Ексклюзив
20
хв

«Не завжди якісний протез має бути найдорожчим», — Антоніна Кумка, засновниця Protez Hub

98% пацієнтів, які втратили кінцівки, протезуються в Україні. Більшість з них — за державною програмою. Sestry поговорили з відомою волонтеркою про особливості протезування в Україні, навчання фахівців і те, як обрати заклад та протезиста

Наталія Жуковська

Антоніна Кумка

No items found.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

Антоніна Кумка — засновниця і президентка Protez Hub. Цей проєкт спрямований на покращення послуг протезування та реабілітації в Україні, а також на обмін досвідом між протезистами з усього світу. Впродовж трьох років команда фахівців з протезування та реабілітації із США, Канади, Великобританії та Австралії приїжджала в Україну, щоб на волонтерських засадах поділитися досвідом з українськими колегами. 40 фахівців пройшли практичні курси навчання, понад пів тисячі відвідали одноденні семінари. Сьогодні Анастасія Кумка — радниця міністра соціальної політики (на громадських засадах), і вона продовжує розвивати галузь протезування в Україні, живучи на дві держави — Канаду й Україну.

Військові на стадіоні

Наталія Жуковська: Антоніно, як на сьогодні виглядає ситуація з протезуванням військових в Україні?

Антоніна Кумка: За даними міністерства соціальної політики і Фонду соціального захисту осіб з інвалідністю, торік протезами було забезпечено майже 20 тисяч людей. Із них 15,5 тисяч — нижні кінцівки й понад 500 — верхні. Йдеться не лише про військових, а й про людей, яким виготовляли протези планово. З метою безпеки ми не можемо називати чітку кількість військових з ампутаціями, але якщо ви чуєте цифри, мовляв, 100 тисяч людей втратили кінцівки внаслідок війни — це перебільшено щонайменше уп’ятеро. Немає такої цифри, це забагато.

Чи є складнощі з отриманням протезів? Якими є черги?

Черг насправді немає. Є проблема скерування пацієнтів на протезування, яка не вирішується. Ми неодноразово підіймали це питання. Наприклад, за нашими спостереженнями, найбільшу кількість людей чомусь скеровують до Львова. І немає різниці, з якого регіону пацієнт. Це можна було зрозуміти на початку військових дій. Але сьогодні майже в усіх областях налагоджена реабілітація і допомога.

Протезування військового

Тож якщо ви чуєте, що якийсь центр з протезування каже, що у них немає місць, то це штучно створені черги. Загалом час очікування від моменту подачі документів до протезування займає до двох місяців. Щодо верхніх кінцівок, то може бути трішки довше. Тому що протезистів рук менше.

Яким має бути алгоритм отримання протезів? Чи може військовий, перебуваючи, наприклад, у шпиталі, сам обирати, де він протезуватиметься?

Так мало би бути в ідеалі. Коли у Мінсоцполітики вносились зміни до певних постанов, то йшлося про те, що заклади охорони здоров'я зобов'язані надавати пацієнтам вибір обирати підприємства з протезування. Але проблема в тому, що іноді пацієнти перебувають у дуже крихкому емоційному стані. Відтак чіпляються за речі, які на той момент їм здаватимуться більш вигідними. Іноді до них приходить лікар, дає ненайкращі поради, яким вони сліпо довіряють.

Важливо враховувати, що протезування краще робити ближче до місця постійного проживання. Бо протези ламаються, потребують обслуговування

І якщо людина, приміром, з Дніпра чи Харкова, то їздити до Львова їй буде не дуже зручно.  

Чи борються за пацієнтів представники протезних підприємств? Чи ходять по шпиталях із пропозиціями?

Так, ця проблема також існує, тому що не всі мають однаковий доступ до пацієнтів. Іноді лікарні будують протезне підприємство як частину медичного закладу. І, звісно, що вони переконуватимуть людину там протезуватись. Або пацієнт сам думає: «Раз я вже тут, то піду сюди на протезування». Але це не завжди добре, тому що у тому центрі можуть не надавати необхідних якісних послуг.

Як обрати заклад і протезиста? На що звертати увагу?

Насамперед потрібно звертати увагу на досвід. Не можна обирати установу за критерієм того, що у них найбільше реклами або ви про них часто чуєте.

З нашого досвіду, найкращі й найдосвідченіші протезисти працюють у невеликих, маловідомих закладах. У них і так достатньо пацієнтів, вони не потребують реклами

Навіть якщо підприємство розміщене у підвалі, але у ньому працює досвідчений фахівець, то це краще, ніж реабілітаційний центр на три поверхи, де працюють протезисти з дев’ятимісячним досвідом. На жаль, протезування — це бізнес.

Майстерня протезистів

Бувають випадки, коли пацієнтам кажуть: «Ідіть, збирайте 5-10 мільйонів гривень». І не тому, що це буде найкращий протез для пацієнта, а тому, що він буде найдорожчим, який протезист може продати і, відповідно, більше заробити. Тому на це теж треба зважати. Важливо завжди спілкуватися з декількома фахівцями, шукати додаткову думку. Якщо вже семеро, наприклад, фахівців опитали, вони всі сказали, що ні, у вас зависока ампутація і ви не зможете ходити на протезах, то напевно, це вже досить вагомий аргумент, аби зрозуміти, що це правда. Багато хлопців не можуть з цим змиритись і, на жаль, знаходяться люди, які цим можуть скористатися і їх обманути.

Радниця міністерки соціальної політики Олена Кульчицька цього року розповідала, що протезування в Україні оплачується коштом державного бюджету. І ніби немає потреби збирати гроші для тих, хто потребує протезування. Йдеться навіть про біонічні протези. Наскільки це відповідає дійсності?

На протезування однієї кінцівки держава виділяє до 50 тисяч доларів. Сума залежить від рівня мобільності та потреб пацієнта. Держава не фінансує експериментальні протези. Тобто якщо людина хоче отримати за державною програмою протез, то він має бути зареєстрований держлікслужбою як сертифікований медичний виріб. А якщо людині хтось із благодійників пропонує 3D протез, то такі не відносяться до медичних виробів, є експериментальними і не оплачуватимуться державою.

Функціональний протез коштує від 10 до 40 тисяч доларів. І грошей, які виділяє держава, на це вистачає

Багато хто думає, що, наприклад, біонічний протез — це найкраще, що може бути. Однак це міф, який створюють самі пацієнти. Іноді такі протези їм пропонують протезисти, бо їм це вигідно, вони можуть більше заробити.

Встановлення протезу

Але як ми бачимо навіть по наших американських колегах і пацієнтах, багато хто користується саме тяговими протезами, механічними, і лише у деяких випадках використовують біонічні. Тому що вони мають складніший, ніж тягові, механізм. Частіше ламаються, вони тендітніші, їх не можна мочити, бруднити, потрібно захищати від пилу. Їх використовують переважно для офісної роботи. Якщо ж військовий хоче повернутися назад в армію і продовжити службу, то біонічний протез буде абсолютно недоречним.

Гроші держава дає, протези є, але чому час від часу у соцмережах можна зустріти пости про збори на протези?

Мені теж це цікаво. Ми вже втомилися людям говорити: «Перестаньте збирати гроші на протези. Для чого ви це робите?». По-перше, це роблять благодійні фонди, тому що вони з цього живуть. Збирають гроші на протези і частина коштів залишається у них. Другий момент — коли людям кажуть: «От вам такий протез не підійде, який можна отримати у межах державної програми. Вам потрібна ось така кисть, яка коштує 50 тисяч євро. Однак згори ще треба заплатити за роботу фахівця, витратні матеріали і так далі». Тобто грошей не вистачає. Людина оголошує збір.

Були випадки, коли ми пропонували дофінансувати протези, то нам казали: «Не лізьте не у свою справу». На жаль, є багато недоброчесних моментів. Ті ж, хто їздили протезуватися закордон, сьогодні говорять, що іноземці іноді відстають від того, що вміють робити наші спеціалісти. Вони не мали такого досвіду з подібними травмами. 98% пацієнтів все-таки протезуються  в Україні.

Антоніна Кумка: «98% пацієнтів все-таки протезуються в Україні»

В Україні є майже сотня протезно-ортопедичних підприємств — як приватної, так і державної форм власності, які виробляють протези. Protez Hub співпрацює з усіма?

Ми переважно співпрацюємо не з підприємствами, а з фахівцями. Збираємо інформацію про те, які у них є потреби щодо професійного розвитку. На основі цього формуємо навчальні програми. От, наприклад, ми організовували велику подію, присвячену пацієнтам з обома ампутованими верхніми кінцівками. Це люди, які потребують особливого підходу, а їхня реабілітація займає довше часу. Ми скооперувалися з однією організацією в США. Її діяльність присвячена саме роботі з такими людьми. Двоє ерготерапевтів, протезист і четверо американців, які живуть з такими травмами вже понад 10 років, приїжджали в Україну для обміну досвідом.

В Україні досі неможливо здобути вищу освіту в галузі протезування. Яка ситуація з кадрами, зокрема, з протезистами? 

Це мій біль. Насправді, рух у цьому напрямку йде і я з цим живу 24/7. Ми як організація, яка займається й навчанням спеціалістів з протезування, хотіли це зробити ще у 2016-му. Але тоді, на жаль, у нас не вийшло. У чому полягає зміна? Перше, що ми зробили зараз, — за кілька місяців розробили й затвердили професійний стандарт «протезист-ортезист». Це кваліфікація, яка відповідає міжнародному стандарту Міжнародної спілки протезистів і ВООЗ, вони є фахівцями першої категорії в усьому світі. Це люди, які безпосередньо мають право працювати з пацієнтами. Інші категорії цього позбавлені.

Під час навчання протезистів

Тобто якщо ти технік, протезист-ортезист, то ти можеш працювати з машинами, але не з людиною. Ти маєш мати клінічну освіту для того, щоб працювати з пацієнтом. У нас є певна кількість фахівців, які можуть відповідати цій професії, бо вже протезують понад 10 років та пройшли досить багато різноманітних курсів. І зараз проходять курс спеціалізації, який ми створили у межах цього прискореного процесу кваліфікації фахівців разом з Харківським національним медичним університетом. І ось по завершенню ми матимемо перших 13 фахівців, які вже будуть вважатися протезистами-ортезистами відповідно до європейських вимог.

Чи достатньо цієї кількості протезистів-ортезистів?

Нам не потрібні тисячі протезистів. Поки вистачить до ста на всю країну

Техніків потрібно втричі більше. Це люди, які будуть безпосередньо за верстатами працювати, виконувати завдання протезиста-ортезиста. Ми зараз працюємо над тим, щоб створити освітній стандарт магістра протезування-ортезування. І це вже буде офіційна програма, яка відповідає тому, що є в Європі та США. Основною вимогою для того, щоб людина могла бути протезистом-ортезистом в Україні, буде проходження ось цієї магістратури. Навчання триватиме 2 роки. 

Антоніно, ви розвиваєте галузь протезування в Україні від початку російсько-української війни, з 2014. Є керівником проєкту та президентом організації Protez Hub. З чого все починалося? 

З однієї людини. Це був військовий, який втратив обидві кінцівки вище коліна, по стегно, і на той момент для нього єдиним виходом було їхати протезуватися за кордон. Таких технологій, які він хотів, тоді Україна ще не мала. Не було й фінансування. Коли я почула його історію, стало зрозуміло, що таких хлопців буде багато, бо війна тільки розпочиналась. І потрібно вже починати щось робити, аби підтримка таким людям була системною і щоб ми могли це робити в Україні. Бо протезування за кордоном коштуватиме вдвічі дорожче.

Йшлося на той час про 70-100 тисяч доларів на людину. І мені прийшла думка, що ми маємо це змінити. Першочергово я почала шукати тих, хто міг би навчати наших фахівців, вдосконалювати їхні навички і підвищувати знання в Україні. Так я познайомилася з американцем Джоном Батздорфом, який є президентом благодійної організації Prosthetika та одним з екзаменаторів сертифікаційної ради США, які підтверджують кваліфікації протезистів і ортезистів.

З Джоном Батздорфом, президентом благодійної організації Prosthetika

Він погодився допомогти і з того часу ми працюємо разом, аби все це далі розвивати.

Який протез на сьогодні є найфункціональнішим?

Це індивідуально. Залежить від діяльності людини. Тому спочатку фахівець запитує: «Що ви хочете робити цим протезом?» Комусь підходить електричне коліно, а хтось хоче простіший протез, тому що його можна мастити, бігати і стрибати з танків і не потрібно заряджати. Бо, наприклад, якщо хлопець повертається на передову на протезі з гідравлічним коліном, то йому не треба перейматися, що десь немає блоку живлення, щоб його підзарядити. А електричне коліно треба заряджати. Відповідно, його не можна мочити. Воно важче, тому що в нього складніший механізм. Це все треба враховувати.  

Чи очікували ви, що Росія наважиться на повномасштабне вторгнення? Де вас застала велика війна?

Звісно, не очікувала. Я була в Канаді. Перші пів року ми спали по дві години на добу. Все було, немов у тумані. Це був нескінченний потік роботи. Ми шукали все, що можна було дістати, і відправляли до України.

Вже у травні 2022 я поїхала до України. У мене були дві валізи, забиті тепловізорами й дронами

Як давно ви проживаєте у Канаді, чим займаєтеся, окрім волонтерства?

Моя перша вища освіта — викладач, магістр германської філології і літератури. Я навчалась у Чернівецькому національному університеті і одного разу поїхала подивитися на англомовну країну, до Канади. У мене ніколи не було думок кудись виїжджати. Але так сталося, що саме там я познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком. Спочатку приїжджала до нього, а згодом залишилася. Здобула другу вищу освіту економіста. Час від часу викладаю математику. Однак це буває рідко, бо багато часу забирає все, що пов’язане з Україною.

Антоніна Кумка: «З нашого досвіду, найкращі й найдосвідченіші протезисти працюють у невеликих, маловідомих закладах»

Інколи буває так, що два тижні живу у Канаді, а потім місяць в Україні. Деколи пів року у Канаді, потім знову декілька місяців в Україні. Все залежить від того, що і де відбувається та чи потрібна моя присутність. Багато чого я роблю дистанційно. У Канаді на мене чекає чоловік та двоє дітей. Старшому сину 16 років. Молодшому — 7. Вони вже звикли до моєї відсутності. Деколи важкувато, але що поробиш.

Розумію, що роблю потрібні для країни речі. І поки є така можливість, я допомагатиму

Якою б ви хотіли бачити Україну після війни?

Такою, якою вона, на жаль, не буде за нашого життя. Звісно, що ми все для того робимо, але у мене дедалі більше сумнівів, що це відбудеться скоро.

На жаль, деякі люди досі не розуміють, чому треба жити по совісті і не думати лише про те, як набити грошима власні кишені

Кожен на своєму місці повинен розуміти, для чого мають існувати якісні і добре сформовані державні інституції. І це усвідомлення має бути від Києва і до будь-якої сільської ради. Хочу, аби було більше відповідальності у людей за свої дії. І це має бути однаковим для всіх, незалежно від того, хто чий кум, брат чи сват. Лише за таких умов ми зможемо побудувати міцний фундамент. Поки його не збудуємо — все буде сипатися. Це буде бутафорія. Ми маємо це зробити. І головне, що нам це під силу. 

Фотографії з приватного архіву

No items found.
Р Е К Л А М А
Приєднуйтесь до розсилки
Thank you! Your submission has been received!
Oops! Something went wrong while submitting the form.

Ведуча, журналістка, авторка понад трьох тисяч матеріалів на різні теми, у тому числі низки резонансних журналістських розслідувань, які призвели до змін в місцевому самоврядуванні. Пише також про туризм, науку та здоров’я.  У журналістику потрапила випадково, понад 20 років тому. Вела авторські проєкти на телеканалі УТР, працювала кореспонденткою служби новин, понад 12 років на телеканалі ICTV. За час роботи відвідала понад 50 країн. Має відмінні навички сторітелінгу й аналізу даних. Працювала викладачкою на кафедрі міжнародної журналістики НАУ. Навчається в аспірантурі, за спеціальністю «Міжнародна журналістика»: працює над дисертацією про висвітлення роботи польських ЗМІ в умовах російсько-української війни.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

У своїх репортажах у книзі Том Мутч розповідає про найвідоміші битви російської війни проти України, як-от бій за Київ, облога Маріуполя. А ще — історії, які ще майже ніхто не чув — про оборону 1-ї танкової бригади в Чернігові та боротьбу цивільної партизанської армії в Сумах. Том був у Херсоні після підриву Каховської ГЕС, в Ізюмі, Бучі, Чернігові, Сумах, в містах «на нулі». Всі фото у книжці зроблені ним. Всі історії — результат спілкування з сотнями українців. 

Том заглиблюється у події, намагаючись відповісти на важливі питання: чи міг російський план захоплення Києва стати успішним? Чи припустилася Україна помилки, так довго тримаючи оборону Бахмута? І чи могла б Україна за більшої підтримки Заходу вже виграти цю війну? 

Книга «The Dogs of Mariupol» вийшла англійською мовою, і вже за кілька місяців вийде українською

«Ця війна — це, мабуть, найважливіша подія XXI століття»

— Моя книга має назву «The Dogs of Mariupol» («Собаки Маріуполя») — і це не випадково, — розповідає Sestry Том Мутч. — Десь за тиждень до вторгнення я був у Маріуполі. Навмисно туди поїхав. Світові медіа писали, що от-от має початися війна. І мені було цікаво, як сприймають це місцеві. Я говорив з людьми, питав «Чи готуєтеся ви до війни?». Вони казали: «Ні, бо нічого не буде». Я ходив до лікарень цікавився, чи готові вони в разі чого приймати поранених, чи мають вони необхідні ліки й матеріали. І там мені теж відповідали «Ні, і нічого не буде». Здавалося, люди не читають новин. Люди не готувалися до війни, не вірили в неї і не відчували, що вона наближається. Але були ті, хто відчував. Собаки! Вони цілодобово гавкали, ставали дедалі агресивнішими, наче показилися. Вони знали, що станеться щось страшне. І це страшне сталося. 

Взагалі я був в Україні кілька разів. Вперше у 2017 році як турист, а через два роки — вже по роботі — поїхав у Торецьк. Це був мій перший візит на Донбас, де я працював як журналіст. У 2022 я вирішив знову поїхати в Україну, щоб подивитись, як вона живе у такий напружений час. І коли почалося вторгнення, я перебував у Києві. 

Прокинувся зранку від звуків вибухів. Спочатку подумав, що це жарт, але коли взяв телефон і почитав новини, мене затрясло. Вікна мого житла виходили на Хрещатик. На ньому не було ні душі. Місто наче вимерло. Це виглядало, як постапокаліпсис. Тоді багато хто виїжджав з міста, тож центр був пустим. 

Київ 24.02.2022

З початком війни я поїхав до Львова. Збирав на кордоні з Польщею історії про тих, хто виїжджав. І там зрозумів, що не хочу покидати Україну. Вирішив залишитися. 

По-перше, як журналіст я прагнув розповідати світові про війну в Україні. Адже це, ймовірно, найважливіша подія XXI століття. Я не міг від такого відмовитися. Це не перша війна, яку я бачив. Був у Нагірному Карабасі, в Афганістані. Але це не те. Війна в Україні — справжня. 

По-друге, я не міг поїхати, бо відчував би себе зрадником. З моїх українських друзів хтось пішов на війну, хтось залишився працювати в Україні. Тож незабаром після Львова я повернувся до Києва. І досі там живу. 

Перші дні були найстрашнішими. Зараз я вже звик — часто навіть не чую сирен, не спускаюсь у сховище. Місто наче не змінилося, все працює. Але настрій у людей геть інший. Люди змінилися, це відчувається. Майже у кожного є той, хто служить, в окупації або загинув. У кожного є своя страшна історія. Люди втомлені й пригнічені. Але незламні. Українці — дуже сильна нація. 

Київ у 2025. Прапори на честь загиблих

«Найголовніше у моїй книжці — історії людей»

— Наприклад, до повномасштабного вторгнення я познайомився з жінкою, яка з початком війни пішла волонтерити. Через півтора роки ми знову побачились — в Бахмуті. Там вона зустріла хлопця — пілота дронів, вони заручилися. Згодом його вбили у Курську. Я описав її історію. 

Або про те, як я був у клініці для людей з ампутаціями у Львові. Мене вразив хлопець, якому відірвало на фронті обидві ноги. У нього немає майже половини тіла. При цьому він займався спортом: відтискався, підтягувався, качав прес. Щоразу, коли я не хочу йти до спортзали, згадую його. Як я можу скаржитися на відсутність мотивації чи взагалі на щось, якщо він не скаржиться?

Історій у мене багато. Я намагався говорити з моїми героями щонайменше двічі — на початку великої війни і за деякий час. Питаю у них, як змінилося їхнє життя, як їх змінила війна, як змінився їхній світогляд. А деяких, на жаль, вже немає серед живих. 

Траплялися моменти, коли я не знав, як далі продовжувати роботу над книжкою. Прокидався вранці і не розумів, що робити далі. А потім зустрічав нових людей, і вони надихали. Військові, цивільні, лікарі, працівники залізниці... 

У Маріуполі

Хотів би, щоб цю книжку прочитали люди, не дотичні до війни в Україні. Щоб вони дізналися реальну історію України й зрозуміли, як війна впливає на весь світ, на геополітику, на міжнародні стосунки — на все. Я хочу, щоб світ зрозумів, що ця війна — війна всього світу. Вона неодмінно вплине на кожного. 

Вже зараз бачу, що моя робота не даремна. Якось був у Вільнюсі у ортодонта. Він каже: «А я замовив вашу книжку. Слідкую за вами онлайн». 

А ще я думаю, що моя книга буде хорошим посібником для вивчення історії. Бо там правда. 

На питання «Чи вийде книжка українською?» Том відповів: «Неодмінно. І вже дуже скоро». 

Фотографії Тома Мутча

20
хв

«Перед війною у Маріуполі люди не відчували небезпеки. Але її відчували... собаки»

Ксенія Мінчук
евакуація поранених

Точка перша: нуль

Лиман, червень 2024 року

Сонце ще не зійшло, мене будить потужний вибух. Прогнила хата, в якій я сплю разом з мишами, що шукають їжу вночі, трясеться, скидаючи мені на голову пил зі стін, пошкоджених постійними вибухами. Ще до сходу сонця росіяни скидають на прифронтові міста «бомби-будильники». Вони знають, що в розвалених хатах живуть не тільки ті, хто вирішив не евакуюватися, але й солдати, які після кількох днів відпочинку вирушають звідси на фронт. Росіяни також знають, що скоро почнеться ротація військ, і по дірявих дорогах рушать автівки з військовими. Починається полювання.

Дорога на позиції в Серебрянському лісі веде через повністю зруйновані села й містечка. Що ближче до в'їзду на лісову дорогу, то більше за вікном видно зруйнованих будівель і спалених дерев. Дорога евакуації — єдина. Її потрібно проїхати швидко, без зупинок і вагань. Проїхати непомітно, хоча в небі літають десятки дронів. Ми відчиняємо всі вікна, щоб чути звуки війни, які тут дуже близько. Волосся під шоломом починає танцювати, в ніздрі потрапляє улюблений лісовий запах — вологого моху й хвойних дерев. Тільки-но машина доїжджає до місця, ми швидко ховаємося в яму в землі. Буквально. Бліндаж, тобто наше сховище, — це кількаметровий тунель, викопаний у лісовому піску, темний і вологий, перероблений на імпровізоване житло. У маленькій кімнатці стоять дерев'яні ліжка, на стіні висить польський прапор. Саме тут ми проведемо найближчі 48 годин.

— Ласкаво просимо до найсхіднішого посольства Польщі! — сміється Даміан і показує мені моє ліжко

Даміан Дуда вперше приїхав до України в 2014 році. У Маріуполі він познайомився з місцевою польською громадою, яку вирішив підтримати в умовах російської агресії. Випадково потрапив у середовище, пов'язане з батальйоном «Азов». Він швидко зрозумів, що існує гостра потреба в медиках і медичному обладнанні, тому під час наступної поїздки у 2015 році разом з командою рятувальників провів перші тренінги з надання допомоги на полі бою. Свій досвід він став використовувати на Донбасі, вже в зоні бойових дій.

— З того часу я беру участь у діяльності тут, — каже він. — Від моменту вторгнення не було такого періоду, щоб мої бойові медики з фонду «W międzyczasie» не допомагали тут українській армії рятувати поранених.

Польський бойовий медик Даміан Дуда, голова групи W międzyczasie
Тут, у лісі, ситуація настільки складна, що до поранених на передовій можуть виїжджати лише важкі броньовані машини — медиків туди не пускають. Це неписане правило. Якщо медик може загинути під час роботи, то краще, щоб він туди не їхав. Він один може врятувати сотні життів, але якщо загине, рятуючи одне, то нікому вже не допоможе. Такий сумний воєнний розрахунок

Медики чекають на поранених відразу за лінією фронту, в імпровізованому медпункті, звідки під обстрілом доставляють їх у безпечніше місце. Тому в кожній групі на нульовій лінії має бути військовий, який виконує функції бойового медика, знає основи бойової медицини й зможе забезпечити свою групу. Однак, не завжди все йде так, як має йти. 

Цього дня на «болотах», одному з найскладніших для евакуації ділянок фронту, бракує медиків для забезпечення штурму. У таких місцях найбільший досвід має Даміан, тому він без вагань погоджується взяти участь. Ми беремося готувати їжу, яку він візьме із собою — продукти мають бути легкими й не займати багато місця. Енергетичні батончики, енергетичний напій, електроліти у порошку для розчинення у воді… Все має поміститися у маленькій сумці, прикріплений до пояса. А виїзд на «болота» вже за годину.

Потужний позашляховик під'їжджає до краю зеленого лісу — далі від цієї зелені не залишиться й сліду, лише голі пеньки, що стирчать із землі, нагадуючи місячний ландшафт. Звідси треба пройти пішки близько п'ятисот метрів уздовж лінії окопів. За звичайних умов таку відстань можна пройти за шість хвилин. Однак, тут щохвилини чути свист, тому доводиться застрибувати в сховище й сидіти там, поки снаряд не вибухне, розриваючи розпеченими осколками пеньки. Над головою Даміана літають десятки дронів FPV — невідомо, які з них українські, а які російські. Ніхто не намагається їх збити, щоб не видати свою позицію. Складається враження, ніби військовим тут вже все одно. Повітря стає дедалі вологішим, форма промокає від поту. За координатами, за хвилину вони повинні опинитися на бойовій позиції й сховатися в окопі…

Або чимось, що мало б бути окопом. Побачивши це місце, Даміан розуміє, чому українці назвали його «болотами». Дуже важко викопати сховище, коли під лопатою відразу з'являється вода. Тому неглибоку й мокру яму в землі обкладають мішками з піском, що дає ілюзорне відчуття безпеки. Перша лінія фронту проходить через болото, над яким витає жахливий сморід: тут всюди валяються трупи, сміття, подекуди викопані імпровізовані вигрібні ями. У таку температуру це нестерпно, ніби сморід прилипає до шкіри. 

Даміан і група сідають на землю, притуляючись до мішків з піском. По радіо чути перервані повідомлення від тих наших, хто щойно досяг краю українських позицій. За мить вони спробують просунутися далі, щоб зайняти позиції, де в багнюці сидять росіяни. Якщо хтось буде поранений, Даміан почує по радіо слово: «триста». Тоді він побіжить з медичним рюкзаком прямо під обстріл, щоб зупинити кровотечу й винести бійця назад туди, де ліс ще нагадує ліс.

Точка друга: евакуація

Сіверськ, серпень 2024 року

Спека ллється з неба, наближається полудень. Ми сидимо на ґанку старої хати, в якій знаходиться стабілізаційний пункт. Марта з Хуаном дивляться на телефоні розмову з пораненим військовим, який просидів з відірваною рукою в підвалі кілька днів, перш ніж йому вдалося звідти вибратися. Поруч лежав його мертвий побратим. Коли почався обстріл, він був впевнений, що не вийде звідти живим. Коли зрештою вибрався і власними силами дістався до пункту евакуації, від високої температури й вологи рука вже почала гнити. Медики на пункті не могли повірити, як він вижив.

Перша допомога і стабілізація поранених

Стабілізаційні пункти — це місця, розташовані максимально близько до місць бойових дій, сюди доставляють поранених бійців з передової. Тут їм надають допомогу, а якщо воїн перебуває в настільки важкому стані, що транспортування до безпечної зони загрожує його життю, медики проводять стабілізаційні процедури на місці. Ми знаходимося поблизу артилерійської позиції, приблизно за шість кілометрів від російських позицій. Час від часу через гуркіт вибухів я мимоволі підскакую. Раптом рація, що лежить на пластиковому столі, починає шуміти. За мить лунає повідомлення:

— У нас триста, у нас триста! — чути чийсь схвильований голос.

— Скільки?! — запитує наш медик, який щойно поставив переді мною чашку гарячого чаю. Бо робота медика полягає також в очікуванні. Іноді, перш ніж привезуть пораненого, ти вип’єш три чашки чаю. А іноді ледь поставиш чашку на стіл, як уже треба їхати.

— Один! Ні, два!

Радіо ще деякий час шумить, а потім настає могильна тиша. Ми знаємо, що поранені йдуть пішки, бо це місце настільки небезпечне, що ніхто не може за ними приїхати. Вони йдуть до пункту евакуації в будівлі, в якій ще кілька днів тому були росіяни. Відсутність зв'язку викликає у нас почуття безпорадності. Минула вже друга година, а ми все чекаємо. Ми не можемо поїхати за ними, бо навіть не знаємо, де вони. Ми можемо тільки чекати. Раптом у небі лунає характерний звук. 

— У підвал! Літак! — кричить один з медиків.

Майже наосліп я біжу через двір і падаю в отвір у землі. Біжучи сходами вниз, чую потужний вибух. Бомба розривається за кілька десятків метрів від нас. Потім настає тиша — а далі знову шумить радіо:

— У нас три рази триста! 

У нас є п'ятнадцять хвилин, щоб прийняти поранених. Марта відкриває медичний рюкзак, ми розкладаємо ноші. Не знаємо, в якому вони стані. Вислуховуємо звук машини, яка за мить має з'явитися на польовій дорозі. Мені дають вказівку триматися ближче до стін будівлі й не рухатися занадто багато, бо за нами можуть спостерігати з дрона. Нарешті до моїх вух долинає звук двигуна. Я чую, як важко автівка піднімається вгору, намагаючись їхати з максимальною швидкістю, адже кожна секунда має значення. Нарешті перед воротами гальмує зелений пікап. Спереду вискакують двоє військових: 

— Ми ледь втекли від дрона.

У кузові троє чоловіків. Через вибоїни на дорозі вони лежать скорчені, їхні ноги заплуталися, але на обличчях — полегшення: вони виїхали з пекла. Медики по черзі витягують їх з машини й швидко переносять під стіни, під захист дерев. Ножицями розрізають форми, знімають взуття, накладають пов'язки й бинти. Перевіряють найважливіші місця, як-от сідниці, підошви ніг або пахви. Чи немає іншої кровотечі, крім тих ран, які видно. Схоже, що жоден з них на даний момент не потребує складної допомоги. Вони стабільні.

Тепер їх потрібно якомога швидше вивезти звідси й доставити до лікарні, яка знаходиться приблизно за годину їзди. Дорога веде через поля й по дірявому асфальту, а медики повинні зробити все, щоб протягом цієї години стан пацієнтів не погіршився. Під час їзди їхні можливості значно обмежені, до того ж за ними можуть спостерігати ворожі дрони. Якщо той, хто стежив за машиною з їхніми пацієнтами, долетів так далеко, то він десь чатує. Батареї йому не вистачить надовго, але ж він прилетів на місію без повернення…

Даміан Дуда і Міхаель Шумахер з фонду W miedzeczasie

Точка третя: прифронтовий шпиталь

Прифронтове місто

Женемо через місто, в якому люди ходять вулицями із сітками, повними покупок. Вони йдуть собі, навіть не здогадуючись, що в деяких військових машинах, які проїжджають повз них, прямо зараз точиться боротьба за чиєсь життя. Швидкі допомоги, що їдуть з фронту, нічим не відрізняються від інших військових машини, а їх у кожному прифронтовому місті — Слов'янську, Краматорську, Запоріжжі чи Сумах — повно. Вже давно їх ніхто не позначає, бо позначені хрестом машини медиків стають ціллю росіян. Вони, як мішені для стрільби, бо вбитий медик — це трофей. Що більше вбитих медиків, тим менше врятованих життів на лінії фронту. Обидві сторони це добре знають.

Українці налагодили систему медичної евакуації, якої немає ніде в світі. Завдяки девізу «Ми ніколи не залишаємо своїх» вони зуміли створити справжній ланцюг життя, в якому транспортування поранених відбувається між визначеними пунктами

Очевидно, що евакуація поранених є настільки складним завданням, що часто йде не за планом. Однак, українці намагаються, щоб вона відбувалася в установлених часових межах. Знайомий бойовий медик, який до початку повномасштабної війни був травматологом, зазначив, що величезна кількість військових навчилася надавати собі першу допомогу настільки добре, що коли він приймає їх у пункті евакуації, то не думає про порятунок життя. А думає, наприклад, про те, як зберегти повну справність ноги, яка кровоточить.

Прифронтовий госпіталь добре замаскований. Зовні немає жодних слідів медичного обладнання, на під'їзді не стоїть жодної швидкої. Лише коли під'їжджаємо до дверей, зсередини вибігають лікарі. Вони допомагають перенести поранених всередину, просять підписати пакети з їхніми особистими речами. На цьому історія закінчується. Якщо поранені не є добрими знайомими, медики зазвичай не знають, що з ними відбувається далі. Чи вижили вони зрештою? У якому стані? На останньому етапі ланцюга життя залишаються пацієнт і досвідчений медперсонал в одному з прифронтових шпиталів. І родина пораненого військового, яка може ще не знати, що сталась трагедія.

‍Фотографії Альдони Гартвінської, Sestry

20
хв

Життя і смерть на нулі. Репортаж про те, як працює медична евакуація поранених

Альдона Гартвіньська

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

Як змінилися настрої поляків щодо підтримки України? Опитування

Ексклюзив
20
хв

Ольга Муха: «Хочеш нашкодити ворогу на окупованій території — доведеться стати “невидимим”»

Ексклюзив
20
хв

Прощання з берегинею

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress