Ексклюзив
20
хв

«Я вірю у майбутнє України, а значить маю працювати заради його розвитку», — фермерка Ксенія Костенко про відновлення бізнесу після окупації

«До повномасштабної війни ми щодня робили до 30 тонн добрив. Нині ж – стільки, але за весь сезон», — фермерка з Київщини про бізнес під час війни

Наталія Жуковська

Ксенія Костенко, фермерка з Київщини. Фото: приватний архів

No items found.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

Її господарство навесні 2022-го опинилось під російською окупацією. За місяць ворог майже вщент знищив усе майно Ксенії Костенко. У будинок жінки влучив снаряд, а на її підприємстві з перших днів повномасштабної війни мародерили кадирівці. Зневіритися і буквально повстати з попелу їй допомогло навчання, гранти та підтримка небайдужих. Свою історію Ксенія Костенко розповіла виданню Sestry. 

Людина «навпаки» 

Саме так я себе іноді називаю. Після закінчення факультету кібернетики в університеті імені Шевченка я вісім років працювала в IT-галузі  програмістом. Мала добрі заробітки. Я ніколи не думала, що займатимуся агробізнесом. Хоча мікрофермерство у моєму житті було присутнє завжди. Мої батьки проживали на Київщині, мали ділянку у 40 соток. Щовихідних улітку я була на городі у мами. Допомагала вирощувати городину. І ось одного дня, живучи і працюючи у Києві, я зрозуміла, що мені там не комфортно. Я знайшла земельну ділянку у Бучанському районі і почала зводити будинок. Згодом зрозуміла, що тієї території мені замало — і я викупила занедбану ферму, розташовану неподалік. Так почався мій шлях в агробізнес. Спочатку планувала вирощувати овочі для себе. Утім відмовилась від цього проєкту.

Ксенія Костенко на своєму виробництві. Фото: приватний архів

Вирішила у більших масштабах вирощувати моркву та буряк, які не потребують дорогої техніки для обробки. Продукцію оптом купували невеликі фермерські господарства. Вже тоді я зрозуміла, щоб мати добрий урожай, потрібні знання з аграрних наук. І почала глибше занурюватися у цю сферу. Багато читала, перш ніж щось купувати, радилась із фахівцями. Ну, і сарафанне радіо допомагало. Згодом у мене виникла ідея налагодити виробництво добрив. Я хотіла виготовляти такий  екологічний продукт, який би не шкодив землі. На розробку і патент пішло понад два роки. Органічні добрива з використанням цеоліту з українських Карпат тестували в Національному університеті водного господарства та природокористування у Рівному. Результатом були задоволені і я, і науковці. Замовлень було багато. Ми навіть думали про експорт. Та все ж таки на той момент вирішили сконцентруватися на внутрішньому ринку. Знаєте, мабуть, у мене, як і у більшості українців життя до 24 лютого було щасливим. Хоча не всі ми це усвідомлювали. Звісно, було не просто, але ми були живі і мали життєдайні мрії. 

«Араби» на виробництві

Щодо повномасштабного наступу росіян мене підвела моя самовпевненість. Я розуміла, що війна вже йде, просто її назва — АТО [ з квітня 2014 року по квітень 2018 року війну на сході України називали АТО, з 2018 року — ООС. — Ред.]. Навесні 2017-го я була у Волновасі на форумі «Роль жінки в АТО». Розуміла, наскільки це жахливо. Саме тому не могла повірити, що можливі ще більші і жахливіші масштаби війни. До речі, красиве містечко Волноваха знищене ворогом. 

Я маю друзів-одногрупників по кібфаку по всьому світу. Моя подруга з Брюсселя купила для мене авіаквиток на 18 лютого. На той момент в Україні ще працювали аеропорти. Вона мені говорила: «Ксюшо, у вас буде війна!». А я вперто відповідала: «Іро, я нікуди не поїду. Яка війна у 21 столітті в Європі? Це неможливо». Авіаквиток, звісно, пропав. Перед повномасштабним наступом моя інтуїція боролася з логікою. Логіка перемогла, бо вона говорила, що цього не може бути. 

24 лютого я була у Києві. Мене розбудила сестра, яка живе у військовому містечку у Василькові. Вона кричала, що їх бомблять. Після розмови з нею я  одразу набрала охоронця на підприємстві, всі мої господарства були неподалік аеропорту Гостомеля. По прямій — п'ять кілометрів.   Ще й за селом на  пагорбі. У цьому нам не пощастило. Охоронець почав кричати, що на нас напали якісь «араби». То були чеченці. У перший же день окупанти відключили електрику та зв’язок. Ви знаєте, Господь мене любить, тому що того дня я мала бути на підприємстві. Плани змінилися останньої миті. Та й на виробництві того дня була профілактика, тож там перебувало лише троє, а не дванадцять людей. Двоє втекли одразу, а старенький сторож не встиг. Російські військові забрали у нього всі речі, навіть старий телефон. На щастя, лишили живим.

Зруйноване росіянами виробництво на Київщині. Фото: приватний архів

За місяць перебування на моїх підприємствах вони знищили усе. Вікон та частини даху не було. Вкрали  батареї, акумулятори та навіть запчастини, які неможливо ніде використати. Поля та будинки замінували. Сировина перегоріла. Знищено майже тисяча тонн посліду. Збитків було завдано на мільйони.  На підприємство я потрапила у квітні. Згодом зрозуміла, що поїхала зарано. Я бачила, як витягували військову техніку з річки, тіла військових. Люди шукали одне одного  за ДНК.  Після побаченого я не спала кілька днів поспіль. Мені не хотілося нічого робити, відбудовувати. Руки опускалися. Було єдине бажання —  розвернутися і поїхати геть. Але були працівники, які мене підтримали. Всі заощадження вклала у ремонт приміщення. Ми все робили своїми силами. Шукали запчастини, ремонтувати обладнання. Але згодом я знову зупинилася. Виникло питання — куди рухатися далі? Сировини немає. Що робити? І тут мені пощастило. Мене запросили на навчальну програму жінок-фермерів «TalentA-2022. Антикрихкість». Її проводить міжнародна компанія Corteva Agriscience. 

Повернення до життя

Саме викладачі інноваційної освітньо-грантової програми допомогли мені змінити своє ставлення та повернутися до роботи. Навчання тривало два місяці. Серед лекторів були агрономи, юристи, економісти. Вони навчали антикризовим навичкам, веденню бізнесу, управлінню персоналом. Розповідали, яку сільськогосподарську культуру обрати для отримання прибуткового врожаю навіть у складних умовах. Говорили про нові технології. На навчанні були жінки-аграрії з усієї України. Наприклад,  з Харківщини, де їхня земля зараз під окупацією і вони нічого не  можуть зробити. Однак вони навчались на майбутнє. Вперше за 4 роки існування програми додали психолога. Мабуть, це мені й допомогло. Були  дуже прості поради. Я постійно читала новини у телефоні. Психолог порадила мені це робити дозовано. Один-два рази на день і не більше 5 хвилин. Пояснення просте — від вас ті події не залежать, ви нічого не можете змінити. 

Також важливо повернути робочий режим. До повномасштабної війни у мене все було чітко розписано. Наприклад, добривами займаємося до осені. Вирощування овочів — з ранньої весни. У моїх планах навіть були вистави у театрі, які я хочу подивитися. Людям, які мають такі ж, як у мене, проблеми, я б радила одразу звертатися за допомогою до спеціалістів. Маленькими кроками я поверталася до життя.  

Відбудова та гранти

Під час навчання я виграла грант на 340 тисяч гривень. Гроші пішли на відновлення підприємства. Ми відремонтували та запустили одну лінію — і цієї весни навіть зробили невелику партію добрив. Взимку наше підприємство зараз не працює — є проблема з постачанням сировини. Адже дуже багато ферм, де ми купували послід, постраждали. Ще одна проблема — працівники. У  мене донедавна працювало 3-4 людини віком 60+. Інші співробітники служать в армії. Нам потрібно щонайменше 8 людей, які могли б працювати у дві зміни. Бо в  одну — збитково. Щодо потужностей виробництва, то навесні ми виробили лише 30 тонн добрив за весь сезон. До війни це була денна норма. Маю надію, що все ж таки наприкінці лютого цього року ми запустимо лінію, яка зможе робити до 10 тонн добрив щоденно. Руки я точно вже не опущу. На мою продукцію є попит. Троє замовників-фермерів запропонували мені навіть  підтримку. На повне відновлення, за попередніми підрахунками, нам потрібно два з половиною мільйони гривень. Всю проєктну документацію доведеться робити з нуля. А це коштує дорожче, ніж полагодити обладнання. 

Таким після росіян виглядало виробництво Ксенії Костенко. Фото: приватний архів

Щодо державних програм, то для нашого регіону вони є недієвими, бо маємо заміновані території. Торік я нічого не садила. Дуже сподіваюся, що цього року можна буде обробляти землю. А поки що це небезпечно. Були випадки коли підривалися люди на полях. Чим могла б нам допомогти держава? Мій тато був медиком, у медицині перший принцип — не нашкодь. Тож аби чиновники-бюрократи не заважали. Коли я бачу, як перекладають тротуарну плитку, моя нервова система не витримує. Держава повинна допомагати військовим бити ворога. Якщо буде вибір —  дати гроші моєму виробництву чи купити зайвий квадрокоптер на фронт — я оберу останнє. 

«Ми вже  в Європі»

Ми досить демократична держава. Я б дуже хотіла бачити не корумповану Україну. Ми — європейці, завжди жили на території Європи. У деяких сферах ми на голову вище за інші країни. Наприклад, банківська система. У Швейцарії вона чудова, та ви не зможете швидко відкрити рахунок, в Україні це можна зробити за півгодини. Медична система: спробуйте у Чехії потрапити до окуліста, коли вам потрібно. Вас поставлять у чергу — і до лікаря ви прийдете щонайменше за два місяці. IT-сфера: наші спеціалісти найсильніші у світі. Хто був у Стіва Джобса технічним директором? Стів Возняк з Чернівців. Те ж саме і в інших компаніях. Я просто знаю, де мої одногрупники працюють і ким, тому можу впевнено сказати, що світ тримається на українських айтішниках. А ще я б дуже хотіла, аби молоді, освічені та інтелігентні люди йшли у політику і розвивали державу. Ставали мерами та президентами. Щоб радянський патерн «у владу ідуть тільки негідники» назавжди змінився у нашій країні. Найбільша мрія, як і у всіх, перемога. А у професійному плані – мрію, аби всі мої працівники, які захищають країну, повернулися живими — і ми продовжили спільну роботу. Я вірю у майбутнє України, а значить маю працювати заради його розвитку.

No items found.
Р Е К Л А М А
Приєднуйтесь до розсилки
Thank you! Your submission has been received!
Oops! Something went wrong while submitting the form.

Ведуча, журналістка, авторка понад трьох тисяч матеріалів на різні теми, у тому числі низки резонансних журналістських розслідувань, які призвели до змін в місцевому самоврядуванні. Пише також про туризм, науку та здоров’я.  У журналістику потрапила випадково, понад 20 років тому. Вела авторські проєкти на телеканалі УТР, працювала кореспонденткою служби новин, понад 12 років на телеканалі ICTV. За час роботи відвідала понад 50 країн. Має відмінні навички сторітелінгу й аналізу даних. Працювала викладачкою на кафедрі міжнародної журналістики НАУ. Навчається в аспірантурі, за спеціальністю «Міжнародна журналістика»: працює над дисертацією про висвітлення роботи польських ЗМІ в умовах російсько-української війни.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати
жабка бізнес українці Zabka

Ще сім років тому вона й уявити не могла, що житиме за кордоном і керуватиме власним бізнесом. Польща здавалася тимчасовим прихистком для заробітку, а у кишені лежало всього 300 злотих. Спершу доводилося працювати на заводі, згодом — покоївкою, жити в кімнаті разом з хлопцями, адже не було власного простору, потім розвантажувати палети на складах торговельної мережі. Але кожен крок Марини наближав її до власної справи. Сьогодні вона — власниця популярного магазину Żabka і приклад того, як віра в себе, праця й витримка здатні змінити життя.

Марина Будзінська (в центрі) зі своїми працівницями. Приватний архів

Щоб відкрити «Жабку», треба скласти чотири іспити

— Рішення переїхати до Польщі було непростим, але вимушеним, — розповідає Sestry Марина Будзінська. — Я — мама-одиначка, яка прагнула забезпечити своїй дитині гідне життя. В Україні працювала торговим працівником, а згодом стала керівником торговельного відділу. Незважаючи на кар’єрний успіх, фінансові можливості були обмежені, а я хотіла більшого для своєї дитини. Спершу планувала залишитися в Польщі лише на три місяці, заробити грошей і повернутися додому. Однак після короткого повернення в Україну зрозуміла, що це лише початок довгого шляху. Відтоді я живу в Польщі.

— Які були труднощі, виклики, і як ви їх подолали?

— Мій перший досвід роботи тут був непростим. Приїхала з невеликими заощадженнями — всього 300 злотих. Почала працювати на заводі в місті Клодзько, де виробляють автомобільні шланги. Житлові умови були важкими: у двокімнатній квартирі жило восьмеро людей. Робочий графік — 12-годинні зміни з мінімальними перервами. Згодом спробувала працювати покоївкою, але там вимоги були нереальні — за 15 хвилин повністю прибрати номер разом з миттям санвузла, заміною постільної білизни та пилососінням. Заробіток ледве покривав витрати на житло.

Проривом стала робота на складі однієї з великих торговельних мереж у Легниці, де я пропрацювала 4,5 роки. Саме там я познайомилася з теперішнім чоловіком. Паралельно підробляла рекрутером і прибирала квартири.

— Коли настав той переломний момент, що ви вирішили відкрити власну справу, і чому саме Żabka?

— Про власну справу ми з чоловіком мріяли 3 роки. Я обдумувала різні варіанти, спочатку хотіла відкрити кебаб, але зрештою зупинилася на магазині Żabka. Після перегляду в ютубі натхненної історії українки, яка успішно запустила такий проєкт, наважилась ризикнути. Процес підготовки був непростим: співбесіди, навчання та кілька важких іспитів. Незважаючи на мовні труднощі, я не здалася. Налаштовувала себе, що якщо поставила мету — обов’язково дійду до неї. Ми відкрили магазин в серпні минулого року. Цей досвід навчив мене не боятися нових викликів і завжди рухатися вперед, навіть коли здається, що сил немає. Тепер я передаю цю віру своїй дитині: важливо не здаватися, йти до своїх цілей, якими б недосяжними вони не здавалися на перший погляд.

— Скільки потрібно мати грошей, аби відкрити «Жабку»?

— У моєму випадку це було 20 000 злотих, оскільки сума застави для іноземців залежить від обраної форми забезпечення. Але справа не лише в грошах, адже відкриттю магазину передують співбесіди, навчання і навіть іспити. Перша співбесіда відбулася польською мовою через додаток Teams. За нею була ще одна. Потім перевірили, чи не маю я боргів або кредитних заборгованостей. Я побачила, що Żabka відповідально підходить до підбору персоналу, і не кожен, хто бажає приєднатися до мережі, може це зробити.

Я успішно пройшла перевірку, після чого розпочалося тритижневе навчання. Уже тоді мене почали знайомити з роботою у магазині, показувати, як усе працює. Спочатку було дуже страшно через величезну кількість інформації та документації, всі програми — польською мовою... Здавалося, я не впораюся. Якось я навіть прийшла додому і сказала чоловікові: «Не знаю, чи потягну». Але зібралась із силами й продовжила навчання.

Попереду було кілька іспитів: мовний; фінансовий у Вроцлаві після інтенсивного навчання; співбесіда через Teams з перевіркою знань і практичний іспит на місці — три години ґрунтовних запитань і завдань з використання чотирьох програм. Кожен з них я склала на 100% і чекала призначення. Мені запропонували вибір: або новий магазин під ключ, або діючий. Я обрала вже функціонуючий магазин. 

«Ми взяли на роботу українок і намагаємось їх не перевантажувати»

— Існує думка, що в «Жабці» важко працювати: 12-годинний робочий день, праця у вихідні…

— Це поширений і шкідливий стереотип. Я працювала в іншій мережі, мені іноді доводилося вручну розвантажувати по 15 важких палет на день. Тут інакше — в межах поставок приїжджає одна палета, яку ми з чоловіком розвантажуємо. Ми з чоловіком присутні в магазині щодня, займаємося замовленням товарів, контролем касових операцій, веденням документації. 

Касири обслуговують клієнтів протягом тижня. Ми взяли на роботу двох українок, які працюють по 8,5 годин, і ще двох експедиторів, які приходять на заміну. Найнапруженіший час — вечір п'ятниці і суботи. У цей час, а також у неділю ми з чоловіком працюємо самі.

— Ви з чоловіком весь час разом. Як вдається успішно поєднувати бізнес та сімейне життя?

— Багато хто дивується, як ми з чоловіком можемо працювати разом і при цьому зберігати гармонію. Для нас ключовими є взаєморозуміння, чіткий розподіл обов’язків і вміння поважати простір одне одного. У кожного з нас це вже другий шлюб, тому ми добре розуміємо, чого хочемо від стосунків і від спільного бізнесу.

Спочатку було важко звикнути. Здавалося, що постійно щось не так, весь час хотілося все виправити, але з часом ми навчилися правильно ділити роботу так, щоб не втручатися у сфери одне одного. Він займається постачанням товарів, я — замовленнями, бухгалтерією, звітами та іншою документацією. Він не втручається у мої папери, а я не втручаюся у його складські питання.

Чоловік чудово справляється з усім, що стосується замовлень і поповнення запасів. Це його відповідальність. Моя частина роботи — «паперова». Ми працюємо разом 24/7, і це справді круто. Зараз ми навіть розглядаємо можливість продати два своїх приватних автомобілі і придбати один більший, кращий. Адже ми весь час разом… 

— Що можете побажати українським жінкам, які шукають себе або мріють про власний бізнес у Польщі?

— Я знаю, як непросто знайти себе, особливо коли є тиск суспільства. Важливо дозволити собі ризикувати, пробувати нове. Кожна моя попередня робота була викликом, але я завжди думала: «Це тимчасово, я знайду щось краще». І справді, життя це підтвердило. Зараз є чимало можливостей для старту власної справи навіть з мінімальними вкладеннями. Українки відкривають кав'ярні, салони краси, займаються флористикою. Головне — не боятися й пробувати.

Страх — це лише перепона, яку можна подолати. Якби колись мені сказали, що я житиму в Польщі і матиму власний бізнес, я б засміялася. Але сьогодні це реальність.

20
хв

Власниця магазину Żabka Марина Будзінська: «Якби колись мені сказали, що я житиму в Польщі і матиму бізнес, я б засміялась»

Тетяна Виговська
український бізнес у польщі напівфабрикати галя балувана

Проходячи повз вивіску «Domowe mrozonki. Multi Cook», я навіть не підозрювала, що це бізнес українського походження. Аж поки не почула розмову подружжя поляків у дверей магазину:

— Ходімо купимо українських вареників! — каже чоловікові жінка, і я заходжу до магазину за ними.

— Відвідуємо цей магазин регулярно раз на два тижні, — зізнається пан Бруно. — А наша дочка, коли приїздить до Катовіце з онуками, теж відразу сюди йде. Найбільше я люблю вареники з ягодами. Вони тут смачні, бо багато начинки. 

— Для жінок це зручно, — додає пані Христина, — не треба місити тісто, виліплювати. Просто береш з морозилки і кидаєш до каструлі. Бо я в житті вже стільки того тіста намісила, що тепер тільки купую готове.

«Близько 90% наших покупців — поляки»

— Близько 90% наших покупців — поляки, — розповідають Sestry власниці «Мультикука» в Катовіце Олена Юришинець і Альона Анісімова. — Українців менше, — можливо, тому що поки вони про нас не знають.

У нас широкий асортимент: пельмені, вареники, паштети, голубці, фарширований перець, пироги, фарширована скумбрія, котлети тощо. А головний хіт — хінкалі. Маємо чотири різновиди: з бараниною, сиром, яловичиною та свининою. Поляки їх дуже люблять.

Подруги з Бучі стали партнерками по бізнесу в Польщі

Олена Юришинець: Multi Cook — це франшиза мережі «Галя Балувана», адаптована для європейського та міжнародного ринку. У Катовіце ми наразі єдині. Бренд активно розвивається у Польщі, Чехії, Хорватії, а також починає вихід на ринки США та Канади. За кілька років франшиза значно розширилася, відкрила чимало нових закладів. Назва Multi Cook більш універсальна для міжнародного споживача, але концепція все ще базується на українських традиціях і кухні.

Чому ви вирішили зайнятися саме цим бізнесом?

Олена Юришинець: Ми знаємо одна одну досить давно, працювали разом у міжнародній аудиторській компанії в Україні, обслуговували великі бізнеси, зокрема «Нову Пошту» та торговельні мережі. І завжди мріяли про власну справу.

Альона Анісімова.: В Україні високий рівень сервісу, і нам хотілося перенести цей підхід до Польщі. Франшиза відповідає нашим цінностям: вона допомагає людям економити час, пропонує якісну їжу, яка позитивно впливає на здоров’я та самопочуття.

Також ми хотіли створити мініком’юніті для українців, зокрема, для жінок, які вимушено виїхали через війну. Чимало біженок змушені працювати на заводах, і ми прагнемо дати українкам можливість знайти комфортне місце для роботи

Ви з Бучі? Як ви опинилися в Катовіце?

О.Ю.: Насправді ми родом з Донбасу. Я в Київ переїхала разом з батьками ще до війни, у 2009 році. Альона приїхала у 2014-му — буквально на тиждень, щоб пересидіти події в Донецьку, але після його окупації вимушена була залишитись.

А.А.: Я працювала в міжнародній аудиторській компанії в Донецьку, яка мала головний офіс у Києві. Завдяки цьому опинилась у столиці.

О.Ю.: Коли сталося повномасштабне вторгнення, ніхто не знав, що робити: залишатися чи тікати. Ми жили за три кілометри від аеропорту «Антонов» у Гостомелі, де стояла «Мрія». Бої там нагадували сцени із «Зоряних воєн». Ми планували почекати день-два, але ввечері вирішили їхати. Згодом мости на виїзді з Бучі підірвали, і ті, хто залишився, вже не могли виїхати. Ми встигли.

Їхали разом?

А.А.: Окремо. Я поїхала трохи раніше, бо після Донецька була морально готова до всього. Після того, як колись залишила рідне місто й не змогла нічого забрати із собою, тепер вже знала, що найголовніше — документи й собака. Вранці 24 лютого ми були готові до виїзду, тільки машина не була заправлена…

Після деокупації повернулися до Бучі. Жили там близько року, відновлювали будинки. Наші оселі були в жахливому стані, адже в них жили росіяни. Коли ми повернулися, це був суцільний хаос. Важко було бачити все зруйнованим, тож ми намагалися привести дім до ладу. Зрештою не витримали війни і вирішили переїхати до Польщі й відкрити тут власний бізнес.

Чому саме Катовіце?

Просто дізналися, що місто перспективне, швидко розвивається. У 2023 році воно потрапило до списку кращих за рівнем розвитку. До того ж тут ще не було магазинів Multi Cook, а відкривати бізнес у новому місці простіше, ніж конкурувати з уже існуючими закладами.

А ще виявилося, що Катовіце — місто-побратим Бучі. Це символічно

Як інтегрувалися в Польщі?

Нам пощастило: нас дуже тепло прийняли. Спочатку було складно з польською мовою, але багато людей говорили з нами англійською, що нас дивувало. Випадково познайомилися з Інесою Цой, яка допомогла нам з перекладами, а згодом стала нашим операційним директором.

У нас працюють люди з усієї України: з Херсона, Запоріжжя, Львівської області, центральних регіонів, — до розмови долучається Інеса Цой. — Це дійсно цікаво, адже ми обмінюємося досвідом, традиціями, навіть звичками. Дівчата дружать, домовляються разом піти в кафе, організовують корпоративи. Ця взаємодія розширює обрії. Я сама із Запоріжжя, і раніше мало знала про життя людей із Західної України. Тепер краще розумію їх, а вони — мене. Ми ділимося досвідом, історіями, і така комунікація дуже підтримує наших працівниць. 

У магазинах Олени й Альони працюють українки з різних регіонів

«Не кожен може дозволити собі такий старт»

Скільки потрібно грошей для відкриття такого бізнесу?

Це значні кошти, левова частка яких іде на закупівлю обладнання, — це десятки тисяч євро, тож не кожен може собі дозволити такий старт. Ми довго працювали у житті, щоб зібрати потрібний капітал.

Приміром, шокова заморозка коштує 1500 євро за одну одиницю, а нам потрібно таких щонайменше три. Тісторозкатка — 5 000 євро. 

Приміщення орендуєте?

Так, і оренда — це близько 4000 євро без врахування комунальних послуг.

Як ви шукали працівників? Брали на роботу досвідчених чи не тільки? 

Ми провели близько 40 співбесід. Оголошення розміщували у Facebook, телеграм-каналах. Плюс коли відкриваєшся, чимало людей заходить в магазин і пропонує свої кандидатури. Щодо досвіду працівників, то тут 50 на 50 — деякі мали досвід у ресторанах, а дехто прийшов геть з іншої сфери. Наприклад, наша головна на виробництві понад 10 років працювала в школі. Вона дуже педантична, все робить за списком, і ця професія їй ідеально підійшла. 

А ще франшиза надає підтримку у підготовці працівників: на два тижні до нас приїжджали кухарі, які навчали всьому процесу. Також у нас є постійна 24/7 підтримка технологів, до яких можна звертатися за консультаціями.

До речі, майже всі наші дівчатка подалися на карту побиту. Наші юристи допомогли їм зібрати пакет документів.

Юристи — теж ваші працівники?

Ні, це юридична компанія, яку нам порекомендувала франшиза. Вони спеціалізуються на супроводі бізнесу в Польщі й мають україномовних спеціалістів.

У магазині можна через велике вікно в реальному часі спостерігати, як майстрині ліплять пельмені й вареники

Хтось із працівників не пройшов навчання?

Всі пройшли. Ми сформували сильну команду, хоча з деякими працівниками не продовжили співпрацю. Важливо, щоб люди були ефективними, адже їхня продуктивність впливає на собівартість продукції та, відповідно, на ціни для споживачів.

Які були складнощі, на які ви не розрахували?

Трактовка юридичних договорів, важко погоджувались деякі пункти. Ще — високі кауції, заморожені кошти в 20 000 євро. 

Відсутність досвіду сильно відчували?

Хоча ми не займалися бізнесом напряму, але працювали аудиторами і протягом багатьох років вивчали й аналізували великі бізнеси України. Тобто певний досвід все ж був. І він нам дуже допомагає.

Вся продукція ліпиться вручну

«Клієнти самі підказують, які нові страви нам варто ввести»

Коли купуєш франшизу, рецепти теж надають?

Так, і тут дуже суворі вимоги щодо дотримання технологій. Це перевірені рецепти, які користуються попитом. Ми не можемо від них відходити.

Де закуповуєте сировину?

М’ясо та молочні продукти беремо у польських фермерів. Франшиза навіть рекомендує, які торгові марки кращі, наприклад, яке борошно використовувати.

Скільки у вас орієнтовно за день робиться покупок?

Кількість куплеспроможних клієнтів — близько ста на день в одному магазині.

Чи дослухаєтесь ви до їхніх побажань? Збираєте відгуки?

Так, наші клієнти нам дуже допомагають — самі говорять, чого їм бракує. Наші продавчині постійно питають, що ще хотілося б бачити в асортименті.

Наприклад, зараз великий попит на безлактозні продукти. Також збільшилася популярність здорової їжі. Один з наших хітів — шпинатні вареники. Їх багато хто купує, особливо вегетаріанці

А були продукти, які ви додали через постійні запити клієнтів?

Хінкалі із сиром. Люди постійно питали, коли вони з’являться. У нас спочатку були лише класичні м’ясні хінкалі, але через великий попит ми додали ще один варіант. Один з наших постійних клієнтів — хлопець з Грузії. Він сказав, що у нас найкращі хінкалі в Катовіце. Звісно, у Грузії вони ще кращі, але для нас це був найбільший комплімент. В Грузії хінкалі зазвичай з великою кількістю бульйону, а у нас вони більш «м’ясні», ситні.

Вам подобається цей вид бізнесу?

Так, ми обидві любимо порядок, чіткість, рецептуру. І цей бізнес нам ідеально підходить. Ми бачимо одна одну частіше, ніж власні сім’ї. І створили ефект синергії — коли працюємо разом, результати набагато кращі.

Далі мене запрошують до кухні, куди я можу потрапити, тільки коли одягну спеціальну шапочку і халат. Працівниці саме ліплять пельмені й картопляні зрази. Серед них — голова виробництва Тетяна Спірідонова, про яку власниці розповідали раніше. Жінка приїхала з окупованої Херсонщини два роки тому, в Україні працювала заступником директора в школі.

— Я педагог з понад 13-річним стажем. Не уявляла, що колись працюватиму на кухні, але життя змусило кардинально все змінити, — розповідає Тетяна Спірідонова. — У мене двоє синів, молодший народився вже під час війни. Спочатку підтримувала своїх колег в Україні онлайн, адже вагітність була важкою. Коли ж приїхала сюди, відчула, що хочу живого спілкування.

Тетяна Спірідонова переїхала до Польщі й кардинально змінила рід діяльності

Чи важко було психологічно змінити сферу діяльності?

Найважче — адаптуватися в іншій країні. Але мені пощастило зустріти трьох неймовірних жінок, які повірили в мене більше, ніж я сама. Вони допомагали на кожному кроці.

Ви старша на виробництві, але також сама готуєте?

Так, і постійно навчаюсь новому. Спочатку в меню було близько 80 страв, зараз уже понад 130. Нове — це завжди цікаво, навіть якщо буває складно. Щоб іти вперед, важливо не боятися змін.

Закінчую інтерв’ю запитанням, які страви з усіх ста тридцяти самі власниці люблять найбільше.

— Ой, важко вибрати! Сьогодні їли вареники з капустою та грибами — смакота! Можемо пригостити...

<add-big-frame>Активне розширення мережі «Галя Балувана» в Україні збіглося з пандемією коронавірусу 2020-2021, коли люди масово перестали ходити до ресторанів і стали запасатися напівфабрикатами. В 2022 мережа почала експансію на міжнародні ринки під брендом Multi Cook.<add-big-frame>

<add-big-frame>За словами власника Multi Cook Володимира Матвійчука, більшість його партнерів за межами України — це українці, які виїхали за кордон від війни. Найбільш легкі ринки для українців — Польща, Латвія, Литва, Естонія.<add-big-frame>

<add-big-frame>Як пише Forbes.ua, франшиза Multi Cook коштує 9000 євро. Плюс щомісячне роялті 100 євро. Мінімальна сума, яка потрібна, щоб відкрити магазин Multi Cook за кордоном — 40 000–50 000 євро (без врахування франшизи). Щоб збільшити прибуток, вигідно мати декілька магазинів. Так, 8 магазинів у Польщі з централізованим виробництвом можуть приносити до 25 000-35 000 євро щомісяця.<add-big-frame>

Фотографії Тетяни Виговської

20
хв

«В Україні високий рівень сервісу, хотілося перенести його до Польщі». Як подруги з Бучі відкрили виробництво в Катовіце

Тетяна Виговська

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

Генерал Річард Ширрефф: Трамп фактично «в ліжку» з Путіним — і до цього треба звикнути

Ексклюзив
20
хв

Ера Трампа: США руйнують баланс, Європа шукає точку опори

Ексклюзив
20
хв

Співзасновник Нової пошти Вячеслав Климов: «На початку вторгнення ми змінювали логістичну модель кілька разів на тиждень»

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress