Євген Магда
Євген Магда — український політолог, історик, журналіст, директор Інституту світової політики. Автор книг «Гібридна війна. Вижити і перемогти» та «Гібридна агресія Росії: уроки для Європи». Увійшов до десятки кращих політичних експертів й аналітиків України в рейтингу видання «Коментарі» 2020 року. Син, брат, чоловік, батько. Тримає руку на пульсі подій в Україні та її сусідів понад 20 років.
Публікації
Досвід та витримка
Варто відзначити, що сам Туск запевнив, що не балотуватиметься у президенти Польщі. У 2005 році він брав участь у виборах глави держави, проте програв Леху Качинському у другому турі. Інші етапи політичної кар’єри уродженця Гданська, яка триває вже понад 30 років, були більш успішними: депутат Сейму та сенатор, прем’єр Польщі, голова Європейської Ради. Торік восени коаліція, основою якою стала «Громадянська коаліція», перемогла на парламентських виборах, поклавши край восьмирічному домінуванню у Польщі «Права і справедливості».
Дональд Туск не лише заявив, що не балотуватиметься в президенти, але і висловив надію на висування спільного кандидата від чотирьох політичних сил, які створили правлячу коаліцію
Щоправда, ця надія виглядає гарною міною за поганої гри, адже переможців ПіС минулого року об’єднало насамперед прагнення усунути від влади соратників Качинського. Уявити собі єдиного кандидата від коаліційної четвірки доволі складно. Натомість про наміри балотуватися на президентську посаду вже заявив представник «Конфедерації» Славомір Менцен, який відзначається різкими заявами.
Найбільш вірогідним кандидатом у президенти від «Громадянської коаліції» вважають президента (мера) Варшави Рафала Тшасковського. Він не лише має в активі класичний для польського політика послужний список — депутат Сейму та Європарламенту, міністр — але і стабільно користується підтримкою варшав’яків та варшав’янок. На минулих президентських виборах, які пройшли у 2020 році у розпал пандемії COVID-19 та відзначилися високою явкою виборців, Тшасковський дав бій чинному президентові Анджею Дуді, набравши майже 49% голосів у другому турі волевиявлення.
Туска називають фахівцем з формування союзів та альянсів, тому шанси на розширення бази підтримки Тшасковського є. Проте цілком зрозуміло, що керувати переможцем президентських виборів буде непросто. У Польщі звикли іронізувати на цю тему у контексті відносин Анджея Дуди та Ярослава Качинського. До речі, у Дуди та Туска відносини затяжної політичної конкуренції, яка часто спалахує особистою неприязню. Однак це не завадило їм у березні 2024 року відвідати США для обговорення посилення обороноздатності Польщі.
Зустріч у Білому домі з Джозефом Байденом польське інформаційне агентство РАР назвало історичною
Аудит попередників
Проте порозуміння між Туском та Дудою — швидше виключення, ніж правило. Польсько-польська політична війна точиться не перший рік, і зміна ролей «Громадянської коаліції» та «Права і справедливості» лише підтвердила домінування у ній принципу «Друзям — все, ворогам — закон». Протягом неповного року перебування при владі команда Дональда Туска провела серйозну ревізію дій попередників. Чого вартує, до прикладу, затримання у президентському палаці (щоправда, за відсутності там господаря) ексміністра внутрішніх справ Маріуша Камінського та його заступника Мацея Вонсіка. Намагання польської Феміди покарати обох чиновників за минулі зловживання на чолі Центрального антикорупційного бюро триває вже кілька років.
Показовою виглядає і ситуація в сфері оборони. Якщо у 2020 році Польща подолала бар’єр у 2% ВВП на потреби оборони, то у бюджеті на 2025 рік передбачено 5% ВВП, що є рекордом серед країн НАТО
Уряд Моравецького закупив значну партію важкого озброєння у Південній Кореї (вона виробляється там за стандартами НАТО), скориставшись тамтешніми кредитними коштами. Ефективність їхнього використання через проблеми з темпами постачання техніки залишається під питанням. Зрозуміло, що команда Туска використовує ситуацію для критики попередників, зокрема, ексміністра оборони, а нині депутата Сейму від ПіС Маріуша Блащака. Вибір невипадковий: Блащак у вересні 2023 року публічно звинуватив Туска у капітулянтських настроях під час його прем’єрства, за що вже влітку 2024 року його дії перевіряла служба військової контррозвідки. Проте міністром оборони є Владислав Косиняк-Камиш, представник партії PSL, в якого присутні політичні амбіції, спроможні проявитися під час президентської кампанії.
Принагідно нагадаю, що міністр закордонних справ Польщі Радослав Сікорський вирішив провести масштабні заміни послів Польщі, що не надто сподобалося Анджею Дуді. Ситуація навколо посла в Україні Ярослава Гузи виглядає показовою. Досвідчений вчений пропрацював у Києві менше року, і в підсумку 1-го вересня його замінив, але у статусі тимчасового повіреного Пйотр Лукасевич. Він не зможе стати повноцінним послом до завершення Дудою президентської каденції.
Ще один очевидний пріоритет команди Туска — реформування суспільного мовлення TVP, яке фінансується державним коштом. Під час правління ПіС новинні випуски TVPinfo могли конкурувати з телепродукцією, виробленою у Росії — настільки отруйними були оцінки опозиційних політиків, зокрема, Дональда Туска. Тому після вступу Туска на посаду прем’єра на державному телебаченні розпочався «бліцкриг Сенкевича» — правнук письменника Генріка Сенкевича Бартоломей з досвідом роботи у спецслужбах почав боротися за свободу слова. Тональність новин на TVP суттєво змінилася, але однією з жертв цієї боротьби став телеканал Belsat, головним редактором якого протягом довгого часу була Агнешка Ромашевська-Гузи — дружина вищезгаданого Ярослава Гузи. Зміни торкнулися і Польського Радіо, куди у 2015 році приходила команда керівників від ПіС, а зараз розпочався процес «вирівнювання стандартів мовлення». Бартоломей Сенкевич, до речі, став першим міністром, який пішов з уряду Туска — його обрано депутатом Європарламенту.
Туск та Україна
Головування в Європейській Раді сформувало непогані відносини Дональда Туска з Петром Порошенком, до якого в ПіС ставляться доволі скептично. Проте на посаді прем’єра Туску довелося контактувати з Володимиром Зеленським. Візит до Києва на початку січня 2024 року не лише був одним з перших закордонних вояжів нового польського прем’єра. Він також був відзначений призначенням парламентарія Павла Коваля уповноваженим польського уряду з питань відновлення України. Перспектива участі у цьому процесі польського бізнесу помітно хвилює його представників.
8 липня Дональд Туск та Володимир Зеленський підписали у Варшаві безпекову угоду, яка є однією з трьох десятків подібних домовленостей. Проте у домовленостях Варшави та Києва є й особливі моменти. Мова не лише про очевидні перспективи військово-технічної взаємодії обох країн. Зокрема, прозвучало припущення про можливість формування у Польщі Українського легіону з числа емігрантів. Щоправда, конкретики у цьому питанні поки немає. Перспектива збиття польською ППО російських ракет та БПЛА викликала дискусію всередині коаліційного уряду: міністр оборони Владислав Косиняк-Камиш зауважив, що для цього потрібним є рішення НАТО, а міністр закордонних справ Радослав Сікорський висловився за активні дії польської ППО.
Саме Косиняк-Камиш у липні доволі несподівано наголосив, що Україна не зможе стати членом ЄС без врегулювання питання Волинської трагедії. Цю заяву було сприйнято як заявку на участь у президентських виборах. Проте після невдалої спроби Дмитра Кулеби перебити розповіддю про операцію «Вісла» запитання про ексгумацію жертв Волині після час кампусу «Польща майбутнього» з аналогічним меседжем виступив і Дональд Туск. Це означає, що тема Волині для польського суспільства має системне значення, і згадувати про неї будуть політики з різних таборів.
І що важливо усвідомити їх українським візаві — немає польських політиків, які будуть діяти в інтересах України проти своїх польських колег
Попри існуючу у Польщі ілюзію, відставку Дмитра Кулеби спричинила не помилка в Ольштині. Його звільнення спричинено прагненням Володимира Зеленського посилити зовнішню політику, насамперед у частині боротьби за отримання зброї. Цілком вірогідно, що МЗС під керівництвом Андрія Сибіги не буде плутатися під ногами Офісу президента, який замкнув на собі ключові зовнішньополітичні питання. Що стосується розмови Сибіги та Сикорського, яка вже відбулася та відбулася польською мовою — це гарний жест, який потребує підкріплення, скажімо, формуванням спільного порядку денного на час головування Польщі у ЄС, яке розпочнеться 1 січня 2025 року.
Секрет його успіху
Певної пікантності ситуації навколо проведення президентських виборів у Польщі додає той факт, що їхній старт проголошує спікер Сейму, сьогодні ним є Шимон Головня, лідер партії «Польща 2050». Він також є потенційним кандидатом у президенти, який поєднує компонент правовірного католика та досвід шоумена. Його прагнення інформаційно загравати з молоддю не залишається непомітним.
Можна прогнозувати, що українське питання під час президентської кампанії у Польщі буде поставати знову і знову. Найбільшою небезпекою для України виглядає перспектива перетворення на цапа-відбувайла для кандидатів у президенти. Куди більше дивідендів зможе отримати кандидат, якийсь зуміє вибудувати стратегічну візію перспектив співпраці з Україною.
Це потрібно з огляду на те, що українці суттєво змінять електоральну картину Польщі на прийдешніх місцевих та парламентських виборах. Той з польських політиків, хто відчує цей запит, зможе розраховувати на відчутні політичні бонуси
Дональд Туск пропонує, як видається, класичну схему перемоги на виборах. Він встиг пообіцяти суттєве покращення фінансового стану місцевої влади (розвиток місцевого самоврядування є візитною карткою Польщі) та проведення зустрічей урядовців з громадянами для звіту про рік роботи. Слідом розпочнеться президентська кампанія, в якій партія влади постарається розвинути досягнуті протягом осені 2023-літа 2024 років успіхи та спробувати витіснити конкурентів з ПіС на маргінес політичного процесу. Це, як видається, головне політичне завдання Туска, заради виконання якого він поступається правом претендувати на статус президента Польщі.
Один з найбільш досвідчених польських політиків — чинний прем’єр країни Дональд Туск — готується до прийдешніх президентських виборів. Вони відбудуться у 2025 році — вірогідно, у першій половині року. У разі перемоги кандидата від «Громадянської коаліції» (політичної сили, яку очолює Туск), вона зможе стати домінуючою у польській політиці
В умовах російсько-української війни складно вимірювати ефективність двосторонніх відносин виключно економічними показниками. Польща надала військово-технічну допомогу Україні у перші, найважчі місяці російського вторгнення, і про це не можна забувати. Проте очікування польського істеблішменту не виправдалися, хоча ідеї конфедерації Польщі та України звучали в діалозі.
У Польщі завершилася тривала виборча кампанія, під час якої парламентські вибори перетекли у вибори до місцевих органів влади, а ті — у голосування на виборах до Європейського Парламенту. Боротьба була запеклою, її відлуння чути навіть сьогодні.
Президентські вибори пройдуть аж наступного року, і є час розпочати процес реанімації двосторонніх відносин, підважених спалахами популізму, провокаціями навколо українського зерна та блокуванням польсько-українського кордону.
Заміна біля стерна державного управління Матеуша Моравецького на Дональда Туска, на жаль, поки не стала потужним імпульсом для потепління польсько-українських відносин. Проте Туск навряд чи стане балотуватися у президенти, і цей факт може стати сприятливим для стабілізації відносин — з огляду на його політичний досвід та вагу в європейській політиці.
8 липня у Варшаві Дональд Туск та Володимир Зеленський підписали безпекову угоду. Це не лише черговий документ з низки спроб України юридично закріпити гарантії безпеки. У ній передбачено можливість військово-технічної співпраці та створення «Українського легіону» з числа громадян України, які перебувають на території Польщі. Функціонування цього підрозділу є поки, швидше, декларацією про наміри. Однак спільне виробництво боєприпасів, дронів, пошук можливостей для реалізації ракетної програми є необхідною запорукою стратегічного партнерства.
У двосторонньому діалозі є чимало складних питань, серед яких Волинська трагедія посідає ключове місце. Цього року вшанування пам’яті її жертв у Польщі минуло без надмірного ентузіазму, але міністр оборони Владислав Косіняк-Камиш заявив, що Україна не стане членом ЄС без вирішення Волинського питання. Хоча очільник польського оборонного відомства часто робить заяви з питань, лише опосередковано дотичних до сфери його професійної компетенції, ігнорувати її не варто. Навпаки — треба відновити дискусію, виходячи з нинішніх реалій.
Кілька років тому було здійснено невдалу спробу створити польсько-українську відзнаку «Праведника Волині», і актуальність її не зникла. І довірчі відносини президентів Анджея Дуди та Володимира Зеленського могли б допомогти політикам стати почесними патронами цієї відзнаки.
Ще один момент: лише проведення ексгумації тіл жертв Волині допоможе встановити масштаб трагедії, мінімізувати спекуляції про кількість її жертв. Щоправда, маємо усвідомлювати політичну чутливість цього питання для офіційного Києва та відповідний емоційний фон у Варшаві.
Озвучена Дональдом Туском 8 липня ініціатива щодо виробництва електроенергії для України коштом польського вугілля могла б стати одним з компонентів двосторонньої співпраці. Втрати у сфері енергетики для України є значною проблемою, і вирішувати їх напередодні опалювального сезону потрібно, використовуючи креативні, несподівані для Росії кроки. І якщо вони допоможуть польським шахтарям, це теж сприятиме покращенню відносин між країнами.
Польща для Кремля є одним з головних об’єктів інформаційно-психологічного тиску, на її території російські спецслужби намагаються здійснити низку «активних заходів» задля дестабілізації ситуації
Блокування польсько-українського кордону проходило під патронатом «Конфедерації» та, зрештою, принесло їй політичні дивіденди на виборах до Європарламенту, тоді як з диверсіями та підпалами на польській території місцеві правоохоронці борються більш успішно. Тамтешні медіа неодноразово повідомляли про затримання українців та білорусів, які шпигували на користь Росії. Проте знайти тих, хто написав під трафарет «Нам потрібні вибори» на стіні Українського дому у Варшаві поліція та спецслужби Польщі поки так і не зуміли.
Низка рішень уряду Туска стимулюватиме відтік українських мігрантів з території Польщі до інших країн ЄС — насамперед до Німеччини. Німецька масштабна економіка може прийняти нових тимчасових переселенців. Проте варварські обстріли українських населених пунктів, навмисне знищення енергетичних об’єктів може вже ближчим часом спричинити нову хвилю міграції, і саме Польща буде головним шлюзом для громадян України.
Тому на порядку денному постають спільна протидія російській пропаганді (мігранти у цьому питанні є дуже чутливою категорією) та захист української ідентичності для українців у Польщі. Вони вже сьогодні фактично відновили етнічний візерунок міжвоєнної Другої Речі Посполитої, розмивши моноетнічний характер, притаманний Польщі після Другої світової війни.
Повертаючись до теми українського зерна, яка стала болісною для двосторонніх відносин, хочу зауважити, що відновлення роботи чорноморських портів суттєво зменшило її вплив на ці відносини. Українське збіжжя знову транспортується до країн Азії та Африки, і польська дипломатія могла б сприяти розширенню ареолу його постачання. Звісно, на вигідних для обох держав умовах.
Польща в цілому могла б стати одним з провайдерів інтересів України в світі, хоча, ніде правди діти, прагнення польського бізнесу отримати преференції у питанні відновлення України поки не знаходять розуміння в Києві.
Зараз в ЄС головує Угорщина, і це півріччя складно буде занести до сприятливого періоду євроінтеграції України. Проте у січні 2025 року головування перейде до Польщі, і сьогодні завданням Києва та Варшави є формування спільного амбітного плану дій
Перенесення кордону ЄС та НАТО далі на схід відповідає національним інтересам Польщі, цим і була обумовлена масштабна підтримка України у її протистоянні з Росією.
Польща й Україна мають 525 кілометрів спільного кордону, на якому сьогодні критично бракує пунктів пропуску (це окрема болісна тема двосторонніх відносин). Проте ми не повинні, перебуваючи на плато спільних інтересів, відмовлятися від пошуку точок дотику і маємо навчитися говорити одне одному не лише правду, але й компліменти.
Минулого року та у першій половині 2024-го польсько-українські відносини стрімко спустилися з вершини порозуміння на плато можливостей. А отже, обом країнам та нашим суспільствам необхідно працювати над тим, щоб співпраця не опинилася в глибокому яру непорозуміння. Яке дорого коштуватиме і Варшаві, і Києву. Маємо облаштовувати плато спільних інтересів
Головною сенсацією 9 червня стало рішення Емманюеля Макрона розпустити парламент й оголосити дочасні вибори до Національних зборів. Французький президент, який кілька останніх тижнів демонстрував підвищену політичну активність, у такий спосіб відреагував на успіх партії Марін Ле Пен — «Національне об’єднання» набрало на виборах до Європарламенту 30% голосів, чим вдвічі перевищило результати промакронівського «Відродження».
Відставка прем’єра Бельгії Александера де Кроо на цьому тлі виглядає не надто резонансно, хоча і є показовою подією. Бельгія завершує головування в ЄС, передаючи повноваження Угорщині, де успіху партії ФІДЕС стала на заваді активність колишнього послідовника, а нині непримиренного критика Віктора Орбана — Петера Мадяра.
Праворадикальна партія «Альтернатива для Німеччини» (AfD) посіла друге місце на виборах у ФРН, обігнавши правлячі партії зі складу «світлофорної» коаліції. Першість за ХДС/ХСС, яка також отримала біля третини голосів виборців. З огляду на фінансову кризу та загрозу рецесії німецької економіки винесення на голосування вотуму недовіри уряду Олафа Шольца в Бундестазі — питання найближчого часу. Проте німецький канцлер і без того займає обережну позицію.
Впевнено виступила у Польщі домінуюча «Громадянська коаліція», за яку проголосували біля 38% виборців. Голоси, віддані за ХДС\ХСС та «Громадянську коаліцію», лягли до скарбнички Європейської Народної партії та дозволили їй зберегти лідерство у Європейському парламенті.
Президентка Європейської Комісії Урсула фон дер Ляєн не лише претендує на збереження президентського портфеля, але й оголосила про намір дати бій радикалам і популістам. Для цього «народникам» (Європейська народна партія — Ред.) доведеться шукати можливості для об’єднання з соціал-демократами S&D і лібералами з Renew Europe.
Разом з тим одна з базових передвиборчих обіцянок ЄНП не буде виконана протягом ближчих п’яти років. Урсула фон дер Ляєн восени 2023 року, виступаючи перед депутатами Європарламенту, наголосила, що ЄС міг би мати у своїх лавах не 27, а понад 30 країн-членів. Проте результати голосування 6-9 червня та настрої у Старому світі не дозволяють розраховувати на втілення цього припущення в життя протягом роботи нового скликання Європарламенту.
До речі, цікавий факт: біля сотні депутатів Європейського парламенту не потрапили автоматично до партійних груп. Тобто вони представляють або нові політичні сили, або такі, що не мають чіткої партійної прописки. На цей резерв голосів, безумовно, претендуватимуть існуючі групи Європейського Парламенту.
Чимало слів сказано про неспроможність праворадикалів та євроскептиків об’єднатися заради формування більшості всередині ЄП. Проте ані арифметично, ані політично вони не мають такої можливості. Цікаво, що рішення Еммануеля Макрона про проведення дочасних парламентських виборів може підважити позиції Урсули фон дер Ляєн: кандидатуру на посаду президента Європейської Комісії мають висувати лідери держав-членів ЄС. Що буде, якщо прем’єром стане представник «Національного об’єднання» Жордан Барделла, який спробує знайти спільну мову з Джорджією Мелоні з «Братів Італії» та іншими правими політиками? Аналогічна ситуація може скластися і з європейськими комісарами, кандидатури яких будуть також представляти країни-члени ЄС.
Формування більшості у Європарламенті та обрання президента Єврокомісії не означатимуть ідеального збереження курсу Європейського Союзу. Формулювання «проукраїнська ЄНП» сьогодні звучить радше як пропагандистський штамп — з огляду на політику уряду Туска, скажімо, під час блокування перевезень на польсько-українському кордоні під патронатом «Конфедерації».
Офіційному Києву взагалі варто уважно придивитися до нових європарламентарів насамперед з прикордонних країн, які невдовзі отримають можливості висловлюватися про перебіг російсько-української війни та внутрішньополітичні процеси в ЄС. Поразка партії Фіцо та зменшення підтримки Орбана не виглядають приводами для ейфорії.
Вибори до Європейського парламенту можуть спричинити подвійний ефект.
Навіть якщо позиції Урсули фон дер Ляєн залишаться стабільними, внутрішня турбулентність у країнах ЄС даватиметься взнаки при ухваленні рішень щодо підтримки України
Росія навряд чи упустить можливість ловити рибку в каламутній воді постійних політичних суперечностей. А невдовзі додасться і фактор Трампа, на перемогу якого восени 2024 року в Старому світі дуже чекають окремі політичні актори.
Вибори до Європейського парламенту начебто не принесли сенсації: Європейська народна партія, яка домінує в Євросоюзі, здобула перше місце й надалі контролюватиме близько чверті мандатів. Нинішня президентка Єврокомісії Урсула фон дер Ляєн обґрунтовано претендує на продовження своїх повноважень. Разом з тим не має залишитися поза увагою поляризація європейського політичного простору
Європейський Парламент обирається раз на 5 років, його прийдешнє скликання складатиметься з 720 делегатів. Цього разу у виборах не братиме участь Велика Британія, адже після Brexit вона перестала бути членом Європейського Союзу. Зауважу, що дух «exit» (виходу) супроводжує процес виборів до Європарламенту. Це добре усвідомлюють в Угорщині та Словаччині, де навчилися шантажувати Брюссель перспективою свого виходу зі складу ЄС. Використають його й євроскептики, які помітно активізувалися у країнах «старої» Європи.
Варто звернути увагу на той факт, що у 5 країнах голосувати на виборах до Європейського Парламенту дозволено з 16 років. У 2024 році цю тенденцію підхоплять деякі федеральні землі Німеччини. Європа старішає, й її політичні представники шукають можливості залучати молодих людей до формування влади.
Проте варто розуміти, що омолодження виборчого процесу спричинить і певну радикалізацію його результатів
Сьогодні в Європейському Парламенті домінує правоцентристська Європейська Народна Партія, вона йде на вибори з очевидним для себе гаслом розширення Європейського Союзу. Відповідні нотки звучать у заявах президентки Європейської Комісії Урсули фон дер Ляєн та інших топів ЄНП. Фон дер Ляєн, до речі, вже заявила, що претендуватиме на збереження своєї посади, проте це буде непросто. Політтехнологічний ефект від натяків на те, що працювати у збільшеній кількості членів — 30 замість 27, як є зараз — може бути слабшим, ніж очікується.
Буде справедливим назвати Європарламент представницьким органом, який відображає політичний ландшафт ЄС, визначає стратегічні напрями розвитку Європейського Союзу й формує його матрицю, затверджує голову Європейської Комісії та може відправити цей уряд ЄС у відставку (поки цього не ставалося, але ситуація може змінитися). Функціонал Європейського Парламенту не передбачає, за великим рахунком, оперативного реагування, проте наближення червневих виборів відіграло свою роль. Чого вартує нещодавнє доволі гучне рішення не затверджувати фінансовий звіт Європейської Ради доти, доки європейські країни не ухвалять рішення про передачу ЗРК Patriot Україні.
Європарламентарії у прагненні зберегти владу мало відрізняються від інших колег, а мозаїчний характер «парасолькових» ідеологічних партій лише посилює політичні спецефекти
Варто звернути увагу, що не лише Урсула фон дер Ляєн уособлює собою потужну політичну силу, жінки-політикині перебувають на перших ролях і в інших політичних силах. Джорджія Мелоні та Марін Ле Пен уособлюють європейських правих, Сара Вагенкнехт — нових лівих. Звісно, це не вичерпний перелік політиків, які перебувають на фініші виборчого марафону, проте факт залишається фактом: в європейської політики часто обличчя сучасної жінки.
На перебіг виборів впливатиме і доля щонайменше одного чоловіка — словацького прем’єра Роберта Фіцо. Після замаху на нього той продовжує перебувати у лікарні, а таймінг виборчого процесу (та й суспільні настрої у Словаччині та її сусідках) дозволяють припустити інтенсивні спекуляції на цьому факті.
Надто «своєчасним» виявився замах на союзника головного європейського політичного хулігана Віктора Орбана
Український фактор впливатиме на вибори до Європейського Парламенту, адже наші співгромадяни, які втекли від війни, присутні не лише в європейських столицях. Вони ще не стали громадянами країн Європейського Союзу, проте чисельність українців на території ЄС та інтенсивність російсько-українського протистояння дозволяють припустити, що це питання доволі швидко набере актуальності.
У нинішніх, 10-х виборах до Європарламенту, персональний вплив українців буде не надто високим, проте за 5 років ситуація суттєво зміниться
Наразі українське питання зіграє роль каталізатору настроїв на виборах до Європейського Парламенту. Якщо ЄНП всіляко наголошує на перспективах європейської інтеграції нашої країни, то позиції правих, євроскептиків та нових лівих будуть іншими. Не лише через брак емпатії до українців, закони політичного жанру передбачають максимальне відокремлення від політичного порядку денного головного конкурента. До речі, європейські експерти припускають, що фракція «Ідентичність та демократія», яка об’єднує праві політичні сили, може стати третьою за чисельністю у прийдешньому скликанні ЄП. Для формування фракції, нагадаю, потрібні не менше 23 європейських парламентаріїв, які представляють чверть країн ЄС.
Поляризація політичних поглядів передбачає і посилення з іншого боку — й німецька політикиня Сара Вагенкнехт готується цим скористатися. Їй стало затісно у національній політиці, і вона має чітко окреслені наміри вийти на загальноконтинентальний рівень. Вона вже зараз пропонує обирати між війною та миром — і цей погано замаскований кремлівський наратив може знайти підтримку серед багатьох виборців.
До речі, про Росію та її втручання у вибори. Схоже, у Кремлі повертаються до «активних заходів» у країнах, які вважають нелояльними, демонструючи тим самим, що сваритися з Путіним не варто. Серія підпалів у Польщі та країнах Балтії повинна не лише дестабілізувати ситуацію, але й посіяти зерна недовіри до пострадянської еміграції — не лише українців, але і росіян та білорусів.
В їхньому середовищі російські спецслужби активно вербують виконавців для провокацій
Проте дії на межі криміналу — лише верхівка айсберга. Поширення дезінформації та розпалювання ксенофобії, можливі кібератаки та кампанії з дискредитації виборів як демократичної процедури стають все більш помітними. У Кремлі добре вивчили демократичні механізми саме для того, щоб шкодити їхній роботі. І вибори, які пройдуть на території всього ЄС, – хороший привід для запуску деструктивної кампанії.
Україна має бути готовою, що списки її друзів та критиків у стінах Європейського Парламенту зазнають певних змін
І якщо на офіційному рівні лінія на підтримку нашої держави у протистоянні з Росією навряд чи зміниться, то на полюсах європейської політики все частіше звучатимуть скептичні, а то й образливі голоси. Це означає, що Україні потрібно більше працювати з європейськими політиками, журналістами, громадськими активістами, ставати більш зрозумілою та передбачуваною.
На початку червня громадяни країн ЄС обиратимуть Європейський Парламент. Цього разу вибори матимуть помітний український акцент, проте далеко не завжди він буде таким, як цього хочеться нам, громадянам України
Так, це суб’єктивний погляд з української дзвіниці. Проте це погляд людини, яка намагається зрозуміти значення польсько-українських відносин для безпеки Балто-Чорноморського регіону та Європи в цілому.
У квітні ми згадуємо Смоленську трагедію — падіння літака Ту-154 на території Росії у 2010 році, в якому перебували президент Польщі Лех Качинський з дружиною та ще дев’ять десятків представників польського істеблішменту. Вони прямували до Катині, щоб вшанувати пам’ять страчених сталінським режимом офіцерів Війська Польського. Загибель президента країни та низки його соратників стала потужним випробуванням для Польщі, проте не менш вагомий наслідок трагедії — безпрецедентна ситуація навколо самого літака, який зазнав катастрофи. Росія досі відмовляється видати Варшаві його залишки, ігноруючи норми міжнародного авіаційного законодавства.
У польському суспільстві суперечки навколо трагедії 2010 року дещо зменшили гостроту, проте не зникли остаточно. Вони і не зникнуть, адже дозволяють привертати до себе увагу. Проте для нинішнього стану відносин між Польщею та Росією важливішу роль відіграють інші чинники.
Наріжні камені загрози
Перш за все, як не парадоксально, це ревниве ставлення Путіна до ролі історії у житті польського суспільства. Російський диктатор ще наприкінці 2019 року назвав посла Польщі у нацистській Німеччині Юзефа Липського «сволотою та антисемітською свинею» та публічно натякав, що провина поляків за Голокост є навіть більшою за нацистську. Подібні маніпуляції для господаря Кремля не є чимось дивним — і вони спираються на складні сторінки історії Польщі.
Однак маємо наголосити: Путін свідомо маніпулює, змішує грішне з праведним
По-друге, Польща доволі послідовно позиціонує себе як головна союзниця США в Європі, причому робила це як за президентства Дональда Трампа (той прилітав до Варшави у 2017 році освятити старт Тримор’я), так і за правління Джозефа Байдена. Останнього у березні 2024 року відвідали президент Польщі Анджей Дуда та прем’єр Дональд Туск, що виглядало тріумфом національних інтересів над персональними амбіціями. Про причини такого візиту у парному форматі — трохи нижче.
По-третє, Польща претендує на лідерство у Балто-Чорноморському регіоні. Можливо, зі зміною владної команди ці амбіції стали артикулюватися менш публічно, проте потенціал країни та фінансові вливання з боку Європейського Союзу підштовхуватимуть Варшаву до більш активних дій. Спокуса завдати показового удару по Польщі є для Кремля очевидною.
По-четверте, з початком широкомасштабного вторгнення Росії в Україну Польща суттєво відкоригувала свою східну політику, перетворившись для України у надійний тил. Обсяги наданої військової техніки та своєчасність її постачання Києву були надзвичайно важливими у перші місяці вторгнення РФ, як і щира адвокація з боку президента Дуди європейської та євроатлантичної інтеграції України. Польща попри подальше розчарування власного істеблішменту в контактах з українською владою зуміла реально допомогти Україні, нагадавши про стратегічне партнерство. Його статус, до речі, формально не змінився, попри кризу з блокуванням перевезень на польсько-українському кордоні та помітне похолодання відносин між Києвом та Варшавою. І після ухвалення Конгресом США рішення про надання Україні військової допомоги транзит територією Польщі має особливе значення.
Заради справедливості зауважимо, що про проблеми з доставкою військових вантажів мова не йшла і раніше
Наголошу: Росія раз по раз випускає по Польщі отруйні пропагандистські стріли, приписуючи їй на вищому рівні прагнення захопити західноукраїнські області як компенсацію за Волинську трагедію. У цьому сенсі слова Радослава Сікорського «Львів — це Україна!», вимовлені українською під час експозе міністра закордонних справ Польщі у Сеймі, стали чіткою асиметричною відповіддю. Проте вони не зняли всіх питань.
Гримаси демократії. Польський варіант
Після парламентських виборів у Польщі атмосфера в країні залишається складною. З одного боку, представники правлячої коаліції прийшли до владних кабінетів з обіцянками посадити своїх попередників. Найгостріше це проявилося у січні 2024 року, коли двох колишніх керівників МВС, Маріуша Камінського та Мацея Вонсіка, звинувачених у перевищенні владних повноважень, затримали просто у президентському палаці. Згодом вони були помилувані Анджеєм Дудою. Нова коаліція також наводить лад у суспільному телевізійному та радіомовленні. Не варто забувати, що «Право і справедливість» отримала першість у парламентських перегонах і сьогодні має у фракції третину голосів депутатів Сейму. Відтак протистояння між соратниками Дональда Туска та Ярослава Качинського нагадує штовханину з перманентними ударами нижче поясу.
Під час парламентської кампанії Військо Польське було частково втягнутим до політичної боротьби. Невипадково начальник Генерального штабу Раймунд Анджейчак подав у відставку за тиждень до голосування на парламентських виборах. Оприлюднення планів захисту Польщі від 2011 року не допомогло міністру оборони Маріушу Блащаку зберегти свою посаду, як і його соратникам з «Права і справедливості» — залишитися біля владного стерна. Закупівлі південнокорейського озброєння, які виглядали обґрунтованими у 2022 році, швидко обросли скандальними деталями, й аналоги американської військової техніки почали нагадувати валізу без ручки.
Візит Дуди та Туска до Вашингтона мав продемонструвати наявність порозуміння у Варшаві та дозволив їм привезти кредит розміром у 2 мільярди доларів для закупівлі ударних американських гелікоптерів
Блокування перевезень на польсько-українському кордоні продемонструвало не лише вплив з боку Росії на відносини між стратегічними союзниками. Ситуація дозволила зробити чіткі висновки: уряд Дональда Туска, попри гучні заяви, не наважився у переддень місцевих виборів активно діяти проти представників «Конфедерації» — попри шкоду, завдану ними двостороннім відносинам.
Пряма загроза
Самопроголошений президент Білорусі Олександр Лукашенко має відомого заручника — члена Союзу поляків Білорусі, журналіста Анджея Почобута, який понад три роки перебуває за гратами. Нещодавно йому дозволили побачення з Анжелікою Борис, яка також була жертвою репресій проти польської меншини Білорусі. Лукашенко протягом останніх років зробив низку суперечливих заяв щодо Польщі та Литви, з якими увійшов у клінч у 2021 році, під час міграційної кризи на території Білорусі. Відданий союзник Путіна тоді зробив максимум, щоб відволікти увагу від військових приготувань Москви до вторгнення в Україну, — і йому це вдалося. Лукашенко то звинувачує Польщу у агресивних намірах, то стверджує, що не має намірів воювати з нею.
Торік відбулася низка вагомих для безпеки регіону подій. 25 березня 2023 року Путін оголосив про розміщення на території Білорусі тактичної ядерної зброї. Лукашенко хіба не танцював публічно від цієї звістки, хоча можливість керувати ядерним арсеналом удвох — небезпечна ілюзія білоруського диктатора. Торік білоруські льотчики пройшли у Росії навчання з поводження з ядерними боєприпасами, а на озброєнні ЗС Білорусі опинився дивізіон ракетних установок «Іскандер», які можуть використовувати ядерні боєголовки. Білорусам, до речі, передали ті самі пускові установки, з яких обстрілювали територію України у 2022 році. Кремль навмисне передав озброєння, з якого вбивали українців.
Замість бліцкригу
Днями виповниться 800 днів початку широкомасштабного вторгнення Росії в Україні. Попри захоплення майже 20% території найбільшої європейської держави Кремль не може похвалитися тим, що перетворив Україну на підконтрольну територію. Тому вірогідним виглядає наступний сценарій.
Інавгурація Путіна традиційно поєднується з святкуванням дня перемоги над нацизмом у Європі (це, зауважу, не заважає росіянам запозичати різноманітні практики гітлерівців, включаючи вбивства полонених та викрадення дітей). Побєдобєсіє цього разу буде підсилюватися терактом у «Крокус Сіті Холі», де вище політичне керівництво Росії проігнорувало заяви ІДІЛ та розгледіло «український слід».
Проте буде помилковим вважати, ніби Росія змінить статус «спеціальної військової операції» на повноцінну війну проти України, адже це буде означати визнання паритету двох найбільших пострадянських республік за нормами міжнародного права. На це Кремль йти напевне не збирається
Куди більш вірогідним видається спроба Кремля дати геополітичного ляпаса одній з країн НАТО. Швидше за все, використовуючи для цього територію Білорусі, адже в такому разі Путін зможе завбачливо сховатися за спиною Лукашенка. Навряд чи мета Росії розв’язати Третю світову війну. Куди більш вірогідним видається показовий прорив периметру кордону та демонстрація готовності застосувати тактичну ядерну зброю. За розрахунками Москви, це спричинить внутрішню кризу Північноатлантичного альянсу та призупинить надання допомоги Україні, що дозволить росіянам прискорити наступ.
Що у цій ситуації робити Польщі? Очевидно, підняти швидко рівень боєготовності Війська Польського буде складно, а перекидати армійські підрозділи ближче до кордону може бути пізно. Тому потрібно забезпечити консолідацію суспільства та політикуму, зрозуміти ступінь загрози та напрацювати механізм отримання допомоги від партнерів.
Передчуття війни — важкий виклик для будь-якого суспільства, однак усвідомлення загрози має допомогти підготуватися до відсічі
Запланована на 7 травня інавгурація Володимира Путіна повинна мобілізувати польське суспільство та політикум. Причина — саме Польща може стати об’єктом військово-політичного ляпасу з боку Кремля
Теракт з нюансами
Ввечері 22 березня у комплексі «Крокус Сіті Холл» пролунали автоматні черги та спалахнула масштабна пожежа. Жертвами нападу групи озброєних осіб стали понад 140 відвідувачів та співробітників цього комплексу. Нападникам вдалося втекти з місця терористичного акту, але вже наступного дня російські силовики прозвітували про затримання у Брянській області білого Renault з чотирма громадянами Таджикистану. За словами Владіміра Путіна, вони намагалися втекти на територію України, проте їхній маршрут та місце затримання не дають можливості підтвердити це припущення.
Терористичний акт стався практично одразу після перепризначення Путіна на посаду президента Росії. Показово, що напередодні дня голосування американські спецслужби попереджали про можливість терористичного акту в Росії, і факт цього попередження в Росії були змушені визнати. Звісно, наголосивши на тому, що воно носило загальний характер та нічим предметно не допомогло. Відповідальність за терористичну атаку взяла на себе організація «Вілайат Хорасан», яку називають філією Ісламської держави в Афганістані. Проте у Росії цьому не повірили.
В будь-якому випадку ситуація виглядає показовою: Путін, який публічно «продає безпеку» громадянам Росії, виявився неспроможним забезпечити її в належних обсягах.
Кривава бійня у «Крокус Сіті Холі» навіть без конспірологічних припущень викликає чимало запитань до російської влади. Щонайменше у тих, хто має хоча б початки критичного мислення.
Кремль (і це надзвичайно показово) відмовився використати принцип «Ворог твого ворога — мій друг». Захід, як відомо, продовжує війну проти ІДІЛ вже протягом тривалого часу, зараз епіцентр протистояння перебуває в районі Червоного моря, де хусіти намагаються зашкодити вільному мореплавству. Теракту в Росії висловили співчуття чимало європейських політиків, так працює західний modus operandi — терористичні акти толерувати не можна, їх жертв вшановують належним чином. Однак скликати позачергове засідання Ради Безпеки ООН Росія не стала, і це виглядає доволі дивно. Натомість РФ показово проігнорувала можливість налагодити діалог з США та ЄС та почала просувати версію про український слід.
І це все про неї. Про Україну
Система російської влади передбачає, що версія, озвучена Путіним, береться на озброєння державними органами РФ практично автоматично. Так і сталося 23 березня, коли володар Кремля заявив, що терористи після бійні у Підмосков’ї рухалися в бік України, де для них «було приготовлене вікно». Це твердження не було підкріплене жодним доказом, який був би публічно оприлюднений. Будь-які свідчення, які були силою вибиті із затриманих підозрюваних (їхній зовнішній вигляд у судовому «акваріумі» був ну дуже показовим), могли задовольнити лише того, хто вважає, що зізнання — цариця доказів. Так було, нагадую, у сталінському СРСР, правонаступницею якого стала путінська Росія. І коли прес-ад’ютант Путіна Пєсков називає Володимира Зеленського «своєрідним євреєм», це лише засвідчує відсутність доказів причетності України до теракту в «Крокус Сіті Холлі».
Невипадково чотирма «вершниками антиукраїнського Апокаліпсису» стали не лише Путін та його прессекретар Пєсков, але також двоє особливо відданих Владіміру Владіміровичу силовиків — секретар Ради безпеки РФ Нікалай Патрушев та директор ФСБ Алєксандр Бортніков. Вони (кожен у різний спосіб) заявили про причетність України до терористичного акту у Підмосков’ї, не надаючи при цьому жодних доказів. Ще один сигнал: Путін згадав про злочини нацистів, наче намагаючись активувати пропагандистські меседжі, раніше засіяні Кремлем у російському інформаційному просторі.
Рефлексіями та страхом
Теракт у «Крокус Сіті Холлі» не став для Росії приголомшуючою несподіванкою, Кремль демонструє власні можливості впливати на світовий порядок денний. Путін використовує у власних цілях шок від розмірів теракту в Підмосков’ї та намагається сформувати власний підхід до ситуації. Звинувачення Україні у підтримці тероризму, підтримані заочним взяттям під варту голови СБУ Василя Малюка та обіцянкою вбити керівника ГУР Кирила Буданова, мають на меті послаблення підтримки нашої держави Заходом. У Кремлі розраховують не стільки на політичне керівництво країн НАТО та ЄС (воно поінформоване про справжніх замовників теракту), як на обивательську думку в Європейському Союзі. Тамтешні політики сильно залежні від громадської думки, і в Кремлі про це добре знають.
Зусилля з публічної «тероризації» України Москва розпочала ще восени 2022 року, коли російські лідери заявили про підготовку Києвом «брудної бомби». Це — потужний боєприпас, вибух якого має супроводжуватися фізичним поширенням радіоактивних часток. Подібні боєприпаси традиційно намагалися набути терористи з ІДІЛ та їхні ідеологічні союзники. Березень 2023 року подарував нагоду запустити їх знову, і це дозволяє припустити причетність Кремля до теракту.
Надумані звинувачення на адресу України варто розглядати в контексті спільних дій з посиленням ракетних обстрілів, інтенсифікацією фейків та дезінформації на адресу України, стратами українських полонених, які помітно почастішали останнім часом. Кремль намагається дестабілізувати Україну зсередини, щоб послабити її позиції на міжнародній арені. Відповідати на цей тиск можна виключно асиметрично, залучаючи партнерів з мусульманського світу та нагадуючи світовій спільноті про численні акти державного тероризму у виконанні Росії. Путін намагається взяти інформаційним тиском. Ми повинні відповісти креативно та з впевненістю у власній правоті.
Терористичний акт, який стався у підмосковному «Крокус Сіті Холі», Кремль намагається використати у власних інтересах. Путін та його оточення діють з особливим цинізмом, з розмахом, намагаючись розвернути ситуацію у власних інтересах
Загальний настрій Заходу щодо подій, що у Росії назвали «президентськими виборами», висловив голова Європейської Ради Шарль Мішель. Він завчасно привітав Путіна з перемогою на виборах, в яких не було вибору і конкуренції. Так і є — інші кандидати в бюлетені з прізвищами Даванков, Слуцький та Харитонов (усі троє — лідери політичних партій, представлених у Держдумі, де панує «Єдина Росія»), не змогли викликати ентузіазм у виборців. На це, власне, і був розрахунок.
Кремлівська команда підготувалася до проведення виборів з потужним символізмом. Рівно десять років тому, 17 березня 2014 року, у захопленому росіянами Криму відбувся «референдум» щодо приєднання до РФ. Плюс православні християни цього дня відзначають Прощену неділю. Стало більш зрозумілим прагнення російських генералів за будь-яку ціну захопити Авдіївку напередодні «виборів»: навіть там проводили «голосування». І тільки Міжнародний кримінальний суд не підтримав «тренд 17 березня»: минулоріч у цей день його судді виписали ордер на арешт Путіна, створивши прецедент міжнародного кримінального переслідування лідера ядерної держави.
Поза всяким сумнівом, Путін отримає за підсумками імітації волевиявлення рекордний відсоток підтримки, який перевищить (правда, тільки за офіційними даними Центрвиборчкома РФ) 80 відсотків. Як інакше, адже дострокове голосування ще у суботу, 16-го березня, перетнуло 50-відсоткову позначку.
Дострокове голосування — вірна ознака фальсифікацій, адже перевірити, хто і як голосував і чи голосував взагалі, неможливо
Кремлівська команда не шукає для себе оригінальних рішень, вона просто «відкорегувала» Конституцію та створила умови для швидкого подолання Путіним сталінського рекорду перебування біля стерна управління країною. Тепер новий орієнтир — 2030 рік, і не виключено, що на черзі — коронація Путіна. Або його беатифікація (зарахування праведника до лику блаженних — Ред.).
Путін активно грає роль «збирача російських земель», а його підручні вмонтували окуповані українські території у процес імітації народного волевиявлення. На 20% окупованої української території вони отримали чимало «мертвих душ» з наперед визначеним результатом та стройовий огляд колаборантів різного рівня — від гауляйтерів до поліцейських, які перейшли на службу окупантам. Рейд російських добровольців до Бєлгородської та Курської областей продемонстрував, що не все так добре у кремлівській системі влади, проте радикально вплинути на результати процесу голосування не зміг (хіба що російському диктатору довелося щось промимрити про атаку на Росію).
Смерть Алєксєя Навального під час виборчої кампанії не змусила Путіна висловити співчуття з цього приводу або хоча б якось змінити логіку власних дій. Президентське послання господар Кремля виголосив, практично стоячи на труні з тілом свого головного політичного опонента. Публічна поява «загонів Навального» з яскраво вираженим терористичним акцентом в останній тиждень перед голосуванням нагадує провокацію російських спецслужб. Акція російської опозиції «Полдень против Путина», яка мала продемонструвати незгоду з кремлівськими методами, навряд чи запам’яталася пересічним росіянам. Власне, як і спроби залити зеленкою бюлетені в окремих урнах на низці дільниць для голосування.
Під час агітаційної кампанії Путін поставав у щонайменше трьох іпостасях: воєнного вождя, головного супротивника Заходу та власника атракціону небаченої щедрості для громадян Росії
У першій іпостасі він відвідував підприємства оборонно-промислового комплексу, здійснив політ на стратегічному бомбардувальнику, проте так і не наважився показатися на окупованих територіях України. У другій іпостасі він поєднував брутальні вирази на адресу Заходу з демонстрацією готовності домовлятися — звісно, з беззаперечним урахуванням інтересів Росії. У внутрішній політиці Росії все частіше проявляються елементи тоталітарної держави, які нагадують, що СРСР, правонаступницею якого називає себе РФ, Другу світову розпочинав як союзник нацистської Німеччини.
Троє журналістів отримали можливість поговорити з Путіним під час кампанії. Такер Карлсон із США та кремлівські пропандисти Зарубін та Кісельов. Якщо візит заокеанського гостя змусив кремлівських наголошувати на кількості переглядів, то спілкування з приписаними до Кремля пропагандистами стало прикладом розжовування меседж-боксу.
На сьогодні є дві інтриги: короткотермінова та середньотермінова. Короткотермінова — чи визнає Захід обрання Путіна президентом в умовах проведення виборів на окупованих територіях України? Нагадаю, що РФ окупувала біля 20% української території, що за площею є найбільшою незаконно окупованою територією в світі після Другої світової війни. Очевидний виклик для Еммануеля Макрона та інших західних лідерів.
Середньотермінова — спроба Росії завдати удару по одній з країн НАТО, перевіривши дієвість 5 статті Вашингтонського договору на фоні святкування 75-ї річниці Альянсу та прийдешніх виборів у США та Великій Британії. Західні аналітики вважають цей сценарій ймовірним, проте не цьогоріч. І в цьому головна помилка Заходу: там досі думають, що Путіну важливий імідж передбачуваного партнера, а не імперська велич. На жаль, вони помиляються.
Процес перепризначення господаря Кремля на п’ятий термін перебування при владі завершився без жодних сюрпризів. Владімір Путін «отримав» очікувану рекордну підтримку громадян РФ, а тарганячі перегони інших кандидатів не зацікавили, здається, навіть їх самих. Головне для України — те, що імітація російських президентських виборів проходила і на окупованій території нашої держави
Поради не-агронома
Для розуміння ситуації у польсько-українських відносинах дозволю собі кілька спостережень людини, небайдужої протягом останніх двох років:
- Польща надзвичайно жваво включилася у підтримку України після широкомасштабного вторгнення Росії;
- У Варшаві добре розуміли, яку загрозу несуть російські солдати, тому допомога була щирою для громадян України та масштабною для Української держави;
- Офіційна Варшава може відчувати певне розчарування через власні невтілені мрії про більшу вдячність офіційного Києва, і тут мова йде швидше про психологію, ніж про міжнародні відносини;
- Польському істеблішменту не подобаються припущення про те, що на кордоні з Україною протягом вже кількох місяців здійснюється російська інформаційно-психологічна операція, проте таймінг дій Рафала Меклера та його поплічників, меседжі, які вони озвучують, значне пожвавлення тролів у соціальних мережах обох країн дозволяють припустити активне втручання Кремля;
- Логіка Путіна зрозуміла: руйнуючи постачання через Польщу, він завдає потужного удару по постачанню ЗСУ та одночасно по внутрішній стійкості українського суспільства, Україну наче беруть в уявні лещата, вправно спекулюючи на підсвідомому та історичній пам’яті;
- Розхитування польсько-українських відносин підриває і позиції Варшави в Європейському Союзі, додає аргументів її критикам;
- Всерйоз розраховувати на активні дії польського уряду та правоохоронців протягом семи наступних тижнів — до проведення місцевих виборів у Польщі 7 квітня — не варто;
- Проте шукати шляхи порозуміння, діючи у нестандартний спосіб, необхідно.
Відтак пропоную 10 «зерен» для отримання урожаю польсько-українських відносин нової якості:
Зерно пізнання. Ми живемо у міфі про значні знання поляків про українців, а українців про поляків. Маю визнати, що у Польщі про Україну знають більше, проте далеко не все, наші, українські знання про сусідів, з якими маємо 525 кілометрів спільного кордону, часто спорадичні та уривчасті. Говорити, створювати спільні інформаційні та освітні проєкти, видавати книжки та знімати фільми конче необхідно. Бажаючих працювати в цьому напрямі чимало.
Зерно оригінальності. Часто кажуть, що законодавства Польщі та України схожі між собою, в обох країнах повноваження президента не вражають своїми масштабами. Звісно, згідно з Конституцією. Проте у Польщі Анджей Дуда не може зателефонувати Дональду Туску з вимогою навести порядок на кордоні, і відповідне доручення Володимира Зеленського Денису Шмигалю у телезверненні минулого тижня у Варшаві викликало хіба що посмішку. Але розповісти про особливості сільського господарства, його структуру в обох країнах сьогодні б точно не було зайвим.
Зерно кооперації. У нашому спільному мілітарному активі — не лише ПолЛитУкрБриг імені Костянтина Острозького, але і можливості ефективної взаємодії між Польщею та Україною у сфері військово-технічної співпраці. Пошук можливостей для спільної ракетної програми, кооперація у виробництві бронетехніки, транзит досвіду застосування дронів — все це буде користуватися підвищеним попитом щонайменше протягом прийдешнього десятиліття. І якщо в Україні телемарафон «Єдині новини» розкаже про використання польських гаубиць «Краб», це точно не погіршить двосторонні відносини.
Спеціальне зерно. Цей крок сьогодні виглядає неочевидним, проте варто нагадати, що польські та українські спецслужби мали досвід нейтралізації «фалангістів», які здійснили у лютому 2018 року підпал будівлі Товариства угорської культури Закарпаття. Зрозуміло, що безпосередньо тиснути на Рафала Меклера польські правоохоронці ближчим часом не стануть, проте ця перспектива повинна бути для нього та його поплічників очевидною своєю невідворотністю.
Зерно доброї волі. Поляки гостинно прийняли багатьох українців, які сьогодні стали найбільш численною національною меншиною Польщі, фактично повернувши присутність на польській землі до показників міжвоєнної Речі Посполитої. Польські волонтери активно допомагають Україні, щонайменше двоє з них віддали свої життя в Україні. Є і громадяни Польщі, які загинули зі зброєю в руках, допомагаючи давати відсіч агресії Росії. Про це необхідно активно говорити та згадувати.
Зерно транзиту досвіду. Україна активно запозичує досвід Польщі у сфері муніципального управління та децентралізації влади. І в нинішній ситуації нам потрібно більш активно говорити про те, що реформа місцевого самоуправління, створення сильних громад допомогли дати відсіч російській агресії. І говорити про це напередодні місцевих виборів у Польщі, звертаючи увагу на їх перебіг та особливості.
Зерно антиколоніалізму. Польський та український народи (звісно, що кожен у власний спосіб) повною мірою відчули гіркоту російського імперіалізму. Антиколоніальний характер нинішнього протистояння України та Росії доцільно транслювати на польське суспільство, віддаючи шану тим, хто боровся проти московського царя протягом чорних для поляків та українців часів.
Зерно спільної історії. Маємо усвідомлювати, що у нашій історії є не лише Волинська трагедія, але і чимало славетних сторінок. У нинішньому інформаційному контексті потрібно більш ефективно говорити про «Диво на Віслі» 1920 року, нагадуючи, що в Україні триває страшна війна. Коли поляки та українці діяли разом, вони були націлені на перемогу та захист власних інтересів.
Зерно для глобального Півдня. Однією з можливостей зняти гостроту зернової проблеми у польсько-українських відносинах міг би стати процес спільного просування українського зерна до країн глобального Півдня. Позиції польської дипломатії там об’єктивно сильніші за українські, і ми могли б ефективно взаємодіяти вже сьогодні.
Зерно майбутнього. Поляки та українці зуміли реалізувати гасло «За нашу і вашу свободу», ми живемо в незалежних державах. Тепер маємо взяти на озброєння нове — «За наше і ваше майбутнє», адже взаємодія наших країн є запорукою ефективного розвитку та безпеки Балто-Чорноморського регіону. І відчуття спільної відповідальності навіть у нинішній ситуації буде далеко не зайвим.
Трохи солі. Нам потрібні асиметричні рішення та яскраві кроки вже сьогодні. Зупинити деградацію польсько-українських відносин маємо спільними зусиллями тих, хто розуміє, що без незалежної України у Польщі будуть проблеми. Потрібний своєрідний вау-ефект, який дозволить перебити системну, на жаль, роботу російської пропаганди та агентури впливу у польсько-українських відносинах.
Польсько-українські відносини стрімко погіршуються, заперечувати це немає сенсу. Відтак нам всім потрібна спільна посівна кампанія з виправлення цієї ситуації. Нормальний діалог та взаємодія між Польщею та Україною є не лише однією із запорук нашої перемоги, але основою стабільного розвитку Балто-Чорноморського регіону
Створюючи підстави
Першою критичні стріли по Залужному почала випускати народна депутатка від «Слуги народу», членкиня комітету Верховної Ради з питань національної безпеки, оборони та розвідки Мар’яна Безугла. Її пости у мережі Facebook сьогодні виглядають зразковою кампанією з дискредитації популярного воєначальника. До речі, настільки популярного, що рейтинг Залужного сьогодні вищий за рейтинг Зеленського, і цей факт вочевидь не до вподоби українському президенту. Випади Безуглої не залишилися непоміченими українським суспільством, в якому заговорили про прагнення Зеленського позбавитися Залужного.
Цікаво, що конфліктна ситуація розгорталася на тлі обговорення нового законопроєкту про мобілізацію. Зміна алгоритму поповнення Збройних Сил виглядає конче необхідною для України, однак документ досі не ухвалено. Володимир Зеленський (законодавство визначає, що саме президент своїм указом оголошує мобілізацію) перекладає відповідальність на військових. Залужний разом з начальником Генерального штабу ЗСУ Сергієм Шапталою на грудневому брифінгу продемонстрував, що не виставляє якихось цифр, а готовий воювати з тими, хто перебуває у лавах ЗСУ. Брифінгу військових передувала заява Володимира Зеленського під час прес-конференції: президент запевнив, що не підпише закон, який передбачатиме мобілізацію жінок, та переклав на військових відповідальність за прагнення мобілізувати 450-500 тисяч чоловіків до лав Сил оборони України. Показово, що тезу про мобілізацію жінок просувала вже згадана Мар’яна Безугла. А ще — кремлівська пропаганда.
Конфліктну ситуацію можна було залишити ще у 2023 році, якби Зеленський та Залужний разом вийшли до преси та запевнили, що будуть взаємодіяти до перемоги над Росією. Такий формат дозволив би не лише уникнути політичних спекуляцій, але й дати імпульс мобілізаційним процесам. Однак замість цього у приміщенні, де мав працювати Залужний з помічниками, знайшли «жучка». Безсумнівно, це лише додало напруження двостороннім відносинам.
Є ще один важливий момент: українське законодавство дозволяє президенту звільнити головнокомандувача Збройних Сил за поданням міністра оборони. Джерела у Міністерстві оборони України стверджують, що це подання існує. Поведінка міністра оборони Рустема Умєрова дозволяє припустити цей факт, адже він сприймається як зручний для Володимира Зеленського чиновник.
Прохання без задоволення
Події минулого тижня доводиться реконструювати за повідомленнями інсайдерів та публікаціями західних медіа, для яких конфлікт Зеленського з Залужним швидко став топ-темою. Окремо хочу згадати неприховану радість з приводу можливого звільнення Залужного, яка звучала з Росії. Там добре усвідомлюють, що подібний конфлікт може негативно вплинути на обороноздатність України.
29 січня відбулася зустріч Володимира Зеленського з Валерієм Залужним, під час якої президент запропонував головнокомандувачу ЗСУ написати заяву про звільнення за власним бажанням, на що той відповів відмовою. Факт пропозиції швидко став широко відомим, інформація почала поширюватися у суспільстві, яке відреагувало доволі бурхливо. Звісно — у соціальних мережах, бо масові зібрання під час воєнного стану заборонені. Релевантні соціологічні дані можуть з’явитися хіба що цього тижня, проте всеохоплюючого захвату перспективою відставки Залужного серед українців точно немає.
Дозволю собі важливе пояснення: Залужний, безумовно, не належить до категорії незамінних, проте його важко звинуватити в розбудові персонального образу. Його появи в медіа були та залишаються поодинокими, чого не скажеш, наприклад, про інформаційну активність начальника ГУР Кирила Буданова. Залужний доволі скупий на обіцянки, однак під загрозою відставки вийшов зі статтею на сайті CNN.com, що можна оцінити як наявність комунікаційної команди та значних симпатій за океаном. У статті Залужний розмірковує про перспективи продовження війни, визначаючи пріоритети розвитку Збройних Сил.
Його нечисленним публікаціям — восени 2022 року це була спільна з генералом Михайлом Забродським стаття на сайті інформаційного агентства «Укрінформ», восени 2023 року — здвоєна публікація в The Economist — притаманні реалістичні оцінки та відсутність бажання уникнути відповідальності. Можливо, тому одна з головних претензій до Залужного — захист дисертації на закритій раді (її тема та зміст становлять державну таємницю — Ред.). Проте у Залужного не одна вища освіта, і геть штучним науковцем він не виглядає.
Валерія Залужного можна віднести до категорії генералів, які отримали бойовий досвід під час російсько-української війни. Для них вона точно розпочалася десять років тому, і цей час вони не згаяли даремно, про що свідчить тривалість та запеклість протистояння з Росією, яке спостерігається сьогодні. Популярність Залужного в українському суспільстві не є штучною, вона стала відображенням віри українців у спроможність Збройних Сил дати відсіч агресору.
Так само варто звернути увагу, що страх команди Зеленського перед можливою участю Залужного у виборах є ірраціональним, адже у випадку добровільної відставки воєначальник, якого між іншим називають «Залізний Генерал», може швидко втратити свою популярність.
Тактика проти стратегії
Станом на ранок 5 лютого статус-кво у військово-політичному керівництві України зберігається. Заступниця держсекретаря США Вікторія Нуланд побувала в Києві, де зустрілася з тими, хто міг розповісти з перших уст про цю кризу, після чого з Вашингтону пролунали слова Джейка Саллівана щодо «суверенного права української влади» змінювати керівників Збройних Сил. Втім навряд чи радник президента США з питань національної безпеки може висловити позицію всього заокеанського істеблішменту з цього питання.
Володимир Зеленський в інтерв’ю італійському телеканалу Rai1, яке транслювалося ввечері 4 лютого, підтвердив, що розмірковує над відставкою Залужного. Інтерв’ю передувало засідання Ставки Верховного Головнокомандувача, яке обійшлося без гучних кадрових рішень. В італійському ефіріі Президент України висловився абстрактно, що зацікавлений у масштабних перетвореннях, які можуть торкнутися (вірогідно) уряду та силових структур. Уявити собі відставки топ-менеджерів Офісу президента більшість аналітиків відмовляються. Сам Зеленський побував у розташуваннях українських військових у Запорізькій області, наче демонструючи готовність виконувати функції Верховного Головнокомандувача в польових умовах.
Проте стає очевидною можлива дата відставки Валерія Залужного. У випадку втрати ЗСУ Авдіївки, запеклі бої за яку тривали роками, це може стати формальним приводом для його звільнення. Якщо це зійдеться з розглядом у Верховній Раді законопроєкту про мобілізацію, інформаційний удар по Залужному буде потужним. Проте пауза у його військовій кар’єрі може означати імпульс розвитку політичного впливу.
На минулому тижні напруга між командою Володимира Зеленського та Валерія Залужного досягла піку. Президент України та його оточення намагаються звільнити головнокомандувача Збройних Сил України, проте поки що не досягли успіху. Криза у взаєминах між політичним та військовим керівництвом України негативно впливає на ситуацію в суспільстві та може позначитися на наших відносинах із західними партнерами
Своєчасне запізнення
Про масштабну фінансову підтримку України у Брюсселі почали говорити ще минулого року. За логікою речей, це рішення мало бути ухвалене одночасно з наданням зеленого світла на початок переговорів України та Молдови про вступ до ЄС. Проте цього не сталося. На заваді став Віктор Орбан, прем’єр-міністр Угорщини, яким, схоже, керують не лише власне самолюбство, а й політичний розрахунок. Переговори тривали понад місяць, і у перший день лютого програма Ukraine Facility була врешті схвалена. На перший погляд, сума у 50 мільярдів євро — здається настільки великою, що голова йде обертом. Проте на тлі протестів фермерів, буркотіння Орбана та ниття євроскептиків за чотири місяці до виборів до Європарламенту, Україні варто проявити стриманість.
50 мільярдів євро, які виділятимуться протягом 4 років (тобто трохи більше 1 мільярда євро на місяць), будуть спрямовані на латання дірок у державному бюджеті та інвестиції у пріоритетних секторах економіки. Астрономічна на перший погляд сума на практиці навряд чи зможе вирішити наявні економічні проблеми України, хоч і зовсім не є зайвою. Це — потужний сигнал, який вказує на те, що Україну не залишать одну зі своїми проблемами. Разом з тим — збільшувати асигнування на військову допомогу Україні Єврокомісія відмовилася.
Європейський Союз дійсно вчинив як стратегічний партнер, який почав допомагати Україні дуже активно одразу після початку російського повномасштабного вторгнення. Виділення 50 мільярдів євро — очевидне продовження цього курсу. Ця сума складається на 2/3 з позики на пільгових умовах та на 1/3 — з безповоротної допомоги. Українській владі, зі свого боку, потрібно представити Європейській Комісії план реформування, забезпечити багатопартійний парламентаризм, верховенство права та захист національних меншин.
І тут на арену виходить Віктор Орбан.
Чому Орбан дав задню?
Варто нагадати, що перспектива розширення Європейського Союзу до понад 30 країн в його складі є однією з програмних цілей Європейської народної партії (ЄНП) — політичної сили, яка наразі домінує у ЄС. З такою ціллю вона йде на вибори до Європарламенту, які відбудуться на початку червня 2024 року. Вже сьогодні зрозуміло, що виборча кампанія не стане для ЄНП легкою прогулянкою, а українське питання звучатиме у передвиборчих баталіях Старого Світу доволі активно.
Спільники Орбана з партії Fidesz ще у 2021 році вийшли з фракції ЄНП у Європарламенті, проте не поспішають приєднуватися до політичної групи «Європейських консерваторів та реформістів». Питання, схоже, не стільки у політичній доцільності, скільки у прагненні угорського прем’єра продовжити маневрування у пошуках найбільш вигідної для себе позиції.
На інтенсивній критиці питань стосовно України Віктор Орбан суттєво підвищив власну впізнаваність у Європі, і, ймовірно, намагатиметься використати її на загальноконтинентальному рівні. Повернення Fidesz під крило ЄНП виглядає малоймовірним, а от пошук нових партнерів — цілком можливим. Нагадаю, у січні голова Європейської Ради Шарль Мішель заявляв про свій намір залишити посаду, аби мати можливість взяти участь у виборах до Європарламенту. Цим він спровокував припущення, що, згідно з процедурою, у такому випадку його крісло може зайняти Віктор Орбан, на час головування Угорщини у ЄС у другій половині 2024 року.
З цим, до речі, можна пов’язати і гнучкість Віктора Орбана, яку ми спостерігаємо протягом останніх тижнів. Угорський прем’єр не надто поступився своїми позиціями у питанні надання Україні фінансової допомоги. Про те, що до України «не підуть угорські гроші» досвідчений політик вже гучно повідомляв своїм землякам. Менш гучно про це заявляє сьогодні, проте не менш наполегливо він вже ближчим часом вимагатиме збільшення асигнувань ЄС на допомогу Угорщині та її економіці. У крайньому разі — розмороження 20 мільярдів євро на додачу до 10 мільярдів вже розморожених у період політичних торгів за Ukraine Facility. Компанію Орбану з великою долею вірогідності складе словацький колега Роберт Фіцо, якого до того ж підштовхують масові протести у Словаччині.
Думаю, міністр закордонних справ Угорщини Петер Сіярто, який 29 січня зустрічався в Ужгороді з Андрієм Єрмаком та Дмитром Кулебою, далекоглядно зробив щонайменше одну заяву, а саме: про прагнення Будапешта повернути права угорської меншини, які існували в Україні до 2015 року. Дотримання прав національних меншин — серед умов надання Україні фінансової допомоги з боку ЄС, і цю карту Віктор Орбан обов’язково розігруватиме у власних інтересах.
Зберігати холодну голову
У ситуації, яка склалася, для України дуже важливо не допустити «запаморочення від успіхів». Питання не лише в тому, що надання фінансової підтримки обумовлене необхідністю здійснення перетворень, які6 в свою чергу, — потребують політичної волі та стратегічного бачення від керівництва України. Російсько-українська війна має стати каталізатором серйозних змін у системі державного управління в Україні, а європейська допомога — це лише інструмент, а не «фетиш». Її значення може зрости завдяки внутрішнім перетворенням та реальній боротьбі проти корупції.
На жаль, в останньому кварталі 2023 року українські відносини з сусідніми країнами — Вишеградською четвіркою — суттєво погіршились. Питання не лише у зміні влади у Польщі та Словаччині, а й у прагненні тамтешніх урядів більш прагматично захищати національні інтереси. Відтак емоційні аргументи офіційного Києва сприймаються з меншим, ніж раніше, ентузіазмом. Це засвідчив не лише вкрай короткотривалий візит Роберта Фіцо до Ужгорода, але й приїзд Дональда Туска до Києва. Досвідчений польський прем’єр щедро продемонстрував готовність глобально підтримувати Україну, однак не конкретизував шляхи вирішення проблемних питань у польсько-українських відносинах. Та й Фіцо не отримав бажаного у питанні щодо збереження транзиту українською територією російського газу до Словаччини після 2024.
Ukraine Facility — не панацея, а допомога, призначена для вирішення нагальних економічних проблем. Ця програма має стати символом не лише прагнення ЄС допомогти реалізуватись найбільшій країні континенту. Але також й символом спроможності України кардинально та ефективно змінюватися в умовах екзистенційної війни з Росією.
Це виклик, який потрібно усвідомити вже зараз.
1 лютого 2024 року Європейська Комісія ухвалила рішення про надання Україні допомоги у розмірі 50 мільярдів євро терміном на 4 роки. Це продемонструвало зацікавленість Європейського Союзу в Україні, надало додаткові інструменти фінансування, проте не вирішило «малою кров’ю, єдиним ударом» всіх проблем української економіки. Власне, такої мети ЄС й не мав
З вершини відносин на плато проблем
Польща простягнула руку допомоги Україні ще напередодні широкомасштабного російського вторгнення, суттєво розвернувши політику тогочасного уряду в наш бік. Якщо з 2016 по 2021 рік польський прем’єр жодного разу не був у Києві, то в 2022 році тодішній глава уряду Матеуш Моравецький відвідав Україну вже кілька разів, наче надолужуючи згаяний час.
2022 році побував у Києві й Ярослав Качинський — можливо, найбільш впливовий на той момент політик Польщі. Президент Анджей Дуда активно просував інтереси України в ЄС та НАТО, а польська влада не лише надавала Україні військову допомогу, але й забезпечила теплий прийом сотням тисяч українських біженців. Польща перетворилася на хаб для надання військово-технічної допомоги Україні та надійний тил для свого стратегічного партнера.
Проте навіть дуже теплі міждержавні відносини мають властивість завершуватися. Тригером погіршення польсько-українських взаємин стала ситуація навколо українського зерна, яке заполонило польський ринок. Про цю проблему заговорили у квітні 2023 року під час офіційного візиту Володимира Зеленського до Варшави. Заборона на ввезення українського зерна (транзит збіжжя до інших держав дозволяється) підтримали інші країни Центральної Європи.
Цю проблему вправно використав Рафал Меклер — лідер осередку «Конфедерації» у Любліні, який організував блокування пунктів перетину кордону автотранспортом на початку листопада. Фактично блокування автомобільних перевезень не лише завдало шкоди українській та польській економікам, але суттєво погіршило клімат у польсько-українських взаєминах на рівні простих громадян. Українській стороні не вдалося донести значення цієї проблеми до польських візаві, привернувши увагу польських медіа. Голоси польських друзів України тонули у передноворічних клопотах.
Нагадаю, що нещодавно блокування кордону було припинене до 1 березня — мітингувальники дали польській владі час для задоволення власних вимог. І — що менш очевидно — створили передумови для приїзду Дональда Туска в Україну.
Туск прийде — порядок наведе?
Новий прем’єр Польщі Дональд Туск двічі — напередодні Нового року та вже в січні — анонсував свій візит до України. Це досвідчений управлінець, який навряд чи виключає своє повернення до великої європейської політики (Туск був головою Європейської Ради з 2014 по 2019 рік). Він практично провів у Києві майстер-клас зі здійснення візиту в умовах охолодження відносин між двома країнами. Його приїзд до української столиці зафіксував перехід від вершини обопільної ідилії до плато визнання та вирішення проблем.
Відзначу, що Дональд Туск прибув до Києва у День Соборності України та річницю Січневого повстання. У столиці України він наголосив на підтримці євроінтеграційних прагнень України, піддав публічній критиці путінферштеєрство Віктора Орбана та пообіцяв підтримувати Україну, щоб збільшити її шанси на перемогу. Володимир Зеленський після переговорів з Туском оголосив про новий пакет польської оборонної допомоги. А з українським колегою Денисом Шмигалем польський прем’єр обговорював різноманітні напрями співпраці — від спільного виробництва зброї до питань енергетики.
Туска трохи засмутив термін «перезавантаження» (RESET англійською), адже таку назву мав спрямований проти політика маніпулятивно-пропагандистський фільм, який просувало польське суспільне телебачення TVP. Проте у Польщі, припускаю, звикли, що українські партнери можуть випадати з контексту.
Туск не привіз до Києва жодного рішення стосовно економічних проблем, які отруюють польсько-українські відносини. Вони не замовчуються, проте не виносяться на перший план, звучать обіцянки їх вирішити. Водночас його кадрове рішення дуже цікаве: уповноваженим уряду Польщі з питань відновлення України став голова Комітету у закордонних справах польського Сейму Павел Коваль, який добре знає Україну та підводні течії української політики. Нагадаю, що наприкінці грудня до Києва також прибув новий посол Польщі Ярослав Гузи, який поки не вручив вірчі грамоти Володимиру Зеленському.
Їх поміняли місцями
Парламентська кампанія та подальший процес зміни влади в Польщі суттєво поляризували польське суспільство. Боротьба за вплив на суспільні медіа, які називають також «очищенням під впливу «ПіС», переслідування колишніх керівника МВС Маріуша Камінського та його заступника Мацея Вонсіка (обох поліція затримала у президентському палаці, щоправда, за відсутності там Анджея Дуди) створюють у польському суспільстві какофонію оцінок, у якій непросто розібратися.
Польські політики та громадські діячі чубляться зі смаком, наче згадуючи шляхетські традиції. Президент Анджей Дуда та прем’єр Дональд Туск перетворилися на два політичних центри, навколо яких об’єднуються їхні соратники. Ситуація не нова для європейської політики (політичні антагоністи на посадах президента та прем’єра у Старому Світі існують далеко не вперше), проте вона може створити низку проблем для України. Внутрішні суперечності в Польщі можуть погіршити звучання польського камертону підтримки України на європейській арені.
Що варто зробити в цій ситуації. Перш за все, Україна може запропонувати нове бачення побудови відносин, наприклад, через концепцію нового прометеїзму (Прометеїзм — зусилля Польщі часів Пілсудського, спрямовані на звільнення з-під радянського впливу України, Білорусі, Кавказу тощо. Новий прометеїзм — співпраця Польщі та України як відповідь на російську загрозу та трансляція її на Балто-Чорноморський регіон). Спільне виробництво зброї та військового спорядження, співпраця в енергетичній сфері, заходи з нейтралізації російської пропаганди можуть бути цікавими вже сьогодні. Не менш цікавою виглядає перспектива спробувати зменшити тиск українського зерна на польський ринок через спільні пошуки Варшавою та Києвом можливостей просувати його до країн глобального Півдня. Сприяти цьому можуть і балтійські порти, і коридор у Чорному морі.
Ми всі звикли, що у польсько-українських відносинах саме Варшава грає першою, для чого є низка об’єктивних причин. Проте у нинішній ситуації Київ зобов’язаний — ні, не перетягнути партнерську ковдру на себе, але запропонувати новий формат: зробити інтенсивнішими двосторонні контакти не лише на державному рівні, посилити діалог місцевої влади та недержавних організацій. Стратегічне партнерство Польщі та України необхідно наповнювати практичним змістом, вкладаючи його в гасло «За наше та ваше майбутнє!»
Польсько-українські відносини продовжує лихоманити. Їхня температура підвищилася ще восени минулого року, напередодні парламентських виборів у Польщі. Внаслідок поразки «Права і справедливості» та зміни влади у стратегічного партнера України виникла нова політична реальність. Конкуренція президента Анджея Дуди та прем’єра Дональда Туска здатна підважити підтримку Польщею України
«Мобілізація» — слово року в Україні за версією словника сучасної української мови та сленгу «Мислово». Цей термін перебував у центрі суспільної дискусії протягом цілого року, а пік інтересу до нього припав на грудень, коли уряд вніс до парламенту законопроєкт про мобілізацію. «От тільки розраховувати ані на швидку появу нових правил, ані на ефективну комунікацію з боку влади, на жаль, не доводиться», — пише для Sestry політолог Євген Магда. А також нагадує нам історію питання та аналізує, якою може бути ефективна схема внесення змін до алгоритму мобілізації.
Прелюдія без романтики
Публічним драйвером законопроєкту про зміну правил мобілізації стала членкиня парламентського комітету з питань національної безпеки, оборони та розвідки, представниця фракції «Слуга народу» Мар’яна Безугла. Про це вона писала на своїх сторінках у соціальних мережах. Хоча куди більше часу відводила на критику Головнокомандувача ЗСУ Валерія Залужного. Безугла ще минулого року набула статус «політичної комісарки», яка відвідувала підрозділи ЗСУ на правах народної депутатки, і її присутність у розташуваннях українських військ викликала чимало запитань.
Цього разу активність парламентарки знайшла відгук у Володимира Зеленського під час підсумкової пресконференції у грудні 2023 року: президент наголосив, що не підпише закон, який передбачатиме мобілізацію жінок. Зауважу, що тему з мобілізацією жінок активно розкручувала російська пропаганда, тоді як всередині України про неї говорили куди менш активно.
Також Президент України заявив представникам медіа, що військові вимагають від нього мобілізації 400-500 тисяч людей і це коштуватиме біля 500 мільярдів гривень, яких у бюджеті немає. Володимир Зеленський також не виключив зменшення віку мобілізації від 27 до 25 років, що дозволило б залучити нові людські ресурси для захисту нашої території. .
Головнокомандувач ЗСУ Валерій Залужний та начальник Генерального штабу Сергій Шаптала намагалися пояснити громадянам, що визначення правил мобілізації не є предметом їхньої компетенції. Вони використовують ті людські та матеріальні ресурси, які є в наявності. Залужний, який не часто балує пресу спілкуванням, відповідав у спокійній манері, намагаючись бути конструктивним. В Україні мало хто має сумніви, що за нападками на Залужного у виконанні Безуглої стоїть офіс президента. Подейкують, що на Банковій хотіли звільнити популярного командувача, проте західні партнери виступили проти цього. Чутки про конфлікт по лінії Зеленський – Залужний циркулюють вже кілька тижнів та вийшли за межі українського інформаційного простору.
4 січня на базі профільного парламентського комітету за участі міністра оборони Рустема Умєрова, вже згаданих Валерія Залужного та Сергія Шаптали розпочалося обговорення законопроєкту про внесення змін до мобілізації. Його, нагадаю, 25 грудня 2023 року вніс на розгляд парламенту Кабінет Міністрів, отримавши за короткий час чимало негативних коментарів, як кажуть, з місць.
При цьому варто враховувати, що російські спецслужби вправно використовують методи рефлексивного управління, роздмухуючи проблему у власних інтересах. Тому дивуватися повідомленням про можливе бронювання від мобілізації тих, хто сплачує значні податки, або пропозиції Тимофія Мілованова про мобілізацію через лотерею не варто. Українській владі вкрай бракує єдиного голосу в цьому питанні. І це має логічне пояснення. Складно забезпечити зростання мобілізаційного потенціалу, коли міністр фінансів Сергій Марченко стверджує, що Мінфін очікує на відповідну інформацію та розрахунки від військових.
Законодавство передбачає, що мобілізацію своїм указом оголошує Президент України. Очевидно, що Володимир Зеленський і нестиме політичну відповідальність за її наслідки. Проте ухвалювати нові правила мобілізації повинна Верховна Рада, де у фракції «Слуга народу» є більшість ще з серпня 2019 року. Однак там не поспішають ухвалювати відповідний закон. Розуміючи, що між зміною підходів до мобілізації та значним поповненням лав Сил Оборони України пройдуть місяці, які Росія може використати у власних інтересах. Нагадаю, що Путін підписав закон про спрощене надання громадянства РФ особам (і членам їх сімей), які встануть до лав російської армії. Після переобрання Путіна, запланованого на березень 2024 року, експерти припускають активізацію мобілізації у РФ.
Мобілізуйся, бо необхідно
Наприкінці грудня 2023 року прикордонники ускладнили виїзд за кордон військовозобов’язаних чоловіків з числа пільговиків, продемонструвавши власну готовність до посилення мобілізації. Проте говорити остаточно про матрицю мобілізаційних заходів зарано: законопроєкт, внесений урядом, піддається як публічній критиці, так і підкилимним спробам його відкоригувати у процесі обговорення. Про необхідність дотримання процедури ухвалення закону, як видається, забули всі учасники процесу обговорення.
Варто звернути увагу на кілька моментів: дотримання принципу справедливості та забезпечення ефективного інформаційного супроводу процесу мобілізації. Україна на офіційному рівні за допомогою сучасних медійних інструментів повинна створити образ Збройних Сил, долучитися до яких є справою честі громадянина. Без виконання цих передумов розраховувати на суттєве поповнення лав українських захисників буде складно. Так само складно розраховувати на можливість примусово повернути вагому кількість чоловіків з українським громадянством з-за кордону. Подібні механізми виглядають проблематичними вже на старті.
Кремль відкорковує шампанське
У серпні 2023 року Володимир Зеленський оголосив про звільнення всіх керівників обласних територіальних центрів комплектування (ТЦК) та заміну їх на бойових офіцерів, які не можуть бути на передовій за станом здоров’я. Такою була емоційна реакція Верховного Головнокомандувача на ситуацію з керівником Одеського ТЦК Євгеном Борисовим, який зненацька виявився підпільним мільйонером. Її вправно масштабували на всіх військових комісарів, по суті підваживши систему мобілізації. З вересня темпи мобілізації до лав ЗСУ суттєво впали, і ця проблема стала загальнонаціональною.
Російські спецслужби не сидять склавши руки, а використовують практично всі наявні сучасні методи впливу на громадську думку: анонімні телеграм-канали, навалу ботів та тролів, відверту дезінформацію, розповсюдження відео про примусове затримання службовцями ТЦК громадян (яке часто виявляється брехливим та маніпулятивним). Кремль діє, взявши на озброєння тактику німецького Генерального штабу часів Першої світової війни, намагаючись розкласти зсередини війська противника. Протиріччя між представниками політичного та військового керівництва України грають росіянам на руку.
Мобілізаційний must have
Ефективна схема внесення змін до алгоритму мобілізації виглядає наступним чином:
1. Розгляд відповідного законопроєкту у Верховній Раді повинен бути оперативним, а представити його повинен Президент України. Краще витратити час на узгодження, ніж публічно зав’язнути між першим та другим читанням. Це той випадок, коли відсутність прямих трансляцій засідань Верховної Ради може бути корисною.
2. Представникам влади та іншим політикам варто припинити думати про власні рейтинги та електоральні перспективи, адже до завершення бойових дій говорити про нові вибори наївно.
3. Переформатування коаліції у Верховній Раді та створення уряду національної довіри дозволило б команді Зеленського розділити відповідальність за мобілізацію. Звісно, разом з можливістю впливати на ситуацію в Україні.
4. Спільний виступ Володимира Зеленського, Рустема Умєрова та Валерія Залужного про необхідність мобілізації суттєво підвищив би довіру до процесу мобілізації.
5. Інформаційний простір України необхідно наповнити мотиваційними роликами про необхідність участі в захисті держави, розрахованими на різні цільові аудиторії.
6. Потрібно транслювати позитивні приклади лідерів громадської думки, які перебувають у лавах ЗСУ.
7. Час наголосити на офіційному рівні, що Україна веде Війну за Незалежність, під час якої залишатися осторонь соромно для всіх громадян.
Протиріччя між представниками політичного та військового керівництва в Україні грають росіянам на руку. А от спільний виступ керівників про необхідність мобілізації суттєво підвищив би довіру українців до процесу
Ситуація навколо надання Україні допомоги з боку Заходу, необхідної для ведення бойових дій проти Росії, привертає до себе увагу й потребує практичного вирішення. Розповідати в медіа про ситуацію в Україні треба яскраво та сучасною мовою, апелюючи до небайдужості. Поради, як саме це зробити, — в десяти простих тезах.
1. Вторгнення, що приголомшило всіх
Для багатьох в Україні та світі 24 лютого 2022 року стало точкою біфуркації, життя розділилося на «до» та «після» широкомасштабного вторгнення Росії. Протягом кількох місяців до його початку із Заходу звучали попередження різного ступеня апокаліптичності та достовірності, проте перші обстріли та залпи продемонстрували — розпочалася наймасштабніша в сучасному світі війна. Кремль зробив ставку на бліцкриг, який передбачав швидке захоплення Києва, після чого маріонеткова українська влада повинна була віддати наказ Збройним Силам України про припинення опору. Але цього не сталося, Україна вистояла, і за сім тижнів після нападу Захід почав постачати Україні 155-міліметрові гаубиці. А згодом настав час і більш потужних озброєнь.
Громадська думка Заходу переважно була на боці України як жертви неспровокованої агресії. Воєнні злочини росіян у передмістях Києва лише посилили цю підтримку. Створення формату «Рамштайн» переконливо свідчить, що Захід не залишить Україну сам на сам з агресором, проте і сподіватися на те, що російсько-українська війна стала для західної аудиторії темою номер один надовго, не варто. Закони інформаційного жанру це підтверджують. Як ось реакція світової спільноти на спалах насильства на Близькому Сході, який розпочався 7 жовтня 2023 року. На жаль, навіть до наймасштабнішої в сучасному світі війни люди в певному сенсі звикають.
2. Перша Українська війна
В Україні після 24 лютого 2022 року практично не залишилося громадян, які б досі не усвідомили: війна Кремля проти нашої держави розпочалася ще у 2014 році, із загарбанням Криму та розпалюванням війни у Донецькій та Луганській областях. Разом з тим не менш важливим є інший факт: російсько-українська війна стала для офіційного Києва головним випробуванням за роки незалежного розвитку. По суті, це Війна за Незалежність, війна екзистенційна, яка змінить російсько-українські відносини назавжди.
Протистояння двох найбільших пострадянських республік впливає на безпекову ситуацію не лише в Європі — наслідки найбільшої в ХХІ столітті війни відчуває на собі весь світ. Україна зі зброєю в руках довела, що має право на існування як незалежна держава, проте боротьба за відновлення територіальної цілісності України триває, прогнозувати час її завершення складно.
3. Без цензури?
Іноземні медіа активно висвітлювали перебіг російсько-української війни з боку України, проте великі медіа традиційно мають власних кореспондентів у Росії. Схоже, затримання за звинувачення у шпигунстві журналіста The Wall Street Journal Евана Гершковича не змусило західні медіа піти з російського ринку. Інерція мислення в дії.
Кремль зі свого боку вправно використовує прагнення західних медіа дотримуватися принципів журналістської роботи. Та доволі успішно вкидає на їх сторінки контраверсійні припущення та суперечливі оцінки. Намагання «тримати баланс» у висвітленні дій агресора та його жертви призводить до появи публікацій, які негативно оцінюються у системі координат зрада — перемога. Однак хочу застерегти від версії про всемогутність Путіна. Йдеться, скоріше, про масштабне використання Кремлем фейків та дезінформації.
4. Не всі медіа однаково корисні
Значний інтерес іноземних медіа до подій в Україні спричинив, як кажуть, «перегини на місцях». Президентська команда, точніше, її радники з питань комунікаційної політики, не завжди розуміють, що не кожне медіа з гучною назвою та великим накладом варто пускати на інтерв’ю до глави держави. Тому спілкування Володимира Зеленського з The Sun створило двозначну ситуацію. Рекорд за кількістю інтерв’ю різноманітним медіа поставив керівник ГУР МО Кирило Буданов. І навіть якщо припустити, що у такий спосіб він вправно розставляє інформаційні димові завіси, інтенсивність його появи в медіапросторі вражає.
5. Доля людини
Транслювати повідомлення про жахи війни людям, які живуть далеко від неї, не завжди продуктивно. Західний читач та глядач має значний досвід дещо відстороненого спостереження за драмами різного ступеня інтенсивності щонайменше на трьох континентах. У їхньому медіа просторі все більш-менш спокійно, і інституційна пам’ять про теракт 11 вересня 2001 року присутня далеко не у всіх представників Заходу. Увагу та інтерес європейського та американського споживача інформації варто привертати через трансляцію різноманітних варіацій людських доль, адже драматичних історій за 22 місяці широкомасштабного вторгнення не бракує. Треба допомогти мешканцям цивілізованого, спокійного, з усталеним ритмом життя Заходу зрозуміти страхіття війни через те, що відбулося зі звичайними українцями.
6. Говорити єдиним голосом
На початку президентства Володимира Зеленського система «Єдиний голос», побудована урядом Володимира Гройсмана, була демонтована, що негативно вплинуло на авторитет державної влади під час пандемії коронавірусу. Відновити ефективний діалог з суспільством з початком російської агресії не вдалося, йшлося про тактичні кроки без наявності стратегії. Щоденні відеозвернення Володимира Зеленського стали комунікаційною знахідкою, проте їх щоденний формат вже потребує якісно іншого наповнення. Ставка на голоси радників президентського офісу виявилась хибною, а самостійність багатьох урядовців — обмеженою правилами апаратної поведінки. Говорити про ефективну стратегічну комунікацію української влади складно. Телемарафон «Єдині новини» не врятувало від деградації навіть відключення від цифрового мовлення трьох опозиційних телеканалів, а сам телемарафон вже давно не виконує власні функції. Спостерігається помітний дефіцит фактурних спікерів, які викликають довіру споживача інформації.
7. Вулиця з двостороннім рухом
Буде помилкою вважати, що позиція Заходу щодо України формується за рахунок виключно тамтешніх медіа. Зрештою, роль розвідки та дипломатії в сучасному світі є вагомою. Проте інформаційний потік можна та необхідно творчо регулювати, залучаючи до висвітлення проблем українських лідерів громадської думки. Наприклад, у питанні надання американської фінансової допомоги можна та потрібно було робити ставку на двопартійну парламентську дипломатію, а з блокуванням транспортних перевезень на польсько-українському кордоні варто було боротися через втягування проблеми до інформаційного простору Польщі. Створення інформаційної суб’єктності залишається для України першочерговим завданням.
8. Глобальний Південь — що робити?
Країни за межами «золотого мільярду» перебувають під потужним впливом російської пропаганди, яка використовує не лише радянські напрацювання, але й швидко переорієнтувалася після примусового згортання своєї активності в ЄС та США. Принципи дії залишилися тими ж, хіба що відверті фейки на Заході просувають навіть державні інформаційні агентства РФ. Все це не означає, що з країнами Глобального Півдня Україна не має спільних тем. Перш за все, потрібно говорити про антиколоніальний характер війни з Росією, що повинно знайти відлуння у країнах Азії та Африки. Друга, не менш важлива тема — продовольча безпека, до забезпечення якої Україна має безпосереднє відношення. Нам необхідно шукати альянси та союзників для «відкриття» Африки та просування в Азії.
9. Відставити емоції
Дозволити собі емоційні оцінки на вищому державному чи просто офіційному рівні Україна не може не лише через значну залежність від фінансової та військово-технічної допомоги з боку наших союзників. Зрештою, світ давно вже звик до війн, і євроцентричний характер російсько-українського протистояння — це лише один з факторів конфлікту з масштабними наслідками. Єдино можлива та доцільна емоція — холодна, раціональна ненависть до агресора, яка має транслюватися звідусіль.
10. Змінюйся, бо програєш
Україні потрібні масштабні зміни інформаційної політики. Необхідно сформувати образ майбутньої Перемоги, вирішити питання мобілізації та її інформаційного забезпечення, не дозволити демократичним процесам у наших союзників виступити негативним фактором для надання Україні допомоги. У нас достатньо інформації, проте транслювати її на широкий загал треба розважливо та влучно, щоб не давати приводу згадати приказку «Вміла готувати та не вміла подавати».
Редакція Sestry не завжди поділяє думку авторів блогів
Титульне фото: Fabrice COFFRINI / AFP/East News
Якою має бути медійна стратегія України та як розповідати про українські проблеми в світі, аби схилити представників Заходу до допомоги нашій країні?
На жаль, після двох годин спілкування Володимира Зеленського з пресою залишилося запитання: «Для чого було проводити пресконференцію?» Президент не назвав жодного «ударного» факту, який міг би продемонструвати, зокрема, нашим західним партнерам успіхи України. Нагадаю, що минулого тижня з пресою зустрічався Владімір Путін, який у Росії розпочав процедуру власного переобрання на новий президентський термін (теперішній завершиться у березні 2024 року). Володар Кремля зробив ставку на демонстрацію непохитності власної правоти в українському напрямі та критику Заходу.
Для читачів та читачок Sestry я розбив оприлюднену позицію Володимира Зеленського на пріоритетні тематичні блоки:
Війна
Невідомо, чи закінчиться війна у 2024 році, наголосив Володимир Зеленський. Він висловив впевненість, що Захід не залишить Україну без підтримки. Очевидно, повідомлення про надходження нових комплексів ППО Patriot та NASAMS мають продемонструвати цю підтримку.
З Валерієм Залужним, головнокомандувачем ЗСУ, у Зеленського «робочі стосунки», настільки робочі, що наприкінці спілкування з представниками медіа президент дозволив собі запанібрата назвати того Валерою.
У 2024 році Зеленський пообіцяв випустити в Україні мільйон дронів, очевидно, насамперед йдеться про FPV-дрони, які виступають замінником артилерійських снарядів та активно використовуються сьогодні на фронті. За зрозумілих причин, інших цифр про постачання зброї не прозвучало. Проте прозвучали цифри фінансової допомоги, яку нададуть різні країни Заходу, які продовжують підтримувати Україну.
Глава держави підкреслив, що військові пропонували мобілізувати 400 – 500 тисяч людей, що могло б обійтися у 50 мільярдів гривень. У такий спосіб чисельність Сил Оборони України виросла б на 50%, проте не зникає актуальність забезпечення потенційних нових підрозділів військовою технікою та амуніцією. З цим, як всім вже відомо, є помітні проблеми. Нагадаю, для прикладу, що Україна отримала лише третину з гучно обіцяного Європейським Союзом мільйону снарядів. Зеленський наголосив, що не підпише закон про мобілізацію жінок (цю тему останнім часом активно крутили російські медіа), проте не виключив зменшення віку мобілізації до 25 років.
Росія
Президент України не має намірів йти на жодні поступки Кремлю. Це єдино можлива позиція в нинішній ситуації, про це треба говорити відверто. Заяви російських візаві Зеленський назвав «хамством», і тут з ним також важко не погодитися. Саме Росія сьогодні гальмує процес обміну полоненими, використовуючи його у політичних цілях. Зеленський нагадав, що з поверненням українських дітей додому з РФ допомагає Катар. На його думку, росіяни не зуміли добитися жодного успіху в бойових діях протягом 2023 року, при цьому не варто забувати, що війська агресора контролюють біля 20% визнаної світом території України.
Влада
Уряд національної єдності, про який багато говорять, сьогодні не виглядає доцільним для Володимира Зеленського. На жаль, Президент України та його команда не розуміють, що саме такий формат здійснення влади потрібен в умовах, коли протистояння з Росією триватиме не «два-три тижні». Проте поява уряду національної єдності, про який дедалі активніше говорять на Заході, означатиме повернення до реалій парламентсько-президентської республіки, а до цього на Банковій не готові.
Натомість Зеленський висловився за зменшення кількість міністрів, оскільки необхідно використовувати гроші на потреби війни. Президент не став приховувати незадоволення депутатським корпусом (це підтверджує припущення, що партії «Слуга народу» на наступних виборах може не виявитися в бюлетенях для голосування), але розпускати Верховну Раду та ініціювати дострокові парламентські вибори він не збирається. Змінювати власне оточення (5-7 людей, за словами Зеленського) він також не має наміру, оскільки ці люди, за його словами, опікуються постачанням зброї, зокрема, засобів ППО.
Економіка
Президент очікує зростання ВВП на рівні 5%, проте він не розкрив підстави для такого оптимізму. Говорячи об’єктивно, добитися суттєвого зростання економіки сьогодні можна лише її переведенням на військові рейки та підпорядкуванням економічної активності перемозі над Росією.
Світ
Володимир Зеленський виступав на фоні символіки Європейського Союзу, демонструючи, що рішення про початок переговорів про вступ до ЄС є вагомою перемогою. Президент визнав, що можлива зміна влади у США його непокоїть, адже у Зеленського власна, не надто приємна історія відносин з Дональдом Трампом.
Підтримка європейських партнерів у даному випадку може виявитися недостатньою для продовження протистояння з Кремлем. Довелося українському президенту визнати й той факт, що спалах насильства на Близькому Сході, організований ХАМАС у жовтні, спричинив розфокусування уваги до проблем України.
Володимир Зеленський констатував, що Україну не запрошують до вступу до НАТО, хоча Альянс залишається найкращим безпековим варіантом для України.
Зеленський, який відвідав інавгурацію Хав’єра Мілея в Аргентині, сприймає президентство аргентинського політика як поворотний пункт для Південної Америки.
Сусіди
Відповідаючи на питання польського журналіста Пьотра Андрусечка, Володимир Зеленський виклав власну версію польсько-українських відносин на поточному етапі. Він наголосив, що Україна лише хотіла вивезти власне зерно, але не могла цього зробити через блокаду. Емоційна відповідь не наблизила зустріч Зеленського з Дональдом Туском, про яку обережно говорять з минулого тижня.
Президент України підкреслив, що не обговорював з Віктором Орбаном в Аргентині під час короткої зустрічі «на ногах» припинення вогню або переговори з Путіним.
Люди
Зеленський підкреслив, що його сім’я перебуває в Україні. Президент висловив впевненість, що більшість українських біженців повернуться додому, коли буде створено потужну систему ППО. Слідом за шефом свого офісу Андрієм Єрмаком Зеленський повторив тезу про доцільність відкриття аеропорту «Бориспіль» як символу потужності протиповітряної оборони. На жаль, навіть подібний показовий жест не в змозі замінити стратегію повернення громадян України додому.
Замість післямови
Володимир Зеленський продовжує вірити у власну спроможність переконувати людей, які сидять перед ним у залі. Проте масштаб війни з Росією, ситуація на фронті та у відносинах з союзниками демонструють, що цього вже недостатньо.
Редакція Sestry не завжди поділяє думку авторів блогів
Пресконференція Володимира Зеленського показала, що глава держави втомлений, нервово реагує на окремі запитання журналістів та продовжує віддавати перевагу питанням міжнародної політики перед проблемами внутрішньої
Країна, у новітній історії якої був лише один президент, є заповідником авторитаризму в Європі. Опоненти самопроголошеного президента Олександра Лукашенка перебувають або у в’язницях на Батьківщині, або в еміграції.
Не Бацька, а геополітичний денщик
Олександр Лукашенко — європейський рекордсмен з перебування у владного стерна, він керує Білоруссю вже понад 29 років. Обраний у 1994 році на президентських виборах одночасно з українським колегою Леонідом Кучмою (імідж «хлопця з народу», антикорупціонера та борця за відновлення Союзу був тоді популярним), він швидко вибудував систему персональної влади у форматі суперпрезидентської республіки.
Політичні опоненти несподівано зникали, значення парламенту нівелювалося аж до його примусового розпуску, а посередництво Москви у діалозі з політичними опонентами президента РБ оберталося підтримкою Лукашенка. Останній у 90-х роках ХХ століття мріяв замінити хворого та малорухливого Бориса Єльцина у Кремлі, тому промотував ідею Союзної держави ще наприкінці 90-х років ХХ століття. Однак поява на владному небосхилі бадьорого підполковника ФСБ Путіна зруйнувала ці плани, вплив Лукашенка обмежився Білоруссю й там став максимальним. Поліцейський апарат білоруської влади працює. Але вже понад 20 років Лукашенко відчуває до Путіна неприязнь, в якій боїться зізнатися навіть собі.
«Бацька» — не народне прізвисько Лукашенка, а продукт білоруської пропаганди, по суті, елемент інформаційного супроводу суперпрезидентських повноважень незмінного керівника Білорусі. Відзначу, що президентська кампанія 2020 року виявилася переломною для країни, а результати волевиявлення — фальсифікованими настільки відверто (Лукашенку приписали 90-відсоткову підтримку), що викликали масовий протест білорусів. Люди виходили на вулиці Мінська та інших населених пунктів країни під біло-червоно-білими національними прапорами (офіційна символіка РБ є трохи модернізованою символікою БРСР, у країні не проходила декомунізація, а державними мовами є білоруська та російська, що спричинило домінування російської у більшості сфер життя). Влада жорстоко придушила акції незгоди, протестуючі так і не зуміли використати український революційний досвід та «омайданитися».
Однак не всі противники Лукашенка виїхали після 2020 року з країни. За межами Білорусі опинилося не більш ніж десять відсотків громадян країни. І далеко не всі з них є прихильниками білоруських демократичних сил (опоненти Лукашенка просять не називати їх «опозицією»).
Після 2020 року Лукашенко лише на перший погляд суттєво зміцнив власні позиції, насправді він став куди більше залежним від Кремля. Примусове приземлення у Мінську в травні 2021 року пасажирського лайнера RyanAir, яким молодий опозиціонер Роман Протасевич повертався з Афін до Вільнюса зі своєю дівчиною, знищило залишки довіри до Лукашенка з боку європейських політиків та закрило повітряний простір Білорусі для європейських авіакомпаній. Восени того ж року на кордоні Білорусі з Польщею та Литвою розгорнулася міграційна криза. Політики Старого Світу не поспішали розгледіти серед ініціаторів цієї масштабної прикордонної драми за участі тисяч вихідців з Північної Африки та Близького Сходу Путіна, хоча міграційна криза, як стало зрозумілим потім, була лише операцією прикриття для розгортання російських підрозділів у Білорусі напередодні вторгнення в Україну.
Лукашенко втратив можливості для діалогу з Заходом.
Щодо України ситуація цікавіша: невизнання Лукашенка легітимним президентом не завадила Білорусі отримати позитивне сальдо торгівлі з Україною в 2021 році в 3 мільярди доларів.
На початку лютого 2022 року в інтерв’ю телепропагандисту Владіміру Соловйову Лукашенко висловив переконання, що Україна швидко капітулює та «стане нашею». 24 лютого з території Білорусі російські підрозділи розпочали вторгнення, маючи на меті захопити Київ. Хоча білоруські військові безпосередньої участі у вторгненні не брали, країна перетворилася на надійний тил агресора — логістичний, шпитальний, ремонтний.
З території Білорусі по Україні було випущено кілька сотень ракет різних класів, але восени 2022 року обстріли припинились. «Радгоспного геополітика» Лукашенка попередили з Києва про особливості статусу співагресора в сучасному світі, підкріпивши попередження переліком об’єктів, які перебувають в зоні ураження. До речі, в липні було звільнено посла України в Білорусі Ігоря Кизима, у листопаді — його білоруського колегу Ігоря Сокола, водночас дипломатичні відносини між Білоруссю та Україною досі не розірвано.
Проте публічна підтримка Путіна Лукашенком нікуди не зникла, ба більше — самопроголошений президент Білорусі нагадує геополітичного денщика Кремля.
Щоправда, на початку грудня Лукашенко швиденько зганяв до КНР, «на килим» до Сі Цзіньпіна, який доволі уважно ставиться до всього, що відбувається на пострадянському просторі. Варто пригадати й той факт, що Лукашенко, користуючись зміною влади в Польщі, намагається відновити діалог з Варшавою, наче й не перебуває за білоруськими гратами за надуманими звинуваченнями активіст польської діаспори, журналіст Анджей Почебут.
Невідомий сусід
Після розпаду Радянського Союзу, який був зафіксований лідерами Росії, України та Білорусі у Віскулях в Біловезькій пущі 8 грудня 1991 року, Київ та Мінськ не зуміли позбутися існуючого з ХІХ століття статусу «молодших братів» Москви.
Постколоніальна ментальність білоруського та українського істеблішменту завадила налагодити діалог напряму, минаючи російського «посередника». Ця ситуація тривала аж до 2014 року, коли РФ захопила Крим. А остаточний злам відбувся після 24 лютого 2022 року, коли опоненти Лукашенка зрозуміли, що в Україні краще говорити поганою білоруською, ніж хорошою російською.
Брак інформації про ситуацію в Білорусі спричинив помітне викривлення сприйняття ситуації в цій країні її українськими сусідами. Співучасть Білорусі в російській агресії накладає зрозумілий відбиток на українську оптику, проте державна інформаційна політика України слабко сприяє порозумінню з опонентами Лукашенка.
Нагадаю, що головним противником Лукашенка на Заході вважають Світлану Тихановську — його конкурентку на президентських виборах 2020 року. Вона себе називає президент-електом (обраною главою держави), здійснює активну міжнародну діяльність. Крім Офісу Світлани Тихановської, який забезпечує її політичну діяльність, у серпні 2021 року було створено також Об’єднаний перехідний кабінет — прообраз виконавчої влади.
Ще під час масових протестів у 2020 році постала Координаційна Рада із забезпечення трансферу влади — протопарламент демократичних сил. На початку 2023 року було сформовано її другий склад, спікером якого став Андрій Єгоров. А наступного року має бути обраний новий її склад.
Білорусь сьогодні виглядає суперечливо. З одного боку, противники Лукашенка (і про це не можна забувати) перебувають або у в’язниці на Батьківщині (банкір та кандидат у президенти Віктор Бабарико, активістка Марія Колесникова, лауреат Нобелівської премії Алесь Беляцький тощо), або в еміграції (Світлана Тихановська та десятки інших). До речі, демократичні сили відтворюють модель суперпрезидентської республіки, яка існує в Білорусі. З іншого боку — білоруський військово-промисловий комплекс працює виключно в інтересах Росії, яка на знак подяки щедро забезпечує Білорусь фінансовими ресурсами. В результаті рівень добробуту громадян Білорусі у 2023 році став найвищим за всі роки незалежності.
25 лютого 2024 року в Білорусі має пройти єдиний день голосування: там оберуть 110 депутатів Палати представників та депутатів місцевих рад. Вже сьогодні можна сказати, що серед них не буде жодного представника опозиційних сил, а громадяни Білорусі, які перебувають за кордоном, проголосувати не зможуть. Влітку наступного року Лукашенко може відсвяткувати 30 років перебування біля керма Білорусі, а наступного, 2025 року — балотуватися (читай — переобиратися) на чергових президентських виборах, які не матимуть нічого спільного з демократією.
Проте навіть гіпотетична відсутність Лукашенка в бюлетені для голосування не означатиме, що білоруси гарантовано оберуть президентом політика, який приведе країну до ЄС та НАТО. Куди більш вірогідним видається збереження статусу російського сателіта.
«Шлях до волі» через спробу консолідації
Наприкінці листопада в Києві пройшла конференція «Шлях до волі», організована Полком Кастуся Калиновського (ПКК). Цей підрозділ Сил Оборони України (СОУ) був сформований на початку широкомасштабного вторгнення Росії, хоча тактична група «Білорусь» перебувала у складі ЗСУ з 2015 року. ПКК — найбільш медійно відомий, хоча не єдиний білоруський підрозділ у складі СОУ. Загальна чисельність громадян Білорусі у лавах захисників України складає кілька сотень людей. Під час конференції «Шляху до волі» було вшановано пам’ять сорока білоруських добровольців, які віддали життя за Україну. Питання виплат компенсацій родинам загиблих добровольців залишається невизначеним.
«Калиновці» зробили красивий хід, організувавши конференцію напередодні поїздок Світлани Тихановської в США для участі в першому американо-білоруському стратегічному діалозі та до Брюсселю для виступу перед міністрами закордонних справ країн ЄС.
По суті, наприкінці листопада в Києві розпочався стратегічний діалог білоруських демократичних сил з Україною. Так, «калиновцям» не вдалося добитися консолідації опонентів Лукашенка, проте вони продемонстрували наявність підтримки частиною української влади. Натомість глибинного розуміння процесів в білоруському суспільстві офіційний Київ поки не демонструє.
Не зумівши зібрати підписи інших представників білоруських демократичних сил під меморандумом про створення консультаційного майданчика «Шлях до волі», «калиновці» оголосили про створення Тимчасового військового комітету, який буде опікуватися розбудовою військової організації Білорусі. Очевидно, з цим була пов’язана і презентація нового однострою майбутнього білоруського війська, яка пройшла у Києві під час конференції. Проте маємо розуміти: якщо процес діалогу між різними центрами впливу білоруських демократичних сил не розпочнеться до різдвяних свят, у 2024 році його доведеться починати спочатку.
Короткі пропозиції
Для тих, хто не кинув у розпачі читати про ситуацію у білоруських демократичних силах, пропоную базові позиції з української дзвіниці щодо розвитку двосторонніх відносин:
— Нам належить пройти шлях у 1000 кроків, щоб краще розуміти одне одного. Процес порозуміння розпочався, проте його темпи залишаються невисокими.
— Доцільно визнати як реальність існування трикутника «офіційний Київ — офіційний Мінськ — білоруські демократичні сили» та будувати відносини з огляду на цю конструкцію.
— Тема політичних в’язнів для білоруських демократичних сил залишається чутливою, дедалі більше нагадує пастку для опонентів Лукашенка. Їм куди правильніше формувати «унікальну пропозицію» для «гвинтиків режиму», щоб намагатися розхитувати цей режим зсередини.
— Потужність поліцейського апарату Білорусі та лояльність державного апарату Лукашенку є значними, що властиво авторитарним режимам, проте ідеалізувати цей факт не варто.
— Білорусь має бути не за межами Люблінського трикутника (Литва — Польща — Україна), а в центрі узгодженої політики держав, з якими межує.
Білорусь залишається однією з найбільш проблемних точок на політичній карті Європи. І глибинного розуміння важливих процесів офіційний Київ поки не демонструє
З одного боку, є листопадове рішення Європейської Комісії, яка рекомендувала розпочати переговори з Молдовою та Україною про вступ до ЄС. З іншого — без суттєвих змін у внутрішній політиці та оптимізації дипломатичних зусиль Україні не варто розраховувати на успіх у цій справі.
Передвиборча арифметика
Рекомендація Європейської Комісії про початок переговорів про вступ Молдови та України, надання статусу кандидата на членство в ЄС Грузії та нагадування Боснії і Герцеговині про її євроінтеграційні перспективи пояснюються легко. У своєму виступі перед депутатами Європарламенту в середині вересня голова Єврокомісії Урсула фон дер Ляєн наголосила на необхідності ЄС «дати відповідь на історичні виклики» та висловила впевненість, що Європейський Союз буде ефективним і в умовах, коли в його лавах буде більше тридцяти членів.
Очевидно, що Європейській Народній партії, яка нині домінує у політичному просторі Старого Світу, потрібно розвіяти страхи щодо можливості нового -exit, дати відповідь євроскептикам та продемонструвати наявність власного бачення політичних перспектив.
Слова Урсули фон дер Ляєн підхопили та ретранслювали на різних майданчиках головний дипломат Європейського Союзу Жозеп Боррель та президентка Європейського Парламенту Роберта Мецола (обидва політики представляють Європейську народну партію, що на європейському рівні об'єднує національні консервативні партії). Це дозволяє припустити, що «народники» будуть тримати курс на демонстрацію активності ЄС не лише всередині об’єднання, але й у відносинах з партнерами. Проте не варто забувати про балканські країни, які не лише давно прагнуть стати членами ЄС (багато буде залежати від прийдешніх позачергових виборів у Сербії), але й мають потужне лобі всередині ЄС з боку Австрії та Німеччини (Хорватія та Словенія також можуть підтримати колишні югославські республіки в їхніх інтеграційних прагненнях).
Геополітичний галоп у Скоп’є
Щорічна міністерська зустріч ОБСЄ у Північній Македонії залишила по собі присмак скандалу, адже в ній взяв участь міністр закордонних справ РФ Сєргєй Лавров. Ветеран російської дипломатії продовжує лінію Андрея «Містера Ні» Громика — керівника радянського зовнішньополітичного відомства. Проте за часів існування СРСР Москва не поводила себе настільки брехливо й нахабно. Зокрема, Лавров у столиці Північної Македонії дозволив собі прямо погрожувати Молдові, мовляв, ця країна «стане наступною жертвою хибної політики Заходу».
Цей лексичний рудимент політики холодної війни має цілком зрозуміле пояснення: він спрямований на зовнішню аудиторію. Складно уявити, що досвідчений дипломат Лавров не знає, що Молдова має кордони лише з Румунією та Україною, а військовий потенціал самопроголошеного Придністров’я є мізерним. Шеф російського МЗС натякає на успіхи російської зброї на українському Півдні, хоча вони є ефемерними, і не згадує про знищення ЗСУ флагмана Чорноморського флоту РФ ракетного крейсера «Москва». До речі, прямі погрози Лаврова Молдові можуть зіграти свою роль для позитивного вирішення Європейською Радою питання початку переговорів з Молдовою про вступ до ЄС. Проте виставити Росію за двері ОБСЄ члени Організації не спроможні, навіть під загрозою падіння її власного авторитету. ОБСЄ залишається надто строкатою організацією, яка не має реального механізму тиску на агресора, тим більше, коли у цій ролі виступає ядерна держава. Якщо відверто, на Заході чимало публічних політиків та залаштункових гравців, які хотіли б повернутися до business as usual з Кремлем.
Регіональний фактор
Україна має більше проблем, першою з яких, безумовно, є війна. Хоча Кремль формально ніколи не виступав проти членства України в Європейському Союзі, позиція ЄС після 24 лютого 2022 року навряд чи подобається Москві. І нехай Євросоюз надав Україні всього третину з обіцяного мільйона артилерійських снарядів, проте ця допомога була з низки причин безпрецедентною. Путін та його прибічники чудово розуміють, що без України європейський інтеграційний проєкт не буде завершеним, тому прагнуть, щоб наша держава була найбільшою сірою зоною Старого світу, де можна буде диктувати або протискати власні правила поведінки. Як це було до 2014 року.
Є ще один фактор, який може ускладнити для України початок переговорів про членство в ЄС. Це відносини з її найближчими центральноєвропейськими сусідами, які входять до «Вишеградської четвірки». Певне виключення становить Чехія, проте там вже понад рік немає українського посла. В авангарді антиукраїнських настроїв — Угорщина, причому вже не перший рік. Віктор Орбан не приховує того, що його турбує конкуренція за гроші фондів ЄС з Україною, тому продовжує вигадувати нові причини для дискримінації України. Він добре усвідомлює, що в Брюсселі дуже не хотіли б HunExit, тому всіляко демонструє постійний контакт з Путіним та стабільний євроскепсис.
Як виглядає словацький прем’єр
Роберт Фіцо поки розмірковує, якими мають бути його дії щодо України. З одного боку, антиукраїнські гасла були вагомою частиною передвиборчої кампанії партії SD-Smer, з іншого — Словаччина потребує виконання оборонних замовлень для підтримання іміджу «економічного тигра» Центральної Європи та збільшення рівня життя громадян держави, та й взяти участь у відновленні України вона не відмовиться. Фіцо надто досвідчений політик, щоб не розуміти необхідність маневрувати між Росією, Україною та Заходом. Тому коливання між прагматизмом та прагненням «відновити відносини з Росією» триватимуть. До речі, вірогідний польський прем’єр Дональд Туск може не встигнути до засідання Європейської Ради повністю вирішити проблему відновлення перевезень між Польщею та Україною. Адже досвідчений політик розуміє, що надмірний ентузіазм у цьому питанні може зіграти проти нього навіть у перших 100 днів прем’єрства. «Право і справедливість» чекає помилок Туска, особливо цього не приховуючи. Опоненти звинувачують Туска у готовності танцювати під дудку Брюсселя, і тому просто політично невигідно власними діями підтверджувати ці публічні закиди. Власне, всередині майбутньої польської правлячої коаліції немає єдиної позиції ані щодо українського зерна, ані щодо блокування перевезень на польсько-українському кордоні.
Потрібні зміни!
За час, що залишився до засідання Європейської Ради, українській владі корисно було б здійснити низку заходів, реагуючи хоча б на чутки про перенесення рішення про початок переговорів на весну 2024 року, адже в нинішній ситуації Україні вкрай важливо продемонструвати власний європейський вибір діями:
*Простягнути руку країнам «Вишеградської четвірки», наголошуючи, наскільки важливим є їхній досвід для майбутньої європейської інтеграції України
*Показово, проте щиро прискоритися в питанні виконання «домашнього завдання», запропонованого Європейською Комісією
*Наголосити на важливості європейської інтеграції та вдячності Європейському Союзу за його послідовну підтримку
*Продемонструвати елементи національної єдності (не показної, а реальної) у питаннях, пов’язаних з євроінтеграцією.
*Відмовитися від тези «Ми будемо готові до вступу в ЄС за два роки», демонструвати реалізм та прагматизм.
Кінець року для України та її інтеграційні перспективи нагадують перебіг подій у трилері
Зверніться до редакторів
Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.