Натиснувши "Прийміть усі файли cookie", ви погоджуєтесь із зберіганням файлів cookie на своєму пристрої для покращення навігації на сайті, аналізу використання сайту та допомоги в наших маркетингових зусиллях. Перегляньте нашу Політику конфіденційностідля отримання додаткової інформації.
Доньці 18 і вона почала доросле життя за кордоном. Я для неї тепер «божевільна»
«Я виховувала її одна, робила все, щоб у нас було спокійне життя, але моїй доньці цього явно недостатньо. Іноді я кляну себе за те, що приїхала до Польщі. Ми врятували себе фізично, натомість наше сімейне життя і майбутнє доньки зруйновані»
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
<frame>Вам довелося покинути всіх і все? Почати жити в іншій країні? З вами немає близьких людей, яким можна довіряти? Потребуєте поради, підтримки?Дозвольте допомогти вам. Напишіть нам [email protected], і ми подбаємо про те, щоб психолог або психотерапевт відповів вам доброю порадою. Це може стати першим кроком у вирішенні проблеми, і це полегшить ваше життя за кордоном. Ми публікуємо лист, який отримали від української читачки, а також відповідь психолога.<frame>
Я живу в Польщі з 18-річною донькою. Вона навчалася дистанційно в українській школі майже два роки, бо не хотіла переривати навчання, але разом з тим зустріла багато польських друзів. Спочатку я була дуже щаслива, що вона не закрилася перед новою країною та знайомствами, але тепер відчуваю, що щось упустила.
Я не помітила або не могла помітити — я працюю позмінно, — що моя донька починає вести доросле життя. Тільки-но їй виповнилося 18, вона вирішила, що не має наміру продовжувати навчання. Що того, що вона здобула в освіті, їй достатньо, а життя надто коротке й непередбачуване, щоб витрачати його даремно.
Моя донька красива. Вона завжди подобалась хлопцям. У Польщі вона познайомилася з багатим поляком і почала нове життя. Спить до полудня, піклується про себе, виходить з дому вночі й гуляє до ранку.
З цим новим бойфрендом, точніше чоловіком, адже йому 27 років, вони одягаються в дорогий одяг, купують схожі спортивні костюми й взуття. Я думала, що знепритомнію, коли знайшла на кухонному столі чек на шльопанці вартістю понад 1500 злотих. Адже це майже половина моєї зарплати на місяць.
Я намагалася поговорити з нею спокійно, але безуспішно. Почула, що я просто скиглю, а вона знає, що робить. Кілька разів я не витримувала й кричала, що думаю про її поведінку, що вона поводиться як утриманка. Що буде, якщо хлопчикові вона набридне? Або він зробить їй дитину?
Звичайно, у моєї дочки є відповідь на все. Вона стверджує, що бути утриманкою — це непогано. Якщо чоловік хоче витратити на неї гроші, вона буде дурною, якщо цим не скористається. Також я дізналась, що моя донька думає про мене. На її думку, краще насолоджуватись багатим життям, ніж працювати на таке жалюгідне життя, як моє.
Я боюся за неї, боюся, що цей хлопець чи хтось інший завдасть їй болю в майбутньому. Не знаю, як з нею розмовляти, щоб вона не була, як той метелик, що без вагань летить до світла на загибель.
Одного дня я прийшла додому і зустріла тут їх обох. Вирішила скористатися ситуацією і поговорити з цим чоловіком. На жаль, не вийшло, адже донька затягла його до своєї кімнати, наказуючи не слухати «цю божевільну жінку».
Ніколи не думала, що доживу до того, що моя дитина так про мене буде говорити. Я сама її виховувала, робила все, щоб у нас було мирне гідне життя, але доньці цього було явно недостатньо.
Іноді я проклинаю себе за те, що приїхала з нею до Польщі. Ми врятували себе фізично, але наше родинне життя та майбутнє моєї доньки тут зруйновані. Тепер я навіть не можу змусити її повернутися. Вона доросла і може сама вирішувати. А може, я просто була поганою мамою, що тепер моя дитина так поводиться і не поважає мене?
Юстина Мацкевич, психолог на Avigon.pl:
Шановна читачко, дякую, що ви вирішили поділитися своєю важкою історією. Ваше занепокоєння цілком зрозуміле, і емоції, пов’язані з цією ситуацією, вас переповнюють. Як мати ви бажаєте кращого для доньки, але натикаєтесь на стіну, яка розділяє вас. Легко почуватися безпорадним у такій ситуації, але є кроки, які ви можете зробити, щоб спробувати покращити ваші стосунки та підтримати доньку.
Насамперед варто спробувати поглянути на ситуацію з позиції вашої дочки. У неї важкий період життя, де вона намагається знайти себе і свій шлях. Переїзд до нової країни — це величезний виклик. Її нинішній спосіб життя може бути способом впоратися з цими труднощами та знайти своє місце в цьому всьому.
Уникайте критики і покажіть їй, що ви хочете її зрозуміти
Розумію, що її вибір болючий і тривожний для вас, але спробуйте поговорити з нею відкрито та зі співчуттям. Намагайтеся уникати критики та засуджень, оскільки вони можуть ще більше віддалити вас одна від одної. Натомість запитайте, що робить її щасливою зараз і що для неї важливо. Покажіть, що ви хочете її зрозуміти, навіть якщо ви не завжди згодні з її вибором.
Ключовою є довіра — якщо вона відчуває, що ви їй довіряєте, вона стане охочіше говорити про свої плани на майбутнє.
Спробуйте поговорити з нею про її мрії та плани. Не в контексті критики нинішнього способу життя, а з цікавістю — чого б вона хотіла досягти, що її мотивує, якою вона себе бачить через кілька років? Це може бути важко, але варто спробувати зрозуміти, чому вона вважає своє теперішнє життя привабливим. Спільні роздуми про майбутнє можуть змусити її задуматися й зробити можливі зміни.
Що стосується партнера вашої доньки — постарайтеся пізнати його ближче, не засуджуючи. Можливо, в нейтральній розмові вам вдасться краще зрозуміти ці відносини і знайти більше спокою.
Те, що ваша донька зараз йде своїм шляхом, не заперечує всього, що ви для неї зробили
У цій ситуації також важливо піклуватися про себе. Зараз ваше психічне та емоційне здоров’я мають вирішальне значення. Розмова з близькими або зустріч з друзями можуть бути підтримкою прямо зараз. Якщо вам потрібно краще зрозуміти свої емоції та знайти спосіб ефективного спілкування, подумайте про розмову з психологом або сімейним терапевтом.
Насамкінець хочу запевнити вас, що ви не погана мати. Ваші дії не викликають занепокоєння. Той факт, що ваша дочка зараз йде своїм шляхом, не заперечує всього, що ви для неї зробили. Ваші стосунки ще можуть змінитися та покращитися. Намагайтеся будувати мости, а не стіни — через спільні інтереси, час, проведений разом, і розмови без осуду.
Ваша любов і підтримка — ось те, що може допомогти вашій дочці знайти стабільність і зрілість у прийнятих рішеннях. Бажаю вам багато сил і терпіння в цей важкий час.
Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
Війна змінює всіх. Про це не з чуток знає військовий психолог Андрій Козінчук — ветеран АТО, а нині заступник командира інженерно-саперної роти з морально-психологічного забезпечення групи інженерного забезпечення 67 ОМБр. Про те, чого насправді потребують військові, про страхи, божевілля і наслідки перевтоми Андрій розповів Sestry.
Андрій Козінчук. Приватний архів
«Сапер може боятися мін, командир — відповідальності»
Наталія Жуковська: Андрію, навіщо психолог на війні? Якими є ваші обов'язки?
Андрій Козінчук: Психолог працює там, де є люди. Одне з наших завдань — діагностика морально-психологічного стану військового. Важливо також встановити сумісність військових, особливо тих, які мають йти на бойове завдання. Бо у двох людей може бути чудовий морально-психічний стан, але вони ненавидять одне одного і разом не зможуть нормально служити. У них може бути конфлікт поколінь, інтересів, вони можуть посваритися на політичну тематику. Наше завдання — попередити зриви. У таких випадках ми приходимо до командира й кажемо: «Прогноз такий, що вони до завдання навіть не дійдуть. Воно не тільки не буде виконано, а в нас ще й можуть бути втрати». Зазвичай у таких випадках, якщо є можливість, робимо заміну у складі бойової групи.
Також працюємо з людьми, які нещодавно мали сильний стрес. Наприклад, людина була під обстрілами, отримала контузію, помер хтось з її рідних. Ну, і наше улюблене — напився, посварився з жінкою, вона його покинула, думки про втечу…
— Ви як психолог працюєте на війні з 2014 року. Як змінилися за цей час проблеми, з якими найчастіше стикаються військові?
— По-перше, не було такої інтенсивності бойових дій. Війна стала набагато динамічнішою, швидшою і раптовішою. До 2022 було поняття ротації. Відпустка — 30 днів, а не 15. У 2022 році дуже багато військових відправили своїх дружин і дітей за кордон. За рік деякі з жінок сказали чоловікам: «Чудово, що ти герой війни, але я знайшла собі «нормального». Я так не можу більше».
По-друге — нас, психологів, стало набагато більше. Втім, ставлення вищого командування до нас за всі ці роки не змінилося. Нас ніхто не сприймає всерйоз і це бісить.
Змінилося ставлення військових до війни. Є ті, які сприймають це вже як роботу, спосіб життя. Людина звикає до системи. Який би ти не був жорсткий інтроверт, ти тут не будеш один. Завжди є підтримка. Тебе можуть послати, але з любов'ю.
Ти тут потрібний, навіть якщо не вмієш воювати. Жоден з нас не народився спецназом, але може приносити користь на війні
Ось у нас є шеф-кухар одного із закладів. Він не воює, не ходить на передок, але готує, як боженька, на 200 чоловік. Є айтішник, дизайнер, модельєр, сільський голова… Всі тут роблять щось корисне.
Самостійно за допомогою звертаються одиниці. Здебільшого проблеми випливають під час звичайного спілкування. Їх можна поділити на бойові і небойові.
Бойові проблеми — це страх, невпевненість, тривожність. Одна з найважчих психотравмуючих подій для військових — полон. Тому що там ти втрачаєш волю до всього, навіть до повітря, за яке доводиться боротися. Бо у кімнату 50 квадратних метрів заганяють понад 100 чоловік.
Небойові — побутові, пов’язані з жінками й родиною. Але ніхто до мене не приходив жалітися з питанням про четвертий рік війни і коли відпустять додому назавжди. Є такі, що кажуть: «Все, я не витримую». Ми часто відповідаємо: «Братан, давай, може, ти переведешся в інше, спокійніше місце служби?».
— В які моменти ви спілкуєтеся з бійцями?
— Я служу, знаходжусь поруч з військовими. Ми можемо спілкуватися під час виконання спільної роботи, приїжджаємо до них у розташування й на позиції. Зазвичай напряму питаю: «Як ти? Чи є в тебе проблеми?». Проводжу певний скринінг. Я не один працюю, в мене є колега. Іноді командир може нам сказати: «У мене щось засумував такий-то військовий».
Одна з важливих умов, які ми поставили перед нашими людьми, — якщо ти боїшся, ти про це говориш
Ненормально казати, що ти красунчик і герой, а потім дати задню, адже команда розраховує на тебе. Наприклад, сапер може боятися мін. Льотчик — що його екіпаж накриє ворожий FPV. Командири можуть боятися відповідальності. Одного разу (не в цьому підрозділі, де я зараз служу) командир відправив людей на завдання… і всі загинули. Звісно, що він звинувачував себе. Казав: «Я вбив людей». Ми дуже довго з ним говорили про те, хто вбив, яким чином, де його вина і чи міг він щось зробити. Чи міг він сказати: «Йдіть всі геть, я нікого посилати на завдання не буду. Ми здаємо позиції, відступаємо до Ужгорода, а там уже і до Словаччини недалеко». Звісно, що він цього зробити не міг.
«ПТСР — не найпоширеніша зараз біда»
— Деякі військові воюють роками. Напевно, у багатьох є розчарування в тих, хто в тилу, а також неможливість жити звичайним мирним життям… Як мотивувати бійців під час тривалої служби?
— Мотивація — дуже невдячна річ.На початку війни добре сприймалися високопарні фрази на кшталт «Україна в огні», «ворог поруч — розіб'ємо його»… Зараз просто кажемо військовому: «Ти красунчик, молодець, роботу виконав». Головне, аби кожен солдат усвідомлював свій особистий ключовий показник ефективності (КПІ). Не існує спеціальних слів, які б підходили для мотивації кожної людини. Головне — не брехати. Звісно, не варто й згущувати фарби й говорити: «Нас всіх уб'ють. У них дронів і грошей більше».
Обманювати солдата не можна, бо коли він розчарується — то вже все
Іноді просто по-людськи можна сказати: «Дякую за роботу». І це працює. Багато залежить від командира. Нам пощастило, бо наш у кожному бійці бачить людину. А це теж додає мотивації нести службу.
— Чому стали менше говорити про посттравматичний стресовий розлад (ПТСР)?
— І це добре. Насамперед у самій назві «посттравматичний стресовий розлад» говориться, що це пост- — тобто «після». Щоб він розвивався, має закінчитися психотравмуюча подія. Війна ж триває.
ПТСР — не найпоширеніша зараз біда. Коли закінчиться війна, тоді почнуться агресія, суїциди, домашнє насилля… Бо війна йтиме всередині кожного. Людина, яка страждає від ПТСР, є найбільш небезпечною для себе. Вона не дбає про себе, не займається активністю, не чистить зуби, не заправляє ліжко… Її може цікавити алкоголь і сумнівна компанія. Немає сенсу життя.
У моїй практиці був випадок, коли військовий вивіз дружину з дитиною за кордон, а через два роки каже: «Ми навіть не сварилися, а я відчуваю від неї холод». Він належить до тих пів відсотка чоловіків, які не зраджують. У нього два роки не було сексу. Під час відпустки поїхав до них за кордон, і вона сказала: «Між нами все». Як результат — він втратив сенс життя, бо жив заради них. У таких випадках я пояснюю, що потрібно не забувати про себе. Чи можна звинуватити дружину? Ні. Завжди має бути золота середина. Для того щоб людина відчувала себе щасливою, вона має відчувати себе потрібною не тільки для когось, а насамперед для себе.
— Чи легко військові довіряються психологу? Як ви виводите їх на діалог?
— Виводити на діалог не завжди просто. Інколи військовим хочеться поговорити, поділитися наболілим. Ми ніколи не кажемо: «Хочеш поговорити про свої душевні травми?» Це неправильно. Зазвичай все починається з кави. Головне, щоб людина почувалась у безпеці й довіряла. Розуміла, що розмова є таємницею, про яку ніхто не дізнається. А ще я завжди попереджаю, що якщо ти не хочеш, аби я ліз туди, куди ти мене не пустиш, я цього не робитиму. Слід поважати право людини на особисті кордони. Не повинно бути жодного примусу чи насилля. Це святе правило ще від цивільної психології.
— Чи працюють військові психологи з особовим складом додатково перед відправленням на передову? Як?
— Звісно. Проводимо інструктаж, ставлячи питання на кшталт «Чи готовий?», «Чи є хтось із вас, хто за будь-яких причин не хоче йти виконувати завдання?». Деякі жартівники відповідають зустрічним питанням: «А що, так можна?». Можна, але за тебе піде твій побратим.
Також проводимо роботу зі старшим командиром. Радимо йому, на що слід звернути увагу серед особового складу бойової групи. В ідеалі бійці перед виходом на бойове завдання мають пройти тестування, аби з'ясувати, чи готовий їхній морально-психологічний стан до виконання службових обов'язків. Але на практиці якщо він тест не пройде, хто за нього має йти на завдання? Немає ким замінити людину. Тому будь-яка комісія, яка до мене прийде й скаже, чому я ці тести не заповнюю, буде відправлена далеко. Нехай вони хлопцям, які на передовій, розкажуть про ці тести... Якби у нас був повний штат, ми б так і робили. Я готовий розбудувати діагностичний корпус і регулярно проводити серед військових діагностику. Але слід реально оцінювати стан речей.
— Як подолати страх перед боєм? Чи можливо це взагалі?
— Страх виникає через відсутність або недостатню кількість інформації, коли твоя психіка домальовує те, чого немає. Грубо кажучи, чоловік не прийшов з роботи вчасно, жінка йому телефонує, а він не відповідає. Її фантазія домальовує картину, що він десь з коханкою. На війні так само. Якщо ти мало знаєш про бій — ти домальовуєш його в уяві.
Тому що ми робимо? Проговорюємо кожен крок. Бо коли ти пояснюєш військовому, хто його сусіди зліва і справа, де евакуація, стабілізаційний пункт, що робити, якщо щось пішло не так, мозок вже не думає про те, що тебе вб’ють, а розмірковує над тим, як тобі оці перші кроки зробити й виконати завдання.
Якщо маєш певний алгоритм дій — страх відходить
«Людина, яка приходить після бою, не хоче психолога»
— Що робити людям, які бояться військової служби?
— Дізнаватися про неї. Військова служба — це загальна фраза. Немає посади «військовий». Я от — заступник командира інженерно-саперної роти з психологічної підтримки персоналу групи. Не ходжу з кулеметом, не стріляю. Щоб не боятися, треба знати, що це таке. Усвідомити, наскільки можеш бути корисним на фронті.
Звісно, тут можуть вбити, і це страшно. Але хіба не страшно, що русня буде у вашому селі чи місті, якщо боятися і нічого не робити?
— Чи можуть ухилянти бути корисними на службі?
— Звичайно, можуть.
Я більше скажу, кожен ухилянт знайде тут не тільки службу, але й сенс життя. Його життя зміниться докорінно. Йому буде тяжко, погано, але скажу пафосно — оаза завжди знаходиться в пустелі
Супергерої коміксів отримали свої суперсили через страждання. Флеша вдарила блискавка, Бетмен втратив батьків... Всі пройшли через кризу й здобули суперсилу. Тут так само. Тільки ти робиш свою справу не лише для себе, а для багатьох людей і держави.
— Скільки часу людина може бути на передовій без психологічної підтримки?
— На передовій психологічна підтримка не діє. Людині потрібне відчуття безпеки.
Американці дослідили, що не можна, щоб людина знаходилась на передовій понад 45 днів. Понад 10 днів вже призводять до жорсткої бойової втоми
Але наші військові переважно знаходяться на бойових позиціях понаднормово.
Людина, яка приходить після бойових, не хоче психолога. Вона хоче розбирати бойове завдання і з'ясовувати, де були боєприпаси, чому вчасно не вилетів дрон … У неї дуже багато агресії, до кінця не реалізованої на полі бою.
— Які техніки допомагають заспокоїтися перед \під час бою?
— Їх багато. Здебільшого це техніки заземлення. Це, по суті, робота з тілом. Ти лягаєш на землю або обіймаєш дерево. Це техніки дихання, тобто дихання по квадрату. Коли ти в стресі, у тебе діафрагма заблокована, і ти можеш зловити ступор, з якого потім довго виходити. Дихання змушує рухатися діафрагму і дає сигнал в мозок, що ти приходиш до тями.
Техніки є, але вони не можуть бути замінниками звичайного відпочинку. Якщо людину 45 днів не міняли на бойових позиціях, то дихайте — не дихайте, це не допоможе
Важливо, щоб був режим — сон, харчування, вода, відпочинок. Його зараз немає по одній простій причині — бракує людей.
Пам’ятаю, як у 2015 році артилеристи сидіти на прихованих позиціях в одному з будинків впродовж 45 днів. З їжі у них були лише сухпаї. І от вони зловили свою психотравмуючу подію на їжі. Вони казали: «Будь ласка, замініть цей сухпай, бо весь час їсти гречку, тушонку й галети — ненормально для психіки».
Знаєте, скільки людина може воювати? Скільки завгодно, але є нюанс — з кожним місяцем ефективність воїна падає. Ми можемо і десять років воювати, але через п'ять це вже буде набагато важче робити
«У мене в підрозділі — сексизм»
— Чи доводилося вам працювати з випадками божевілля на фронті? Як допомагали?
— Доводилося працювати із психозом. Був військовий, який на лінії вогню під час перестрілок з ворогом вбив побратима. Це був нещасний випадок, але він так докоряв собі, що у нього стався психоз.
З ним недобре поступили лікарі. Вони відразу його присадили на седативні ліки. Тоді як потрібно, щоб людина прожила цей момент. Вона може кричати, вести себе не зовсім адекватно. За таких обставин треба дати людині води і спостерігати, щоб вона не зробила із собою нічого поганого. Звісно, може бути агресія. Або навпаки, людина повністю закриється в собі. У такі моменти добре працює тілесно орієнтована терапія, а саме робота з тілом.
Слід поважати будь-які емоції потерпілого. Вони мають вийти
— Розкажіть про моменти зі служби, які ніколи не забудете.
— З хорошого — це коли ми нормально даємо відсіч ворогу, і місцеві кажуть: «Дякуємо!». З поганого — суїциди. Ніколи не забуду той день, коли один з військових це вчинив. Там були свої причини, але ти як психолог постійно собі дорікаєш, що десь недопрацював. До слова, у багатьох випадках суїциду таки вдалося запобігти.
— А жінок на війні які питання найчастіше турбують?
— Переважно такі ж, як і чоловіків. Іноді вони страждають від якоїсь зайвої поблажливості до них з боку чоловіків. Кажуть: «Я не дівчина, я бойова одиниця». Намагаються це доводити на практиці.
У мене в підрозділі — сексизм. Наприклад, ми не пускаємо жінок на передову, бо оберігаємо. Я не готовий пережити смерть дівчини на війні
Хоча не вважаю, що жінка — це лише берегиня домашнього вогнища, кухарка і мама, яка займається тільки дітьми. Дівчата, з якими я служу, — дуже круті військові, які вирішують мега круті завдання.
— Як змінилося ставлення до жінки у війську за останні три роки?
— У мене ніколи не було якихось упереджень щодо цього. Мабуть, трішки додалося поваги, бо раніше жінки займали переважно посади зв’язківців і бухгалтерів. Зараз мають посади на рівних з чоловіками.
Не уявляю, щоб в мене були якісь романтичні стосунки з військовою. Бо це бойова одиниця і посестра. Хоча у нас і парами люди служать. А ось в історію «я покохав її на лінії вогню» не вірю. Після війни більшість таких пар розійдеться.
— Що жінки роблять краще чоловіків у війську?
— У нас є жінки, які роблять руками вибухівку. Вони спокійніші та посидючіші за чоловіків. Більшість з них — гарні водійки
Але за допомогою до мене все ж частіше звертаються чоловіки. Жінкам легше спілкуватися з жінками.
«Важливою є земля, на якій воюєш. Ось чому серед ветеранів у США так багато суїцидів»
— Чи вистачає зараз висококваліфікованих психологів для роботи з особовим складом?
— Нам не вистачає не кількості, а суб'єктності, аби від нас забрали зовсім не потрібні обов'язки — розслідування, оформлення актів. Щоб ми займалися своєю справою. Кожен командир має чітко розуміти, навіщо у нього у підрозділі психолог. Поважати й дослуховуватися до його думки.
— Хто має до кого адаптуватися після повернення військового з війни — воїн до суспільства чи суспільство до воїнів?
— Воїн захоче, щоб суспільство стало таким, як він. Суспільство захоче, аби воїн звик до цивільних правил. Ми маємо зустрітися десь посередині й сказати: «Ми одне ціле, ми тут. Нам треба адаптуватися одне до одного».
Військовий, який приходить з війни, має дуже багато реакцій, які здатні лякати цивільних. Тож легко не буде. На нас чекає величезна хвиля домашнього насильства у сім'ях ветеранів.
У Сербії зараз одні з найкращих спеціалістів у світі по запобіганню і подоланню наслідків домашнього насилля. Тому що вони пережили це на власному досвіді. Натомість в Америці досі суцільна біда із суїцидами серед колишніх військових — до 22 на день
Тож наслідки можуть бути дуже плачевні, але вони точно будуть кращими, ніж у США, бо важливою є земля, на якій ти воюєш. Американці воювали не в себе вдома. У нас, до речі, саме тому у багатьох військових був спротив йти на Курщину. Це дуже важливий фактор.
— Що б ви порадили новобранцям — як швидше адаптуватися, знайти спільну мову з побратимами та подолати страх перед першим боєм?
— Будь чесним перед собою. Якщо боїшся — кажи. Чогось не знаєш — питай. Оволодій своїм фахом. Завжди знаходь час для себе. Роби одні й ті самі справи щодня — чисти зуби, мийся... Немає води — користуйся серветками. Це має бути ритуал, який врятує тебе. Спілкуйся мінімум з однією людиною із цивільного життя. Знайди людину, яка тебе не бісить у підрозділі. Звертай увагу на своє фізичне здоров'я, але пам'ятай, що нікому не цікаво, що ти натер ногу. Говори про це, але не скигли. Йди до своєї нереалізованої мрії і в тебе все вийде (відповідь «додому» не рахується). Набагато гірше тим, хто не знає, чого хоче. Ну і задовольняй за можливістю свої потреби. Болить зуб — іди до стоматолога, болить душа — іди до психолога.
Мінімум один день в місяць відпочивай. Як це виглядає? У нас є така опція, що коли військовий каже, що втомився, ми його на день відпускаємо в якусь цивілізацію, наприклад, у найближче місто, де є готель.
Раніше військові туди запрошували дружин або тих осіб, що їх замінюють. А останнім часом вони просто хочуть полежати на білій постелі, прийняти теплий душ і переключати телеканали пультом від телевізора
І головне — ніколи не забувай, що ти крутий воїн, який попри страх і ризик смерті знищує ворога на своїй землі.
Коли внаслідок російських атак прилітає в будинок, гине хтось з близьких, зруйновано дім, коли тремтять руки, а очі порожні — вони з’являються, щоб не дати психіці зламатись. Вони — це психологи рятувальних служб.
Анастасія Кучинська, керівниця психологічної служби ДСНС, понад 12 років працює в епіцентрі людської трагедії. І вона розповідає, як допомагає тим, хто втратив усе, чому слова «все буде добре» — марні, і як рятувати психіку від шоку й глибоких травм під час війни.
«Аби встановити контакт, ми маємо 30 секунд»
Наталя Жуковська: Ви працюєте з людьми, які втратили житло або близьких внаслідок російських обстрілів. Як відбувається перший контакт з людиною, яка щойно втратила все?
Анастасія Кучинська: Аби встановити контакт, ми маємо лише 30 секунд.
Наприклад, нещодавно стався приліт у двоповерхову будівлю в одному з районів Києва. На місці працюють верхолази й рятувальники, розбирають завали. Поруч стоїть подружжя, а під завалами — двоє їхніх дітей. Вони стоять так, що перешкоджають рятувальникам використовувати техніку, яка б прискорила розбирання. І мене як психолога просять акуратно відвести їх від будинку, щоб техніку можна було підігнати. Я підходжу, оцінюю ситуацію. «Добрий день» не скажеш, бо день недобрий. «Як вас звати?» — теж недоречно. Щоб людина звернула на тебе увагу, ти мусиш підібрати якесь правильне слово. Травмований може будь-яке втручання в особистий простір сприймати агресивно й вороже. Але налагодити комунікацію треба.
Моє завдання — стати «своєю» для постраждалих, залишаючись такою ж для рятувальників. Психолог у такі моменти є посередником між системою, яка допомагає, і людьми, які в шоковому стані
Чоловік і жінка сказали, що хочуть допомогти рятувальникам розбирати завали. Тож я взяла для них і для себе рукавички, і ми стали разом перебирати каміння. Саме тоді вони мене прийняли, зав'язалась розмова. За годину я забрала звідти жінку, згодом чоловіка. І рятувальники змогли працювати на повну. Чоловік і дружина підійшли вже тоді, коли знайшли тіла їхніх дітей і потрібно було провести впізнання. Оскільки в такому стані людина практично не сприймає інформацію, я ними, можна сказати, керувала. Пояснювала, що робити, куди їхати. Спокійним тоном і короткими фразами.
— Одне з основних завдань психологів ДСНС — вивести людину з шоку. А що робити, якщо погано стає згодом?
— Основне завдання психолога ДСНС — стабілізація емоційного стану, нейтралізація впливу негативних емоційних проявів. А якщо велика кількість людей — не допустити масових реакцій на подію. Далі ми намагаємося перенаправляти дуже важких постраждалих психологам, організаціям, які займаються спеціалізованою допомогою, соціальним центрам, громадським організаціям. У нас з ними домовленості й співпраця. Інколи обмінюємось телефонами з постраждалими. Намагаємося не залишати їх наодинці з бідою. Ми працюємо не тільки з людьми, які постраждали, з родичами загиблих, але також з умовними «глядачами» події.
Підлітки у Святошинському районі Києва після російського обстрілу столиці. Фото: Суспільне
Справою екстремального психолога між іншим є не допустити проявів панічних атак. Пам'ятаєте, коли через приліт у Святошинському районі загинула майже вся сім'я — мама, тато і 17-річний син, і приходили підлітки загиблого хлопчика — спочатку чекати, а на наступний день попрощатися? А що таке 30 сімнадцятирічних підлітків? У деяких був гострий стресовий стан, були істерики. І ми працювали, щоб не дати цим станам розвитися.
Нормальні реакції на ненормальні ситуації
— Як говорити з тими, хто втратив близьких, дім? Яких слів і фраз варто уникати, намагаючись допомогти?
— Точно не потрібно говорити «Я вас розумію». Ви не можете це зрозуміти — і це факт. Не кажіть також: «Все мине, все буде добре». Що може бути добре? Людина втратила все, що в неї було. Важливо щиро показати всім своїм виглядом, що ти поруч і готовий допомогти тоді, коли це буде потрібно. У мене були випадки, коли я годинами мовчала біля людини. Мати сиділа біля тіла загиблої дитини, а я просто була поруч. Вона плакала, а я обіймала й витирала її сльози.
Коли ж людина вже готова з тобою розмовляти, слід уважно слухати й ретельно підбирати слова. Не можна розповідати про себе, якщо людина не готова це слухати. Буває так, що людина з благих намірів починає: «А от у мене так було…». Зрозумійте, травмована людина вас не чує. І їй не потрібні у цей момент ваші історії. У неї болить так, що вона не приймає ситуацію. Тому ти маєш бути зовнішнім опорним пунктом, який дає людині орієнтири.
Був випадок, коли хлопця після 8 годин перебування під завалами знайшли живого, а його дружина загинула. Її дістали останньою з-під завалів. Мати дівчини півтори доби стояла й плакала. Одна з наших психологинь змогла знайти до неї підхід. Кожен з нас розуміє і розпізнає відразу, з яким психотипом має справу.
— Так а що ж робити, якщо у людини паніка?
— Насамперед — відвести її в місце, де немає «глядачів», сторонніх. Тому що помічаючи, що на неї дивляться, людина може ще більше впадати в істерику. До того ж часто буває, що люди з натовпу голосять: «Ой, це ж у тебе таке горе!». І від цього може початися так звана друга хвиля істерики.
Стабілізувати емоційний стан можна водою або диханням. Інколи запрошуємо медиків, щоб дали заспокійливе. Буває, люди агресивно себе ведуть, можуть чимось кидатися. За таких умов відходимо на безпечну відстань. У 2015 році на Донеччині був випадок — влучання «градів» у місцевий ринок, дуже багато загиблих, зруйновані будинки. Одна жінка була на ринку і, на щастя, залишилася живою. Але вона майже годину лаялася на всіх. Я стала на відстані двох метрів від неї. Вона кричала: «Що ти тут стоїш? Йди звідси». Згодом підійшла до мене й проплакала на плечі майже пів години. На другий день наших робіт вона принесла нам чай і сказала: «Дівчата, ви мене вибачте, будь ласка. Я вчора була не в собі».
— А як діяти, коли людина зовсім не реагує на оточуючих?
— Коли людина без жодних проявів життя, не реагує — це називається ступор. Тут потрібно діяти по-іншому. Насамперед переконатися, що людина вас чує. Спокійно підійти, сісти навпроти. Представитися, говорити короткими фразами, без емоцій, спокійним тоном. Пояснити, що відбувається, дивитися на реакцію. Якщо людина і далі ніяк не реагує або не приймає допомогу, то просто залишити її в спокої на деякий час — але під наглядом. Можна запропонувати перейти у більш безпечне місце. При цьому всі свої дії проговорювати: «Якщо ви дозволите, візьму вас під лікоть».
Заціпеніння — це такий стан, коли у людини наче зникає зв'язок між мозком і тілом. Така реакція організму. Поступово людина прийде до тями. Коли почне проявляти будь-які емоції, вже добре. Плач, крик — це важливо. Головне, щоб людина не замикалася. Буває так, що людину починає трясти. Це тремор. Його всі бояться, але тремор — корисна функція організму. Таким чином тіло скидає психоемоційне перевантаження через стрес. Його в жодному разі не потрібно зупиняти. Що можна зробити в цей момент? Пояснити людині, що це нормальна реакція організму на ненормальну ситуацію навколо. Кажете: «Для того, щоб трішки полегшити ваш стан, я візьму вас за плечі й буду трусити». Цим самим ви посилюєте тремор і прискорюєте процес.
Тремор може тривати до 10 хвилин. Але якщо людину спеціально потрусити, процес зменшується до трьох
Знову ж таки, пропонуйте гарячий солодкий чай або каву. Якщо є шматочок чорного шоколаду — теж непогано. У моїй сумці психолога шоколадні цукерки й льодяники знайдуться завжди.
«Вражає сила батьків, які втратили дитину»
— Як реагують люди на вашу допомогу — чи є недовіра, закритість?
— Коли на початку 2015 року були обстріли Маріуполя і передмістя, ми виїжджали туди як психологи. Були одягнені у форму. Люди нас сприймали дуже погано. Для більшості на той момент жінка у формі, ще й психолог, була незрозуміла. Нас називали образливими словами. За роки війни все змінилося кардинально. Нині довіра до психологів ДСНС висока. Люди самі до нас підходять, просять про допомогу, дякують. І це дуже цінно.
— Чи є відмінності в реакціях у людей, які постраждали від обстрілів уперше, і тих, хто пережив це вже неодноразово?
— Коли це трапляється вперше — це завжди неочікуваний шок. У людини виникає несприйняття і питання: «Як таке могло трапитись?». А коли потрапляєш під обстріл або постраждав вдруге — це глибинний біль, який забирає сенси життя. Я завжди всім кажу, що кожному з нас необхідно мати певний алгоритм дій на випадок тривоги. Це знижує внутрішню тривожність. Чим страх відрізняється від тривоги? Страх — це коли я знаю свого ворога в обличчя. Тривога — коли я не знаю, чого саме боюся. Тож у вас має бути зібрана сумка з документами, яка лежатиме у доступному місці. Щоночі мають бути під рукою речі, які спросоння можна одягнути. Обов'язково мати підготовлену завчасно воду. Якщо є домашні тварини — підготувати переноску й 3-4 пакетики корму. І найголовніше — розуміти, куди ви йтимете далі.
— Як ви працюєте з дітьми, які постраждали від обстрілів або втратили дім?
— Діти не завжди хочуть розмовляти з незнайомими людьми. Тому допомагає, наприклад, арттерапія, малювання. Головне для нас — зняти гострий стресовий стан. І в подальшому, якщо батьки бажають, допомогти перенаправити до фахівців.
В 2014 у мене був випадок. До пункту для внутрішньо переміщених осіб у Маріуполі з'їжджалися з Донецької області люди, які тікали від війни. У нас стояв намет, де вони могли перебувати до трьох діб. Поспати, поїсти й отримати квиток до будь-якого міста України. І от до мене звернулася жінка. Її син кричав ночами. Я запропонувала йому помалювати. І він став малювати бомби, танки, вибухи, кров... Я запитала в нього: «Що тепер будемо робити з цим малюнком?». І він захотів його спалити.
Ми провели з дитиною щось на кшталт ритуалу. І це допомогло. Адже через малювання й ігри дитина звільняється від негативних емоцій
— Як батьки можуть допомогти дитині пережити побачене від війни?
— Насамперед батьки мусять розмовляти з дитиною, як з дорослою. Говорити м'яко, прямо, підбираючи слова відповідно до віку. Дитина може не розуміти, але вона відчуває стан батьків. Слід проговорювати, що і вам страшно, але ми зараз підемо у сховище, ти не хвилюйся, я поруч. Ми впораємося, ми разом. Проговорювати дитині покроково свої дії. Щоб дитина не тривожилась і розуміла. Інколи це потрібно проговорювати декілька разів.
Анастасія Кучинська з дітьми в одному з укриттів
Мені запам'ятався випадок, коли 21-річний хлопець з мамою потрапили під обстріл. Залишилися без дому. У хлопця була спроба суїциду. Мене викликали в наше наметове містечко, я дуже довго говорила з ним і змогла переконати. Він тоді не бачив сенсу жити, і ми спробували разом віднайти цей сенс. Коли вони з мамою виїжджали, хлопець сказав: «Я дуже вам вдячний». Також запам’яталася жінка, яка змогла виїхати з міста, а її донька — ні. Не було жодного зв'язку. Вона не знала, чи та жива. Працюючи з нею, я запропонувала розібрати ситуацію, розклавши по фактам. І спиратися тільки на те, що відомо. Адже людська психіка, особливо у критичні моменти, багато дофантазовує. Я нічого не обіцяла, не обнадіювала, адже не знала, чи жива її донька. Разом з тим була ймовірність не тільки того, що вона загинула, але й того, що жива.
Мене ніколи не перестає вражати сила батьків, які втратили дитину. Це неймовірна сила. Єдине, чого хочу побажати людям — ніколи не переживати такої втрати.
ПТСР буде не у всіх
— У яких надзвичайних ситуаціях вам доводилось працювати?
— Психологи ДСНС працюють у будь-яких надзвичайних ситуаціях — природного, техногенного, військового характеру. Це може бути вибух газу, побутова пожежа, ДТП. От сьогодні ми як психологи виїжджали на побутову пожежу. Після прильоту — на детонацію боєприпасів. Також залучаємося до евакуації населення. У мене особисто виїзди з 2014 року пов'язані з війною.
— З якими видами психологічних травм доводиться стикатися найчастіше?
— Це травми, пов'язані зі смертю людей, втратою домівок, розривом родин. Також чимало людей сильно сумує за минулим життям, яке важко відпустити. Вони страждають за домівкою, а саме — своїми стінами, будівлею, де проживали. Вони не приймають факт втрати. Постійно хочуть бодай подивитися на руїни, взяти принаймні камінчик з рідної землі.
— Синдром ПТСР буде у всіх? Можливо якось запобігти його появі?
— Не кожна людина, яка пережила травмуючу подію, де була загроза життю або здоров'ю, матиме ПТСР. До 30 відсотків — така міжнародна статистика.
Якщо в першу добу після травмуючої ситуації зняти негативні емоційні прояви й стабілізувати людину, вірогідність того, що пізніше в неї виникне ПТСР, знизиться в рази. Для цього і працюють психологи першої ланки
— Як, до речі, долучитися до команди психологів ДСНС?
— Потреба у психологах у нас є завжди. Існують навчальні заклади, які навчають екстремальних психологів, курсантів. Ми беремо кадри звідти. Якщо людина приходить до нас не з нашого відомчого університету, то спочатку на неї чекають співбесіда й тестування. Робимо висновок і рекомендацію. Навіть якщо у людини немає досвіду, але є бажання, можна до нас приєднуватися. Головне — бути самовідданим і постійно навчатися.
Не кожен психолог готовий регулярно виїжджати на людську біду, працювати між трупів і крові. Є люди, які дуже добре працюють, наприклад, з документами, хтось вдало проводить тренінги й консультації. А є такі, як ми — універсальні солдати, які всюди
— Як виглядає ваше відновлення після важких змін? Що допомагає повертатись до ресурсу?
— По-перше, задоволення базових потреб — сон, їжа, безпека. По-друге, прогулянка на природі, спостереження за чимось красивим — декор, книги, гарний посуд, виставки, квіти… Це дуже важливо. Також можу приготувати щось смачне. Адже необхідно повернути собі відчуття, що ти нормальна людина з нормальним життям. Коли ж сильно накриває, звертаюсь за допомогою. У кожного психолога завжди є супервізор — психолог, який тобі допоможе за потреби. І я теж, звичайно, звертаюся за допомогою, бо психічний ресурс не безкінечний.
Команда психологів ДСНС
— А після яких моментів вас найдужче накриває?
— Для мене найважчим виявився вихід з Маріуполя. Це була постійна загроза життю, я не знала, виживу з дітьми чи ні. Це коли ти сусідів не ховаєш, як треба, коли бачиш поховання на дитячих майданчиках. Коли постійні безперервні обстріли, через які люди викидаються з вікон висоток. А ще це усвідомлення, що немає можливості повернутися, бо твоєї домівки вже немає. Це відчуття, коли пройшов 12 блокпостів російських окупантів. Коли розумієш, що невідомо, чи побачиш колись могилу своєї матері. Чи побачиш батька, який залишився… Яким буде твоє життя після цього? Хто ти? Тобі 40 років, а у тебе вже нічого немає.
Як сказати дитині, що вона не побачить більше своїх друзів, що в неї тепер буде геть інше життя? Як допомогти чоловіку, який втратив все? Питань багато. Яка психіка витримає? Я після такого досвіду була певний час у терапії. Як психолог я розумію, що це природна реакція на ненормальну ситуацію, і мені необхідно це пережити, залишаючись стабільною.
Коли я виїжджала з Маріуполя, то розуміла, що не повернуся. Це місто — велике кладовище. Меморіал пам'яті й болю. Моя місія тепер — бути психологом незалежно від того, подобається це мені чи ні.
Можливо, я теж хотіла бути принцесою, їздити на рожевому кабріолеті й пити лавандову каву. Але життя склалось інакше
Разом з тим мене мотивує людська вдячність. Будь-яка втома зникає, коли розумієш, що як психолог спрацював добре. І допоміг.
Відповідей шукали журналістки з Польщі й України — Едита Іванюк і Юлія Калашник. Протягом кількох тижнів вони намагалися з’ясувати, скільки українських дітей через війну не відвідують жодної школи, мають труднощі з навчанням, залишилися поза українською системою освіти чи не інтегрувалися в систему країни, до якої виїхали. Вони говорили з десятками людей — дітьми, батьками, вчителями, представниками гуманітарних організацій, експертами. Аналізували міжнародні та українські звіти, документи польських і українських міністерств. В умовах війни, постійних переїздів, несумісності освітніх систем, відсутності даних від ZUS чи прикордонників — ніхто не може навіть приблизно назвати кількість дітей, які не охоплені жодною системою освіти. Обережні підрахунки Державної служби якості освіти України свідчать: 30% дітей не мали постійного доступу до навчання (2022-2023).
Журналістки пояснюють, чому всі наявні цифри неповні, і ставлять питання про долю дітей, чиє майбутнє опинилося під загрозою. Чи можемо вже говорити про втрачене покоління? Якими будуть наслідки кількарічної прогалини в освіті?
Якщо немає доступу до школи взагалі — онлайн-навчання рятує
24 лютого 2022 року. Російські танки входять в українські міста, і вся система освіти завмирає. Тисячі дітей — як-от 16-річна Саша з Харкова — дізнаються, що до школи вони більше не підуть. Без останнього уроку, без прощань з учителями й друзями. Замість рюкзака з підручниками — тривожна валіза й поспіхом зібрані речі, аби виїхати й врятуватися.
У перші дні війни було складно зрозуміти, скільки це триватиме. Але швидко стало ясно: це не про кілька днів. Навчання повністю зупинилося приблизно на два тижні. Та завдяки досвіду пандемії школи змогли оперативно перебудуватися — і запрацювала онлайн-система, яка повернула дітей до навчання, хай і в новій, воєнній реальності.
«Схід України зазнав найбільших втрат, тоді як центральні й західні області зіткнулися з меншими порушеннями й зосередилися на адаптації освітнього процесу», — пояснює Олена Лінник, освітня експертка та соавторка дослідження про освіту під час війни для Osvitanalitika.
За даними правозахисної організації Almenda, у 2024 році на окупованих територіях, зокрема в Криму, проживає близько 1,6 мільйона дітей, із них майже 600 тисяч — шкільного віку, без доступу до української освіти. Деякі експерти вважають їх «втраченим поколінням»
Сьогодні в більшості регіонів України школи працюють у трьох форматах: онлайн, очно та у змішаному режимі. Який саме вибрати, передусім вирішує безпекова ситуація. Чи вціліла будівля? Чи є місце, де можна проводити заняття? Чи обладнане укриття й скільки дітей воно здатне прийняти?
Якщо похід до школи загрожує життю — як, приміром, у Харкові, який постійно зазнає обстрілів, — навчання переводять в режим онлайн. Це стало серйозним випробуванням для всієї освітньої системи, але водночас — рятівним рішенням, яке дозволяє школярам продовжувати навчання навіть у прифронтових зонах.
«Якщо доступу до освіти немає взагалі, онлайн-освіта стає порятунком», — каже Олена Лінник.
Але навіть онлайн-освіта — не завжди вихід. У прифронтових селищах часто немає інтернету, зникає електроенергія, а шкільна будівля — вщент зруйнована. Іноді родина не має комп’ютера: діти вчаться зі смартфонів батьків, як можуть. У школах, де ще триває очне навчання, повітряна тривога миттєво змінює ритм дня: учні разом з учителями спускаються в укриття. В онлайн-класах діє інший алгоритм: щойно лунає сигнал, урок переривається, вчитель іде в безпечне місце. Учні теж — якщо тривога в їхньому регіоні. Іноді ці тривоги тривають годинами, що серйозно порушує навчальний процес.
Українська освіта сьогодні проходить через безпрецедентні випробування. Зруйновані школи, розпорошені по країні й за її межами учні, брак вчителів (система втратила понад 54 тисячі педагогів) і падіння охоплення освітою стали одними з найгостріших викликів. Восени 2024 року заступниця міністра освіти Надія Кузьмичова повідомила медіа: внаслідок російської агресії зруйновано 1663 школи, з них 201 — повністю. Ще 879 навчальних закладів опинилися на тимчасово окупованих територіях. І цифри ці — не остаточні. Через постійні обстріли щотижня з’являються нові ушкодження. За іншими офіційними підрахунками, постраждала вже кожна сьома школа в країні.
Вчителька: чи побачу я ще свій клас?
Вчителька української мови з Харкова восени 2022 року викладала для 10-го класу онлайн — єдиний формат, доступний після початку повномасштабного вторгнення. Того дня Росія завдала удару по енергетичній інфраструктурі Харкова, і більша частина міста опинилася без електрики й мобільного інтернету. «Я постійно повторювала собі: “Не здавайся, Олено”, – і зрештою мені вдалося на кілька хвилин зловити зв'язок і надіслати дітям матеріали та домашнє завдання», — каже вчителька. Наступного дня — знову те саме. Але за деякий час вчителька таки побачила на екрані 16 віконець — діти приєдналися до уроку.
Того дня Микита — завжди балакучий — зізнався, що радий повернутись до навчання. «Приємно знову бути частиною чогось знайомого». Світлана додала: «Ми були шоковані, коли дізналися, що нашу школу пошкоджено». Хтось із класу тихо сказав: «Здається, ніби це все відбувається не з нами». На запитання, чи хочуть вони повернутися до Харкова, відповіли хором: «Так! Ми хочемо разом закінчити школу вдома».
Ми зустріли цей клас рівно через два роки — 22 травня 2024.
До випускного залишалися лічені дні, але стало ясно: їхня мрія — бути разом у рідному місті — не здійсниться
Олена знову готувалася до дистанційного уроку. З вікна її квартири на дев’ятому поверсі було видно стовпи диму — на обрії тривали бої. Росія щойно відновила наступ на Харківщині. Того дня у віртуальному класі було лише вісім учнів. Розкидані війною по країні та за її межами.
Сашко й Дмитро залишились у Харкові, Андрій виїхав до Павлограда, Світлана — до Києва, Павло — до Ужгорода. Денис навчається в Чехії, Альона — в Румунії. Решта опановує матеріал асинхронно — з-за кордону. Їхній клас залишився — але вже не в одному місті, і навіть не в одній країні.
По той бік екрана
По той бік екрана — підліток Дмитро, який залишився в Харкові. Він намагається триматися завдяки гумору: «Після важкої ночі з вибухами, дронами-камікадзе й усім іншим я думаю: може, можна завтра пропустити перший урок?» Або так: «Онлайн-навчання має свої плюси: списувати стало набагато легше». Але вже наступної миті хлопець серйознішає: «Насправді вчитися складніше. Важче зосередитися, матеріал засвоюється гірше. І головне — бракує живого спілкування. Я сумую за нормальними уроками. За тим, що сидиш у класі й розмовляєш з іншими людьми».
15-річна Валентина з Ізюма провела в 2022 році сім місяців під російською окупацією: «Ми боялися виходити на вулицю. Навчання не було. Але я багато читала — рятували книжки». Найстрашнішим моментом став звичайний гавкіт собаки. «Одного дня російські солдати почули, як гавкає наш пес, і почали стріляти в землю. Погрожували його вбити. Було дуже страшно».
Саша, 16-річна школярка з Харкова, добре пам’ятає ранок, коли почалася велика війна. Але згадувати його не хоче. За дві години вони з мамою зібрали речі, котів — і виїхали до Словаччини. У перші місяці Саша не мала сил ані навчатися онлайн, ані піти до школи в новій країні. З усього її класу в Харкові залишилися лише п’ятеро учнів — інші роз’їхалися по різних містах і країнах. Саша стала однією з 600 тисяч українських дітей, які, за даними УВКБ ООН (2023–2024), не відвідували закладів освіти в приймаючих державах. Вона залишилася в українській онлайн-школі, а у Братиславі пішла до художньої студії.
Травматичний досвід вона пропрацьовувала з психологом. У 2024 закінчила українську онлайн-школу і тепер готується вступати до вишу в Словаччині.
«Цього не зрозуміють подруги». Історії дітей, які потрапили до Польщі
14-річна Настя з Харкова після початку війни приїхала з мамою до Варшави. Вона навчається у двох школах: польській та українській онлайн. Мріє вступити до хорошого ліцею або технікуму у Варшаві. Ходить до репетиторів, щоб добре скласти іспит після 8 класу. Каже, що гарно дає раду з математикою, хоча іноді плутає польські назви. Любить свою польську школу, але сумує за подругами з Харкова.
«У моєму польському класі всі дуже милі. Особливо мене підтримує мій вчитель. У мене є кілька подруг. Але я знаю, що вони мені не все розповідають, і я теж не зовсім щира. Деяких речей вони не зрозуміють — і я теж. Після уроків я часто спілкуюся в месенджерах із харківськими подругами. Але й вони мене вже не зовсім розуміють. Не знаю, чи ми колись з ними побачимось», — сумно говорить дівчина.
Лізі подобається Варшава, адже вона пропонує багато можливостей, розваг для дітей:
«Ходимо зі школою в басейн. Раз на тиждень їздимо спеціальним автобусом 20 хвилин. Якось я заснула в автобусі — прокинулася одна. Але водій був дуже милим і відвіз мене назад, не помітивши, що не всі вийшли. Вчителька дуже засмутилася, що не порахувала мене. Але це був лиш один такий випадок. Загалом усі дуже добрі. Ми вдячні полякам. Уся школа скидалася на піаніно для однієї талановитої українки. Потім — на віолончель для іншої дівчинки, у якої зруйнували будинок. Я не знаю, чи зібрали, але хтось таки купив їй інструмент. Спочатку всі дуже допомагали, особливо вчителі. Тепер я вже не вирізняюся — ніхто не пам’ятає, що я з України. Мабуть, ми залишимося в Польщі навіть коли закінчиться війна, — нам нема куди повертатися».
«Не кричи так, ти не в Україні»
«Молодшим дітям набагато легше адаптуватися до нових умов. Не знаю, чи мої хлопці взагалі ще пам’ятають життя в Києві», — каже Юлія, мама дошколяти й другокласника, яка виїхала з дітьми до Варшави на початку війни. Вона працює на керівній посаді в міжнародній корпорації.
«Спочатку я не змогла відразу влаштувати хлопців у садок — просто не розуміла, як працює польська система. Не приховую, мені допоміг і досі допомагає друг. З Google Translate далеко не заїдеш». Навіть її подруга Аня, кандидатка наук, не змогла правильно подати заявку на допомогу 800+ для одного із синів через помилку прикордонників у системі.
«Але школа у старшого хороша у Варшаві», — додає Юлія. Вчителі ставляться з розумінням. Якщо трапляються неприємні ситуації, він піднімає руку й питає: «Це нормальна поведінка?» — і завжди отримує пояснення.
«Одного разу хтось із дітей сказав: “Не кричи так, ти вже не в Україні”. Більше інцидентів не було — тільки звичайні дитячі сварки». Її син Даніель має польських друзів і ходить на футбол.
«Польська освіта більш людяна — вона бачить у дитині особистість. Навіть у спорті: більше граються, ніж тренуються. Обидва хлопці записані до шкіл у Києві, мають репетиторку, готуються до іспитів. Вони — в обох системах. Про всяк випадок».
«А Путін уже розбомбив твій дім?»
У молодшого сина Олени, першокласника, особливих проблем з адаптацією немає, а от підліток Андрій не має друзів і часто каже, що хотів би повернутися до Києва. Його віддали до польського восьмого класу.
Олена розповідає: «Він навчався у школі з розвиненою англійською, тому в перші місяці намагався давати раду, спілкуючись англійською. На жаль, це був дуже важкий період: він одночасно навчався в українській школі, а в Польщі готувався до восьмого класу. У нього виникли труднощі з математикою, хімією, фізикою. Те, що чув у школі польською, записував у зошит кирилицею. Проте додаткові уроки польської допомогли, і він швидко підтягнув свій мовний рівень. Йому навіть вдалося добре скласти іспит й вступити до гімназії у варшавському районі Бродно.
Але був і випадок булінгу. Діти в цьому віці можуть бути жорстокими. Вони часто запитували Андрія, чи Путін уже розбомбив його будинок у Києві. Андрій був дуже засмучений переїздом до Польщі, сумував за домівкою. Я поговорила про цей випадок з учителем, і дурні кепкування припинилися.
Ми відмовилися від української онлайн-школи, бо в сина й так багато уроків. Сподіваємося, що якщо він захоче повернутися навчатися в Україну, польський диплом буде зарахований. Він постійно каже: “Мамо, я так хочу додому”.
Разом з тим повернення ми не думаємо. Ми підтримуємо Україну звідси, як можемо. Думаємо про неї з болем, що нас там немає. Але я не можу залишатися в Києві навіть на кілька днів: там постійні тривоги, спуски в укриття.
Ця ситуація — настільки велика травма, що для мене особисто це нестерпно. Я не можу до цього звикнути. Що це за життя для наших дітей? Як можна вчитися в таких умовах?
Між поганим і ще гіршим: освітній вибір у часи війни
У воєнний час усе є кризовим — і освіта також. Онлайн-навчання, хоч яким недосконалим воно є, — краще, ніж повна відсутність освіти.
У 2024 році 53% українських шкіл повернулися до очного навчання, 28% використовували змішаний формат, а 19% дітей у прифронтових районах навчалися виключно онлайн. «Згідно з даними міністерства, 400 тисяч дітей прикордонних і прифронтових регіонів навчаються онлайн», — додає експертка.
Особливо в прикордонні, а також у багатьох інших містах по всій країні, постійні повітряні тривоги, атаки російських дронів і ракетні удари по енергетичній інфраструктурі призводять до вимкнення світла та проблем з інтернетом. За даними організації Save the Children, приблизно дві третини дітей у прифронтових регіонах не можуть відвідувати школу очно. Результат — уривчасте навчання, постійний стрес, фокус не на знаннях, а на виживанні в найбільш уразливих регіонах.
У місті Ірпінь, яке на початку війни зазнало важких бомбардувань, постраждали практично всі школи. Найбільше — ліцей №3, але його вже вдалося відновити. Сьогодні там навчається 1608 учнів, але нове бомбосховище вміщує лише 700 дітей. Тому школа працює у дві зміни. «Звісно, це не повноцінне навчання — коли 700 дітей збираються у бомбосховищі», — каже заступниця директора Лариса Костянтинівна.
Наслідки «пунктирної» освіти
Наслідки онлайн-навчання, стресу, спричиненого війною, а також пандемії, продемонструвало дослідження PISA-2022: 15-річні українські школярі набрали на 38 балів менше з читання порівняно з 2018 роком. Лише 59% досягли базового рівня, а 29% — рівня 3 або вище (тестові бали PISA на рівні 5 або 6 вважаються ознакою високої успішності). Опитування проводилося у 18 з 27 регіонів України.
Українська влада не ігнорує проблему. Точно визначити кількість дітей, які не мають доступу до освіти, складно: офіційна статистика таких дітей не відображає, усі вони формально охоплені навчанням. За даними Державної служби якості освіти України, у 2022/2023 навчальному році 30% учнів не мали постійного доступу до навчання. На півдні країни ця цифра сягала 40%.
Українські школярі відстають від однолітків з країн організації економічного співробітництва і розвитку (ОЕСР) на 2,5 роки за стандартами читання PISA. За словамиАнастасії Донської з організації Teach for Ukraine, випускники, які готуються до вступу у виші, часто показують рівень дев’ятикласників, а вступники до профтехучилищ — рівень сьомого класу
Діти із селищ демонструють ще гірші результати: відставання між містом і селом може сягати 4–4,5 року. У травні 2024 року Державна служба якості освіти України провела тестування з української мови та математики для учнів шостих і восьмих класів. Шестикласники показали незначне покращення. Ймовірна причина — зниження частки дистанційного навчання з 39% до 24%.
Міністерство освіти запустило програму «Екосистема для надолуження освітніх втрат» — наразі лише в кількох регіонах. Вона використовує штучний інтелект та інтерактивні кейсові уроки, щоб допомогти учням надолужити прогалини.
Втім, комплексної, централізованої програми від міносвіти досі немає. Натомість — безліч розрізнених ініціатив, проєктів і досліджень, здебільшого від міжнародних, але й українських організацій. «Існує багато ініціатив та проєктів, але вони не узгоджені», — зазначає Олена Лінник.
Складна арифметика: скільки дітей за кордоном не навчається?
Як розповіли представники управління верховного комісара ООН у справах біженців (УВКБ ООН), ніхто не може точно сказати, скільки українських учнів перебувають поза освітніми системами приймаючих країн ЄС. З 1,4 мільйонів дітей шкільного віку за кордоном 600 тисяч не відвідували місцеві школи (2023-2024).
За даними УВКБ ООН, дітей не зараховують до місцевих шкіл, оскільки родини все ще сподіваються повернутися на батьківщину. Мовний бар’єр, додаткові заняття, проблеми зі вступом до школи, страх втратити «один рік» (наприклад, дитина з 4-го класу української школи має піти в 3-й клас польської) — ось найпоширеніші причини.
Діти постійно переміщуються, європейські системи не координуються. Статус 600 тисяч дітей неясний: частина навчається онлайн, частина — ніде
Найбільше українських студентів поза системою освіти як України, так і приймаючих країн — у Молдові (65%), Болгарії (23%), Словаччині (13%), Румунії (12%) і Польщі (11%) — дані УВКБ ООН. Втім, з кожним роком дедалі більше дітей вирішують навчатися в місцевій школі країни, де вони знаходяться. У 2024 році таких школярів вже на 50 тисяч більше, ніж у 2023 році — за інформацією української освітньої омбудсменки Надії Лещик.
За останніми даними, 360 тисяч дітей зареєстровано в українській онлайн-системі з-за кордону. Більшість з них навчається в двох освітніх системах — про це кажуть офіційні джерела. Але неможливо підтвердити, чи всі діти, зареєстровані онлайн, дійсно відвідують заняття. Експерти, батьки й зібрані дані свідчать, що чимало з них залишаються в «сірій зоні» — тобто технічно зареєстровано в системі, але не беруть активної участі в освіті, не відвідують заняття.
«Цифри щодо реального навчання дітей або тих, хто перебуває поза системою (тобто невідомо, чи взагалі бере участь у будь-якій освітній системі), взяті з повітря», — прямо заявила одна з експерток у Польщі у червні 2024 року. Тоді прогнозували, що до польської освітньої системи приєднається близько 80 тисяч дітей з України, хоча дітей шкільного віку, які перебувають у Польщі, вдвічі більше.
Найновіші дані Центру громадянської освіти (CEO), який від початку війни відстежує ситуацію з українськими учнями, свідчать: у поточному навчальному році 2024/2025 до польських шкіл долучилися 18,1 тисячі дітей з України.
Таким чином справдилися прогнози Агнєшки Косович із Польського міграційного форуму, що заохочення батьків за допомогою виплати 800+ не викличе масового напливу нових учнів
Втім, саму ідею запровадження обов’язкового шкільного навчання підтримували провідні неурядові організації, які опікуються освітою дітей — як-от CEO, Форум міграційний чи Care Polska.
І досі складно сказати, де перебувають 157 тисяч дітей — саме стільки дітей з PESEL UKR, за даними CEO, не відвідують польські школи
Чому зменшується кількість учнів у системі освіти України?
Найбільше українських учнів вибуває з перших класів. Дані Українського інституту освітньої аналітики свідчать про суттєве скорочення кількості першокласників у країні з початку повномасштабної війни.
У 2021–2022 навчальному році в Україні навчалося 4 230 358 учнів. У 2024–2025 навчальному році кількість зареєстрованих у системі школярів зменшилася до 3 743 022.
Це означає втрату понад 487 тисяч дітей — близько 11% за три роки війни
Серед основних можливих причин — виїзд родин за кордон, внутрішнє переміщення і перебування дітей на тимчасово окупованих територіях, де окупаційна влада змушує забирати дітей з української системи едукації.
Скорочення учнів у прифронтових та окупованих регіонах
Прифронтові та окуповані регіони зазнали найбільшого скорочення кількості учнів. У Харківській області кількість дітей зменшилася на п’яту частину, у Херсонській — майже наполовину, у Запорізькій — через міграцію та російську окупацію третина дітей вже не перебуває в українській системі освіти. У Луганській області вибуло 63% учнів, у Донецькій — 54%.
Статистика щодо першокласників ще гірша: на Луганщині із системи вибуло 86% першачків, на Харківщині — 45,65%, у Херсонській області — 71,58%, у Запорізькій — 60,32%, на Донеччині — 74%.
Винятком є лише прифронтове Запоріжжя, де зафіксовано зростання кількості учнів на 13,5%. Це пояснюється внутрішньою міграцією — мешканці сіл і прифронтових містечок переїжджають до міста з міркувань безпеки. Згідно зі звітом Osvitanalytica, в Україні офіційно зареєстровано 4,9 мільйона внутрішньо переміщених осіб (ВПО), з яких 221 668 — діти шкільного віку.
Вчителів теж стає менше
Понад 54 тисячі вчителів вибули із системи освіти через війну (оцінка на основі даних Інституту аналітики освіти в Україні). За кордоном перебувають сім тисяч вчителів, з них 1764 — у Польщі, згідно з даними від українського міністерства освіти. Ймовірно, вони продовжують дистанційне викладання в українських школах. На початку війни 3 500 українських учителів подали заявки на працевлаштування в Польщі, повідомляв тодішній міністр освіти Пржемислав Чарнек. У програмах з підтвердження дипломів, які проводить фонд Care Polska, беруть участь 1 800 осіб. Варто додати, що в Польщі зараз є 25 тисяч вакантних посад учителів.
Втрачене покоління? «Не думаю»
Польські експерти обережно ставляться до терміну «втрачене покоління». Вони визнають, що діти, травмовані війною, мають мовні труднощі в польських школах.
Насправді діти лише асимілюються до нових умов, але не повністю інтегруються
І хоча трапляється, що діти стикаються з дискримінацією, польська система мультикультурної освіти далека від ідеалу — вчителі та освітня система не були готові до такої великої кількості іноземців.
Та водночас, за даними Centrum Edukacji Obywatelskiej (CEO) та Care Polska, українські діти все ж отримують підтримку і мають можливості для розвитку.
Всі експерти сходяться на думці:навіть недосконала, але очна школа — найкращий спосіб уникнути сценарію «втраченого покоління»
Міністерство освіти Польщі хоч і діє повільніше, ніж хотілося б практикам, демонструє відкритість до діалогу. Створено робочу групу з представниками неурядових організацій. Саме в результаті цих розмов з’явився «примус» ходити до місцевої школи: польські та міжнародні організації закликають українських дітей відвідувати саме польські навчальні заклади.
Care Polska, UNICEF, Unbreakable Ukraine та багато інших організацій проводять у Польщі програми підтримки українських школярів.
Серед них — корекційні заняття, підготовка до іспитів, уроки польської мови, психологічна підтримка, а також програма мультикультурних асистентів. Окремо допомагають українським вчителям нострифікувати дипломи.
Усі ці зусилля спрямовані на те, щоб якнайшвидше ліквідувати освітню прогалину. Дослідження показують, що підлітки з України дедалі частіше розглядають професійно-технічну освіту. Завдяки підтримці Care Polska та Unbreakable Ukraine нам вдалося поспілкуватися з підлітками з України у Варшаві та Гданську, які беруть участь у корекційних та підтримуючих програмах (імена дітей змінено).
Софія з Полтави, 16 років:
«Ми — не втрачене покоління. У нас є шанс і можливості для навчання й розвитку. Я навчаюсь в українській школі, після уроків маю репетиторів і ще додаткові заняття у вихідні. Неділю залишаю, щоб виспатися. Хочу вчитися і стати тренеркою з флорболу. Мій брат навчався, але кинув — пішов працювати».
Тарас із Дніпра, 16 років:
Навчається в технікумі програмування в Гданську, паралельно — онлайн в українській школі, щоб зберігати зв’язок з друзями. Після школи має додаткові заняття з корекції. Якщо має час, то читає, цікавиться дизайном. «Може, в нас і немає стабільності, як у попередніх поколінь, але завдяки технологіям ми маємо доступ до знань і можливостей, про які раніше лише мріяли».
Олег з Одеси:
Хлопець не ходить до польської школи, але вчиться онлайн в українській в восьмому класі. Його цікавить будівництво. Щодня спілкується зі своїм класом онлайн. Діти знаходяться в різних куточках країни. Часті перебої з електроенергією, але інтернет зазвичай працює у всіх. Хлопець стверджує, що з класу, який нараховує 30 осіб, регулярно відвідують заняття близько 20 осіб. «Шкода, що ховаються за аватарками, — каже він. — Що буде, те буде — втрачене не означає безнадійне».
Валерія з Харкова:
Навчається в обох системах у восьмому класі. Каже, її родині вдалося вивезти собаку з України. «У польській школі я єдина з України. І я тут одна, у мене немає друзів серед поляків. Не можу дочекатися, щоб піти в технікум і почати все спочатку. Хочу вивчати ветеринарну медицину, як мій тато.
І я не вважаю, що ми — втрачене покоління. Наш досвід може бути важким, але він навчив нас бути сильними
Марина з Івано-Франківська:
«На початку війни все було хаотично й жахливо. У школі теж було важко, але в мене був добре організований клас, який допоміг мені пережити ті важкі моменти». Наступного навчального року хоче вступити до польської середньої школи. Наразі навчається онлайн та в «суботній» українській школі у Варшаві.
Іван з Волині:
Відразу пішов у польську школу — у 6 клас. Зараз навчається в польському спортивному ліцеї. Також складає річні іспити в українській школі.
«Це зовсім не складно — ці тести мені розв’язує сестра. Та всі так роблять! Іноді сумую за своїми старими друзями, не знаю, що з ними. Але я не вважаю, що ми — втрачені. Я маю більше можливостей. Я дізнався про нову культуру. Хочу вступити до академії фізвиховання й стати тренером».
Дарія 16 років зі Львова:
«Адаптація до польської системи освіти була для мене надто важкою. Я залишилася в українській онлайн». Дівчина ходить до української школи вихідного дня у Варшаві — саме там її друзі. «Я багато читаю, тому що мені це подобається, хочу вивчати журналістику або психологію в Польщі».
З досліджень польських неурядових організацій випливає, що польська школа не готова до мультикультурності.
Що не спрацювало:
підготовчі відділення;
окремі класи для іноземців;
уявлення, що польська й українська мови схожі і їх можна швидко вивчити;
додаткові уроки польської з надто різнорідними групами;
велика кількість позакласних заходів;
відсутність допомоги з боку вчителів або психологів у питаннях, пов’язаних із травмою та досвідом біженства.
Що спрацювало:
мультикультурні асистенти (яких, на жаль, не вистачає);
додаткова психологічна підтримка;
додаткові уроки польської;
заходи, що об'єднують шкільну спільноту.
Освітній розрив: що загрожує молоді?
Сьогодні неважко уявити можливі наслідки кількарічного розриву та нерівності в доступі до освіти між українськими дітьми — тими, хто залишився на окупованих територіях, у містах, сільській місцевості чи виїхав за кордон. Найбільша цінність навчання зараз — у тому, що воно взагалі відбувається. Уряди, неурядові організації, експерти — усі працюють над тим, аби діти залишалися в освітньому процесі.
Водночас польські експерти застерігають: з огляду на глибокі розбіжності в умовах навчання вже сьогодні, у майбутньому це може призвести до гіркоти й розчарування.
Навіть якщо для випускників українських шкіл будуть створені міжнародні або європейські освітні програми, є ймовірність, що пріоритет надаватиметься тим, хто навчався, наприклад, у Польщі, адже їхній старт був стабільнішим і ресурси — ширшими.
На думку багатьох практиків, з кожним роком такої диверсифікованої освіти ці відмінності можуть лише поглиблюватися. Зростатиме поділ між тими групами, які в Україні обмежені у можливостях, і тими, хто, емігрувавши, мав доступ до якіснішої підтримки. У майбутньому це потенційно може ускладнити побудову спільноти — і в соціальному, і в освітньому вимірі — між тими, хто залишився, і тими, хто виїхав.
Сьогодні неможливо точно сказати, скільки з 4,3 мільйона українців, які нині перебувають у країнах Європейського Союзу, повернуться додому після завершення війни.
Освітні прогалини й нерівність — це наслідки, які, ймовірно, дадуться взнаки через кілька років. Але водночас найбільша цінність тепер — у тому, що освіта триває попри все
Ніхто не сумнівається, що діти мають ходити до школи. Як підкреслює Агнєшка Косович з Польського міграційного форуму, відвідувати школу в чужій країні й навчатися іншою мовою — безперечно складно, але разом з тим сотні дітей, які блукають парками й невідомо чим займаються, — теж не є добрим рішенням. Експертка застерігає, що це може призводити до виникнення наркогруп, проституції та інших криміногенних явищ. «Тож залишати все на самоплив — не вихід. Це пряма дорога до серйозної соціальної проблеми». Експертка жорстко описує можливий сценарій майбутнього, наголошуючи: якщо підлітки не навчаються, то виростають дорослими без жодних перспектив, які не мають, що запропонувати ринку праці. За її словами, це готовий рецепт на кілька тисяч фрустрованих молодих людей, яким до всього байдуже. Вона додає: «За таких умов можуть народжуватися екстремізм, насильство, соціальні девіації, крадійські банди — усе те, чого ми не хочемо мати».
Сьогодні в Польщі ще не видно в статистиці наслідків освітньої прогалини — хоча вже з’явилися дані про бездомність серед українських дітей і незначне зростання підліткової злочинності, але наразі цифри не є тривожними.
За даними Міністерства юстиції Польщі:
2022 рік — 137 українських неповнолітніх охоплені виховними або корекційними заходами;
2023 — 386;
2024 — 482.
Ці заходи застосовуються не лише за злочини, а й у випадках деморалізації дитини.
«Це не втрачене покоління — це сильне покоління», — Анастасія Донська з Teach for Ukraine вірить, що освітні втрати можна подолати зусиллями держав, громадянського суспільства, міжнародних структур, батьків і самих дітей. За даними українського благодійного фонду SavED, загалом 80% планують продовжити навчання після школи. « Я переконана, що сьогоднішні студенти, які опинились у такій складній ситуації, будуть готові до впровадження глобальних змін». А дослідження від українського благодійного фонду SavED показує, що загалом 80% школярів планують продовжити навчання після школи. «Якщо діти усвідомлять власну силу й будуть підтримувати одне одного, вони ще стануть рушієм відбудови України», — резюмує Донська.
Авторки — Julia Kalashnyk, Edyta Iwaniuk Ілюстрації: Олена Поліщук Матеріал створено за підтримки IJ4EU
Коли внаслідок російських атак прилітає в будинок, гине хтось з близьких, зруйновано дім, коли тремтять руки, а очі порожні — вони з’являються, щоб не дати психіці зламатись. Вони — це психологи рятувальних служб.
Анастасія Кучинська, керівниця психологічної служби ДСНС, понад 12 років працює в епіцентрі людської трагедії. І вона розповідає, як допомагає тим, хто втратив усе, чому слова «все буде добре» — марні, і як рятувати психіку від шоку й глибоких травм під час війни.
«Аби встановити контакт, ми маємо 30 секунд»
Наталя Жуковська: Ви працюєте з людьми, які втратили житло або близьких внаслідок російських обстрілів. Як відбувається перший контакт з людиною, яка щойно втратила все?
Анастасія Кучинська: Аби встановити контакт, ми маємо лише 30 секунд.
Наприклад, нещодавно стався приліт у двоповерхову будівлю в одному з районів Києва. На місці працюють верхолази й рятувальники, розбирають завали. Поруч стоїть подружжя, а під завалами — двоє їхніх дітей. Вони стоять так, що перешкоджають рятувальникам використовувати техніку, яка б прискорила розбирання. І мене як психолога просять акуратно відвести їх від будинку, щоб техніку можна було підігнати. Я підходжу, оцінюю ситуацію. «Добрий день» не скажеш, бо день недобрий. «Як вас звати?» — теж недоречно. Щоб людина звернула на тебе увагу, ти мусиш підібрати якесь правильне слово. Травмований може будь-яке втручання в особистий простір сприймати агресивно й вороже. Але налагодити комунікацію треба.
Моє завдання — стати «своєю» для постраждалих, залишаючись такою ж для рятувальників. Психолог у такі моменти є посередником між системою, яка допомагає, і людьми, які в шоковому стані
Чоловік і жінка сказали, що хочуть допомогти рятувальникам розбирати завали. Тож я взяла для них і для себе рукавички, і ми стали разом перебирати каміння. Саме тоді вони мене прийняли, зав'язалась розмова. За годину я забрала звідти жінку, згодом чоловіка. І рятувальники змогли працювати на повну. Чоловік і дружина підійшли вже тоді, коли знайшли тіла їхніх дітей і потрібно було провести впізнання. Оскільки в такому стані людина практично не сприймає інформацію, я ними, можна сказати, керувала. Пояснювала, що робити, куди їхати. Спокійним тоном і короткими фразами.
— Одне з основних завдань психологів ДСНС — вивести людину з шоку. А що робити, якщо погано стає згодом?
— Основне завдання психолога ДСНС — стабілізація емоційного стану, нейтралізація впливу негативних емоційних проявів. А якщо велика кількість людей — не допустити масових реакцій на подію. Далі ми намагаємося перенаправляти дуже важких постраждалих психологам, організаціям, які займаються спеціалізованою допомогою, соціальним центрам, громадським організаціям. У нас з ними домовленості й співпраця. Інколи обмінюємось телефонами з постраждалими. Намагаємося не залишати їх наодинці з бідою. Ми працюємо не тільки з людьми, які постраждали, з родичами загиблих, але також з умовними «глядачами» події.
Підлітки у Святошинському районі Києва після російського обстрілу столиці. Фото: Суспільне
Справою екстремального психолога між іншим є не допустити проявів панічних атак. Пам'ятаєте, коли через приліт у Святошинському районі загинула майже вся сім'я — мама, тато і 17-річний син, і приходили підлітки загиблого хлопчика — спочатку чекати, а на наступний день попрощатися? А що таке 30 сімнадцятирічних підлітків? У деяких був гострий стресовий стан, були істерики. І ми працювали, щоб не дати цим станам розвитися.
Нормальні реакції на ненормальні ситуації
— Як говорити з тими, хто втратив близьких, дім? Яких слів і фраз варто уникати, намагаючись допомогти?
— Точно не потрібно говорити «Я вас розумію». Ви не можете це зрозуміти — і це факт. Не кажіть також: «Все мине, все буде добре». Що може бути добре? Людина втратила все, що в неї було. Важливо щиро показати всім своїм виглядом, що ти поруч і готовий допомогти тоді, коли це буде потрібно. У мене були випадки, коли я годинами мовчала біля людини. Мати сиділа біля тіла загиблої дитини, а я просто була поруч. Вона плакала, а я обіймала й витирала її сльози.
Коли ж людина вже готова з тобою розмовляти, слід уважно слухати й ретельно підбирати слова. Не можна розповідати про себе, якщо людина не готова це слухати. Буває так, що людина з благих намірів починає: «А от у мене так було…». Зрозумійте, травмована людина вас не чує. І їй не потрібні у цей момент ваші історії. У неї болить так, що вона не приймає ситуацію. Тому ти маєш бути зовнішнім опорним пунктом, який дає людині орієнтири.
Був випадок, коли хлопця після 8 годин перебування під завалами знайшли живого, а його дружина загинула. Її дістали останньою з-під завалів. Мати дівчини півтори доби стояла й плакала. Одна з наших психологинь змогла знайти до неї підхід. Кожен з нас розуміє і розпізнає відразу, з яким психотипом має справу.
— Так а що ж робити, якщо у людини паніка?
— Насамперед — відвести її в місце, де немає «глядачів», сторонніх. Тому що помічаючи, що на неї дивляться, людина може ще більше впадати в істерику. До того ж часто буває, що люди з натовпу голосять: «Ой, це ж у тебе таке горе!». І від цього може початися так звана друга хвиля істерики.
Стабілізувати емоційний стан можна водою або диханням. Інколи запрошуємо медиків, щоб дали заспокійливе. Буває, люди агресивно себе ведуть, можуть чимось кидатися. За таких умов відходимо на безпечну відстань. У 2015 році на Донеччині був випадок — влучання «градів» у місцевий ринок, дуже багато загиблих, зруйновані будинки. Одна жінка була на ринку і, на щастя, залишилася живою. Але вона майже годину лаялася на всіх. Я стала на відстані двох метрів від неї. Вона кричала: «Що ти тут стоїш? Йди звідси». Згодом підійшла до мене й проплакала на плечі майже пів години. На другий день наших робіт вона принесла нам чай і сказала: «Дівчата, ви мене вибачте, будь ласка. Я вчора була не в собі».
— А як діяти, коли людина зовсім не реагує на оточуючих?
— Коли людина без жодних проявів життя, не реагує — це називається ступор. Тут потрібно діяти по-іншому. Насамперед переконатися, що людина вас чує. Спокійно підійти, сісти навпроти. Представитися, говорити короткими фразами, без емоцій, спокійним тоном. Пояснити, що відбувається, дивитися на реакцію. Якщо людина і далі ніяк не реагує або не приймає допомогу, то просто залишити її в спокої на деякий час — але під наглядом. Можна запропонувати перейти у більш безпечне місце. При цьому всі свої дії проговорювати: «Якщо ви дозволите, візьму вас під лікоть».
Заціпеніння — це такий стан, коли у людини наче зникає зв'язок між мозком і тілом. Така реакція організму. Поступово людина прийде до тями. Коли почне проявляти будь-які емоції, вже добре. Плач, крик — це важливо. Головне, щоб людина не замикалася. Буває так, що людину починає трясти. Це тремор. Його всі бояться, але тремор — корисна функція організму. Таким чином тіло скидає психоемоційне перевантаження через стрес. Його в жодному разі не потрібно зупиняти. Що можна зробити в цей момент? Пояснити людині, що це нормальна реакція організму на ненормальну ситуацію навколо. Кажете: «Для того, щоб трішки полегшити ваш стан, я візьму вас за плечі й буду трусити». Цим самим ви посилюєте тремор і прискорюєте процес.
Тремор може тривати до 10 хвилин. Але якщо людину спеціально потрусити, процес зменшується до трьох
Знову ж таки, пропонуйте гарячий солодкий чай або каву. Якщо є шматочок чорного шоколаду — теж непогано. У моїй сумці психолога шоколадні цукерки й льодяники знайдуться завжди.
«Вражає сила батьків, які втратили дитину»
— Як реагують люди на вашу допомогу — чи є недовіра, закритість?
— Коли на початку 2015 року були обстріли Маріуполя і передмістя, ми виїжджали туди як психологи. Були одягнені у форму. Люди нас сприймали дуже погано. Для більшості на той момент жінка у формі, ще й психолог, була незрозуміла. Нас називали образливими словами. За роки війни все змінилося кардинально. Нині довіра до психологів ДСНС висока. Люди самі до нас підходять, просять про допомогу, дякують. І це дуже цінно.
— Чи є відмінності в реакціях у людей, які постраждали від обстрілів уперше, і тих, хто пережив це вже неодноразово?
— Коли це трапляється вперше — це завжди неочікуваний шок. У людини виникає несприйняття і питання: «Як таке могло трапитись?». А коли потрапляєш під обстріл або постраждав вдруге — це глибинний біль, який забирає сенси життя. Я завжди всім кажу, що кожному з нас необхідно мати певний алгоритм дій на випадок тривоги. Це знижує внутрішню тривожність. Чим страх відрізняється від тривоги? Страх — це коли я знаю свого ворога в обличчя. Тривога — коли я не знаю, чого саме боюся. Тож у вас має бути зібрана сумка з документами, яка лежатиме у доступному місці. Щоночі мають бути під рукою речі, які спросоння можна одягнути. Обов'язково мати підготовлену завчасно воду. Якщо є домашні тварини — підготувати переноску й 3-4 пакетики корму. І найголовніше — розуміти, куди ви йтимете далі.
— Як ви працюєте з дітьми, які постраждали від обстрілів або втратили дім?
— Діти не завжди хочуть розмовляти з незнайомими людьми. Тому допомагає, наприклад, арттерапія, малювання. Головне для нас — зняти гострий стресовий стан. І в подальшому, якщо батьки бажають, допомогти перенаправити до фахівців.
В 2014 у мене був випадок. До пункту для внутрішньо переміщених осіб у Маріуполі з'їжджалися з Донецької області люди, які тікали від війни. У нас стояв намет, де вони могли перебувати до трьох діб. Поспати, поїсти й отримати квиток до будь-якого міста України. І от до мене звернулася жінка. Її син кричав ночами. Я запропонувала йому помалювати. І він став малювати бомби, танки, вибухи, кров... Я запитала в нього: «Що тепер будемо робити з цим малюнком?». І він захотів його спалити.
Ми провели з дитиною щось на кшталт ритуалу. І це допомогло. Адже через малювання й ігри дитина звільняється від негативних емоцій
— Як батьки можуть допомогти дитині пережити побачене від війни?
— Насамперед батьки мусять розмовляти з дитиною, як з дорослою. Говорити м'яко, прямо, підбираючи слова відповідно до віку. Дитина може не розуміти, але вона відчуває стан батьків. Слід проговорювати, що і вам страшно, але ми зараз підемо у сховище, ти не хвилюйся, я поруч. Ми впораємося, ми разом. Проговорювати дитині покроково свої дії. Щоб дитина не тривожилась і розуміла. Інколи це потрібно проговорювати декілька разів.
Анастасія Кучинська з дітьми в одному з укриттів
Мені запам'ятався випадок, коли 21-річний хлопець з мамою потрапили під обстріл. Залишилися без дому. У хлопця була спроба суїциду. Мене викликали в наше наметове містечко, я дуже довго говорила з ним і змогла переконати. Він тоді не бачив сенсу жити, і ми спробували разом віднайти цей сенс. Коли вони з мамою виїжджали, хлопець сказав: «Я дуже вам вдячний». Також запам’яталася жінка, яка змогла виїхати з міста, а її донька — ні. Не було жодного зв'язку. Вона не знала, чи та жива. Працюючи з нею, я запропонувала розібрати ситуацію, розклавши по фактам. І спиратися тільки на те, що відомо. Адже людська психіка, особливо у критичні моменти, багато дофантазовує. Я нічого не обіцяла, не обнадіювала, адже не знала, чи жива її донька. Разом з тим була ймовірність не тільки того, що вона загинула, але й того, що жива.
Мене ніколи не перестає вражати сила батьків, які втратили дитину. Це неймовірна сила. Єдине, чого хочу побажати людям — ніколи не переживати такої втрати.
ПТСР буде не у всіх
— У яких надзвичайних ситуаціях вам доводилось працювати?
— Психологи ДСНС працюють у будь-яких надзвичайних ситуаціях — природного, техногенного, військового характеру. Це може бути вибух газу, побутова пожежа, ДТП. От сьогодні ми як психологи виїжджали на побутову пожежу. Після прильоту — на детонацію боєприпасів. Також залучаємося до евакуації населення. У мене особисто виїзди з 2014 року пов'язані з війною.
— З якими видами психологічних травм доводиться стикатися найчастіше?
— Це травми, пов'язані зі смертю людей, втратою домівок, розривом родин. Також чимало людей сильно сумує за минулим життям, яке важко відпустити. Вони страждають за домівкою, а саме — своїми стінами, будівлею, де проживали. Вони не приймають факт втрати. Постійно хочуть бодай подивитися на руїни, взяти принаймні камінчик з рідної землі.
— Синдром ПТСР буде у всіх? Можливо якось запобігти його появі?
— Не кожна людина, яка пережила травмуючу подію, де була загроза життю або здоров'ю, матиме ПТСР. До 30 відсотків — така міжнародна статистика.
Якщо в першу добу після травмуючої ситуації зняти негативні емоційні прояви й стабілізувати людину, вірогідність того, що пізніше в неї виникне ПТСР, знизиться в рази. Для цього і працюють психологи першої ланки
— Як, до речі, долучитися до команди психологів ДСНС?
— Потреба у психологах у нас є завжди. Існують навчальні заклади, які навчають екстремальних психологів, курсантів. Ми беремо кадри звідти. Якщо людина приходить до нас не з нашого відомчого університету, то спочатку на неї чекають співбесіда й тестування. Робимо висновок і рекомендацію. Навіть якщо у людини немає досвіду, але є бажання, можна до нас приєднуватися. Головне — бути самовідданим і постійно навчатися.
Не кожен психолог готовий регулярно виїжджати на людську біду, працювати між трупів і крові. Є люди, які дуже добре працюють, наприклад, з документами, хтось вдало проводить тренінги й консультації. А є такі, як ми — універсальні солдати, які всюди
— Як виглядає ваше відновлення після важких змін? Що допомагає повертатись до ресурсу?
— По-перше, задоволення базових потреб — сон, їжа, безпека. По-друге, прогулянка на природі, спостереження за чимось красивим — декор, книги, гарний посуд, виставки, квіти… Це дуже важливо. Також можу приготувати щось смачне. Адже необхідно повернути собі відчуття, що ти нормальна людина з нормальним життям. Коли ж сильно накриває, звертаюсь за допомогою. У кожного психолога завжди є супервізор — психолог, який тобі допоможе за потреби. І я теж, звичайно, звертаюся за допомогою, бо психічний ресурс не безкінечний.
Команда психологів ДСНС
— А після яких моментів вас найдужче накриває?
— Для мене найважчим виявився вихід з Маріуполя. Це була постійна загроза життю, я не знала, виживу з дітьми чи ні. Це коли ти сусідів не ховаєш, як треба, коли бачиш поховання на дитячих майданчиках. Коли постійні безперервні обстріли, через які люди викидаються з вікон висоток. А ще це усвідомлення, що немає можливості повернутися, бо твоєї домівки вже немає. Це відчуття, коли пройшов 12 блокпостів російських окупантів. Коли розумієш, що невідомо, чи побачиш колись могилу своєї матері. Чи побачиш батька, який залишився… Яким буде твоє життя після цього? Хто ти? Тобі 40 років, а у тебе вже нічого немає.
Як сказати дитині, що вона не побачить більше своїх друзів, що в неї тепер буде геть інше життя? Як допомогти чоловіку, який втратив все? Питань багато. Яка психіка витримає? Я після такого досвіду була певний час у терапії. Як психолог я розумію, що це природна реакція на ненормальну ситуацію, і мені необхідно це пережити, залишаючись стабільною.
Коли я виїжджала з Маріуполя, то розуміла, що не повернуся. Це місто — велике кладовище. Меморіал пам'яті й болю. Моя місія тепер — бути психологом незалежно від того, подобається це мені чи ні.
Можливо, я теж хотіла бути принцесою, їздити на рожевому кабріолеті й пити лавандову каву. Але життя склалось інакше
Разом з тим мене мотивує людська вдячність. Будь-яка втома зникає, коли розумієш, що як психолог спрацював добре. І допоміг.
Від 0 до 18 років: з якого віку в Польщі можуть працювати неповнолітні
Для українських неповнолітніх, які легально перебувають в Польщі зі статусом UKR або картою побиту, немає юридичних обмежень для роботи за умови дотримання тих самих правил, що й для неповнолітніх громадян Польщі.
Відповідно до Трудового кодексу Польщі, право на офіційне працевлаштуванняза трудовим договором мають підлітки з 15 років. До 1 вересня 2018 року мінімальний вік для офіційного працевлаштування становив 16 років, але його було знижено до 15, щоб дати молоді більше можливостей для професійного старту. Втім за певних умов працювати можуть навіть діти молодшого віку, хоча б навіть від народження. Адже, безумовно, ви бачили малюків у рекламі, у фільмах та в телевізійних програмах.
Робота в Польщі для неповнолітніх до 13 років
Працювати в Польщі можуть навіть діти до 13 років, але у виняткових випадках — наприклад, грати у фільмі дитину свого віку, рекламувати товар для однолітків, бути частиною масовки під час зйомок фільмів. Тобто це має бути робота у:
зйомках фільмів,
телевізійних програмах,
театральних постановках,
рекламних кампаніях.
У цих випадках договори укладаються батьками або опікунами від імені дитини, потрібен дозвіл інспекції праці.
Робота в Польщі для дітей віком 13–14 років
Так само можуть бути місця праці, пов'язані з участю у масовці, в зйомках реклами, в спортивних заходах тощо, тобто сфери:
культура,
мистецтво,
спорт,
реклама.
У цих випадках: потрібна згода батьків чи опікунів, необхідний дозвіл інспектора праці, робочий час не може перевищувати 6 годин на день, підлітки можуть працювати за договором на виконання послуг або певних робіт.
Робота в Польщі для дітей 15-17 років
Тут вже набагато більше можливостей, але є певні умови й нюанси:
Освіта: підліток має закінчити щонайменше 8 класів початкової школи;
Медична довідка: потрібне підтвердження, що робота не шкодить здоров’ю неповнолітньої людини;
Легка робота: яка не становить загрози життю, здоров'ю чи психофізичному розвитку підлітка та не ускладнює виконання ним шкільних обов'язків;
Тривалість робочого дня: для 16 років лише 6 годин, з 16 років — може бути 8 годин, детальніше нижче;
Умови оформлення: трудовий договір строковий (umowa o pracę na czas określony), трудовий договір безстроковий або з випробувальним терміном (na czas nieokreślony або okres próbny), договір-доручення (umowa zlecenia), договір-підряду (umowa o dzieło);
Обмеження: праця у нічний час, тобто між 22:00 та 6:00 (в окремих випадках — між 20:00 та 6:00), є заборонені роботи: ознайомитися з переліком можна за цим посиланням, крім випадків, коли підлітку виповнилося 16 років і така робота необхідна для його професійної підготовки ремеслу, професії безпосередньо під час проходження навчання.
Письмова згода батьків/опікуна
Увага! Неповнолітні, які не закінчили 8-річну початкову школу і яким не виповнилося 15 років, але виповниться в цьому календарному році, можуть бути працевлаштовані на умовах, визначених для підлітків, виключно з метою професійного навчання у формі підготовки до виконання певної роботи за згодою її законного представника або опікуна, а також позитивного висновку психолого-педагогічного консультаційного центру.
Скільки годин дозволено працювати неповнолітнім у Польщі?
Час, який може працювати підліток у Польщі, залежить від того, чи відвідує він навчальний заклад. Згідно зі статтею 202 Трудового кодексу Польщі, встановлені наступні норми:
Для підлітків, які не навчаються:
До 16 років — максимум 6 годин на добу.
Від 16 років — до 8 годин на добу.
Якщо робочий день перевищує 4,5 години, обов’язкова додаткова перерва — 30 хвилин.
Для тих, хто продовжує навчання:
Загалом до 12 годин на тиждень.
У дні навчання — максимум 2 години.
Під час канікул:
До 16 років — не більше 6 годин на день.
Після 16 років — до 7 годин на день, але не більше 35 годин на тиждень.
Якщо виникла ситуація, коли неповнолітній працівник виконує роботу у двох роботодавців, то робочий час не збільшується. А вищезгаданий час треба ділити між обома роботодавцями.
Батькам варто взяти до уваги, що у батьків або законних опікунів можуть виникнути проблеми з поверненням податку на дитину (пільга на дитину), якщо дохід дитини, яка працює, перевищує максимально допустимий. У 2024 році річний дохід дитини не мав перевищувати ліміт у 21 300 злотих.
Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.
.avif)
