Ексклюзив
Обличчя війни
20
хв

«Сьогодні я живу і воюю за двох», — історія військовослужбовиці Ярини Чучман-Миньо

«Хочу щоб всі стали на захист України і не говорили "я ненароджений для війни". Я теж не для цього народилася, але точно не хочу жити під триколором», — Ярина Чучман-Миньо про свій армійський шлях, коханого та перемогу

Наталія Жуковська

Ярина Чучман-Миньо під час служби на Донбасі. Фото: приватний архів

No items found.

Львів’янка Ярина Чучман-Миньо ще три роки тому мріяла про власний тату-салон. Натомість вже два роки є військовослужбовицею. Дівчина втратила на війні коханого і тата, які служили в ЗСУ. Однак це її не зламало. Навпаки, вона закінчила Національний університет оборони, отримала офіцерське звання та фах оператора ударних безпілотних комплексів і стала на захист держави. 

Ми жили звичне прекрасне життя

Я народилася у Львові. Після закінчення школи пішла навчатися до економічного коледжу, та вже за рік кинула його. Одного дня у маршрутці побачила рекламу про архітектурний факультет. Прийшла додому і сказала: «Тато, мамо, я вступаю». Однак і звідти я пішла. Причина — корупція. Вимагали гроші за здачу іспитів. Я знову змінила освітній заклад — вступила до Львівської політехніки і теж на архітектурний. Там я таки довчилася. Однак вирішила стати не архітектором, а майстром тату. Я помітила таку річ, якщо кажу «ніколи не..», то завжди воно стається. Я ніколи не думала що буду тату-майстром. І так само говорила, що не матиму татуювань. Вважала, що чисте тіло — гарне тіло. Якось моя кума скинула ескіз дуже гарного татуювання. Я думала, що це дорого і боляче, однак наважилася. Від майстра тату дізналася про курси і вирішила опанувати ще цей фах. На той час моя сестра виходила заміж і я отримала за неї «викуп».

Всі думали, що я куплю собі велосипед, а я пішла на курси тату

Спочатку працювала під наглядом майстра. Перше тату набила своїй рідній сестрі. То були просто листочки. Таке ж тату є і у мене на стегні. Воно без жодного змісту. До речі, мені більше подобається, коли до татуювань ставляться просто — як до сережки чи підвіски на шиї, не надаючи якогось значення.

Ярина Чучман-Миньо під час нанесення татуювання. Фото: приватний архів

Я мріяла про власний тату-салон, тож орендувала приміщення у Львові, облаштувала кабінет, закупила меблі. Зізнаюся, що cпочатку руки трохи трусилися. Перше тату без нагляду можу описати одним словом «жах». Я багато тренувалася на штучній шкірі. Спочатку у мене не було свого стилю. Набивала все, що просили. Єдине, відмовлялася від делікатної роботи із друкованими літерами і рівними лініями. За тату брала невеликі гроші й обов’язково попереджала, що майстер-початківець. Багато хто погоджувався. З кожним днем мої роботи ставали кращими. Тату-майстром пропрацювала два роки. Коли загинув на війні мій коханий Іван, справу покинула. 

Ми жили нормальне життя, мали безліч планів. З Іваном мріяли створити родину. Ми одне одного сильно цінували, доповнювали і поважали. На католицьке Різдво у 2021-му році Іван зробив мені пропозицію. Весілля планували на весну чи літо 2022-го. Однак наші плани зруйнувала повномасштабна війна.

Ярина Чучман-Миньо разом з коханим Іваном. Фото: приватний архів

«Відчиняйте підвали! Війна!»

Того дня я була вдома. Тато повіз бабусю до лікарні. У двері хтось стукав і кричав: «Відкривайте підвали — почалася війна». Я ще й подумала, чого ж вона зараз почалася, вона вже триває майже 8 років. Згодом на порозі з’явилися дві жіночки, які цікавилися, де мій тато. Кажуть: «Йому повістка». Я здивувалася. Мій батько — учасник АТО, відслужив ще у 2015 році. Він був у першій хвилі мобілізації. Я відмовилася брати ту повістку. Вони лишили її під дверима. Та щойно пішли, я її забрала й заховала. Я дуже не хотіла, аби тато знову йшов на війну. Та  повернувшись додому, він одразу почав збирати речі. Я розповіла, що йому прийшла повістка, хоча він і сам збирався до військкомату.

Ярина Чучман-Миньо разом з татом. Фото: приватний архів

Мене накрила паніка, я включила новини і розплакалася. Дзвоню до Івана, питаю що робити, а він мені каже: «Якщо мені прийде повістка, теж піду на війну». На той момент я дуже розраховувала, що його омине, бо він медик. Іван був стоматологом і хотів у Чехії підтвердити свій диплом. Ми планували туди переїжджати разом. Я вивчала чеську мову, а він нею вільно володів. Були плани трішки там попрацювати, повернутися і відкрити свою стоматологічну клініку в Україні. Чекати на повістку Іван не став, пішов добровольцем. На той момент йому було 28 років.

Поїж і бережись

Після місяця навчань Іван став старшим сержантом у 110-й бригаді тероборони. Він знав, що я завжди переживаю, тож намагався мене заспокоювати за першої ж нагоди. У нього часто зникав зв'язок. Пригадую, 1-го квітня, коли я прийшла додому, почалась сирена. Я зробила канапки і написала Івану про це. Він відповів: «Добре, сонце. Поїж і бережись». Я не знала на той момент, що це було останнє від нього повідомлення. Наступного дня, 2-го квітня 2022-го року, Івана не стало. Про це мені написав його знайомий: «Мені дуже шкода, його більше немає». Іван зовсім мало часу провоював. Це був, можливо, один з перших його боїв. Їх обстрілювали міномети. Мені сказали, що було пряме попадання. Дуже довгий час його тіло шукали.

Я не ходила на впізнання Івана, тому що знала, що там немає що впізнавати, і не хотіла його таким запам'ятати

Поховали Івана на 10-й день після загибелі. Мені було дуже важко і психологічно і фізично. Я була немов амеба. Не могла ані їсти, ані спати. Перші пів року були немов у тумані. Мій Іван загинув перед страшними подіями у Бучі. Він би не пережив інформацію про ті звірства, які чинили росіяни.

Ярина Чучман-Миньо на могилі коханого. Фото: приватний архів

Військовий стрій замість жалоби

Рішення йти на фронт я ухвалила, коли не стало Івана. Я не змогла працювати, як раніше. Шукала добровільні формування, бо розуміла, що туди можна швидше потрапити, ніж в ЗСУ. Але усвідомила, що якщо ти прийдеш в армію з офіцерським званням, то і відношення буде іншим. Та й добре було змінити місце проживання, бо все нагадувало про Івана — і від того було ще болючіше. Я обрала Національний університет оборони України у Києві. Рідні навіть не намагалися мене відмовляти, бо, як казав мій тато, впертою дитиною я була завжди — чітко знала, чого хотіла. Після закінчення навчання отримала звання молодшого лейтенанта Збройних сил. Пройшла навчання у школі для пілотів безпілотних літальних комплексів і повернулася у підрозділ на посаду командира взводу ударних БПЛА. У моєму підпорядкуванні було 14-ро чоловіків. Укомплектувати команду було не просто. У безпілотних системах дуже велика нестача людей.

При відборі ми звертали увагу на тих, хто володів інформацією про орієнтування в просторі, вмів користуватись технікою, розбирався у комп'ютерах

Перевагою було хоча б мінімальне знання англійської мови, тому що іноді, аби налаштувати окуляри для керування fpv-дроном, потрібно прочитати, що пишуть у налаштуваннях. Спочатку ми набирали людей, а потім думали, де вони будуть корисними. Однак були випадки, коли взяли людину, він одягнув окуляри, а у нього запаморочилося у голові. Чоловіки, які були у моєму взводі, мали військовий досвід, воювали на Сумському напрямку. Найстаршому солдату було 50, наймолодшому — 18. До мене спочатку ставилися з пересторогою. На той момент мені щойно виповнилось 24 роки. Потрібно було завоювати їхню довіру і повагу. Хлопці думали, що я займатимуся лише документацією і не їздитиму на бойові виїзди. Але згодом ми добре спрацювалися з ними. Найкраще у мене виходило орієнтуватися у просторі.

Ярина Чучман-Миньо під час керування дроном. Фото: приватний архів

Піднявши дрон у небо, я з точністю могла сказати, що то за місцевість. А ось мати справу з боєприпасами не дуже любила. На той момент у штаті не було інженерів-саперів. Тож пілоти самі мали прилаштовувати БК перед вильотом безпілотника. Були випадки, коли дрон повертався з боєкомплектом назад. А це ризики для хлопців, які перебували поруч у бліндажах. Коли я починала літати, то дронів всюди бракувало. Тож часом доводилося їх купувати за власні гроші.

Торік на свій день народження я оголосила збір. Зібрала півмільйона гривень, на які придбала безпілотники у свій підрозділ

На фронті наш взвод забезпечував вогневу підтримку з боку fpv-дронів — наприклад, торік влітку під час контрнаступу на Оріхівському напрямку, між Вербовим і Роботиним. На позиціях ми стояли за 6-8 км від ворога. Бомбили із повітря. У росіян були бліндажі, залиті бетоном, артилерія не могла у них влучити. Тому ми з дронів скидали БК. До того ж, коли були штурми, то з дронів відслідковували де свої, а де чужі. Найбільше я не любила нічні виїзди. Це дуже ризиковано, бо на передовій є правило — жодних увімкнених фар. 

Нещодавно посаду командира взводу ударних БПЛА здала і приступила до виконання обов'язків вже як офіцер відділення цивільновійськового співробітництва 10-го армійського корпусу. Це робота при штабі. Мені цікавою була сфера безпілотників, але не менш цікавий і новий напрямок роботи. Тепер займатимуся зниклими безвісти і загиблими. Це дуже специфічна робота, але я знаю, що таке шукати людей, коли їх вважають безвісти зниклими. Треба вміти заспокоїти родину військового, пояснити, що відбувається. Важко впоратись тому, хто з цим не стикався. Розумію, що можу допомогти іншим людям жити, рухатись далі.

Ніколи не кажіть людям, які втратили когось із рідних, фразу «прийми мої співчуття і тримайся». Вони не допомагають

Краще просто вислухайте, промовчіть або скажіть: «Якщо вам потрібна допомога, то я завжди знайду час для вас». Людина має розуміти що у неї є підтримка. Через рік після загибелі Івана я втратила батька. Це сталося 25 березня 2023-го. Вони були у сірій зоні, неподалік від Бахмута. Потрапили під артилерійський обстріл. Уламок влучив йому в голову і спину. 

Мені 24, але ментально всі 40 

Мій позивний «Blast» — у перекладі «Вибух». Так само в Instagram був підписаний мій Іван. Я не знаю, чому він обрав такий нікнейм. До речі, у свідоцтві про смерть у нього як причина записано «вибух». Така іронія. Дивні речі бувають у житті. 

Хоча мені зараз 24, ментально почуваюся на всі 40. Як сказав мені один священик на сповіді: «Чого ви тримаєтесь за це життя, якщо Бог для нас підготував не його?». І я тепер ставлюся до життя як до місця, в якому нас випробовують, перевіряють різними, навіть страшними ситуаціями. Я вирішила  жити і воювати за двох.

Ярина Чучман-Миньо: «Я вирішила жити і воювати за двох». Фото: приватний архів

До свого прізвища «Чучман» додала його — «Миньо». Навіть якщо я колись все ж таки вийду заміж, то прізвище не зміню. Воно мені дісталося від двох прекрасних чоловіків, які сформували мене. Від батька, який дав мені не лише свою зовнішність, а й сталевий характер, і від Івана, який зробив мене доброю людиною. Сподіваюсь, що все ж таки ця війна закінчиться. Але, на жаль, то буде не скоро. У нас катастрофічно не вистачає людей. Нам немає ким замінювати тих, хто загинув, у полоні, зник безвісти чи поранений. Я пів року збирала собі команду з 14-ти людей. Треба бути реалістами. Не закривати очі на те, що відбувається.

Люди вчаться жити з війною. На жаль, наші діти будуть закінчувати цю війну

Перемир'я — це не перемога

Для мене перемога — це коли кожна сім'я говоритиме українською. Коли у нас не буде зрадників у країні, коли всі усвідомлюватимуть скільки людей загинуло, аби ми з вами жили у вільній країні. І чесно, раніше коли був період АТО, я сама говорила про те, що можна віддати ту землю на Донбасі, аби не гинуло стільки людей. Я не усвідомлювала, з яким ворогом ми воюємо, що він не зупиниться і піде далі. Тепер, коли на тій землі загинуло стільки людей, зокрема і мої найрідніші, віддати її — дуже важко. Тому нам треба боротися.

Родина Ярини Чучман-Миньо до початку повномасштабного вторгнення. Фото: приватний архів

А ще у мене є бажання завжди залишатися доброю людиною. Дуже переживаю втратити себе. Я хочу, щоб мій тато й Іван, які зараз на небі, мною пишалися. І я буду робити все на цій землі, щоб мати право потрапити до раю і зустрітися з ними. Я прошу у Бога витримки і сили. А ще у мене є дуже велика мрія всиновити трьох дітей. Зараз дуже багато сиріт, які втратили дім і батьків під час повномасштабного наступу. І неважливо, аби мене вони називали мамою. Я можу бути для них подругою, сестрою. Головне — дати напрямок у житті.

Я хочу, щоб в Україні поважали військових, бо зараз це ще досі не так

І щоб українці трішки змінили свій менталітет, бо він десь класний, а десь не дуже. Хочу, щоб ми були одне за одного горою, щоб  всі стали на захист України і аби не звучали фрази на зразок: «я ненароджений для війни». Я теж не для цього народилася, але точно не хочу жити під триколором. Не для цього ми гинемо. Я планувала жити в Чехії, Канаді чи Італії. Я знала, що знайду себе у будь-якій країні. Колись у мене було бажання виїхати за кордон, а зараз я зрозуміла, що мої найкращі люди тут, вони віддали своє життя за Україну. Тому де-інде я себе не бачу. Зараз потрібно робити все для того, щоб пришвидшити перемогу. Аби ця країна росла і розвивалася.

No items found.

Ведуча, журналістка, авторка понад трьох тисяч матеріалів на різні теми, у тому числі низки резонансних журналістських розслідувань, які призвели до змін в місцевому самоврядуванні. Пише також про туризм, науку та здоров’я.  У журналістику потрапила випадково, понад 20 років тому. Вела авторські проєкти на телеканалі УТР, працювала кореспонденткою служби новин, понад 12 років на телеканалі ICTV. За час роботи відвідала понад 50 країн. Має відмінні навички сторітелінгу й аналізу даних. Працювала викладачкою на кафедрі міжнародної журналістики НАУ. Навчається в аспірантурі, за спеціальністю «Міжнародна журналістика»: працює над дисертацією про висвітлення роботи польських ЗМІ в умовах російсько-української війни.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати
герой війни Вадим Меліхов

«Про своє рішення спочатку не сказав навіть найближчим»

До повномасштабної війни життя Вадима Меліхова з Харкова було присвячене танцю. Хореограф, викладач кафедри сучасної та бальної хореографії Харківської академії культури, художній керівник ансамблю бального танцю не мав жодного відношення до військової справи. Нині Вадим Меліхов — заступник командира батальйону. Пройшов чимало гарячих точок, а зараз боронить рідну Харківщину.

— На фронт я потрапив лише через рік після початку повномасштабного вторгнення, — розповідає Sestry Вадим Меліхов. — Перші кілька тижнів я був у теробороні Харкова. На той момент росіяни вже окупували частину Харківщини, ніхто не знав, як далеко вони зможуть дійти. Ми з хлопцями охороняли військкомат.

1 березня, коли потреби в цьому вже не було, мене відправили додому. У Харкові тоді взагалі нічого не працювало, люди не знали, де брати їжу. Через друга, який, на жаль, потім загинув, я зміг дістати деякі продукти. Розвіз їх людям — і з цього розпочався мій волонтерський шлях. Приєдналися друзі, знайомі. Чимало людей, дізнаючись про нашу ініціативу, надсилали гроші, ми діставали їжу та медикаменти, і згодом це переросло у благодійний фонд. Паралельно ми з другом, тренером з фігурного катання, допомагали харків’янам з евакуацією. Діяльність фонду масштабувалася, ми стали возити допомогу військовим у Бахмут, Вовчанськ…

— Тобто ви були ефективним у тилу. Чому все ж вирішили йти на фронт?

— Зрозумів, що того, що я роблю недостатньо. Їздив до хлопців у Бахмут і думав, що двом богам одночасно не вслужиш — або я залишаюся цивільним, або повноцінно приєднуюсь до війська. Про своє рішення спочатку не сказав навіть найближчим — дружина, син та батьки дізналися вже коли я пройшов медкомісію та готувався їхати на навчання.

І це зовсім не питання сміливості — я просто не міг інакше. Як відсиджуватись у тилу, якщо твої друзі — на фронті? Як дивитися на своє відображення у дзеркалі, якщо вони загинуть? Якби залишився в Харкові, я просто з'їв би себе живцем.

— Хоча ви мали право на відстрочку від служби…

— Так, бо є аспірантом денної форми навчання. Знаю, що деякі люди зараз намагаються використати аспірантуру, щоб уникнути мобілізації. Я ж аспірант, який сам попросив військкомат забрати мене на війну (сміється). До речі, навчання в аспірантурі я не покинув. Лекції, звісно, відвідувати не можу, але продовжую роботу над дисертацією з культурології. Зв'язуюсь зі своїм науковим керівником, навчаюсь. Практика показує, що це можна робити навіть на фронті.

«Якщо не я, то хто? Мій син?»

— За півтора роки ви пройшли чимало гарячих точок. Які моменти ніколи не забудете?

— Наша бригада три місяці була у Серебрянському лісі на Луганщині, де ми зазнали великих втрат. Потім були Часів Яр, Андріївка, Богданівка. Потім Харківщина — Очеретино, Куп'янськ…

Моменти, коли дивом залишаєшся живим — це на війні буденність

Коли паркуєш машину, потрапляєш під мінометний обстріл, і «прилітає» саме в те місце, де ти завжди паркувався, а цього разу чомусь вирішив стати з іншого боку. Або коли виїжджаєш на евакуацію «двохсотого» побратима, забираєш його тіло прямо з-під носа ворога, а потім розумієш, що вам з хлопцями неймовірно пощастило звідти вибратися. Отримуєш догану, бо як замкомандира роти (на той момент) ти в принципі не мав права їхати на евакуацію. Але й не поїхати теж не міг…

Те, що ніколи не забудеться — загибель побратимів. Немає нічого важчого, ніж втрачати своїх. Особливо людей, із якими пов'язані особливі спогади, історії. Був один воїн Володя. 21 рік. Він свого часу оступився, мав сзч (самовільне залишення частини — Авт.). Але я вмовив його повернутися. Володя був дуже вмотивованим, рвався у бій. Але через те, що його довго не вводили до «штатки», не мав права виходити на позиції. І ось нарешті дочекався. Вийшов на позиції… і того ж дня загинув.

З другом, який загинув на війні

Невимовно важко переживати такі моменти. Хлопці різні, іноді такі непрості. Але вони справжні. Я з ними, коли вони панікують, коли вигорають, коли просто втомлюються і потребують підтримки. Я знаю, що робити, якщо людина впала в ступор, якщо через страх і шок не розуміє, що відбувається. Знаю методи роботи з тими, хто, наприклад, повернувся на поле бою після важкої контузії. А комусь потрібні не методи і стратегії, а просто відверта розмова чи відпустка.

— Існує думка, що людина, яка була мобілізована без бажання та мотивації йти на фронт, не зможе стати ефективним воїном. Це правда?

— Ні. Знаю багато випадків, коли мотивація з'являлася вже безпосередньо на фронті. Якщо людина бачить адекватне командування і нормальне ставлення до себе, вона адаптується. Тих мотивованих, які у лютому 2022 року штурмували військкомати, в тилу вже не залишилося. Залишилися люди, яких лякають їхні помилкові уявлення про військо. Тільки опиняючись тут, вони розуміють, що все не так страшно.

Що якщо ти, наприклад, захворів, ніхто не гнатиме тебе на бойове завдання. Що навіть у бойовому підрозділі не всі вбивають — хтось займається евакуацією, хтось — підрахунками та документами. Якщо я бачу, що людина добре знається на комп'ютерах і паперах, я швидше попрошу її бути діловодом, ніж йти в окоп.

Якби у нас було достатньо людей, ми змогли б ефективніше розподіляти навантаження, і у солдатів з'явилася б можливість відпочивати після трьох днів роботи, а не після п'ятнадцяти. Але з людьми проблема, і навантаження на кожного воїна тільки зростає. А в цей час у тилу здорові міцні чоловіки розповідають, що вони «не народжені для війни»…

Сподіваюся, наше суспільство все ж зрозуміє, що неможливо одночасно любити ЗСУ і ненавидіти ТЦК. Тут потрібно обирати

— Як замкомандира батальйону ви допомагаєте побратимам справлятися зі страхом. А вам буває страшно?

— Звісно. Страшно всім. І тут уже питання в тому, як ти сам із собою домовишся. У мене є певна формула, перше запитання у якій: «Що найстрашніше може з тобою трапитись?» Мабуть, загибель. Але якщо навіть це станеться, чи відчую я це? Навряд чи. Та й до того ж ми всі колись помремо.

Мені нема про що шкодувати, я жив прекрасне життя, був щасливий, займався улюбленою справою. Це вже непогано. Друге питання у моїй формулі: «Якщо не ти, то хто?» Мій син? Ні, краще зараз піду я, ніж потім доведеться йти йому. Люди, які мають дітей, мене зрозуміють.

Нагадувати собі про мотивацію у мене потреби немає. Я зараз воюю фактично вдома — на моїй Харківщині, без якої не уявляю свого життя. Я виріс на Салтівці, батьки тут мешкають і зараз. За кілометр від їхнього будинку вже було кілька «прильотів» у багатоповерхівки. Для мене це найкраще нагадування, чому я на фронті. Це моя земля, і я нікому не дозволю її в мене забрати.

До війни Вадим танцював і навчав танцювати інших

Тепер вже розумію, що рано чи пізно ця війна мала статися. До 24 лютого 2022 року я про це не думав. Був зайнятий танцювальними змаганнями: спочатку у Харкові, потім у Черкасах. На 25 лютого у мене вже були квитки до Буковеля. Замість тривожної валізки я збирав рюкзак з лижним екіпіруванням. Іноді жартую, що не пробачу росіянам, що зіпсували мою довгоочікувану відпустку.

Воюй, танцюючи

— Як вас змінила війна?

— Я перестав реагувати на багато речей, які раніше здавалися серйозними проблемами. Наприклад, поломка машини чи якісь побутові складнощі. Все, що можна вирішити за допомогою грошей, мені вже не здається проблемою.

Змінилося ставлення до людей. І я не знаю, добре це чи погано. Поки що, приїжджаючи раз на пів року у відпустку і спостерігаючи за розслабленими цивільними чоловіками в кафе, переконую себе в тому, що це переодягнені військові. Мені так легше.

І ще я зрозумів, що означає фраза «жити в моменті». Це, перебуваючи на фронті, дивитись улюблений фільм, слухати улюблену музику, малювати, танцювати. Вчити свій взвод сальсі, за що одного разу навіть отримав зауваження. І на що відповів, перефразувавши класика: «Війна — це минуще, а танець вічний».

Я можу танцювати на вулиці, навіть у машині. Ц мене і позивний — «Дансер». Побратим нещодавно зізнався, що його мрія — навчитися танцювати вальс. Я готовий навчити, але потрібні партнерки, а з цим тут складно. Ще я фотографую. Знімаю природу, сонечок, комашок, котиків, їжаків. Буває, їдеш у полі, довкола війна, а ти фотографуєш захід сонця. Тому що так гарно. І тому що не знаєш, чи побачиш ти це завтра…

Фотографії з приватного архіву героя

20
хв

«Якось отримав зауваження, бо вчив свій взвод… танцювати сальсу», — військовий Вадим Меліхов

Катерина Копанєва
Олена Пех разом зі своєю донькою Ізабеллою

Олена Пех, яка нарешті повертається до своєї люблячої доньки, працювала старшим науковим співробітником у Горлівському художньому музеї, до моменту поки контрольовані Росією сепаратисти не проголосили створення на території Донеччини незаконної так званої Донецької народної республіки.

— Там одразу ж почалися переслідування цивільних осіб за вияви українського патріотизму, символіку, — розповіла польська журналістка Моніка Андрушевська, яка працює в Центрі документування російських злочинів імені Рафала Лемкіна, що функціонує при Інституті Пілецького. Андрушевська однією з перших повідомила про звільнення Олени 28 червня у Facebook.

Після створення так званої ДНР Олена та її донька Ізабелла вирішили виїхати до Одеси, щоб уникнути репресій, однак через два роки в її матері стався інсульт, тому жінка почала приїжджати раз на кілька місяців на окуповану територію, щоб доглядати за нею. Під час одного з таких візитів Олена Пех була викрадена місцевими проросійськими окупаційними силами та згодом звинувачена у співпраці з українською владою.

Після дворічного ув'язнення вона була засуджена на показовому судовому процесі до 13 років колонії за так звану «зраду батьківщини», хоча жінка неодноразово наполягала на тому, що її батьківщиною є Україна, а не Росія і тим більше не «Донецька народна республіка».

— Історія Олени Пех є типовою для багатьох людей, які походять з тієї частини Донецької області, на яку напала Росія у 2014 році. Будь-яка людина, яка проживає на окупованих територіях України, може бути викрадена з дому в будь-який час і засуджена за сфабрикованими звинуваченнями, — зазначила Андрушевська.

Дочка Олени дізналася про те, що відбувається з її матір'ю, від людей, які були ув'язнені разом з нею, але змогли вийти на свободу, додає польська журналістка:

— Останні два роки вони не мали жодного контакту, хоча до цього ув'язненим таємно, за жахливо високу плату, іноді давали короткочасний доступ до телефону.

У підсумку жінка була віддана на поталу проросійським терористам. У звіті «"Подобається, не подобається, страждай, моя красуня". Сексуальне насильство російських окупаційних військ над українськими жінками - непокарані злочини», підготовлений Центром документування російських воєнних злочинів ім. Рафала Лемкіна, вдалося включити свідчення Ізабелли про історію її матері:

— Ми знаємо, що Олену Пех катували багато разів, знаємо, що її душили, вбивали металеві шурупи в коліна, катували електричним струмом, били.

Ми також знаємо про сексуальне насильство
Олена Пех до і після полону. Фото: омбудсман України

Андрушевська додає:

— У цій історії мене особливо вразила сцена, яку пережила Олена під час ув'язнення — російські кати переслідували її за єврейське походження, її викликали на допити й регулярно кидали антисемітські образи. Незабаром після арешту вони також демонстративно зрізали ножем з її шиї ланцюжок із зіркою Давида. Зрештою, це картина прямо з найтемніших моментів німецької окупації, важко повірити, що щось подібне відбувається по сусідству, в Європі, у XXI столітті.

Вже під час обміну військовополоненими дорогою до Києва Олена пережила передінсультний стан і майже на пів години втратила свідомість. У момент, коли росіяни виводили її з колонії, ця жінка була переконана, що її везуть на розстріл, як неодноразово погрожували зробити, розповідає Андрушевська:

— Вона зрозуміла, що її повертають на свободу, лише коли почула перші слова українською мовою: «Будь ласка, не бійся, ти вдома»

До зусиль зі звільнення Олени долучилися й інші люди, зокрема Єжи Гальберштадт, перший директор Музею історії польських євреїв (POLIN), який залучив до цієї справи Польський національний комітет Міжнародної ради музеїв ICOM, а також головний рабин Польщі Міхаель Шудріх. Не можна також забувати про підтримку, надану Посольством Польщі в Києві та Міністерством закордонних справ.

У вересні минулого року Інститут Пілецького в Берліні запросив доньку Олени Ізабеллу взяти участь у конференції «Rethinking Ukraine and Europe: New Challenges For Historians» (українською «Переосмислення України та Європи: нові виклики для істориків»), яка супроводжувалася численними медіазаходами. Це також вплинуло на звільнення Олени, оскільки привернуло велику увагу ЗМІ.

<span class="teaser"><img src="https://cdn.prod.website-files.com/64ae8bc0e4312cd55033950d/65df9f15a00616814fa12ed2_en_075_widak-freeukra230730_np2ek-p-800.webp">«Для мене моя мама — мій всесвіт, а для когось — це просто номер у списку». Історії цивільних полонених</span>

Звільнення бранки Кремля відбулося в рамках обміну військовополоненими, організованого через Об'єднані Арабські Емірати, в результаті якого на свободу повернулися 90 українських військовослужбовців і 10 цивільних осіб.

Серед них було троє бранців, котрих ув'язнили до початку повномасштабної фази війни у 2022 році, в тому числі Олену Пех. Величезну роль у цьому обміні відіграли також Ватикан і країни Європейського Союзу.

Андрушевська певна, що при допомозі на міжнародному рівні є шанси на свободу в інших ув'язнених.

Інститут Пілецького заснував Центр документування російських (воєнних) злочинів в Україні імені Рафала Лемкіна через кілька днів після 24 лютого 2022 року. Сам Інститут спеціалізується на вивченні тоталітаризмів, а російська агресія проти України є продовженням тоталітарних геноцидних практик двадцятого століття, впевнена Андрушевська:

— У базі даних Центру документації Лемкіна вже записано і заархівовано понад 800 письмових свідчень, зібраних у центрах тимчасового розміщення біженців у Польщі, а також понад 700 відеосвідчень, записаних командою в 11 регіонах України на лінії фронту і на звільнених територіях. Для нас дуже важливо, говорячи про російські злочини, підкреслювати, що зараз ми бачимо по всій Україні те, що Росія роками робила на окупованому Донбасі та в Криму, а тепер робить просто в більших масштабах.

На жаль, той факт, що російські війська напали на інші регіони України, також частково є результатом байдужості світу до багаторічних страждань таких людей, як Олена Пех

Автор: Berenika Lemańczyk

На сторінці PAP текст доступний українською мовою.

20
хв

6 років полону: ув'язнена проросійськими терористами Олена Пех вийшла на свободу

Polska Agencja Prasowa

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

Зеленський у Польщі: угода про збиття російських ракет і створення українського легіону

Ексклюзив
Обличчя війни
20
хв

«Ми перші використали дрон на війні — і це змінило її хід», — Владислав Овчаренко

Ексклюзив
20
хв

Життя без світла: як ми даємо собі раду?

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress