Імідж — ніщо, допомога — все

Беата Лижва-Сокул: Минулий рік був для тебе дуже насиченим. Твої фоторепортажі з України регулярно публікували The New York Times та The Washington Post.

Оксана Парафенюк: Якщо бути більш конкретною, то останні півтора року були дуже інтенсивними. Я працювала фотожурналісткою ще до російського вторгнення, але тоді не було такого великого інтересу до України. Тож я поєднувала роботу фотографки з роботою продюсерки та фіксерки (фіксер — місцевий гід, перекладач та організатор, який допомагає іноземним журналістам збирати матеріал — ред.). За кілька тижнів до вторгнення мені зателефонувала знайома фоторедакторка з The Washington Post і запропонувала тіснішу співпрацю.

— Якщо ЦЕ станеться, ми хочемо, щоб ти була з нами щодня, — сказав він.

— ОК, — відповіла я, додавши, що є лише один нюанс: я на шостому місяці вагітності і не зможу працювати в дуже небезпечних місцях. Це була складна ситуація для мене: я отримую важливу професійну пропозицію, але знаю, що не можу її прийняти в даний момент.

Цікаво, що я ніколи не хотіла бути воєнною фотокореспонденткою. З іншого боку, я українка і не могла собі уявити, що не зможу документувати те, що відбувається в Україні в такий час. Тому я зробила багато матеріалів про те, що відбувається за лінією фронту. Судячи з реакції людей, які зв'язалися зі мною після публікацій, деякі з них стали дуже важливими.

Під деякими текстами зазначено, що ти не лише фотографувала, а й була співавторкою цілого матеріалу.

Коли я працюю самостійно, мені не потрібен перекладач. А якщо працюю з іноземною командою — завжди є продюсер/перекладач. Я розповідаю кореспондентові, коли чую, про що говорять герої матеріалу, якщо вони говорять щось цікаве, або коли стаю свідком ситуації, яку іноземний кореспондент може не зрозуміти, наприклад, через культурний контекст, або тому що в певній ситуації була присутня лише є. І саме тому мене іноді додають до списку осіб, які долучилися до написання статті.

Ти отримуєш конкретні замовлення на фоторепортажі чи сама пропонуєш теми?

Більшість історій, які я зробила, — це замовлення. Зазвичай я маю різні ідеї для матеріалів, але не завжди маю сміливість запропонувати їх, а потім, коли бачу, що хтось інший зробив фоторепортаж на цю тему, шкодую, що мені не вистачило впевненості. Але для мене є цікавими і важливими більшість історій, які мені пропонують зробити і я повністю поринаю в процес і завжди намагаюсь зробити історію максимально добре.  

The Washington Post опублікував великий матеріал з твоїми фото, про українських солдатів, які отримали поранення обличчя. Як довго ти працювала над цим матеріалом?

Самі зйомки тривали не так багато днів, але між ними була перерва в майже півроку. Мушу сказати, що до того я ніколи раніше не знімала хірургічні операції. Крім того, у мене не було можливості контактувати з жертвами російської агресії одразу після поранень, оскільки я не працювала на передовій. Я не бачила багато крові, навіть не була на стабілізаційному пункті, куди привозять поранених. Тому, коли я дізналася, що потраплю в операційну і що герою моєї історії будуть пересаджувати малогомілкову кістку з ноги в щелепу, щоб відновити цю щелепу, я трохи рохзвилювалась, адже не знала, як відреагую на побачене. Тим не менше, я запитала лікаря, чи можу я залишитися до кінця операції. Він був здивований. Сказав, що журналісти зазвичай заходять на п'ять хвилин, роблять кілька кадрів та виходять з палати. 

Я зайшла до палати, де оперували Миколу — чоловіка, з яким я розмовляла напередодні, — і вже не змогла вийти звідти. Це було захоплююче. Операція тривала 12 годин. Я вискочила лише на короткий час, щоб пообідати. Більшу частину часу я розмовляла з асистентом, який спостерігав за операцією і пояснював мені, що відбувається. 

Через кілька місяців я повернулася з журналістами, щоб продовжити цю історію. Тим часом я прочитала чудову книгу про реконструктивну хірургію обличчя, яка була розроблена під час Першої світової війни британським лікарем Гарольдом Ґіллісом ("The Facemaker: A Visionary Surgeon's Battle to Mend the Disfigured Soldiers of World War I" by Lindsey Fitzharris ). Виявляється, сучасна медицина в цій сфері багато в чому базується на досвіді Першої світової війни.

Під час скількох операцій ти фотографувала?

Операція Миколи була першою, потім я була ще на трьох. Дві з них проходили одночасно в один день, тому я переходила з палати в палату. 

Сьогодні я думаю, що наш матеріал був би ще потужнішим, якби ми більше часу провели з героями. Я фотографувала їх лише в лікарні, і було б цікаво знати, що сталося з ними потім, як вони адаптуються до життя.

Ти десь сказала, що раніше фотографування було для тебе лише хобі. Як і більшість, ти фотографувала квіти та знайомих. А потім був Майдан, який змінив твій підхід до фотографії. 

У 2014 році я працювала в офісі Програми імені Фулбрайта в Україні (програма обміну вченими та студентами). Вечорами ходила на Майдан з друзями. Я цікавилася політикою, але не думала про журналістику. Я приходила на Майдан з фотоапаратом, хоча не знала, як фотографувати незнайомих людей. І хоча я не могла до кінця зрозуміти, що маю робити в цій драматичній ситуації, я розуміла, що мені цікаві люди в ці складні моменти їхнього життя. Я почала допомагати іноземним фотографам як фіксерка на вихідних. Також приїхала зі Штатів моя подруга-фотожурналістка і дуже мене надихнула. Україна стала цікавою для фотожурналістів з усього світу, час від часу хтось шукав перекладача або потребував щось організувати. Коли 18, 19 і 20 лютого 2014 року на Майдані відбувались криваві сутички і загинуло багато людей, я сиділа в офісі (на той я вже мала іншу роботу в іншому офісі) і дивилася по інтернету те, що відбувалося.

Мені було страшно, і батьки дуже боялися за мене. Я хотіла піти на Майдан, але не хотіла їх хвилювати. Тому я сиділа в офісі і думала про те, як я не люблю свою роботу, і що я не відчуваю себе на своєму місці. 

Я приїхала туди 21 лютого, коли вже відбувалися похорони. Я не стала активісткою, але допомагала, чим могла. Я хотіла бути там не лише як фотографка, але і як українка. Я звільнилася з офісної роботи, почала отримувати більше завдань як фіксерка, у квітні поїхала до Харкова, а потім до Донецька. Я занурилася у світ журналістики, придивлялася, як проводяться інтерв'ю, як будуються історії. Я зрозуміла, що це дозволяє мені зрозуміти, що відбувається в моїй країні.

Більшість твоїх матеріалів — це особисті історії цивільних жертв війни. Після більш ніж 10 років війни і постійної присутності репортерів з усього світу в Україні, чи хочуть люди все ще фотографуватися і ділитися своїми історіями? Чи готові вони впускати тебе у свої домівки?

Навіть до вторгнення, коли я працювала фіксеркою на сході України, часто було важко достукатися до людей. Вони були недовірливими. Зараз вони стали більш відкритими. Я не знаю, чи це тому, що стало більше журналістів, чи тому, що інформація стала важливою частиною життя кожного, і українці зрозуміли, що їм потрібно розповідати про те, що з ними сталося. Як фотожурналістка, я хочу розповісти їхні історії якомога краще, хочу показати якомога більше їхнього реального життя. Ось чому я дбаю про те, щоб фотографувати вдома, в оточенні сім'ї, в просторі, де вони почуваються комфортно. Коли виникають сумніви, я пояснюю, що для тих, хто в іншому куточку світу побачить їхні портрети в ЗМІ, знімок, зроблений удома, буде набагато достовірнішим і правдоподібнішим, ніж той, що зроблений у кафе чи іншому випадковому місці. Читачі зможуть більше ідентифікувати себе з ними.

Я завжди сподіваюся, що герої, яких я знаходжу, почуватимуться зі мною комфортно і відкриються мені як особистості, а не лише як фотографці. Тому я нічого не вдаю, я є з ними сама собою. Якщо їм не подобається, я не тисну, не намагаюся вмовити їх сфотографуватись

Відколи я працюю з великими медіа, буває, що це не я веду переговори з героями, часто про дозвіл, і це найважча частина роботи, домовляються продюсери. Так було, наприклад, з матеріалом для The Washington Post про Ярослава Базилевича, який втратив трьох доньок і дружину під час російської атаки на Львів. 

Фотографія цієї сім'ї до нападу, з вирізаними обличчями вбитих дружини і доньок, а також портрет пораненого Ярослава, облетіли ЗМІ по всьому світу.

Ця історія шокувала всіх в Україні. Продюсер матеріалу підійшов дуже обережно. Через два тижні після трагедії ми з журналістом поїхали в гості до батьків Ярослава, його сестри з чоловіком. Ми думали, що будуть тільки вони, але  до нас приєднався сам Ярослав і був з нами протягом 3-4 годин інтерв'ю. У той момент ми всі відчували величезну відповідальність, тому намагалися бути максимально делікатними. У такі моменти ти цінуєш кожну секунду зустрічі з героєм, не відвертаєш увагу своєю присутністю. Того дня мало виповнитися сім років Емілії, наймолодшій доньці загиблого Ярослава. Родина вирішила, що всі підуть на цвинтар. Я відчула, що це має потрапити в наш матеріал. Водночас я відчувала камінь на серці, таке стиснення в грудях, і мені було важко запитати, чи можемо ми піти з ними. Але вони погодилися. Ми йшли за ними всю дорогу і зупинились на відстані від них, щоб по мінімуму втручатись в їх простір. Я бачила, як Ярослав підходив до кожного хреста. Коли він став біля хреста своєї молодшої доньки, то розплакався дуже сильно. Тоді я подумала, що, можливо, варто зробити його портрет. Але я не могла просто так стати перед ним з камерою і порушити цей момент, навіть його батьки були на відстані. 

Це дуже складна частина цієї роботи. Бо що робити у такій ситуації? Ти знаєш, що в такий момент маєш зробити лише одну або декілька світлин, тому що ти не можеш ходити навколо людини, яка страждає, і робити десятки кадрів з усіх боків. Ти маєш спробувати сфотографувати, але ти не можеш бути настирливим, не можеш переходити певні межі. Тому що ти знаєш, що це його життя, його почуття. Зазвичай, інтуїція допомагає зрозуміти, що іншій людині комфортно, і коли зупинитись.

Я пам'ятаю фотографію, яку ти тоді зробила. Ярослав стоїть перед чотирма могилами і дивиться на портрети близьких, розміщені на хрестах. Це дуже розумний, сильний кадр. 

Дякую. Я не так часто чую, що зробила добру роботу. Звісно, зазвичай мені кажуть такі речі друзі, але це інше. Я часто замислююся над тим, де етичні межі в кожній ситуації і що я повинна і не повинна знімати. Я знаю, що досить добре їх відчуваю, хоча водночас здається, що їх занадто багато, що вони іноді заважають мені працювати. Коли я роблю фотографію, мені цікаво знати, чи здасться вона комусь сильним кадром. Чи зроблю я таку фотографію, яка вплине на щось, якщо буду дотримуватися своїх кордонів? Якщо ні, чи означатиме це, що я недостатньо добре виконала свою роботу? Можливо, я зайшла надто далеко, або, можливо, була надто обережною? 

Фотографія повинна привертати увагу до цих важливих історій. Але мені теж важливо відчувати, що я не перетнула межу.

Також була дуже сильна історія сім'ї Сергія Гайдаржи з Одеси, дружина і син якого загинули в результаті атаки безпілотника. Сам Сергій та його донька вижили.

Ймовірно, Анна, дружина Сергія, загинула разом з їхнім чотиримісячним сином Тимофієм, обіймаючи його після годування грудьми. За всіма свідченнями, вони були знайдені в такому положенні під завалами. Під час інтерв'ю Сергій приніс закривавлену пустушку, яку він знайшов під завалами. Він помив її та вирішив залишити собі. Ми провели багато годин розмовляючи з родиною. Я трималася майже до кінця, але коли почала фотографувати цю пустушку, дуже розплакалася. Незадовго до цього я сама перестала годувати свого сина грудьми. 

Робота над цими двома матеріалами травмувала мене. Я думаю, що треба говорити про психічне здоров'я в контексті журналістської роботи

Тому ти шукаєш позитивні історії? Наприклад, про сходження на найвищу гору України чи про побачення?

Це не були мої ідеї матеріалів, але над ними було дуже цікаво працювати. Зараз нелегко публікувати матеріали, зроблені далеко від лінії фронту. Але я хочу показати цей контраст: що водночас в Україні відбуваються абсолютно різні речі. Деякі історії також важливі для мене на особистому рівні. Мені трохи соромно в цьому зізнаватися, але тоді я вперше піднімалася на Говерлу, як і більшість членів команди. Це була в чомусь приємна історія і можливість провести час на природі та трохи відновитись від важких історій, які ми зробили до цього. Коли ви працюєте над дуже напруженим і складним матеріалом, легка історія допомагає зблизити вас в команді. Серед людей, яких ми зустріли, піднімаючись на Говерлу, були військові й люди, у яких хтось перебуває на передовій, і групи людей з Харкова. У кожного була якась своя сильна історія. В результаті вийшла історія з війною начебто на задньому плані, але показана по-іншому, і війна присутня в кожному її елементі також. 

Ми також їздили з командою до Харкова, щоб сфотографувати перший навчальний день у підземній школі. На місці ми побачили сповнених життя семирічних дітей та їхні родини, радісних людей у вишиванках, скрізь були квіти та переодягнені в плюшеві костюми тваринок аніматори.

Я розумію, що для людей, які ніколи не були в Україні під час війни, картина такого «нормального життя» (адже діти прийшли все ж в підземну школу) може бути дивною. Але таке життя зараз в Україні, сповнене контрастів. Незважаючи на ризики та щоденні трагедії, життя продовжується в усіх його проявах. 

На жаль, є й інша сторона медалі. Коли такі позитивні зображення потрапляють у соціальні мережі, вони нерідко зустрічають критику. Адже коли йде війна, ви не можете зустрічатися з друзями в кафе.

Важливо, щоб журналісти розповідали  якомога більше різних історій, щоб читачі мали ширше уявлення про країну, яка воює. Серед людей, які сидять у барі ввечері, є і волонтери, і люди, які організовують збори на військове спорядження, і ті, хто наступного дня поїде на фронт. Я сама іноді ходжу до басейну з маленьким сином і, стоячи у воді з іншими мамами, ми говоримо про безсонну ніч через ракетний обстріл. Увечері я зустрічаюся з друзями в кафе, а через кілька годин, вкладаючи дитину спати, думаю про те, чи не загинемо ми.

Нещодавно було багато суперечок щодо зіставлення двох фотографій з України у фіналі цьогорічного конкурсу World Press Photo. Дехто стверджував, що журі поставило знак рівності між жертвами: 6-річною українською дівчинкою та російським солдатом. Інші вважали, що це показує різні грані війни. Як ти відреагувала на вердикт журі?

Найбільше мене вразило виправдання зіставлення цих образів, мовляв, це «сильне поєднання» (члени жюрі вже вибачилися за це). Така риторика призводить до ототожнення жертви з солдатом російської армії, армії-агресора, яка вбиває і катує українців та окуповує їхні землі

Я бачу візуальні зв'язки, але тут ми говоримо не про мистецтво, а про документальну фотографію. Контекст має вирішальне значення. Ми повинні бути дуже обережними в таких питаннях.

У соціальних мережах багато хто ділиться твоїми фоторепортажами, опублікованими іноземними ЗМІ. На матеріал про сексуальне насильство над українськими жінками я отримала посилання швидше, ніж натрапила на нього сама на сайті The New York Times. Видно, що фотографії та теми, яких ти торкаєшся, мають величезний вплив на людей.

Цей матеріал дуже зачепив читачів, він мав багато коментарів в Instagram. Я вважаю, що було дуже важливо опублікувати на першій сторінці газети портрет 77-річної Людмили, вчительки з Херсонської області, яку раніше побили і зґвалтували російські солдати. Подання цієї теми на прикладі конкретної людини привернуло увагу багатьох людей у світі.

Я дивлюся на фото Людмили і думаю: «Вона могла б бути моєю матір'ю». 

Герої таких історій дуже рідко погоджуються фотографуватися, показувати своє обличчя. З іншого боку, для читачів особливо важливо побачити реальну людину, а не анонімний портрет, кадр зі спини.

Чим для тебе є фотографія сьогодні?

Зараз це переважно спосіб краще зрозуміти війну. Хоча я живу тут і знаю це на особистому досвіді через фотографії я намагаюся краще пізнати людей у моїй країні і як вони переживають цей досвід війни. Я вірю, що можу зіграти свою роль, хай і невелику, у збереженні пам'яті про те, що нас торкнулося. Колись хтось захоче дослідити, що тут сталося. Я сподіваюсь, що і мої кадри будуть історичним джерелом для розуміння цієї війни, в тому числі для людей та дослідників за кордоном. Ми не повинні дозволити забути цю трагедію. 

У приватному житті для мене фотографія — це спосіб зберегти пам'ять про мою родину. Докоряю собі, що досі не відсканувала всі старі сімейні фотографії, які маю лише на папері. Якби мені раптом довелося поїхати з дому, я могла би втратити деякі з них назавжди. Коли я роблю фотографії в Україні сьогодні, я думаю, що важливо не тільки зафіксувати щоденне життя українців у часи війни, але і зберегти пам’ять про ці часи для майбутніх поколінь. 

У 21 рік вона ще вчилася на журналістиці й мріяла допомагати воїнам, аж почалася велика війна, і довелося залишити журналістику й це бажання здійснити. У свої 23 Дзвенислава Сіра (Дзвінка) очолила відділ роботи з пораненими патронатної служби «Янголи Азову» (зараз «Янголи»), що опікується сотнями поранених і колишніх полонених Третьої штурмової та «Азову». 

У її підпорядкуванні — 10 медичних кураторок, кожна з яких веде до 150 поранених воїнів. Про неї кажуть: «Та, що бігає цілодобово». А ще, що це військова з неймовірно високим рівнем відповідальності. 

Всі чоловіки з родини Дзвінки — зараз на фронті. Її чоловік воює у Третій штурмовій, брат — з 2020 року в «Азові», зокрема пройшов «Азовсталь» і полон. Своєю історією Дзвінка поділилась із Sestry. 

24 лютого довжиною у два місяці

— За місяць до повномасштабного вторгнення у Львові з ініціативи Штабу оборони Львівщини стали організовувати вишколи для цивільного населення, — згадує Дзвінка. — Вчили людей володіти зброєю, безпечно з нею поводитися, розпізнавати вибухову техніку. Запрошували спеціалістів з тактичної медицини, ДСНС, медиків з бойовим досвідом, лікарів швидкої медичної допомоги тощо. На вишколи прийшло близько 500 людей різного віку. Пізніше ці чоловіки пішли воювати, а жінки — волонтерити.

24 лютого ми всі зібралися разом і стали думати, що робити. Мій чоловік, який на той час вже був ветераном АТО, хотів їхати в Маріуполь до брата, де той служив. Але не встиг, бо саме того дня до Львова приїхав останній потяг з Маріуполя… і вже не повернувся у місто. Як каже мій брат, так доля вберегла мого чоловіка. 

Наступного дня ми відправили всіх наших хлопців боронити столицю. Відтоді все наче злилося в один день… І 24 лютого для мене тривало чи не два місяці. Кожен день — як день бабака. 

Коли хлопці поїхали, ми з дівчатами стали волонтерити. Забезпечували амуніцією і медикаментами новостворений підрозділ ТРО «Азов». Також займалися розселенням родин бійців «Азову» з прифронтових та окупованих територій. Люди прибували без речей, з дітьми й домашніми тваринами. 

Саме тоді я познайомилася з Наталкою, яка з 2014 року працювала з родинами військових у патронатній службі «Азов». На той момент у неї було багато роботи із сім’ями загиблих, і я стала їй допомагати. Згодом вона запросила мене до війська, так у травні 2022 я опинилась на службі.

У 13 років вже носила канапки на Майдан

Коли почалася велика війна, я саме здобувала ступінь магістра на факультеті журналістики у Львові. Навчалась на шостому курсі, однак, не закінчила. Весняний семестр закрила, а восени вже було стільки роботи, що мусила терміново їхати до Києва. 

Взагалі я з 18 років хотіла доєднатись до армії й працювати у пресслужбі. Тож коли мені запропонували доєднатися до патронатної служби «Янголи Азову», відразу погодилась. Наша волонтерська спільнота на той момент вже чи не вся роз’їхалась. Хтось з дівчат доєднався до війська, хтось поїхав додому в іншу область.

Всі повнолітні рідні й друзі чоловічої статі пішли служити. Вдома лишилися тільки мама й молодші брати ‍

Родина моє рішення про службу підтримала. Мій старший на п’ять років брат вже кілька років служив в «Азові». Батьки з дитинства нас виховували патріотами. Разом з молодшим братом ми були пластунами. І саме в Пласті у нас сформувався світогляд, знайшлися відповіді на питання, які шукаєш у 13-14 років. Ніколи не стояти осторонь життя країни.

Коли почалась Революція гідності, мені було 13. І вже тоді, у Львові на Майдані, я була там з прапором і щодня приносила чай і бутерброди для хлопців, які не випускали «Беркут» зі Львова на Київ. На той момент ми з дівчатами з Пласту відчували, що перебуваємо у центрі історичних подій. 

Те, що рано чи пізно ми станемо на шлях боротьби за свою ідентичність, моя мама знала давно. До того ж розуміла, як наше оточення впливає на наші рішення. А чоловік, думаю, зрадів тому, що це безпечно, що я не подалася в бойові медикині.  

Ми — посередники між пацієнтами й лікарями

Нас часто бачать як дівчат, які просто возять шкарпетки й фрукти в лікарні. Інколи питають: «Що ви взагалі робите?». Відповідаємо: «В принципі, все». 

У патронатній службі я відповідала за супровід поранених. Від моменту отримання травми і до повернення у стрій. Якщо ж це важкі поранення, то треба було допомогти військовому, наприклад, з реабілітацією, протезуванням,  у разі потреби —  із звільненням зі служби, оформленням пенсій та інших виплат. На початку у мене було умовно 10 поранених, яких я супроводжувала, але з часом кількість зростала. 

Особливо багато роботи з’явилося після великого обміну полоненими у вересні 2022 року. Тоді звільнили 120 бійців «Азову». Людям складно адаптуватися після виходу з неволі. Ми взяли на себе функцію посередників між звільненими й лікарями. Організовували реабілітацію — фізичну, психологічну. 

У роботі ми дотримуємося певного алгоритму. Щойно військовий отримав поранення — відразу до медичної служби надходить про нього вся інформація. Далі я розподіляю супровід між дівчатами: умовно, хлопчина з ампутацією кінцівки йде під крило колеги, яка добре співпрацює з протезними центрами, а пораненого з черепно-мозковою травмою скеровую до тих, хто має досвід роботи у цьому напрямі. Далі дівчата з ними зв'язуються. Дізнаються про діагноз, медичні документи, отримують фото поранення і прогнози лікарів. Якщо є ускладнення, можемо залучити інших спеціалістів для консультацій. У разі визнання непридатним до війська, можемо навіть допомогти знайти тилову посаду. 

Наше завдання — організувати все так, аби поранені хлопці не ламали голову над тим, що їм робити, куди звертатись і бігти

Мене щиро вражає загальна культура незламності наших воїнів. Навіть коли їм важко, вони все одно бачать, куди їм рухатися далі. 

Іноді зіштовхуємося з образами на свою адресу. Не тому, що хтось поганий. А тому, що болить. Коли в тебе важке поранення і ти кожен день борешся з болем, з тим, щоб відновити функції кінцівок, щоб поїсти і тебе не знудило… це виснажує, людина може стати злою. Але коли пораненому стає легше, спілкування налагоджується. Шлях до одужання може бути довгим.  Наше завдання — підтримувати в людях віру, що якщо йти обраним шляхом, все зрештою буде добре.

Було враження, ніби світанку вже не буде

Зима 2022-2023 була найдовшою і найважчою за всю повномасштабну війну. У нас було дуже багато поранених з Бахмута. Додалися хвилювання за чоловіка, який воював на тому напрямку. І неспокій за брата, який на той момент вже понад пів року був у полоні. 

Ми не мали з братом зв'язку. Єдиний раз, ще перед виходом з «Азовсталі», він написав, що далі зв'язку не буде. Згодом ми побачили його на відео одного з ворожих ресурсів. Інформації було мінімум. Ми не знали, чи він у Росії, чи на окупованих територіях. Втім добре розуміли, як сильно катують саме азовців. У голові виникали найстрашніші сценарії. Було враження, ніби світанку вже не буде…

Але на щастя, темрява зникла. 6 травня 2023 року, майже через рік, брат повернувся з полону — худий і виснажений. Фізичний стан був поганий, але моральний — неймовірний! Він радів з того, що ми всі живі, що у нас все добре. Тішився, що Україна вистояла і бореться з ворогом далі. Бо у полоні їм розповідали, що такої країни вже немає. Після реабілітації він повернувся в стрій до «Азову».

Мій чоловік теж зараз на війні. Сумую за ним. За минулий рік ми бачилися, напевно, 3-4 рази. І це не були відпустки — тільки короткі зустрічі. Цьогоріч бачилися один раз. 

Але відстань і війна сильно зміцнили наші стосунки. В моменти відчаю ми завжди знаходимо потрібні слова і дії одне для одного.

Чоловік завжди каже: «Поки ми любимо, навіщо думати про щось, що буде далі?»

І, як показує час, любов не зникає. А навпаки, стає сильнішою. Ми знаходимо нові способи дати одне одному увагу, показати любов і піклування. І якось в цих реаліях вже навіть важко згадати, як було раніше, коли ми бачилися з ним щодня і не розлучалися довше, ніж на кілька днів упродовж п'яти років.

Потреби зростають, донати — навпаки

Часто буває так, що лікарі та медсестри купують власним коштом ліки, бо їм шкода пораненого. І йдеться не про прості медикаменти, а про дороговартісні антибіотики, яких у лікарні іноді немає. Буває, ми закуповуємо речі, які мали б бути на забезпеченні у шпиталі. Наприклад, знеболюючі препарати для опікового відділення. Коли в бригаді немає патронатної служби, то нерідко рідним доводиться витрачати всю зарплату пораненого на лікування. І це ситуація, яка болить. Тож вважаю, що підхід до медичного забезпечення військових необхідно міняти на державному рівні. Всі етапи лікування і фізичної реабілітації мають бути профінансовані виключно державою.

На щастя, ми маємо Благодійний фонд, на гроші якого закуповуємо необхідні ліки, ортопедичну техніку, крісла колісні, милиці тощо. Він наповнюється за рахунок донатів меценатів і небайдужих. Ми постійно думаємо, як залучити кошти, бо закривати збори стає дедалі складніше. Потреби ж не меншають. Багато поранених, мало донатів. У нас, мабуть, ще із січня висить незакритий збір. Завжди закликаю і нагадую: «Донатьте хоч потроху. Це все одно важлива допомога. Або бодай поширюйте інформацію про збори».

Тодішня я в цьому світі не вижила б

За ці понад три роки війни у мене зникло багато страхів, зокрема страх відповідальності. Для мене сьогодні це принципово необхідна річ, а не щось, чого я намагаюсь уникнути. Війна зробила мене більш серйозною. Деколи мені навіть бракує легковажності, тієї веселої, смішної Дзвінки. Але напевно, так треба. Ще я стала трохи сильнішою. Тодішня я в цьому світі не вижила б. Хоча теперішня я в тому світі, мабуть, теж.

Натхнення мені дають мої рідні. Силу — дівчата, з якими служу. 

Наша жіноча спільнота — найкраща підтримка з неймовірним рівнем розуміння. Навіть найгірший день дівчата можуть перевернути на 180 градусів

Щодо перезавантаження, допомагає навіть прогулянка на природі — у лісі, парку або десь біля води. Люблю читати, а їздити за кермом — це взагалі для мене медитація. Звісно, у мене були важкі часи, але опустити руки — означає зрадити своїм принципам. У такі моменти необхідно шукати щось, що тебе витягне, чіплятися за гачок і випливати.

Не звикайте до війни

Хотілося б, щоб світ знав, як понад три роки ми стоїмо і тримаємось. Але те, що ми стоїмо, не означає, що для світу немає загрози. Розслаблятися не варто ані українцям, ані нашим партнерам, ані людям з-за кордону, які хочуть нас підтримати, але вважають, що, можливо, це вже неактуально. У цьому досі є гостра потреба. 

Сьогоднішня війна — ціна десятків тисяч життів, наших міст, які колись жили прекрасне життя, розвивались і росли. Саме такою ціною поки тримаються ваші мир і безпека

Щодо українців, не звикайте до цих реалій. Не треба чекати якоїсь трагічної події на кшталт ракетного обстрілу Кривого Рогу для того, щоб знову згадати, що у нас війна. Не може бути нагадуванням про те, що триває війна, смерть дітей. Не може бути цим нагадуванням пошкодження житлових будинків у Києві. Кожна ваша думка, коли ви прокидаєтеся вранці й засинаєте ввечері, має бути про те, що я можу зробити чи вже зробив сьогодні, щоб покращити ситуацію. Включитися у війну мають всі й зараз. 

Навіть якщо буде якесь перемир'я, то повірте, через 10 років зустрінемося знову тут, в армії

Особисто я поки не будую жодних планів на майбутнє. Хоча дуже хочу поїхати в село до бабусі в Карпати й пожити там з місяць, як колись на літніх канікулах. На природі, в горах, бігати на річку, збирати вишні, пасти овець і кайфувати. Мрію, щоб ми якнайшвидше прогнали ворога з нашої землі, і всі наші воїни повернулися живими додому. А ще — аби українці об’єдналися і разом відбудували, відновили все, що було так жорстоко знищено й забрано у нас ворогом.

‍Фотографії з приватного архіву

Альдона Гарвінська: Їздиш на фронт не лише з матеріальною допомогою для армії. Ти також привозиш зі собою певні навички з військово-польової медицини. І це те, що відрізняє таких людей, як ти, від інших волонтерів в Україні. Розкажеш про це? 

Ігор Трач: Різниця в знаннях між солдатами армії, яка за три роки повномасштабної війни раптово зросла з двохсот тисяч до понад мільйона, величезна. З одного боку, у нас є чудові фахівці, підготовлені, з фронтовим досвідом, який вони здобули своїм життям. Але є й такі, які нічого не знають про польову медицину. Ми працювали з різними підрозділами. 

Іноді з навчанням ми потрапляємо туди, де є загальна потреба. Тоді ми створюємо таку собі спільну майстерню. У нашій команді є інструктори з військово-польової медицини, а також з тактики польових операцій, військової тактики. Ми обмінюємося знаннями, досвідом, ідеями та інформацією про методи роботи. Але буває так, що ми потрапляємо в підрозділ, який є повністю «зеленим». 

Зелений, але бореться.

Він бореться. Одного разу ми приїхали в околицю другої лінії окопів, приблизно за вісімсот метрів від росіян. Перша лінія була вдвічі ближче, близько чотирьохсот метрів. Солдати якраз готувалися йти на розвідку, до нульової лінії — хоча зараз важко сказати, де ця лінія, бо через безпілотники та артилерію все значно розтягнулося. 

Так чи інакше, вони повинні були йти ближче до російських позицій. Дивлюся на одного: каска, бушлат, автомат і більше нічого. Питаю його: «А де у тебе джгут?». — «Ну... десь є», — каже. Шукає, шукає, шукає... Нарешті знаходить його в кишені штанів, ще в оригінальній упаковці, загорнутий у фольгу. Тобто — непідготовлений до швидкого використання. Бо розпаковування потребує часу, якого після поранення просто немає. І коли я запитую, де в нього аптечка, він відповідає, що вона у медика. І справді: їхній бойовий медик мав із собою шість таких аптечок, бо більше не міг вмістити. І солдати не знали, що з ними робити.

Між тим, ідея особистої аптечки полягає в тому, щоб вона завжди була з тобою. Щоб у будь-який момент хтось інший міг скористатися нею і допомогти вам

З початком повномасштабної війни ти бачиш, як українці вчаться, тренуються. Чи стають їхні знання дедалі глибшими?

Так, звичайно, але це навчання купується кров'ю. Солдати вчаться на своїх помилках, і ці помилки коштують найвищої ціни — життя. Я маю на увазі не лише військово-польову медицину, а взагалі будь-який рівень науки чи підготовки. Ви побачите колосальну різницю, якщо порівняєте це з підготовкою солдатів у системі НАТО.

Тому що система НАТО ставить захист життя солдата на перше місце?

Так. У солдатів, які пройшли підготовку за натовською системою, вищий відсоток виживання на полі бою. А командири, які володіють знаннями ще з часів Варшавського договору, мають найбільше дурних ідей, приймають найбільше дурних рішень і мають найбільше вбивств у своїх командах. 

Найвищі показники виживання мають ті підрозділи, які пройшли навчання на Заході. Вони мислять настільки гнучко, що здатні швидко вчитися і адаптувати свої знання до сучасного поля бою.

Чого ви навчаєте солдатів?

Перш за все, ми робимо базові речі, діємо за стандартами НАТО. Ми маємо справу з найбільшим вбивцею на полі бою, яким є масивна кровотеча. Ми вчимо солдатів правильно накладати джгути, а також апроксимації та конверсії, тобто коли цей джгут потрібно перевірити, через який час, а коли зняти, якщо потрібно. Дуже часто джгути накладають в умовах стресу, паніки — і часто без потреби. Хоча, слово «без потреби» не зовсім коректне. Адже краще накласти пов'язку на рану, яка цього не потребує, ніж не накласти її тоді, коли це дійсно необхідно. Тому що при наявності знань і навичок, накладену без потреби пов'язку можна потім зняти. 

Правило просте: якщо солдат поранений вогнепальним пораненням, пов'язку треба накладати високо і туго. Пораненого потрібно перемістити в жовту зону, більш безпечну, і там перевірити, чи дійсно пов'язка необхідна. Бо може виявитися, що рана незначна і пов'язка не потрібна.

Однак непідготовлені солдати не мають цих знань і часто сидять з цими бинтами не кілька годин, а навіть день чи два, коли немає можливості евакуюватися. За цей час у них зупиняється кровообіг, і коли вони нарешті добираються до медичного пункту, виявляється, що рана була невелика, але через ішемію кінцівку доводиться ампутувати. 

Дуже часто буває так, що лише досвідчений бойовий медик знає, як правильно накласти пов'язку. Між тим, це базові знання кожного солдата, підготовленого за стандартами НАТО, який працює за протоколом MARCHE — найважливішим протоколом у військовій медицині.

Коли ти отримав той перший імпульс, який підштовхнув тебе піти на фронт?

Я з самого початку знав, що поїду туди, просто треба було до цього підготуватися. Треба було вивчити правила безпеки, навчитися працювати в режимі постійної загрози

Крім того, звуки війни досить заплутані для непідготовленого вуха. Щось бахнуло, щось стукнуло, і ти думаєш, що це дуже небезпечно, хоча насправді небезпека дуже далеко. З іншого боку, той факт, що небезпека дуже велика, іноді взагалі не помітний. 

Я зрозумів це, заходячи все далі і далі, опиняючись все ближче і ближче до фронту. Звичайно, не сам, завжди з солдатами, з кимось, від кого я міг би черпати знання. 

Ти від самого початку знав, що на це здатний?

Під час перших двох-трьох поїздок у перший рік війни я взагалі не думав про подальші ескапади. Я думав, що все закінчиться в одну мить, що ця війна не може тривати довго. Коли я поїхав у Львівську область, мене лякала навіть зенітна тривога, я не міг спати. І незабаром я зрозумів, що це не скоро закінчиться, тому треба більше допомагати, бажано безпосередньо на фронті.

Багато хто не розуміє, навіщо ризикувати життям, щоб вийти «на нуль». Але іноді інакше не можна.

Тільки так ми можемо допомогти ефективно. По-перше, ми впевнені, що допомога дійшла до тих, кому вона потрібна. Нічого не загубиться по дорозі, ніхто не звинуватить тебе у тому, що ти не знаєш, кому ти це передав, адже передаєш у власні руки. По-друге, привозиш не просто обладнання, а надію для цих людей. Їм до біса важливо, щоб ви з ними зустрілися, познайомилися. Це відносини, які не можна купити. По-третє, перебуваючи в зоні небезпеки, ми вчимося. Дивовижно, що ми можемо вчитися, звикати до всього цього і отримувати знання, яке у нас недоступне. Ми привозимо тонну натуральної допомоги, а забираємо кілька тонн знань.

Ти знаєш цих людей, проводиш з ними час, ви прив'язуєтеся. Чи не думаєш собі, коли треба повертатися, що це може бути ваша остання зустріч?

Багато людей, з якими я зустрічався, вже загинули, але ніхто з близьких. Я намагаюся позитивно думати про наступний день, наступний місяць. Я намагаюся все це пережити. Ніби ця війна, те, що вони там вбивають один одного, є чимось природним, звичайним.

Нормалізувати те, що не є нормальним?

Це адаптація. Треба пристосовуватися до того, що відбувається. Я сам не борюся, але бачу, як це роблять інші. Нещодавно мені спало на думку, що адаптація можлива лише тоді, коли ти розумієш, чому це відбувається. Вони борються за свою землю, за свою незалежність. Я б, напевно, збожеволів, якби хтось із них сказав мені: «Давай, підемо вб'ємо росіян, буде весело». Ні, вони роблять це, бо мусять. Тому що тамтешні люди вбиватимуть їх, їхні сім'ї, їхніх дітей.

Українські солдати говорять про себе, що вони «працюють». Чи ти звернув увагу, як часто вони вживають це слово? 

Так, вони ходять на роботу. Іноді, коли я їх запитую: «Як у вас з моральним духом?», вони відповідають: «Ми про це не думаємо. Це робота, яку ми повинні робити».

Чого тебе навчила Україна? Чи змінила вона тебе?

Так, я думаю, що вона мене дуже змінила. Мені важко судити про себе, але я завжди знав, що я впертий — і я підтвердив це тут. Я був впертим у спорті, тому я такий і тут. Я робив різні речі в своєму житті, іноді екстремальні. Але це щось зовсім нове. Я не знав, як я знайду себе в цьому. Люди швидко адаптуються, тільки якщо у них є мета і конкретна мотивація.

Протягом багатьох років я уявляв собі кожну гонку, кожну можливу перешкоду, яку мені доведеться подолати — але я ніколи не уявляв собі можливу аварію. Тільки позитивні речі. Так само і тут. Я візуалізую небезпеки, але не для того, щоб потрапити в них, а для того, щоб проаналізувати, як їх уникнути.

Крім того, є ще постановка завдань. Я беру на себе певні завдання в колоні — як на перегонах. Щоб виграти змагання, я маю зробити це, це і це. І це процес. І тут, щоб забезпечити конвой і безпечно дістатися додому, мені також доводиться виконувати різні завдання. 

Звісно. Маєш багато звань і нагород. Люди, які сидять в українських темах, часто навіть не усвідомлюють, з ким вони мають справу. А чи впливає твоя діяльність в Україні на те, яким спортсменом ти є? Чи впливає це на зменшення частоти тренувань? Чи впливає на те, що цих медалей буде менше?

Так, звичайно. З іншого боку, той факт, що я спортсмен, допомагає мені функціонувати в Україні. Але те, що я в Україні, заважає мені перемагати і ставати кращим. Тому що я менше тренуюся, рідше виступаю на змаганнях. Я просто віддаю більше енергії Україні. У певному сенсі, це перешкода на шляху до моїх старих цілей. Але це був мій вибір. Пріоритети трохи змінилися, і деякі люди ненавидять мене за це, але мені байдуже. Тому що те, що відбувається там, важливіше. Для нашого майбутнього також.

Що б ти сказав тим людям, які звинувачують тебе у тому, що ти прийняв неправильне рішення і марнуєш свою кар'єру спортсмена в Україні?

Я не відмовився від кар'єри спортсмена. Я роблю це для того, щоб у майбутньому тренуватися більше. Спокійно і стабільно. Я дивлюся на кілька років вперед. Щоб через тиждень я міг тренуватися в повному спокої, і, можливо, ця крапля, в цьому морі потреб з мого боку, здатна щось змінити. Крім того, якщо Росія виграє цю війну і вони підуть далі в нашому напрямку, я вже буду певною мірою підготовлений до того, що може статися тут.

Я хотів би, щоб це прозвучало. Ми, поляки, повинні готуватися до найгіршого. Всі мудрі про це говорять, і я не додам нічого нового — допомагаючи Україні, ми даємо собі час

Те, що українці воюють з росіянами, дає нам заспокоєння, що не ми мусимо воювати з ними. Ми допомагаємо їм боротися за нас, але не нашими руками.

Не поляки там гинуть. У нас є час, щоб краще підготуватися. І весь цей час Україна послаблює Росію і сильно задіює її. Україна виграє нам час. Я не кажу, що є впевненість, що через п'ять років російські війська будуть штурмувати Варшаву. Але такий напад з боку Росії може бути, і ймовірність цього в сто разів більша, ніж, наприклад, що на нас нападуть, не знаю, чехи чи італійці. 

А загроза з боку Москви дуже реальна. Я багато разів чув, часто від українських розвідників, що дуже ймовірно, що найближчим часом, протягом наступного року, відбудеться вторгнення в якусь європейську країну. Наприклад, в Польщу з боку з боку Білорусі. І росіяни зроблять це лише для того, щоб знову випробувати терпіння світу, подивитися, як далеко вони можуть відсунути кордони, як багато вони можуть собі дозволити. Чи не відреагує світ знову і не дозволить їм анексувати більше території ще в одній країні.

Ти якось розповідав мені, що зустрічався з росіянами на змаганнях, з деякими з них товаришував, а потім вони намагалися пояснити тобі, що Путін має рацію. Що ти їм скажеш, якщо колись знову зустрінешся з ними на змаганнях?

Я розсміюся їм в обличчя і покажу відео, яке знімав у цей час. Наші контакти обірвалися, я не знаю, що вони роблять і де вони. Є також кілька росіян, з якими я досі підтримую контакти. Обмежено, але контактую. У них дещо інша думка про Путіна, ніж у більшості росіян.

Я багато років їздив до Росії, тренувався з ними. Російський міністр спорту хотів дати мені російський паспорт у 2014 році. Він запитав, що вони повинні зробити, щоб я прийняв цей паспорт і виступав за кольори Росії. Я, звісно, відповів, що маю свій, польський і мені його вистачає. Хоча мені там було добре. І платили мені добре. Ніяких внутрішніх конфліктів. Нічого, нуль. Тільки це було між 2011 і 2014 роками, до війни. Зараз все було б інакше.

Можеш сказати, як тобі допомогти? У вас є скринька, але на що насправді йдуть гроші? На що жертвують люди? 

Ми все ще вчимося отримувати якомога більше коштів безготівково. Ми веземо не тільки спорядження для військових, яке ми організовуємо завдяки нашій угоді з Міністерством оборони Великобританії, але ми також веземо допомогу для тварин, допомогу для лікарень, медичну допомогу. З іншого боку, ми здійснюємо в середньому дві колони на місяць, дуже часто на Донбас. Деякі колони мають маршрути по 5-6 тисяч кілометрів. Їздимо на власних автомобілях, до яких причеплюємо причепи. На даний момент у нас чотири машини, і більша частина грошей, які нам вдається зібрати, йде на ремонт цих машин і на паливо. Тому що одна машина, з важким причепом і вантажем, на такому маршруті спалює приблизно більш-менш 5 тисяч злотих. Ми їздимо на двох машинах, тож загалом 10, а якщо двічі на місяць, то виходить 20 тисяч тільки на пальне. Плюс ремонти. Нещодавно ми замінили коробку передач, двигуни в машинах. Я вже навіть не хочу перераховувати. 

Тобто, якщо хтось жертвує на ваші виїзди, це просто дає вам можливість продовжувати працювати?

Саме так. У нас є чим заправляти, є чим лагодити машини. Але знаєш, як це буває, дуже часто це відбувається з наших особистих грошей, тому що просто за поїздку ми не збираємо стільки, скільки нам потрібно на місці. Знаєш це зі своїх конвоїв. Зі збірками ніколи невідомо. Вони стоять на місці два-три тижні, потім хтось пише статтю або робить подкаст, потім вони знову рухаються на кілька днів, потім знову стоять на місці. Навіть у перші роки війни були компанії, які хотіли зробити свій внесок і, наприклад, спонсорували колону. Зараз це вже не так райдужно. Але на війні, як і в спорті, треба боротися до кінця. Поки Україна не переможе.