Натиснувши "Прийміть усі файли cookie", ви погоджуєтесь із зберіганням файлів cookie на своєму пристрої для покращення навігації на сайті, аналізу використання сайту та допомоги в наших маркетингових зусиллях. Перегляньте нашу Політику конфіденційностідля отримання додаткової інформації.
Євроінтеграція України зупинилася за крок від початку переговорів про вступ і відкриття кластеру «Основи». На жаль, такими є реалії. Головування Польщі в Європейській Раді не дозволило Україні здійснити прорив у цьому напрямі. Обіцянка української віцепрем’єрки з питань європейської та євроатлантичної інтеграції Ольги Стефанішиної «відкрити всі переговорні кластери до 1 січня 2026 року» виглядає гарною міною за поганої гри
Володимир Зеленський і Урсула фон дер Ляєн на саміті ЄС, 6.03.2025. Фото: Omar Havana/Associated Press/East News
No items found.
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
Нагадаю, що кластери — це тематичні розділи переговорів, які об’єднують між собою різні сфери політики. Відкриття кластеру «Основи», який включає питання правосуддя, свободи й безпеки, державних закупівель та статистики і фінансового контролю для ЄС, є пріоритетним. Україна є однією з найбільших за площею країн континенту, і перспектива її приєднання до Європейського Союзу далеко не всіма членами цього об’єднання сприймається з оптимізмом. ЄС, за великим рахунком, не до кінця завершив процес інтеграції Румунії, Болгарії та Хорватії, тому швидке приєднання України можливе, судячи з усього, лише в мріях.
Хоча саміт Європейської Ради, який пройшов у Брюсселі 26-27 червня 2025 року, висловив ритуальну підтримку Україні, він не став місцем початку переговорів про вступ до ЄС Молдови й України. Але під час саміту Молдова — ЄС 4 липня господарка події отримала декларацію про відкриті двері. Україна ж, на жаль, зупинилася перед широко закритими дверима, де у ролі невблаганного Цербера виступає угорський прем’єр Віктор Орбан. Разом з тим проблема не лише у цьому досвідченому популісті.
Доволі гучне повідомлення президентки Єврокомісії Урсули фон дер Ляєн про підтримку Комісією початку переговорів про вступ України до ЄС стало лише спробою підсолодити гірку пігулку. Дипломати з дружніх Україні європейських держав відзначають, що не варто абсолютизувати роль Віктора Орбана як гальма європейської інтеграції нашої держави. Вони наголошують, що низка країн так званої Старої Європи може стати для України дуже суворим екзаменатором, і очікування офіційного Києва про здійснення інтеграції до ЄС протягом двох років виглядають щонайменше наївно.
Головна причина гальмування євроінтеграції України — повномасштабна агресія Росії проти нашої держави, яка триває вже понад 40 місяців. Росія послідовно намагається зруйнувати і Україну, і її європейську перспективу, добре розуміючи значення нашої держави для спільного інтеграційного проєкту Європи. Напередодні червневого саміту Європейської Ради з Москви голосом Дмітрія Медведєва заговорили про неприпустимість вступу України до ЄС. Медведєв — той ще геополітичний вар’ят, однак, до голосу Кремля у Старому Світі є чимало охочих прислухатися.
Віктор Орбан — мабуть, перший серед публічних європейських путінферштеєрів, який при цьому зберігає добрі відносини з Дональдом Трампом. Він готується до прийдешніх навесні 2026 року парламентських виборів, від результату яких залежить продовження його контракту з Угорщиною. Орбану за пів року буде непросто, і він це усвідомлює. Тому обирає собі політичних спаринг-партнерів вже зараз — Володимир Зеленський і Україна, Урсула фон дер Ляєн і Європейська Комісія. Все заради Угорщини, як він наголошує своїм прихильникам. Україна в його грі відіграє роль цапа-відбувайла.
У ситуації, що склалася, Україні потрібно бути абсолютною відмінницею у питанні підготовки до вступу до ЄС. Чи можливо це в умовах широкомасштабного вторгнення Росії? Питання вочевидь риторичне, хоча ЄС політично підтримує нашу державу у цьому протистоянні з перших днів агресії
Проблема, на жаль, носить персоналізований характер: профільна віцепрем’єрка з питань європейської та євроатлантичної інтеграції Ольга Стефанішина перебуває на посаді вже 5(!) років. До того ж у вересні минулого року вона додала до своїх повноважень портфель міністерки юстиції. Разом з тим вона не зуміла добитися прориву на шляху євроінтеграції України. Якою буде політична відповідальність «головної євроінтеграторки»? Це питання на фоні чуток про переформатування уряду стрімко набирає актуальності. Спроба піарників Мін’юсту продемонструвати обожнювання підлеглими виявилась невдалою і спричинила зворотній ефект у суспільстві.
Агенція Bloomberg повідомила, що Володимир Зеленський розглядає Ольгу Стефанішину як можливу кандидатуру на роль посла України в США. По суті, йдеться про відставку зі збереженням обличчя, адже Стефанішина не спроможна покращити відносини з ЄС. Персональна відповідальність має бути пов’язана зі зміною підходів до вступу до ЄС. Завищені суспільні очікування щодо темпів і змісту євроінтеграції, відсутність успіхів у діалозі з Будапештом, наростання україноскепсису в інших країнах Вишеградської четвірки — гострі і актуальні проблеми. Тут і падіння емпатії до українських біженців, і загострення економічних проблем у країнах регіону, яке спричинило скасування торговельного безвізу з ЄС, і недостатня прозорість України для партнерів.
Зрозуміло, що наші партнери бачать і численні корупційні прояви всередині української влади, і «превентивні» санкції, проблеми з державними закупівлями в умовах війни. Відмова уряду підтримати рішення конкурсної комісії стосовно голови Бюро економічної безпеки (БЕБ) виглядає плювком в обличчя західним партнерам, для яких БЕБ — інструмент оптимізації економічної політики держави.
Претендуючи на членство в ЄС, необхідно бути готовим до гри не у кластери, а за європейськими правилами. Це непросто, але ефективно. Відтак потрібні не просто політичні показові виступи, а робота над помилками з персональними висновками. На порядку денному — побудова прозорої політики на основі принципів функціонування ЄС та реальне зміцнення державних інституцій.
Євген Магда — український політолог, історик, журналіст, директор Інституту світової політики. Автор книг «Гібридна війна. Вижити і перемогти» та «Гібридна агресія Росії: уроки для Європи». Увійшов до десятки кращих політичних експертів й аналітиків України в рейтингу видання «Коментарі» 2020 року. Син, брат, чоловік, батько. Тримає руку на пульсі подій в Україні та її сусідів понад 20 років.
R E K L A M A
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
Україна проголосила незалежність 24 серпня 1991 року. Польща першою визнала цю декларацію, а сьогодні належить до держав, що послідовно підтримують східного сусіда у боротьбі з російською агресією. Адже Росія, по суті, ніколи не приймала суверенітету української держави. Коли Революція гідності зруйнувала кремлівські розрахунки на збереження політичного впливу в Києві та стримування євроатлантичних прагнень українського суспільства, у березні 2014 року анексія Криму Росією виявилася першим актом війни, що триває вже одинадцятий рік.
Українське суспільство святкує 34 річницю незалежності, обороняючись проти російської агресії. І хоча дипломатична наступальна ініціатива Сполучених Штатів, Європейського Союзу й держав, що підтримують Україну, дала шанс на припинення збройних сутичок, сталий мир залишається дуже віддаленою перспективою.
Росія не збирається відмовлятися від реалізації своїх стратегічних цілей, причому найважливішим серед них є аж ніяк не підкорення України, а ревізія світового ладу, і ліквідація українського суверенітету є ключовим засобом для досягнення цієї мети. Українці не хочуть відмовлятися від суверенітету, переконані, що здатні захистити незалежність своєї держави та реалізувати власну стратегію — інтеграцію до структур євроатлантичного геостратегічного простору.
Ефективний опір
У лютому 2022 року, коли розпочалося повномасштабне російське вторгнення, мало хто вірив, що Україна зможе захиститися. Однак українцям вдалося ефективно чинити опір і залучити на свій бік коаліцію держав широко зрозумілого «Заходу», готових підтримувати Київ фінансово, політично, постачанням озброєння та іншими формами військової допомоги. Ця допомога є незамінною, проте була б неефективною без здатності українського суспільства підтримувати мобілізацію та дух опору, а також без спроможності держави не лише організовувати оборонні зусилля, але й забезпечувати безперебійний доступ до соціальних послуг й інфраструктури.
Пунктуальність далекобійних поїздів у внутрішньому сполученні досягла в першому півріччі 2025 року 95%, а державне підприємство «Укрзалізниця» стало символом не лише якості сервісу, але й міцності сучасної держави. У 2022 році поїзди української залізниці евакуювали понад 4 мільйони осіб та 120 тисяч домашніх тварин. Сьогодні вони перевозять пасажирів і вантажі. Інфраструктура, що руйнується під час бомбардувань, відновлюється в режимі реального часу, а рухомий склад модернізується. З початку поточного року введено в експлуатацію 36 нових вагонів, вироблених в Україні. Триває виробництво ще ста. Цю статистику доповнюють інші військові цифри — за час війни загинуло понад 900 залізничників, 2700 отримали поранення.
Залізниця не є винятком, аналогічно працюють інші служби. Багато читачів, певно, пам'ятають осінні повідомлення про масштаби руйнувань енергетичної інфраструктури й попередження, що відсутність доступу до електроенергії та тепла в Україні може призвести до вимушеної міграції сотень тисяч людей через холод.
Натомість остання статистика повідомляє, що в червні й липні 2025 року Україна експортувала більше електроенергії, ніж була змушена закупити, а поставки електроенергії є стабільними, що забезпечує безперебійну роботу промисловості
Макроекономічна стабільність
Незважаючи на величезні витрати на ведення війни — вони сягають 35% ВВП — інфляція утримується під контролем і становить 14,1%. Чимала цифра, але в безпечних межах, що дозволяє зберегти макрофінансову стабільність. Важливим її гарантом є фінансова підтримка з-за кордону — зовнішні кошти фінансують усі цивільні витрати державного бюджету України (половина бюджетних видатків), власні доходи цілком направляються на військові дії. Для покриття цивільних зобов'язань Україні цього року потрібно 38,4 мільярди доларів, і вона має повне покриття потреб за деклараціями партнерів, а додатковим стабілізатором є валютний резерв на рівні 41,5 мільярдів доларів.
Безробіття в липні 2025 року знизилося до 11,2% — це найнижчий рівень з початку повномасштабної агресії, а ситуація на ринку праці оцінюється експертами як стабільна. Насправді статистичну картину псує явище ухилення від офіційного працевлаштування чоловіків призовного віку. Багато хто з них боїться, що якщо вони офіційно влаштуються на роботу, стануть мішенню для військкоматів, тому надають перевагу пошуку роботи «в чорну». Незважаючи на це, економічна ситуація — як на воєнний час — є стабільною, про що свідчить як покращення споживчих настроїв (хоча й у межах негативних очікувань), так і зменшення рівня бідності (частка осіб, які заявляють, що змушені економити на їжі) до рівня 21,6%, хоча, на жаль, це лише місячна позитивна флуктуація (випадкове відхилення величини від її середнього значення — Ред.).
Голос ринку
Опитування варто доповнити ринковими даними, оскільки вони краще віддзеркалюють реальні настрої. В інформації з України домінують повідомлення про щоденні повітряні атаки на міста й цивільну інфраструктуру. Інтенсивність цих атак зростає, збільшується кількість жертв. Навіть центри на заході країни не захищені від загрози. Незважаючи на це, ринок нерухомості активно розвивається, а кількість розпочатих у 2025 році житлових інвестицій зросла на 35% порівняно з минулим роком (і на 52%, якщо вимірювати метражем). Київ знову став найдорожчим містом в Україні — за однокімнатну квартиру там в середньому потрібно заплатити 65 тисяч доларів, за оренду — 18 тисяч гривень на місяць.
В Україні триває жорстока війна, про що свідчать трагічні статистичні дані щодо солдатів, цивільних службовців і звичайних цивільних, які гинуть щодня внаслідок агресивних атак на житлові райони й цивільну інфраструктуру. Однак воля до життя й прагнення свободи сильніші за жах смерті, і їхній сенс виражається не лише в готовності боротися й підтримувати збройні сили, але й у практикуванні хорошого життя попри всі існуючі труднощі: участі в культурних подіях, турботі про спільний простір, залученні до політичних дебатів. Саме тому київський книжковий фестиваль «Арсенал» у червні відвідали десятки тисяч глядачів, а в липні тисячі українок і українців вийшли на вулиці Києва та шістнадцяти інших міст, щоб протестувати проти закону, що обмежує незалежність ключових антикорупційних інституцій.
Жінка заспокоює сина, ховаючись у метро під час атак російських безпілотників по Києву, Україна,червень 2025. Фото: Evgeniy Maloletka/Associated Press/East News
Мир, але не за будь-яку ціну
На четвертому, а по суті одинадцятому році війни, яку Україна веде з Росією, українці, безсумнівно, відчувають втому і мріють про мир. Однак, не за будь-яку ціну. Вони усвідомлюють, що майбутнє вирішать не лише бойові дії, а й перемовини. І вони знають, що в України зараз недостатньо сил, щоб відбити території, вже захоплені росіянами — а це близько 20% площі країни. Тому, згідно з результатами опитування Київського міжнародного інституту соціології (опитування проведено на межі липня й серпня 2025 року), найбільшу підтримку суспільства має сценарій, згідно з яким Україна де-факто визнає окупацію захоплених територій, але не приймає цього де-юре. Натомість вона отримає від європейських держав і Сполучених Штатів гарантії безпеки та продовжить процес євроінтеграції. Цей варіант готові прийняти 54% респондентів, для 35% він є неприйнятним. Умови Росії, що по суті означають капітуляцію, не приймають 76% опитаних. Українці не мають наміру приймати також різні варіації американських пропозицій, що розцінюються як різновид очікувань Росії.
У такій ситуації сталого миру, можливо, доведеться чекати ще довго, важко навіть уявити собі його подобу у формі довготривалого перемир'я. Воно мало б сенс, якби держави, що підтримують Україну, запропонували дійсно міцні гарантії безпеки. Під час зустрічі президентів Дональда Трампа й Володимира Зеленського, в якій взяли участь також лідери європейських держав, пролунав заклик до гарантій на кшталт статті 5 Договору про Північноатлантичний альянс. Але що на практиці мали б означати такі гарантії? Папір витримає все, в чому українці переконалися після підписання в 1994 році Будапештського меморандуму. Його підписанти — Сполучені Штати, Велика Британія та Росія — гарантували збереження територіальної цілісності України в обмін на відмову країни від ядерного арсеналу. Чимало українців сьогодні вважають це рішення найбільшою помилкою, скоєною тоді молодою республікою.
Які гарантії?
Чи забезпечать такі гарантії солдати західних держав, відправлені в Україну в межах миротворчої місії? Ця тема викликає більше емоцій, ніж конкретики, оскільки поки що, очевидно, виконує функцію фішки в переговорній грі. В обіг її запустив президент Франції Еммануель Макрон, підвищуючи ставки, що спочатку лідери інших держав сприйняли з роздратуванням. Однак цей крок виявився ефективним, оскільки став своєрідним «чекуючим» ходом щодо реальних намірів учасників «коаліції рішучих».
Прем'єр-міністр Польщі Дональд Туск відмовився від залучення польських солдатів, аргументуючи це тим, що їхнє завдання — захищати східний фланг НАТО на території Речі Посполитої. Насправді в нашій країні переважна більшість суспільства — 64% за даними дослідження Ibris, Defence24 та Фонду «Stand with Ukraine» — виступає проти відправлення військ, і лише 15% приймає таке рішення.
Українці усвідомлюють, що через наростання популізму рішення у зовнішній політиці дедалі більше випливають з логіки внутрішньої політики й стають функцією суспільних настроїв, а не глибокого стратегічного осмислення
Вони переконалися в цьому на власному досвіді у 2023 році, коли мали чекати понад пів року на подолання патової ситуації в Конгресі Сполучених Штатів, який заблокував просування законопроєкту про військову допомогу. Тоді ж виявилося, що в Польщі ні уряд Матеуша Моравецького, ні новий уряд Дональда Туска не змогли вирішити проблему блокади польсько-українського кордону фермерами. На свої аргументи про те, що блокада прямо завдає шкоди оборонним зусиллям, українці могли почути, що мають зрозуміти логіку виборчої кампанії, що тривала в Польщі.
Українці, звісно, беруть участь у всіх форматах зустрічей, борючись насамперед за одне — стабільність фінансової та військової допомоги. Саме тому важливим гаслом, що пролунало у Вашингтоні, стала декларація про закупівлю Україною американської зброї майже за 100 млрд доларів, кошти на яку мають надати європейські держави. А також угода із США про спільне виробництво дронів на 50 мільярдів доларів. Дональд Трамп зможе похвалитися, що — відповідно до принципу «America First» — уклав чергову вигідну угоду. Володимир Зеленський, зі свого боку, отримає нові поставки матеріально-технічних засобів, що допоможуть стабілізувати ситуацію на фронті.
Самостійність
Однак насправді Україна від початку війни послідовно реалізує стратегію максимальної стратегічної автономії, наслідком якої має бути власне виробництво якомога більшої кількості ключових для бойових дій озброєнь і військових матеріалів. Елементом цієї стратегії є також активне формування реальності поля бою таким чином, щоб нівелювати очевидну асиметрію сил між Росією та Україною.
Росія має більші людські й матеріальні ресурси. Українці зробили ставку на вирівнювання шансів шляхом технологічних інновацій, які дозволяють змінити характер бойових дій
Яскравим виявом ефективності цієї стратегії стало відкриття в другій половині 2023 року судноплавного каналу в Чорному морі. Розблокування порту в Одесі дозволило обслуговувати експорт морським шляхом. Але як це вдалося державі, яка де-факто не має військового флоту? Відповіддю виявилися морські дрони, які створюються в екосистемах розвитку технологічних інновацій, підпорядкованих Службі безпеки України й Головному управлінню розвідки Міністерства оборони. Розроблені в цих екосистемах конструкції Sea Baby і Magura стали зброєю, яка пошкодила й відправила на дно третину російського Чорноморського флоту, змусивши решту кораблів залишити акваторію.
Надводні й повітряні дрони стали основним інструментом ведення війни, і в гонці за розвиток технологій дронів українці підтримують якісний і кількісний паритет. Ба більше, вони вводять на озброєння автоматизовані бойові системи, що дозволяють обмежити залучення людської сили. Як наслідок, незважаючи на номінальну перевагу росіян, останні не можуть досягти не лише стратегічного прориву, але навіть оперативного. Тактичні успіхи супрводжуються гігантськими людськими й матеріальними втратами, проте вони запобігають прориву, який міг би змусити Україну капітулювати.
Військовий Національної гвардії України готує до польоту безпілотник «Пінгвін» в районі Покровська, Україна, 6.08.2025. Фото: Evgeniy Maloletka/Associated Press/East News
Воєнні основи майбутнього
Українці усвідомлюють, що за стабільної допомоги західних партнерів здатні ще довго вести оборонні дії. З іншого боку, щоб якнайменше залежати від можливої нестабільності, вони систематично розвивають виробничі потужності оборонної промисловості, яка зараз забезпечує близько 40% необхідного військового постачання. Фактично в таких ключових сферах, як дрони й системи електронної боротьби, Україна є практично самодостатньою. Водночас вона дедалі менше залежить від поставок артилерійських систем і снарядів. Як зауважив тижневик «The Economist», Україна, розвиваючи в умовах війни виробництво таких складних систем, як самохідні гаубиці «Богдана», бойові ракети чи морські дрони, також створює основи для промисловості майбутнього, яка базуватиметься на розподіленому виробництві в системі мережевих вузлів, що використовують, зокрема, передові 3D-принтери.
У цьому твердженні криється глибша правда — українцям вдалося в умовах війни активізувати потенціал креативності й інноваційності та інституціалізувати його таким чином, що він став ключовим елементом системи оборони й — ширше — системи стійкості держави й суспільства
Йдеться не лише про виробництво озброєнь, тактичних інновацій чи використання креативних методів маркетингу для залучення рекрутів військовими підрозділами. Це також розвиток соціальних послуг на основі цифрових мереж, інтегрованих у систему «Дія», та моделей співпраці структур публічної влади, інституцій, бізнесу й організацій громадянського суспільства. Прикладом є позиція України у розвитку онлайн-послуг — у рейтингу, підготовленому ООН в межах «Огляду електронного самоврядування», країна посіла в 2024 році п'яте місце, піднявшись до рівня світової еліти з 32 місця у 2022 році. Польща знаходиться в цьому рейтингу ближче до п'ятої десятки.
Усі ці досягнення вирішили те, що Україна не піддалася російському тиску і все ще здатна вести війну. Однак, ці досягнення не можуть затьмарювати численні дисфункції та патології української держави.
Боротьба з патологіями
Найбільшими проблемами є стан політичних еліт і принципи функціонування політичної системи. Володимир Зеленський, безсумнівно, є безперечним лідером і символом української єдності в час історичного випробування. Водночас опір українців викликає стиль його правління, що полягає в концентрації влади в Адміністрації президента. Роль уряду обмежується адмініструванням країною, тоді як ключові політичні й стратегічні рішення у внутрішньому, зовнішньому й військовому вимірах приймаються особисто Зеленським та довіреними працівниками Офісу під керівництвом Андрія Єрмака.
Політична опозиція маргіналізована, Верховна Рада відіграє роль машини для голосування, покликаної реалізовувати наміри, сформовані в оточенні президента. Яскравим прикладом цього виявилася робота над законом, що обмежує автономію Національного антикорупційного бюро України (НАБУ) та Спеціалізованої антикорупційної прокуратури (САП). Робота над законопроєктом тривала один день — 22 липня — і цього вистачило, щоб проєкт пройшов через відповідну парламентську комісію, був прийнятий голосуванням і підписаний президентом. Майже ніхто, крім самих авторів, не мав часу ознайомитися зі змістом документу, що просувався. Тиждень потому, під час позачергового засідання Ради 31 липня, в такому ж режимі було прийнято ще один закон, що відновив незалежність НАБУ і САП.
Причиною такого швидкого виправлення законодавчої «помилки» стали масові громадянські протести, яких не передбачили ні сам Володимир Зеленський, ні його оточення. Так само вони не передбачили рішучого спротиву з боку Європейської Комісії і лідерів європейських держав. Попри швидку реакцію, найбільша політична криза Володимира Зеленського з початку війни, а можливо, і з початку президентства, безумовно, матиме наслідки. Вона виявила не лише патологію системи влади, але й показала силу громадянського суспільства, етос якого формували дві революції: Помаранчева 2004 року й Революція гідності на межі 2013-2014 років.
Наслідком Революції гідності є своєрідний суспільний договір, що мета українського суспільства, підтримана всіма його частинами й елітами, полягає у реалізації євроатлантичних прагнень, що виражаються у вступі до Європейського Союзу і НАТО
Саме ці прагнення намагається знищити Володимир Путін, тому не може бути згоди на те, щоб їм загрожувала політика українського президента.
Українські пріоритети
Що саме вивело українців на вулиці, щоб протестувати проти невдалого закону? Достатньо вчитатися в дослідження, опубліковане в червні агентствами Janus, Socis і проєктом «Барометр». На питання про те, що найбільш негативно впливає на ситуацію в країні, на першому місці 48,5% опитаних вказали високий рівень корупції на державному рівні. На другому місці, з 41,7% відповідей, опинилися постійні повітряні атаки, і тільки на четвертому — 34,9% — побоювання нових територіальних захоплень з боку Росії. Не слід поспішати з інтерпретацією цих результатів.
Так, в України є проблема з корупцією, але її рівень за останні роки знизився. Просто різко зросла антикорупційна свідомість суспільства. Непогодження з корупцією стало масовим після початку війни — саме тому її сприймають як найважливішу проблему
Важливішу за війну та її наслідки? Тут знову можна запропонувати досить незвичайне пояснення. Українці дійсно довіряють Збройним Силам і переконані, що вони контролюють ситуацію на фронті та найкращим чином захищають міста від російських повітряних атак. Опіка армії робить війну обтяжливим, але контрольованим аспектом повсякденності. Завдяки цій опіці можна хвилюватися через корупцію, але також працювати, відпочивати й вірити в майбутнє. Бо хоча частка тих, хто вважає, що справи в Україні рухаються в неправильному напрямку, переважає за частку тих, хто думає навпаки, понад половина, тобто 53% опитаних, переконані, що Україна протягом десяти років стане квітучою державою-членом Європейського Союзу. Протилежної думки дотримуються 40% респондентів.
Як же українці сприймають себе напередодні 34-ї річниці незалежності?
Часткову відповідь дає опитування групи «Рейтинг», опубліковане в середині серпня. Цілих 94% опитаних вважають очевидним, що найважливішим орієнтиром, що визначає ідентичність, є громадянство України, а 95% без вагань проголосували б сьогодні позитивно на референдумі про незалежність. Від чого залежатиме незалежність України? На першому місці (57%) опитані вказують перемогу у війні, на другому (35%) — викорінення корупції.
Війна консолідувала українське суспільство, увінчавши розпочатий під час Революції гідності процес будівництва сучасної політичної нації, об'єднаної навколо ідеї власної, незалежної держави. Держави, сильної суб'єктністю своїх громадян і завдяки цій силі здатної захистити суверенітет.
Варшава. Теплий серпневий день. Марина їде з трирічним Мироном трамваєм до зоопарку. Хлопчик сидить у мами на колінах, жує M&M’s і ставить мільйон питань. Вони розмовляють українською. Хоча Марина живе в Польщі вже 10 років, має чоловіка-поляка й чудово володіє польською, із сином вона часто спілкується рідною мовою. Вона хоче, щоб Мирон добре знав мову матері й міг вільно спілкуватися з дідусем, бабусею й іншими родичами, які живуть в Україні.
Раптом цукерка падає на підлогу. Марина нахиляється, щоб підняти її, але в цей момент немолоде подружжя, яке стоїть поруч, шипить:
— Приїхали сюди та ще й смітять у трамваях! Хай їде до себе й там смітить!
Увесь трамвай мовчить. Марина тремтячими руками хапає Мирона й виходить на найближчій зупинці. Вона намагається не плакати, щоб не налякати сина, але той і так уже переляканий.
Лариса, ще одна моя знайома, вже тиждень просить свою восьмирічну доньку, щоб на дитячому майданчику вона говорила польською. А все тому, що сусідка одного разу відчинила вікно й вигукнула: «Замовкніть, українські байстрюки!».
Її старша п’ятнадцятирічна донька майже перестала виходити з дому — боїться, що на неї можуть напасти за те, що вона українка. Навіть польською боїться говорити, адже думає, що кожен почує її акцент.
Це лише дві з багатьох історій, які трапилися з моїми українськими друзями в останні місяці.
Я пам’ятаю Ларису з перших днів війни. Вона приїхала до Польщі, щоб її діти не росли під звуки сирен та в бомбосховищах. Підтримка, яку вона отримала від незнайомих людей, допомогла їй пережити найстрашніший час і повірити, що є надія на краще майбутнє. Літнє подружжя, у якого вона оселилася, ставилося до неї, як до рідної доньки. Коли через кілька місяців вона знайшла роботу й зняла окреме помешкання, вся вулиця допомагала його облаштовувати. У сусідському чаті вони домовлялися, хто що може принести. Допомогли перефарбувати стіни й повністю облаштували житло ті, хто ще пів року тому були для неї абсолютно чужими. На перші Різдвяні свята вони майже сварилися, у кого саме Лариса має провести Святвечір. Тож, щоб було справедливо, вона відвідала, здається, три родини, а на інші свята пішла в гості до інших.
Це була Польща моєї мрії: гостинна, солідарна, порядна.
Чимало поляків і досі творять таку Польщу — вони й надалі допомагають, їздять в Україну з гуманітаркою.
Я не вірю, що ті, хто в 2022 році відчиняв свої домівки, сьогодні кричали б на матір з дитиною в трамваї. Зараз голос мають інші — ті, хто раніше мовчав, а тепер набрався сміливості завдяки популістським гаслам політиків
У останній президентській кампанії антиукраїнські та антиміграційні карти розігрувалися безсоромно. Легко поділити: ми й вони. Легко переконати, що все погане — це «вони», і що якщо їх позбутися, нам стане краще.
Але ж ми знаємо з історії, до чого призводить пошук ворога у сусіда. І як швидко слова можуть перерости у дії.
Уряд мовчить. Не реагує. Як люди в трамваї. На що він чекає? На бойовиків? На погроми?
«Я вважаю, що людство здатне на найжахливіші речі, і що ця здатність є вродженою. А механізмом розвитку й виживання є постійна боротьба із цією схильністю», — каже Агнешка Голланд у інтерв’ю «Gazeta Wyborcza».
Чимало моїх польських знайомих питають мене, чи буде в Польщі війна. Але ж я зовсім не експертка. Можливо, вони питають, тому що бачать, що я продовжую займатися Україною, тоді як більшість вже втомилася.
А може, просто останнім часом усі ставлять собі це питання.
Сьогодні в Польщі триває війна іншого типу. Без танків, але не менш небезпечна. Російська пропаганда працює ефективно: сіє фейки, маніпулює, розпалює ненависть. Хтось побачив «ролик» на TikTok і вірить без тіні сумніву. Провокації працюють. Достатньо, щоб на концерті хтось підставний підняв прапор УПА — і ось вже нові «захисники» можуть викрикнути українці в обличчя, що вона «руська к..ва» або «бандерівка».
Праві політики цинічно це підживлюють. А ліберально-демократичний табір влади? Він не веде широкомасштабної боротьби з дезінформацією. Мовчить. Дозволяє, щоб у публічному просторі панували коричневі виступи Брауна чи Бонкевича.
Невже знову все має взяти на себе громадянське суспільство, як у лютому 2022?
Так, надія лише в нас — знову згадаю слова Агнешки Голланд. Це велика відповідальність у часи, коли здається, що надії вже ніде немає. Бо, як додає словенський філософ Славой Жижек: «Ми вже не можемо мріяти про кращий світ, а лише про виживання».
Так важко мріяти про краще, коли бачиш, як американські солдати на колінах розстеляють червоний килим перед воєнним злочинцем. Так сьогодні виглядають цінності західного світу, до якого вже понад три роки прагне приєднатися Україна.
Не нормалізуймо зло. Не вдаваймо, що не бачимо. Відкриваймо рота у трамваї, на зупинці, у магазині. Не даймо себе перекричати екстремістам. Бо якщо не ми, то хто?
Марині й Ларисі не потрібні наші гучні декларації чи політичні фрази. Їм потрібно, щоб хтось у трамваї сказав: «Годі!», щоб хтось на дитячому майданчику посміхнувся їхнім дітям
Їм потрібна звичайна порядність, яка коштує дешевше за квиток до зоопарку.
Якщо ми не зможемо її показати, то війна, від якої вони втекли, дійде до нас швидше, ніж ми думаємо.
Президент Володимир Зеленський підписав увечері 22 липня закон, який обмежує незалежність Національного антикорупційного бюро (НАБУ) та Спеціалізованої антикорупційної прокуратури (САП), підпорядковуючи діяльність цих організацій генеральному прокурору. Після цього тисячі людей вийшли на акції протесту в Києві й інших містах. Учасники вимагають накласти вето на закон, який може стати перешкодою на шляху до євроінтеграції.
Володимир Зеленський вже відреагував на протести й вніс до Верховної Ради новий законопроєкт, який має на меті гарантувати зміцнення інституційної незалежності НАБУ й САП, а також забезпечити надійний захист їхньої діяльності від впливів та втручання Росії. Верховна Рада розгляне законопроєкт 31 липня.
Чому депутати й президент прийняли закон №12414? Чим він небезпечний та як реагують на нього у світі? Про це Sestry запитали у експертки з міжнародної політики, екскерівниці мовлення «Голосу Америки» у Східній Європі Мирослави Ґонґадзе.
Мирослава Ґонґадзе. Приватний архів
— З чим ви пов'язуєте таке рішення депутатів і президента — позбавити незалежності антикорупційні органи?
Мирослава Ґонґадзе: Я сприймаю це як дуже тривожний сигнал. Бо справа не просто в законі. Це — про політичну волю.
НАБУ і САП — не просто інституції. Це символи. Вони з'явилися після Майдану як відповідь на запит суспільства на справедливість і чесне правосуддя. Люди на Майдані заявили: «Дайте нам чесні, незалежні органи, які боротимуться з корупцією на всіх рівнях». Міжнародні донори підтримали цей запит, щоб допомогти Україні очиститись. Це вдалося зробити. Але, як бачимо, незалежність цих органів стала для когось занадто небезпечною.
Коли депутатська більшість, незважаючи на протести невеликої кількості чесних і сміливих законодавців, голосує за закон, який дозволяє «керувати» НАБУ і САП з боку Генпрокуратури — це вже не про ефективність.
Це про контроль. І дуже часто — про страх
Бо коли антикорупційні справи починають зачіпати «своїх», з'являється спокуса повернути все під ковдру ручного управління.
— Очільник СБУ Василь Малюк каже, що це рішення — це «повернення до Конституції», що органи не ліквідовують. Як ви це прокоментуєте?
— Мені здається, що це — спроба прикрити політичне рішення гарними словами. Так, формально НАБУ і САП залишаються. Але якщо забрати в них ключові повноваження, право самостійно вести справи — то яка це вже незалежність?
Це як мати власне гарне авто, але без керма: далеко не заїдеш.
А аргумент про «повернення до Конституції» виглядає як маніпуляція. Конституція не забороняє мати незалежні антикорупційні органи — навпаки, держава має гарантувати підзвітність і прозорість.
Ці структури були створені не в обхід закону, а як його логічне продовження в умовах, коли стара система не працювала
— Що може бути далі? Як відреагують Європа, США, українці?
— Ми вже бачимо перші сигнали. ЄС різко відреагував: це рішення може загальмувати євроінтеграцію. США уважно спостерігають, і в Конгресі вже лунають питання: «А чи варто далі безумовно підтримувати країну, яка відступає від власних демократичних зобов’язань?».
Це просто вода на млин тих в американському політикумі, хто каже, що Україна корумпована і не варта допомоги. Але ще важливіше — як реагує українське суспільство.
Нове свідоме покоління українців, незважаючи на всі заборони, обмеження та війну, вийшло на вулиці. Громадянське суспільство живе, і ці недолугі кроки влади спонукали людей знову піднятись і показати, що Україна — жива демократія. Гасла на картонках, з якими люди вийшли, — це сміх крізь сльози. Це біль. Це волання людей з вимогою правосуддя, що ці органи були створені на крові й надії. Що Україна вже не раз проходила шлях «ручної» прокуратури, і українці не планують туди повертатись.
Я щиро вірю, що в Україні достатньо громадянської свідомості, щоб не дозволити відкотитись назад. І що партнери не мовчатимуть. Це дуже складний момент, бо це на війні зрозуміло, де ворог. А тут знову проявилось, що внутрішній ворог також не спить. Відкрились старі консерви. Настає черговий момент істини. Але українське суспільство, на щастя, навіть під час війни, у найтемніші моменти, — показує, ким воно є.
1 січня Польща офіційно почала головувати в Раді Європейського союзу. Польське головування почалось після угорського, тож в українському МЗС на нього покладають чималі сподівання, зокрема, в питанні євроінтеграції. Варшава очолила Раду ЄС на тлі серйозних світових й європейських викликів: це, окрім російської війни проти України, початок президентства Дональда Трампа, вибори в Німеччині, політична криза у Франції. «Ми очікуємо на активну спільну роботу в дусі концепції миру завдяки силі з новообраним президентом США Трампом. Обговорили питання санкцій проти РФ за війну. Також обговорили шлях України до ЄС. Ми можемо відкрити щонайменше кілька кластерів», — заявив під час пресконференції з Дональдом Туском у Варшаві 15 січня український президент Володимир Зеленський. Якими будуть пріоритети польського головування, чи вдасться Києву і Варшаві порозумітись з дискусійних питань, чи посилить Польща свої лідерські позиції в ЄС у найближчі півроку?
Польське лідерство
Важко сьогодні знайти країну, яка була б краще підготовлена до головування в Європейському Союзі саме в цей час, наголошує старший науковий співробітник Центру східних досліджень (Ośrodek Studiów Wschodnich, OSW) Кшиштоф Нечипор (Krzysztof Nieczypor). Протягом багатьох років Польща вказувала на загрозу з боку Росії та намагалася переконати своїх європейських партнерів у необхідності рішучих кроків для припинення агресивної політики Російської Федерації. Ця позиція польської держави була послідовною — незалежно від того, яка політична сила перебувала в Польщі при владі:
— Гуманітарна, фінансова та військова допомога Україні та продовження санкцій проти Російської Федерації залишаються незмінною рисою польської зовнішньої політики, незважаючи на зміну уряду торік. На польській політичній сцені сили, які виступають проти цієї політики, є маргінальними.
Це робить Польщу надійною і стабільною країною з потенціалом політичного лідерства у сфері безпеки в Європі. Особливо тоді, коли інші важливі країни ЄС переживають внутрішні кризи, а міжнародна ситуація залишається нестабільною і непередбачуваною
Важливим питанням у найближчі пів року, на які припадає польське головування, може стати пошук балансу між зміцненням стратегічної автономії Європи і підкресленням ролі НАТО — наріжного каменю європейської безпеки, вважає виконавчий директор Празького інституту Європейської політики EUROPEUM Мартін Вокалек (Martin Vokálek):
— Повернення Дональда Трампа на посаду президента США викликає занепокоєння щодо потенційних змін у зобов'язаннях перед НАТО та трансатлантичних зв'язках, і Польща як рішучий прихильник партнерства ЄС-НАТО надаватиме пріоритет збереженню міцної співпраці з Вашингтоном.
Що стосується внутрішньої динаміки Європейського Союзу, то результати виборів у Німеччині визначатимуть економічні та політичні пріоритети ЄС, продовжує Мартін Вокалек (Martin Vokálek):
— Польське головування має діяти як стабілізуюча сила, гарантуючи, що перехідні процеси в Німеччині не порушать реалізацію політики ЄС. Виклики всередині Німеччини чи Франції також посилюють позицію Польщі як великого, сильного та проактивного члена ЄС, яку раніше частіше приписували Німеччині чи Франції.
Пріоритети внутрішні та зовнішні
Не лише зовнішні, а й внутрішні виклики стоять перед польською владою — перш за все, це польські президентські вибори, на яких дуже часто розігрується й антиукраїнська карта, зауважує журналіст, народний депутат України та співголова групи з міжпарламентських зв'язків з Республікою Польща Микола Княжицький. І це стосується історичної політики, питань сільського господарства і питань транзиту. Тож Польщі і польському уряду буде надзвичайно складно, з одного боку, задовольняти стратегічні інтереси Польщі, а з іншого — встояти під тими політичними звинуваченнями, які польська влада буде отримувати в період перед президентськими виборами:
— Та я сподіваюся, що Польща буде піднімати питання заморожених російських активів, які повинні йти на допомогу Україні і буде піднімати питання загальної оборонної політики Європейського Союзу. Для нас це вкрай важливо зараз, бо ми до кінця не знаємо, якими будуть стосунки зі Сполученими Штатами Америки. Польша буде піднімати питання нашої європейської інтеграції і тут можуть бути проблеми пов'язані з питаннями історичної політики чи економічної співпраці. Але загалом я, очевидно, ставлюся позитивно до цього періоду, особливо після періоду головування Угорщини. Наступним буде головування Данії.
І я думаю, що Польща і Данія разом за наступний рік могли б допомогти Україні і в оборонній сфері, і в сфері інтеграції до Європейського Союзу
Дональд Туск та Володимир Зеленський. Фото: ОПУ
Головування Польщі в Раді ЄС під гаслом «Безпека, Європо!» ґрунтується на зміцненні європейської стійкості та стабільності у відповідь на зростаючі геополітичні, економічні та соціальні виклики. Польські пріоритети спрямовані на зміцнення обороноздатності, захист зовнішніх кордонів, боротьбу з іноземним втручанням, забезпечення енергетичної безпеки та просування процесу розширення ЄС, особливо для України та Молдови, каже виконавчий директор Празького інституту Європейської політики EUROPEUM Мартін Вокалек (Martin Vokálek):
— Після угорського головування це ключова можливість для України на шляху до членства в ЄС. Очікується, що Польща як один з найсильніших союзників Києва в ЄС наполягатиме на початку переговорів про вступ під час своєї каденції. Військова та гуманітарна підтримка залишається критично важливою, і Польща, ймовірно, виступатиме за постійну допомогу ЄС для протидії російській агресії. Крім того, польське головування може очолити зусилля, спрямовані на наближення України до стандартів ЄС, що потенційно може призвести до більш глибокої інтеграції країни в політичні та економічні рамки Союзу — що, звичайно, залишається великим викликом, поки Україна захищається від безпрецедентної російської агресії
Згідно з програмою, яку оприлюднив польський уряд, пріоритетами польського головування в ЄС є багатовимірна безпека: зовнішня, внутрішня, інформаційна, енергетична, економічна, продовольча та безпека у сфері охорони здоров'я. Що важливо для України, Польща намагатиметься використати час свого головування, щоб переконати партнерів у тому, що розширення ЄС за рахунок України є геополітичним імперативом і можливістю розширити зону стабільності та розвитку, звертає увагу старший науковий співробітник Центру східних досліджень (OSW) Кшиштоф Нечипор (Krzysztof Nieczypor):
— Польське головування домагатиметься сталої підтримки України та її відновлення, а також посилення тиску на Росію та її прихильників з метою якнайшвидшого припинення триваючої агресії, беручи до уваги міжнародне право, а отже, територіальну цілісність України, повне збереження її суверенітету та незалежності.
Розширення ЄС і євроінтеграція України
Політичні процеси всередині ЄС також дуже важливі. У 2025 році Європейська Комісія представить проєкт Багаторічної фінансової рамки на період після 2027 року. Польське головування організує експертну конференцію високого рівня щодо цих проєктів у лютому 2025 року, продовжує Кшиштоф Нечипор (Krzysztof Nieczypor). Важливо, щоб держави-члени вже зараз передбачили адекватне фінансове забезпечення в цьому часовому горизонті, яке передбачатиме можливість розширення ЄС. Це буде своєрідним тестом на те, наскільки серйозно Союз думає про розширення і готується до нього інституційно та фінансово:
— Польща намагатиметься відкрити перший розділ переговорів з так званих фундаментальних питань. Про це вже заявив міністр у справах ЄС Адам Шлапка. Варто, однак, зазначити, що важливим елементом переговорів буде виконання Україною умов щодо збереження стандартів, які містяться в окремих переговорних розділах. Для Варшави розширення є найефективнішим способом просування європейських цінностей на чолі з демократією та верховенством права, які визначають рівень безпеки та стабільності у нашому сусідстві. З іншого боку, розширення Союзу без дотримання відповідних стандартів несе в собі ризик протилежного сценарію — посилення нестабільності, підвищення ризику внутрішніх криз в Союзі.
Саме тому для України так важливо відповідати критеріям вступу — ухвалити відповідні законодавчі акти та імплементувати їх. Але це в першу чергу залежить від влади в Києві
Під час польського головування в ЄС буде відкритий перший кластер, необхідний для початку переговорів про вступ України в ЄС і почнеться робота над другим, прогнозує журналіст, народний депутат України та співголова групи з міжпарламентських зв'язків з Республікою Польща Микола Княжицький:
— Попри всі політичні спекуляції, які чулися в Польщі, я думаю, що в її стратегічних інтересах це зробити і вона це буде робити. Політики, які зараз перебувають при владі у Польщі, розуміють, яка відповідальність на них, вони є переконаними демократами і виступають за єдність Європейського Союзу.
Головування Польщі в ЄС — це час, який має принести конкретні результати для України, Польщі і всієї Європи, заявив під час останнього візиту у Варшаву 15 січня український президент Зеленський, мовляв, Росія не пройде там, де є наша інтеграція, спільна сила і повага одне до одного.
Польща працюватиме разом з Україною над прискоренням євроінтеграції, пообіцяв Зеленському під час спільної пресконференції польський прем’єр Дональд Туск. Польське головування в ЄС, з його слів, дасть змогу вийти з глухого кута, який був очевидний останніми місяцями.
А президент Польщі наполягає, що Україна вже зараз має отримати запрошення від НАТО. Зі слів Анджея Дуди, до завершення бойових дій в Україні повноцінне членство в Альянсі неможливе, а втім, це був би перший крок до надання реальних гарантій безпеки України від НАТО.
Виклики єдності і безпеці ЄС
Прем'єр-міністр Словаччини Роберт Фіцо після зустрічі з представниками Єврокомісії пригрозив, що може скоротити гуманітарну допомогу, підтримку українських біженців, а заразом блокувати рішення Євросоюзу щодо України. Раніше наміри блокувати євроатлантичну інтеграцію України неодноразово висловлював угорський прем’єр Віктор Орбан.
Прем'єр-міністр Угорщини Віктор Орбан і прем'єр-міністр Словаччини Роберт Фіцо. Фото: JONAS ROOSENS/HOLLANDSE HOOGTE/East News
Навряд чи їхня позиція зможе зруйнувати європейську єдність в питаннях, пов’язаних з Україною, вважає журналіст, народний депутат України та співголова групи з міжпарламентських зв'язків з Республікою Польща Микола Княжицький:
— Коли торік затверджувалася допомога від Європейського Союзу — 50 мільярдів євро для України, Угорщина намагалася їх блокувати. Тоді канцлер Шольц напівжартома сказав Орбану, щоб той вийшов і попив кави. Я думаю, що і зараз справжні партнери України в Європейському Союзі, коли це буде потрібно, будуть радити Угорщині і Словаччині попити кави.
Польському головуванню в ЄС необхідно буде стратегічно подолати розбіжності, щоб зберегти єдину відповідь на російську агресію і захистити основні принципи Союзу, зауважує виконавчий директор Празького інституту Європейської політики EUROPEUM Мартін Вокалек (Martin Vokálek):
— Польща могла б очолити зусилля з формування сильніших коаліцій серед країн-членів-однодумців, щоб ізолювати незгодні голоси, апелюючи до спільних цінностей і важливості колективної безпеки для всієї Європи. У разі відсутності єдиного рішення або блокування спільних дій такими країнами, як Словаччина та Угорщина, такі коаліції могли б діяти, наскільки це можливо самостійно.
Водночас механізми, такі як бюджет ЄС, можуть забезпечити фінансові стимули для деяких країн-членів, щоб узгодити їхні цінності з цінностями ЄС
Угорщина і Словаччина, попри свою зацікавленість в російському газі й інших російських енергоносіях, за якими, як правило, стоять різноманітні корупційні інтереси, набагато більше зацікавлені в тому, щоб отримувати допомогу від Європейського Союзу, погоджується Микола Княжицький:— Відтак країни, які стратегічно мислять і виступають за справжню незалежність ЄС і європейські цінності, зроблять все, щоб цей тиск з боку Угорщини і Словаччини, який робиться під впливом Росії, не впливав на майбутню долю України в Європейському Союзі.
Проєкт співфінансується за рахунок коштів Польсько-Американського Фонду Свободи у рамках програми «Підтримай Україну», реалізованої Фондом «Освіта для демократії»
Івона Райхардт: Україна досягає прогресу на шляху до європейської інтеграції. Однак це перша країна, яка перебуває у стані війни під час інтеграції до структур ЄС, що є незвичною ситуацією та викликом як для України, так і для Європейського Союзу. Як Брюссель оцінює шлях України до членства в ЄС, враховуючи ці обставини?
Франсіско де Борха Лашерас: У цьому питанні слід брати до уваги кілька факторів. Коли йдеться про так звані фундаментальні кластери, тобто верховенство права та судову реформу, Україна досягла певного прогресу. Але потрібно зробити ще більше. Підхід Європейської Комісії є більш-менш таким самим, як і до інших країн, що інтегруються в ЄС, — Албанії, Сербії чи Чорногорії. Водночас ЄС, звичайно, розуміє, що Україна веде екзистенційну війну проти ядерної держави. Ця війна, природно, впливає на процес інтеграції. Наприклад, нещодавно в результаті атаки безпілотника під Харковом загинув суддя Верховного суду. Або є люди, які працювали в судовій системі, а зараз воюють на фронті.
Це робить розширення України особливим випадком, відмінним від того, що ми мали з іншими державами. У нас є досвід розширення з країнами, які вийшли з конфлікту, але не з країною, яка веде екзистенційну війну
Те, що я щойно сказав, є загальною оцінкою. Звичайно, існують нюанси, в тому числі всередині Єврокомісії щодо того, як підходити до цього питання. Ми хочемо, щоб Україна досягла значного прогресу у впровадженні реформ, але ми не можемо нехтувати тим фактом, що це не Молдова чи Албанія, де нема війни. Ми повинні сказати, що Україна отримала статус країни-кандидата не тільки через війну, хоча, звісно, якби не було повномасштабного вторгнення, Україна не отримала б статус кандидата в такий короткий термін. Це означає, що і Україна, і Євросоюз вчаться, як має відбуватися цей специфічний процес інтеграції.
Крім того, розуміючи, що інтеграція України до ЄС є стратегічним рішенням, ми повинні подумати, як розумно прискорити цей процес. Але, звісно, за умови, що Україна виконає те, що від неї очікують. Ми повинні дуже добре визначити пріоритети.
Які умови, на вашу думку, пріоритетні?
Ті, що стосуються верховенства права, — у випадку України це дуже важливо. Як відомо, це було однією з рушійних сил Революції Гідності у 2013-14-х роках. Також акцент має бути зроблений на економіці. Ми хочемо, щоб українська держава залишалася стійкою та функціональною. Це означає, що все, що пов'язано зі стійкістю української економіки та прогресом у сфері верховенства права, є важливим. Але не до кожної реформи потрібно ставитися однаково. Наприклад, коли йдеться про нацменшини, я вважаю, що ці умови мають висуватися протягом усього переговорного процесу. Однак в ЄС є держава-член, яка хоче, щоб Україна зробила більше, ніж іноді вимагає від неї Венеційська комісія у питаннях національних меншин.
Наскільки я розумію, Україна вже зробила більше, ніж очікує Венеційська комісія.
У своєму звіті від червня 2024 року Європейська комісія дала зелене світло для початку переговорів про вступ і поділилася своєю думкою, що Україна виконала всі умови. Підсумовуючи, Україна, як і будь-яка інша країна-кандидат, має виконати низку умов для того, щоб продовжити просування на шляху до вступу. Зараз настав час для належних перевірок та двосторонніх переговорів.
Я вважаю, що нам потрібно посилити Україну у військовому плані до того рівня, якого ми ще не досягли. Ми повинні зробити це, щоб допомогти Україні вижити
Як ми можемо це зробити?
Перед тим, як відповісти на це питання, дозвольте мені ще раз підкреслити, що реформи вимагають великої роботи, а також функціональної системи державної служби. Україні потрібні тисячі державних службовців, які впроваджуватимуть acquis communautaire (сукупність законодавчих актів, політичних документів та практики їхнього застосування, що на даний момент існують в Європейському Союзі. — Авт.) в країні. Проте зараз, під час війни, ми бачимо, що Україна має проблему з цим: частина державних службовців перебуває на фронті, інша — втекла з країни. Ось чому я кажу, що нам потрібно розставити пріоритети. І саме тому я вважаю, що в короткостроковій перспективі найбільш нагальним є надання максимальної військової підтримки. Без цього все інше неминуче постраждає.
Чи може ЄС як спільнота надати військову підтримку?
На першому етапі війни ми це робили, завдяки керівництву Верховного представника ЄС Жозепа Борреля та інших політиків. Ми надавали цю підтримку через Європейський фонд миру, який був міжурядовим фондом, що використовувався державами-членами для проведення певних заходів з військової допомоги третім країнам. Майте на увазі, що цей фонд не є частиною бюджету ЄС, він — міжурядовий. Боррель та інші політики відіграли важливу роль у використанні ресурсів з нього для підтримки України, хоча й опосередковано. Наприклад, коли країни-члени ЄС надавали Україні зброю і просили Брюссель про відшкодування, ми використовували ресурси з цього фонду. Однак ми більше не можемо ним користуватися, оскільки вже рік Угорщина блокує доступ до нього. Це означає, що більша частина європейської допомоги надається Україні на основі двосторонніх угод або через ініціативи коаліцій між державами. Таким чином, можна сказати, що це європейські ініціативи, а не ініціативи ЄС.
Оскільки Євросоюз більше не може допомагати Україні через Європейський фонд миру, ми зараз шукаємо «план Б», який би допоміг нам подолати виклик, що виник у зв'язку з угорським вето
А як щодо використання російських активів?
Починаючи з травня 2024 року, коли Рада ЄС вирішила спрямувати надзвичайні доходи (так звані непередбачені прибутки) від цих активів до Європейського фонду миру, вони використовуються на військову підтримку, включаючи боєприпаси, та на загальну оборону України. Йдеться про 1,5 млрд євро. Другий транш буде використаний наступного року. Це допоможе Україні впоратися з її бюджетними потребами. Хоча в лютому 2022 року ЄС не мав офіційно запланованих ресурсів для військової підтримки України, він не лише почав діяти, щоб допомогти Україні, запровадивши санкції проти Російської Федерації, а й активувавши Європейський фонд миру, що стало дуже важливим сигналом про те, що ЄС хоче, щоб Україна перемогла, а й збирається знайти необхідні для цього фінансові ресурси. Загалом, Рада ЄС погодила Україні кредит на 35 млрд євро на 2025 рік за рахунок прибутків, отриманих від заморожених російських активів.
За офіційними даними, з лютого 2022 року країни-члени ЄС та Євросоюз у цілому надали близько 44 мільярдів євро військової підтримки. Це дуже суттєво, але поки що недостатньо. Ми маємо зробити більше. Я не думаю, що те, що ми надали, становить 0,25 відсотка ВВП ЄС. Якби ми могли це зробити, ми б надавали 40 мільярдів євро військової підтримки на рік, а не на три роки. Зараз ми надаємо менше половини цієї суми на рік. Тож виглядає так, що ми багато допомагаємо Україні, але ми не інвестуємо в її армію і оборону стільки, скільки Росія вкладає у свою. З оцінок, які я читав, я зрозумів, що наступного року Росія планує витратити понад 100 мільярдів євро на свою армію. Саме тому ресурсів, які ми надаємо, недостатньо для такої війни, яку веде Україна проти Росії. Вони відіграли вирішальну роль у допомозі Україні вистояти, але цього недостатньо для того, щоб допомогти Україні перемогти.
І що нам насправді потрібно — це допомогти Україні перемогти
Повернемося до питання євроінтеграції. Президентка Європейської комісії Урсула фон дер Ляєн заявила, що наступне розширення має відбутися у 2030 році. Наскільки реалістичною є ця мета? Україна не є самотньою в інтеграційному процесі. Є ще Молдова, Грузія, а також деякі західнобалканські держави, які все ще чекають на відкриття дверей Європи.
Грузія, думаю, можна сказати відкрито, відступає назад. Подивимося, що станеться після виборів, але загалом ми не хочемо мати вічних кандидатів, як Туреччина. Це викликає занепокоєння. Коли йдеться про фактичну дату розширення (вступу нових членів), я бачу, що, можливо, це не відбудеться в цьому циклі Єврокомісії, однак вона, можливо, прокладе шлях до розширення. Однак, давайте пам'ятати, що держави-члени мають свої національні інтереси, і вони також відіграють певну роль. Як і ваша країна, Польща має національні інтереси і хоче їх зберегти, особливо коли є перспектива приєднання нових країн до ЄС. Те ж саме можна сказати і про Болгарію, яка заблокувала шлях Північної Македонії. Ми це ще побачимо.
Попри те, що я відчуваю, що період, в який ми зараз входимо, принесе нам нові можливості, я також боюся, що можуть бути деякі розчарування, головно, через нові сузір'я, які формуються по всій Європі на наших очах. Подумайте про проблему міграції та політичні сили, які її експлуатують. Тому не виключено, що буде один-два кроки вперед, а потім крок назад. Думаю, нам доведеться працювати над узгодженням різних національних інтересів, розуміючи, що в певний момент доведеться йти на компроміси. І дозвольте мені уточнити: з цими компромісами зіткнуться як країни-члени, так і країни, що приєднуються до ЄС.
Ось чому нам потрібно буде спробувати прокласти шлях до розширення, але також спробувати зробити розширення здійсненним. А це вимагає, можливо, іншого розуміння правил. Ми не змінюємо їх самих, а лише їхнє тлумачення. Наприклад, кожна країна може накласти вето на приєднання на будь-якому етапі процесу. Таким чином, щоб подолати цей виклик, нам потрібно, щоб держави-члени ставили європейські інтереси вище за інші інтереси. Іноді це спрацьовує, але іноді — ні.
На жаль, ми живемо в часи популізму, яким користується Росія. Я не виправдовую свою країну і тих, хто діє проти України в Польщі, але я також бачу, що деякі речі, як, наприклад, протести фермерів на кордоні, були певним чином нав'язані ззовні. Я не скажу, що вони були нав'язані Росією, скоріш за все, вони є доморощеними, але я б все ж таки стверджувала, що нинішній антиукраїнський наратив, який набирає популярності в Польщі і який також існував під час протестів, — це робота не лише польського народу.
Саме тому все може ускладнитися. І розширення може не відбутись за наступного циклу Єврокомісії. Але я думаю, що вона може допомогти зберегти питання розширення на порядку денному і сприяти розширенню на кожному етапі процесу. Це вимагатиме від країн-членів великих лідерських якостей, а також бажання працювати над досягненням консенсусу і втіленням його в життя.
Ми недостатньо говоримо про переваги розширення. Ми не повинні думати, що Україна — це витрати
Ми повинні пам'ятати, що Україна зараз має одну з найпотужніших армій в Європі, а її суспільство — велику витривалість, незважаючи на величезні втрати, з якими воно зіткнулося. Таким чином, Україна може зробити свій внесок у Європу. Я сподіваюся, що ми відійдемо від питання вартості розширення до питання можливостей, які воно може принести. Однак, як ви сказали, є сили, які наголошуватимуть на протилежному.
Оскільки ці сили, ймовірно, підштовхуються або спонсоруються Росією, якою є нинішня політика ЄС щодо РФ?
Наша основна політика щодо Росії насамперед означає відсутність двосторонніх контактів на високому рівні. Це буде продовжуватися доти, доки РФ не припинить агресію в Україні та не виплатить репарації. Це наші червоні лінії. Таким чином, наша політика щодо Росії випливає з нашої оцінки російської агресії проти України. Ми також закликаємо до диверсифікації від російського газу та джерел енергії. У цілому ми досягли значного прогресу в цьому питанні. Більша частина експорту нафти більше не існує. Ситуація з природним газом, можливо, ще не така сама, але імпорт різко скоротився.
Чого ми ще не маємо, так це майбутньої політики щодо Росії. До повномасштабного вторгнення у нас були певні принципи, ми хотіли працювати з російським громадянським суспільством
Ми все ще маємо ці принципи і плани працювати з російським громадянським суспільством, але також на даний момент основи нашої політики щодо Росії базуються на нашій політиці щодо України. Це означає підтримку України та її захист від російської агресії. На жаль, деякі держави-члени не хочуть проводити таку політику і хочуть повернутися до звичних справ. Ми бачимо це, зокрема, в діяльності угорського уряду. Можливо, в якийсь момент інші країни-члени також захопляться цим, але питання полягає в тому, яке наше бачення на довгострокову перспективу? Це те, про що ми ще не маємо дискусії в ЄС. На даний момент ця дискусія може бути передчасною. На мою думку, коли йде війна проти України, наша політика щодо Росії має базуватися на максимальному тиску на Кремль, санкціях і послабленні російської військової промисловості.
Чи повернеться мир на європейський континент?
Я не думаю, що мир в Європі можливий за Путіна і його режиму. У кращому випадку ми матимемо те, що я називаю «холодним миром». Або «холодну війну», але з маленької літери. І навіть це залежатиме від того, що робитимемо ми і що робитиме Росія. На даний момент мир — це не те, чого хоче Росія. Росія зараз хоче конфлікту. Я б не сказав, що Кремль хоче відкритої тотальної війни в Європі. Але він точно хоче підірвати наші системи — політичні та економічні.
Таким чином, Росія вже перебуває в стані війни з нами. Це гібридна війна, яка ведеться проти наших систем, населення, політичних партій тощо. Це не означає, що ми підемо на війну з Росією, але ми повинні розуміти, що, з точки зору Кремля, Росія воює проти нас.
Отже, миру в Європі з Путіним при владі не буде, так?
Так. Я не думаю, що ми можемо мати справжній мир з Путіним при владі. У кращому випадку ми можемо мати щось на кшталт холодної війни і напруженості. А також більше саботажу і насильства.
Чому ви так вважаєте?
На мою думку, виживання режиму залежить від війни в Україні, і саме тому Кремль не відпустить її. Ось чому дуже важливо підтримувати Україну в силу наших можливостей. Ми, європейці, повинні масово інвестувати у військову промисловість, переозброюватися та інвестувати у стримування. Тільки це спрацює з Росією. Слабкість — це те, чим Росія користується. Вона буде використовувати її, щоб підірвати нас, атакувати наші суспільства, наших політиків. Ось чому я не думаю, що справжній мир можливий, поки Путін при владі.
Титульне фото: Ukrinform/East News
Англомовну версію статті можна прочитати на сторінці New Eastern Europe
Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.