Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
Катерина Ротаренко — учасниця гуманітарного проєкту «На щиті», віськовослужбовиця 122-ї бригади позаштатної пошукової групи при Регіональному управлінні Сил ТРО «Підень». Разом з колегами вони працюють на деокупованих територіях — шукають загиблих зниклих безвісти воїнів. Катерина зізнається — кожна експедиція особлива. Не приховує, що не просто було звикнути до пошукової роботи. Був страх та відчай, які переборола. Переконана, що кожен полеглий український воїн повинен повернутися додому, щоб його похоронили з почестями на рідній землі.
Слідами бойових дій
За професію я ветеринар, але за фахом не працювала. До повномасштабної війни у мене було розмірене звичайне життя. Де я тільки не працювала — і в магазині продавчинею вишиванок, і в контактному зоопарку. Ближче до 25 років вирішила, що час знайти постійну роботу. Влаштувалася проєктним менеджером в одеську громадську організацію «Міжнародна асоціація “Євростратегія”». Виявилося, що її керівник, одесит Леонід Ігнатьєв, мав ще декілька інших організацій, зокрема Військово-історичний центр «Пам’ять і слава». З 2007 року вони займалися пошуком і перепоховання полеглих у Другій світовій війні в Одеській області. Коли почалося повномасштабне вторгнення, його команду запросили приєднатися до гуманітарного проєкту Збройних сил Україні «На щиті». Завданням було пошук й повернення тіл загиблих воїнів. До команди доєдналася і я. У перше відрядження, у липні 2022-го, на звільнену від ворога Баштанку на Миколаївщині, мене брати не захотіли, пояснивши, що то небезпечно. Я допомагала команді збиратися в експедицію. Утім, вже у пошукову місію на Київщину у вересні 2022-го поїхала і я. Тоді перед групою стояло завдання з зірочками. Треба було перевірити декілька локацій, на яких вже працювали експерти, але знайшли не всі тіла.
Ми були у складі зведеної групи з представниками Генштабу, кінологами та саперами. Їздили різними населеними пунктами. Йшли слідами бойових дій. Вдалося знайти лише декілька кісточок. Саме там я вперше побачила, як виглядає територія, де була війна.
Місія в деокупованому Ізюмі
Під час відрядження до деокупованого Ізюму на Харківщині, у жовтні 2022-го, я вперше побачила розкидані вздовж узбіччя тіла російських військових. Вони пролежали майже тиждень, вже почали розкладатися. Я досі не можу описати свої відчуття. Це був мікс страху і відторгнення.
На той момент я була у складі зведеної пошукової групи. Робила все, що просили. Насамперед — подавала білі пакети для тіл та підписувала їх маркерами. Мені диктували, що писати — дату, місце знаходження.
З того, що мене вразило, — обгорілі тіла, майже кістки, на які перед тим, як ми їх забирали, впав дощ. Цей запах неможливо передати. Він дуже специфічний
Сівши у машину, зрозуміла, що мене трясе. Сморід стояв страшенний. Той запах наче йшов за мною. Я його відчувала усюди. Була у шоковому стані. До цього з мертвими тілами я не стикалася. Так, у нас помирали рідні, але я навіть не підходила близько до гробу, не торкалася покійника. Я згадувала, як мама казала: «Аби не боятися покійника і щоб він тобі не снився, потримай його за ногу». Є таке повір'я. Так я і почала працювати — спочатку торкалась ноги загиблого.
На Ізюмщині ми дотримувалися світломаскування. Одного вечора повернувшись на базу всюди було темно. Ми ходили з ліхтариками. Пам'ятаю, як пішла в душ після робочого дня. Зайшовши до кабінки і закривши шторку, усвідомила, що мені страшно. Закривши очі, я бачила те, на що надивилася впродовж дня. Було немов у фільмах жахів. Тож я тоді сама себе запитала: «Катю, а ти зможеш з цим жити і взагалі працювати?». Мені вдалося домовитися із своїми думками і відчуттями. Після такого усвідомлення працювати стало легше. До кінця експедиції у нас було багато різних тіл — і поверхневі, і тих, що викопували, і обгорілі скелети з машин. Зараз вже немає відчуття, що хтось є поруч, коли я одна. Щоправда одного разу, коли я була на чергуванні, у мене чайник сам включився. Досі не знаю, що то було. Я всім казала, що, можливо, до мене приходили духи. Але відчуття страху не було. Я навпаки сказала вголос: «Ну, що ж, давай сядемо чайку поп'ємо».
Коли нікого не знаходимо, засмучуюсь
Нашу роботу координує Центральне управління цивільно-військового співробітництва Генштабу ЗСУ. Вони формують групи і визначають термін відрядження. Це може бути від тижня до декількох місяців. До кожної поїздки ми ретельно готуємося. Намагаємося зібрати якомога більше інформації про напрямок, куди їхатимемо. Важливо з’ясувати, де був бій, що відбувалося на тій території. Не менш важливо знати, за яких умов зникли військовослужбовці. Ми прочісуємо кожну лісосмугу, кожен окоп. Піднімаємо дрони, оглядаємо поля. Звісно, бувають моменти, коли нікого не знаходимо, — і це засмучує. Якщо інформація підтверджується, що точно в цьому районі були загиблі, то на ті локації повертаємося не один раз. Результативність пошуків також залежить від погодних умов і сезону. Коли трава висока, обстежити кожен метр землі непросто.
Важко в спеку працювати, коли ти залазиш в танк і починаєш згрібати маленьким совком рештки кісток. Техніка на сонці розпечена. Тобі треба бути сконцентрованою на процесі, все майже одного кольору — сіре.
Деякі кістки не придатні для ДНК, але я однаково їх забираю, бо треба повернути все. Не можна лишати в залізі людину, яка там загинула, навіть її маленькі рештки. Вони мають бути забрані і передані рідним для поховання
Найкраще працювати взимку, коли немає трави і все видно. Часом до пошуків залучаємо кінологів, опитуємо місцевих. Вони дають дуже багато інформації про те, де, коли і хто стояв. Щоправда, іноді є багато чуток. Наприклад, про те, що ось там росіяни камазами закопували людей. Ми їдемо, перевіряємо, а там виявляється навіть лопатою ніхто не копав. Однак все потребує перевірки. В групі завжди є сапери, які йдуть першими і перевіряють зону пошуку. Небезпека є завжди. Найбільше часу ми проводимо на деокупованій Херсонщині, вона дуже замінова.
Процедура поводження з тілами однакова — просто вони їдуть у різні міста. Військовослужбовці Збройних сил — до судово медичної експертизи, де поліція оформлює кримінальне провадження за фактом вбивства. Росіяни їдуть в окреме місце, де теж після проведення певних дій їх везуть на обмін. Це вже компетенція відділу репатріації.
Ідентифікували за панорамними знімками зубів
Одного разу ми шукали тіло військового. Знали приблизне місце, де він залишився і був поранений, а потім загинув. З’ясувалося, що побратими відступаючи не мали змоги його забрати. Коли ж повернулися за ним, то не знайшли. Нам теж не вдалось з першого разу. Допомогли місцеві. Виявилося, що там були обстріли, і його тіло згоріло майже до попелу. Знадобився рік, аби його ідентифікувати. Було залучено багато експертів. ДНК так і не змогли взяти. Кістки відправляли на різні експертизи, але результату не було. Його особу вдалось встановити тільки за панорамними знімками зубів. Той хлопець був із Одеської області, разом з колегою ми їздили на його поховання. Дуже багато було зроблено, щоб його ідентифікувати. І це було одночасно і боляче, і радісно, що він не залишився десь похований як невідомий, а його змогли привезти до рідних і провести в останню путь.
Іноді до нас звертаються рідні зниклих безвісти. Пишуть мені в соціальних мережах. Все, що я можу, це проконсультувати їх, що і як треба зробити. На сьогоднішній день більшість звернень стосуються зниклих безвісти на лінії бойового зіткнення. Туди пошукова група не поїде, бо ми можемо працювати тільки на деокупованій і більш менш спокійній території. Пошукові заходи — це не евакуація.
Ніхто не хоче приймати втрату
Мені завжди було важко знаходити молоді тіла. Запам’ятався випадок, коли під час пошукової операції на Херсонщині змогли ідентифікувати молоде тіло за жетоном. Ми знали його прізвище, ім'я і через пошук в інтернеті натрапили на публікації, в яких його шукала мати. У такі моменти дуже важко усвідомлювати, що його з надією шукають рідні, а ти вже знаєш, що він загинув.
Кожна така публікація, де пишуть «допоможіть знайти», — 50 на 50 — він або загинув, або у полоні. Рідні до останнього сподіваються, що таки в полоні
Ніхто не хоче вірити у смерть. Навіть якщо в них є всі підтвердження, ніхто не вірить, поки не побачать тіло. Ніхто не хоче приймати втрату.
Знаходити приємне навіть у найменших дрібницях
Коли ти працюєш зі смертю, розумієш, наскільки цінний кожен день життя, як треба встигати робити все вчасно. Я помітила, що якось по-особливому почала ставитись до найменших дрібниць. Тішуся навіть промінчикам сонця на траві. Частіше кажу рідним, що їх люблю. Оскільки я родом із Одеси, то після важких експедицій, повертаючись, просто йду до моря. Мені важливо побути одній і на природі. А ще — намагаюся описувати у щоденннику те, що я відчуваю і бачу. Хочу зберегти свої думки. І це теж свого роду додає сил.
Планів на майбутнє поки що не будую. Знаю лише одне, що після війни і надалі займатимуся пошуковою справою. Це час, якого ми чекаємо, бо зможемо повноцінно працювати. Ми маємо кожного нашого військового і військову повернути додому і поховати з почестями. Це наша місія.
Ведуча, журналістка, авторка понад трьох тисяч матеріалів на різні теми, у тому числі низки резонансних журналістських розслідувань, які призвели до змін в місцевому самоврядуванні. Пише також про туризм, науку та здоров’я. У журналістику потрапила випадково, понад 20 років тому. Вела авторські проєкти на телеканалі УТР, працювала кореспонденткою служби новин, понад 12 років на телеканалі ICTV. За час роботи відвідала понад 50 країн. Має відмінні навички сторітелінгу й аналізу даних. Працювала викладачкою на кафедрі міжнародної журналістики НАУ. Навчається в аспірантурі, за спеціальністю «Міжнародна журналістика»: працює над дисертацією про висвітлення роботи польських ЗМІ в умовах російсько-української війни.
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
