Ексклюзив
20
хв

Мама «Джуса»: F-16 в Україні — це, зокрема, заслуга і мого сина

Замість сина вона піднялась на борт винищувача F-16 в Україні. Це сталось на річницю загибелі «Джуса». Лілія Авер’янова у такий спосіб здійснила мрію свого сина

Наталія Жуковська

Пілот Андрій Пільщиков, якого називали «привидом Києва». Фото: приватний архів

No items found.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

Андрій Пільщиков більше відомий за своїм позивним «Джус» літав на винищувачі МіГ-29, служив у складі 40-ї бригади тактичної авіації. Мав понад 100 бойових вильотів. Прагнув розвивати українську військову авіацію. Активно виступав у західних медіа та лобіював надання Україні сучасних винищувачів F-16. 25 серпня 2023 року під час зіткнення навчально-бойових літаків L-39 Андрій разом з двома іншими колегами загинули. Мама відомого пілота Лілія Авер’янова в інтерв’ю Sestry розповіла, яким був її син, як захищав українське небо та переконував американських конгресменів, що Україні потрібні F-16.

Наталія Жуковська: Пані Ліліє, F-16 вже в Україні. І ви змогли здійснити одну з мрій сина — посиділи у кабіні винищувача. Які були думки і відчуття у той момент?

Лілія Авер’янова: Відчуття були неймовірні, тому що нарешті я змогла доторкнутися до цього великого бойового птаха. Одягнувши шолом і маску, я зрозуміла, наскільки непросто так дихати звичайній людині. Треба бути дуже натренованим. Всередині літака розрахований кожен клаптик об'єму. Самі хлопці кажуть, коли сідаєш у F-16, то немов стаєш з літаком одним цілим. І, звісно, було відчуття, що одна з мрій мого Андрія нарешті збулася, і це додає сил. І хоча цих літаків наразі не так багато, як би того хотілося, — не біда.

Головне не кількість, а якість. Це вже перелом у розвитку нашої авіації. Бо ми маємо натівське озброєння і навчених своїх пілотів. Не кожній країні це дають. Тим більше посеред війни
Мама «Джуса» на борту F-16. Фото: Повітряні сили

Від моменту загибелі Андрія минуло трохи більше року. Що сталось того дня? Які висновки слідства?

Того дня, 25 серпня 2023 року, на Житомирщині вони летіли у парі на навчально-бойових літаках L-39 і робили поворот. Між літаками має бути певна відстань, але з якихось причин не було дотримано дистанції. Був втрачений зоровий контакт. І так сталося, що коли два літаки почали маневр з поворотом, у повітрі виникла якась неузгодженість. При виконанні цього польоту літаком керували двоє офіцерів старшого віку. Андрій сидів для контролю на другому місці. Все сталося дуже швидко. Від моменту зльоту до катастрофи пройшли лічені секунди. Слідство ще триває. Я не знаю, чи скажуть мені, що там було насправді. Я була на місці аварії, лише дивом літаки не впали на будинки, перелетіли школу і шкільний стадіон, де були діти. Я думаю, що все ж таки вони з останніх сил намагалися вирівняти літаки і знайти місце, де приземлитися чи принаймні не наробити біди людям. Вони діяли за інструкцією — вистрибнули, але було недостатньо висоти для розкриття парашутів. Всі троє вдарилися об землю. Як мені сказали, Андрій на той момент ще був живий, але травми виявилися несумісними із життям. Його колеги загинули одразу.

У скільки років Андрій захопився небом? Що вплинуло на його зацікавленість?

З дитинства він збирав різні моделі літаків, багато читав. А ще мав приклад — троюрідний брат був штурманом-льотчиком на авіазаводі. Літав на транспортному літаку по всіх континентах і багато цікавого розказував йому. Андрій хотів бути схожим на нього. Багато хто пророкував синові майбутнє відомого авіаконструктора. У нього була здатність до технічних наук. Його завжди цікавили всі авіаційні події і новини.

Маленький Андрій завжди цікавився літаками. Фото: приватний архів

Як так сталося, що Андрій став саме військовим пілотом?

Після школи Андрій вступив до Національного аерокосмічного університету «ХАІ» на спеціальність «Обслуговування повітряних суден». Лише згодом я зрозуміла, чому він так зробив. Він вчився, але ж фактично пересиджував перший курс, тому що йому не було 18 років. Саме з такого віку можна робити лазерну корекцію зору. В Андрія була короткозорість, з таким діагнозом він точно не пройшов би медкомісію у військовий заклад. Він просто вчився і не говорив про свої плани. Згодом я побачила, що в нього згасав інтерес до навчання. Запитала: «Що ти хочеш?». А він відповів: «Мамо, ти що, не розумієш? Я хочу вчитися на військового льотчика». Я кажу: «А чого ти мовчав? Давай щось робити». І ми знайшли гроші на лазерну корекцію зору. Це було у травні 2011 року.

Як мама ви його відмовляли чи підтримували?

На той момент мені й на гадку не спадало забороняти. Зрештою, це нічого б і не дало. Я би просто втратила з ним контакт. Я не «стелила» йому доріжку, але й не заважала. Не відмовляла, а підтримувала. Він пройшов відбір на військового льотчика. Цивільним пілотом він ніколи не хотів бути. Говорив: «Мамо, я спробував. Сів у АН-26 і трішки покерував у польоті. Я не можу витримувати цю маленьку швидкість. Це як повітряний автобус. Не моє». Він звик літати на швидкісному літаку. Від самого початку навчання Андрій готувався бути воїном.

Під час тренувань на авіасимуляторі вигадував різні бойові завдання. Вже тоді уявляв, що виконує якусь важливу місію. До справжнього сучасного бою з застосуванням літаків він пройшов величезний шлях
Андрій на службі. Фото: приватний архів

Яким був перший його політ?

Його самостійний перший політ як курсанта був на другому курсі на легких літаках. У 2014-му році, коли почалася війна в Україні, Андрій був на третьому курсі і вже тоді літав у небезпечній зоні неподалік лінії фронту. Курсанти не брали участі в АТО, просто їхній аеродром розташовувався у Чугуєві на Харківщині. Їм скоротили зону польоту, але однаково це було дуже близько до зони АТО та російського кордону.  

Чому за рік до повномасштабної війни Андрій звільнився в запас? 

Коли Андрій закінчував університет, обов’язковим було підписання першого контракту на п’ять років. Більшість людей після закінчення цього терміну звільнялися. Почалася плинність кадрів. Велику «дірку» у штаті закривали тими, хто лишився. Наприклад, у них мало по бути по шість нічних чергувань щомісяця, а  у Андрія були місяці, коли він чергував до 20 разів. Тобто майже без відпочинку. Нічне чергування плавно перетікало у денне. При цьому старші офіцери майже не чергували. Та й зарплати у пілотів були смішні. У них, наприклад, було 23-25 тисяч, а у льотчиків ДСНС — 50 тисяч гривень. Ось так по-різному їх оцінювали. До того ж якщо щось траплялось, то винним робили загиблого льотчика. Їхні сім'ї лишалися без соціального захисту. Все списували на пілота. Колеги самі скидалися зі своєї зарплати на ту родину, аби підтримати їх. Жодних гарантій захисту льотчика не було. Однак керівництво вирішило не створювати умови, аби утримувати людей, а просто збільшили термін контракту до 10 років. В Андрія був вибір — підписувати цей контракт або йти на цивільну службу. Умови контракту його, як і колег, не задовольняли. Їхні побажання і зауваження ніхто не врахував. Для командування було простіше відпустити підготовлених льотчиків, на яких витрачено десятки мільйонів державних грошей, і взяти наступних, без такої підготовки. Тому Андрій та щонайменше четверо його побратимів звільнилися та повернулись до цивільного життя. 

За рік до повномасштабного вторгнення Андрій звільнився в запас. Фото: приватний архів

24 лютого 2022-го року — яким цей день був для нього і для вас? Коли Андрій знову сів за штурвал?

Про те, що буде велика війна, Андрій говорив мені постійно. На той момент я була вдома, у Харкові. Зранку 24 лютого він подзвонив і сказав швидко їхати з міста. Разом з сусідами ми поїхали у бік Західної України. Сам Андрій буквально з перших хвилин, як розпочалася повномасштабна війна, організовував наземну оборону свого аеродрому у Василькові. Частина літаків піднялася у небо ще о третій ночі. Військові знали, що будуть летіти ракети. Але не всі літаки вдалося підняти. Деякі стояли на ремонті. Завданням було не допустити висадку російських десантників. Васильків, як і Гостомель — стратегічно важливий аеродром. Росіяни його навіть не бомбили, бо розраховували скористатися злітною смугою. Але хлопці цього не допустили. Вони не раз відловлювали там диверсантів. Оскільки на момент повномасштабної війни Андрій був цивільною людиною, йому знадобився час для відновлення льотних навичок. У березні 2022 року саме для цього Андрія відправили на Захід України.

Буквально за один день він виконав всі вправи, необхідні для поновлення допусків на різні типи польотів. І з 7 березня повернувся у стрій з допуском до бойових польотів

З чим українські пілоти зіткнулися під час повномасштабної війни? Які нові виклики стояли перед ними?

Андрій розповідав, що на початку росіяни по-дурному себе поводили. Через те, що вони не очікували на спротив, абсолютно безглуздо лізли на рожен. І наші пілоти їх на цьому ловили. Вже згодом росіяни зрозуміли, з ким вони воюють. Проте у ворога були радари, які здатні «бачити» наших з великої відстані. Українські літаки «бачили» їх з втричі меншої відстані. Тобто ворог їх помічав раніше і, звичайно, мав перевагу у повітряних боях. Те ж саме стосувалося ракет. У них більш далекобійні ракети, які мали ще й активне самонаведення на цілі. А у нас старі ракети, які супроводжував льотчик.

Тобто він летів назустріч цілі, тій ракеті, яку мав збити своєю ракетою, але сам ставав мішенню. Тобто це була така собі місія камікадзе

Однак хлопці, отримуючи інформацію від розвідки, протиповітряної оборони, знали, куди летіти. Якщо ж по них вже було випущено ракету, то пілот хитрим маневром мав змінити траєкторію польоту й уникнути ураження. Потрібно було швидко ухвалювати неординарні рішення, яких льотчиків ніхто не вчив. Можна було викинути всі ті застарілі підручники з бойового застосування, тому що вони  не мали абсолютно нічого спільного з реальністю. Можна сказати, що наші льотчики здобували досвід по ходу війни.  

Андрій ділився з вами подробицями бойових вильотів? Чи все ж намагався вберігати від такої інформації, аби менше нервували?

Знаю, що йому доводилося приземлятися на несправному літаку, були ушкодження літака осколками, не вистачало палива. Різні траплялися ситуації. Більшість інформації про його бойові вильоти я дізнавалася з інтерв’ю, які він роздавав журналістам, а мені кидав посилання для перегляду. Звичайно, що я могла багато чого зрозуміти з тих розповідей, як то кажуть «поміж рядків». Дещо дізнавалася з фотографій, на яких було видно його і пошкоджене сопло літака. Але найбільше мені розповідали його друзі вже потім.

У ті дні було багато розмов про «привида Києва». Чи говорив про це Андрій? Хто був тим «привидом», якого так боявся ворог? 

Це вони придумали легенди про тих привидів. Багатьох льотчиків, які в той час літали над Києвом і областю, можна було так назвати. Якось серед пілотів пронеслася думка: «Всі кажуть, що у нас нема авіації. А якщо ми літаємо, то хто ми такі? Значить, ми привиди». А потім ця легенда почала набирати обертів, і вони вже цілеспрямовано почали писати — «привид зробив те, привид зробив це». Вони підживлювали цю легенду новими фото і повідомленнями. На рахунку цих льотчиків насправді було багато героїчних місій. Зрештою дійшло до того, що зараз їхня 40 бригада офіційно названа «Привид Києва». Це те, чого теж хотів Андрій.

Андрій активно боровся ще й в інформаційному полі, аби Україна швидше отримала літаки F-16. Він їздив навіть до США на зустріч із конгресменами. Про що розповідав їм?

Перед повномасштабною війною Андрій працював у Державному концерні «Укрспецекспорт». Він повернувся на війну як доброволець і мав досвід укладання контрактів на продаж зброї. До США він їхав не просто як льотчик, а ще й як фахівець Міністерства оборони. Він міг говорити про контракти і паралельно розказувати про повітряні бої. Американці слухали його із захватом. Він їх покорив відкритістю і правдою про те, як насправді воюють українці. Андрій та його побратим Олексій «Мунфіш» Месь зустрілися з кількома конгресменами і сенаторами, які були відставними льотчиками і добре розуміли, про що йшлося. Настільки їм було цікаво знати будь-які подробиці про новітню війну, яка триває в Україні, що розмови з нашими хлопцями тривали годинами.

«Джус» та «Мунфіш» у США. Фото: приватний архів

Американці навіть не уявляли, як воюють наші хлопці на тому старому барахлі із обмеженим озброєнням. Не розуміли, як вони примудрилися взагалі уціліти. Тому на них дивилися як на величезних героїв — молодих, красивих, грамотних.

Американці визнавали, що в їхніх пілотів є велика кількість годин бойового нальоту, бойові місії в Іраку, але ні в кого з них не було таких екстремальних умов і завдань, які виконували наші пілоти

Основною метою поїздки було інформування політичних та суспільних кіл США про перебіг війни в Україні. Проте Андрій вийшов далеко за межі цього завдання, фактично досягнувши переведення цих розмов в площину практичних рішень щодо надання нових літаків. Проте йшлося не тільки про літаки. Наші хлопці просили протиповітряну оборону для України. Восени 2022-го вона вже почала надходити до нас, і ми пережили зиму. До того ж саме під час їхньої поїздки був ухвалений акт на підтримку українських пілотів, написаний за один вечір. Наскільки я пам'ятаю, це було 17 червня 2022 року.  Там описано всі кроки нашого співробітництва аж до того, щоб виділити 100 мільйонів доларів на підготовку льотчиків. Де ви бачили, щоб хоча б одна фахова державна делегація за один вечір зрушила таку здоровенну задачу з місця? А вони змогли. 

Звідкіля з’явився позивний «Джус»?

Цей позивний йому дали американці у 2019 році, коли Андрій, Олексій Месь та ще кілька наших пілотів поїхали до Каліфорнії з робочим візитом. Під час цієї поїздки Андрій захотів випробувати себе ще й у цій спеціальній традиції, яка називається «неймінг» — присвоєння позивного. Його треба ще заслужити. В американських пілотів була якась довга легенда про птахів, про їхніх пташенят. Зрештою випробуванням для того, кому давали позивний, було з'їсти сире яйце зі шкаралупою. При цьому вони все робили для того, аби він не пройшов це випробування. А він взяв і з посмішкою це зробив. Далі вже без нього почалося обговорення. Американські колеги згадували та обговорювали його звички, риси характеру, поведінку Андрія. Потрібно було знайти щось характерне для нього аби дати позивний. Вони згадали, що, коли ходили по барах, то Андрій замовляв собі лише сік і більше нічого. Тому і назвали його «Джус».

Цікаво, що навіть у побуті льотчики не називають одне одного на ім'я, а тільки за позивним. Якщо ти не знаєш, хто є хто, ти взагалі не зрозумієш про кого йдеться 

А яким за характером був Андрій?

Він був ініціативним і прогресивним, таким собі бунтівником, але дуже конструктивним. Він дуже хотів змін в нашій авіації. Йому навіть погрожували тим, що якщо ти багато виступатимеш, ми тебе не допустимо до польотів. Таке було дуже багато разів. Звичайно, він слухав, але робив свою справу. І зрештою якось мені сказав: «Мамо, а що вони зі мною зроблять? Виженуть мене? А хто літати буде?» У льотчиків просте запитання: «Ти сядеш в літак замість мене? Ні? Тоді мовчи». Він про це говорив інтелігентно, але розумів, що у них є велика перевага — вони бойові льотчики.

Андрій, за словами мами, був бунтівником. Фото: приватний архів

Чи були Андрія якісь традиції, заборони перед вильотом?

У льотчиків є цілий список авіаційних забобонів з давніх часів. Наприклад, під час першого польоту на новому типі літака пілот одягає білу футболку. В американців, коли льотчики йдуть на пенсію, то літак обливають водою з пожежних машин, а пілота — шампанським. У наших є своя традиція. Після першого вильоту пілота дістають з кабіни. Качають на руках, тричі підкидають. А далі складають до купи цифри бортового номеру на літаку, підхоплюють пілота і п’ятою точкою стукають по фюзеляжу літака стільки разів, яка вийшла сума. Потім роздають шоколадки і цигарки людям, які обслуговували політ. Ще одна з традицій — після польоту наїхати переднім колесом літака на пачку цигарок, розчавити її і написати на ній дату польоту, тип літака і свій позивний. У мене є три такі пачки Андрія. Також є традиція — не фотографуватися і не робити відео перед зльотом. Лише після приземлення. Не можна рвати квіти на аеродромі. Кажуть, що це очі загиблих льотчиків. А ще — всі льотчики знають, що перед польотом треба погладити літак. Вони спілкуються з ним, як з живою істотою. Навіть коли я сідала в новий F-16, дотрималася спеціальної традиції. Потерла взуття об щіточку, яка закріплена на першій сходинці. Це означає повагу до літака. Навіть якщо ти маєш чисте взуття, однаково маєш це зробити.

Пані Ліліє, торік восени з’явилась петиція про надання вашому сину почесного звання Героя України. Збір підписів завершено. Яка її сьогодні доля?

Петиція досі на розгляді. Але самі по собі петиції нічого не вирішують. Подання на отримання Героя України мають робити військові. Зараз, наскільки я знаю, командування Повітряними силами підписало це подання. Рішення перебуває в комісії з нагородження, після чого, мабуть, надійде до Президента. Щоправда, не знаю, коли подання буде підписане. Утім, це було б навряд чи можливим якби я мовчала і мовчало б суспільство. Андрія Героєм України визнав український народ, якому відомо, що він воював як герой, але понад це ще й зробив для України багато речей, які мали б робити люди інших рівнів.

Саме Андрій затіяв справжню революцію в українській авіації. Навіть його побратими мали сумнів, що в Україні будуть F-16

Андрій до того часу змушував їх вивчати англійську мову, організовував їм навчання з освоєння нового літака. І коли програма з підготовки українських льотчиків розпочалася, то лише тоді хлопці сказали, «таки недаремно нас «Джус» ганяв». І сьогодні, коли йдеться про українську авіацію, то посли іноземних країн, міністр оборони Нідерландів посилаються саме на «Джуса» — як носія реформ нової української авіації.

Петиція про присвоєння почесного звання «Герой України» Андрію Пільщикову набрала необхідні голоси. Фото: приватний архів

Що вам надає сил сьогодні?

Мені треба бачити реалізацію того, що робив Андрій. Я не можу собі дозволити щоб те, що робив мій син, звернуло у зворотний бік. А ще — я маю показувати приклад решті матерям. Щоб вони не сиділи десь по кутках, а теж розповідали про своїх героїчних дітей. 

Якби у вас була змога звернутися до світових лідерів, що б ви їм сказали?

Я б сказала, аби вони орієнтувалися на нашу справжню молоду військову еліту. Щоб не вельми покладалися на старих командирів. Бо вони, на жаль, відстали від сучасних реалій і не налаштовані на конструктив і зміни. І звісно, треба не дозволити згаснути тому, що робили наші молоді героїчні хлопці. Тому що вони започаткували справжній прорив в українській авіації, і ми маємо усіма силами утримати їхні здобутки. Маємо жорстко і безповоротно закріпити це на майбутнє.

 30 вересня 2024 року льотчику Повітряних сил ЗСУ, майору Андрію Пільщикову (Джусу) присвоєно звання Героя України (посмертно).

No items found.
Р Е К Л А М А
Приєднуйтесь до розсилки
Thank you! Your submission has been received!
Oops! Something went wrong while submitting the form.

Ведуча, журналістка, авторка понад трьох тисяч матеріалів на різні теми, у тому числі низки резонансних журналістських розслідувань, які призвели до змін в місцевому самоврядуванні. Пише також про туризм, науку та здоров’я.  У журналістику потрапила випадково, понад 20 років тому. Вела авторські проєкти на телеканалі УТР, працювала кореспонденткою служби новин, понад 12 років на телеканалі ICTV. За час роботи відвідала понад 50 країн. Має відмінні навички сторітелінгу й аналізу даних. Працювала викладачкою на кафедрі міжнародної журналістики НАУ. Навчається в аспірантурі, за спеціальністю «Міжнародна журналістика»: працює над дисертацією про висвітлення роботи польських ЗМІ в умовах російсько-української війни.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати
ірина солошенко

Для Ірини Солошенко війна почалася 2014 року на Майдані. Після окупації Росією Криму вона намагалась мобілізуватися. Ходила до військкомату, але отримала відмову. Тому прийшла допомагати до військового шпиталю, де спочатку… мила підлогу. Зараз Ірина Солошенко — волонтерка з репутацією, керівничка проєктів реконструкції Головного військового клінічного госпіталю і мобільної евакуації поранених.

Інстинкт волонтера

Наталія Жуковська: Для вас все почалося ще на Майдані. Спочатку ви носили протестувальникам одяг і їжу, а коли почалися розстріли, стали медсестрою. Якими запам'ятали ті дні?

Ірина Солошенко: 20 лютого зранку я була у Михайлівському соборі і вже звідти почула звуки, схожі на автоматні черги. За 25 хвилин я була в Жовтневому палаці — виносила поранених і загиблих. Ніколи у житті не думала, що побачу розстріл цивільних, які йшли з дерев’яними щитами у центрі Києва. 

Я є свідком розстрілів Майдану. Сама після цього звернулася до Генпрокуратури. У мене дві освіти — медична і юридична. І я вважала, що треба обов'язково довести справу до кінця, розкрити кожен епізод і зрозуміти, хто що робив. Тому що дуже багато було домислів, фантазій. 

На Майдані

Коли почалися автоматні черги, я бігла по сходинках і не могла зрозуміти, з якого боку стріляють. Тому що розносилась луна і було враження, що стріляють з готелю «Україна». На сьогодні вже проведено десятки трасологічних експертиз, завдяки яким зрозуміло, що не було ніяких інших людей, крім тієї чорної роти з жовтим скотчем, які вбивали з боку Жовтневого палацу. 

Дотепер не розумію, чому не можна зупинитись, простріливши людині, яка біжить за сто метрів від тебе, ноги? Чому можна стріляти в голову чи тулуб? Або відкривати вогонь, коли людина повертається і біжить назад? Тому 20 лютого — це для мене переломний у житті день. Тоді моє життя сильно змінилося.

Я усвідомила, що більше не може бути безтурботного минулого і майбутнього. Я намагалася повертатися до нормальної роботи, але не змогла. Тому стала волонтером 

Як виявилось, це був тільки початок. Кожен раз думаєш — що наступне? Ядерка? Світ настільки вивернувся навиворіт, що вже нічого не здивує.

Як саме ви стали волонтерити? З чого починали?

Спочатку прийшла у військовий шпиталь і мила підлогу в травматології. Таким чином допомагала 80-річній санітарці, якій було важко. Згодом включилося розуміння, що можна допомагати більше. Ми стали робили ремонти у палатах, переробляли туалети, купували матраци. Я писала про потреби у соцмережах, і люди відгукувались. Ми замінили вікна з дерев'яними рамами у відділенні невідкладної хірургії. Бо до того, коли вивозили пацієнта з операційної, він змушений був лежати на протязі. Відтак міг підхопити ще й пневмонію. 

Під час поїздки на фронт

Також їздили на фронт, багато допомагали мирному населенню, вивозили дітей з небезпечних населених пунктів. Займалися вирішенням проблем, пов’язаних з протезуванням в Україні. Крок за кроком щось змінювали — і це працювало. 

З 2014 року я — одна із засновниць благодійної громадської організації Волонтерська Сотня «Доброволя». Всі ті волонтерки, які працювали, коли не було ні грошей, ні ліків, об'єдналися і створили фонд. Медики зверталися до нас, аби ми знаходили необхідні ліки під конкретного пораненого. 

Коли ж почалась повномасштабна війна, стало зрозуміло, що не все у нас готово. До таких масштабів, де тисяча двісті кілометрів активного фронту, ніхто не був підготовлений.  

Як змінилася допомога впродовж останніх 10 років?

На сьогодні є перелік благодійних фондів, громадських організацій із перевіреною репутацією. До того ж дуже приємно, що відгукуються бізнес і банківська сфера. Вони намагаються закривати існуючі запити. Разом з тим стало важче збирати гроші на певні потреби, особливо з різкою зміною політичних уподобань наших іноземних партнерів. Ми всі мали надію на американську сталу підтримку, тепер все змінилося. Тішить, що європейці намагаються підхопити допомогу. Європа теж має подбати про свій захист. Використовувати український досвід, зокрема — медичні навички, які ми вже маємо. 

Очільниця Єврокомісії Урсула фон дер Ляєн під час огляду медичного обладнання

Наприклад, я їм розповідаю про свої великі чотири проєкти, які зробила під час війни. Перший — евакуаційні вагони. Другий — забезпечення Київського госпіталю апаратами гемодіалізу в реанімації. Третій — нове приймальне відділення у шпиталі, четвертий — проєкт «Сила крові». 

Для мене зараз «Сила крові» — це дитина, яка росте на очах.

Кров — це перше, що дає пораненому можливість вижити. Якщо її не буде, говорити про вдалі операції і той же гемодіаліз немає сенсу

«Звичайних днів у мене немає. Всі незвичайні»

Якось ви сказали, що ваші дні нагадують суцільні дні бабака. Як виглядає ваш звичайний робочий день?

Звичайних немає, є незвичайні. Іноді починаю день з евакуаційних вагонів. Намагаюся приїхати, подивитися, запитати про потреби особисто. Потім їду в офіс, де оформляю запити, листи, акти. Далі — онлайн-зустрічі. Зазвичай робочий день починається з восьмої ранку і закінчується о десятій вечора. Іноді ще й вдома доводиться проводити зустрічі онлаййн, якщо, наприклад, потрібно поговорити з кимось з Канади чи Америки. Розмова може бути й о першій ночі. Однак, знаєте, це не складніше, ніж бути в окопі на фронті. Тому я не нарікаю.

Голлівудський актор і режисер Шон Пенн, який знімав фільм про війну в Україні, слухає Ірину Солошенко

Ви категорично відмовляєтеся розповідати про медичну евакуацію, яка займає великий відсоток вашого часу. Чому? 

Евакуація поранених — це та сама військова операція. Ось чому це не публічна історія. Ми намагаємось не розповідати ані про кількість перевезених поранених, ані про те, куди їздять наші евакуаційні вагони. Тому що полювання на військових ніхто не відміняв. Оприлюднену  інформацію може використати ворог. Коли настане мир і наша перемога — ми все обов’язково розкажемо.  

Які питання, пов’язані з медичною евакуацією, потребують нагального вирішення?

Ми починали з одного вагону, зараз їх понад сорок. Не всі нові. Їх треба обслуговувати, ремонтувати. Щось виходить з ладу й потребує заміни. Потрібне також медичне обладнання, бо воно теж псується. Наприклад, зараз через благодійний фонд ми замовили дихальні контури, які йдуть від ШВЛ до маски пацієнта. І коли робили замовлення у виробника, то там дивувалися, як так швидко виникла потреба у нових. Мусила їм пояснювати, що їхні апарати працюють не на швидкій допомозі, годину в день, а по 12-16 годин, бо перевозять поранених на фронті. 

З психологічної точки зору — коли було найважче за ці 11 років? 

Чому евакуаційні вагони в 2022 швидко почали працювати? Тому що мені тоді дали телефон керівника «Укрзалізниці», а він швидко відповів. Наша комунікація тривала п'ять хвилин. Він призначив зустріч на понеділок, а вже у середу нам дали вагон, який за чотири доби «Укрзалізниця» повністю переобладнала під наші потреби. Отак оперативно все працювало. Сьогодні ж ми знову повернулися до бюрократичних перепон. 

В одному з евакуаційних вагонів

Дуже важко ходити на нескінченні наради, писати листи, отримувати відписки, щось доводити. Наприклад, найважчий для мене проєкт — приймальне відділення.

У жовтні буде три роки безкінечних пояснень, чому взагалі важливо, щоб люди, які потрапляють у шпиталь, мали можливість користуватися ліфтом, що пацієнтів не можна возити роздягненими вулицею, що поранені мають лежати в палаті, а не в коридорі

Тобто всі ніби погоджуються, але це безкінечно довгий процес. І ми втрачаємо час, важливий для поранених.

Найскладніше, коли є потреба, а ти не можеш знайти того, хто б її швидко закрив. Також кожна річ, яку купують, має бути якомога швидше доставлена до того, хто її потребує. Тоді поранені отримають необхідну допомогу. Немає затримки — менші ризики втрати життя. Для мене час і швидкість закриття потреб — це завжди виклик.

У липні 2023 ви написали у соцмережах: «Українці — неймовірна нація, задумали — здійснили. Збір на проєкт “Із полум’я зродилися” закрито». Тоді вам вдалося зібрати понад 17 мільйонів гривень, які пішли на медичне обладнання для нового сучасного приймального відділення Київського військового госпіталю…

Ми тоді придбали ендоскопічне обладнання «Олімпус». Завдяки йому медики роблять малоінвазивні операції. Чудово, що людям замість розрізання всієї черевної порожнини, після чого потрібен щонайменше місяць на відновлення, роблять такі втручання. Після них через п'ять днів людина повертається в стрій. 

Приймальне відділення мають побудувати навпроти хірургічного корпусу і відділення травматології — і нарешті їх поєднати. Це завдання, яке ми зараз вирішуємо. Вже зроблений проєкт, ведуться розрахунки, скільки потрібно бетону, яким має бути ліфт, під'їзд до відділення, де і скільки буде розеток.  

Маю надію, що одного року буде достатньо для завершення проєкту. Там буде дві тисячі квадратних метрів. Найскладніше — зробити під землею бомбосховище. Бо це Печерськ, де складні ґрунти.

Проєкт нового приймального відділення шпиталю

Якими ще є потреби головного шпиталю країни?

Сьогодні 98% потреб покриває держава. Сам шпиталь з 2014 року  співпрацює з десятком благодійних фондів і організацій, до яких може звернутися у разі необхідності. Немає такого, що кажуть рідним пораненого, аби ті шукали якісь ліки. Все налагоджено. Єдине, я завжди всім кажу: «Здавайте кров. Будьте донорами». Тому що це постійна потреба. Має бути банк крові. Куди прилетить наступної миті, ніхто не знає. Крові потрібно чимало, а донорів стало значно менше. І це проблема.

«Дякую, що ви його тоді витягнули до мене»

Через вас проходять тисячі людських історій. Які вразили найбільше?

Історія кожної людини унікальна. Пригадую, коли у 2015 році падав Донецький аеропорт, то Денис Адонін, який на той час був фельдшером, прислав мені фотографію. На ній була людина без щелепи і шиї. Я не могла зрозуміти, як ця людина може бути жива. 

Також пам’ятаю кіборга Ігоря Римара. Він був у комі, прожив лише тиждень. Я тоді допомагала його родині збирати гроші на їхні картки, щоб оплатити лікування. Коли Ігор помер, його вдова Леся Кузь поділила зібрані 400 тисяч гривень. Половину віддала його побратимам, половину перерахувала мені. Я на них купила два дефібрилятора для медичних бригад, оплачувала операції, за потреби купувала металеві пластини тощо. Минуло 10 років, але я досі пам'ятаю Ігоря й Олесю.

Сергій Храпко, який боровся за своє життя в 2015 році... У нього висока ампутація руки і ноги. Попри це він здійснив свої мрії — стрибнув з парашутом, катається на лижах, навчився плавати, здолав марафон. Допомагає як волонтер побратимам у хірургії, де сам лікувався. Підтримує поранених, спілкується з ними. Водить машину, виховує двох дітей. 

Як каже Вадим Свириденко, який втратив під Дебальцево кінцівки: «Якщо захочеш, будеш жити, як захочеш. Навіть найкращі протези самі працювати не будуть». 

Ірина Солошенко, Сергій Храпко, Вадим Свириденко та Арсен Мірзоян під час марафону

Коли ми знімали проєкт «Із полум'я зродились», я довгий час хотіла, щоб одним з героїв був красень Віталій Киркач-Антоненко. Він тоді служив у ТРО на Луганщині, і його дуже тяжко було витягнути з фронту. Його дружина Наталка була вагітною. На початку повномасштабної війни вона втратила дитину. Дивом завагітніла вдруге. Я сказала: «Давайте дамо їм шанс, щоб чоловік її підтримав. Щоб разом дізналися на УЗД, що у них дівчинка». І нам вдалося зробити так, що він приїхав, ми його фотографували. Віталік провів тиждень з дружиною, повернуся на фронт і через три доби загинув.

Наталя для мене — уособлення і зразок нинішньої української жінки. Не уявляю, де вона брала сили. Вона виносила дитину. Віталінка народилася в травні, коли Київ атакували щоночі ракетами і шахедами. І коли я бачу світлини Віталіни, як вона росте, як вона схожа на тата, щиро тішуся, що є його продовження на цій землі.

Наталка мені каже: «Дякую, що ви його тоді витягнули до мене». Вони, до речі, встигли заморозити біологічні матеріали, щоб у Наталки був шанс народити ще.

Як війна змінила вас і ваше оточення?

«Не мої» люди відійшли від мене ще на початку повномасштабної. Наприклад, я мала знайомого, колишнього військового, з яким ми багато чого пройшли, який обіцяв мені, що у разі небезпеки забере мою молодшу доньку за кордон. На той час їй було 15,5 років. Коли все почалося, я відразу йому подзвонила… Але почула, що він два тижні тому виїхав з України. На тому ми і закінчили спілкування. 

Зрештою мою доньку і маму прихистила людина, яку я не знала. Пані Галина з Італії, яка має квартиру в Тернополі. У неї вони прожили півтора місяці.

Щодо того, як мене змінила війна, то я не знала, що є настільки терплячою

Виявляється, коли я впевнена, що те, що роблю — важливо і дійсно щось змінить, то ніколи не звертаю зі шляху. Навіть якщо складно. А ще я перестала боятися, що про мене подумають і як сприймуть.    

З чоловіком Ірина познайомилася в шпиталі в 2022

Що допомагає тримати моральну стійкість, коли довкола скільки болю і втрат? Де знаходите мотивацію і сили?

У мене сім'я однодумців, і це дуже допомагає. Знаєте, іноді підписники у Фейсбуці можуть написати: «Треба відпочивати». Це, звісно, хороше побажання, але не тоді, коли знаєш, що люди, які зараз на фронті, в оточенні. Або у них немає перерви навіть на каву. 

Чи коли кажуть: «Я втомився. Шоста година, мені треба додому». У деяких людей відсутнє розуміння, що хтось зараз віддає своє життя, а ти не можеш навіть витратити зайвих 10 хвилин. Тому, мене дуже  підтримує сім'я і те, що ми всі зайняті одним. 

Чоловік терпить мою постійну активність і бажання щось змінювати. Він не тільки мій чоловік, а ще й мій великий друг. Ті, хто мене оточують, з ким я працюю, теж допомагають. І коли комусь з нас погано, ми поговоримо одне з одним, пообіймаємось — і йдемо далі. 

‍Фото: приватний архів та Facebook Ірини Солошенко

20
хв

Волонтерка Ірина Солошенко: «Евакуація — це, по суті, військова операція. Адже полювання на воїнів ніхто не відміняв»

Наталія Жуковська
військова Ольга висота Єгорова

Ольга «Висота» Єгорова боронить Україну з 2022 року: спочатку в добровольчому батальйоні, зараз — у ЗСУ. До повномасштабного вторгнення ця тендітна струнка дівчина стала майстром спорту з важкої атлетики і працювала тренеркою. 

Її кілька разів було поранено, але щоразу після лікування вона повертається у стрій. А цієї зими ще й піднялася разом з ветеранами на протезах на найвищу гору Африки Кіліманджаро. Дивлячись на таких людей, розумієш, що слова про те, що наші воїни зроблені зі сталі, — не просто красива фігура мовлення. 

«Після поранення не могла розігнути ноги — мені випрямляли їх силоміць»

— У 2023 році ми вийшли на завдання і потрапили під обстріл, — згадує 33-річна Ольга «Висота» Єгорова. — Зробили зупинку, аби подивитися на мапі, як це місце можна обійти. Побратим присів за деревом, я теж пішла до дерева. Аж раптом переді мною впав снаряд. Пам'ятаю величезний стовп диму, шум і сильний удар в низ живота. Наче щось мене штовхнуло. Я зігнулася й обурилась — ну як можна так сильно штовхати людину в живіт? Відповзла до побратима. Він подивився і сказав, що в мені, ймовірно, осколок. Навколо продовжувався армагеддон, тому мені треба було якнайшвидше дістатись до евакуаційної машини, аби не наражати й інших на небезпеку. Я пересувалась скручена, бо не могла випрямитись. Десь на пів дороги до авто зрозуміла, що більше не можу бігти. Було відчуття, наче ножем розрізають живіт. Побратим підхопив мене на руки і доніс до автівки. Почалася довга евакуація поганими дорогами... 

Особливість мого поранення в тому, що мені не змогли на місці надати допомогу. До хірургів треба було їхати, і до того ж далеко. 

Пам'ятаю перелякані обличчя навколо. Дівчина, поранення в живіт, таке чутливе місце. Люди відводили очі, коли це бачили. Тоді я подумала, що все — дітей у мене не буде, або печінки не буде, життя теж. Дуже хотілось відключитися, щоб години дороги пройшли швидше. Але я весь час була при тямі й відчувала кожну секунду болю. Мозок працював так активно, що я продовжувала залишатись у свідомості, навіть коли мене вже привезли на операцію. 

Мене накололи препаратами, але і це не допомогло. Біль був нестерпний. Лікар злився. Я не могла випрямити ноги — бо всю дорогу їхала із зігнутими. У лікарні мені випрямляли їх силою. Я кричала, хоча й планувала не лякати людей навколо. Сама дивуюсь своїй реакції. Списую це на незвичний стрес. Потім мені не могли одягнути кисневу маску, адже я всіх відштовхувала. Зрештою мене таки вдалося «приспати». Й успішно прооперувати. 

Виявилося, що поки мене евакуювали, осколок у животі зміщувався. В авто я лежала на лавці, і кожного разу, коли машина підстрибувала, билася тазом об цю лавку. Зрештою шматок снаряду застряг в кишці, відкрилася внутрішня кровотеча. Лікар сказав, що ще кілька міліметрів, і частину кишківника довелося б видаляти. А це — інвалідність. 

«В 2023 на бойовому виїзді отримала розсічення під оком і забій голови. Вже за 12 днів повернулась до роботи»

— Скільки тривало лікування після поранення?

Близько 4 місяців. Було ускладнення і — ще одна операція. Пригадую, коли ще перебувала у реанімації, до мене приїхали побратими. Побачила їх і усвідомила, що хочу до них. Я про таке в книжках читала — коли людина подумки програмує себе на одужання, воно відбувається швидше. Так, було ще боляче, дискомфортно, від їжі нудило, в туалет сходити важко. Але жити можна. Незабаром мене виписали, я приїхала на ППД (пункт постійної дислокації — Ред.) і сказала: «Хочу бути тут». «Розумію, але ідея так собі», — відповів командир. І мене відправили до військового шпиталю. 

Під час відновлення я була гіперчутливою. Може, то був ПТСР. Тільки-но почую сумну музику чи побачу, як мати обіймає дитину, або хлопець — дівчину, — одразу в сльози.

Взагалі я рідко плачу, а тут кожен мій вечір закінчувався сльозами. Згодом зрозуміла, що це було розслаблення після пережитого. Відтоді я час від часу практикую цю навичку. Бо є ситуації, коли просто необхідно поплакати. Сльози — не завжди драма, це функція організму для розслаблення. І є сенс навчитися нею користуватися 

— І після всього цього ви добровільно повернулися на фронт…

— Якби так не зробила, себе б не поважала. Лікування минуло. Як я мала собі пояснити причину мого неповернення? 

— Ви пішли служити одразу, як сталося повномасштабне вторгнення. Були готові до цього?

— За кілька днів до 24 лютого 2022 мій тодішній хлопець запитав мене: «Вивезеш у разі чого моїх батьків на Закарпаття?». «Ні, — відповіла я, — Ми знайдемо когось, хто це зробить. А я піду з тобою на війну і буду допомагати».

У перший день повномасштабної ми прийшли записуватись у добровольчий батальйон. Військової підготовки у нас не було. 

Мені здавалося, так будуть робити всі. Захищати Україну — це ж наш обов'язок. Не було відчуття, що є ще якісь варіанти. Через 3 місяці  добровольчий батальон почали розформовувати. Я вже познайомилася з багатьма хлопцями, які планували офіційно оформлятися на службу. Вони сказали: «Давай з нами. Тут ніхто нічого не вміє. Будемо вчитися разом». Їхня підтримка спрацювала. Я пішла в армію. 

«Ти тут не один, твій мозок і твої відчуття — це мозок і відчуття твоїх побратимів»

«Свою бойову посаду мені довелося виборювати»

— Спочатку мене взяли на посаду діловода, бо дівчат у той підрозділ на бойові посади не брали. Ставлення до жінок в армії у командирів тоді було скептичним. Але я вже стала на цю стежку, тож вирішила, що буду боротися. І зрештою таки виборола собі бойову посаду. 

— Як вам це вдалося?

— Показувала, що стать не має значення. Важливо те, наскільки ти цілеспрямований, яка у тебе фізична підготовка, як швидко ти можеш опанувати необхідні для війни навички. Якщо з цим все в порядку, у військових немає причин тобі відмовляти. Але треба наполягати. Постійно. 

Я знаю, чому в армії є сексизм. Командири часто не вірять, що молода, симпатична дівчина може бути повноцінним членом команди. Їм здається, це буде морока. Під час навчання мені весь час доводилось чути: «Що ти тут робиш?», «Чого ти не на кухні?», «Нащо це тобі?». Мене постійно оцінювали, придивлялися до кожного руху. Якщо хлопець зробить помилку, можуть і уваги не звернути. Якщо таку ж помилку зробить дівчина, це запам'ятають і згадуватимуть кожного дня. Психологічний тиск сильний. Я була, як біла ворона, в яку не вірять. Якби не мої побратими, не знаю, чи вдалося б мені це витримати. 

Мабуть, у мене всередині таки є стрижень. Бо через три місяці навчання ситуація повністю змінилася. Мене стали поважати. Я відчула, що на своєму місці. Змогла відстояти свій авторитет, і він став працювати на мене. Важливим був фактор фізичної форми. До великої війни я займалась спортом 7 років, і моя фізична підготовка була кращою, ніж у більшості чоловіків. Тож цей найбільш вагомий, на думку командирів, аргумент одразу відпав. 

«На фронті теж треба щодня тренуватися. І слідкувати за харчуванням»

Прояви сексизму були й після навчання. Але мали вже зовсім інший характер. Вони виглядали, як турбота, про яку я не прошу. Коли починалися штурми, мене не хотіли брати із собою, бо за мене переживали. Я це добре розумію. Але не прошу про це. Подібне ставлення було здебільшого від командирів віком 50+. От вони ставляться до тебе, як до доньки, і все. 

За час служби я змінила декілька бойових посад. Чим саме займаюсь зараз, не можу сказати  з питань безпеки. Мій шлях — довгий і непростий. Якби мені хтось розповів у перші дні повномасштабного вторгнення, що я матиму такий шлях в армії, я б ніколи не повірила. 

«Усе можна пережити. Втрати — ні»

— Що складніше в армії — фізичне чи емоційне?

— Фізично мені не складно. Я тренуюсь майже щодня. За 3 роки війни можу згадати рази три, коли було фізично важко. Це були довгі забіги в броні. Складніше психологічно. Наприклад, коли побратими ловлять «депресуху», я за них переживаю. Перетягую їхні почуття на себе. У цьому і складність: ти тут не один, і твій мозок і твої відчуття — це мозок і відчуття твоїх побратимів. І якщо з кимось щось не так, з тобою теж. Такі сестринські почуття, я б сказала. 

— Який момент на війні ви ніколи не забудете?

— Поранення. Смерті близьких побратимів. Коли мене, поранену, везли в лікарню, я просила Бога, щоб можна було якнайшвидше повернутися до своїх. Думала: «От мої побратими будуть їздити на завдання, з ними будуть ставатися всілякі історії, а я з цього випаду». Коли після операцій і лікування повернулась, перед бойовим завданням зловила себе на думці, що мені страшно — чи не дасть збій моя психіка у відповідальний момент. 

Тож перший після поранення виїзд я добре запам'ятала. Стався прильот біля нашої позиції. Мій пульс тоді підскочив, певно, до 180 ударів. Я злякалась у нетиповий для себе спосіб. Зазвичай у станах, які мені не зрозумілі, я не завмираю. Треба бігти — біжу, треба падати — падаю. Цього ж разу я завмерла. Але вже через добу все минуло, адаптація пройшла успішно і більше до цього питання я не поверталась. 

«З часом розміри страху починаєш відчувати всередині як фізичне явище»

— Чим пахне війна?

— Страхом і смертю. Усе на війні пронизано страхом. З часом він стає фізичним явищем. Наче ти можеш відчути його розміри всередині себе. Весь сенс у тому, щоб навчитися з цим жити і робити так, щоб це не впливало на твою роботу. Бо що довше ти на війні, то більше у тебе в голові різних ситуацій розвитку подій. 

Ти вже бачив так багато відірваних рук, ніг, потрощених машин, хат. Бачив, як КАБи влітають в підвали, як руйнують усе на своєму шляху. Коли ти чуєш свист, в голові автоматично спливає все, що колись чув і бачив. Тіло відразу реагує

Це важко, коли немає перерви від служби, і людина постійно у цьому. Так людина може стати тягарем для інших. Тому треба або давати перерву, або переводити людину на іншу посаду — подалі від бойових. У мене в команді є хлопець, який на війні з 2014 року. Не уявляю, як він це все вивозить. Такі люди для мене не просто герої. Це феноменальні люди. 

— Чого ви боїтеся найбільше?

— Смерті побратимів. Коли я про це думаю, у мене мозок наче зупиняється. Наче я не розумію, як далі існувати. Усе можна пережити. Втрати — ні. 

— Як вас змінила війна?

— Мені здається, я стала глибшою. Наче в голові відкрилися нові комірки, заповнені думками про світобудову, відчуттями й почуттями, яких до цього не мала. 

До війни я жила у рожевих окулярах. Мене оточували люди, які мені подобались. Я працювала на роботі, яка мені подобалась.

На війні я зіштовхнулася з тим, що бачила тільки у фільмах. Несправедливість, утиски, а разом з тим єдність, якої ніде більше не відчуєш. До війни я не знала, що таке страх, справжній біль. Та взагалі майже нічого не знала про це життя! Що ж, зараз воно мені відкрилося

— Чому ви на війні?

— За роки війни моя мотивація змінювалася. Починалося із «заради перемоги, країни, українців». Тепер залишилося «я тут заради тих, хто мене оточує. І поки борються вони, буду боротись і я». 

«Пазли — мій ідеальний відпочинок між боями»

— Як ви витримуєте війну? Що допомагає пережити стрес?

— Перший рік я відчувала, що психіка просідає. Зрозуміла, що це напряму пов'язано з моїм фізичним здоров'ям. З тим, як я харчуюся, сплю, тренуюся. На початку своєї служби я не тренувалася. Бо думала, що і без цього достатньо навантаження. Згодом зрозуміла, що треба перетягнути навички цивільного життя туди, де я зараз. Стала тренуватися щодня, нормально їсти. Так, на фронті можна нормально харчуватися. Якщо подбати про це заздалегідь.

Маю ще один спосіб витримувати війну і перемикатися — складати пазли, великі й складні. У мене їх багато. Купую завжди декілька, про запас. Вмикаю аудіокнигу і складаю пазл. За ці роки я вже прослухала чимало аудіокниг. Це плюс. 

Відпочинок на фронті

— Ваш позивний «Висота». Чому?

— Півтора роки служби я, єдина дівчина в цілій роті, а далі і взводі, не мала позивного. Коли ж перевелася у снайперський взвод, командир мені сказав: «Як це у тебе немає позивного?». Дав мені час до вечора, щоб я його собі придумала. Ми з хлопцями думали-думали — нічого. На що командир сказав: «Тоді будеш “Висота”». 

«Висота» — це позивний його першого командира. Коли він про це розповів, я подумала, що це дуже почесно. Ми нашого командира дуже поважали і цінували. Готові були йти за ним хоч у пекло. Тож я залишила позивний, який він мені дав. 

— Ольга «Висота» іде на Кіліманджаро. Думаю, в організаторів вашого сходження пазли склалися, тільки-но вони дізналися ваш позивний. Вони подумали: «Вона точно візьме цю висоту». 

— Теж так думаю (сміється, — Авт.). 

— Ви мрієте написати книжку. Про що вона буде?

— Протягом свого життя я веду щоденник. Десь з університетських часів. Заповнюю його кожен день. Можливо, колись я дозрію, до мене прийде певна мудрість, і я зможу з тих всіх простих записів зліпити гідну книжку. Але спочатку треба для себе пояснити, в чому цінність цієї книги для інших. 

— Про що мрієте?

— Об'їхати світ. В ідеалі — велосипедом. Якщо не знайду однодумців, то автодомом. Дуже хочу побачити світ. Усі ці картинки, що випливають в інтернеті. Вони реальні? Не розумію, нащо така краса існує, якщо я її не побачу. 

«Єдність у горах схожа на єдність на війні»

— Ви вже здійснили одну дуже нетипову подорож — сходження на Кіліманджаро. Як ви після поранення погодилися на цю непросту пригоду?

— Мені подзвонила  директорка ГО «Arm Women Now» Ірина Никорак і сказала: «Тут є отакий проєкт, шукають дівчину-учасницю. Ти як?». Я їй: «Вже виїжджаю» (сміється, — Авт.). 

Потужний досвід. Адже це було дійсно дуже складно фізично й психологічно водночас — не можу пригадати, щоб колись таке відчувала. 

Сходження на Кіліманджаро разом з ветеранами на протезах, 2025

Ми захворіли, кисню бракувало. Коли піднялася на вершину, я була в шоці від того, як втомилася. Хотілося ридати від жалості до себе. Але водночас я зрозуміла, що можу дуже багато. Якщо я змогла піднятися на Кіліманджаро, значить, я можу робити неймовірні речі. 

Ця поїздка відкрила в мені нові грані. І сильно підняла самооцінку. А ще я зрозуміла, що єдність у горах майже ідентична до єдності на війні.

Це любов до інших просто за те, що вони є і йдуть поряд. Ти їх поважаєш, цінуєш і готовий віддати їм останнє, аби тільки у них все було добре. Цей досвід варто пережити кожній людині

Я знаю, що наш приклад — потужний стимул для інших. Особливо для військових, які втратили кінцівки. Згадую, як я лежала у шпиталі й накручувала себе щодо свого майбутнього життя після поранення. Думала, нащо мені таке життя? Якби тоді мені показали документальний фільм про сходження на Кіліманджаро людей з протезами, це б на мене точно вплинуло. Вважаю наше сходження важливим. Воно показує іншим, що можливо все.

Фотографії з приватного архіву

20
хв

Ольга «Висота» Єгорова: «Я тут заради тих, хто мене оточує. І поки борються вони, буду боротись і я»

Ксенія Мінчук

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

Мій спосіб бути українцем

Ексклюзив
20
хв

Генерал Річард Ширрефф: Трамп фактично «в ліжку» з Путіним — і до цього треба звикнути

Ексклюзив
20
хв

Ера Трампа: США руйнують баланс, Європа шукає точку опори

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress