Ексклюзив
20
хв

«Ми всі зараз дуже хворі на війну. Хотілося б просто пожити людьми», — Катерина Приймак, лідерка жіночого руху «Veteranka»

«Я проти того, щоб людей забирали «пачками» на вулиці, залякуючи їх. Це не про права людини. Але ми не маємо чекати, коли нас схоплять. Ми маємо йти захищати країну, бо це наш дім», — Катерина Приймак про мобілізацію та службу в армії

Наталія Жуковська

Українська ветеранка, парамедикиня, одна з лідерок жіночого руху «Veteranka» Катерина Приймак. Фото: батальйон «Госпітальєри»

No items found.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

Катерина Приймак — українська ветеранка, парамедикиня, одна з лідерок жіночого руху «Veteranka». Разом зі своїми посестрами вже понад вісім років успішно бореться за гендерну рівність у війську. Працювала у команді, що займалася створенням адвокаційного правозахисного проєкту «Невидимий батальйон». На війну потрапила у 21-річному віці. Пройшла Майдан і восени 2014-го доєдналася до Добровольчого українського корпусу «Правий сектор» — до батальйону «Госпітальєри». Разом з ними брала участь у боях за Піски біля Донецького аеропорту та шахти «Бутівка». 

Наталія Жуковська: Катю, разом із посестрами ви є співзасновницею жіночого руху «Veteranka», який уже 8 років займається захистом прав жінок у збройних силах і добровольчих батальйонах. Чим для вас особисто є жіночий ветеранський рух?

Катерина Приймак: Це справа мого життя. Я бачу в цьому величезний потенціал спільноти, яка може змінити країну. Наше завдання — передати Україну нащадкам у кращому стані, ніж ми її успадкували. Насправді питання жінок в армії набагато глибше, ніж ми про це думаємо. Я вважаю, що світ й армію зокрема потрібно переформатувати на жіночий формат.  Жінки у політиці й у війську можуть багато чого змінити на краще. У нашій спільноті зараз до тисячі жінок. Серед них двісті, які потужно включені в адвокаційну роботу. Так, це невелика команда, але люди, які хочуть щось зробити, здатні впровадити зміни й таким складом. Насправді, ми відкриті до того, щоб масштабуватися. Наразі ми працюємо переважно у Києві, але у регіонах теж є дуже багато роботи. Ми відкриваємо осередки по областям України. І нам дуже там потрібні жінки, які можуть взяти на себе відповідальність і працювати разом з нами. 

Катерина Приймак з посестрами. Фото: архів руху Veteranka

Які зміни відбуваються? Про що сьогодні можна говорити? 

По факту зміни почалися лише у 2018 році. Відкрилися бойові посади для жінок — і це наше досягнення. Але весь сектор безпеки та оборони поступово потрібно робити придатним для жінок. Є зміни й у матеріально-технічному забезпеченні. З моменту повномасштабного вторгнення з’явилася жіноча форма, але щоправда, поки що лише літня. Прийняли на забезпечення білизну.

Однак, на мою думку, краще жінкам давати так звані ваучери, аби вони самі обирали, що їм носити. Ми вийшли на партнерство з одним відомим брендом, які виробляють дуже якісну білизну. Будемо її відправляти жінкам і тестувати

Серед наших досягнень — законодавчо описуються умови декрету для чоловіків і жінок. На жаль, поки що не просто з медичною допомогою жінкам на фронті. Дуже ускладнений доступ до медичних закладів, бо вони розташовані далеко від лінії фронту. Це те, за що ми боремося. Щодо забезпечення жінок,  наприклад, прокладками і тампонами, це теж проблема. Йдеться про тих дівчат, які перебувають безпосередньо на «нулі» і не можуть поїхати купити ці засоби до магазину. Це питання закривають волонтери. Що не вдалось ніяк змінити — це бюрократію. Армія сама себе цим знищує. Всі чули легенди про українську паперову армію. Це потрібно негайно змінювати. Як і механізми кар'єрного зростання та принципи рекрутингу.  

Що треба зробити, аби нарешті поняття «сексизм» зникло в армії?

Не всі жінки та чоловіки призначені для служби. Це факт. Однак зараз така ситуація, що для служби призначені всі. І всі мають зрозуміти, що немає куди діватися, ми маємо робити все для перемоги. Будь-який професійний відбір здатен зруйнувати гендерні маніпуляції. Якщо тобі дають працювати і ти демонструєш свій професіоналізм, то це нівелює будь-які питання щодо того, що ти жінка і що ти тут робиш.

Проблема у тому, що чоловіки ще не зовсім здатні сприймати тих жінок, які мають більші  за них досягнення

Один із напрямків діяльності жіночого руху «Veteranka» — адвокація прав військовополонених. Що найскладніше у цьому питанні? 

По-перше, ми не можемо охопити все одразу. Звичайно, ми взаємодіємо з організаціями-партнерами — Центром громадянських свобод або   Координаційною радою, яка займається обмінами. Ми воюємо з країною, яка не дотримується жодних міжнародних норм і конвенцій. Серед полонених багато жінок, які не мали б взагалі там бути, бо не є комбатантами. Наприклад, ті ж медики, які працюють без зброї. Або цивільні, які взагалі не можуть бути полоненими. Але людей викрадають, утримують у жахливих умовах з тортурами. Тож у цьому випадку дуже складно говорити про якусь адвокацію. У нас просто зв’язані руки.

Ми виходимо на міжнародний рівень. Кричимо про це де тільки можемо, адже головне — не мовчати

Щодо проблем після повернення з полону, то їх багато. Часто цим людям не має куди повертатися. Їхньою реабілітацією на державному рівні мало займаються. У держави критично не вистачає ресурсу зробити їм вчасні виплати, надати якісні медичні послуги. Більшість тих, хто повертаються з війни, — люди, які втратили мобільність, здоров'я і мають інвалідність. Ми маємо усвідомити, що наше життя вже навряд чи буде таким простим, яким було до повномасштабки. Кожному з нас на своєму місці потрібно докладати чимало зусиль аби  ветерани, повернувшись  з війни, мали гідні умови праці, доступ до освіти.  А зараз, на жаль ситуація виглядає так, що вони не завжди можуть вийти з дому, тому що  за порогом — не інклюзивний простір.  

У вас чимало волонтерських програм з допомоги військовим, реалізація яких потребує чималих грошей, оренди приміщень, працівників.  Якими є джерела надходження коштів на проєкти жіночого руху«Veteranka»? 

Волонтерський штаб  — це волонтерський штаб. Ми тільки нещодавно взяли фінансування у міжнародного фонду «Відродження». Нам дали гроші на  півроку роботи штабу. Те, що ми збираємо на ЗСУ, ми не витрачаємо на команду. Ми звертаємося до міжнародних організацій, які підтримують нашу діяльність, — наприклад, «ООН Жінки-Україна». Із українських нас підтримує Український ветеранський фонд.  

Катю, попри те, що законодавство створює рівні умови служби для чоловіків та жінок у ЗСУ, лише невелика кількість військовослужбовиць отримують офіцерські звання, і ще менша — вище офіцерське звання. Найвищі посади в армії досі не для жінок?

Чим більше стає жінок в армії, тим більше їх в офіцерському складі. Однак зазвичай є скляна стеля та велика нерівність. Жінці набагато важче йти кар'єрними сходинками. Багато наших посестер чекають на звання роками, маючи при цьому величезний бойовий досвід. До того ж варто розуміти, що жінки самі іноді ставлять собі бар'єри у лідерстві. Відмовляються від посади і підвищень, побоюючись брати на себе відповідальність.

Насправді жінки — величезний потенціал армії, бо вони йдуть туди добровільно. Проте часто сама ж система створює їм перешкоди. Та жінки є дуже мотивованими, їх потрібно ставити хоча б на середнє командування

Торік у березні ви були у складі офіційної делегації України і виступали на 67-й сесії комісії ООН зі становища жінок. Що насамперед намагалися донести західним партнерам та як сприймали ваш виступ?

Катерина Приймак на сесії ООН у Нью-Йорку. Фото: архів руху Veteranka

Я говорила про історії жінок, жіноче лідерство в армії, яке здатне бути рушійною силою тих змін, які так необхідні. За непідтвердженою гіпотезою, чим більше жінок були б дотичні до ухвалення рішень, тим менше було б зайвих смертей.  Було б більше простору для діалогу. Ми не говоримо про діалог з ворогом, ми говоримо про діалог всередині суспільства. Для нас гендерна рівність — це не самоціль, це лише індикатор. Армія — це не тільки бій, це, зокрема логістика, менеджмент. І саме жінки здатні вирівняти Soft skills, про важливість яких говорять в усьому світі. В армії їх немає. Жінки можуть це змінити. 

Як гадаєте, чи всі будуть воювати — і чоловіки, і жінки пройдуть через Збройні сили?

Я не знаю, як буде, але так чи інакше, війна торкнеться абсолютно кожного. Це 100%. Я не знаю, скільки горя нам ще судилося пережити. Я не можу навіть уявити, але воно торкнеться кожного. 

Понад третину свого життя ви у війні. Які почуття виникають від усвідомлення цього факту?

Насправді мої роки проходять досить цікаво. Я не можу сказати, що чогось позбавлена як людина. Єдине, ми всі позбавлені мирного життя. Моя робота пов'язана з горем, втратами, проблемами після війни. Мені дуже шкода цих молодих років і тому я йду далі, бо розумію, що вони не можуть бути викинуті даремно. Ми маємо дійти до якогось логічного кінця. 

Що спонукало вас, випускницю Педагогічного університету імені Драгоманова, у 21 рік піти на війну?

Насамперед — Майдан, революція Гідності. По-друге, відчуття чогось великого, за що ми стоїмо. Знаєте, коли ви дивитеся на це по телевізору, вам набагато страшніше. А так ти щось робиш. Переживати це всередині подій легше. Звісно, було страшно. Але це нормально. Страх є у всіх. Боялася як медик, що не витримаю побачених жахливих речей. Був страх померти. В один момент у мене сталося велике вигорання — і я ухвалила рішення йти з війська. Але не можу стверджувати, що ця участь знову мене не наздожене.

Катерина Приймак у 21 рік пішла на війну. Фото: архів руху Veteranka

Як вас на той момент сприймали чоловіки на війні? 

Я була у Добровольчому українському корпусі. Я досить швидко знайшла спільну мову з чоловіками. Але були й такі, хто сміявся і казав: «Ти така легковажна». Одного разу, коли я була командиром групи, прийшов новий стрілок у вогневу підтримку. Він намагався мене лишити на позиції, не їхати за пораненим, тому що там небезпечно. Я над цим посміялася. Можу сказати, що я стикалася і з побутовим «сексизмом» і, навпаки, з підтримкою. Мені завжди приносили якісь смаколики, бо ти — дівчинка.

Ми маємо використовувати сильні сторони та потенціал кожного. А для того, щоб його використовувати, треба цінувати людей. Прийшла людина на службу — чоловік чи жінка — подякуйте їй

Мобілізація: чи є користь від тих людей, яких примусово забирають на вулицях і відправляють на полігони?

Я знаю історії, коли такі люди ставали потужними воїнами. Знаю й інші історії. Треба розуміти, що люди різні. З особовим складом потрібно працювати, особливо над їхньою психологічною підготовкою. На жаль, у нас більшість психологів в армії не професійні. Вони роблять купу паперової роботи замість того, щоб працювати з людьми. Я проти того, щоб людей забирали  «пачками» на вулиці, залякуючи їх. Це не про права людини.

Але ми не маємо чекати, коли нас схоплять. Ми маємо йти захищати країну, бо це наш дім

На жаль, армія не спілкується з людьми. Тому вони й бояться. Потрібно розповідати, що крім «нуля» є ще й перша, друга, третя лінії оборони. Є паперова, айтішна робота, розвідка. Є чим займатися і без зброї в руках. Однак цього людям не пояснюють. Натомість, ми щодня бачимо новини про ТЦК, як людей забирають силою. Треба зрозуміти, що від таких дій мобілізаційний потенціал буде падати. 

Щоб ви сказали тим, хто боїться мобілізації?

Не бійтеся. Від долі не втечеш. 

Катю, а як ви ставитесь до того, що люди втомились від війни?

Ті, хто так говорять, не уявляють, як втомилися ті, хто сидять в окопах уже два роки. Ми у ситуації, де суспільство у повній дупі несправедливості. Де ніхто не хоче, щоб їхні близькі гинули, але ті, хто туди вже пішов, в їхніх близьких немає вибору. Чому ці дорожчі, ніж ті? Чому моє життя дорожче, ніж його чи її життя? Багато хто говорить, що вони не створені для війни. Але ж  фактично ніхто не створений для цього. Ми всі створені для життя. Ми ж не знаємо, хто з тих, хто не у війську, є волонтером, наприклад. Коли був наступ на Київ, тоді кожен ним був. Але це дуже швидко закінчилося — і люди далі живуть своїм життям. Але це не правильно. Не можна забувати, що війна триває.  Якщо ти підприємець, подумай, як можеш переформатувати своє виробництво на ВПК і залучити людей. Якщо ти вчитель, більше закладай на майбутнє захисних ідей дітям під час навчання.  Кожен з нас має  робити більше. 

Катерина Приймак певна, що суспільство ні на мить не має забувати, що війна триває. Фото: архів руху Veteranka

Час від часу лунають думки про перемовини з ворогом, бо війна затягується, немає чим воювати, люди закінчуються….  Як ви реагуєте на такі тези?

Я не можу назвати себе експертом у геополітиці, але  знаю,  що перемовини і перемир'я — це все фікція і профанація. Росія використає цей час для підготовки до нової війни. Але і нам потрібен час. Питання в тому — як ми його використовуємо? 8 років ми дивилися, як у нас по черзі вибухають склади з боєприпасами. Цікаво, чому це ставалося? Хтось скаже про зрадників в армії.  Так, вони досі там є. Людям потрібно об'єднуватися, щоб подолати це все. При тому, що я критикую армію, я знаю дуже багато випадків, де люди у війську служать на своїх місцях, створюючи команди, бережучи своїх людей, налагоджуючи комунікації з іншими.

Нам потрібно всім  різко подорослішати, зрозуміти, що будь-які перемовини, будь-яка здача наших позицій, означає те, що ми втратимо ще більше

Чи змінився характер війни, якщо порівняти 2014-й рік і зараз? 

У 2022-му році у мене було понад два тижні ротації на Херсонщині. В один день там відбувалося все, що у мене було сумарно за рік на шахті «Бутівка» й у районі Донецького аеропорту. Ви собі не можете уявити інтенсивність цих бойових дій, героїзм людей, які там весь час перебувають. Ти заходиш в абсолютно іншу реальність випаленого лісу, де навкруги багато  людських останків, які не встигли позбирати. Мій загиблий друг збирав в наплічник залишки своїх побратимів. Інший — допивав у цьому лісі воду, яка лишилася від мертвої русні. Щодо техніки, то в тебе одна машина, яка для  забезпечення, вивезення поранених і для особового складу. Те, що я розказую, — це досвід десантно штурмової бригади, яка перебуває на передовій.     

А як вдається справлятися з стресом і побаченими на війні жахіттями?

Хороша команда людей, яким довіряєш, й антидепресанти. Зараз я в терапії. Потрібно давати собі можливість відпочивати й відновлюватись. Моя найбільша проблема — постійний потік інформації. Коли здається, що твій комп'ютер вже перевантажений, а ти кожну хвилину комусь відповідаєш, відписуєш або про щось домовляєшся. Для мене це найважче. 

Що потрібно для того, щоб ми перемогли ворога, який нас перевищує і в зброї,  і в людській силі? 

Нам потрібно міцніше триматися за ідею. Змінювати принципи, де ми можемо протистояти силі. Так чи інакше питання не тільки у перемозі, а ще й в довгостроковому подальшому захисті. У нас немає стратегічних планів, тому що ми як нація не встигаємо стратегувати. Нас постійно душать війною. Раз на 50 років, а то й частіше. Особисто я просто чекаю, поки весь світ захлинеться у крові одне одного. І тоді ми всі будемо вже не у гібридній, а реальній 3-й  світовій, після якої архітектура світу перебудується і з'являться нові сенси.

Нам потрібно забезпечити якісне економічне зростання. Насамперед — розвивати військово промисловий комплекс

Якою мрієте побачити Україну?

Хотілося би побачити її хоча б відбудованою. Щоб ветерани повернулися до звичного життя. Стали знову лікарями, вчителями, айтішниками, фермерами. Ми всі зараз дуже хворі на війну. Її наслідки нам ще довго доведеться розгрібати.  Хотілося би просто пожити людьми.

Чи буде легше після перемоги? 

Так, буде легше, тому що ми будемо менше помирати і менше горя буде у родинах. Але буде дуже багато роботи щодо відновлення та відбудови країни. Криза мине — і ми у спокійному темпі це все теж подолаємо. 

No items found.
Р Е К Л А М А
Приєднуйтесь до розсилки
Thank you! Your submission has been received!
Oops! Something went wrong while submitting the form.

Ведуча, журналістка, авторка понад трьох тисяч матеріалів на різні теми, у тому числі низки резонансних журналістських розслідувань, які призвели до змін в місцевому самоврядуванні. Пише також про туризм, науку та здоров’я.  У журналістику потрапила випадково, понад 20 років тому. Вела авторські проєкти на телеканалі УТР, працювала кореспонденткою служби новин, понад 12 років на телеканалі ICTV. За час роботи відвідала понад 50 країн. Має відмінні навички сторітелінгу й аналізу даних. Працювала викладачкою на кафедрі міжнародної журналістики НАУ. Навчається в аспірантурі, за спеціальністю «Міжнародна журналістика»: працює над дисертацією про висвітлення роботи польських ЗМІ в умовах російсько-української війни.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати
олена гергель

Олена Гергель — дружина загиблого в Україні білоруського політв’язня, ветерана Василя Парфенкова з позивним «Сябро». Після загибелі чоловіка вона стала до лав 93-ї окремої механізованої бригади «Холодний Яр». Служить у патронатній службі. Її завдання — допомагати рідним розібратися з тим, як діяти, якщо військовослужбовець зник безвісти, загинув чи потрапив у полон.

Вийшов з білоруської в'язниці й поїхав боротися в Україну

Наталія Жуковська: Свого майбутнього чоловіка Василя Парфенкова ви побачили на одній з волонтерських зустрічей у Києві ще у 2015 році. Чим він вас вразив?

Олена Гергель: Тим, що був небайдужим до війни в Україні. Хоча на той момент багато хто з українців ще не сприймав події на сході країни як війну. Для Василя було важливо боротися. Він вважав, що якщо боротись, то потім і Білорусь зможе стати вільною, незалежною і демократичною. 

Василь Парфенков

Ми почали спілкуватися. Я йому допомагала як волонтерка — надсилала посилки. Він дуже любив солодке, тож обов'язково клала до посилок цукерки. Було цікаво, тому що він був зовсім не схожий на моїх знайомих. Мене завжди вражала його принциповість. У нього було або біле, або чорне, — сірого не існувало. А зустрічатися ми почали після його поранення у Пісках, коли він разом з побратимами потрапив на розтяжку.  

Яким був ваш чоловік?

На початку стосунків він не любив розповідати про минуле життя в Білорусі, бо воно було невеселим. Вперше його посадили до в'язниці після невдалого протесту, коли вкотре незаконно на президентських виборах переміг Лукашенко. Він був одним з тих перших, кого засудили на довгий термін за політичну справу. Дали два роки, але вийшов він раніше — по амністії. Та навіть після такого не припинив боротися з режимом. 

Був присутній на всіх вуличних акціях, мітингах і через це отримував нові терміни. Коли в Україні розпочалася Революція гідності, Василь ще перебував у в’язниці. Де дізнався про загибель свого побратима, білоруса Михайла Жизнєвського (білоруський активіст, який загинув під час Революції гідності у Києві, перший іноземний герой України. — Авт.).  Василь вирішив, що тільки-но вийде — відразу поїде в Україну. 

Звільнили його після перемоги революції на Майдані, коли вже йшла війна на сході Україні. Він хотів йти в Правий сектор, але для цього потрібно було пройти ряд процедур. А Василь був дуже нетерплячим, тож подався в добровольчий батальйон ОУН, куди його відразу й прийняли. Через декілька тижнів навчання його відправили в селище Піски біля Донецького аеропорту. Саме звідти почався його бойовий шлях. Вони стояли на «дорозі життя».

У вас народилося двоє дітей, але офіційно ви побралися з Василем тільки в 2021 році. Чому?

Та якось і можливості до цього не було. Мені навіть видавали свідоцтва на дітей як матері-одиначці, бо поки Василь був на бойових, не міг займатися оформленням документів у міграційній службі.  До того ж, як з’ясувалося,  з МВС Білорусі подали запити в Інтерпол на нього й інших білоруських добровольців. Вони повідомили про втрату документів, відтак їхню недійсність. Тобто паспорт у Василя був, але він став недійсний. 

Міграційна служба не мала права депортувати його з України як учасника бойових дій, але й надати навіть тимчасову посвідку на проживання теж не могла. Деякий час він, по суті, був нелегалом. Досі дивуюсь, як нам взагалі вдалось одружитися. Можливо, РАГС не подавав спеціальні запити… 

А стосунки у нас були бурхливими. Жити з революціонером не просто. З одного боку, ти щиро ним пишаєшся. З іншого, — інколи хочеться миру і спокою. А з цим складно.

Василь з дітьми

Ваш чоловік був з Білорусі. Чи підтримуєте зв'язок з його рідними? 

Для них це небезпечно. Я більше спілкуюся з двоюрідною сестрою чоловіка, яка живе у США, а також його братом, який мешкає в Польщі. Ще одну сестру Василя, яка проживає в Білорусі, заарештували й кинули за ґрати на цілий рік тільки тому, що стало відомо, що Василь в Україні зник безвісти. Хоча вона не брала участі в жодних заходах і протестах. 

У Білорусі легко можуть вигадати привід, аби кинути людину за ґрати. Достатньо їм знайти вдома, наприклад, дитячі колготки біло-червоного кольору, щоб сказати, що людина таким чином підтримує якісь нацистські організації.

Рідним білорусів, які воюють в Україні, не позаздриш. Тож аби не наражати їх на небезпеку, під час поховань білоруських добровольців часто називають лише позивний

Жодних імен і прізвищ не згадують. Навіть на могилі. Звісно, рідним, якщо є зв'язок, неофіційно повідомляють про загибель. Однак, не всі рідні підтримують рішення своїх дітей стати на захист України. У Білорусі дуже потужно працює російська пропаганда.

«Не вдалося забрати тіло чоловіка навіть за гроші»

Коли ваш чоловік зник безвісти, була надія, що він у полоні. Коли ви зрозуміли, що він уже не повернеться?

26 червня 2022 року наші війська вийшли з Лисичанська. У перші дні я сподівалася, що вони кудись відійшли, можливо, поранені, але живі. Потім зі свідчень побратимів склалася певна картина. А в липні на одному з білоруських телеканалів показали пропагандистський сюжет. В якому було фото з тілами наших воїнів. Серед них я побачила тіло свого чоловіка. Було чітко видно обличчя, його особисті речі, шеврон і навіть пояс, який я йому колись дарувала. Тільки годинника вже не було. Ймовірно, зняли. 

Як розповідали його побратими, майже всі хлопці, які були того дня на завданні, загинули. Двоє потрапили у полон. А мій чоловік завжди говорив, що у полон не піде. Для нього ув'язнення було гірше смерті. Казав, що у нього завжди є граната, яку він використає для себе. Або забере із собою на той світ кілька ворогів. 

Ви досі не змогли поховати тіло свого чоловіка. Чи є якісь зрушення у тому, аби це сталося?

Тіло досі не змогли забрати. Через кілька днів після бою наші військові піднімали дрони, щоб побачити, чи можливо на тій ділянці зробити евакуацію тіл, але тіл вже не було. Їх забрали росіяни. На сьогодні є теоретично позначені точки на карті, де вони можуть бути поховані. Неодноразово намагалися домовитися з тією стороною про ексгумацію, можливо, репатріацію тіл. Однак в останній момент все відмінялося. Не вдалося це зробити навіть за гроші. Ймовірно наші хлопці поховані десь в Луганській області.

Пам'ять про чоловіка

«У нас немає тіл для обмінного фонду»

У бригаді ви опікуєтесь зниклими безвісти, похованням загиблих, протезуванням поранених. Чому обрали саме цей напрям роботи?

Тому що я розумію такі родини краще, ніж будь-який замполіт. Зі свого досвіду можу сказати, що з родинами загиблих набагато спокійніше працювати, ніж з родинами зниклих безвісти.

З рідними зниклих безвісти розмови емоційні, важкі

Вони не розуміють, що відбулось і як. Моє завдання — поінформувати, що ми існуємо, що у нас є номер, куди вони можуть зателефонувати, щойно зберуться із силами. 

Я завжди кажу, що поки не буде збігу за ДНК — надія є. Адже у хаосі війни часто неможливо навіть підійти і прослухати пульс побратиму. А буває навпаки: навіть отримавши збіг за ДНК, родини не вірять у результати. У нас є сім’ї ще з Іловайська, де мамам приходили збіги за ДНК, але вони не вірять. Вважають, що їхні діти досі в полоні.

Ви буваєте присутні при обмінах тілами? Як це відбувається?

Зараз на обміни практично перестали допускати представників від бригад. Працюємо, аби це змінити. Обміном займається координаційний штаб. Він відбувається за стандартною схемою. Є списки і якась точка, де відбудеться обмін. Приїжджають представники від координаційного штабу й медики української та ворожої сторін. Обмінюються тілами — ось і все.

Якось ви говорили, що в Україні немає обмінного фонду загиблих. Яка ситуація зараз?

Зараз, на жаль, ми або утримуємо території, або відступаємо. У нас немає, де брати тіла для обмінного фонду

От коли були наступальні дії, наприклад, на Харківщині, тоді у нас було, що віддавати. Бо ми звільняли території і мали обмінний фонд.  

Чи є правила спілкування з рідними загиблих або безвісти зниклих?  З чого починається розмова?

Головне правило — не нашкодити і не обіцяти неможливого. Буває так, що хтось з побратимів подзвонив родині, щось сказав, і батьки тепер сподіваються, що їхній син живий. При цьому ми вже точно знаємо, що він загинув. Бо у нас на той момент може бути більше інформації, але ми не можемо поки її озвучити. 

Кожне спілкування з родиною відбувається за окремим, індивідуальним сценарієм.

Не можна казати універсальну фразу «Я вас розумію, розумію ваш біль». Ніхто не розуміє

Головне —  намагатися підтримувати, говорити, що в будь-який момент люди можуть звернутися за допомогою. Нас часто сприймають як небесну канцелярію, думають, що ми можемо все. Втім, наші можливості обмежені. З документами ми допоможемо точно. Але повернути людину — на жаль.

Олена, Василь і їхні діти

Що робити родині, у якої хтось зник безвісти на війні? Як діяти?

Рідні отримують сповіщення від ТЦК, де написано, що такий-то військовий зник безвісти. Це сталося там-то і тоді-то. Військкомат дає перші вказівки:

1. Написати заяву на грошове забезпечення військовослужбовців у військкоматі. За законом, поки людина перебуває в полоні або зникла безвісти, її грошове забезпечення отримують родичі. Раніше це було близько 120 тисяч гривень на місяць. З лютого 2025 року 50% залишається за військовослужбовцем, решту отримують рідні. 

Таким був запит від суспільства. Бо бувають ситуації, що хлопчина повертається з полону. За період його відсутності його гроші отримувала, наприклад, мати спільної дитини, яка до того не давала військовому роками навіть спілкуватися з дитям. 

Також тепер у військових є право написати розпорядження. Тобто якщо воїн хоче, щоб всі 100% грошей у разі його зникнення отримувала дружина, то він пише заяву, і запис зберігається в його особистій справі.

2. Написати заяву отримання витягу-документу, де зазначена інформація, що сталось, де і як.   

3. Звернутися до найближчого відділку поліції і написати заяву про зниклого безвісти. На її підставі слідчий відкриває кримінальне провадження, вносить дані в ЄРДР, видає витяг родині. Його завдання також — взяти зразки ДНК у родичів. Їх відправляють у лабораторію, яка потім вносить дані в єдину базу ДНК.  

Це той мінімум, який повинні і можуть зробити родини. Також є чимало структур — наприклад, Національне інформаційне бюро (НІБ), яке співпрацює з Міжнародним Червоним хрестом, і саме на них роблять запит про перебування людини в полоні. Треба звернутися із заявою в цей НІБ, і через два місяці буде офіційна відповідь — перебуває людина в полоні або інформація про це відсутня.

Найголовніша структура — це координаційний штаб, який займається обміном тіл і самих полонених. Вони просять кожну родину зробити на сайті координаційного штабу кабінет оборонця і заповнити максимально інформацію про зниклого безвісти воїна. Тому що тільки ви знаєте, де у нього родимка, шрам чи татуювання. 

У нас дуже мало офіційної інформації про полонених. Єдиний варіант щось дізнатися — коли хлопці повертаються з полону. Їх опитують, показують альбом з фотографіями. І так по деталях збирають інформацію про інших

«Родині повідомили, що воїн загинув. А через кілька років він повернувся» 

Розголос допомагає чи шкодить воїнам, які знаходяться у полоні?

Ми завжди родинам пояснюємо, що у хлопця може бути «легенда». І коли ми оприлюднюємо детальну інформацію про нього, можемо йому нашкодити. У полоні він може наполягати, що був лише водієм і нікого не вбивав. Ворог все відслідковує. Краще, щоб родини не надавали детальної інформації. Можна, звичайно, викладати світлини, але не зазначати подробиць, де він служив і ким.

Що доводиться сьогодні переживати тим, хто має рідних у статусі «зниклий/зникла безвісти»?

Я пишаюсь родинами, які мають внутрішню силу, щоб не зневіритись і продовжувати свою особисту боротьбу. Саме вони постійно щось вимагають від державних установ, наприклад, ті ж самі реєстри. Їхні конструктивні дії дійсно покращують і пошуки, і комунікацію між родинами і державою.

Я знаю дуже багато жінок, які самотужки руйнують бюрократичні перепони на своєму шляху, вдосконалюють систему

Однак є, на жаль, і протилежні приклади, які провокують хаос. Ця категорія людей бачить довкола лише зраду. Вони не розуміють, що через активні бойові дії пошукові роботи по загиблих не проводяться жодною зі сторін. І тут не йдеться про чиєсь небажання.

«Війна навчила мене жити сьогоднішнім днем»

Чи трапляються у вашій роботі дива?

Знаю історію, яку нам розповідав Олег Котенко, колишній уповноважений по правах зниклих безвісти. Це було про хлопця з ампутованою рукою, яку забрали з поля бою, коли збирали рештки загиблих. Був збіг за ДНК. Родині повідомили, що він загинув. Вони кілька років жили з тим, що їхнього сина немає. Аж раптом під час одного з обмінів він неочікувано повернувся. У поганому фізичному стані, з ампутованою рукою, гангреною, але живий.  

Наші дивовижні історії — це коли ми знаходимо зниклих безвісти хлопців у полоні. Так, під час крайнього обміну повернувся з полону військовий, який пробув там аж три роки  

Як особисто ви справляєтесь із психологічним навантаженням? 

Мені допомагають друзі й команда. З ними можна будь-що обговорити, посміятися. Переважно це чорний гумор. Зараз покращиться погода, можна буде знову їздити на полігон стріляти — це теж відволікає. Також іноді проводжу навчання з тактичної медицини. Це про життя. Тоді як наша робота, на жаль, дуже часто про смерть. 

У моменти, коли не справляюся, — працюю з психологом. Допомагають медикаменти, але не антидепресанти. Підтримуюча терапія проти гіпертривожності.

Чого вас навчила війна?

У мене зараз немає часу на соцмережі. Часто новини ми дізнаємося вже коли є якийсь фідбек. Тоді виникає питання: «А що було?». Навіть коли є час, то розумію навіщо мені завантажувати голову тим,  на що я не можу ніяк вплинути. Ще одне — голосові повідомлення. Раніше я не розуміла, чому всі військові пишуть саме їх. Тепер розумію.

А ще війна навчила мене жити сьогоднішнім днем. Вшановувати минуле, але не будувати жодних планів на майбутнє. Раніше можна було будувати плани, думати про поїздки в Карпати, на море… Зараз цього всього немає. Можна і треба жити сьогодні 

‍Фотографії з приватного архіву

20
хв

Олена Гергель: «Поки немає збігу за ДНК — надія є»

Наталія Жуковська
зенон войтас допомога волонтер україна польща

Біолог, слідопит, дослідник великих хижаків, а з початку повномасштабної війни в Україні — активний громадський діяч. Зенон Войтас як голова правління Фундації «Лінія Фронту» регулярно приїжджає до України, привозить обладнання, автомобілі й одяг для військових. Sestry він розповідає про свої поїздки, а також про те, чого бракує зараз воїнам — в матеріальному й моральному плані.

Зенон Войтас

«Чимало бійців діють, як партизани»

Чому ви допомагаєте?

Бо це необхідно. Якщо Україна впаде, то наслідки відчуємо ми всі. Це не Україна напала на Росію, а Росія на Україну. І якщо сьогодні ми відвернемося від України, то через кілька років можемо опинитися в ситуації, коли ніхто не захоче допомогти вже нам.

Якщо людина ніколи не була на фронті, їй може здаватися, що українські військові отримують усе необхідне згори — зброю, форму, оснащення. Насправді все інакше. Чимало бійців діють майже, як партизани, — самі змушені шукати собі спорядження, часто цим займаються їхні родини й друзі, шукаючи для них одяг, прилади нічного бачення, зброю чи транспорт. Значна частина допомоги надходить від фундацій і громадських організацій — як українських, так і закордонних. Люди передають їжу, батарейки, елементи обігріву. Це нагадує своєрідний «військовий волонтерський туризм» — люди привозять усе, що можуть.

Як усе почалося?

До війни ми займались охороною природи в українських Карпатах. Співпрацювали з місцевими природоохоронцями, підтримували створення нових заповідних територій. Українські Карпати — неймовірні. У Польщі ми маємо лише невеличку їх частину, тоді як по той бік кордону вони простягаються у вигляді величних, майже недоторканих ландшафтів.

Коли почалася війна, допомагати, діяти було чимось природним. Уже в перший день ми отримали дзвінок — родина нашого знайомого залишалася в Києві та потребувала допомоги. Без жодних вагань ми вирушили в дорогу. На другий день війни були вже на місці й почали евакуйовувати людей.

Згодом ми зосередилися на підтримці військових, які ведуть бойові дії. Протягом першого року збирали гроші від знайомих, які нам довіряли й були впевнені, що кожен злотий буде витрачено на допомогу. Ми купували спорядження, організовували транспорт. А через рік заснували Фундацію «Лінія Фронту», щоб працювати ефективніше й залучати ширшу підтримку.

Де ви шукаєте фінансування?

Ми організовуємо публічні збори коштів, намагаємося залучати бізнес-партнерів. Торік нас підтримало близько 260 людей, цього року цифри подібні. Часом ми отримуємо допомогу від компаній, що дозволяє фінансувати масштабніші закупівлі, — наприклад, автомобілі.

На жаль, інтерес до допомоги знижується. А потреби залишаються величезними.

«Підтримка має бути безперервною»

Як саме допомагаєте?

Ми підтримуємо насамперед 18-ту Слов’янську бригаду Національної гвардії, до складу якої входить менший підрозділ ракетної артилерії. Саме їм ми допомагаємо найчастіше.

Наша допомога зосереджена на постачанні спорядження, якого військові найбільше потребують. Останнім часом це були взуття й зимовий одяг. Раніше ми концентрувалися на закупівлі позашляховиків, переважно пікапів. Це критично важлива техніка для маневрених операцій. На жаль, такі автомобілі часто знищуються — нещодавно ми отримали фото двох наших машин, в які влучила російська артилерія.

Зараз почали співпрацювати ще з одним підрозділом Національної гвардії України — «Хартія». Це досить специфічна частина, добре організована й ефективна. Там, зокрема, служить Сергій Жадан — відомий письменник і музикант, який активно підтримує їхню діяльність, привертає увагу до потреб і мобілізує ресурси. Завдяки цьому їхня ситуація трохи краща, ніж у багатьох інших підрозділів — а саме сильніша громадська підтримка. Але й вони все ще відчувають брак спорядження.

Наша співпраця з «Хартією» — це забезпечення їх необхідною технікою: нещодавно ми передали пікап, шини й засоби для глушіння дронів. Це критично важливе обладнання, яке підвищує шанси на виживання й ефективність у бою. Проблема, як завжди, — фінансування. Ми не маємо стабільних джерел підтримки, тому кожен донат, кожна гривня чи «злотувка» мають значення і дозволяють працювати далі.

Як часто ви їздите в Україну?

Усе залежить від того, скільки нам вдається зібрати коштів і які потреби на фронті. Щоразу, коли можемо щось доставити, я сідаю в машину й вирушаю в дорогу.

Тобто ви їдете аж до Слов’янська, на саму лінію фронту?

Так, я не раз бував на передовій. Разом з Анджеєм Стасюком ми проїжджали через зони, де існувала загроза обстрілів. Це дуже небезпечні місця, але якщо ми хочемо допомагати ефективно, мусимо їхати туди, де допомога потрібна найбільше.

Я підтримую постійний контакт з військовими, яких ми забезпечуємо. Це дає можливість оперативно реагувати на їхні потреби. Війна — це динамічна реальність, де ситуація змінюється щодня. Ми не просто раз передали спорядження й на цьому завершили, підтримка має бути безперервною.

Часто отримую від солдатів повідомлення — фотозвіти, короткі відео, які показують їхнє життя на фронті. Вони надсилають інформацію про знищену техніку, втрати, нагальні потреби. Деяких знаю особисто, з іншими спілкуюся переважно телефоном. 

Відносини, які формуються в таких умовах, не поверхові — це зв’язки, побудовані на довірі. В екстремальних ситуаціях важливо бути впевненим, що людина на іншому кінці дроту дотримає свого слова
Зенон Войтас і Анджей Стасюк

«Привезіть нам F-16»

Якою мовою спілкуєтесь з військовими?

Українською та польською. Якщо розмовляємо в групі, кожен намагається говорити повільніше й чіткіше, щоб усі розуміли. У наших мовах багато схожих слів, тому мовний бар’єр не є великою проблемою.

Ми маємо всі необхідні документи, але коли в’їжджаємо в Україну з гуманітарною допомогою чи обладнанням для армії, зазвичай достатньо польського й українського прапорів на машині, — і нас пропускають.

Українські військові та прикордонники ставляться до поляків з великою повагою — коли бачать, що ми веземо спорядження для їхнього війська, вони переважно не проводять ретельних перевірок

Бували випадки, коли хтось із нашої команди забував документи, але нам вдавалося проїхати. Пів року тому один з водіїв взагалі залишив свій паспорт у Києві й рушив далі без паперів — у шортах, бо тоді була страшенна спека. Попри це його не зупинили, бо всі знали, хто ми й чим займаємося.

Для українців поляки — союзники, і це відчувається на кожному кроці

Які були несподівані прохання від українських військових?

Привезти F-16!

Солдати, з якими я спілкуюся, чудово розуміють, наскільки важлива технічна підтримка і що їхні бойові можливості залежать від того, яке оснащення вони отримають. Вони знають, що в цій війні технологічна перевага має вирішальне значення.

Зазвичай їхні прохання дуже раціональні. Вони потребують взуття, термобілизни, приладів нічного бачення, дронів, автомобілів. Просять тільки про те, що справді допоможе їм вижити і ефективно воювати.

Ті, хто воює, — це зазвичай люди з дуже сильним характером і глибоким відчуттям обов’язку. Вони знають, що ніхто не виграє цю війну за них, що вони можуть розраховувати передусім на себе і на людей, які їх підтримують. Тому я вважаю, що наш обов’язок — допомагати їм. Не лише заради них, а й заради нашого власного майбутнього.

Костянтинівка, Україна, 2025

«Кожен переживає війну по-своєму»

Як українські військові уявляють майбутнє?

Вони знають не більше, ніж ми. А може, навіть менше. Багато хто з них місяцями не виходить з окопів, вони не мають доступу до повної інформації. Те, що турбує їх найбільше, — це відсутність ротації на фронті.

Вони усвідомлюють, що якщо Україна впаде, то за кілька років у цій самій війні їм доведеться воювати вже не проти росіян, а проти своїх власних співвітчизників, яких Росія мобілізує і відправить на фронт

А що кажуть військові, які повертаються з відпустки, наприклад, з Києва на фронт?

Київ — це зовсім інша реальність, ніж фронт. Там помітні два світи: в одному життя триває нормально, майже без змін, в іншому люди постійно усвідомлюють війну й активно беруть в ній участь — допомагають.

Велика частина киян залучена до допомоги: люди організовують збори коштів, підтримують армію, надсилають гуманітарну допомогу. Разом з тим можна побачити заповнені ресторани, кав’ярні, дорогі автомобілі на дорогах. І це природно — люди не можуть жити в постійному стресі.

Для солдатів, які повертаються з фронту, цей контраст буває болісним. Вони приїжджають у місто й бачать, що не всі однаково залучені до війни. Дехто відчуває розчарування — вони ризикують життям, а в цей час хтось сидить у розкішному ресторані й ні про що не турбується. З іншого боку, чи можна когось за це звинувачувати? Кожен переживає війну по-своєму.

Для мене головне, що досі є багато людей, які допомагають. У мене є друзі в Києві, які надають нам житло. Вони самі активно підтримують військових, організовують перевезення допомоги. Це доводить, що дух опору в Києві залишається напрочуд сильним

Чи загинув хтось з військових, яким ви допомагали?

На щастя, ні. Більшість солдатів, яким ми допомагаємо, — це артилеристи, а вони зазвичай не перебувають безпосередньо на передовій, що дає їм більше шансів вижити. Звісно, це все одно війна, де ніхто не є у безпеці, але в порівнянні з піхотою чи штурмовими підрозділами їхні втрати менші.

Багато хто з них воює на Донбасі ще з 2014 року, тому вони мають досвід, знають, як уникати загроз. Це також люди, які чудово знають місцевість, часто це місцеві мешканці, які воюють у себе вдома. Завдяки цьому вони краще маневрують, знають, де безпечні дороги, як сховатися, як уникати обстрілів.

На жаль, війна жорстока, і ніхто не має гарантії, що виживе. Тому так важливо забезпечити військових усім необхідним: кожен додатковий автомобіль, кожен якісний бронежилет, кожен дрон підвищує їхні шанси на виживання.

Попри все я завжди з тривогою відкриваю від них повідомлення. Боюся того дня, коли отримаю звістку, що когось більше немає. Але поки вони на фронті, поки воюють — ми будемо їх підтримувати.

У Костянтинівці, 2024

Боротьба за свідомість

Чи думали ви колись, що будете допомагати під час війни?

Ні. Ніхто цього не очікував. Здавалося, що в XXI столітті ніхто в Європі не наважиться на повномасштабне вторгнення. Так, ми всі знали про напругу, про концентрацію російських військ біля кордону, але багато хто — і я також — сподівалися, що це лише демонстрація сили, що все обмежиться залякуванням і показовими маневрами.

А потім раптом росіяни просто сіли в танки й пішли в наступ. В одну мить усе, що ще вчора здавалося неможливим, стало реальністю.

Сьогодні, дивлячись на це з перспективи часу, можу сказати, що Росія ніколи й не приховувала своїх намірів — просто ми не хотіли в них вірити. І мабуть, саме це було найгірше — та наївність, що такого не може статися. 

Але ж не всі втекли, навіть на лінії фронту є люди, які залишаються.

Так, і це один з найбільших парадоксів цієї війни. Є люди, які могли поїхати, але залишилися. І це не лише військові, а й цивільні, які не хочуть залишати свої домівки, навіть якщо бої точаться зовсім поруч.

Я був у прифронтових містах, де триває життя — діти граються між окопами, літні люди кажуть: «Тут я народився, тут і помру». Вони не хочуть або не можуть виїхати. Іноді через брак коштів, іноді тому, що не знають, куди податися, а іноді через простий впертий спротив: це їхня земля, їхній дім, їхнє життя.

Те ж саме з військовими. Є ті, хто місяцями, навіть роками не залишали фронт. Вони не мають ротації, не мають відпочинку. Але справа не тільки в тому, що вони воюють, бо мусять, — багато хто воює, бо хоче. Вони знають, що якщо підуть, здадуться, то ніхто їх не замінить.

На Донбасі я зустрічав військових, які воюють ще з 2014 року. Це не новобранці — це люди, які вже пройшли через пекло і все ще там. І вони теж бачать, що не всі в Україні однаково сприймають війну. У них багато гіркоти — бо поки одні воюють і гинуть, є ті, хто робить вигляд, що війни не існує.

І навіть попри це вони залишаються. І саме тому так важливо підтримувати їх — бо вони воюють не лише за себе. Вони воюють за всю країну. І якщо вони здадуться — це означатиме кінець.

Читала, що місцеві часто не лише не допомагають, а й шкодять, і взагалі не розуміють, навіщо це все.

На жаль, і таке трапляється. Є місця, особливо в прифронтових районах, де частина місцевого населення не лише не підтримує українську армію, а й відверто діє їй на шкоду. Дехто передає інформацію росіянам, вказує військові позиції, доносить про переміщення українських військ.

Це дуже складно для військових, які ризикують життям, щоб захистити ці території, і бачать, що не всі хочуть їхньої присутності. Є чимало людей, які чекають, коли прийде Росія і візьме контроль у свої руки — особливо в регіонах, які протягом років перебували під впливом російської пропаганди. Іноді можна зустріти людей, які відкрито кажуть: «А яка різниця, хто тут при владі?». Для них найголовніше — якось вижити, незалежно від того, під чиєю владою.

З іншого боку, є ті, хто допомагає, як тільки може. Ризикуючи власним життям, люди привозять їжу військовим, передають інформацію про пересування російських військ, організовують укриття. Є міста й села, де цивільні й армія — єдине ціле, де люди чудово розуміють: якщо українці відступлять, це означатиме для них кінець свободи.

Це показує, наскільки розділене суспільство на цих територіях. Війна — це не лише збройне протистояння, а й боротьба за свідомість, за те, хто відчуває себе частиною України, а хто досі живе в радянській ментальності. І, на жаль, це не зміниться в один день, навіть якщо війна скінчиться. Це процес, який розтягнеться на покоління.

Фотографії: Fundacja Linia Frontu

20
хв

Зенон Войтас: «Військові кажуть, що якщо Україна впаде, то противниками вже будуть не росіяни, а українці»

Ольга Пакош

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

Трансатлантичний розлам: чи зможе Європа створити нову систему безпеки без США

Ексклюзив
20
хв

Ультраправі — лише прикриття. Ексрадник президента Румунії про те, як Кремль створює нові інструменти впливу на вибори в Європі

Ексклюзив
20
хв

Ексстратег НАТО Штефані Бабст: «Ми передбачили Донбас, Маріуполь і Чорне море — але нас не почули»

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress