Ексклюзив
20
хв

«Якщо ми хочемо мати мир на планеті, треба карати авторитарних лідерів, які розв'язують агресивні війни», — Олександра Матвійчук

«Україна вже великою мірою позбулася ілюзії, що хтось прийде нас захищати. Вона захищає нині не тільки себе. Україна виконує місію НАТО, але з набагато меншим оборонним бюджетом», — українська правозахисниця

Наталія Жуковська

Українська правозахисниця Олександра Матвійчук. Фото: Центр громадянських свобод

No items found.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

Олександра Матвійчук — правозахисниця, голова організації «Центр громадянських свобод», яка у 2022 році отримала Нобелівську премію миру. «Центр громадянських свобод» був першою у світі правозахисною організацією, яка в 2014-му відправила своїх працівників для документування воєнних злочинів у Криму, а також у Донецькій та Луганській областях. Від моменту повномасштабного вторгнення Росії один із основних проєктів правозахисної організації — «Трибунал для Путіна», в рамках якого вже задокументовано   тисячі епізодів злочинів російських військових. Коли запрацює спецтрибунал для військових злочинців, скільки українських дітей депортовані до Росії, яка ситуація із цивільними бранцями, про глобальні виклики та міжнародну систему безпеки — про це і не тільки Олександра Матвійчук розповіла виданню Sestry.

Наталія Жуковська: Більше 2400 українських дітей від 6 до 17 років незаконно вивезені до Білорусі від початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну. Про це йдеться у дослідженні Єльського університету, оприлюдненого у листопаді 2023 року. Ми загалом було депортовано з України до Росії українських дітей? 

Олександра Матвійчук: Ми не знаємо загальну кількість дітей, які були незаконно вивезені на територію Росії. Україна ідентифікувала понад 19 тисяч. Російська сторона говорить про 700 тисяч. Тут справа в тому, що мова йде про різні категорії дітей. Перша — це діти, депортовані з батьками, і їхня доля залежить від того, чи знайдуть дорослі сили й енергію якнайшвидше залишити Російську Федерацію. Інша категорія — діти з державних установ, наприклад. притулків. Їхню долю відстежити взагалі дуже складно. Якщо до першої групи правозахисники і незалежні волонтери мають доступ, то до дітей із другої групи органи державної влади Росії нікого не пускають. Третя група — це діти, яких батьки дозволили вивезти у так звані оздоровчі табори. Тоді, як довкола йшли бойові дії, вони сподівалися, що малеча зможе пересидіти у безпеці та спокої у різноманітних санаторіях на території РФ та Білорусі. Утім, коли території, де вони живуть, повернулися під контроль України, ці батьки стикнулися з проблемою, що Росія  не віддає назад дітей. Є ще й четверта група — ті, батьки яких були вбиті під час російської збройної агресії або заарештовані. Росіяни готують таких дітей на усиновлення, незалежно від того, що у них є живі батьки, які знаходяться у російських тюрмах.

НЖ: Які є механізми повернення цих дітей до  України?

ОМ: Немає нічого, що можна було б назвати «механізмом повернення». Коли ми говоримо про механізм, йдеться про якусь передбачуваність та  повторюваність. Наразі цього всього немає. Ми маємо справу зі стороною, яка показово ігнорує правові норми і взагалі, я би сказала, давно вийшла за межі того, що ми називаємо людяністю. Україна повернула близько чотирьох сотень дітей з цих 19 тисяч. Це лише верхівка айсбергу. 

НЖ: За даними Дмитра Лубінця, омбудсмана України, Росія викрала майже 25 тисяч цивільних — це лише ті, про яких є бодай якась інформація. Скільки насправді українців можуть перебувати у російському полоні?

ОМ:  Ми не знаємо точної кількості. Є дані органів державної влади України. У нас в базі ініціативи «Трибунал для Путіна» зібрана інформація про понад  чотири тисячі цивільних, які незаконно утримуються Росією. І ми розуміємо, що це, знову ж таки, далеко не остаточна цифра.

Правозахисниця Олександра Матвійчук і релігієзнавець Ігор Козловський. Фото: Центр громадянських свобод

НЖ: Від початку великої війни з полону звільнили майже 2,6 тисяч українців, переважно військових. Цивільних, яких вдалось вирвати з російського полону, півтори сотні. Чому Росія не хоче обмінювати невійськових?    

ОМ: Росія використовує воєнні злочини як метод ведення цієї війни. Коли вона окуповує території, вона фізично знищує активну меншість. Тим самим це допомагає тримати у покорі пасивну більшість і зберігати контроль над захопленим регіоном. Це також спосіб, як проводити торги за цих людей. Ми ще до повномасштабного вторгнення бачили, як Росія використовує цивільних для тиску на Україну і вимагає проведення обмінів на певні політичні поступки. Згадайте, як ще до повномасштабного вторгнення були торги навколо подачі води в Крим, амністії воєнним злочинцям, внесення змін до Конституції тощо. Тобто законне захоплення і утримання цивільних — це така технологія Російської Федерації, яку вона використовувала і в Чечні, і в Грузії, і в інших країнах світу, не тільки в Україні.

НЖ: Спеціальний доповідач ООН Еліс Джилл Едвардс заявила, що у російському полоні до цивільних застосовують тортури: їх допитують із застосуванням електричного струму, б’ють, імітують страти, ґвалтують. Де саме утримуються цивільні бранці? Які масштаби катувань?  

ОМ: Звичайно, нам відомо про тортури. Це те, що ми спостерігали з 14-го року. Це надзвичайно жорстокі знущання над людьми, які повністю у твоїй владі, — як сексуального характеру так і психологічного та фізичного. Люди виходять скалічені, такими, що не можуть тривалий час відновитися і стати повноправними членами суспільства. І це така доволі жорстока, але   прагматична політика, як зламати спротив, і швидше окупувати країну.

НЖ: Покарання для Путіна та Лукашенка: що треба робити, аби спеціальний трибунал запрацював найближчим часом?

ОМ: Треба створити цей спеціальний трибунал. А для цього політичні лідери мають проявити мужність і історичну відповідальність. Бо якщо ми хочемо мати мир на планеті, то треба карати авторитарних лідерів, які розв'язують агресивні війни. У нас за всю новітню історію людства був лише один прецедент — це Нюрнберзький трибунал. Всі решта — то трибунали за злочини проти людяності, воєнні злочини за геноцид, але не за злочини агресії, тобто не за конкретно лідерські рішення розпочати, ініціювати і спланувати агресивну війну. Зараз така можливість є. Потрібна сміливість, історична відповідальність політичних лідерів, щоби цей трибунал створити. Немає жодних проблем із правом. Право, навпаки, зобов'язує розслідувати цей вид злочину.

НЖ: А чому політичним лідерам не вистачає цієї сміливості? Що їх стримує? 

ОМ: Розумієте, ми говоримо про російський режим, який ще не впав. Той же  Нюрнберзький трибунал — це був суд переможців. Спочатку нацистську Німеччину розгромили, а потім нацистські воєнні злочинці опинилися на лаві підсудних. А тут треба проявити сміливість і застосувати право стосовно воєнних злочинців, режим яких ще тримається. Ну, і ми бачимо, що не всі політичні лідери мають цю сміливість.

Олександра Матвійчук хотіла б жити в такій Україні, де робота Центру громадянських свобод, принаймні у нинішньому форматі, була просто непотрібною. Фото: Right Livelihood

НЖ: А чи вірите, що справедливе правосуддя для злочинців таки настане?

ОМ: Вірити мало. Треба докладати зусиль. І я рада відзначити, що і наша команда, і багато інших працюють над тим, щоб справедливість була здійсненна, навіть якщо відтягнута у часі. Озираючись на уроки історії, я бачу, що авторитарні режими падають, а їхні лідери, які вважали себе недоторканими, опиняються перед судом. І я переконана — так буде і цього разу. 

НЖ: Ви не раз говорили про те, що відновлювати Україну потрібно вже зараз, не чекаючи закінчення війни. І, зокрема, використовувати  для цього державні активи РФ, які зараз заморожені на Заході. Чи є на сьогодні відповідні механізми, як то зробити?

ОМ: Ні, таких механізмів немає, тривають дискусії. І тут, знову ж таки, це питання більше політичної волі. Тому що як юрист можу вас запевнити, що знайти правові механізми, як провести це так, щоби все було у відповідності до верховенства права, реально. Ще торік Єврокомісія зареєструвала відповідний проєкт рішення. Але процес поки не рухається, бо, зрозуміло, що цей прецедент матиме  негативні наслідки. Політичні еліти Заходу побоюються відтоку грошей.  Бо не лише Росія розміщує свої кошти в євро. Це одна з  причин. Звісно, що не основна, але така, яка стримує винайдення правового вирішення цієї ситуації. Але я більш ніж переконана, що це має статися. Росія має платити. 

НЖ: А чому, на вашу думку, відновлення України слід починати вже зараз, адже війна ще триває.

ОМ: Тому що ми не знаємо, скільки будуть тривати воєнні дії. Росія розраховує на війну у довгу. 40% бюджету наступного року вона заклала на військові видатки. Це тільки відкрита частина бюджету. І в такій  ситуації, зрозуміло, Путін розраховує, що Україна зламається перша, бо потенціали країн не співмірні. До того ж Росія знайшла спосіб, як обходити санкції. Вона має можливість фінансувати свою економіку. Натомість економіка України, зруйнована російською агресією, зараз залежить від фінансової допомоги, яка заблокована симпатиками Путіна в Європі — маю на увазі прем'єр-міністра Угорщини Віктора Орбана. Відновлення треба починати зараз, там, де це можливо, і готуватися виживати, створювати робочі місця і розвивати економіку в умовах, які у нас є.

НЖ: Олександро, представники вашої правозахисної організації не раз говорили про необхідність реформувати ООН. Що на вашу думку має змінитися в роботі цієї організації?

ОМ: Тут є дві речі. Перше — це проблеми з архітектурою, але працівники ООН не мають на це жодного впливу. Вся система ООН  була створена після Другої світової війни країнами-переможцями. Вони заклали для себе не виправдані преференції. Я маю на увазі Раду безпеки, яка вважається найголовнішим органом. Там є п'ять країн, які мають право вето на найважливіші рішення. І серед них — Росія. Тобто сама архітектура потребує докорінного реформування. Друга проблема залежить якраз від працівників ООН. За ці десятиліття у різних структурах ООН було напрацьовано величезну кількість внутрішніх документів — і їхнє виконання стало важливішим за ту місію, заради якого ці структури створювалися. Наприклад, протоколи безпеки, якісь там правила підзвітності. Це все, напевно, гарно працює у мирний час, але абсолютно не працює під час кризи. 

НЖ: Більше року тому ви отримали Нобелівську премію миру. Як цей статус допомагає вам в адвокації України, чи дає це змогу ефективніше доносити важливі меседжі про допомогу Україні і чи стали більше дослухатися до вас  західні партнери?

ОМ: Насправді, ми не змінилися. Однак, оцей ореол Нобелівської премії  відкриває перед нами ті двері, які раніше були закриті. Нобелівська премія миру підсвітила голос правозахисників та правозахисниць з нашого регіону, бо раніше до нас не дослухалися. Вважалося, що права людини — це щось таке несуттєве, неважливе, а от важливими є економічні інтереси, безпека, геополітичні розрахунки. Але права людини — це та ж сама безпека. Дотримання прав людини — це запорука миру в усьому нашому світі. Вони нерозривно пов'язані. Якщо не враховують права людини при ухваленні політичних рішень, а спираються тільки на економічні якісь вигоди, то навіть якщо сторони отримують зиск в найближчій перспективі, на них чекає катастрофа у довгостроковій. І все це, на жаль, стало більш очевидним після початку повномасштабного вторгнення. Знадобилася така криза, щоби країни   навіть розвиненої демократії почали переглядати свою зовнішню політику.   Закон людської природи простий — непокаране зло зростає. І якщо злочинці   безкарно вчиняють злочини, то і їхня інтенсивність наростає, вони починають вважати, що можуть робити все, що вони захочуть.

У 2022 році Нобелівську премію миру було присуджено українському «Центру громадянських свобод», білоруському правозахиснику Алесю Біляцькому та російському центру «Меморіал». Фото: Nobel Prize

НЖ: Які пріоритетні завдання ставите перед собою на найближчий час?

ОМ: У нас є декілька завдань як в організації. Перше — створити нові міжнародні механізми притягнення до відповідальності. Для того, щоб оці 59 тисяч задокументованих нами з партнерами епізодів воєнних злочинів не лишилися просто у наших національних архівах. Інше завдання — допомогти демократичній трансформації країни у сфері верховенства права. Для цього Україна має виконати велику кількість завдань. Це не просто зробити у мирний час і надзвичайно складно під час повномасштабного вторгнення. Третє наше завдання — ми розуміємо, що ось ця пожежа, як можна метафорично назвати російську агресію проти України, є свідченням того, що світова проводка не працює і всюди, де може іскритися, іскрить. Ми це бачимо по війні на Близькому Сході, у рішенню Венесуели окупувати частину незалежної території сусідньої країни. Тобто все більше і більше авторитарних лідерів надихаються прикладом Росії, бо розуміють, що ось ця ООНівська система миру та безпеки не працює. І якщо ми спільними зусиллями не реформуємо цю організацію, то не тільки люди в Сирії,  М'янмі, Судані, Нікарагуа чи Афганістані будуть від цього потерпати, але й люди в розвинених демократіях раптом опиняться у світі, який стане небезпечний для всіх без винятку.

НЖ: Чи може світ нині покладатися на міжнародну систему безпеки та права? Чи дієва вона?

ОМ: Вона не дієва перед масштабними загрозами. Уявімо собі, що ми не змогли стримати в Україні ворога, і російська армія пішла далі. Приміром, РФ нападає на Польщу. Поляки  будуть до  ООН звертатися  чи  візьмуть у руки зброю? Тут ще питання, наскільки країни НАТО почнуть захищати Польщу і виконувати зобов'язання. Тому що всі ці роки, окрім Сполучених Штатів Америки, країни Альянсу не дуже вкладалися у розвиток свого оборонного потенціалу. Власне, тому, ми  чітко розуміємо, що Україна вже великою мірою позбулася ілюзії, що хтось прийде нас захищати. Утім, вона захищає нині не тільки себе. Україна  виконує місію НАТО, але з набагато меншим оборонним бюджетом. І будь-які спроби заморозити або вдарити додатково по Україні, яка бореться з російською агресією, можуть призвести до невтішних наслідків. Наприклад, те саме блокування  кордонів польськими перевізниками — воно збільшує шанси цих самих блокувальників опинитися в окопах і зустрічати російських солдатів вже самотужки у себе вдома.

НЖ: Журнал TIME опублікував список найвпливовіших людей світу 2023 року. У ньому перша леді Олена Зеленська і ви. Що значить для вас таке визнання?

ОМ: Це означає, що місія, яку я і моя команда представляємо, уособлює запит мільйонів людей по всьому світу. А що може бути потужнішим за запит мільйонів?

НЖ: Наприкінці жовтня ви виступали на одній з найвідоміших конференцій у світі — TEDWomen. У своїй промові ви сказали: «Якщо Росія досягне своєї мети, і цей сценарій здійсниться, ми опинимося у світі, який буде небезпечним для всіх без винятку». Як на це відреагували присутні? Що ви насамперед намагалися донести у своєму виступі?

ОМ: Присутні реагували дуже щиро. На записі можливо не видно, але промову кілька разів перебивали аплодисментами. Та публіка, яка там була, думаюча аудиторія, вона розуміє загрозу. Я, власне, трішки не договорила у промові. Я казала, що ми опинимося у світі,  який буде небезпечним для всіх без винятку. Я боюся, що ми вже в цьому світі опинилися. Єдине, що не знаю, як історики майбутнього назвуть цей період турбулентності, коли оця вся світова система миру, безпеки конає на наших очах.

Виступ Олександри Матвійчук на конференції TEDWomen. Фото: Центр громадянських свобод

НЖ: Яким ви бачите майбутнє України?

ОМ: Є кілька видів майбутнього. Є майбутнє бажане — це  те, яке собі люди уявляють, лежачи на дивані. І тому воно ніколи не настає. Коли ти лежиш на дивані, про щось мрієш, не докладаючи до цього жодних зусиль, то нічого просто не відбувається. Другий вид майбутнього — прогностичне. Це те, яке будується на якійсь аналітиці, але ми вже бачили, наскільки воно не справджується. Згадайте, коли почалося повномасштабне вторгнення, не тільки Путін, але й західні аналітики вважали, що в України є лише 3-4 дні, а далі російські війська будуть у Києві. Україна впаде, і в нас немає вже потенціалу. Отак вони оцінювали протистояння такій могутній силі, як Росія. Але є ще третій вид майбутнього — проектоване. Тобто те, яке ми створюємо подіями зараз. І я прихильниця цього виду, тому що я не можу передбачити майбутнє. Я не політичний оглядач, аналітик чи футуролог. Я людина, яка бореться за те майбутнє, яке хоче мати для себе і для своїх рідних.  

НЖ: А яку країну ви б хотіли бачити? 

ОМ: Я хотіла б жити в такій Україні, де робота Центру громадянських свобод, принаймні у нинішньому форматі, була просто непотрібною.

No items found.
Р Е К Л А М А
Приєднуйтесь до розсилки
Thank you! Your submission has been received!
Oops! Something went wrong while submitting the form.

Ведуча, журналістка, авторка понад трьох тисяч матеріалів на різні теми, у тому числі низки резонансних журналістських розслідувань, які призвели до змін в місцевому самоврядуванні. Пише також про туризм, науку та здоров’я.  У журналістику потрапила випадково, понад 20 років тому. Вела авторські проєкти на телеканалі УТР, працювала кореспонденткою служби новин, понад 12 років на телеканалі ICTV. За час роботи відвідала понад 50 країн. Має відмінні навички сторітелінгу й аналізу даних. Працювала викладачкою на кафедрі міжнародної журналістики НАУ. Навчається в аспірантурі, за спеціальністю «Міжнародна журналістика»: працює над дисертацією про висвітлення роботи польських ЗМІ в умовах російсько-української війни.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

Сполучені Штати не хочуть розпуску НАТО, але виходять з того, що це має бути союз, де кожен з партнерів несе свою ношу, заявив держсекретар США Марко Рубіо. З поверненням Дональда Трампа в Білий дім розбіжності між партнерами по обидва боки Атлантики лише поглиблюються. Черговий клин в трансатлантичну єдність, аж до ймовірного скасування червневого саміту НАТО, може вбити «мирна» угода Трампа. З документом ознайомились журналісти Reuters. З-поміж іншого там йдеться, що США визнають де-юре Крим частиною Росії і де-факто контроль РФ над окупованими частинами Луганської, Донецької, Запорізької та Херсонської областей. Окремим рядком Україні пропонується відмовитись від прагнень до вступу в НАТО.

Для європейців визнання анексії українського півострову є неприйнятним. «Крим і прагнення України до членства в НАТО — червоні лінії. Ми не можемо від них відмовитися», — цитує європейського високопосадовця Financial Times. Україна та ЄС передали американцям своє бачення мирного треку, яке за даними Reuters, принципово відрізняється від американських пропозицій. Нині, за оцінками європейських політиків та експертів, перед ЄС стоїть непросте завдання: наново згуртувати Європу заради її ж власної безпеки і запустити масштабне власне військове виробництво. Чи готові до цього всі європейські країни та чи є альтернатива НАТО?  Хто може стати союзником Європи в новій безпековій архітектур і яку роль в ній відіграватиме Україна? Чи може Трамп насправді залишити європейських союзників та чи реальні погрози Москви протестувати міцність Альянсу?     

НАТО і пріоритети Трампа

Політика США у взаємодії з Європою в питаннях безпеки може коливатися між двох сценаріїв, вважає науковий аналітик Інституту безпекових досліджень Європейського Союзу Джузеппе Спатафора (Giuseppe Spatafora). Перший можна умовно визначити як «око за око». Його суть полягає в тому, що США не планують остаточний вихід з Європи, але використовують його як інструмент для тиску, змушуючи союзників збільшити витрати на оборону — з особливим пріоритетом на закупівлі американської зброї. Слухняних союзників — підтримують, інших — карають. Це згодом призведе до повної двосторонньої структури оборонних відносин, каже Джузеппе Спатафора. Другий сценарій аналітик називає «Прощавай, Європо»: 

— У цьому варіанті США стратегічно відходять від Європи, зосереджуючись на інших регіонах. Військові сили та інфраструктура переміщуються на захист американської території або в Індо-Тихоокеанський регіон. США намагаються якнайшвидше вийти з регіональних конфліктів, зокрема війни в Україні, залишаючи її Європі. Пентагон переглядає закупівлі, орієнтуючись на морську війну в Тихому океані. Продаж зброї переорієнтовується на азійських союзників.

Такий вихід може тривати роками, хоча його можуть прискорити зовнішні кризи або бажання Трампа швидко здобути політичні очки

США вже переносять свій акцент на схід, про що Трамп говорить абсолютно відверто, зауважує міністр закордонних справ України (2007-2009 рр.) Володимир Огризко. Оскільки азійський напрям для нього є принципово важливішим, ніж європейський, то й діє він відповідно: 

— Якщо мені Європа не цікава, то чого я буду тримати в Європі: а) війська і витрачати на це колосальні кошти; б) прикривати Європу, якщо вона не платить за свою безпеку; в) до того ж я вважаю, що європейці вже давно експлуатують Америку. З його точки зору крен на схід абсолютно логічний.

Однак найбільші ризики і для України, і для Європи в цілому, за словами Володимира Огризка, пов’язані з тим, що Трамп не бачить в Росії загрозу:

— Росія для нього є теоретично можливим союзником у боротьбі з тим самим Китаєм. Це глупство найвищого ґатунку, але тут ми не можемо влізти в його голову і сказати, що воно інакше. Тому очевидно, що в якійсь перспективі треба очікувати відходу США від Європи.

Чи означатиме це, що Трамп вийде з НАТО? Думаю — ні. Бо це, так чи інакше, це дуже важливий інструмент, аби щонайменше координувати якусь діяльність і не псувати відносини остаточно
Повітряно-космічні сили Франції підвищують готовність на авіабазі BA116 у регіоні Гранд-Ест. Фото: Christine Biau/SIPA/SIPA/East News

Не треба плутати те, що адміністрація Трампа говорить, з тим, що адміністрація Трампа насправді робить, адже часто є заяви, претензії, ультиматуми, які не перетворюються в реальність. І почасти це пов'язано з нестабільністю, притаманною високо персоналізованому режиму, який складається в деяких випадках з досить некомпетентних людей, наголошує старший консультант британського аналітичного центру Chatham House Кір Джайлз (Keir Giles). 

Він наводить приклад Канади, коли на кілька тижнів Трамп забув про цю тему, але днями повернувся до своїх претензій з новою силою. Відтак поки що всі американські посадовці залишаються на своїх місцях в структурах НАТО і американські військові також перебувають в Європі, але що станеться, коли адміністрація Трампа згадає про них, передбачити неможливо, як, власне, і решту дій Трампа, наголошує Кір Джайлз:

— Та ключове питання, чи вийдуть Сполучені Штати з НАТО, насправді не має значення, тому що жодній країні не потрібно виходити з Альянсу, щоб ця організація припинила своє існування. Якщо вони, наприклад, заблокують співпрацю за 5 статтею, то це може завдати значно більшої шкоди, ніж прямий вихід з Альянсу.

Безпекові загрози чи гра на публіку

Секретар Радбезу Росії Сергій Шойгу 24 квітня в інтерв’ю російським журналістам заявив про готовність застосувати ядерну зброю. Мовляв, Росія уважно стежить за військовими приготуваннями європейських країн. Він також нагадав про зміни, внесені торік до російської ядерної доктрини, які дозволяють застосувати ядерну зброю у випадку будь-якої агресії проти Росії або Білорусі.

Раніше, 15 квітня директор російської служби зовнішньої розвідки Сергій Наришкін звинуватив НАТО в нарощуванні військової активності біля кордонів Росії. Заразом звинуватив Польщу та країни Балтії в особливій агресивності і сказав, що вони будуть першими, хто постраждає в разі конфлікту Росії з НАТО.

Президент Польщі Анджей Дуда назвав погрози Наришкіна класичною дезінформацією, мовляв, все, що робить НАТО — це виключно відповідь на російську агресію.

А міністр закордонних справ Польщі Радослав Сікорський під час виступу в сеймі 23 квітня заявив, що Росія розуміє лише мир через силу і порадив Москві краще управляти власною територією: «Замість того, щоб фантазувати, як знову завоювати Варшаву, потурбуйтеся про те, чи зможете ви втримати Хайшенвай» (так китайською називається Владивосток. — Авт.).

Сікорський під час виступу у Сеймі. Варшава, 23 квітня 2025 року. Фото: ANDRZEJ IWANCZUK/REPORTER

Заяви російських посадовців — типова російська політика шантажу, каже міністр закордонних справ України (2007-2009 рр.) Володимир Огризко, яка, на превеликий жаль, спрацьовує:

— Тому що на Заході, як чорт ладана, бояться самого слова «ядерна зброя». А Росія, як ви бачите, нею розмахує і наліво, і направо, й офіційно, і неофіційно. І саме на цьому побудована вже, до речі, віками російська політика відносно Заходу: з залякуванням, брехнею і так далі. Поки що працює. Наша українська мета має полягати в тому, щоб пояснити європейським друзям, що Путін настільки хоче жити, що тема про війну з НАТО взагалі не стоїть на порядку денному.

Якщо він не може три роки захопити повністю дві українські області, то що говорити про те, що він може напасти на НАТО, на об'єднані сили, які б там зараз розібрані вони не були

Не піддаватися на шантаж і обман з боку Росії закликали Трампа й американський конгрес сім європейських країн — голови комітетів із закордонних справ парламентів країн Балтії, Франції, Чехії, Великої Британії та України 25 квітня оприлюднили спільну заяву, де підкреслили необхідність безкомпромісного захисту суверенітету й територіальної цілісності України. Дипломати також закликали пришвидшити процес вступу України до Європейського Союзу та НАТО і  конфіскувати заморожені російські активи на користь Києва.

«Ми не повинні повторювати помилок Мюнхена 1938 року. Переговори з військовим злочинцем Путіним є безглуздими: його головна мета — послабити і принизити нашого союзника, Сполучені Штати», — йдеться в заяві.

Україна очікує, що гарантії безпеки від США будуть такими сильними, як в Ізраїлю. Фото: ОПУ

Від Росії постійно йде фоновий шум і суть в тому, щоб визначити, коли він перетворюється на щось реальне. Існує багато спекуляцій щодо того, куди РФ може завдати наступного удару — чи то для того, щоб випробувати НАТО, чи то, щоб спробувати знищити НАТО, чи для прямої територіальної експансії. Багато уваги, звичайно, приділяється країнам, що безпосередньо межують з Росією. Але це не обов'язково можуть бути найпривабливіші цілі, міркує старший консультант британського аналітичного центру Chatham House Кір Джайлз: 

— Для Росії має сенс атакувати цю систему там, де її найслабше місце. Отже, якщо у вас є країна, яка визначила себе як співлідера так званої коаліції охочих як Велика Британія і якщо врешті-решт виглядає так, що вона може ввести війська в Україну, щоб спробувати підтримати український суверенітет, тоді ця країна стає мішенню для Росії. 

Альтернативні союзи і союзники

Американці в кінцевому рахунку вийдуть з Європи, питання лише в часі і алгоритмі дій — як вони це будуть робити, вважає директор Центру оборонних стратегій Олександр Хара. До прикладу, досі відкрите стратегічне питання, чи вони знімуть, наприклад, свою ядерну парасольку з Європи:

— Другий момент, зрозуміло, що НАТО є наріжним каменем нинішньої системи безпеки. Якщо Сполучені Штати зменшують зобов'язання, це означає, що тоді треба переформатувати цю організацію під ті виклики, які є, але з ресурсами, які набагато обмеженіші в плані військ і в плані технологій.

США — це арсенал демократії, вони виробляють велику кількість високотехнічної зброї, плюс частково забезпечують інфраструктуру, командну, розвідувальну і технологічну підтримку НАТО. Відповідно, на те, щоб це замістити, потрібен час та інвестиції

Але в будь-якому разі, певен Олександр Хара, Україна має інтегрувати у себе стандарти НАТО, не відмовлятись від перспектив членства, а у випадку появи альтернативних безпекових союзів — посісти там своє місце.   

А втім, нині Україна потребує гарантій безпеки. У своїх «мирних» пропозиціях США ці зобов’язання покладають на країни Європи. Натомість Володимир Зеленський заявив, що Україна чекає від США потужних гарантій безпеки — як в Ізраїлю. Зі слів українського президента, присутність американського контингенту в Україні — не обов’язкова умова, але необхідні розвіддані та системи ППО, зокрема Patriot.

Ми бачимо перші непевні кроки, але, принаймні, публічно досі не було достатнього визнання нагальності пошуку стабільнішої і надійнішої альтернативи НАТО, зауважує старший консультант британського аналітичного центру Chatham House Кір Джайлз: 

— Фактично, деякі організації, які могли б слугувати ядром або прототипом такої організації, були значною мірою відкинуті. Ми чуємо багато розмов про так звану коаліцію охочих, але ж є Об'єднані експедиційні сили — очолювана Великою Британією група північноєвропейських країн, які однаково бачили безпеку і хотіли бути готовими діяти в часи, коли НАТО не здатне. Зараз якраз такі часи, але про цю організацію повністю забули.

Найбільші щорічні навчання НАТО Dynamic Mariner/Flotex25. Затока Кадіс, 28 березня 2025 року. Фото: AA/ABACA/Abaca/East News

Серед європейців переважає одна концептуальна прогалина, яка, на думку Кіра Джайлза, дуже стримує європейське мислення про нове безпекове середовище:

— Йдеться про те, яким чином за цих обставин Україна буде постачальником безпеки, а не споживачем безпеки. Адже Україна — одна з найважливіших, найсильніших і найрозвиненіших країн і армій, коли йдеться про утримання лінії фронту проти Росії.

Тож безпекові альтернативи НАТО можливі, але це вимагає більшої демонстрації лідерства з боку тих країн, які розуміють, наскільки серйозним і нагальним є цей виклик. Однак, продовжує Кір Джайлз, ми бачимо, що європейські лідери поки шукають рішення, які не визнають цю реальність:  

— Як швидко Європа може бути готова — потрібно багато часу, щоб скасувати 30 років руйнування власного військового потенціалу. Ми бачимо значні інвестиції в оборону,наприклад, в таких країнах як Польща, та на захід від Варшави — у Західній Європі все ще існує заперечення, що означає, що ці важливі інвестиції досі навіть не обговорюються публічно.

А між тим збільшення витрат на оборону, безумовно, має бути зараз серед пріоритетів Європи, вважає науковий аналітик Інституту безпекових досліджень Європейського Союзу Джузеппе Спатафора. Брюссель має допомогти державам-членам, наприклад, через спеціальні фінансові інструменти або спільні позики. Це покаже США рішучість Європи, а також дозволить самостійно підтримувати Україну:

— Друге, ЄС має інвестувати у стратегічні можливості — критичні для автономного воєнного потенціалу: авіаперевезення, розвідку, ППО і так далі. А також мають бути ресурси для ведення війни — від артилерії до великих армій.

Без цього стримування Росії без США буде неможливим

Проєкт співфінансується за рахунок коштів Польсько-Американського Фонду Свободи у рамках програми «Підтримай Україну», реалізованої Фондом «Освіта для демократії»

20
хв

Трансатлантичний розлам: чи зможе Європа створити нову систему безпеки без США

Катерина Трифоненко
екран, мобільний телефон, гучномовець

<frame>Більше знань, менше страху — це гасло нашого нового циклу публікацій. Адже безпека — це факти, перевірена інформація та обґрунтовані аргументи. Чим більше ми знаємо, тим краще підготуємося до майбутнього.<frame>

Усвідомлення того, що таке національна безпека і з чого вона складається, сьогодні є не привілеєм, а необхідністю. Але ще важливіше розуміти, що на багато її ключових сфер ми можемо впливати самі — як громадяни, мешканці, а також мігранти, які проживають у Польщі. Безпека — це не лише сфера держави, політиків і стратегів. Це наша спільна справа — повсякденна практика, заснована на знаннях, співпраці та відповідальності.

Основними напрямками національної безпеки є: військова безпека, безпека союзників, енергетична безпека, інформаційна безпека, економічна безпека, соціальна безпека, екологічна безпека.

На деякі з цих сфер впливають рішення, прийняті на державному чи міжнародному рівні. Але є й такі, на які ми можемо впливати — тут і зараз. І ми повинні робити це разом — незалежно від походження, мови чи історії. Тому що тільки тоді ми побудуємо суспільство, яке буде дійсно стійким до криз. Однією з таких ключових сфер сьогодні є інформаційна безпека — і вона стає першою лінією оборони в сучасному світі.

У XXI столітті війна не завжди починається з вибухів бомб. Іноді вона починається з посту в Facebook, зманіпульованого відео в TikTok або вирваного з контексту висловлювання, яке хтось кидає в інформаційний млин

Перш ніж впаде перша ракета, з'являються фейкові новини, перешіптування чуток і зростаюче відчуття, що «щось не так». У цифрову епоху знання стають нашим першим притулком, а інформаційна стійкість — новою формою цивільного захисту.

Дезінформація не знає кордонів, і її мета одна: розділити суспільство, посіяти недовіру та підірвати довіру до держави. Україна надто добре знає цей сценарій. Російській агресії передувала повномасштабна дезінформаційна кампанія — крок за кроком підривалися основи суспільної єдності. І, на жаль, ті ж самі методи сьогодні намагаються застосувати в Польщі.

Фото: Shutterstock

Українці перетворюються з героїв на цапів-відбувайлів? Неправдиві наративи б'ють по найслабших — а іноді й по тих, хто просто «новий» і досить помітний. Місяцями ми чуємо, що українці «не працюють», що вони «живуть на 800+», що вони «їздять на кращих машинах, ніж поляки» і що вони «псують ринок праці». 

Звучить знайомо? Так працює дезінформація — просто, емоційно, без фактів. А правда? Правда зовсім інша.

78% українців у Польщі або працюють, або активно шукають роботу. Це вищий показник участі в робочій силі, ніж серед багатьох груп польських громадян. Вони багато працюють — у логістиці, будівництві, громадському харчуванні, догляді. Скрізь, де поляки часто більше не хочуть працювати. Більше того — їхня присутність допомагає підтримувати темпи економічного зростання, які інакше сповільнилися б. Простіше кажучи, Польща потребує українців так само, як вони потребують безпечного місця для життя.

Гроші? Так. Але в один бік — до бюджету. Згідно зі звітом BGK «Вплив припливу мігрантів з України на польську економіку», опублікованим у березні 2025 року: з кожного злотого, виплаченого українцям у вигляді допомоги на рівні 800+, 5,4 злотих повертається до бюджету у вигляді податків і внесків. Ні, це не означає, що вони «віддають у п'ять разів більше», але це означає одне: вони віддають більше, ніж беруть. І це тверді цифри, а не думки з коментарів в інтернеті.

А ті розкішні автомобілі? Так, деякі українці приїжджали до Польщі на дорогих автомобілях. Тому що є люди з України, які володіють такими автомобілями, так само, як є поляки, які їздять на таких автомобілях.

Варто також поставити собі питання: якби у вас було 15 хвилин, щоб втекти з Києва чи Харкова під обстрілом, що б ви вибрали — автобус чи власне авто, якщо б воно у вас було? Це не розкіш. Це порятунок. Це єдине, що ти можеш забрати зі свого розбомбленого будинку

800+ для українців? Політичне страшило. У передвиборчій кампанії тема повернулася бумерангом — з твердженням, що «ми заберемо пільги в українців, а полякам залишиться більше». Проблема в тому, що це не лише популізм, але й натягування ковдри на очі. По-перше — незрозуміло, чи відбудуться якісь зміни. По-друге — навіть якщо вони будуть, то торкнуться маргіналів. Тому що переважна більшість українських сімей і так справляється самостійно і не потребує 800+.

А як щодо соціальних відносин? Ми спостерігаємо охолодження настроїв. Згідно з дослідженням, проведеним у листопаді 2024 року компанією Info Saliens, та звітом, опублікованим Центром Мєрошевського, одним із найпомітніших висновків є «значне зниження позитивних думок про Польщу та поляків. У 2022 році 83% українців мали добру думку про поляків, тоді як у листопаді 2024 року цей відсоток зменшився до 41%. Водночас зросла кількість тих, хто ставиться до них нейтрально, що свідчить про дедалі більш прагматичний характер відносин».

Але і для цього є причина: дезінформація, виснаження та відсутність чітких урядових наративів. Проте, ми не говоримо про конфлікт — ми говоримо про непорозуміння, яке можна виправити. Але тільки через діалог і факти.

У публічному просторі також неможливо оминути тему Волині — трагічної та болючої сторінки спільної історії, яка й сьогодні викликає сильні емоції. Саме ця рана найчастіше використовується як інструмент поділу. Лунають заяви, що українці «не хочуть віддавати тіла», що немає бажання співпрацювати, що пам'ять про злочин свідомо придушується.

Але треба чітко сказати: Волинь — це трагедія для обох народів. Це драматична сторінка історії, яка заслуговує на правду, пам'ять і гідність, а не на інструменталізацію та використання для розпалювання ворожнечі

Вшанування пам'яті жертв і повага до історичної правди є важливими. Але не менш важливо, щоб історія не стала зброєю в руках політичних наративів. Тому що ми не можемо повернути час назад. Ми можемо лише вирішити, що ми робимо з цією пам'яттю — і чи дозволяємо їй роз'єднувати нас у той час, коли ми найбільше потребуємо єдності.

Сьогодні ми стикаємося з новими викликами — війна, кризи, дезінформація, підрив основ безпеки. У такі часи історія має бути дороговказом, а не перешкодою. Ми повинні дивитися в майбутнє разом — поляки та українці.

Дезінформація — це зброя масового знищення. Потрібно сказати прямо — Польща не буде в безпеці, якщо не побудує систему опору інформаційним маніпуляціям. Медіаосвіта, вміння критично мислити, розпізнавати неправдиві джерела та свідомо користуватися ЗМІ — все це має бути настільки ж важливим, як знання місцезнаходження найближчого бомбосховища. Тому що достатньо однієї вправно поданої фейкової новини, щоб викликати паніку, розпалити обурення або заблокувати систему.

Познань, 24.08.2024 р. Марш з нагоди Дня Незалежності України. Фото: Lukasz Gdak/East News

І тут українці можуть зіграти величезну роль. Вони мають досвід боротьби з дезінформацією, вони знають інструменти, вони знають, як реагувати. В Україні місцеві лідери — вчителі, бібліотекарі, територіальна оборона, громадські організації — стали інформаційними «маяками», будуючи мережі довіри. У Польщі ми також можемо підтримувати і створювати таких лідерів. І це дуже нагальна справа.

Національна безпека сьогодні - це більше, ніж просто укриття і закони. Це про міжособистісні стосунки, соціальну довіру та інформаційну гігієну. І все починається з обізнаності. Якщо ми хочемо бути готовими до криз — ми повинні говорити про факти, а не про міфи. Про людей, а не про стереотипи. Про співпрацю, а не поділ.

Єдиний фронт —  безпечне суспільство. Українці не «гості» — вони частина нашого суспільства. І якщо ми зможемо разом з ними побудувати систему цивільного захисту, ми також зможемо разом захистити себе від атак, які приходять не з неба, а з інтернету.

Хто сіє страх, той пожинає кліки. Хто сіє знання — будує притулок. Інформаційна війна триває. І або ми навчимося вести її, або програємо ще до першого пострілу.

20
хв

Щоб розпочати війну, не потрібні бомби. Все, що вам потрібно, це вдалий фейк

Юлія Богуславська

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

Ультраправі — лише прикриття. Ексрадник президента Румунії про те, як Кремль створює нові інструменти впливу на вибори в Європі

Ексклюзив
20
хв

Ексстратег НАТО Штефані Бабст: «Ми передбачили Донбас, Маріуполь і Чорне море — але нас не почули»

Ексклюзив
20
хв

Угода Трампа про надра: шанс чи пастка для України

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress