Натиснувши "Прийміть усі файли cookie", ви погоджуєтесь із зберіганням файлів cookie на своєму пристрої для покращення навігації на сайті, аналізу використання сайту та допомоги в наших маркетингових зусиллях. Перегляньте нашу Політику конфіденційностідля отримання додаткової інформації.
Президент України Володимир Зеленський з президенткою Єврокомісії Урсулою фон дер Ляєн (ліворуч) у листопаді 2023 року в Києві. Photo: AFP/East News
No items found.
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
З одного боку, є листопадове рішення Європейської Комісії, яка рекомендувала розпочати переговори з Молдовою та Україною про вступ до ЄС. З іншого — без суттєвих змін у внутрішній політиці та оптимізації дипломатичних зусиль Україні не варто розраховувати на успіх у цій справі.
Передвиборча арифметика
Рекомендація Європейської Комісії про початок переговорів про вступ Молдови та України, надання статусу кандидата на членство в ЄС Грузії та нагадування Боснії і Герцеговині про її євроінтеграційні перспективи пояснюються легко. У своєму виступі перед депутатами Європарламенту в середині вересня голова Єврокомісії Урсула фон дер Ляєн наголосила на необхідності ЄС «дати відповідь на історичні виклики» та висловила впевненість, що Європейський Союз буде ефективним і в умовах, коли в його лавах буде більше тридцяти членів.
Очевидно, що Європейській Народній партії, яка нині домінує у політичному просторі Старого Світу, потрібно розвіяти страхи щодо можливості нового -exit, дати відповідь євроскептикам та продемонструвати наявність власного бачення політичних перспектив.
Слова Урсули фон дер Ляєн підхопили та ретранслювали на різних майданчиках головний дипломат Європейського Союзу Жозеп Боррель та президентка Європейського Парламенту Роберта Мецола (обидва політики представляють Європейську народну партію, що на європейському рівні об'єднує національні консервативні партії). Це дозволяє припустити, що «народники» будуть тримати курс на демонстрацію активності ЄС не лише всередині об’єднання, але й у відносинах з партнерами. Проте не варто забувати про балканські країни, які не лише давно прагнуть стати членами ЄС (багато буде залежати від прийдешніх позачергових виборів у Сербії), але й мають потужне лобі всередині ЄС з боку Австрії та Німеччини (Хорватія та Словенія також можуть підтримати колишні югославські республіки в їхніх інтеграційних прагненнях).
Геополітичний галоп у Скоп’є
Щорічна міністерська зустріч ОБСЄ у Північній Македонії залишила по собі присмак скандалу, адже в ній взяв участь міністр закордонних справ РФ Сєргєй Лавров. Ветеран російської дипломатії продовжує лінію Андрея «Містера Ні» Громика — керівника радянського зовнішньополітичного відомства. Проте за часів існування СРСР Москва не поводила себе настільки брехливо й нахабно. Зокрема, Лавров у столиці Північної Македонії дозволив собі прямо погрожувати Молдові, мовляв, ця країна «стане наступною жертвою хибної політики Заходу».
Цей лексичний рудимент політики холодної війни має цілком зрозуміле пояснення: він спрямований на зовнішню аудиторію. Складно уявити, що досвідчений дипломат Лавров не знає, що Молдова має кордони лише з Румунією та Україною, а військовий потенціал самопроголошеного Придністров’я є мізерним. Шеф російського МЗС натякає на успіхи російської зброї на українському Півдні, хоча вони є ефемерними, і не згадує про знищення ЗСУ флагмана Чорноморського флоту РФ ракетного крейсера «Москва». До речі, прямі погрози Лаврова Молдові можуть зіграти свою роль для позитивного вирішення Європейською Радою питання початку переговорів з Молдовою про вступ до ЄС. Проте виставити Росію за двері ОБСЄ члени Організації не спроможні, навіть під загрозою падіння її власного авторитету. ОБСЄ залишається надто строкатою організацією, яка не має реального механізму тиску на агресора, тим більше, коли у цій ролі виступає ядерна держава. Якщо відверто, на Заході чимало публічних політиків та залаштункових гравців, які хотіли б повернутися до business as usual з Кремлем.
Регіональний фактор
Україна має більше проблем, першою з яких, безумовно, є війна. Хоча Кремль формально ніколи не виступав проти членства України в Європейському Союзі, позиція ЄС після 24 лютого 2022 року навряд чи подобається Москві. І нехай Євросоюз надав Україні всього третину з обіцяного мільйона артилерійських снарядів, проте ця допомога була з низки причин безпрецедентною. Путін та його прибічники чудово розуміють, що без України європейський інтеграційний проєкт не буде завершеним, тому прагнуть, щоб наша держава була найбільшою сірою зоною Старого світу, де можна буде диктувати або протискати власні правила поведінки. Як це було до 2014 року.
Є ще один фактор, який може ускладнити для України початок переговорів про членство в ЄС. Це відносини з її найближчими центральноєвропейськими сусідами, які входять до «Вишеградської четвірки». Певне виключення становить Чехія, проте там вже понад рік немає українського посла. В авангарді антиукраїнських настроїв — Угорщина, причому вже не перший рік. Віктор Орбан не приховує того, що його турбує конкуренція за гроші фондів ЄС з Україною, тому продовжує вигадувати нові причини для дискримінації України. Він добре усвідомлює, що в Брюсселі дуже не хотіли б HunExit, тому всіляко демонструє постійний контакт з Путіним та стабільний євроскепсис.
Вишеградська четвірка на саміті в Празі в листопаді 2023 року. Президенти Угорщини Каталін Новак, Польщі Анджей Дуда, Чехії Петр Павел та Словаччини Зузана Чапутова. Фото: twitter.com/visegrad24
Як виглядає словацький прем’єр
Роберт Фіцо поки розмірковує, якими мають бути його дії щодо України. З одного боку, антиукраїнські гасла були вагомою частиною передвиборчої кампанії партії SD-Smer, з іншого — Словаччина потребує виконання оборонних замовлень для підтримання іміджу «економічного тигра» Центральної Європи та збільшення рівня життя громадян держави, та й взяти участь у відновленні України вона не відмовиться. Фіцо надто досвідчений політик, щоб не розуміти необхідність маневрувати між Росією, Україною та Заходом. Тому коливання між прагматизмом та прагненням «відновити відносини з Росією» триватимуть. До речі, вірогідний польський прем’єр Дональд Туск може не встигнути до засідання Європейської Ради повністю вирішити проблему відновлення перевезень між Польщею та Україною. Адже досвідчений політик розуміє, що надмірний ентузіазм у цьому питанні може зіграти проти нього навіть у перших 100 днів прем’єрства. «Право і справедливість» чекає помилок Туска, особливо цього не приховуючи. Опоненти звинувачують Туска у готовності танцювати під дудку Брюсселя, і тому просто політично невигідно власними діями підтверджувати ці публічні закиди. Власне, всередині майбутньої польської правлячої коаліції немає єдиної позиції ані щодо українського зерна, ані щодо блокування перевезень на польсько-українському кордоні.
Потрібні зміни!
За час, що залишився до засідання Європейської Ради, українській владі корисно було б здійснити низку заходів, реагуючи хоча б на чутки про перенесення рішення про початок переговорів на весну 2024 року, адже в нинішній ситуації Україні вкрай важливо продемонструвати власний європейський вибір діями:
*Простягнути руку країнам «Вишеградської четвірки», наголошуючи, наскільки важливим є їхній досвід для майбутньої європейської інтеграції України
*Показово, проте щиро прискоритися в питанні виконання «домашнього завдання», запропонованого Європейською Комісією
*Наголосити на важливості європейської інтеграції та вдячності Європейському Союзу за його послідовну підтримку
*Продемонструвати елементи національної єдності (не показної, а реальної) у питаннях, пов’язаних з євроінтеграцією.
*Відмовитися від тези «Ми будемо готові до вступу в ЄС за два роки», демонструвати реалізм та прагматизм.
Євген Магда — український політолог, історик, журналіст, директор Інституту світової політики. Автор книг «Гібридна війна. Вижити і перемогти» та «Гібридна агресія Росії: уроки для Європи». Увійшов до десятки кращих політичних експертів й аналітиків України в рейтингу видання «Коментарі» 2020 року. Син, брат, чоловік, батько. Тримає руку на пульсі подій в Україні та її сусідів понад 20 років.
R E K L A M A
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
Пам’ятаю, як пізно ввечері тато налаштовував радіо, щоб спіймати хвилю «Голосу Америки» чи «Радіо Вільна Європа» й дізнатися, що насправді відбувається в Польщі та за «залізною завісою». Я була дитиною, але розуміла, що беру участь у чомусь забороненому, про що не можу розповідати подругам у школі.
Думаю, це був спільний досвід багатьох мешканців країн колишнього радянського блоку аж до 1989 року. Ми добре пам’ятаємо, яку роль відігравав доступ до вільних ЗМІ у країнах, де дозволений був лише один, пропагандистський, урядовий канал. Так і зараз у багатьох місцях, де панують диктатори — у Білорусі чи Росії, або там, де демократія під серйозною загрозою, як сьогодні у Грузії.
І важко не відчувати, що Сполучені Штати Дональда Трампа вже понад місяць реалізують мрію Кремля. Адже як інакше можна зрозуміти заяву Білого Дому про те, що закриття «Голосу Америки» та «Радіо Вільна Європа»/«Радіо Свобода» означає, що американські платники податків більше не будуть фінансувати «радикальну пропаганду»?
Це відбувається під час гібридної війни, коли для Росії пропагандистський вплив і поширення дезінформації є такими ж важливими, як і підкорення України.
Закриття мовника «Голос Америки», який був створений у 1942 році для боротьби з нацистською пропагандою, є жахливим і символічним на тлі того, що Венс нещодавно заявив у Мюнхені про Європу, а також відкритої підтримки ним і Маском ультраправої німецької партії AfD.
Закриття цих легендарних і важливих для демократій радіостанцій, а також, ймовірно, неминучий занепад багатьох дрібних незалежних ЗМІ через скорочення фінансування USAID — це великий ризик того, що абсолютне зло у вигляді авторитаризму й фашизму швидко відродиться.
Ми бачимо, як за останні два місяці було порушено багато меж і кордонів. Цілі роки подій відбулися за два місяці. І це не ті події і зміни, до яких ми звикли, в яких бачили розвиток, а мету політики — зробити світ кращим, більш справедливим, демократичним, таким, де поважають права людини.
Останні зміни та рішення, що стоять за ними, відкидають нас на десятиліття назад. Вони кидають цілі суспільства в обійми дезінформації та пропаганди, яку фінансують авторитарні режими. Штати зраджують не лише Європу. Вони зраджують світ цінностей, які були фундаментом, на якому вони були побудовані. Цінностей, які Трамп, Венс і їхні союзники більше не цінують. Адже, на їхню думку, не Росія чи Китай є найбільшою загрозою для Європи, а… європейські демократії. А боротьбу з дезінформацією вони називають, як Венс у Мюнхені, цензурою.
Тепер лише одне може сказати напевно: у світі перевернутих значень ми маємо боротися за демократію, не озираючись на «дядька Сема».
Звісно, навіть Трамп, Маск та Джей Ді Венс не можуть одним махом грохнути американську бюрократію. Тому, за найновішою інформацією, американська розвідка продовжує ділитись з Україною розвідувальною інформацією, яка може допомогти її військам захистити себе. Утім американці скоротили обмін розвідданими, які українські Сили оборони можуть використовувати для наступальних операцій на російські війська. Це суттєво заважає для нанесення точних ударів сил оборони по тилах російських окупантів.
Так, у рамках обмежень 7 березня американська аерокосмічна компанія Maxar Technologies перестала надавати українським військовим розвідувальні дані, що стосуються російських військових об'єктів і дислокації та пересування живої сили ворога. Таким чином, ЗСУ тепер не можуть отримувати безплатної розвідувальної інформації. Проте, як з'ясувалось, вони можуть її отримати обхідними шляхами — за гроші. Це час і додаткові ресурси, які могли би піти на інші закупи військового часу.
Знімок Maxar Technologies, який показує вигляд Новокаховської греблі та гідроелектростанції до обвалу 28 травня 2022 року та після обвалу 16 червня 2023 року. Фото: HANDOUT/AFP/East News
На зауваги про те, що таким чином Америка допомагає Росії у війні, Трамп байдуже зауважив, що Путін «робить те, що зробив би будь-хто інший»
Більше того зустріч американських переговорників з українською делегацією у Саудівській Аравії навряд чи може відновити паузу у військовій допомозі США. Адже Трампу мало нашумілої угоди про корисні копалини — він хоче уламати Володимира Зеленського на кілька поступок — від відмови від деяких територій на користь Росії до вимог до українського президента піти у відставку та на вибори.
Можна констатувати, що формула «мир через силу» в розумінні команди Трампа пішла кудись не туди і перетворилася радше на примус до «миру» жертви агресії
Навесні 2024 року давній товариш Трампа, генерал американської армії Кіт Келлог, оприлюднив свій мирний план. Не те, щоб це був досконалий документ, утім він передбачав одночасний тиск на Росію й на Україну для зупинки гарячої фази війни. Україну мали шантажувати припиненням військової допомоги. А Росії погрожувати значним посиленням мілітарних потужностей Києва та запровадженням болісних санкцій. Утім, зараз ми бачимо, що батіг для Росії десь загубився, зате Вашингтон поставив на розтяжку Зеленського. Заради переговорів із Кремлем нові обличчя адміністрації Трампа навіть ввели певне табу на маркування Росії як агресора, що силою ламає кордони та угоди.
Дикий краш-тест американських стосунків змушує європейські держави задумуватись — чи варто сліпо покладатись на Америку у плані власної безпеки та купувати зброю лише там. Бо завтра можуть відімкнути супутники, забанити доступ до даних ЦРУ, припинити поставки комплектуючих. І який сенс тоді купувати за шалені гроші щось високотехнологічне, як то літаки F-35 чи M142 HIMARS — якщо воно стоятиме металобрухтом в амбарі?
Нинішні фаворити Трампа готові відправити в урну навіть бізнес-угоди, за які сплачено не просто гроші, а шалені гроші. Взяти хоча би погрози Ілона Маска відімкнути системи супутникового зв’язку Starlink ЗСУ. Мовляв, без цього уся лінія фронту завалилась би, і взагалі він весь такий миролюбний, що його нудить від війни.
По-перше, ще кілька днів тому було офіційне пояснення від уряду Польщі, що це бізнес угода з компанією Space X та Пентагоном на 50 мільйонів доларів на рік, і відключати щось це точно непорядно
Але коли міністр МЗС Польщі Радослав Сікорський припустив, що у разі гірших сценаріїв, коли «SpaceX виявиться ненадійним постачальником, ми будемо змушені шукати інших постачальників», нинішні еліти США влаштували атаку брудом у соцмережі Х. Державний секретар Марк Рубіо пригрозив, що без американських технологій «росіяни вже стояли б на кордоні з Польщею». А фаворит президента Маск обізвав урядовця ще недавно держави-союзника у Східній Європі «маленькою людиною», якій варто закрити рот.
Уявити щось подібне за Ентоні Блінкена, Джо Байдена, Діка Чейні чи хоча би Майка Пенса — віце-президента Трампа за першої каденції — було просто нереально. Це просто майстер-клас, як наживати ворогів на пустому місці і заміщувати реальну політику гопотою з підворітні.
ЗСУ використовують передові ракетні системи HIMARS для ураження російських цілей. Фото: Cover Images/East News
Який урок із цього має винести Україна, Польща та весь Європейський союз? Поки авторка писала цю статтю, видання Forbes повідомило, що США в рамках паузи у військовій допомозі припинили обслуговувати ALQ-131 — блоки радіоелектронної протидії для самозахисту українських F-16. На щастя, французькі винищувачі Mirage-2000 стали порятунком для українських пілотів і дещо закрили нагальну потребу у захисті неба, але цього мало.
Цей гіркий урок від Вашингтона із примусом до миру жертви, а не агресора, каже одне, що не можна залежати від країни, котра може в будь-яку мить позбавити тебе можливості застосовувати системи озброєнь, котрі мають критичне значення для армії, що обороняється
Сьогодні США позбавляють засобів українську армію, завтра подібне щось можуть почути Литва чи Польща, бо у Трампа добрі стосунки з Путіним та бажання швидкої мирної угоди заради Нобелівської премії.
Поведінка Трампа і його молодих державників, які без цензури пишуть все, що спаде на думку в соцмережі Х, говорить, що про стару Америку із фільмів, яка рятувала всіх від війну і тероризму, можна забути. Тепер порятунок Європи в її руках. То ж час діставати плани розвитку власних армій і не економити гроші на власну зброю. Адже технофеодали, які заполонили Білий дім і Мар-а-Лаго, не визнають ані правил, ані союзів, ані угод. Тому найкраща кара для них — розбити монополію і створювати свої окремі безпекові союзи з розвідданими і зв'язком.
Проєкт співфінансується за рахунок коштів Польсько-Американського Фонду Свободи у рамках програми «Підтримай Україну», реалізованої Фондом «Освіта для демократії»
Мені здавалось, це всім зрозуміло. Виявилось, не всім. По українських соцмережах побігла хвиля розпачливих дописів в дусі «ааа, Зеленський провалив перемовини, тепер США нас кинуть, і ойшожцебудеааааа!» — з довжелезними якбитологічними простирадлами або й цілими їх сувоями нон-стоп. Про те, що от якби Зеленський змовчав, то Трамп би незабаром сам побачив, що це не ми, а Путін недоговірний, розсердився б на нього і перейшов би на сторону добра (я не жартую, на власні очі таке бачила, доктори наук пишуть!). А якби ще й замість Зеленського був би інший переговорник, то взагалі було б ого-го!.. (причім це пишуть не проросійські боти, які вже були перебирали лапками, чекаючи зняття з Росії санкцій, а цілком собі українці, в інших питаннях деколи навіть притомні).
І сум мене обняв на цей вид, і жаль великий — бо з реальністю ці розпачливі, як чіпляння пальцями за край карниза, фантазії мають стільки ж спільного, скільки Путінові — про Україну, вигадану австрійським генштабом, та її нацистську хунту, і в істоті мають те саме, що в Путіна, психологічне джерело: страх. Страх маленької людини перед реальністю, що погналась кудись у незрозумілому напрямку, — і прагнення ту реальність за всяку ціну (тільки, звісно, в кожного свій на те ресурс!) «вернути на місце».
Я розумію, що всі ми — «нащадки Голодомору» (3−4 покоління), і відтак в усіх нас сильно поплавлена генетично, а з 2014-го ще й біографічно, базова потреба в безпеці. А ще чудово розумію, що всі нині сущі покоління українців світоглядово формувались під колоніальним кашкетом «двополярного світу», і міф «великого та могутнього дяді Сема», який, «коли шо», оборонить і захистить слабого й покривдженого (тобто, образ супердержави 1950−80-х, якої давно не існує і яку, власне, й обіцяв Трамп повернути своїм виборцям «again»), — це частина нашої персональної міфології: потреби у вірі в «старшого в домі», в «доброго Рейґана», який «на нашій стороні» (читай — не дасть Кремлю нас вдруге загеноцидити, якщо ми будемо чемні).
Це патерналізм, так. І постколоніалізм, авжеж. Неміряному числу наших замотеличених співвітчизників довелось уже під бомбами позбавлятись цих підліткових комплексів у стосунку до «великої й сильної Росії» (і відкривати, що вона геть не велика й сильна, як їм казали, що то брехня!), — а тепер що ж, і з Америкою те саме робити?.. Нііі-і, куди простіше зараз я-а-ак накинутись на отого малого з нашого двору, що з дорослим дядьком задирався, я-а-ак наваляти йому всім двором — гляди, може, дядько нам і пробачать, не гніватимуться на нас?..
Лікуймося, співвітчизники. Дорослішаймо. Розумію, що ой-страшно — але не можна аж так ховати голову в теплий-угрітий мішок домашньої кайдашівщини, бо, поки ви вишукуєте, як у цьому збуреному світі на переломі історичних епох зберегти свою комфортну «шапочку з фольги», можете незчутись, як вашу «шапочку» використають вороги, щоб вас же й добити. Ми вже довели, світу й собі самим, і в 2014-му, і в 2022-му, що вміємо бути відважними. А відвага включає, обов’язковим пунктом, — тверезе бачення речей і називання їх своїми іменами.
Отож, щоб полегшити тим, хто не встигає за гоном історії, рух назустріч реальності, пропоную для початку просту вправу: можете замкнутись у ванні і, дивлячись на себе в дзеркало (так менш страшно буде!), вимовляйте вголос (обов’язково вголос!):
— Президентом сполучених штатів став спільник Путіна (кажуть, навіть аґент КГБ, але цього можете не вимовляти, кому вже дуже страшно!), його завдання — врятувати Росію від розпаду
Повторіть кілька разів. Візьміть собі час на усвідомлення того, що це правда. (Бо це таки правда, штурм Капітолію 2021 року під наглядом «рускоязичних амєріканскіх ґраждан» був тільки репетицією, і я щиро співчуваю американському народові й бажаю йому, щоб попередні, від Буша-молодшого початі, 20+ років розхитування американської демократії зсередини не виявились для цієї країни фатальними). Протріть свої ментальні скельця цим усвідомленням — і ви побачите, як всі пазли відразу стануть на місце.
…І щойно після цього (тільки після цього!) скажіть собі — так само вголос, від діафрагми, розправляючи плечі:
— Україна не підписала капітуляції.
— Україна не стала Чехословаччиною-1938.
Ми зараз тут.
Ну що, відчули? Відчули, як — варто витягти голову з теплого кудкудакаючого мішка — смалить по вухах вітер історії?
(Страшно, звісно. Але ж не кажіть, що вас не попереджали, — почалась епоха турбулентності, пристібайтесь міцніше! — оце ж вона й почалась, далі ще дужче буде трясти, поки не скінчиться Велике Перезавантаження…)
Ми даємо — чи Бог через нас дає — людству шанс виправити помилки минулого. Це хрест, але це й місія, якої ми цим разом не маємо права провалити. Бо ставка тут — «пан або пропав»: не лише для нас, а й для людства.
Путін розбудив Україну. Трамп розбудив Європу. 2 березня 2025 року для історії не менш епохальна зустріч, ніж була 28.02.25, — на кону майбутня європейська безпека, князь Вітовт махає нам з Луцька-1429, тектоніка процесів поглиблюється, чуєте гул?.. (хто пам’ятає страйки 1990−1991-го, той мене зрозуміє!)
«Не бійтеся!» — казав один пристойний (на відміну від нинішнього) Папа. Ось що нам всім треба твердо собі сказати. (І пристебнути ремені, розуміється!)
Як оформити дитині громадянство України: покроковий алгоритм
Отже, ви стали щасливими батьками дитини, яка народилася в Польщі. Робимо необхідні кроки для її легалізації та набуття українського громадянства:
Крок 1. Після народження дитини в польській лікарні акушерка або лікар формують медичну карту про народження дитини (kartę urodzenia). Ця картка повинна бути передана до відділу активів цивільного стану не пізніше, ніж через 3 дні. Забивайте у пошук urząd stanu cywilnego плюс своє місце проживання і шукайте адресу, за якою протягом 21 дня з моменту видачі карти про народження вам потрібно звернутися.
Якщо протягом цього періоду не з'явитися до відділу реєстрації актів цивільного стану, керівник відділу обере вашій дитині ім’я та зареєструє її народження самостійно.
Крок 2. Окрім свідоцтва скороченого зразка (Odpis skrócony aktu urodzenia), необхідно отримати повне свідоцтво про народження (Odpis zupełny aktu urodzenia), який містить повну інформацію про батьків новонародженої дитини.
Відповідно до ст.15 «Договору між Україною та Республікою Польща про правову допомогу й правові відносини у цивільних і кримінальних справах», всі документи реєстрації актів цивільного стану, видані польською стороною, визнаються українською стороною без будь-якого засвідчення чи спеціальної легалізації. Однак свідоцтво про народження (Odpis zupełny aktu urodzenia) повинно бути перекладено українською мовою та засвідчено у присяжного перекладача. Список присяжних перекладачів знайдете тут.
Крок 3. Один з батьків, який є громадянином України, звертається за отриманням довідки про громадянство України за народженням. Ви маєте звернутися до консульства, яке відповідає вашому консульському округу. Для цього необхідно зареєструватися до електронної черги для вчинення консульських дій, це можна зробити за посиланням.
Перелік необхідних документів для отримання довідки про набуття громадянства України за народженням (необхідні оригінали та копії):
Роздрукованої та заповненої заяви, приклад бланку тут (Увага! Шапка бланків може відрізнятися в залежності від місця, куди ви подаєте заяву — до консульського відділу посольства чи до генерального консульства в Кракові, Любліні, Вроцлаві, Гданську). Перевіряйте уважно на офіційних сторінках, які вимоги є у кожної консульської установи, перелік консульських установ в Польщі знайдете за цим посиланням.
Повний витяг свідоцтва про народження (zupełny akt urodzenia); офіційного перекладу (tłumaczenie przysięgłe) на українську мову свідоцтва про народження;
Паспорт громадянина України для виїзду за кордон того з батьків, хто приїде на консульський прийом для подачі документів.
* Додаткові вимоги для чоловіків, які оформлятимуть довідку про громадянство України за народженням
Якщо документи буде оформлювати батько дитини, йому потрібно до переліку документів додати:
витяг з мобільного додатку Резерв+ з QR-кодом, що підтверджує оновлення військово-облікової інформації в Реєстрі «Оберіг».
Ця вимога не стосується тих чоловіків, у яких дружина не є громадянкою України. В такому випадку необхідно представити документ, який засвідчує факт одруження з неукраїнкою.
Особиста присутність новонароджених дітей та дітей до 12 років при оформленні їм закордонного паспорта (та/або довідки про набуття громадянства України за народженням) не обов’язкова.
Консульський збір за розгляд заяви щодо набуття громадянства України за народженням не стягується.
Процедура набуття громадянства України за народженням передбачає такі дії:
Закордонна дипломатична установа, до якої надійшли документи для оформлення громадянства України, перевіряє їхню відповідність вимогам законодавства України та підтверджує факти, чи належать особи до громадянства України відповідно до закону.
Рішення про надання громадянства України або відмову в задоволенні клопотання ухвалюється керівником дипломатичної чи консульської установи або його заступником не пізніше, ніж через місяць з дня отримання документів (за відгуками, часто така довідка видається протягом тижня).
Довідка про реєстрацію набуття громадянства України за народженням не може бути видана двічі, у зв’язку з чим консульська посадова особа, яка приймає документи, зобов’язана звернутися до консульської установи на території консульського округу, в якому перебуває заявник, з проханням підтвердити/спростувати інформацію про неотримання такої довідки попередньо. Дана процедура здійснюється протягом 10 робочих днів. Про відмову заявник отримує письмове повідомлення не пізніше ніж через тиждень після прийняття рішення.
У разі позитивного рішення особа реєструється як громадянин України та отримує довідку про реєстрацію громадянства. Після отримання довідки про народження громадянства України за народженням батьки можуть подати документи на оформлення закордонного паспорта дитини в консульстві, або ж оформити “білий паспорт” (терміном на 1 місяць) для перетину українсько-польського кордону.
Дотримуйтеся процедури, це допоможе вам правильно оформити документи для отримання громадянства України для вашої дитини, яка була народжена в Польщі.
Йоанна Мосей: Чи можете ви уявити собі Нюрнберг для Путіна?
Едвін Бендик: На даний момент це абсолютно нереально. Особливо після розвороту, який зробили Сполучені Штати під керівництвом Дональда Трампа.
Приймемо воєнні злочини і не притягнемо їх до відповідальності, навіть легітимізуємо їх, сівши за стіл переговорів з Путіним? Це ж велика несправедливість.
Звичайно, саме тому українці так багато говорять про справедливий мир, частиною якого буде покарання і наслідки для Росії. Але на даний момент ми не знаємо, якими є сценарії справедливого миру. І Трамп показав, що така категорія його не цікавить.
А чи можемо ми уявити, що означатиме для світу, якщо Україна програє і стане частиною Росії?
Зараз на кону стоїть питання, як переконати світ, що спосіб зупинити Росію від реалізації її неоімперських намірів — це захист від відновлення імперії, тобто повернення України в сферу свого впливу. Бо тоді Росія перетвориться на імперію з українськими ресурсами, в тому числі й армією. Це просто загроза!
І на цьому, напевно, фантазія Заходу закінчується, тому що ми не в змозі уявити собі такий сценарій.
Росія без України не має шансів стати тим, про що говорить і мріє Путін
Він визначив це у 2021 році. Його ідея полягає в тому, щоб повернутися до ситуації до 1997 року, тобто до того, як такі країни, як Польща, почали переговори з НАТО. І обмежити прагнення не тільки України, але й Польщі, Фінляндії чи Угорщини у відновленні імперської зони впливу.
15.10.2022 Лодзь. Ігри свободи «Зелена незалежність». Едвін Бендик — журналіст, колумніст, голова правління Фундації імені Стефана Баторія. Фото: Piotr Kamionka/REPORTER
Між старим і новим порядком
Хто ж тоді сьогодні є гарантом миру в Європі? Сполучені Штати не хочуть, міжнародні організації, такі як Міжнародний кримінальний суд, або безпорадні, або скомпрометовані — як ООН.
А з Трампом при владі, чи можна довіряти, наприклад, п'ятій статті НАТО? Ми раптом дізналися, що гарантії діють лише тоді, коли їх формує альянс розумно рівних, тобто сильних, союзників. Це не може бути клієнтелістський альянс, як це було в епоху після Другої світової війни, коли США були глибоко зацікавлені в збереженні миру в Європі. Зараз ми повинні бути готові до того, що НАТО і п'ята стаття можуть виявитися ілюзією, якщо, наприклад, Росія вторгнеться в Литву або Естонію. Тому альянси всередині НАТО, такі як Північно-Балтійський договір, які наповнюють абстрактність договірних статей збройною конкретикою, є виходом із ситуації.
Українці добре розуміють, що це означає, адже Україна формально не є членом жодного альянсу, вона має лише країни, які її підтримують. І навіть якщо так, можна сказати, що це диво, що завдяки своїй рішучості вони змогли отримати допомогу такого масштабу.
"Klif Seneki” (Скеля Сенеки) — так ви описали у своїй нещодавній книжці „W Polsce, czyli wszędzie. Rzecz o upadku i przyszłości świata” (У Польщі, або всюди. Річ про падіння і майбутнє світу) момент, коли світ застряг на схилі між старим і новим порядком, у великій невизначеності щодо майбутнього. Коли і як це все закінчиться?
Проблема, звичайно, в тому, що ніхто не знає. Скеля Сенеки, як я описав її у своїй книзі, посилаючись на концепцію італійського вченого Уго Барді, стосується питання про матеріальні умови сучасної цивілізації. Вперше ця проблема була описана в 1972 році в доповіді «Межі зростання», підготовленій для Римського клубу. Автори попереджали, що розвиток відповідно до панівної парадигми необмеженого економічного зростання неминуче призведе до виснаження ресурсів і цивілізаційного колапсу. Ми якраз зараз коливаємося навколо цієї точки.
Ми бачимо кризи, насправді багато криз одночасно: кліматична криза — з повенями, посухами, пожежами як її наслідок; міграційна криза; війна в Україні. І я не знаю, чи це не найгірша криза з усіх: криза демократії і певного світового порядку, який здавався нам гарантом безпеки і миру. Проблема ще й у тому, що ми, здається, погано розуміємо, що це для нас означає.
Проблема сучасної цивілізації ще й у тому, що вона надто складна. Щоб спробувати зрозуміти її, потрібно бачити ширшу картину і аналізувати з десяток процесів і взаємозв'язків одночасно
Коли ми думаємо, наприклад, про кліматичну кризу, про потепління клімату, ми зосереджуємося на екстремальних погодних явищах, спричинених ним, таких як пожежі, посухи чи повені. Тим часом, зміни, пов'язані з екологічною кризою, впливають на нас переважно через соціальні та політичні процеси. Те, що зараз відбувається в політичній сфері, від війни в Україні до переобрання Трампа в США, якраз і є значною мірою політичною реакцією на цю глибоку кризу. Так само, як і все, що відбувається в Сирії протягом багатьох років, що було спровоковано багаторічною посухою, економічною безгосподарністю і швидким зростанням кількості населення. Відповіддю на голод стало повстання, а на подальші спроби придушити його насильством, не вирішивши проблему, — громадянська війна. Так криза екологічного походження перетворилася на кризу політичну, яка вплинула на світову політику.
Тим часом, більшість вважає, що екологія — це забавка активістської молоді з привілейованих частин світу. У мене таке враження, що з точки зору пересічної людини, зрозуміти ці відносини — сізіфова праця. Щохвилини нас бомбардують надлишком непотрібної інформації, і наші когнітивні здібності парадоксальним чином зменшуються. А якщо додати до цього дезінформацію, вибух популізму, то надії взагалі не видно. Як наслідок, світ однозначно повертає вправо і мало що робить для того, щоб зупинити кліматичну катастрофу.
Саме так. Існують сценарії майбутнього, які показують, що нас, найімовірніше, чекає, якщо ми не будемо займатися кліматичними проблемами. Однак, перш ніж ми почнемо «підсмажувати» наші країни в результаті підвищення температури, відбудеться розкладання політичної системи. Це також пов'язано з тим, що підтримка такого складного світу вимагає величезної кількості ресурсів, а вони стають дефіцитними. З іншого боку, їх зростаюче споживання призводить до екологічних наслідків, про які ми говоримо.
А ще є Трамп, який ставить під сумнів усе, що пов'язане зі зміною клімату.
Це правда.
Водночас Трамп постає як революційна сила, яка потрібна для того, щоб примусити до необхідних глибоких системних змін
Тому що, на жаль, чотири роки правління Байдена дуже мало що змінили. Так само, до речі, як і в більшості інших країн із системою ліберальної демократії. Здійснені зміни є недостатніми для того, щоб відповісти на сучасні виклики.
Це не означає, що авторитарні системи або неліберальна демократія впораються краще. Зрозуміло, що Трамп не має наміру відповідати на виклики екологічної кризи, бо не вірить у це. Але, переслідуючи свій порядок денний, він мобілізує енергію, яка, безсумнівно, прискорить інституційні зміни.
Можливо, це те, що потрібно для того, щоб на руїнах нинішньої системи міг постати новий порядок, який більше відповідатиме реальності.
Команда Plumas Hotshots йде від лінії вогню під час пожежі в парку в окрузі Техама, штат Каліфорнія, Мілл-Крік, 7 серпня 2024 року. За даними Каліфорнійської пожежної служби, за два тижні пожежа спалила близько 414 042 акрів (167 557 га), а її локалізація становить 34%. Фото: JOSH EDELSON / AFP
Зробити цивілізацію менш складною
І що ж пропонує Трамп? Торгові війни та ізоляціонізм.
Це якраз одна з можливих відповідей: спосіб зменшити складність нашої цивілізації. Деглобалізація. Скорочення ланцюгів постачання, ставка на локальну, замкнену економіку.
Звучить утопічно.
Але дискурс про зменшення складності стає дедалі гучнішим у різних колах, від консервативних до лівих. Тільки от ці пропозиції не враховують відповіді на питання: «Якщо ми вже здійснили таку декомплексифікацію, то яка нова соціальна структура буде їй відповідати?». Адже пам'ятаймо, що нинішня складність — це також запорука свободи, яку ми маємо. З неї випливає кількість місць у соціальній структурі, які доступні відповідно до освіти, компетенції, прагнень. У світі, де половина людей повинна була працювати на землі, щоб прогодувати світ, доля половини людей була визначена. Коли частка зайнятості в сільському господарстві в розвинених країнах знизилася до 2%, інші 48% отримали можливість зайнятися чимось іншим. Поле вибору, а отже, і свободи, збільшилося. Але в міру того, як економіка стає все більш локалізованою, а доступ до матеріальних ресурсів все більш складним, модель, заснована на зростанні продуктивності праці, може зруйнуватися. І тоді відповіддю стане зростання інтенсивності праці, тобто необхідність збільшення зайнятості в секторах, які потребують фізичної праці, таких як сільське господарство або виробництво матеріальних благ. Це, в свою чергу, може означати повернення до традиційного поділу праці та норм, які його виправдовують.
Чи можливо це взагалі?
Звичайно, адже це вже відбувається. В Афганістані в 1960-х роках жінки вчилися і ходили в міні-спідницях, а сьогодні вони не можуть навіть висловити свою думку. Рішення Верховного суду США 2022 року, що оскаржує право на аборт, можна прочитати як вираження консервативного повороту в цій країні.
Так само, як і той факт, що консервативні та ультраправі формування набувають все більшого значення по всій Європі. У багатьох країнах принаймні частина уряду складається з ультраправих формувань, які голосно говорять про традиційну роль жінки, про її «природну» місію — піклуватися насамперед про дім і дітей.
Можливо, саме цей наратив є відповіддю на потребу в менш складному світі? Адже цей консервативний поворот може також означати ретрадиціоналізацію суспільства і підготовку до витіснення жінок у соціальній структурі, «туди, де їм належить бути» — або, як кажуть у соціології, у сфері соціального відтворення: народжувати, виховувати, доглядати — все те, що потрібно на мікрорівні для функціонування суспільства на макрорівні. У складних розвинених суспільствах важливу частину відтворювальної роботи виконувала система соціальних послуг. Коли вона буде демонтована, потреби не зникнуть, тож хтось повинен буде їх задовольняти.
У менш складному світі більше роботи доведеться виконувати вдома
Люди не переймаються тим, як прогодувати дев'ять мільярдів людей, вони просто бачать, що їхнє власне життя стає все гіршим і гіршим. Вони не хочуть аналізувати надскладність світу, вони просто обирають консервативну, праву пропозицію.
Американські соціологи вже давно описали структурну трансформацію американського суспільства і добре визначили, що «породило» Трампа. Йдеться не про те, що якщо ми посилимо громадянську освіту в школах, то люди зможуть добре обирати. Вони, з їхньої точки зору, обирають добре. Так само не можна сказати, що в 2015 році ті, хто голосував за ПіС, були обмануті. ПіС виконав свою обіцянку, і багато людей у 2019 році підтвердили цей вибір.
Якщо подивитися на опитування, то вони б перемогли і сьогодні.
У цьому якраз і полягає проблема: що ми маємо справу з чимось серйознішим, що вимагає відповіді, яка не є суто політичною. Йдеться не про те, щоб сформувати програмну пропозицію і донести її через рутинну політичну конкуренцію. За нею має йти реальне бачення глибоких структурних змін, які також стосуватимуться перебудови економічної системи — а отже, і перебудови способу життя, що передбачатиме свідоме пристосування споживання до можливості відтворення ресурсів у такий спосіб, щоб це не означало краху системи.
Я не вірю в самообмеження, тим більше, що консервативна сторона проповідує популістські гасла на кшталт: «Зробимо Америку знову великою» або: «Добре життя поляків».
Проблема полягає в тому, що не існує такої ж привабливої альтернативи, яка б показала, що можлива декомпартизація зі збереженням усіх цінностей, якими ми дорожимо, до яких ми звикли в умовах ліберальної демократії. Ми повторюємо, твердо вірячи в це, що ліберальна демократія в поєднанні з ринковим капіталізмом є найкращою з систем і найкраще підходить для вирішення проблем сучасного суспільства.
Однак ми не готові визнати, що, як показав німецький соціолог Єнс Бекерт у своїй книзі «Як ми продали наше майбутнє», саме логіка ринкового капіталізму повинна була призвести до глибокої структурної кризи, симптомом якої є кліматична та екологічна криза, а вираженням — наростаючі соціальні та політичні конфлікти. І що виходу з цієї кризи в цій системі немає. Тоді залишається питання, чи можемо ми в рамках ліберальної демократії розробити адекватну альтернативу, яка не поховає ліберальну демократію?
На жаль, шукати відповіді на це питання складніше, ніж говорити про праві та популістські проєкти. Вони використовують простий наратив
про зраду еліти, заснований на образі, апелюючи до почуття гідності та фантазій про те, що колись було краще, але золотий вік закінчився, і його вкрали мігранти. Ці гасла добре резонують з емоціями все більшої кількості людей, які втомилися від надмірної складності, механізмів якої вони не розуміють, але болісно переживають чергові кризи, що призводять до зростання незахищеності, втрати безпеки і все більш тонких гаманців.
Тільки за цією риторикою і розкладанням існуючого інституційного порядку не слідує рекомпозиція, яка б вирішила проблеми цих людей. Замість цього формується феодально-олігархічна система, де такі люди, як Ілон Маск, набувають політичного впливу, а США, цивілізаційний центр, починають зазіхати на стандарти, яких колись дотримувалася периферія капіталізму.
Діти тримають плакати та вигукують гасла під час «Шкільного страйку за клімат» в рамках маршу «За клімат в Україні» в центрі Києва 20 вересня 2019 року. Фото: Сергій Супінський / AFP
Екосоціалізм на допомогу
Ну, добре, а як же економіка? Що замість капіталізму?
Найближчі спроби описати цю реальність, які я бачив, — це різні бачення екосоціалізму. Наприклад, ті, що припускають можливість демократичного управління розвитком в умовах необхідності скорочення споживання, адже воно так чи інакше настане. Управляти цим можна авторитарно або демократично. Якщо демократично, то тільки в моделі саме такого демократичного соціалізму, який враховує не тільки соціальні питання (бо сам соціалізм був відповіддю на соціальну нерівність), а й екологічні. Чудовим прикладом є книга “La vie large. Manifeste écosocialiste” Поля Магнета, мера Шарлеруа.
Соціалізм не має хорошого послужного списку.
Соціалізм, як ми його знаємо, той реальний, якраз добре пам'ятаємо. Однак у таких демократичних країнах, як Франція та Німеччина, соціалізм приніс радикальні зміни. Участь соціалістичних і соціал-демократичних партій в урядах багатьох країн побудувала Європу, в якій соціальне питання, питання охорони здоров'я і якості життя для багатьох громадян були позитивно вирішені.
Соціальні рішення в Європі значно кращі, ніж, наприклад, у Сполучених Штатах.
Фундамент нашого західного світу руйнується. Цінності, на яких він базувався, руйнуються і стають скомпрометованими. Чи зараз Європа перебуває в такому стані, в якому була Римська імперія за мить до свого розпаду?
Варто пам'ятати, що Римській імперії знадобилося дуже багато часу, щоб впасти. І Середньовіччя не обов'язково було таким безнадійним одразу. Але — факт: це гарний приклад розкладання однієї цивілізації, яка в деяких своїх формах занепала, хоча це не означало кінець світу.
Рим вижив, тільки він почав виконувати іншу функцію. Тому кінець не обов'язково має бути катастрофою. Але ми також не можемо виключати катастрофи.
Найпохмуріша книга, яку я прочитав останнім часом, — це остання робота вищезгаданого Уго Барді під назвою „Exterminations: Preparing for the Unthinkable” (Винищення: підготовка до немислимого). Він аналізує історичні випадки масового винищення цілих груп людей і показує, як легко кризовий імпульс може призвести до суспільної легітимації радикального вирішення проблеми шляхом знищення груп чи спільнот, на які покладено відповідальність за цю проблему. Барді аналітично показує те, що висловлював Прімо Леві, коли писав у контексті Голокосту: «це сталося, і це може повторитися».
У що грає Росія?
Чому Росія насправді напала на Україну?
Путін сподівався, що Європа вже настільки ослабла, що можна повернутися до гри, в якій Росія знову стане тим, ким вона була за часів Радянського Союзу: гравцем, який вирішує долю всієї Європи.
Наразі вони втягнули нас у гру, результат якої все ще залежить більше від нас, ніж від Путіна. Це означає, що якщо ми приймемо його правила гри, він досягне успіху.
Якщо ми перестанемо вірити, що Україна має шанс виграти цю війну, і перестанемо їй допомагати, це призведе до перемоги Путіна. І це буде підтвердженням того, що Росія сильна, що насправді не так. В Європі ми маємо всі ресурси для того, щоб побудувати інший світ, відмінний від того, в якому Російська імперія повертається в гру.
Отже, ви вважаєте, що ми вже маємо точку Третьої світової війни?
Ще ні. Часом здається, що ми вже близько, але це ще чітко не визначено.
Учасники всього, що відбувається зараз і на Близькому Сході, і в Україні, і десь там в Тихому океані, десь навколо Тайваню, все ще перебувають у комунікації один з одним. Не можна сказати, що світ вже розділився на два табори, що було б підставою для того, щоб мислити категоріями третьої війни.
Росія дуже хотіла б цього.
Звісно, хотіла б. Але падіння режиму Асада в Сирії показало, наскільки складною є ситуація. Він нагадав, що є такі гравці, як Туреччина, які грають у власну гру. Турки є частиною НАТО і частиною Заходу, але вони проводять власну політику регіональної середньої сили. І вони досить сильні, щоб впливати на близькосхідну систему. Це означає, що між потенційними ворогами все ще існують динамічні альянси; Туреччина все ще веде переговори з Росією. Все це означає, що ще є шанс, що всі ці війни, які ведуться на регіональному рівні, які є певним аспектом побудови нового світового порядку, призведуть до його створення без етапу Третьої світової війни.
Тобто без радикального врегулювання між основними гравцями?
Так, це буде більше схоже на проксі-війни, локальні війни, перевірка того, хто має більшу силу. Росія, яка, втягнувшись в Україну набагато більше, ніж планувала, втратила свої позиції на Близькому Сході. Але перш за все, з початком війни в Україні вона втратила свою позицію наддержави з непереможною армією. Іран, який підтримував Росію, також став набагато слабшим гравцем в результаті дій Ізраїлю. Кожна така подія змінює глобальну гру.
Найважливішим питанням зараз є те, яку роль у цьому процесі відіграватимуть Сполучені Штати. Дональд Трамп, схоже, змінює ситуацію, не лише дистанціюючись від Європи, але й відновлюючи Путіна як респектабельного гравця в міжнародних відносинах. Чи є метою президента США відвернути Росію від Китаю в рамках побудови нового світового балансу, подібно до того, як Ніксон і Кіссінджер зробили з Китаєм проти СРСР у 1970-х роках?
Навіть якщо так, не менш важливим питанням є те, чи вдасться йому в рамках цього гамбіту «переконати» Україну погодитися заплатити за таку операцію, втративши свій суверенітет і підпорядкувавши собі Росію. Це питання має супроводжуватися іншим, про роль Європи — чи зможе вона визначити свою роль, вирішивши стримувати Росію, найбільшу загрозу європейській безпеці, підтримуючи Україну і залучаючи Китай.
Сьогодні є більше запитань, ніж відповідей, і все ще важливо пам'ятати про проблему, з якої ми почали — кризу складності.
Що пішло не так три роки тому
Повертаючись до початку вторгнення Росії в Україну: з 2020 року ми застрягли в підвішеному стані між надією та безнадією. Чому ми не підтримали Україну, щоб вона могла перемогти?
Ми повинні пам'ятати, що об'єктом глобальної політики таких країн, як Сполучені Штати, а також Франція чи Німеччина, ніколи не була Україна, а Росія. Україна була лише елементом цієї політики. Вона була витратою або можливістю, ресурсом, який можна було використовувати у відносинах з Росією. Варто лише згадати промову Байдена у Варшаві в березні 2022 року, в якій він не сказав нічого суттєвого про Україну. Натомість він сказав, що не віддасть ані п'яді землі НАТО. Це був його головний меседж: війна не повинна перетинати кордон з країнами НАТО. Ось чому багато початкових дій було спрямовано на консолідацію всередині НАТО, але не обов'язково на підтримку України. Скоріше, Україна була списана з рахунків.
План активного порятунку України з'явився тоді, коли, на жаль, українці наробили біди і не були розгромлені протягом кількох днів чи навіть тижнів.
Виявилося, що розрахунки довелося змінити і що підтримка України є найкращою формою стримування Росії.
Нещодавно я подивилася фільм «Перехоплені», який є записом розмов між російськими солдатами та їхніми сім'ями з перших місяців війни, перехоплених українськими службами. Він чітко показує, наскільки слабкими, непідготовленими, неорганізованими і легко переможеними вони були в той час.
По-перше, існував непідробний страх перед застосуванням Росією ядерної зброї, до речі, дані розвідки підтверджували цей страх, ця загроза не була нереальною
Другою причиною був страх, що країни НАТО будуть втягнуті у війну. Була глибока зневіра в те, що Україна може чинити опір. Росіяни атакували незграбно, але що станеться, коли вони зберуться з силами і атакують ефективно? Україна впаде, а ми (я маю на увазі НАТО) вже будемо надто сильно втягнуті. Цей страх ескалації, до речі, присутній в Європі постійно.
Запорізька область, Україна, 5 жовтня 2022 року, Військовий мінометний полк марширує полем сухого соняшника. Фото: Ukrinform/SIPA
Інше питання — «роззброєння» Європи. Ми повірили в гасло: «Більше ніякої війни» і занадто повільно повертаємося до збільшення витрат на оборону.
Звісно, це так. Це також пов'язано з тим, про що ми говорили раніше — нам важко уявити, що ми самі повинні скорочувати свої витрати. А це саме те, що нам потрібно робити, якщо ми хочемо ефективно протистояти Путіну.
Це означає постійне зростання витрат на озброєння, можливо, навіть більше, ніж на нинішні 5%. А збільшення витрат на озброєння означає потенційно менше грошей у бюджетах держав, наприклад, на соціальні чи медичні послуги в старіючих суспільствах, а відповідно — дуже потребуючих передових соціальних послуг.
Ще одним фактором слабкості Європи, який виявила війна, є її залежність від імпорту енергоносіїв. Єдиний шанс для Європи — енергетичний перехід на відновлювані джерела енергії. Європа робить це послідовно, можливо, лише все ще надто повільно. На жаль, ця модель трансформації не зовсім добре управляється як на рівні Європейського Союзу, так і на рівні окремих країн, що викликає соціальні протести. І, як це не парадоксально, може скластися ситуація, коли те, що слугує і вирішенню кліматичної проблеми, і стратегічній проблемі незалежності від імпорту нафти, і підвищенню конкурентоспроможності економіки, буде, на жаль, стримуватися популістами. Адже вони кидають виклик цій моделі розвитку, вміло мобілізуючи соціальні заворушення.
Проте «Зелений курс», який був оголошений Європейським Союзом під час попередньої каденції і досі залишається на стратегічному порядку денному Союзу, має сенс для Союзу не лише з екологічної, але й зі стратегічної точки зору. Йдеться про забезпечення доступу до енергії, яка не залежить від імпорту, а також є дешевшою.
Нам також потрібно змінити уявлення про те, що дивіденди миру даються назавжди. Безпекове мислення, однак, не було сферою або прерогативою Європейського Союзу в цілому, а прерогативою окремих урядів.
На противагу цьому, консолідація Північно-Балтійського альянсу, до якого приєдналася Польща, є цікавою відповіддю на цю ситуацію.
Так, країнам Балтії, як і країнам Центральної та Східної Європи, не потрібно пояснювати, що таке Росія.
Це правда. Просто ми повинні взяти до уваги те, що показала ця війна, і те, що ми забули: що конфронтація з Росією може означати повномасштабну війну, яка вимагає величезної віддачі. Нам здавалося, що воєн більше не буде, як в Іраку в 2003 році або в Афганістані, де спеціалізовані підрозділи з обмеженим матеріальним забезпеченням виконують якусь місію. І тут ми повернулися до іншого способу мислення про війну, що є проблемою для суспільств, в яких, загалом, сама думка про війну викликає глибокий страх.
Оптимізм постапокаліптичного суспільства
Я не можу знайти жодної оптимістичної лінії в нашій розмові. Чи є щось позитивне в тому хаосі, в якому ми перебуваємо? Чи є світло в тунелі безнадії?
Є, але радше на основі інтуїції та віри в те, що в ситуаціях глибокої кризи часто виявляються ресурси, яких не видно в «нормальні» часи. У Польщі ми маємо вже класичний, затертий приклад «Солідарності». Не було жодних ознак того, що з'явиться така велика сила.
Соціологи не бачили процесів, які б зробили це можливим. Тим часом, посеред безнадії виник рух, який мав значення не лише для Польщі, але й для більшої частини нашого світу. І він показав, що ідея суспільного руху все ще важлива.
Тож, на мою думку, попри всю трагічність того, що відбувається в Україні, Україна є саме тим надзвичайним прикладом постійної мобілізації ресурсів, які дозволяють їй вистояти. Це саме по собі вже є дивом.
Коли ви їдете в Україну, то бачите, що саме в цих трагічних умовах українці змогли визначити простір для гарного життя, про що свідчить надзвичайно активне культурне життя, творчий фермент, переповнені книгарні та театри
Вони борються за виживання того способу життя, який їм дорогий, який включає в себе життя в політичному вимірі — демократію, свободу. Це своєрідна відповідь на злидні Заходу, де достатньо невеликої економічної депривації, щоб віддати голоси популістам. Можливо, це психологічний механізм подолання сьогодення, але за ним слідує конкретна робота, дослідження, дискусії.
Це свідчить про те, що я називаю оптимізмом постапокаліптичного суспільства. Тому що Україна вже пережила не один апокаліпсис — від Голодомору і Великого терору до Чорнобиля і нинішньої війни з Росією. Українці показують важливість певних ресурсів, про які ми забули. Вони показують, що ніколи не буває так погано, щоб не можна було знайти спосіб жити добре.
Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.
.jpg)
