Ексклюзив
Обличчя війни
20
хв

Командирка взводу БПЛА Юлії Микитенко: «Якщо ми програємо цю війну, на нас очікує окупація на століття»

«Я не розраховую на допомогу світової спільноти, бо у неї свої інтереси. Я розраховую лише на себе та своїх побратимів», — військовослужбовиця підрозділу «Пекельні шершні» Юлія Микитенко

Наталія Жуковська

Юлія Микитенко, військовослужбовиця, яка 7-ий рік боронить Україну. Фото: приватний архів

No items found.

Їй лише 28 років, але сім із них вона бореться за Україну. Юлія Микитенко — старша лейтенантка ЗСУ та командирка взводу БПЛА. Філолог за фахом, дівчина долучилась до лав військових у 2016 році разом із чоловіком. Після його загибелі перейшла на роботу до Київського військового ліцею. Однак у перший день повномасштабного вторгнення Росії була у військкоматі.

Я не прагнула бути військовою

У моїй родині військових не було. Лише дід служив на підводному човні,  батько проходив строкову службу у радянській армії, а з 2014 як доброволець служив у батальйоні оперативного призначення НГУ ім. Сергія Кульчицького. Моя мама — психотерапевтка, зараз допомагає як військовослужбовцям, так і цивільним. Я не прагнула бути військовою. Як громадянка своєї країни просто захотіла стати на її захист, коли в цьому з’явилася потреба. За освітою я — філолог, закінчила Києва-Могилянську академію. Коли почалася війна у 2014-му, я закінчувала 2-й курс. Дуже хотіла бути синхронним перекладачем або літературознавцем. Утім бойові дії на сході дещо змінили мої плани. У 2015-му році я познайомилась зі своїм чоловіком, який вже на той момент служив у розвідувальному батальйоні. Ми одружилися, він демобілізувався. Та я бачила, як йому важко було повертатися до цивільного життя, допоки в країні триває війна. Ми вирішили, щойно я закінчу бакалаврат — разом підпишемо контракт.

Мої рідні мене не відмовляли, бо батько, який на той момент вже майже два роки воював, повністю довіряв моєму чоловікові, який посилено готував мене до війни
Юлія Микитенко, яка мріяла про кар'єру синхронного перекладача або літературознавиці, стала військовою. Фото: приватний архів

Переважно це була фізична підготовка і  поводження зі зброєю. Без його підтримки і допомоги мені було б значно важче інтегруватися у військову систему. У 2016-му ми пішли до військкомату як добровольці. Служили у 54-й окремій механізованій бригаді. На той момент вони дислокувалися у Бахмуті. Чоловіка одразу визначили у бойовий підрозділ,  а мені дали посаду діловода. Це була робота у штабі на другій лінії фронту. Згодом мене призначили бухгалтером. На цих штабних посадах я прослужила рік. Згодом пройшла тримісячні офіцерські курси і після повернення мене одразу призначили командиркою мотопіхотного взводу.  А з часом запропонували стати командиркою окремого розвідувального взводу. І саме тоді я відчула на собі, що таке сексизм в армії. 

Не хотіли бути під командуванням «баби»

Це був, напевно, один із найскладніших періодів моєї служби. Я зустріла шалений спротив з боку чоловіків. І це при тому, що ці люди знали мене, ми з ними служили в одному батальйоні. Але єдиний нюанс — на той момент я була бухгалтером. А от щойно мене призначили командиром взводу був навіть скандал. Мене не сприймали, бо я була доволі молодою. Мені був лише 21 рік. Бойового досвіду не мала.

Мені казали: «Ти — жінка, ти не можеш обіймати керівну посаду у війську»
Юлія Микитенко під час виконання бойового завдання. Фото: приватний архів

Постійно вказували на неправильність моїх дій, намагались підірвати мій авторитет. Казали, що не хочуть бути під командуванням «баби». Перша фраза, яку я почула, коли ми вийшли з полігону на бойові: «А ти не боїшся? Там же стріляють». Це насправді було дуже образливо. Окрім всього, часом на мою адресу були непристойні жарти, недоречні коментарі. Через такий спротив у моєму підрозділі з 10 чоловік лишилося 4. Інші — пішли. Ті, хто лишилися, були друзями мого коханого. Мене дуже сильно підтримав мій чоловік. Він захищав мене навіть невидимо. Але, на жаль, так сталося що мій чоловік загинув. Під час обстрілу отримав осколкове поранення. Цей день назавжди у моїй пам’яті. Я повністю усе чула по радіостанції  —  весь процес евакуації, який через постійні обстріли тривав дуже довго. Його намагались реанімувати,  прооперувати, але, на жаль, він помер на операційному столі. Після загибелі чоловіка мені було емоційно важко перебувати у підрозділі. У червні 2018-го я перевелась у Київський військовий ліцей імені І. Богуна. Там теж працювала командиром взводу.

Коли звільнялася зі служби, я дала собі обіцянку, що повернусь у військо лише у випадку повномасштабної війни. Так і сталося

Хаос у військкоматі

Свій військовий наплічник я зібрала ще 23 лютого. Власне, всі ветерани АТО (антитерористична операція — Авт.) розуміли, що буде російський наступ. Тільки ми не уявляли його масштаби. Я думала, що все відбуватиметься на Донеччині та Луганщині. Було неочікувано, що ворогу вдалося дійти аж до Житомирської траси і так близько підійти до столиці. Я живу у Вишневому під Києвом. Перші вибухи я проспала. І лише коли почали трястися вікна у будинку, то стало дуже незвично. У голові було питання: «Як це може бути у Київській області? Можливо, це якісь промислові вибухи?». І лише коли подивилася новини, все зрозуміла. Попри те, що я була у другій черзі резерву, я одразу поїхала у військкомат. Це була 10-та ранку. Там був страшенний хаос. Дуже багато людей чекали своєї черги.

За ці два роки повномасштабної війни ставлення до жінок в армії дуже змінилося. Навіть тоді у військкоматі були здивовані погляди у мій бік, але без жодної зневаги

Я потрапила у роту охорони при військкоматі. Згодом подала рапорт на переведення у бойову частину. І вже у червні повернулася до своїх,  у 54 -ту бригаду. Наразі я в аеророзвідці, командирка взводу БПЛА.  У моєму підрозділі «Пекельні шершні» у підпорядкуванні понад два десятка чоловіків. 

Дрони — очі війни

Ще у 2017-му я говорила, що ми маємо воювати технологіями, а не людьми. Моя задача як командира взводу — організовувати постійне відеоспостереження з дронів за лінією фронту, коригувати вогонь артилерії, проводити детальну розвідку, виявляти противника і передавати дані у штаб. Найтяжче  спостерігати за тим, як гинуть побратими. Часто ми це бачимо з дронів.

Найгірше бачити, як противник в окопах розстрілює людей, які готові здатися в полон або не встигли відступити

Нам бракує дронів. У тому числі і FPV. Якщо порівняти: у противника за добу може бути понад 50 вильотів, у нас — до 10. Основна маса безпілотників втрачається під час штурмів. Тому що тоді ми літаємо за будь-якої погоди. Сніг, дощ, туман — це все  немає значення. Оскільки дрони цивільні, вони не дуже пристосовані до таких екстремальних погодних умов. Ще одна проблема — бюрократія у вигляді списання та доведення доцільності використання дронів. Ми маємо надати сертифікати операторів, погодні умови, довести, що ми літали без порушень. Ми рахували — орієнтовно 15 документів потрібно надати для того, щоб списати один безпілотник. Паперова робота нікуди не ділася. Хоча Міністерство оборони нещодавно анонсувало перехід на електронний документообіг, але проблема в тому, що кількість документів не зменшилася. А ще, прикро, що ми досі залежимо від китайських дронів. Усі ці мавіки — це  все їхнього виробництва. І якщо Китай введе ембарго на експорт безпілотників, то буде дуже не весело. Так само ми зараз дуже залежні від західної зброї. Треба самим будувати заводи з виробництва зброї і снарядів.

Історії з війни

Ніколи не забуду, як ми евакуйовували «200-х» із сірої зони. Я переконана, що кожен захисник України має бути повернутий додому. І часто через  постійні обстріли забирати тіла дуже важко. Іноді до противника може бути 100 метрів. Однак, попри небезпеку, разом зі своїм підрозділом ми ходили і забирали тіла. Потрібно провести розвідку. Виявити, де лежать тіла, вибрати час і погоду. Зокрема, й коли не будуть літати ворожі дрони, які можуть нас помітити. Тобто це має бути дощ, сніг чи туман. Евакуаційна група складається з шести людей. Щонайменше четверо для евакуації, двоє — для прикриття. Часто доводилося йти пішки 5-6 кілометрів. Та й свої дії потрібно скоординувати з  іншими підрозділами, поблизу яких ми будемо проходити під час евакуації. Це також забирає багато часу, сил і ресурсів, але воно однозначно того вартує.

Юлія Микитенко біля знищеної ворожої техніки. Фото: приватний архів

А ще, пам’ятаю, як торік, у лютому, на нашому напрямку було дуже багато «вагнерівців». Вони штурмували Соледар і забирали тіла загиблих — і наших і своїх. Лише згодом полонений «вагнерівець» нам розповів, чому вони так роблять. Виявляється, їм видають нових бійців відповідно до кількості зданих тіл. Якщо у наших військових є проукраїнські татуювання або видно, що це український боєць, то «вагнерівці» тіла обпалювали і видавали за своїх.

Воювати будуть всі

Йти воювати мене мотивувало прагнення захистити свою сім'ю. У мене є молодший брат та мама. Не хочу, щоб на Київщині було те, що я зараз спостерігаю на Донбасі. Не хочу, щоб моїй мамі довелося залишати свій дім і кудись емігрувати. Ну, і мені було б соромно зганьбити пам'ять батька і чоловіка, які однозначно вчинили б точно так само, як і я, — боронили свою державу. І так мають зробити усі свідомі здорові чоловіки.

Сховатися не вийде. Воюватимуть усі. У нас немає ресурсу гратися у демократію
Юлія Микитенко із ексголовнокомандувачем ЗСУ Валерієм Залужним. Фото: приватний архів

Зізнаюся, що у перший рік  повномасштабки я була проти примусової мобілізації. А зараз мої думки дещо змінилися. Військові на фронті закінчуються, до того ж вони виснажені. Всім страшно. Найбільший мій страх  був  під час повномасштабного наступу  —  це бути без зброї, коли у мене по вулиці їздитимуть російські танки.

І зараз, коли я тут, на фронті, мій страх — потрапити у полон. Краще вмерти, ніж бути у неволі у росіян

Люди мають розуміти, що ця війна швидко не закінчиться. І потрібно було починати готуватися ще з перших її днів. У нас є своя країна, із свободою слова, демократією, цінностями — і ми маємо за неї боротися. Мені дуже подобається вислів американського президента Джона Кеннеді, який сказав: «Не питай, що твоя країна може зробити для тебе, запитай, що ти можеш зробити для своєї країни!». 

Росія не зупиниться

Що для нас є перемогою?  Якщо ми вийдемо на кордони 91-го року, але страшною ціною життів наших людей, то я не вважаю це перемогою. Для мене перемога — виторгувати якомога вигідніші для нас умови перемир'я і готуватися далі до війни. На жаль, готувати до цього своїх дітей. Росіяни не зупиняться. Історія дуже циклічна. Путін постійно говорить, що Росія не може існувати без України. Як Русь може бути без Києва? Та ніяк. Але всі ми знаємо, що Київ за три дні їм не вдалося взяти. Чи можуть вони знову це повторити? Звичайно. Але ми вже набагато сильніші. Мене дивує позиція світу. Європейці дуже розслаблені. Вони поняття жодного не мають, з чим зіштовхнуться, коли Путін вторгнеться до Європи. Я не розраховую на допомогу Заходу, бо у світової спільноти свої інтереси. Я розраховую лише на себе та своїх побратимів. Українці стільки всього українці пережили за останні навіть 100 років — Радянський союз,  революції, голодомори, Друга світова війна.

І, попри все, ми вистояли. Тому Україна в любому випадку виживе 
Юлія Микитенко переконана — воюватимуть всі. Фото: приватний архів

Мені 28 років, з них майже 7 — я на війні. Про своє рішення зовсім не шкодую. До того ж я вважаю, що у військових значно більші шанси на виживання у цій кривавій війні. Після її закінчення бачу Україну справедливою і чесною з собою. З війська точно піду і, мабуть, працюватиму в структурах, пов'язаних з реформою армії. Вже сьогодні потрібно робити соціальні проєкти з інтеграції та підтримки ветеранів. А ще я мрію стати міністром оборони, бо це цивільна посада. Найперше я б створила потужну команду з людей, яких я особисто знаю, які 100% будуть ефективні на своїх посадах і які точно робитимуть все для війська, а не для себе. Та поки що це лише мрії. Ми маємо  прогнати ворога з нашої землі. І тут я бачу лише два сценарії — або ми переможемо, або нас. Третього не дано.

Якщо ми програємо цю війну, на нас очікує окупація на століття. Тож вихід один — перемагати
No items found.

Ведуча, журналістка, авторка понад трьох тисяч матеріалів на різні теми, у тому числі низки резонансних журналістських розслідувань, які призвели до змін в місцевому самоврядуванні. Пише також про туризм, науку та здоров’я.  У журналістику потрапила випадково, понад 20 років тому. Вела авторські проєкти на телеканалі УТР, працювала кореспонденткою служби новин, понад 12 років на телеканалі ICTV. За час роботи відвідала понад 50 країн. Має відмінні навички сторітелінгу й аналізу даних. Працювала викладачкою на кафедрі міжнародної журналістики НАУ. Навчається в аспірантурі, за спеціальністю «Міжнародна журналістика»: працює над дисертацією про висвітлення роботи польських ЗМІ в умовах російсько-української війни.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

Так своє рішення захищати країну на фронті пояснює Тетяна — до повномасштабного вторгнення хореографка й тренерка з повітряної гімнастики, а зараз — пілотеса БпАК (малий безпілотний розвідувальний авіакомплекс — Ред.) з позивним «Руда». У березні 2022 вона екстрено завершила грудне вигодовування восьмимісячної доньки і записалася до тероборони. На війні Тетяна не тільки пережила страшні моменти, але також зустріла кохання.

Тетяна «Руда»

Погодувала — і на фронт

— Коли на третій день служби я прийшла до нашого начмеда з грудьми, повними молока, він здивувався: «У тебе що, вдома маленькі діти?» Пощастило, що він за фахом — акушер-гінеколог і знав, як мені допомогти, — розповідає Sestry Тетяна «Руда». — Попри те, що на початку війни моїй Вікторії було всього вісім місяців, у своєму рішенні я не сумнівалася. Коли ворог стоїть на порозі твого будинку (війна застала нас у Києві), мені як людині у гарній фізичній формі здавалося дивним сидіти без діла чи тікати.

Перші півтора тижні я займалася волонтерством, пекла на заводі хліб, який передавали до Ірпеня. Після чого поговорила з батьками, і вони підтримали моє рішення йти у військо. Я на той момент вже була розлучена. Маленька донька Вікторія і 10-річний син Кирило залишилися з моїми мамою й татом.

До свого батальйону я потрапила випадково. Загуглила «ТРО Києва». Бориспільське виявилося єдиним, де ще не встигли відключити телефон — решта були переповнені і перестали приймати дзвінки.

Перший рік відслужила бойовим медиком. Окрім гарної фізичної форми, у мене були також знання з тактичної медицини, тож з роботою справлялась. У травні 2022-го друг підігнав мені «мавік» — перший і на той момент єдиний дрон у нашому батальйоні. Я приблизно знала, як ним користуватися, адже пробувала літати, ще коли син ходив до школи авіамоделювання.

Як піхотний медик почала використовувати дрон для прокладання маршрутів евакуацій. Восени 2022-го на Харківщині ми почали використовувати дрони ще активніше. Після першої ротації я ретельно вивчила нюанси роботи з БПЛА і стала пілотом FPV-дронів. Після першої ротації обійняла посаду оператора-розвідника, а вже влітку 2023 пройшла навчання і отримала ВОС ударного дрону.

— Що складніше морально: бути бойовою медикинею чи пілотом?

— Для мене — пілотом. Робота бойового медика непроста, але я не втрачаю свідомість від виду крові чи відірваних кінцівок, вмію зібратися та працювати з холодною головою. Кожна евакуація відрізняється від попередньої, потрібно бути готовою до будь-яких поранень, важких мінно-вибухових травм (як у нас було на Харківщині), до опіків і необхідності медичного сортування — це коли приймаєш рішення, кому першому допомагати.

Зберігати спокій мені допомагало розуміння , що я не можу зупинити війну чи змінити обставини бою. Моє завдання — надавати допомогу.  

Робота пілота мені здається складнішою. Коли стала займатися цим професійно, зрозуміла, які можливості відкривають дрони: як ми можемо бачити супротивника, коригувати артилерію.

Разом з цим прийшло розуміння, що ворог, використовуючи дрони, так само бачить кожен наш крок

Усвідомлення того, що противник бачить мене як на долоні, далося мені непросто.

Кохання на мінному полі

— Можете розповісти про момент на війні, який ніколи не забудете?

— Харківщина, Барвінкове. Наш замкомбата підривається на міні... Я тоді ще була ротним медиком і їхала замінованим полем, щоб його евакуювати. Напередодні загинув в аварії мій колишній чоловік, батько Вікторії. Я планувала прийти на його похорон, і тут чую по рації: «П'ятий пост! 300, тяжкий 300!» Розуміючи, що колишньому чоловікові я вже не допоможу, а замкомбата ще можна врятувати, поїхала на евакуацію.

На тому полі ми могли підірватися будь-якої миті. Я їхала і думала: «Вчора у Вікторії загинув тато, а сьогодні може загинути ще й мама…» На щастя, я вижила. І замкомбата теж вижив. Але було страшно.

— Правда, що ви зустріли на війні кохання?

— Так. Хоча зарікалася мати стосунки з військовослужбовцем. Ми з Сашею вперше побачили одне одного саме того дня, коли я їхала мінним полем рятувати замкомбата. Саша — сапер, він прагнув розібратися, чому наші підірвалися. Пам'ятаю, як ми зустрілися поглядами і… Я не дуже романтична, але мені чомусь врізався цей момент у пам'ять. Коли ми зайшли в Ізюм, Саша подарував мені соняшники. Ми почали більше спілкуватись. Виявилось, у Києві ми жили в сусідніх районах і вранці бігали однією і тією ж набережною, але чомусь жодного разу не перетиналися.

У пошуках відчуття безпеки

— Як ви справляєтеся зі страхом?

— Мені здається, відсутність страху — вірний індикатор того, що ти збожеволів. Тому добре, що мені й досі страшно. Страх зберігає життя. Навіть якщо я в Києві з дітьми, під час повітряної тривоги обов'язково спущусь з ними в укриття, бо не хочу ризикувати їхніми життями. На бойових позиціях побратими спочатку навіть посміювалися, коли бачили, як я весь час окопуюсь. Де б ми не опинилися, я одразу бралася за лопату — аби була можливість сховатися під час обстрілу.

А ще фізична праця відволікає. Коли займаєшся спорудженням бліндажу, залишається менше часу на думки про те, що відбувається, про загиблих побратимів.

Втрати — це єдине, до чого неможливо звикнути

Коли людина, з якою ви багато чого пройшли разом, гине, тебе не залишає думка: «Чому він, а не я? Краще б я». Тяжко не тим, хто йде, а тим, хто залишається. На війні часто думаєш про те, що буде з твоїми близькими у разі твоєї смерті.

Для мене найстрашніше — потрапити в полон і тим самим приректи своїх рідних на життя у невідомості та стражданнях, коли місяцями, а то й роками не знаєш, що з твоєю близькою людиною, жива вона чи мертва. Ми обговорили з батьками цей момент. Сказала їм, що в полон точно не піду — на цей випадок у мене завжди із собою граната.

Військові Христина «Кудрява» і Тетяна «Руда», редакторка Forbes Ukraine Катерина Шаповал, парамедикиня Ірина «Чека» (загинула 29 травня) і співачка Krutь. Фото: Zemliachky. Ukrainian Front

— Восени 2022 ви брали участь у звільненні Харківщини. Побачене на деокупованих територіях для багатьох військовослужбовців стало шоком...

— Ми заїхали до Ізюма, коли там ще догорала покинута ворожа техніка. З усіх відчуттів, які у мене тоді були, найсильнішим було відчуття огиди. Гидко усвідомлювати, що ще вчора ці нелюди тут ходили, дихали, їли… Братські могили та ексгумацію тіл місцевих жителів, яких вбили окупанти, мій мозок відмовлявся сприймати за реальність. Скоріше, як якийсь трилер, як щось, що просто не може відбуватися насправді.

— Що ще шокує на війні? Для деяких людей навіть побут може стати важким випробуванням.

— Я точно не з тих, кого може шокувати побут. Є неприємні моменти: коли ти весь у крові побратимів і декілька днів немає можливості помитися. Або коли атакують миші у бліндажах. Але коли в країні йде війна, всі ці нюанси — не найгірше, що може з тобою трапитись. Душ можуть замінити вологі серветки, на зміну тампонам приходять менструальні чаші. Довге волосся рятують дреди — їх, до речі, заплітала майстриня, переселенка з Луганська, яка не побоялася приїхати до мене в зону бойових дій.

— Стикалися із сексизмом в армії?

— Неодноразово. Я боролася за посаду пілота, довго доводила, що можу керувати БПЛА не гірше за чоловіків. Не раз чула, що жінці на війні не місце. А я вважаю, що нікому на війні не місце. Війна — це в принципі ненормально. Але якщо ми хочемо зберегти країну, у нас просто немає іншого виходу.

Якось ми з побратимом заклалися на премію сто тисяч гривень, що я зможу сама за два тижні викопати двометровий бліндаж. Ніхто не вірив, що зможу, а я тим часом старанно копала, навіть замовила бензопилу, щоб впоратися з корінням дерев. Премію не виграла тільки тому, що коли викопала метр вісімдесят, піднялася вода. Але з того часу в моїх фізичних можливостях більше ніхто не сумнівався.

— Як вас змінила війна?

— Дуже сильно. Змінилася я, змінилися мої пріоритети, оточення. Я відчуваю втому. Коли роздратовані цивільні пишуть у соцмережах, як вони «втомилися від війни», хочеться сказати їм, що вони навіть не уявляють собі, що таке дійсно втомитися від війни. Втомитися втрачати, ховати, бачити у снах загиблих побратимів...

Мабуть, до мене вже ніколи не повернеться відчуття безпеки

Нещодавно була тижнева робоча подорож за кордон. Мені казали: «Коли ляжеш спати під справді мирним небом, відчуєш різницю». Але я нічого не відчула. Хотіла одного: якнайшвидше повернутися, і не просто додому, а на передову. Там, під снарядами, ти розумієш, що дійсно робиш все, що від тебе залежить.

Такими ж думками ділиться більшість моїх побратимів. Їм зараз критично потрібен відпочинок, після якого вони самі, без нагадувань, повернуться у стрій — вони просто не зможуть не повернутися.

До війни Тетяна була хореографкою і тренеркою з повітряної гімнастики

— Як загалом ставитеся до цивільних чоловіків?

— Не бачу цивільного життя і морально поки що не готова на нього дивитися. Якщо я в Києві, о 7 ранку вже їду на полігон і повертаюся пізно ввечері. Веду курс FPV-пілотування в академії «Дронаріум». Навчаю управлінню дронами військових та цивільних, які перебувають у процесі рекрутингу в ЗСУ.

Академія стала для мене місцем сили. Я зібрала команду однодумців, ветеранів, і ми тепер не просто служимо операторами БПАК, а ще й випускаємо близько 30 бійців на місяць, яким передаємо свої знання і навички. Ми без перебільшення «множимо себе». Дякуючи керівництву «Дронаріуму» і моїй команді, у нас вийшло реалізувати курс. В академії мені зустрічаються лише свідомі цивільні, які мають мотивацію та розуміють необхідність захищати країну.

— Що є вашою мотивацією бути на війні?

— Бажання жити у своїй країні. Ще до війни у мене як у тренерки з повітряної гімнастики було чимало можливостей виїхати за кордон. Але я ніколи цього не хотіла. Я люблю Україну — і не тому, що я тут народилася, а тому що мені тут справді добре. Я не поїду звідси тільки тому, що хтось вирішив напасти на наші землі. Тікати від проблем — точно не про мене. Коли мої діти виростуть, вони самі зроблять свій вибір, їхати чи залишатися. Мій вибір — залишатися і боротися, і я цей вибір не зраджу.

З донькою

Фотографії з приватного архіву

<span class="teaser"><img src="https://cdn.prod.website-files.com/64ae8bc0e4312cd55033950d/660fa25260eed30ffd7b8966_hrystyna%20kudryava%20ukraine%20.jpg">«Читайте також: «Воюю за те, щоб ми більше ніколи не відчували меншовартості», — офіцерка Христина «Кудрява»</span>

20
хв

«У полон не піду — на цей випадок у мене завжди із собою граната», — військова Тетяна «Руда»

Катерина Копанєва

25-річна військовослужбовиця Вікторія з позивним «Руна» — головний сержант і командирка відділення зенітно-артилерійського взводу. За час повномасштабного вторгнення Вікторія воювала на кількох гарячих напрямках — зокрема, це Піски й Гуляйполе. Зараз — на Бахмутському, де щодня точаться запеклі бої. Про своє життя на війні, мотивацію та справжню дружбу Руна розповіла Sestry.

Руна з 19 років на війні

«Навіщо це тобі? Краще виходь заміж, готуй вдома обіди»

— Підписуючи контракт із ЗСУ ще до повномасштабного вторгнення, у 2018 році, я була абсолютно впевнена у своєму рішенні. Хоча багато хто (зокрема у військкоматі) намагався мене від цього відмовити, — згадує Руна. — Коли у 2014 році в Україні почалася війна, я ще навчалася в школі. У нас був предмет «Захист Вітчизни», вивчаючи який, я зрозуміла, що хочу спробувати себе у ЗСУ. Відразу після школи, у мої 17, мене б до армії точно ніхто не взяв. Тому я спочатку вступила до училища (навчалася на флориста-декоратора вітрин) і тільки-но його закінчила, прийшла до військкомату.

Побачивши мене — маленьку, тендітну, 19-річну — там сказали: «Навіщо це тобі? Краще виходь заміж, готуй вдома обіди». Але наступного дня я прийшла знову. Вирішила, що оббиватиму пороги військкомату доти, доки не доб'юся свого. Видаючи мені довгий список документів і довідок, які я мала принести, у військкоматі, мабуть, сподівалися, що я не повернуся. І дуже здивувалися, коли, пройшовши медкомісію, я принесла їм усе необхідне.

Вже наступного дня я була у навчальному центрі «Десна». Коли пройшла курс молодого бійця, мене направили до бригади, де я служу донині. Я була згодна на будь-яку спеціальність, окрім кухаря та медика. Це зараз я з медициною на «ти» (вже не раз доводилося евакуйовувати поранених побратимів), а тоді думала, що не зможу надавати першу допомогу. Мене направили до зенітно-ракетного взводу. Мій перший фах — стрілець-зенітник ПЗРК «Ігла-1». Потім перейшла на зенітну установку ЗУ-23-2, а зараз працюю на гарматі С-60. Я навчилася досить швидко, хоча основні знання та досвід отримала вже безпосередньо в бою.

— Зараз ви — командир відділення зенітно-артилерійського взводу 23 батальйону «Хортиця». Що входить до ваших обов'язків?

— У мирний час я б відповідала за особовий склад та дисципліну у підрозділі, але зараз, під час війни, особисто виїжджаю на всі виїзди, керую процесом. Ми отримуємо ціль, оцінюємо обстановку та працюємо по цілі. У мене в екіпажі шестеро людей. Часто від мого рішення залежить їхнє життя. Наприклад, ми працюємо по цілі, і в цей момент ворог відкриває вогонь.

У мене є кілька секунд, щоб зрозуміти: ворог тільки пристрілюється, і ми можемо ще трохи попрацювати, чи треба негайно від’їжджати

Я маю тверезо оцінювати обстановку. Буває, входиш в азарт — влучив у ціль один раз, потім ще раз, і хочеться ще й ще. Важливо не піддаватися таким емоціям — інакше можеш втратити людей і техніку. Були ситуації, коли хлопці хотіли ще трохи попрацювати, але я бачила, що ворог веде щільний вогонь і давала команду від'їжджати. І одразу після нашого від'їзду прилітало саме в те місце, де ми стояли.

— У такі моменти відчуваєте страх?

— Ні. Коли ми працюємо на гарматі, навіть якщо йде зустрічний вогонь, я не боюся. Дію швидко й злагоджено, з холодною головою. Усвідомлення того, що був на волосині від смерті, приходить згодом, коли вже від'їхав у відносно безпечне місце. Є люди, яких у певні моменти паралізує страх, вони губляться. На щастя, це не про мене. Мені було по-справжньому страшно, коли перші кілька разів евакуйовувала поранених побратимів. У когось були осколкові поранення, хтось втратив кінцівку. Я робила їм перев'язки, а в самої трусилися руки — боялася нашкодити, щось зробити не так. Зараз такої проблеми вже немає.

— Ви якось розповідали про момент, коли побратими вже подумки поховали ваш екіпаж….

— Це було вже під час повномасштабного вторгнення у районі Пісок на Донеччині. Ворог активно наступав, ми несли великі втрати. Я працювала на ЗУ-23-2. Зазвичай ми працюємо із закритих позицій, але тут був наказ їхати на відкриту. Нас було троє.

І от даємо ми кілька «черг», я питаю по рації, куди стріляти далі — лівіше чи правіше, і в цей момент по нас починає працювати ворожий танк. Пам'ятаю шум та свист у голові, дуже багато пилу… Це була моя перша контузія. Поруч у підвалах були інші підрозділи. Вони чули цей «приліт» і передали по рації, що, схоже, наша «ЗУшка вже все». Через перебої зі зв'язком я не могла чітко відповісти, і побратими справді вже майже нас поховали. Ми ще довго не могли виїхати з позиції через те, що заглухла машина. Водія було поранено, і я вже думала, що ми звідти не вийдемо… На щастя, машину все ж вдалося завести.

— Розкажіть про вашу посестру Ксюшу, яка загинула…

—  Ксюша загинула в тилу внаслідок ракетного удару. А разом з нею — ще 14 побратимів, серед яких був її коханий хлопець. Буквально за кілька днів до прильоту я приїжджала туди за продуктами, ми з Ксюшею бачилися. Вона розповідала, що ось-ось має отримати молодшого лейтенанта. Ще вона хотіла купити машину, і у них з коханим було стільки планів…

Коли за кілька днів я була на позиції, мені надійшло повідомлення: «Ксюша — 200». Я спочатку навіть не повірила… Ми були ровесницями. Вона теж прийшла до ЗСУ в 2018.

На її похороні я стояла над могилою і думала: «Їй 24, мені теж. Вона вже мертва. Але я поки що жива...»

Після цього більше не їжджу на поховання — потім довго не можу зібратися і виконувати свою роботу.

Старший сержант Шон

— Що допомагає триматися?

— Розмови з побратимами. Робота, якою у важкі моменти намагаєшся завантажити себе настільки, щоб не залишалося часу на жодні інші думки. Але головний мій антидепресант — це Шон. Мій найкращий друг.

— Як він у вас з'явився?

— Я з дитинства мріяла про собаку. Влітку 2018 року, вже під час служби, поїхала до Бердянська — і там купила Шона. Він був крихітним, йому було лише 25 днів. На Донеччину ми повернулися вже разом. У ті роки війна була не такої високої інтенсивності, і це дозволило Шону поступово адаптуватися. Спочатку він боявся гучних звуків, але потім звик, і зараз уже чітко знає, коли стріляють наші, а коли ворог — і реагує відповідно. Шона виховував весь наш підрозділ, хлопці його обожнюють. Він навіть має особистий шеврон — «старший сержант». Шон постійно зі мною, крім тих моментів, коли ми на виїздах. Він завжди проводжає, біжить за машиною. А потім зустрічає так, ніби не бачив цілий рік. Він для нас усіх кращий за будь-якого психолога.

— Якось ви кинулися його рятувати, ризикуючи життям...

— Ворог почав обстріл з «Градів». Всі швидко заскочили в яму, а Шон залишився зовні. Коли я це зрозуміла, вибігла за ним, за що потім отримала догану від командира. Я знайшла Шона у стані ступору. Він сильно злякався, заціпенів. Після цього випадку він посивів...

У нас, до речі, є й інші тварини. Часто прибиваються коти. Якось був навіть єнот. Ми знайшли його на Бахмутському напрямку. Вочевидь, він раніше жив у людей, бо спокійно їв із рук. Ми його нагодували, відпоїли, навіть купили йому шлею, щоб вигулювати. Але він вирвався — і з того часу бігав по різних позиціях і наводив хаос скрізь, де з'являвся. Рився в наших речах, бив посуд… З Шоном вони не потоваришували, і ми знайшли єноту інший дім.

— Одні кажуть, що сам лише побут на війні вже шокує. А деякі дівчата розповідають, що знаходять можливість і манікюр з укладкою зробити, і повечеряти улюбленими суші. З чим зіткнулися ви?

— Побут на війні не став для мене шоком. Я навчалася у школі-інтернаті, звикла жити в колективі, вставати за режимом. Армія в цьому сенсі мало чим відрізняється — мабуть, тільки тим, що тебе весь час хочуть убити (сміється). Я точно не з тих, хто витрачатиме час на макіяж, манікюр чи укладку — ніколи не робила цього до служби і не планую зараз. Коли є можливість, можу заплести косички-колоски, щоб наступні десять днів не думати про те, що робити з волоссям.

Щодо умов, то вони можуть бути різними. Якщо ми перебуваємо у місті чи селі, то найчастіше живемо у підвалах. На Бахмутському напрямку жили у полі в бліндажі.

Одна з найбільших проблем — миші. Вони всюди. За ніч можна впіймати до 500 штук

Вони падають тобі на голову, кусають за пальці, гризуть речі, пластикові пляшки, дроти. У бліндажах це звичайна історія.

— Що для вас на війні є найскладнішим?

— Думаю, це проблеми із забезпеченням. Коли замість того, щоб виконувати завдання, ти спочатку маєш знайти обладнання або запчастини для його виконання, оголошувати збори, просити донати. Коли ламається гармата, ми зазвичай ремонтуємо її власним коштом. Самі збираємо гроші на РЕБ (система радіоелектронної боротьби, що блокує сигнали ворожих доронів), бо зараз ворогові достатньо дронів для того, щоб знищити нашу артилерію.

Коли крім виконання роботи доводиться думати, де взяти кошти, це деморалізує

Але ти все одно продовжуєш робити те, що маєш — бо розумієш, для чого ти тут.

— Як би ви це пояснили? Для чого ви на війні?

— Я захищаю свій дім — Україну. Я тут народилася, виросла і щиро не розумію, як можна не стати на захист свого дому. Мене якось запитали, за що ми боремося. Я відповіла, що за все, що за нами. Я не хочу, щоб це стало чужим. Для мене перемога — це повернення наших територій, хоча за нинішніх умов, коли ворог активно наступає, нам треба хоча б не втратити те, що є.

— Уявляєте день нашої перемоги?

— Ми іноді говоримо про це з хлопцями: «А ось уяви, зараз приїжджають зі штабу і кажуть: «Війна закінчилась». Що будеш робити?» І кожен мріє, як поїде до сім'ї, до дітей… Я взяла б Шона і поїхала до сестри і племінника. Ще дуже хочеться до Маріуполя.

— Які сни вам зараз сняться?

— З початком повномасштабного вторгнення у мене на деякий час пропав сон. Ми спочатку взагалі не спали, бо не розуміли обстановку, не знали, куди далі піде ворог. Потім мені стали снитися спалахи — такі, які бачу під час ворожого обстрілу. Снилися поранені побратими, яких вивозила. Я часто кричала уві сні…

Зараз такого вже немає — напевно тому, що організм адаптувався. Кілька днів тому мені наснилася Ксюша. Вона підійшла до одного з побратимів і, сміючись, повела його за руку. Не знаю, як трактувати цей сон. І чи взагалі потрібно шукати таким снам якісь пояснення…

Фотографії з приватного архіву

20
хв

«Мій антидепресант на війні — пес Шон. Він змалку зі мною на фронті», — військова Вікторія «Руна»

Катерина Копанєва

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

Як армія українських піарників перемагає Росію в інформаційній війні

Ексклюзив
Обличчя війни
20
хв

«У полон не піду — на цей випадок у мене завжди із собою граната», — військова Тетяна «Руда»

Ексклюзив
20
хв

Євген Клімакін: Треба зійти з каруселі на Campo de Fiori

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress