Ексклюзив
Обличчя війни
20
хв

«Сьогодні я живу і воюю за двох», — історія військовослужбовиці Ярини Чучман-Миньо

«Хочу щоб всі стали на захист України і не говорили "я ненароджений для війни". Я теж не для цього народилася, але точно не хочу жити під триколором», — Ярина Чучман-Миньо про свій армійський шлях, коханого та перемогу

Наталія Жуковська

Ярина Чучман-Миньо під час служби на Донбасі. Фото: приватний архів

No items found.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

Львів’янка Ярина Чучман-Миньо ще три роки тому мріяла про власний тату-салон. Натомість вже два роки є військовослужбовицею. Дівчина втратила на війні коханого і тата, які служили в ЗСУ. Однак це її не зламало. Навпаки, вона закінчила Національний університет оборони, отримала офіцерське звання та фах оператора ударних безпілотних комплексів і стала на захист держави. 

Ми жили звичне прекрасне життя

Я народилася у Львові. Після закінчення школи пішла навчатися до економічного коледжу, та вже за рік кинула його. Одного дня у маршрутці побачила рекламу про архітектурний факультет. Прийшла додому і сказала: «Тато, мамо, я вступаю». Однак і звідти я пішла. Причина — корупція. Вимагали гроші за здачу іспитів. Я знову змінила освітній заклад — вступила до Львівської політехніки і теж на архітектурний. Там я таки довчилася. Однак вирішила стати не архітектором, а майстром тату. Я помітила таку річ, якщо кажу «ніколи не..», то завжди воно стається. Я ніколи не думала що буду тату-майстром. І так само говорила, що не матиму татуювань. Вважала, що чисте тіло — гарне тіло. Якось моя кума скинула ескіз дуже гарного татуювання. Я думала, що це дорого і боляче, однак наважилася. Від майстра тату дізналася про курси і вирішила опанувати ще цей фах. На той час моя сестра виходила заміж і я отримала за неї «викуп».

Всі думали, що я куплю собі велосипед, а я пішла на курси тату

Спочатку працювала під наглядом майстра. Перше тату набила своїй рідній сестрі. То були просто листочки. Таке ж тату є і у мене на стегні. Воно без жодного змісту. До речі, мені більше подобається, коли до татуювань ставляться просто — як до сережки чи підвіски на шиї, не надаючи якогось значення.

Ярина Чучман-Миньо під час нанесення татуювання. Фото: приватний архів

Я мріяла про власний тату-салон, тож орендувала приміщення у Львові, облаштувала кабінет, закупила меблі. Зізнаюся, що cпочатку руки трохи трусилися. Перше тату без нагляду можу описати одним словом «жах». Я багато тренувалася на штучній шкірі. Спочатку у мене не було свого стилю. Набивала все, що просили. Єдине, відмовлялася від делікатної роботи із друкованими літерами і рівними лініями. За тату брала невеликі гроші й обов’язково попереджала, що майстер-початківець. Багато хто погоджувався. З кожним днем мої роботи ставали кращими. Тату-майстром пропрацювала два роки. Коли загинув на війні мій коханий Іван, справу покинула. 

Ми жили нормальне життя, мали безліч планів. З Іваном мріяли створити родину. Ми одне одного сильно цінували, доповнювали і поважали. На католицьке Різдво у 2021-му році Іван зробив мені пропозицію. Весілля планували на весну чи літо 2022-го. Однак наші плани зруйнувала повномасштабна війна.

Ярина Чучман-Миньо разом з коханим Іваном. Фото: приватний архів

«Відчиняйте підвали! Війна!»

Того дня я була вдома. Тато повіз бабусю до лікарні. У двері хтось стукав і кричав: «Відкривайте підвали — почалася війна». Я ще й подумала, чого ж вона зараз почалася, вона вже триває майже 8 років. Згодом на порозі з’явилися дві жіночки, які цікавилися, де мій тато. Кажуть: «Йому повістка». Я здивувалася. Мій батько — учасник АТО, відслужив ще у 2015 році. Він був у першій хвилі мобілізації. Я відмовилася брати ту повістку. Вони лишили її під дверима. Та щойно пішли, я її забрала й заховала. Я дуже не хотіла, аби тато знову йшов на війну. Та  повернувшись додому, він одразу почав збирати речі. Я розповіла, що йому прийшла повістка, хоча він і сам збирався до військкомату.

Ярина Чучман-Миньо разом з татом. Фото: приватний архів

Мене накрила паніка, я включила новини і розплакалася. Дзвоню до Івана, питаю що робити, а він мені каже: «Якщо мені прийде повістка, теж піду на війну». На той момент я дуже розраховувала, що його омине, бо він медик. Іван був стоматологом і хотів у Чехії підтвердити свій диплом. Ми планували туди переїжджати разом. Я вивчала чеську мову, а він нею вільно володів. Були плани трішки там попрацювати, повернутися і відкрити свою стоматологічну клініку в Україні. Чекати на повістку Іван не став, пішов добровольцем. На той момент йому було 28 років.

Поїж і бережись

Після місяця навчань Іван став старшим сержантом у 110-й бригаді тероборони. Він знав, що я завжди переживаю, тож намагався мене заспокоювати за першої ж нагоди. У нього часто зникав зв'язок. Пригадую, 1-го квітня, коли я прийшла додому, почалась сирена. Я зробила канапки і написала Івану про це. Він відповів: «Добре, сонце. Поїж і бережись». Я не знала на той момент, що це було останнє від нього повідомлення. Наступного дня, 2-го квітня 2022-го року, Івана не стало. Про це мені написав його знайомий: «Мені дуже шкода, його більше немає». Іван зовсім мало часу провоював. Це був, можливо, один з перших його боїв. Їх обстрілювали міномети. Мені сказали, що було пряме попадання. Дуже довгий час його тіло шукали.

Я не ходила на впізнання Івана, тому що знала, що там немає що впізнавати, і не хотіла його таким запам'ятати

Поховали Івана на 10-й день після загибелі. Мені було дуже важко і психологічно і фізично. Я була немов амеба. Не могла ані їсти, ані спати. Перші пів року були немов у тумані. Мій Іван загинув перед страшними подіями у Бучі. Він би не пережив інформацію про ті звірства, які чинили росіяни.

Ярина Чучман-Миньо на могилі коханого. Фото: приватний архів

Військовий стрій замість жалоби

Рішення йти на фронт я ухвалила, коли не стало Івана. Я не змогла працювати, як раніше. Шукала добровільні формування, бо розуміла, що туди можна швидше потрапити, ніж в ЗСУ. Але усвідомила, що якщо ти прийдеш в армію з офіцерським званням, то і відношення буде іншим. Та й добре було змінити місце проживання, бо все нагадувало про Івана — і від того було ще болючіше. Я обрала Національний університет оборони України у Києві. Рідні навіть не намагалися мене відмовляти, бо, як казав мій тато, впертою дитиною я була завжди — чітко знала, чого хотіла. Після закінчення навчання отримала звання молодшого лейтенанта Збройних сил. Пройшла навчання у школі для пілотів безпілотних літальних комплексів і повернулася у підрозділ на посаду командира взводу ударних БПЛА. У моєму підпорядкуванні було 14-ро чоловіків. Укомплектувати команду було не просто. У безпілотних системах дуже велика нестача людей.

При відборі ми звертали увагу на тих, хто володів інформацією про орієнтування в просторі, вмів користуватись технікою, розбирався у комп'ютерах

Перевагою було хоча б мінімальне знання англійської мови, тому що іноді, аби налаштувати окуляри для керування fpv-дроном, потрібно прочитати, що пишуть у налаштуваннях. Спочатку ми набирали людей, а потім думали, де вони будуть корисними. Однак були випадки, коли взяли людину, він одягнув окуляри, а у нього запаморочилося у голові. Чоловіки, які були у моєму взводі, мали військовий досвід, воювали на Сумському напрямку. Найстаршому солдату було 50, наймолодшому — 18. До мене спочатку ставилися з пересторогою. На той момент мені щойно виповнилось 24 роки. Потрібно було завоювати їхню довіру і повагу. Хлопці думали, що я займатимуся лише документацією і не їздитиму на бойові виїзди. Але згодом ми добре спрацювалися з ними. Найкраще у мене виходило орієнтуватися у просторі.

Ярина Чучман-Миньо під час керування дроном. Фото: приватний архів

Піднявши дрон у небо, я з точністю могла сказати, що то за місцевість. А ось мати справу з боєприпасами не дуже любила. На той момент у штаті не було інженерів-саперів. Тож пілоти самі мали прилаштовувати БК перед вильотом безпілотника. Були випадки, коли дрон повертався з боєкомплектом назад. А це ризики для хлопців, які перебували поруч у бліндажах. Коли я починала літати, то дронів всюди бракувало. Тож часом доводилося їх купувати за власні гроші.

Торік на свій день народження я оголосила збір. Зібрала півмільйона гривень, на які придбала безпілотники у свій підрозділ

На фронті наш взвод забезпечував вогневу підтримку з боку fpv-дронів — наприклад, торік влітку під час контрнаступу на Оріхівському напрямку, між Вербовим і Роботиним. На позиціях ми стояли за 6-8 км від ворога. Бомбили із повітря. У росіян були бліндажі, залиті бетоном, артилерія не могла у них влучити. Тому ми з дронів скидали БК. До того ж, коли були штурми, то з дронів відслідковували де свої, а де чужі. Найбільше я не любила нічні виїзди. Це дуже ризиковано, бо на передовій є правило — жодних увімкнених фар. 

Нещодавно посаду командира взводу ударних БПЛА здала і приступила до виконання обов'язків вже як офіцер відділення цивільновійськового співробітництва 10-го армійського корпусу. Це робота при штабі. Мені цікавою була сфера безпілотників, але не менш цікавий і новий напрямок роботи. Тепер займатимуся зниклими безвісти і загиблими. Це дуже специфічна робота, але я знаю, що таке шукати людей, коли їх вважають безвісти зниклими. Треба вміти заспокоїти родину військового, пояснити, що відбувається. Важко впоратись тому, хто з цим не стикався. Розумію, що можу допомогти іншим людям жити, рухатись далі.

Ніколи не кажіть людям, які втратили когось із рідних, фразу «прийми мої співчуття і тримайся». Вони не допомагають

Краще просто вислухайте, промовчіть або скажіть: «Якщо вам потрібна допомога, то я завжди знайду час для вас». Людина має розуміти що у неї є підтримка. Через рік після загибелі Івана я втратила батька. Це сталося 25 березня 2023-го. Вони були у сірій зоні, неподалік від Бахмута. Потрапили під артилерійський обстріл. Уламок влучив йому в голову і спину. 

Мені 24, але ментально всі 40 

Мій позивний «Blast» — у перекладі «Вибух». Так само в Instagram був підписаний мій Іван. Я не знаю, чому він обрав такий нікнейм. До речі, у свідоцтві про смерть у нього як причина записано «вибух». Така іронія. Дивні речі бувають у житті. 

Хоча мені зараз 24, ментально почуваюся на всі 40. Як сказав мені один священик на сповіді: «Чого ви тримаєтесь за це життя, якщо Бог для нас підготував не його?». І я тепер ставлюся до життя як до місця, в якому нас випробовують, перевіряють різними, навіть страшними ситуаціями. Я вирішила  жити і воювати за двох.

Ярина Чучман-Миньо: «Я вирішила жити і воювати за двох». Фото: приватний архів

До свого прізвища «Чучман» додала його — «Миньо». Навіть якщо я колись все ж таки вийду заміж, то прізвище не зміню. Воно мені дісталося від двох прекрасних чоловіків, які сформували мене. Від батька, який дав мені не лише свою зовнішність, а й сталевий характер, і від Івана, який зробив мене доброю людиною. Сподіваюсь, що все ж таки ця війна закінчиться. Але, на жаль, то буде не скоро. У нас катастрофічно не вистачає людей. Нам немає ким замінювати тих, хто загинув, у полоні, зник безвісти чи поранений. Я пів року збирала собі команду з 14-ти людей. Треба бути реалістами. Не закривати очі на те, що відбувається.

Люди вчаться жити з війною. На жаль, наші діти будуть закінчувати цю війну

Перемир'я — це не перемога

Для мене перемога — це коли кожна сім'я говоритиме українською. Коли у нас не буде зрадників у країні, коли всі усвідомлюватимуть скільки людей загинуло, аби ми з вами жили у вільній країні. І чесно, раніше коли був період АТО, я сама говорила про те, що можна віддати ту землю на Донбасі, аби не гинуло стільки людей. Я не усвідомлювала, з яким ворогом ми воюємо, що він не зупиниться і піде далі. Тепер, коли на тій землі загинуло стільки людей, зокрема і мої найрідніші, віддати її — дуже важко. Тому нам треба боротися.

Родина Ярини Чучман-Миньо до початку повномасштабного вторгнення. Фото: приватний архів

А ще у мене є бажання завжди залишатися доброю людиною. Дуже переживаю втратити себе. Я хочу, щоб мій тато й Іван, які зараз на небі, мною пишалися. І я буду робити все на цій землі, щоб мати право потрапити до раю і зустрітися з ними. Я прошу у Бога витримки і сили. А ще у мене є дуже велика мрія всиновити трьох дітей. Зараз дуже багато сиріт, які втратили дім і батьків під час повномасштабного наступу. І неважливо, аби мене вони називали мамою. Я можу бути для них подругою, сестрою. Головне — дати напрямок у житті.

Я хочу, щоб в Україні поважали військових, бо зараз це ще досі не так

І щоб українці трішки змінили свій менталітет, бо він десь класний, а десь не дуже. Хочу, щоб ми були одне за одного горою, щоб  всі стали на захист України і аби не звучали фрази на зразок: «я ненароджений для війни». Я теж не для цього народилася, але точно не хочу жити під триколором. Не для цього ми гинемо. Я планувала жити в Чехії, Канаді чи Італії. Я знала, що знайду себе у будь-якій країні. Колись у мене було бажання виїхати за кордон, а зараз я зрозуміла, що мої найкращі люди тут, вони віддали своє життя за Україну. Тому де-інде я себе не бачу. Зараз потрібно робити все для того, щоб пришвидшити перемогу. Аби ця країна росла і розвивалася.

No items found.
Р Е К Л А М А
Приєднуйтесь до розсилки
Thank you! Your submission has been received!
Oops! Something went wrong while submitting the form.

Ведуча, журналістка, авторка понад трьох тисяч матеріалів на різні теми, у тому числі низки резонансних журналістських розслідувань, які призвели до змін в місцевому самоврядуванні. Пише також про туризм, науку та здоров’я.  У журналістику потрапила випадково, понад 20 років тому. Вела авторські проєкти на телеканалі УТР, працювала кореспонденткою служби новин, понад 12 років на телеканалі ICTV. За час роботи відвідала понад 50 країн. Має відмінні навички сторітелінгу й аналізу даних. Працювала викладачкою на кафедрі міжнародної журналістики НАУ. Навчається в аспірантурі, за спеціальністю «Міжнародна журналістика»: працює над дисертацією про висвітлення роботи польських ЗМІ в умовах російсько-української війни.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати
Катерина Бакальчук-Клосовська успіхи українців за кордоном

Починалося все так, як у багатьох інших українок-біженок: довга дорога через кордон, перші важкі місяці адаптації, нелегкий побут і страх втратити себе в новій країні…

— Перший тиждень після приїзду ми жили в поліцеальній школі Битома, — згадує Катерина Бакальчук-Клосовська. — Це був звичайний клас, в якому поставили ліжка. На весь п’ятиповерховий будинок був лише один душ. Хто перший встав, той і помився теплою водою.

Катерина має польське коріння, в Україні була членкинею Житомирської обласної спілки поляків. Організацією евакуації членів спілки займалася її голова Вікторія Лясковська-Щур. Автобуси, які вивозили житомирян до Польщі, потім повертались в Україну, заповнені гуманітарною допомогою. Було організовано 16 таких рейсів. Катерина приїхала передостаннім — 5 березня 2022 року. 

Колядники з Житомира

Її батьків вдалося евакуювати лише через три тижні.

— Мама й тато жили за Києвом на Лівому березі, — розповідає Катерина. — Те жахіття, яке відбувалося в Бучі та Ірпені, не давало спокійно спати. Хоча батьки були з іншого боку, біля Борисполя, я все одно дуже переживала, бо з Лівого берега було важко виїхати, транспорт не ходив. У тата — наслідки інсульту, і в нього повністю паралізована права сторона. Була проблема довезти їх до вокзалу. Але я дуже хотіла їх забрати, адже така нагода трапилася — всю нашу родину погодилися прийняти в гміні Піліца.

Починаючи з 2012 року, Катерина щороку разом з артистами й колективами польського товариства їздила на концерти до Сілезії, організовані Вікторією Лясковською-Щур у межах фестивалю «Колядники з Житомира». Цей фестиваль проходив під патронатом маршалка Сілезького воєводства, тому в Піліці житомирські колективи добре знали. Родину Катерини там прийняли як рідних.

— Це було щось подібне до пансіонату або дитячого табору, — згадує Катерина. — За чотири кілометри від міста ми жили в літніх будиночках. Мені також допомогли з роботою у школі й у бібліотеці. Спочатку мене підвозили мами українських школярів, або я їздила шкільним автобусом. Потім переїхала до міста і жила там понад два роки. Ми дуже раді, що потрапили саме до Піліци. Нами опікувалися, наче власною родиною.

Виступ в благодійному концерті на Сілезькому стадіоні, 2022. Скріншот з відео

Катерина шукала будь-якої можливості виступити на сцені. Вона брала участь у багатьох музичних проєктах, переважно благодійних. Перший концерт відбувся вже 10 березня — через п’ять днів після приїзду до Польщі — на Сілезькому стадіоні.

— Це був величезний концерт з трансляцією на польському телебаченні, — згадує Катерина. — Тоді вдалося зібрати пів мільйона злотих для України.

Також мала багато сольних виступів. За свою участь у суспільно важливих заходах вона дистанційно отримала відзнаку почесного Амбасадора Житомирщини. А в бібліотеці проводила музичні заняття для дітей і дорослих. Це була приємна робота. Але її вабила велика сцена...

Невдачі й шанси

— Я шукала будь-якої можливості потрапити до музичної спільноти, — продовжує Катерина. — Надсилала резюме, їздила на прослуховування, питала знайомих про вакансії. Зрештою вирішила вступити до Музичної академії в Катовіцах. Але під час прослуховування мені натякнули, що мій вік уже не дуже підходить, а на докторат — лише одне місце, яке спершу пропонують своїм. Я сказала, що готова піти на магістратуру, але почула: «Немає сенсу повторювати те, чого ви вже навчились в Україні».

Вона пробувала вступати також до академій у Вроцлаві, Щецині й Варшаві. У Вроцлаві почула те саме, що в Катовіцах. До Щецина і Варшави її прийняли, але вона не встигла відвезти документи. Попри це — не здавалася. Ходила на концерти, намагалася познайомитися з впливовими людьми й українськими музикантами, які жили в Польщі.

— Перше знакове знайомство відбулося під час концерту в Сілезькій опері, — згадує Катерина. — Під час виступу я на хвилинку вийшла із зали, а повернувшись, не пішла на своє місце, а залишилася біля дверей і слухала там. По інший бік дверей стояла диригентка. Після концерту я підійшла до неї й сказала: «Я співачка з України, закінчила академію і хочу співати тут». «Чудово, бо саме зараз нам потрібні співаки до хору», — відповіла пані Христина Кшижановска. І запросила на прослуховування.

Виступ на благодійному аукціоні ікон, намальованих українськими і польськими сучасними іконописцями. Зібрали кілька десятків тисяч злотих на реабілітацію дітей загиблих військових. Варшава

Але до хору її не взяли. Директор опери сказав, що в неї голос солістки, а коли до хору беруть солістів, їхні амбіції шкодять цілісності колективу.

Проте знайомство з відомою диригенткою виявилося знаковим — пані Христина запросила Катерину приєднатися до свого аматорського хору.

— Це було волонтерство, — згадує Катерина. — Я їздила на репетиції й концерти за власні кошти. Далеко, з пересадками. Поверталася пізно, а зранку треба було йти в бібліотеку. Бувало, що не встигала на останній потяг і ночувала в подруг. В такому ритмі я прожила пів року.

Сказала собі: «Ти впораєшся»

— Але здаватися не збиралася. Переглядала оголошення на сайтах музичних інституцій, надсилала резюме, брала участь у конкурсах, шукала проєкти, подавала заявки. Зрештою, отримала двомісячну стипендію у Сілезькій філармонії. А коли дізналася про вакантне місце в Camerata Silesia, надіслала резюме.

— Я багато чула про цей колектив, але боялася, що це занадто високий рівень для мене. Вони працюють у різноманітних жанрах, мають широкий репертуар — від сучасної класичної, оперної, барокової музики до джазових і розважальних композицій. Колектив невеликий, лише 19 артистів, тоді як у хорі Сілезької філармонії — 50. Тут не сховаєшся — потрібно працювати, а темпи вивчення нового матеріалу шалені.

В Україні Катерина була солісткою, а в Польщі довелося навчитися працювати в колективі

Від першого прослуховування до пропозиції роботи минуло п’ять місяців.

— Офіційно я працюю в Camerata з 23 жовтня 2024 року. На першому прослуховуванні, в травні, мені дали ноти й сказали: «Прийдеш за кілька днів і покажеш, що зробила». Я дивлюсь на ці ноти і думаю: «Боже, з чого почати?». Але сказала собі: «Ти впораєшся», — і впоралась. Потім у складі Camerata Silesia співала твори видатних українських композиторів епохи бароко й класицизму — Дмитра Бортнянського, Максима Березовського, Артема Веделя.

На репетиціях робила транскрипції та вчила поляків правильно вимовляти українські звуки

«Приїжджай завтра»

Після низки концертів Катерині сказали, що поки що немає ставки, але її будуть запрошувати у проєкти. Тож вона повернулася до своєї бібліотеки.

— Хотілося плакати, — зізнається артистка. — Я вже винаймала квартиру, і мені не вистачало зарплати, яку отримувала в бібліотеці. Думала, як вижити, до того ж ціни росли шалено.

І десь наприкінці вересня зрештою подзвонила наша диригентка, пані Анна Шостак: «Якщо хочеш, приїжджай на випробувальний місяць».
«Коли?» — тільки й запитала я. — «Завтра». Я попросила директора бібліотеки про місячну відпустку за власний рахунок, бо знала, що другої такої нагоди у мене вже не буде…

Сьогодні Катерина співає в колективі своєї мрії Camerata Silesia, виступає у катовицькому NOSPR (Narodowa Orkiestra Symfoniczna Polskiego Radia) і планує власні проєкти: запис диска з українськими піснями й сольний концерт з українським композитором.

У складі «Камерата Сілезія»

«Не відмовляйся від того, що тебе надихає»

Шлях до самореалізації може бути важким, особливо в новому середовищі. Але історія Катерини доводить: знайти своє місце під сонцем — можливо. Ось кілька її порад для тих, хто не хоче зрадити своїм мріям:

Пробуй. Кожен досвід — це крок уперед. Навіть невдачі дають цінні знання та наближають до успіху.

Стукай у всі двері. Не бійся знайомитися, питати про можливості, долучатися до проєктів. Із сотні дверей бодай одні відчиняться.

Не бійся. Часто нас стримують чужі думки або власні страхи. Катерину зупиняла думка, що до Camerata складно потрапити навіть полякам. Але вона пішла на прослуховування. Не піддавайся страху — поки не спробуєш, не дізнаєшся, на що здатен.

Не зраджуй своїм захопленням. Роби те, що любиш. Перекваліфікація — це добре, особливо на початку адаптації, але не відмовляйся від того, що тебе надихає. Саме пристрасть до улюбленої справи допоможе знайти своє місце.

Цінуй кожну мить. Навіть маленький успіх має значення. Нова знайома людина чи нова подія можуть відчинити нові двері.

Вір у себе. Навіть коли здається, що все безнадійно — пам’ятай: найтемніше перед світанком. Шлях до мрії може бути складним, але кожна спроба наближає до мети. Не здавайся, продовжуй йти вперед і отримуй задоволення від процесу.

Фотографії: приватний архів

20
хв

З бібліотеки — на сцену. Історія українки, яка зуміла втілити свою мрію в чужій країні

Тетяна Виговська
каніболоцький волонтер велопробіг україна велосипед збори зсу

«Найважче — їхати далі, коли на рахунку пусто»

Оксана Щирба: Пане Олександре, як ви почуваєтеся? Знаю, що останні велопробіги суттєво підірвали ваше здоров’я…

Олександр Каніболоцький: Я проїхав близько 400 кілометрів з відкритою виразкою. Їхав з Яремче до Ужгорода, а потім через Львівську область. Зараз перебуваю під наглядом лікарів. Готуюся до ще одного велопробігу. Можливо, в травні. Залежить від здоров’я.

Вперше ви вирішили збирати кошти для військових у 2019 році?

Насправді, ще раніше — з 2014 року, коли почалася агресія в Криму. Я вже тоді розумів, що не зможу воювати — роки не ті, — але хотів допомагати. У 2019 році вперше у своєму селищі став збирати кошти для військових. Надіслав дві посилки в батальйон імені Шейха Мансура.

Але просто ходити й просити — це не моє. У 2022 році я вирішив поєднати допомогу армії з тим, що мене заспокоює. А заспокоює мене велосипед. Тоді я зробив перший велопробіг — 500 км на велосипеді «Україна». Поїхав 250 км до Батурина і назад. Зібрав 12 тисяч гривень, на які купив шини для 72-ї бригади.

Чому ви обрали саме велосипед як спосіб збору коштів на потреби ЗСУ?

У 2018 році я був депутатом селищної ради. Хотів служити людям, контролювати владу, але зіткнувся з тиском і погрозами після кількох депутатських запитів. Скажімо, коли я оприлюднив, що під час виборчої кампанії у 2018 році в одному зі штабів мав місце підкуп виборців, де роздавали по 300-400 гривень, а також брудні статті про опонентів, почалися погрози. Щоб заспокоїти нерви, катався велосипедом на природі. Це стало моїм антистресом. І тоді я вирішив: чому б не поєднати це з волонтерством?

Цей велосипед — мій надійний помічник. Простий, без передач, але дуже міцний. Йому вже понад сорок років — він у мене з 1982 року, здається. Я йому довіряю. Якщо що — десь підтягну, десь підмащу — і далі в дорогу. Запчастини завжди вожу із собою. І він жодного разу не підвів.

Ви хотіли долучитися до війська, але вам відмовили…

Я телефонував у добровольчий батальйон «Сонечко». Там порадили залишатися в тилу й продовжувати те, що я роблю. 

Рідні не відмовляли? Адже таке фізичне навантаження — ризик для здоров’я.

Відмовляли. Казали: «У тебе ж онуки, діти». Але я наполіг: спробую разок. 

Той перший велопробіг став випробуванням. Коли вже доїжджав до Ромнів, залишалося якихось кілька кілометрів, став шукати, де можна переночувати. Дзвонив знайомим, але ніхто не відповідав — вихідний день, надії мало. Вирішив їхати далі — попереду була Липова Долина. Але десь за 3-4 кілометри до неї моє тіло дало збій. Стало тиснути серце. Зупинився. Спробував дійти з велосипедом до людей, але сил не було. Аритмія була сильною. 

Став на узбіччі, поклав велосипед на землю. Навколо темно, дощ, і я — на колінах, не знаю, що робити

У той момент подзвонила донька. Запитала, де я. А я не можу відповісти! Згодом прийшов до тями. Сказав їй, що все добре, що я вже майже в Липовій Долині. Але вона зрозуміла, що добре не все. Та як важко не було, я крутив педалі, бо не міг стріляти, але хотів допомагати.

Доїхав до лікарні в Липовій Долині. Там волонтери вже домовилися, що мене приймуть. Було заплановано, що я відпочину в окремій палаті. Мене оглянули. Дощ не припинявся, тому я залишився на два дні. А тільки-но погода стабілізувалася, знову сів на велосипед і продовжив шлях. Цього разу — вже без ускладнень.

Маршрути плануєте заздалегідь?

Так, але іноді змінюю за ситуацією — питаю місцевих, де краща дорога, де можна зупинитися. Волонтери допомагають знаходити місця для ночівлі.

Бувало, ночував у поліції, лікарнях, готелях, які оплачували небайдужі люди, навіть депутати

Які найдовші дистанції ви долали під час своїх велопробігів? 

Найдовший — третій велопробіг. 1200 км. Тоді я зібрав близько 1,6 мільйона гривень.

Щиро кажучи, я і не сподівався, що зможу зібрати стільки. Було певне розчарування, коли на початку пробігу грошей на рахунку майже не було. Але тоді мене мало хто знав. Згодом журналісти зробили про мене сюжет. Після якого зателефонував чоловік і сказав: «Хочу вам допомогти». І далі вже люди стали активно донатити.

Я збираю кошти на власні картки — ПриватБанку і Монобанку. Але ніколи не передаю гроші комусь сторонньому. Бо вже бачив, як іноді благодійність потрапляє не в ті руки. Усе тримаю під особистим контролем.

Якщо волонтери просили тканину, я безпосередньо оплачував виготовлення. Потім тканину надсилали за призначенням. Усі чеки, квитанції, звіти у мене збережені, і я їх відкрито публікую. Абсолютна прозорість. Ми купували шини, тканини для амуніції, безпілотники, навіть автомобілі. Придбали три Mavic 3, пересилали запчастини до авто. Люди це бачать — і довіряють.

Яку загальну кількість кілометрів ви проїхали?

Перший велопробіг — 500 км, другий — 850 км, третій — 1200 км, четвертий — 1100 км. Тобто разом — понад 3,6 тисячі кілометрів. Зібрав вже понад два мільйони. Один велопробіг триває 10-12 днів, залежно від маршруту. Дуже багато доріг вже проїхав…

Що найважче у поїздках?

Їхати, коли перевіряєш рахунок, а там майже нічого. Дуже важко морально. А фізично — це підйоми в Карпатах. Дороги хороші, але багато спусків і підйомів, велосипед без передач, тому часто доводилося тягнути його в руках, а це непросто.

Іноді в дорозі проводжу по 12 годин на день. Харчувався під час велопробігів — як вдасться. Інколи допомагали люди, підгодовували. Але такі перекуси нашвидкуруч дуже підірвали моє здоров’я.

Часто доводиться їхати за будь-якої погоди — і в сильний дощ, і в спеку. Але я завжди тримаюсь, бо розумію, що кручу педалі за тих, хто тримає фронт

Як ви мотивуєте себе продовжувати їхати далі, коли фізично важко?

Ставлю мету. Наприклад: «Сьогодні маю доїхати до міста Суми. І все». Наче комп’ютер, задаєш програму — і виконуєш. Бувало, виїжджав о другій ночі. А був день, коли проїхав 186 км. Усе можливо, коли є мета. 

«З таким велосипедом, як у мене, не кожен поїде»

Ви багато побачили під час подорожей. Відкрили для себе щось нове?

Так. Дуже багато краси, добрих людей. Це змінило моє бачення. І хоча мені подарували спортивний велосипед, я й далі продовжую їздити на старій добрій «Україні». 

Як реагують люди, коли дізнаються про вашу місію? 

Дуже добре. Особливо мені запам’яталась Івано-Франківська область. На жаль, не пригадаю назви населеного пункту, але краєвиди були неймовірні — гарні будинки, акуратні дороги. Я зупинився, почав фотографувати. І тут з одного двору виходить чоловік: «Ви хто такий?» — питає. За ним — ще один, із сусіднього подвір’я. І не встиг я до кінця пояснити, як мені стали виносити гостинці: помідори, сало, печиво. Я відмовлявся, але вони наполягли: «Бери, ти ж волонтер». Один навіть виніс бутерброд — від щирого серця.

Був ще випадок. Я їхав до Ніжина з боку Києва. Ранок, захотілося чогось гарячого. Побачив жінку, запитав, де тут можна поснідати. Вона здивувалась: «А що сталося?» Пояснив, що я волонтер, у мене велопробіг, попереду ще довга дорога. Після чого вона відкрила сумку, дістала домашні пиріжки й простягнула мені: «Візьміть гаряче, щойно спекла». Знаєте, це дуже зворушливо. Такі люди — справжні. Отака наша Україна. І саме вона дає мені сили їхати далі.

А кумедні випадки траплялися?

Пам’ятаю, виїхав з Борисполя в бік Житомира о другій ночі, щоб встигнути до кінця комендантської години. Їду — аж на блокпості мене зупиняють поліцейські. Хто, куди, чому так рано? Пояснюю їм: волонтер, їду до Житомира. Вони на мене дивляться: «А ви взагалі розумієте, де ви є?»

Хотів уже показати документи, сторінки в інтернеті, де про мене писали. Аж тут один з них мене впізнав: «Так це ж той волонтер, що всю Україну об’їздив!». Посміялися, сфотографувалися, і я далі поїхав.

Не раз бувало, перевіряли мої сумки, питали, чи немає нічого небезпечного. Завжди показую, що тільки речі й харчі. Все спокійно.

Групові велопробіги не плануєте?

Думав. Але з таким велосипедом, як у мене, не кожен поїде. Це не спортивний байк. Коли їдеш з кимось, то треба підлаштовуватися. А я вже звик до свого темпу. Якщо погано — сів, відпочив, попив води. І знову в дорогу. Сам собі господар.

Чи принесли ваші поїздки сатисфакцію? Чи стало легше?

Так. Я дуже хотів бути корисним, і мені вдалося. Я зібрав чималу суму — більшу, ніж я міг уявити. Телефонували волонтери, просили допомогти тим чи іншим підрозділам. І я допомагав.

Чи змінилося ставлення односельців до вас після того, як ви стали волонтерити?

Так. Багато хто підходить, дякує, бажає успіху. Хоч є й ті, хто й далі підтримує місцеву владу, яка, м’яко кажучи, не завжди діє відкрито. У нас у селищі непроста ситуація: багато політики, опозиція під тиском, влада і мені погрожувала. Але я завжди говорю людям правду. Тому більшість мене підтримує.

Свого часу люди мене питали, чому в селищній раді такі великі зарплати, тож я офіційно зробив запит, звернувся за цією інформацію. Після цього почалася інформаційна кампанія проти мене. Я звернувся до поліції, все зафіксували. Після того, як я став активно займатися волонтерством, усе затихло. 

Як волонтерська діяльність змінила ваше життя?

Волонтерська діяльність повернула мені гідність. Усі, хто мене раніше критикував або казав про мене неправду, замовкли. Бо побачили мою справу. І вже не можуть нічого сказати.

Найбільше зворушує, коли самі військові дякують. Один хлопець подзвонив, коли я лежав у лікарні, і сказав: «Дякую, що ти зробив». Це дуже мотивує. Це важливіше за будь-яку медаль

Що допомагає вам триматися?

Інколи ночами не спиш, дивишся новини, кадри з фронту, знущання над нашими полоненими… Це так боляче. Але саме це і мотивує. Не здаватися, допомагати. Бо нашим хлопцям ще важче. І кожен повинен робити те, що може.

Велика вам подяка, пане Олександре. За щирість, за силу, за приклад. Ви теж — справжній.

Фотографії з приватного архіву героя

20
хв

«Кручу педалі, бо не можу стріляти, але хочу допомагати»: історія пенсіонера, який збирає на ЗСУ велопробігами

Оксана Щирба

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

Катерина Приймак: «Що більше жінок в армії — то більше прав у цих жінок»

Ексклюзив
20
хв

Олена Гергель: «Поки немає збігу за ДНК — надія є»

Ексклюзив
20
хв

Все добре, поки не бахне

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress