Ексклюзив
20
хв

Мама «Джуса»: F-16 в Україні — це, зокрема, заслуга і мого сина

Замість сина вона піднялась на борт винищувача F-16 в Україні. Це сталось на річницю загибелі «Джуса». Лілія Авер’янова у такий спосіб здійснила мрію свого сина

Наталія Жуковська

Пілот Андрій Пільщиков, якого називали «привидом Києва». Фото: приватний архів

No items found.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

Андрій Пільщиков більше відомий за своїм позивним «Джус» літав на винищувачі МіГ-29, служив у складі 40-ї бригади тактичної авіації. Мав понад 100 бойових вильотів. Прагнув розвивати українську військову авіацію. Активно виступав у західних медіа та лобіював надання Україні сучасних винищувачів F-16. 25 серпня 2023 року під час зіткнення навчально-бойових літаків L-39 Андрій разом з двома іншими колегами загинули. Мама відомого пілота Лілія Авер’янова в інтерв’ю Sestry розповіла, яким був її син, як захищав українське небо та переконував американських конгресменів, що Україні потрібні F-16.

Наталія Жуковська: Пані Ліліє, F-16 вже в Україні. І ви змогли здійснити одну з мрій сина — посиділи у кабіні винищувача. Які були думки і відчуття у той момент?

Лілія Авер’янова: Відчуття були неймовірні, тому що нарешті я змогла доторкнутися до цього великого бойового птаха. Одягнувши шолом і маску, я зрозуміла, наскільки непросто так дихати звичайній людині. Треба бути дуже натренованим. Всередині літака розрахований кожен клаптик об'єму. Самі хлопці кажуть, коли сідаєш у F-16, то немов стаєш з літаком одним цілим. І, звісно, було відчуття, що одна з мрій мого Андрія нарешті збулася, і це додає сил. І хоча цих літаків наразі не так багато, як би того хотілося, — не біда.

Головне не кількість, а якість. Це вже перелом у розвитку нашої авіації. Бо ми маємо натівське озброєння і навчених своїх пілотів. Не кожній країні це дають. Тим більше посеред війни
Мама «Джуса» на борту F-16. Фото: Повітряні сили

Від моменту загибелі Андрія минуло трохи більше року. Що сталось того дня? Які висновки слідства?

Того дня, 25 серпня 2023 року, на Житомирщині вони летіли у парі на навчально-бойових літаках L-39 і робили поворот. Між літаками має бути певна відстань, але з якихось причин не було дотримано дистанції. Був втрачений зоровий контакт. І так сталося, що коли два літаки почали маневр з поворотом, у повітрі виникла якась неузгодженість. При виконанні цього польоту літаком керували двоє офіцерів старшого віку. Андрій сидів для контролю на другому місці. Все сталося дуже швидко. Від моменту зльоту до катастрофи пройшли лічені секунди. Слідство ще триває. Я не знаю, чи скажуть мені, що там було насправді. Я була на місці аварії, лише дивом літаки не впали на будинки, перелетіли школу і шкільний стадіон, де були діти. Я думаю, що все ж таки вони з останніх сил намагалися вирівняти літаки і знайти місце, де приземлитися чи принаймні не наробити біди людям. Вони діяли за інструкцією — вистрибнули, але було недостатньо висоти для розкриття парашутів. Всі троє вдарилися об землю. Як мені сказали, Андрій на той момент ще був живий, але травми виявилися несумісними із життям. Його колеги загинули одразу.

У скільки років Андрій захопився небом? Що вплинуло на його зацікавленість?

З дитинства він збирав різні моделі літаків, багато читав. А ще мав приклад — троюрідний брат був штурманом-льотчиком на авіазаводі. Літав на транспортному літаку по всіх континентах і багато цікавого розказував йому. Андрій хотів бути схожим на нього. Багато хто пророкував синові майбутнє відомого авіаконструктора. У нього була здатність до технічних наук. Його завжди цікавили всі авіаційні події і новини.

Маленький Андрій завжди цікавився літаками. Фото: приватний архів

Як так сталося, що Андрій став саме військовим пілотом?

Після школи Андрій вступив до Національного аерокосмічного університету «ХАІ» на спеціальність «Обслуговування повітряних суден». Лише згодом я зрозуміла, чому він так зробив. Він вчився, але ж фактично пересиджував перший курс, тому що йому не було 18 років. Саме з такого віку можна робити лазерну корекцію зору. В Андрія була короткозорість, з таким діагнозом він точно не пройшов би медкомісію у військовий заклад. Він просто вчився і не говорив про свої плани. Згодом я побачила, що в нього згасав інтерес до навчання. Запитала: «Що ти хочеш?». А він відповів: «Мамо, ти що, не розумієш? Я хочу вчитися на військового льотчика». Я кажу: «А чого ти мовчав? Давай щось робити». І ми знайшли гроші на лазерну корекцію зору. Це було у травні 2011 року.

Як мама ви його відмовляли чи підтримували?

На той момент мені й на гадку не спадало забороняти. Зрештою, це нічого б і не дало. Я би просто втратила з ним контакт. Я не «стелила» йому доріжку, але й не заважала. Не відмовляла, а підтримувала. Він пройшов відбір на військового льотчика. Цивільним пілотом він ніколи не хотів бути. Говорив: «Мамо, я спробував. Сів у АН-26 і трішки покерував у польоті. Я не можу витримувати цю маленьку швидкість. Це як повітряний автобус. Не моє». Він звик літати на швидкісному літаку. Від самого початку навчання Андрій готувався бути воїном.

Під час тренувань на авіасимуляторі вигадував різні бойові завдання. Вже тоді уявляв, що виконує якусь важливу місію. До справжнього сучасного бою з застосуванням літаків він пройшов величезний шлях
Андрій на службі. Фото: приватний архів

Яким був перший його політ?

Його самостійний перший політ як курсанта був на другому курсі на легких літаках. У 2014-му році, коли почалася війна в Україні, Андрій був на третьому курсі і вже тоді літав у небезпечній зоні неподалік лінії фронту. Курсанти не брали участі в АТО, просто їхній аеродром розташовувався у Чугуєві на Харківщині. Їм скоротили зону польоту, але однаково це було дуже близько до зони АТО та російського кордону.  

Чому за рік до повномасштабної війни Андрій звільнився в запас? 

Коли Андрій закінчував університет, обов’язковим було підписання першого контракту на п’ять років. Більшість людей після закінчення цього терміну звільнялися. Почалася плинність кадрів. Велику «дірку» у штаті закривали тими, хто лишився. Наприклад, у них мало по бути по шість нічних чергувань щомісяця, а  у Андрія були місяці, коли він чергував до 20 разів. Тобто майже без відпочинку. Нічне чергування плавно перетікало у денне. При цьому старші офіцери майже не чергували. Та й зарплати у пілотів були смішні. У них, наприклад, було 23-25 тисяч, а у льотчиків ДСНС — 50 тисяч гривень. Ось так по-різному їх оцінювали. До того ж якщо щось траплялось, то винним робили загиблого льотчика. Їхні сім'ї лишалися без соціального захисту. Все списували на пілота. Колеги самі скидалися зі своєї зарплати на ту родину, аби підтримати їх. Жодних гарантій захисту льотчика не було. Однак керівництво вирішило не створювати умови, аби утримувати людей, а просто збільшили термін контракту до 10 років. В Андрія був вибір — підписувати цей контракт або йти на цивільну службу. Умови контракту його, як і колег, не задовольняли. Їхні побажання і зауваження ніхто не врахував. Для командування було простіше відпустити підготовлених льотчиків, на яких витрачено десятки мільйонів державних грошей, і взяти наступних, без такої підготовки. Тому Андрій та щонайменше четверо його побратимів звільнилися та повернулись до цивільного життя. 

За рік до повномасштабного вторгнення Андрій звільнився в запас. Фото: приватний архів

24 лютого 2022-го року — яким цей день був для нього і для вас? Коли Андрій знову сів за штурвал?

Про те, що буде велика війна, Андрій говорив мені постійно. На той момент я була вдома, у Харкові. Зранку 24 лютого він подзвонив і сказав швидко їхати з міста. Разом з сусідами ми поїхали у бік Західної України. Сам Андрій буквально з перших хвилин, як розпочалася повномасштабна війна, організовував наземну оборону свого аеродрому у Василькові. Частина літаків піднялася у небо ще о третій ночі. Військові знали, що будуть летіти ракети. Але не всі літаки вдалося підняти. Деякі стояли на ремонті. Завданням було не допустити висадку російських десантників. Васильків, як і Гостомель — стратегічно важливий аеродром. Росіяни його навіть не бомбили, бо розраховували скористатися злітною смугою. Але хлопці цього не допустили. Вони не раз відловлювали там диверсантів. Оскільки на момент повномасштабної війни Андрій був цивільною людиною, йому знадобився час для відновлення льотних навичок. У березні 2022 року саме для цього Андрія відправили на Захід України.

Буквально за один день він виконав всі вправи, необхідні для поновлення допусків на різні типи польотів. І з 7 березня повернувся у стрій з допуском до бойових польотів

З чим українські пілоти зіткнулися під час повномасштабної війни? Які нові виклики стояли перед ними?

Андрій розповідав, що на початку росіяни по-дурному себе поводили. Через те, що вони не очікували на спротив, абсолютно безглуздо лізли на рожен. І наші пілоти їх на цьому ловили. Вже згодом росіяни зрозуміли, з ким вони воюють. Проте у ворога були радари, які здатні «бачити» наших з великої відстані. Українські літаки «бачили» їх з втричі меншої відстані. Тобто ворог їх помічав раніше і, звичайно, мав перевагу у повітряних боях. Те ж саме стосувалося ракет. У них більш далекобійні ракети, які мали ще й активне самонаведення на цілі. А у нас старі ракети, які супроводжував льотчик.

Тобто він летів назустріч цілі, тій ракеті, яку мав збити своєю ракетою, але сам ставав мішенню. Тобто це була така собі місія камікадзе

Однак хлопці, отримуючи інформацію від розвідки, протиповітряної оборони, знали, куди летіти. Якщо ж по них вже було випущено ракету, то пілот хитрим маневром мав змінити траєкторію польоту й уникнути ураження. Потрібно було швидко ухвалювати неординарні рішення, яких льотчиків ніхто не вчив. Можна було викинути всі ті застарілі підручники з бойового застосування, тому що вони  не мали абсолютно нічого спільного з реальністю. Можна сказати, що наші льотчики здобували досвід по ходу війни.  

Андрій ділився з вами подробицями бойових вильотів? Чи все ж намагався вберігати від такої інформації, аби менше нервували?

Знаю, що йому доводилося приземлятися на несправному літаку, були ушкодження літака осколками, не вистачало палива. Різні траплялися ситуації. Більшість інформації про його бойові вильоти я дізнавалася з інтерв’ю, які він роздавав журналістам, а мені кидав посилання для перегляду. Звичайно, що я могла багато чого зрозуміти з тих розповідей, як то кажуть «поміж рядків». Дещо дізнавалася з фотографій, на яких було видно його і пошкоджене сопло літака. Але найбільше мені розповідали його друзі вже потім.

У ті дні було багато розмов про «привида Києва». Чи говорив про це Андрій? Хто був тим «привидом», якого так боявся ворог? 

Це вони придумали легенди про тих привидів. Багатьох льотчиків, які в той час літали над Києвом і областю, можна було так назвати. Якось серед пілотів пронеслася думка: «Всі кажуть, що у нас нема авіації. А якщо ми літаємо, то хто ми такі? Значить, ми привиди». А потім ця легенда почала набирати обертів, і вони вже цілеспрямовано почали писати — «привид зробив те, привид зробив це». Вони підживлювали цю легенду новими фото і повідомленнями. На рахунку цих льотчиків насправді було багато героїчних місій. Зрештою дійшло до того, що зараз їхня 40 бригада офіційно названа «Привид Києва». Це те, чого теж хотів Андрій.

Андрій активно боровся ще й в інформаційному полі, аби Україна швидше отримала літаки F-16. Він їздив навіть до США на зустріч із конгресменами. Про що розповідав їм?

Перед повномасштабною війною Андрій працював у Державному концерні «Укрспецекспорт». Він повернувся на війну як доброволець і мав досвід укладання контрактів на продаж зброї. До США він їхав не просто як льотчик, а ще й як фахівець Міністерства оборони. Він міг говорити про контракти і паралельно розказувати про повітряні бої. Американці слухали його із захватом. Він їх покорив відкритістю і правдою про те, як насправді воюють українці. Андрій та його побратим Олексій «Мунфіш» Месь зустрілися з кількома конгресменами і сенаторами, які були відставними льотчиками і добре розуміли, про що йшлося. Настільки їм було цікаво знати будь-які подробиці про новітню війну, яка триває в Україні, що розмови з нашими хлопцями тривали годинами.

«Джус» та «Мунфіш» у США. Фото: приватний архів

Американці навіть не уявляли, як воюють наші хлопці на тому старому барахлі із обмеженим озброєнням. Не розуміли, як вони примудрилися взагалі уціліти. Тому на них дивилися як на величезних героїв — молодих, красивих, грамотних.

Американці визнавали, що в їхніх пілотів є велика кількість годин бойового нальоту, бойові місії в Іраку, але ні в кого з них не було таких екстремальних умов і завдань, які виконували наші пілоти

Основною метою поїздки було інформування політичних та суспільних кіл США про перебіг війни в Україні. Проте Андрій вийшов далеко за межі цього завдання, фактично досягнувши переведення цих розмов в площину практичних рішень щодо надання нових літаків. Проте йшлося не тільки про літаки. Наші хлопці просили протиповітряну оборону для України. Восени 2022-го вона вже почала надходити до нас, і ми пережили зиму. До того ж саме під час їхньої поїздки був ухвалений акт на підтримку українських пілотів, написаний за один вечір. Наскільки я пам'ятаю, це було 17 червня 2022 року.  Там описано всі кроки нашого співробітництва аж до того, щоб виділити 100 мільйонів доларів на підготовку льотчиків. Де ви бачили, щоб хоча б одна фахова державна делегація за один вечір зрушила таку здоровенну задачу з місця? А вони змогли. 

Звідкіля з’явився позивний «Джус»?

Цей позивний йому дали американці у 2019 році, коли Андрій, Олексій Месь та ще кілька наших пілотів поїхали до Каліфорнії з робочим візитом. Під час цієї поїздки Андрій захотів випробувати себе ще й у цій спеціальній традиції, яка називається «неймінг» — присвоєння позивного. Його треба ще заслужити. В американських пілотів була якась довга легенда про птахів, про їхніх пташенят. Зрештою випробуванням для того, кому давали позивний, було з'їсти сире яйце зі шкаралупою. При цьому вони все робили для того, аби він не пройшов це випробування. А він взяв і з посмішкою це зробив. Далі вже без нього почалося обговорення. Американські колеги згадували та обговорювали його звички, риси характеру, поведінку Андрія. Потрібно було знайти щось характерне для нього аби дати позивний. Вони згадали, що, коли ходили по барах, то Андрій замовляв собі лише сік і більше нічого. Тому і назвали його «Джус».

Цікаво, що навіть у побуті льотчики не називають одне одного на ім'я, а тільки за позивним. Якщо ти не знаєш, хто є хто, ти взагалі не зрозумієш про кого йдеться 

А яким за характером був Андрій?

Він був ініціативним і прогресивним, таким собі бунтівником, але дуже конструктивним. Він дуже хотів змін в нашій авіації. Йому навіть погрожували тим, що якщо ти багато виступатимеш, ми тебе не допустимо до польотів. Таке було дуже багато разів. Звичайно, він слухав, але робив свою справу. І зрештою якось мені сказав: «Мамо, а що вони зі мною зроблять? Виженуть мене? А хто літати буде?» У льотчиків просте запитання: «Ти сядеш в літак замість мене? Ні? Тоді мовчи». Він про це говорив інтелігентно, але розумів, що у них є велика перевага — вони бойові льотчики.

Андрій, за словами мами, був бунтівником. Фото: приватний архів

Чи були Андрія якісь традиції, заборони перед вильотом?

У льотчиків є цілий список авіаційних забобонів з давніх часів. Наприклад, під час першого польоту на новому типі літака пілот одягає білу футболку. В американців, коли льотчики йдуть на пенсію, то літак обливають водою з пожежних машин, а пілота — шампанським. У наших є своя традиція. Після першого вильоту пілота дістають з кабіни. Качають на руках, тричі підкидають. А далі складають до купи цифри бортового номеру на літаку, підхоплюють пілота і п’ятою точкою стукають по фюзеляжу літака стільки разів, яка вийшла сума. Потім роздають шоколадки і цигарки людям, які обслуговували політ. Ще одна з традицій — після польоту наїхати переднім колесом літака на пачку цигарок, розчавити її і написати на ній дату польоту, тип літака і свій позивний. У мене є три такі пачки Андрія. Також є традиція — не фотографуватися і не робити відео перед зльотом. Лише після приземлення. Не можна рвати квіти на аеродромі. Кажуть, що це очі загиблих льотчиків. А ще — всі льотчики знають, що перед польотом треба погладити літак. Вони спілкуються з ним, як з живою істотою. Навіть коли я сідала в новий F-16, дотрималася спеціальної традиції. Потерла взуття об щіточку, яка закріплена на першій сходинці. Це означає повагу до літака. Навіть якщо ти маєш чисте взуття, однаково маєш це зробити.

Пані Ліліє, торік восени з’явилась петиція про надання вашому сину почесного звання Героя України. Збір підписів завершено. Яка її сьогодні доля?

Петиція досі на розгляді. Але самі по собі петиції нічого не вирішують. Подання на отримання Героя України мають робити військові. Зараз, наскільки я знаю, командування Повітряними силами підписало це подання. Рішення перебуває в комісії з нагородження, після чого, мабуть, надійде до Президента. Щоправда, не знаю, коли подання буде підписане. Утім, це було б навряд чи можливим якби я мовчала і мовчало б суспільство. Андрія Героєм України визнав український народ, якому відомо, що він воював як герой, але понад це ще й зробив для України багато речей, які мали б робити люди інших рівнів.

Саме Андрій затіяв справжню революцію в українській авіації. Навіть його побратими мали сумнів, що в Україні будуть F-16

Андрій до того часу змушував їх вивчати англійську мову, організовував їм навчання з освоєння нового літака. І коли програма з підготовки українських льотчиків розпочалася, то лише тоді хлопці сказали, «таки недаремно нас «Джус» ганяв». І сьогодні, коли йдеться про українську авіацію, то посли іноземних країн, міністр оборони Нідерландів посилаються саме на «Джуса» — як носія реформ нової української авіації.

Петиція про присвоєння почесного звання «Герой України» Андрію Пільщикову набрала необхідні голоси. Фото: приватний архів

Що вам надає сил сьогодні?

Мені треба бачити реалізацію того, що робив Андрій. Я не можу собі дозволити щоб те, що робив мій син, звернуло у зворотний бік. А ще — я маю показувати приклад решті матерям. Щоб вони не сиділи десь по кутках, а теж розповідали про своїх героїчних дітей. 

Якби у вас була змога звернутися до світових лідерів, що б ви їм сказали?

Я б сказала, аби вони орієнтувалися на нашу справжню молоду військову еліту. Щоб не вельми покладалися на старих командирів. Бо вони, на жаль, відстали від сучасних реалій і не налаштовані на конструктив і зміни. І звісно, треба не дозволити згаснути тому, що робили наші молоді героїчні хлопці. Тому що вони започаткували справжній прорив в українській авіації, і ми маємо усіма силами утримати їхні здобутки. Маємо жорстко і безповоротно закріпити це на майбутнє.

 30 вересня 2024 року льотчику Повітряних сил ЗСУ, майору Андрію Пільщикову (Джусу) присвоєно звання Героя України (посмертно).

No items found.
Р Е К Л А М А
Приєднуйтесь до розсилки
Thank you! Your submission has been received!
Oops! Something went wrong while submitting the form.

Ведуча, журналістка, авторка понад трьох тисяч матеріалів на різні теми, у тому числі низки резонансних журналістських розслідувань, які призвели до змін в місцевому самоврядуванні. Пише також про туризм, науку та здоров’я.  У журналістику потрапила випадково, понад 20 років тому. Вела авторські проєкти на телеканалі УТР, працювала кореспонденткою служби новин, понад 12 років на телеканалі ICTV. За час роботи відвідала понад 50 країн. Має відмінні навички сторітелінгу й аналізу даних. Працювала викладачкою на кафедрі міжнародної журналістики НАУ. Навчається в аспірантурі, за спеціальністю «Міжнародна журналістика»: працює над дисертацією про висвітлення роботи польських ЗМІ в умовах російсько-української війни.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати
Катерина Бакальчук-Клосовська успіхи українців за кордоном

Починалося все так, як у багатьох інших українок-біженок: довга дорога через кордон, перші важкі місяці адаптації, нелегкий побут і страх втратити себе в новій країні…

— Перший тиждень після приїзду ми жили в поліцеальній школі Битома, — згадує Катерина Бакальчук-Клосовська. — Це був звичайний клас, в якому поставили ліжка. На весь п’ятиповерховий будинок був лише один душ. Хто перший встав, той і помився теплою водою.

Катерина має польське коріння, в Україні була членкинею Житомирської обласної спілки поляків. Організацією евакуації членів спілки займалася її голова Вікторія Лясковська-Щур. Автобуси, які вивозили житомирян до Польщі, потім повертались в Україну, заповнені гуманітарною допомогою. Було організовано 16 таких рейсів. Катерина приїхала передостаннім — 5 березня 2022 року. 

Колядники з Житомира

Її батьків вдалося евакуювати лише через три тижні.

— Мама й тато жили за Києвом на Лівому березі, — розповідає Катерина. — Те жахіття, яке відбувалося в Бучі та Ірпені, не давало спокійно спати. Хоча батьки були з іншого боку, біля Борисполя, я все одно дуже переживала, бо з Лівого берега було важко виїхати, транспорт не ходив. У тата — наслідки інсульту, і в нього повністю паралізована права сторона. Була проблема довезти їх до вокзалу. Але я дуже хотіла їх забрати, адже така нагода трапилася — всю нашу родину погодилися прийняти в гміні Піліца.

Починаючи з 2012 року, Катерина щороку разом з артистами й колективами польського товариства їздила на концерти до Сілезії, організовані Вікторією Лясковською-Щур у межах фестивалю «Колядники з Житомира». Цей фестиваль проходив під патронатом маршалка Сілезького воєводства, тому в Піліці житомирські колективи добре знали. Родину Катерини там прийняли як рідних.

— Це було щось подібне до пансіонату або дитячого табору, — згадує Катерина. — За чотири кілометри від міста ми жили в літніх будиночках. Мені також допомогли з роботою у школі й у бібліотеці. Спочатку мене підвозили мами українських школярів, або я їздила шкільним автобусом. Потім переїхала до міста і жила там понад два роки. Ми дуже раді, що потрапили саме до Піліци. Нами опікувалися, наче власною родиною.

Виступ в благодійному концерті на Сілезькому стадіоні, 2022. Скріншот з відео

Катерина шукала будь-якої можливості виступити на сцені. Вона брала участь у багатьох музичних проєктах, переважно благодійних. Перший концерт відбувся вже 10 березня — через п’ять днів після приїзду до Польщі — на Сілезькому стадіоні.

— Це був величезний концерт з трансляцією на польському телебаченні, — згадує Катерина. — Тоді вдалося зібрати пів мільйона злотих для України.

Також мала багато сольних виступів. За свою участь у суспільно важливих заходах вона дистанційно отримала відзнаку почесного Амбасадора Житомирщини. А в бібліотеці проводила музичні заняття для дітей і дорослих. Це була приємна робота. Але її вабила велика сцена...

Невдачі й шанси

— Я шукала будь-якої можливості потрапити до музичної спільноти, — продовжує Катерина. — Надсилала резюме, їздила на прослуховування, питала знайомих про вакансії. Зрештою вирішила вступити до Музичної академії в Катовіцах. Але під час прослуховування мені натякнули, що мій вік уже не дуже підходить, а на докторат — лише одне місце, яке спершу пропонують своїм. Я сказала, що готова піти на магістратуру, але почула: «Немає сенсу повторювати те, чого ви вже навчились в Україні».

Вона пробувала вступати також до академій у Вроцлаві, Щецині й Варшаві. У Вроцлаві почула те саме, що в Катовіцах. До Щецина і Варшави її прийняли, але вона не встигла відвезти документи. Попри це — не здавалася. Ходила на концерти, намагалася познайомитися з впливовими людьми й українськими музикантами, які жили в Польщі.

— Перше знакове знайомство відбулося під час концерту в Сілезькій опері, — згадує Катерина. — Під час виступу я на хвилинку вийшла із зали, а повернувшись, не пішла на своє місце, а залишилася біля дверей і слухала там. По інший бік дверей стояла диригентка. Після концерту я підійшла до неї й сказала: «Я співачка з України, закінчила академію і хочу співати тут». «Чудово, бо саме зараз нам потрібні співаки до хору», — відповіла пані Христина Кшижановска. І запросила на прослуховування.

Виступ на благодійному аукціоні ікон, намальованих українськими і польськими сучасними іконописцями. Зібрали кілька десятків тисяч злотих на реабілітацію дітей загиблих військових. Варшава

Але до хору її не взяли. Директор опери сказав, що в неї голос солістки, а коли до хору беруть солістів, їхні амбіції шкодять цілісності колективу.

Проте знайомство з відомою диригенткою виявилося знаковим — пані Христина запросила Катерину приєднатися до свого аматорського хору.

— Це було волонтерство, — згадує Катерина. — Я їздила на репетиції й концерти за власні кошти. Далеко, з пересадками. Поверталася пізно, а зранку треба було йти в бібліотеку. Бувало, що не встигала на останній потяг і ночувала в подруг. В такому ритмі я прожила пів року.

Сказала собі: «Ти впораєшся»

— Але здаватися не збиралася. Переглядала оголошення на сайтах музичних інституцій, надсилала резюме, брала участь у конкурсах, шукала проєкти, подавала заявки. Зрештою, отримала двомісячну стипендію у Сілезькій філармонії. А коли дізналася про вакантне місце в Camerata Silesia, надіслала резюме.

— Я багато чула про цей колектив, але боялася, що це занадто високий рівень для мене. Вони працюють у різноманітних жанрах, мають широкий репертуар — від сучасної класичної, оперної, барокової музики до джазових і розважальних композицій. Колектив невеликий, лише 19 артистів, тоді як у хорі Сілезької філармонії — 50. Тут не сховаєшся — потрібно працювати, а темпи вивчення нового матеріалу шалені.

В Україні Катерина була солісткою, а в Польщі довелося навчитися працювати в колективі

Від першого прослуховування до пропозиції роботи минуло п’ять місяців.

— Офіційно я працюю в Camerata з 23 жовтня 2024 року. На першому прослуховуванні, в травні, мені дали ноти й сказали: «Прийдеш за кілька днів і покажеш, що зробила». Я дивлюсь на ці ноти і думаю: «Боже, з чого почати?». Але сказала собі: «Ти впораєшся», — і впоралась. Потім у складі Camerata Silesia співала твори видатних українських композиторів епохи бароко й класицизму — Дмитра Бортнянського, Максима Березовського, Артема Веделя.

На репетиціях робила транскрипції та вчила поляків правильно вимовляти українські звуки

«Приїжджай завтра»

Після низки концертів Катерині сказали, що поки що немає ставки, але її будуть запрошувати у проєкти. Тож вона повернулася до своєї бібліотеки.

— Хотілося плакати, — зізнається артистка. — Я вже винаймала квартиру, і мені не вистачало зарплати, яку отримувала в бібліотеці. Думала, як вижити, до того ж ціни росли шалено.

І десь наприкінці вересня зрештою подзвонила наша диригентка, пані Анна Шостак: «Якщо хочеш, приїжджай на випробувальний місяць».
«Коли?» — тільки й запитала я. — «Завтра». Я попросила директора бібліотеки про місячну відпустку за власний рахунок, бо знала, що другої такої нагоди у мене вже не буде…

Сьогодні Катерина співає в колективі своєї мрії Camerata Silesia, виступає у катовицькому NOSPR (Narodowa Orkiestra Symfoniczna Polskiego Radia) і планує власні проєкти: запис диска з українськими піснями й сольний концерт з українським композитором.

У складі «Камерата Сілезія»

«Не відмовляйся від того, що тебе надихає»

Шлях до самореалізації може бути важким, особливо в новому середовищі. Але історія Катерини доводить: знайти своє місце під сонцем — можливо. Ось кілька її порад для тих, хто не хоче зрадити своїм мріям:

Пробуй. Кожен досвід — це крок уперед. Навіть невдачі дають цінні знання та наближають до успіху.

Стукай у всі двері. Не бійся знайомитися, питати про можливості, долучатися до проєктів. Із сотні дверей бодай одні відчиняться.

Не бійся. Часто нас стримують чужі думки або власні страхи. Катерину зупиняла думка, що до Camerata складно потрапити навіть полякам. Але вона пішла на прослуховування. Не піддавайся страху — поки не спробуєш, не дізнаєшся, на що здатен.

Не зраджуй своїм захопленням. Роби те, що любиш. Перекваліфікація — це добре, особливо на початку адаптації, але не відмовляйся від того, що тебе надихає. Саме пристрасть до улюбленої справи допоможе знайти своє місце.

Цінуй кожну мить. Навіть маленький успіх має значення. Нова знайома людина чи нова подія можуть відчинити нові двері.

Вір у себе. Навіть коли здається, що все безнадійно — пам’ятай: найтемніше перед світанком. Шлях до мрії може бути складним, але кожна спроба наближає до мети. Не здавайся, продовжуй йти вперед і отримуй задоволення від процесу.

Фотографії: приватний архів

20
хв

З бібліотеки — на сцену. Історія українки, яка зуміла втілити свою мрію в чужій країні

Тетяна Виговська
каніболоцький волонтер велопробіг україна велосипед збори зсу

«Найважче — їхати далі, коли на рахунку пусто»

Оксана Щирба: Пане Олександре, як ви почуваєтеся? Знаю, що останні велопробіги суттєво підірвали ваше здоров’я…

Олександр Каніболоцький: Я проїхав близько 400 кілометрів з відкритою виразкою. Їхав з Яремче до Ужгорода, а потім через Львівську область. Зараз перебуваю під наглядом лікарів. Готуюся до ще одного велопробігу. Можливо, в травні. Залежить від здоров’я.

Вперше ви вирішили збирати кошти для військових у 2019 році?

Насправді, ще раніше — з 2014 року, коли почалася агресія в Криму. Я вже тоді розумів, що не зможу воювати — роки не ті, — але хотів допомагати. У 2019 році вперше у своєму селищі став збирати кошти для військових. Надіслав дві посилки в батальйон імені Шейха Мансура.

Але просто ходити й просити — це не моє. У 2022 році я вирішив поєднати допомогу армії з тим, що мене заспокоює. А заспокоює мене велосипед. Тоді я зробив перший велопробіг — 500 км на велосипеді «Україна». Поїхав 250 км до Батурина і назад. Зібрав 12 тисяч гривень, на які купив шини для 72-ї бригади.

Чому ви обрали саме велосипед як спосіб збору коштів на потреби ЗСУ?

У 2018 році я був депутатом селищної ради. Хотів служити людям, контролювати владу, але зіткнувся з тиском і погрозами після кількох депутатських запитів. Скажімо, коли я оприлюднив, що під час виборчої кампанії у 2018 році в одному зі штабів мав місце підкуп виборців, де роздавали по 300-400 гривень, а також брудні статті про опонентів, почалися погрози. Щоб заспокоїти нерви, катався велосипедом на природі. Це стало моїм антистресом. І тоді я вирішив: чому б не поєднати це з волонтерством?

Цей велосипед — мій надійний помічник. Простий, без передач, але дуже міцний. Йому вже понад сорок років — він у мене з 1982 року, здається. Я йому довіряю. Якщо що — десь підтягну, десь підмащу — і далі в дорогу. Запчастини завжди вожу із собою. І він жодного разу не підвів.

Ви хотіли долучитися до війська, але вам відмовили…

Я телефонував у добровольчий батальйон «Сонечко». Там порадили залишатися в тилу й продовжувати те, що я роблю. 

Рідні не відмовляли? Адже таке фізичне навантаження — ризик для здоров’я.

Відмовляли. Казали: «У тебе ж онуки, діти». Але я наполіг: спробую разок. 

Той перший велопробіг став випробуванням. Коли вже доїжджав до Ромнів, залишалося якихось кілька кілометрів, став шукати, де можна переночувати. Дзвонив знайомим, але ніхто не відповідав — вихідний день, надії мало. Вирішив їхати далі — попереду була Липова Долина. Але десь за 3-4 кілометри до неї моє тіло дало збій. Стало тиснути серце. Зупинився. Спробував дійти з велосипедом до людей, але сил не було. Аритмія була сильною. 

Став на узбіччі, поклав велосипед на землю. Навколо темно, дощ, і я — на колінах, не знаю, що робити

У той момент подзвонила донька. Запитала, де я. А я не можу відповісти! Згодом прийшов до тями. Сказав їй, що все добре, що я вже майже в Липовій Долині. Але вона зрозуміла, що добре не все. Та як важко не було, я крутив педалі, бо не міг стріляти, але хотів допомагати.

Доїхав до лікарні в Липовій Долині. Там волонтери вже домовилися, що мене приймуть. Було заплановано, що я відпочину в окремій палаті. Мене оглянули. Дощ не припинявся, тому я залишився на два дні. А тільки-но погода стабілізувалася, знову сів на велосипед і продовжив шлях. Цього разу — вже без ускладнень.

Маршрути плануєте заздалегідь?

Так, але іноді змінюю за ситуацією — питаю місцевих, де краща дорога, де можна зупинитися. Волонтери допомагають знаходити місця для ночівлі.

Бувало, ночував у поліції, лікарнях, готелях, які оплачували небайдужі люди, навіть депутати

Які найдовші дистанції ви долали під час своїх велопробігів? 

Найдовший — третій велопробіг. 1200 км. Тоді я зібрав близько 1,6 мільйона гривень.

Щиро кажучи, я і не сподівався, що зможу зібрати стільки. Було певне розчарування, коли на початку пробігу грошей на рахунку майже не було. Але тоді мене мало хто знав. Згодом журналісти зробили про мене сюжет. Після якого зателефонував чоловік і сказав: «Хочу вам допомогти». І далі вже люди стали активно донатити.

Я збираю кошти на власні картки — ПриватБанку і Монобанку. Але ніколи не передаю гроші комусь сторонньому. Бо вже бачив, як іноді благодійність потрапляє не в ті руки. Усе тримаю під особистим контролем.

Якщо волонтери просили тканину, я безпосередньо оплачував виготовлення. Потім тканину надсилали за призначенням. Усі чеки, квитанції, звіти у мене збережені, і я їх відкрито публікую. Абсолютна прозорість. Ми купували шини, тканини для амуніції, безпілотники, навіть автомобілі. Придбали три Mavic 3, пересилали запчастини до авто. Люди це бачать — і довіряють.

Яку загальну кількість кілометрів ви проїхали?

Перший велопробіг — 500 км, другий — 850 км, третій — 1200 км, четвертий — 1100 км. Тобто разом — понад 3,6 тисячі кілометрів. Зібрав вже понад два мільйони. Один велопробіг триває 10-12 днів, залежно від маршруту. Дуже багато доріг вже проїхав…

Що найважче у поїздках?

Їхати, коли перевіряєш рахунок, а там майже нічого. Дуже важко морально. А фізично — це підйоми в Карпатах. Дороги хороші, але багато спусків і підйомів, велосипед без передач, тому часто доводилося тягнути його в руках, а це непросто.

Іноді в дорозі проводжу по 12 годин на день. Харчувався під час велопробігів — як вдасться. Інколи допомагали люди, підгодовували. Але такі перекуси нашвидкуруч дуже підірвали моє здоров’я.

Часто доводиться їхати за будь-якої погоди — і в сильний дощ, і в спеку. Але я завжди тримаюсь, бо розумію, що кручу педалі за тих, хто тримає фронт

Як ви мотивуєте себе продовжувати їхати далі, коли фізично важко?

Ставлю мету. Наприклад: «Сьогодні маю доїхати до міста Суми. І все». Наче комп’ютер, задаєш програму — і виконуєш. Бувало, виїжджав о другій ночі. А був день, коли проїхав 186 км. Усе можливо, коли є мета. 

«З таким велосипедом, як у мене, не кожен поїде»

Ви багато побачили під час подорожей. Відкрили для себе щось нове?

Так. Дуже багато краси, добрих людей. Це змінило моє бачення. І хоча мені подарували спортивний велосипед, я й далі продовжую їздити на старій добрій «Україні». 

Як реагують люди, коли дізнаються про вашу місію? 

Дуже добре. Особливо мені запам’яталась Івано-Франківська область. На жаль, не пригадаю назви населеного пункту, але краєвиди були неймовірні — гарні будинки, акуратні дороги. Я зупинився, почав фотографувати. І тут з одного двору виходить чоловік: «Ви хто такий?» — питає. За ним — ще один, із сусіднього подвір’я. І не встиг я до кінця пояснити, як мені стали виносити гостинці: помідори, сало, печиво. Я відмовлявся, але вони наполягли: «Бери, ти ж волонтер». Один навіть виніс бутерброд — від щирого серця.

Був ще випадок. Я їхав до Ніжина з боку Києва. Ранок, захотілося чогось гарячого. Побачив жінку, запитав, де тут можна поснідати. Вона здивувалась: «А що сталося?» Пояснив, що я волонтер, у мене велопробіг, попереду ще довга дорога. Після чого вона відкрила сумку, дістала домашні пиріжки й простягнула мені: «Візьміть гаряче, щойно спекла». Знаєте, це дуже зворушливо. Такі люди — справжні. Отака наша Україна. І саме вона дає мені сили їхати далі.

А кумедні випадки траплялися?

Пам’ятаю, виїхав з Борисполя в бік Житомира о другій ночі, щоб встигнути до кінця комендантської години. Їду — аж на блокпості мене зупиняють поліцейські. Хто, куди, чому так рано? Пояснюю їм: волонтер, їду до Житомира. Вони на мене дивляться: «А ви взагалі розумієте, де ви є?»

Хотів уже показати документи, сторінки в інтернеті, де про мене писали. Аж тут один з них мене впізнав: «Так це ж той волонтер, що всю Україну об’їздив!». Посміялися, сфотографувалися, і я далі поїхав.

Не раз бувало, перевіряли мої сумки, питали, чи немає нічого небезпечного. Завжди показую, що тільки речі й харчі. Все спокійно.

Групові велопробіги не плануєте?

Думав. Але з таким велосипедом, як у мене, не кожен поїде. Це не спортивний байк. Коли їдеш з кимось, то треба підлаштовуватися. А я вже звик до свого темпу. Якщо погано — сів, відпочив, попив води. І знову в дорогу. Сам собі господар.

Чи принесли ваші поїздки сатисфакцію? Чи стало легше?

Так. Я дуже хотів бути корисним, і мені вдалося. Я зібрав чималу суму — більшу, ніж я міг уявити. Телефонували волонтери, просили допомогти тим чи іншим підрозділам. І я допомагав.

Чи змінилося ставлення односельців до вас після того, як ви стали волонтерити?

Так. Багато хто підходить, дякує, бажає успіху. Хоч є й ті, хто й далі підтримує місцеву владу, яка, м’яко кажучи, не завжди діє відкрито. У нас у селищі непроста ситуація: багато політики, опозиція під тиском, влада і мені погрожувала. Але я завжди говорю людям правду. Тому більшість мене підтримує.

Свого часу люди мене питали, чому в селищній раді такі великі зарплати, тож я офіційно зробив запит, звернувся за цією інформацію. Після цього почалася інформаційна кампанія проти мене. Я звернувся до поліції, все зафіксували. Після того, як я став активно займатися волонтерством, усе затихло. 

Як волонтерська діяльність змінила ваше життя?

Волонтерська діяльність повернула мені гідність. Усі, хто мене раніше критикував або казав про мене неправду, замовкли. Бо побачили мою справу. І вже не можуть нічого сказати.

Найбільше зворушує, коли самі військові дякують. Один хлопець подзвонив, коли я лежав у лікарні, і сказав: «Дякую, що ти зробив». Це дуже мотивує. Це важливіше за будь-яку медаль

Що допомагає вам триматися?

Інколи ночами не спиш, дивишся новини, кадри з фронту, знущання над нашими полоненими… Це так боляче. Але саме це і мотивує. Не здаватися, допомагати. Бо нашим хлопцям ще важче. І кожен повинен робити те, що може.

Велика вам подяка, пане Олександре. За щирість, за силу, за приклад. Ви теж — справжній.

Фотографії з приватного архіву героя

20
хв

«Кручу педалі, бо не можу стріляти, але хочу допомагати»: історія пенсіонера, який збирає на ЗСУ велопробігами

Оксана Щирба

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

Ультраправі — лише прикриття. Ексрадник президента Румунії про те, як Кремль створює нові інструменти впливу на вибори в Європі

Ексклюзив
20
хв

Ексстратег НАТО Штефані Бабст: «Ми передбачили Донбас, Маріуполь і Чорне море — але нас не почули»

Ексклюзив
20
хв

Угода Трампа про надра: шанс чи пастка для України

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress