ще в Україні вона почала вчити польську мову, переглядаючи відео уроки в ютубі, а також шукати роботу в Польщі. На батьківщині Оксана все життя працювала в офісі, але тепер на час забула про амбіції.
«Першою моєю роботою в Польщі став склад мережі «Єврокеш», — згадує Оксана. — Це важка фізична праця. Ящик м'яса важить в середньому 38-55 кг, а в одному замовленні, яке треба відвантажити, таких ящиків може бути понад 20. З моїм зростом 158 см і вагою 55 кг мені казали, що я просто не витримаю таке навантаження. Але на той час це був єдиний варіант роботи без досвіду, тож я погодилася. Мені допомогли зробити документи, надали житло, і ми переїхали».
На цій роботі Оксана пропрацювала три місяці, потім знайшла іншу — в магазині брендового одягу для середнього класу. Але коли на фірмі впав рівень продажів, і компанія почала масово скорочувати працівників, під скорочення попала і Оксана, яка в цей момент саме захворіла на грип. Це було дуже неприємно, але заради своїх дітей жінка взяла себе і руки та швидко поновила пошуки роботи.
«Ще хворою я почала шукати, — каже Оксана. — І незабаром зі мною зв’язалася агенція та запропонувала роботу в друкарні, де я працюю вже дев'ять місяців».
Жінка не мала досвіду роботи з друкарською машиною, але її всьому навчили. Останні кілька місяців Оксана працює на «умові о праці», що дозволяє впевнено дивитися в майбутнє, адже цей договір передбачає оплачувану відпустку та лікарняний, що для мами двох дітей дуже важливо.
Фізична робота не лякає Оксану, навіть відволікає від важких думок. І все ж про всяк випадок вона опановує всі можливі курси, які безкоштовно пропонують жінкам з України фундації та гуманітарні проєкти. Оксана закінчила курси Business intelligence від проєкту Future Collars, п’ять курсів з цифрового маркетингу та ще три з IT-підтримки від Google і Coursera. Після чого в фундації «Мамо, працюй» їй допомогли створити нове резюме.
Декілька порад для ефективної інтеграції
Кажуть, щоб змінити своє життя, треба вийти з «теплої ванни» та зони комфорту. Нашим героїням, як і більшості українок, довелося вийти з цієї зони не за власною волею. Їх вигнала війна. Разом з тим життєві труднощі підштовхнули цих жінок знайти нові можливості в житті та кар’єрі.
Героїням цього матеріалу для досягнення мети доводилося робити спробу за спробою. Навіть у моменти відчаю вони не дозволили собі опустити руки. Їхній досвід показує, що є поради, які працюють. А саме:
1. Заведіть собі друзів «по нещастю» і долайте разом всі труднощі. Ви не відчуватимете себе такою самотньою, якщо поряд будуть люди зі схожим досвідом. Запишіться разом до поліцеальної школи, ходіть вдвох на курси польської, а потім «тренуйте» одна одну, така підтримка обов’язково покращить ваш емоційний стан, а успіхи тих, хто поряд, будуть надихати до дій і звершень.
2. Припиніть себе жаліти, почніть любити. Манікюр, улюблений парфум, червона помада? Якщо все це робить вас щасливою, то це необхідність, а не примха. Не позбавляйте себе дрібних радощів, навіть якщо вони здаються дорогими. Хоча б час від часу робіть собі подарунки.
3. Станьте частиною «мамської діаспори». Це актуальні новини, корисні знайомства, розрада та взаємодопомога. Все це можна отримати в колі таких самих матусь як ви, а нашій героїні Анастасії це ще й допомогло знайти роботу. Якщо ви інтроверт, почніть з відповідних груп у фейсбуці: «Українці в Кракові», «Наші у Вроцлаві».
4. Відвідуйте інтеграційні центри. Професійні курси, психологічна підтримка, юридична допомога, арт- терапія, зустрічі за інтересами тощо. Вони не лише допомагають в складних життєвих ситуаціях, а й є чудовим місцем, де можна знайти друзів.
5. Займайтеся волонтерством. Поряд з інтеграційними центрами є багато волонтерських спільнот, де українські жінки плетуть маскувальні сітки, роблять окопні свічки, ліплять вареники для благодійних фестивалів тощо. Відчуття того, що ви вносите важливий вклад або служите спільній справі, наповнює сенсом і мотивує.
6. Займайтеся танцями, йогою, спортом, мистецтвом. Наша героїня Ольга вже майже рік ходить до спортзали й розповідає, що фізичні навантаження дають їй сили й енергію.
7. Мотивуйте себе. Розробіть конкретний план, як ви збираєтеся досягти своїх цілей. Наприклад, польську мову я вивчу, якщо щодня буду займатися щонайменше 15 хвилин на день. Наша героїня Ганна радить ставити перед собою таку ціль, яка змусить вас вискочити з ліжка з думкою про неї.
«Діти плакали, собаку захитувало, ми спали в потягах на підлозі. Я збирала останні сили»... Які перешкоди долають українки на шляху до спокійного життя в іншій країні?
Зверніться до редакторів
Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.