Олена Апчел — театрознавиця, режисерка та волонтерка. У 2021-2022 роках керувала відділом соціальних програм у Варшавському «Nowy Teatr», а восени 22-го переїхала у Берлін. Там працювала співдиректоркою Theatertreffen — найбільшого театрального фестивалю німецькомовного простору. Після трьох років життя за кордоном, маючи види на проживання в двох країнах ще на кілька років та десятки пропозицій роботи у дипломатії і мистецтві, Олена Апчел повернулася до України. Про війну довжиною у дев'ять років, життя і роботу за кордоном, творче вигорання та про те, яким бачить день перемоги — про це мисткиня розповіла Sestry.
Наталія Жуковська: Олено, чому вирішили повернутись до України, адже війна ще триває?
Олена Апчел: Моє рішення повернутися до України є дуже свідомим, виваженим та виношеним. Іноді я чую, як люди кажуть: « У нас було нормальне життя до 24 лютого 2022-го, а потім його змінила війна». Я не знаю, як до цього ставитися. Бо у мене «нормальне» життя було до 2014-го року, а потім його змінила війна. І я реально не можу оговтатися всі майже 10 років. Цей стан важко описати. В один момент ти не належиш собі, втрачаєш можливість керувати часом, простором та планами. І повернення до України зараз — це одна з формул, аби я нарешті керувала своїм життям, я не дозволяю страху забирати мою гідність і здатність. Можливо я роблю помилку і зрозумію це у майбутньому, але я хочу і можу це зробити і перевірити. Я вчуся проходити складні часи із широко відкритими очима. Я нарешті починаю розмову із моїм страхом. Пам’ятаю, як на 3-му році війни я собі говорила: «От вона закінчиться, збудуєш родину», на 5-му році: «От закінчиться війна, народиш». А вона все ніяк не закінчується. І вже триває довше, ніж Друга світова. Я з маленького містечка на Донеччині, яке вісім років було прифронтовим, а зараз окуповане. Утім, всі ці роки я не хотіла називати себе біженкою чи переселенкою, тим паче, що навчалася, а потім працювала в Харкові — це місто вже теж стало трохи рідним.
НЖ: А яким було ваше життя на Донеччині до початку війни?
ОА: Мій тато з Одещини. За родинними легендами, у мене мішана кров — румуно-греко-гагаузо-молдовсько-українська. Прізвище Апчел — мого тата. По маминій лінії у роду були козаки з гарними українськими прізвищами. Але мій дід, якого ми не бачили, був росіянином. І ці десять років перепрошивання ідентичності я часто асоціюю з випалюванням цієї чверті кацапського всередині мене. Коли почалась війна, я не була постійно на Донеччині, бо вже викладала і навчалася в аспірантурі у Харкові. Паралельно кілька років працювала головною режисеркою Центру фестивальних і конкурсних програм у Росії (до 2014-го). А ще займалася незалежним театром у Харкові. На той час це означало не заробляти, а витрачати гроші. І це виглядало так: я заробляла у Росії, а в Україні робила вистави і допомагала батькам. Коли Росія напала на Україну у 2014 році, для мене було очевидним, що треба там закінчувати. Я розірвала всі зв’язки і договори, ми дуже посварилися із на той момент колегами, бо вони щиро не розуміли своєї співвідповідальності за дії влади. Якийсь час я намагалася донести правду про події в Україні своїм колишнім російським колегам і родичам, які там жили. Десятки годин розмовляла з ними по телефону, але, на жаль, без результату. Це був час дуже жорсткого дорослішання: Київський Майдан, Харківський Майдан, Донецький Майдан, сварки у родині, перші волонтерські виїзди на фронт, захист дисертації, втрата заробітку. Моя родина опинилася на лінії фронту, виїжджати ніхто не хотів. 2014-й переламав все, кожного місяця ми ставали зрілішими на десятиліття.
НЖ: Де зараз перебуває ваша родина?
ОА: Моя мама загинула у 2016-му, а батько — в окупації в Криму. Частина братів-сестер теж були в окупації. Дехто пережив осаду Маріуполя, фільтраційні табори. Частина лишилася там, інша — виїхала. Хтось перебуває десь інкогніто. На тимчасово окупованих лише за лайк посту, де є слово «Україна» або «мир» можуть посадити на 15 років і «пришити» статтю за шпіонаж чи інформаційний тероризм.
НЖ: Олено, а що найбільше вас вразило після повернення до України?
ОА: Після початку повномасштабного вторгнення я дуже часто їздила туди-сюди, бо возила амуніцію військовим, гуманітарну допомогу, тому це не зовсім так, що я повернулася після трьох років еміграції. Але перше враження після переїзду — таке емоційне, не раціональне і може некоректне для багатьох — але у Києві мене вразило відчуття безпеки. А саме — наявність ППО і повітряних тривог. Вперше сигнал тривоги я почула у Дніпрі навесні 2022 року і ридала від щастя. Це було якесь неймовірне відчуття полегшення, коли вперше за 8 років війни хтось про тебе турбується і включає попередження про небезпеку. На Донеччині тривог не було, були постійні обстріли, без попереджень. А ще я відвикла від нашого публічного транспорту, маю на увазі маршрутки. Такого немає у жодній європейській країні.
НЖ: У Німеччині ви були співдиректоркою Theatertreffen — найбільшого театрального фестивалю німецькомовного простору. Над чим працювали? Про що розповідали іноземцям?
ОА: Це фестиваль з дуже давньою 60-річною історією. Це продукт Berliner Festspiele, що фінансується Федеральним фондом культури Німеччини. Під його управлінням сім найбільших фестивалів різних напрямів мистецтва. Мені і моїй польській коліжанці Йоанні Нуцковській, з якою ми працювали в Новому Театрі у Варшаві, запропонували очолити цей фестиваль на п’ять років. З часом до нас доєдналися ще дві коліжанки з Німеччини. Наша програма базувалася на цінностях горизонтального, феміністичного, мультикультурного, соціально-відповідального мистецтва. Відтак одним із головних завдань минулого року було відреагувати на майже десятилітню війну в Європі. Завдяки фінансовій підтримці Федерального агентства з питань громадянської освіти нам вдалося реалізувати програму солідарності з артистами і артистками з України як частину соціально-відповідальної програми фестивалю. Ми запросили сім українських перформансів, здебільшого незалежних театрів, зробили 4 дискусії, показали 2 відеоінсталяції, а ще разом з Українським Інститутом створили виставку воєнних плакатів. Це було масштабним вторгнення у німецьку реальність. Ми намагались через незалежне мистецтво проблематизувати реальність. За той рік я усвідомила, що в інтелектуальних колах Німеччини процес розуміння і суб’єктної видимості України потребує в першу чергу сталих освітніх, а також критичних мистецьких проєктів. Там дуже складно на рівні наративів. Ми для них занадто невидимі з точки зору культури, занадто емоційні. Плюс цей фестиваль — це елітарний захід із дорогими квитками, місце, куди люди десятиліттями приходять випити шампанського і насолодилися красивими виставами. А тут ми зі своїм незалежним мистецтвом, зі складними темами, з війною.
НЖ: Чи завжди іноземці розуміли те, що відбувається в Україні? Як вдавалося це донести через мистецтво?
ОА: Публіка неоднорідна, в одних людей було більше розуміння, в інших — менше. Великий інтерес викликали дискусійні панелі. Ми говорили про деколонізацію українського мистецтва, про апропріацію російським мистецтвом українського.
На дискусію «Жінки у війні» у рамках частини фестивалю «Її історія» ми запросили Катерину Приймак, в.о. голови Жіночого ветеранського руху, Тайру (Юлія Паєвська — українська військовослужбовиця, парамедик, волонтер та доброволець. — Ред.), а ще дослідницю і журналістку Deutschlandradio і авторку книги «Jenseits von Putin. Російське токсичне суспільство», щоб дати можливість німецькій аудиторії хоча б частково усвідомити феміністичний вектор змін в українському війську і його вплив на реальність. Під час перформансів реакції були різні, були навіть негативні відгуки. Наприклад, були претензії щодо недостатньої естетичності проєктів. Але були і зовсім інші глядачі, які фокусувалися на контексті. Наприклад, вистава Ніни Хижної «Лютий», створена в бомбосховищі, викликала мистецьку розмову з фокусом на те, хто ці молоді люди і як за таких умов можна говорити про війну.
НЖ: Як змінилася роль театру під час початку повномасштабної війни?
ОА: Вона змінилася, починаючи з 2014-го року. До 2022-го була пророблена колосальна робота багатьма моїми колегами над темою війни, а також над темами викликів для внутрішніх переселенців, яких за 8 років війни було понад 2 мільйони. У мене є вистава «Więzi» про бомбардування Донеччини, еміграцію, загибель мами і мій полон, яку я поставила у Гданську у 2018-му році.
Була ще вистава «Kreszany» про нашу спільну з Польщею слов’янську історію, але в якій наскрізна тема присвячена жінкам в українському війську. Або, наприклад, разом з Юлією Крівіч з Дніпра ми зробили у 2021-му році у Варшаві проєкт «Słownik» — про те, як війна і біженство змінили нашу мову, а наша мова змінює нас.
Театр часів війни — інструмент розмови про змінену ідентичність, усвідомлення того, що відбувається з пам’яттю. Це пошук розуміння того, що з цим всім ми будемо робити потім. Це спроби проживати сьогодення. Бо війна — це не тема, це вже частина нашої реальності, яка з нами назавжди. І театр може бути одним із інструментів, який ставить питання, допомагає підсвітлювати табуйоване і болюче, працювати різними методами з тим чи іншим аспектом або наслідком. Я, наприклад, не займаюся фабулярним мистецтвом, тобто не ставлю готові історії-тексти. Працюю разом з командою, з драматургами і акторами над тими чи іншими темами. Хтось реалізовує написані п’єси, хтось працює з темою війни через пластичні танцювальні вистави. Після повномасштабного вторгнення багато митців, що виїхали за кордон, отримали кредит безпрецедентної довіри і підтримки, змогли створювати різні мистецькі проєкти, з’явилося багато різних вистав. І, вертаючись до надважливого значення контексту, ні я, ні хтось інший не має права судити ці роботи — лише історія розсудить їхню якість і користь. Але мені було складно розмовляти з закордонними колегами після декількох побачених проєктів, в яких жінки у вінках, читаючи сумні монологи і співаючи сумні пісні, створювали образ України, якому не дуже хочеться допомагати. Я вважаю, що з такого роду речами треба бути дуже обережними.
НЖ: А чи було у вас творче та емоційне вигорання? Як давали раду?
ОА: Перші два роки війни я фокусувалася на волонтерстві і була в стані створювати тільки соціальні перформанси, майже не працювала у театрі. У цьому стані вперше виїхала до Польщі, бо була ілюзія, що біль еміграції повинна була перебити біль втрати дому. Потім не стало мами, і це вигорання загострилося, але трансформувалося. На третьому році війни я повернулася в Україну. Не дуже пам’ятаю, як з цим впоралась, але точно знаю, що час не лікує. Лікують люди. Напевно мені допомогло оточення — свої люди, які далі волонтерили, йшли добровольцями, верталися. З ними було легше, зрозуміліше. А коли на сьомому році війни почалася пандемія на Covid-19, ухвалила рішення займатися собою. Світ зупинився, вперше за ці роки з’явилася легітимна можливість на сум. Тоді я почала лікувати депресію. Насамперед дала собі можливість виплакатися, погорювати за загиблими, за втратою дому і ухвалила рішення лікуватися — це була щотижнева психотерапія, медикаментозна підтримка. Я спробувала зробити графік, почала харчуватися за ним, дбати про себе, описувати свої думки у щоденнику. І, звісно, дотримувалася повноцінного сну та розподіляла навантаження. Це мені дуже допомогло. А ще — багатогодинні розмови з посестрами, які проходили свої складні історії зцілення.
НЖ: Чи вистачає вам часу на творчість? Над чим працюєте?
ОА: Перші два роки війни у мене була така трохи творча пауза, потім на 5 років я якось повернулася до своєї діяльності і зараз знову трішки зависла. Мені складно зараз уявити себе під час репетицій, бо я сфокусована на допомозі армії або переселенцям. Я змогла себе вмовити поки що бути посередницею, кураторкою, за рахунок чого я робила фестиваль у Німеччині і паралельно якісь проєкти у Польщі. І я дуже вдячна своїм колегам і колежанкам, які фіксують реальність в мистецьких проєктах зараз. Також тим, хто добровільно пішов у військо і зробив паузу в мистецькій діяльності. Складний час складних виборів — і, напевно, найкращим виходом є вміння об’єднувати, комбінувати свої діяльності, перебувати одночасно в різних полях. Іноді, звісно, я теж роблю щось творче. От зараз перед виїздом із Берліна реалізувала перформативне читання п’єси Катерини Пенькової, української драматургині, яка теж комбінує творчу і волонтерську роботу, займається шелтерами для біженців у Варшаві. Ці два тижні мені було незвично знову щодня ходити на репетиції. Але розумію, що культурні меседжі — це теж зброя.
НЖ: Ви були у російському полоні? Коли і за яких умов це сталося?
ОА: Цю частину свого життя я поки що не коментую, бо вона мусить бути спочатку пропрацьована зі спеціалістами. На сьогодні я є членкинею організації «SEMA Україна», яка об’єднує жінок, що постраждали через сексуальне та гендерно-обумовлене насильство внаслідок збройної агресії Росії проти України і мають активну громадянську позицію. Наша організація була створена Іриною Довгань [українська активістка та волонтерка, 24 серпня 2014 року її викрали російські військові, звинуватили в шпигунстві на користь України. Її фото прив’язаної до ліхтарного стовпа облетіло весь світ. — Ред.] у 2019 році, завдяки підтримки міжнародній організації «Фонд доктора Деніса Муквеге». Ми є частиною глобальної світової мережі SEMA NETWORK. У цій організації здебільшого жінки з тих країн, де були громадянські війни або конфлікти. Ми вчимося у них, а вони у нас. Але наша історія і війна Росії проти України дуже сильно відрізняється, бо це визвольна війна, а не громадянський конфлікт. Членкині нашої організації для мене справжні героїні України. Дехто з них незаконно роками перебував у полоні, був тортурований за проукраїнську позицію.
НЖ: Ви допомагаєте жінкам, які пережили насилля з боку росіян. З якими історіями до вас звертаються люди?
ОА: Я зовсім нещодавно вступила в організацію «SEMA Україна». Коли Ірина Довгань її створювала, то намагалася зібрати навколо себе жінок, аби насамперед підтримувати одна іншу, інформувати, фіксувати злочини, надавати юридичну підтримку, а також для того, щоб мати платформу міжнародної адвокації задля визнання СНПК [сексуальне насильство, пов'язане з конфліктом. — Ред.] як злочинів проти людства, а також можливості отримання репарацій. Після повномасштабного вторгнення, на жаль, організація почала стрімко зростати. Зараз вже нараховується понад 50 жінок. Але це неспівмірно реальній кількості постраждалих. Тільки зараз у полоні у російських СІЗО, у так званих ДНР і ЛНР, у тюрмах Криму перебуває більше тисячі жінок, які засуджені на різні терміни, починаючи з 2014-го року. Кількість тих, хто постраждав від насилля, зростатиме. Історії полону дуже різні. У нас є Людмила Гусейнова, яка провела в полоні три роки і була звільнена торік. Вона була однією з небагатьох цивільних, які потрапили на обмін разом з жінками-військовими. Є історії з окупованих територій Херсонщини, Київщини, Донеччини і Луганщини. Порівнювати біль кожної неможливо. Хтось готовий публічно свідчити, а хтось — ні.
НЖ: Про що не варто запитувати у людей, які пережили сексуальне насильство і тортури?
ОА: Розмова із журналістом — це часто відчуття, що ти знову на допиті у слідчого. Тому важливо заздалегідь подбати, аби не було таких тригерних моментів. Є декілька фундаментальних правил, наприклад, людина із досвідом насильства ніколи не може бути винною чи відповідальною за те, що з нею сталося. Відповідальність завжди на насильнику. На жаль в нашому суспільстві домашнє насилля досі овіяне стереотипами і стигмою: «сама винувата», «не треба було виряжатися», «б’є, значить любить». Окремою табуйованою темою залишається насилля над чоловіками, про яке взагалі не говорять. І ці викривлені уявлення переносяться і на військове насилля. За жодних обставин жертва не може бути винна у тому, що з нею сталося. Людина на окупованій території перебуває під впливом людей, в яких є зброя. І ця територія є територією відсутності права. У нас часто буває так, що журналіст говорить з потерпілою, а на кінець питає: «Назвіть 10 методів, як уникнути ґвалтування». Або: «Що ви відчували? Чи вам було страшно? А вам не здавалося, що вам подобається?». Це непрофесійно і призводить до ретравматизації.
НЖ: Олено, як вас змінила війна?
ОА: Мені було 27 років, коли у 2014-му році почалась війна, і я вже не дуже пам’ятаю, якою я була раніше. З одного боку, я мрію, щоб інші зрозуміли цей досвід, а з іншого — я дуже хотіла би, щоб жодна людина ніколи не відчула того болю. Нікому не бажаю пережити щось подібне, але, на жаль, багато хто з нас це вже пережив, дехто декілька разів, а декого це ще чекає. І усім нам з цим треба навчитися жити, навчитися перетворювати свій травматичний досвід на травматичне зростання. Дуже дивне відчуття — ти стоїш, перед тобою ціла хата, але уламок від снаряда пошкодив двері, дах чи ворота. Ти їх відремонтував, а наступного року знову все повторилося. Три роки пройшло — і знову. Така рутинна небезпека — дуже дивне відчуття. Пам’ятаю в 2016-му, 2017-му, коли від прифронтового містечка якісь 20-30 кілометрів до Харкова, ти приїздиш, а там тиша і спокій — і всі каву п’ють. І це теж таке дивне відчуття. А з іншого боку — це прекрасно. Люди мусять жити. В ім’я цього і йде ця боротьба. Я дуже хочу не скурвитися, не стати заздрісною і травмованою, яка буде ділити свою країну на більш чи менш безпечні місця. На тих, хто довше чи менше перебуває за кордоном. Хоча мені важко вибачити тих, хто співпрацював з росіянами ці перші 8 років війни і перестав тільки зараз. Я відчуваю за собою, що часто злюся на тих людей, для яких війна триває два роки. І водночас радію, що це добре, що вони «не порубані», що в них була змога вісім років дихати вільним повітрям, спати нормально, не здригатися від феєрверків. Я ненавиділа новорічні свята саме через петарди і салюти. Зараз я собі повторюю, що кожен і кожна має пройти свій шлях і у свій час. Так, війна мене змінила. Я стала більш чутливою до несправедливостей, але добрішою до своєї безпорадності і менш вимогливою до інших. Дякуючи війни, я полюбила свій дім, свій степ — і проходжу свою особисту деколонізацію, дерусифікацію і деімперіалізацію. Це болючі процеси і довготривалі, але вони роблять мене стійкішою.
НЖ: Яким ви бачите день нашої перемоги?
ОА: Цей день мусить бути тихим, днем пам’яті і вшанування. Навіть якщо завтра ми виборемо перемогу — кількість сплаченого за це настільки велика, що я дуже хотіла би, аби ми не перетворилися на росіян і не зробили цей день святом вишиванки, танців, вінків та вареників. Я дуже цього боюся. Розумію, що перші місяці ми будемо в ейфорії, а потім настане дуже глибока суспільна депресія, можливо на довгі роки. І нам треба вже зараз готуватися до того, в який спосіб будемо підтримувати одне одного у цьому майбутньому. Це буде суспільство ветеранів і ветеранок, суспільство релокованих, іноді двічі, протезованих людей, з досвідом сексуального насилля, тортур і полону, з різними видами тривожних і посттравматичних розладів, із досвідом еміграції та вигорання. І нам треба вже зараз досліджувати механізми відновлення, формувати толерантність і терпимість, взаємодопомогу і повагу. Я бачу у дні, місяці і роки після перемоги багато роботи — і треба вже готуватися до цього. Мрію про Україну, в якій наш травматичний досвід ми перетворимо на посттравматичне зростання. Це нам допоможе стати зрілим суспільством. Вірю, що ми зможемо це зробити дуже швидко, бо нам нічого не бракує, ми вже ок. Так, на жаль, маємо кровожерливих сусідів ззовні, корупціонерів і бандитів всередині, але водночас маємо значну частину свідомого громадянського суспільства і відважне військо. Треба триматися і далі боротися, бо є заради чого.
Ведуча, журналістка, авторка понад трьох тисяч матеріалів на різні теми, у тому числі низки резонансних журналістських розслідувань, які призвели до змін в місцевому самоврядуванні. Пише також про туризм, науку та здоров’я. У журналістику потрапила випадково, понад 20 років тому. Вела авторські проєкти на телеканалі УТР, працювала кореспонденткою служби новин, понад 12 років на телеканалі ICTV. За час роботи відвідала понад 50 країн. Має відмінні навички сторітелінгу й аналізу даних. Працювала викладачкою на кафедрі міжнародної журналістики НАУ. Навчається в аспірантурі, за спеціальністю «Міжнародна журналістика»: працює над дисертацією про висвітлення роботи польських ЗМІ в умовах російсько-української війни.
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
%20(1).jpeg)
