Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
Російський напад і окупація
Відчуття того, що щось має трапитися, у мене було за кілька тижнів до повномасштабного вторгнення. Хоча я й не вірила, що Росія нападе. Весь час заспокоювала своїх вчителів, що все буде добре. Хоча й застерігала, що за будь-яких непередбачуваних ситуацій, головне — не піддаватися паніці. 24 лютого, попри вибухи, я пішла на роботу — ліцей поруч із домом. Зателефонувала керівнику відділу освіти у місто Куп’янськ. Вона розпорядилася перевести дітей на дистанційне навчання. Того ж дня ми зібралися разом з вчителями, аби обговорити подальші наші дії. Але, на жаль, трапилося так, що вже за два дні місто Куп'янськ було окуповано. Росіяни одразу почали наводити свої порядки, зокрема, й формувати ворожу адміністрацію. До нас у село Лісна стінка, яке за 45 кілометрів від Куп'янська, вони прийшли не одразу.
Місцеві жителі всіляко намагалися завадити росіянам — демонтували таблички із назвами сіл, зафарбовували будь-які вказівники на їхньому шляху
Але однаково окупанти до нас потрапили. Щоправда, під кінець березня. Дистанційно ми навіть встигли закінчити навчальний рік, виписати дітям документи. Працювали до останнього. Та окупанти усіляко схиляли людей на співпрацю з Росією. Розповідали про нові правила ведення бізнесу, сплати податків. Звісно, що не лишили поза увагою й наш ліцей.
Вчителі-зрадники
На початку червня 2022 року староста села приніс мені якусь записку, віддав чоловікові і хутко зник. У ній було написано, що я, як керівник закладу, мушу приїхати до міста Куп'янська, у відділ освіти, привезти списки працівників, які працюватимуть на Росію. За це вони отримають винагороду по 10 000 російських рублів. Також я повинна була привезти всю документацію, яка стосувалась навчального закладу. І все це мені треба було зробити вже наступного дня. Я одразу зібрала колектив і розповіла про ситуацію. Свою позицію окреслила чітко — на співпрацю із росіянами не піду — і всіх закликала так зробити. У той момент людей було не впізнати. Деякі дивились на мене розгублено, а у декого, як мені здалося, була радість в очах.
Я очікувала, що весь колектив скаже: «Лариса Володимирівна, не хвилюйтеся, ми з вами». Але побачила відчуження. Мені було боляче і образливо
Вони по одному заходили до мого кабінету і озвучували рішення. Із 17 вчителів, які працювали у ліцеї, 9 пішли на співпрацю із росіянами. Серед них вчителька, яка пропрацювала дуже багато років у ліцеї. Має грамоти від міністерства освіти і науки за патріотичне виховання дітей у закладі. Коли грав гімн України, у неї завжди сльози котилися по обличчю. Вона тримала руку на серці і вдавала з себе патріота. Але того дня, з порогу сказала: «Я піду на співпрацю». Я думала над тим, що керувало цими людьми при ухваленні такого рішення. Частина із них, звісно, повірили у те, що їм платитимуть величезні гроші. Дехто просто є пристосуванцями. Списки у відділ освіти я відвезла, однак документацію не віддала.
ФСБ на порозі
Ті вчителі, які погодилися працювати на Росію, написали на мене наклеп у ворожу адміністрацію. Там йшлося про те, що у мене проукраїнська позиція, мені треба відрізати світло і потримати вниз головою, аби я подумала над своєю поведінкою. Через тиждень до мого будинку під'їхав чорний джип з буквою «Z». Із нього вийшли троє озброєних чоловіків. Представилися співробітниками ФСБ. Розмовляли російською: «У нас до вас великі претензії. Ви що не розумієте, що Росія тут назавжди? України не буде. І нас дуже турбує ваша позиція». Я стояла перед ними і просто мовчала, не знала що говорити. Вони продовжували: «Це ж добре, що ми до вас приїхали, а можуть завітати інші, й ми не знаємо що з вами буде. Вам не страшно? Якщо ви нас так ненавидите, то чому не виїхали?». І тоді я заговорила: «А чому я мушу виїжджати? Я тут народилася, це моя земля, я — директор цього ліцею. А хто ви?». На що вони відповіли: «Ми радимо вам подумати. Сподіваємося, що ви зробите правильні висновки».
Коли вони поїхали мені стало моторошно. Ми вже чули випадки, коли людей забирали «на підвал», вбивали
Наступні дні не раз староста села, який уже працював на РФ, намагався схилити мене до співпраці. Звісно, що свого рішення я не змінила. І за декілька днів до мого подвір’я під’їхала машина вже із шістьма озброєними чоловіками. Вони голосно закричали: «Це тут українка проживає?». Я кажу: «Так, тут». І мені одразу скрутили руки і затягнули у будинок. У цей час на обід із роботи прийшов мій чоловік, якраз дивився українські новини. Почувши це рашисти схопили його і витягли у коридор. Почали проводити обшук. Розкидали всі речі. Один боляче штовхнув мене автоматом у бік. Я закричала: «Вбивай мене тут. Я нікуди з вами не піду». А вони мені кажуть: «Якщо ми зараз знайдемо щось, що ви щось від нас приховуєте, — застрелимо». Я кажу: «Нічого не приховую. Ось лежать синьо-жовтні стрічки із дзвоника, підручники, шкільні ноутбуки, які не встигли забрати вчителі для дистанційного навчання».
Вони вилучили всі мої телефони, забрали ноутбуки, знайшли багато української символіки. Сказали мені збиратися. Одягли мішок на голову, руки у кайданки і заштовхали всередину машини
Було спекотно, важко дихати. Мене везли близько двох годин. І так я опинилася у Куп’янському ізоляторі при поліції. Мене завели у невеличку кімнату, яка нагадувала душову, підлога була слизькою. Зняли мішок, кайданки і почали обшук. Це робила жінка у присутності охоронців. Вона зняла з мене бюстгальтер, витягла з нього «кісточки». Забрали шнурки із взуття, на джинсах зняли булавку і відвели до камери.
Життя у камері розміром 2,5 на 1,5
В ізоляторі було 14 камер. Жіноча — одна. У камері на двох я була шостою. Час від часу нас було 12-ро. Частину кімнати займав туалет зі зламаним бачком. Вікна майже не було. Серед жінок була волонтерка, керівниця громади у Куп'янському районі, фермерка, вчителька з Луганська. Спали на підлозі, бо нар було лише двоє. Нас жодного разу не виводили на вулицю. Дихати було нічим. Перші два дні я лягала на підлогу і шукала шпаринку, аби вдихнути повітря. Рашисти так з нас знущалися, що навіть закривали отвори, так звані, «кормушки» у дверях, звідкіля хоч трохи повітря заходило до камери.
Воду пили технічну, яка бігла з-під крана. Помитись було ніяк
Щоправда, у деяких дівчат, які довго сиділи, навіть мило було і туалетний папір. Вони ділилися з нами. Коли чоловік мій дізнався, де я, він мене знайшов. Стояв у кілометровій черзі для того, щоб у прийомний день передати мені передачку. Вже у камері мені розказали, що якщо потрібний туалетний папір, треба у контейнер з-під їжі, який з дому передали, класти його шматочок. Це як натяк про те, що мені треба. Якщо хотіли чай, то клали використаний чайний пакетик. Всі посилки ретельно перевіряли. Якщо це котлета, то вона була порізана 20 разів, булочка — розірвана. До того ж охоронці часто крали те, що нам передавали рідні. Наприклад, мій чоловік постійно передавав банани, але я їх отримала лише раз. Годували нас двічі на день. Посуду не було. Їли із пластикової тари із-під соленої риби. Зранку і ввечері — 2-3 ложки відвареної вермішелі і два шматочки хліба. Мені не дуже хотілося їсти. Найбільше мріяла, аби відпустили.
Допити — намагання зламати
Найстрашніше було, як допитували людей. Нам у камерах було чути, як знущаються переважно із чоловіків. Допити росіяни проводили вночі. Люди кричали не своїм голосом. Пам’ятаю як били одного чоловіка, він кричав: «Я — українець, я однаково українець». А вони кажуть: «Зараз ми привеземо твою жінку й дитину сюди». І він почав просити, щоб вбили його і не чіпали родину.
У мене просто бігли сльози. Ми сиділи у камері і затикали вуха пальцями, аби того не чути
Мене теж водили на допити, але не били. Можливо, пощастило. Перший раз викликали на третій день після затримання. Напроти мене сиділо двоє у військовій формі. Перше, шо запитали, чи всі ключі від ліцею я віддала. На моє питання, як довго тут триматимуть, почула відповідь: «Можливо ви не вийдете звідси». Розмова була недовгою. Другий допит проводили у камері, де піддавали людей тортурам. Посередині стояв залізний стіл. На стінах і підлозі — сліди крові. Мені й того разу пощастило, бо у того хто проводив допит, задзвонив телефон. Його напарник теж майже одразу вибіг із кімнати. Мене відвели у камеру — й аж до звільнення жодного разу не викликали на допит. Чого не скажеш про інших дівчат. Одного разу до нас потрапила 25-річна жінка. Вона була бліда. Ми пропонували їй присісти. А вона каже: «Я не можу сісти. Подивіться, як мене побили». Зняла блузку, штани, а там жах. Її так побили, що вона могла лише стояти. Причому били жінки, які проводили допит.
На щастя, нам пощастило вижити. Бо в Ізюмі усіх, кого тримали в таких самих умовах як нас, розстріляли
Звільнення
Це було з 7 на 8 вересня 2022 року. За два дні до цього ракета влучила у приміщення, де перебували рашисти. Дуже багато було постраждалих. А ще нам було чути гуркіт техніки, як летіли гелікоптери. Ми з надією сподівалися, що то наші йдуть. Того дня нам не давали їсти. У нас залишилась булка з маком, яку мені якось передавав чоловік. Вона була запасним трофеєм на випадок відсутності їжі. На той момент нас було шестеро, і ми розділили булку на шість частин. Була ніч і дуже дивна тиша. Ми почули, як хтось стукає чи то у двері, чи у стіну. Згодом нам розказали, що хлопці із сусідньої камери змогли відбити решітки, й один з них проліз через те мале віконце угорі. Зайшов із головного входу, знайшов ключі і почав відкривати камери. Це було о першій годині ночі. З одного боку ми раділи, а з іншого — не розуміли, що відбувається. Думали, а раптом вийдемо з того відділку і нас розстріляють.
Всі кинулися до кімнати, де були речі ув’язнених. Вони лежали у підписаних пакетах. Я не могла знайти свої. Найбільше переживала за паспорт, адже як я без нього піду? І тут забігає Юля, з якою ми сиділи у камері, й тримає у руках мій документ. Коли вийшли на подвір’я, не знали, що робити далі. Нас було десятеро, разом пішли у напрямку церкви, яка була за 200 метрів від відділку поліції. Нам треба було десь заховатися, хоча б до ранку. Залізна висока брама була закрита. Я не знаю, звідки ми взяли сили, але всі перелазили через той паркан. Підійшли до сторожки.
Ми ж не могли представитися ув’язненими, які втекли. Тож вигадали історію, ніби ми біженці з Донбасу
Можливо охоронець справді повірив, а може пожалів. Він дозволив нам бути до 6-ї ранку. Навіть напоїв чаєм. Вже від самого ранку летіли ракети, навколо усе горіло. На перехресті стояли ворожі БТРи і перевіряли у перехожих документи. Я подумала, що все, кінець. Побачила автобус із водієм, якого знала. Заскочила всередину, ми рушили. Але майже одразу нам перегородив дорогу БТР, росіяни сказали, що виїзду із Куп’янська немає. Тож я вирішила йти пішки і знову натрапила на військових, які перевіряли документи. Я просто йшла і читала про себе молитву « Отче наш». У той момент вони були зайняті документами якогось чоловіка, я вирішила не зупинятися, а просто йти вперед. Мене дивом знову ніхто не зупинив.
Дійшовши до автобусної зупинки, я побачила жінку, яка махала мені руками. То була Анжела, з якою ми сиділи у камері. Вона з Куп'янська. Втікаючи тієї ж ночі, що й я, вона сховалася у своїй крамниці, а зранку вийшла до зупинки. Каже: «Я тобі допоможу». Якраз проїжджали старі жигулі, зі знаком «таксі». Ми зупинили машину, Анжела дістала гроші і каже водієві: «Відвезіть жінку до Лісної стінки». А він: «Та ви що, я лише по місту їзджу». І тут я помічаю, що знаю цього чоловіка. Кажу: «Миколо, відвези мене будь-ласка, додому». Він погодився хоч трішки підвезти, але зрештою завіз аж під саму хату. Була 7-ма година ранку. Чоловік порався по господарству. Варив суп, засмажка пахла на всю кухню. Коли він мене побачив — не повірив очам. Обійняв, нагодував. А я йому кажу: «Ти знаєш, за мною можуть прийти, бо я втекла». А він: «Ні, ні, ні, я тепер тебе нікому не віддам».
На той момент рашисти ще були у селі. Але вже наступного дня наші війська звільнили село
Моя віра в Україну непохитна
За ті 45 діб в ізоляторі я схудла на 12 кілограмів. Я трималась, бо вірила в Україну, в нашу армію, у те, що Росія тут не надовго. Зараз я у російському розшуку — мовляв, нацистка, підтримую київський режим. Думаю, що це справа рук тих вчителів-зрадників та добродіїв-односельців, які досі хочуть мене знищити. Щодо зрадників, то є ті, хто досі живуть у селі, немов нічого й не сталося. Дехто виїхав у Харків і працює у приватному навчальному закладі. Одна вчителька втекла до Росії. Іншу, яка була директором ліцею при рашистах, взяли під варту лише у січні цього року. При тому, що доказів більш ніж достатньо.
Якщо брати до уваги наше село то більша частина мешканців є так званими «ждунами». На мене дивляться, як на білу ворону
Досі триває суд і над старостою села. Я не розумію, чому так повільно ведеться слідство. Зрадників треба покарати. Вони скільки горя зробили, скільки людей загинуло через них, скільки дітей психологічно постраждали. Зокрема, й через тиск та примус навчатися за російською програмою. Адже батьків залякували, погрожуючи відібрати дітей і позбавити батьківських прав.
Зараз я повернулася до обов’язків директорки ліцею. Всіх зрадників я, звісно, звільнила. Навчання у нас дистанційне. Я оновила колектив. У нас працюють вчителі з усіх куточків України — із Києва, Краматорська, Дружківки, Сумщини. Звісно, що всі переживаємо, аби знову не опинитися в окупації. Бо навряд чи вдруге я вийду звідти живою. Мрію жити в Україні без зрадників. Дуже хочеться, аби тут жили справжні українці, готові за будь-яких обставин захищати свій рідний дім. Матимуть чітку і непохитну проукраїнську позицію.
Патріотизм — це не носити вишиванку чи махати синьо-жовтим прапором. Патріотизм — це бути українцем із середини, відчувати серцем
Ведуча, журналістка, авторка понад трьох тисяч матеріалів на різні теми, у тому числі низки резонансних журналістських розслідувань, які призвели до змін в місцевому самоврядуванні. Пише також про туризм, науку та здоров’я. У журналістику потрапила випадково, понад 20 років тому. Вела авторські проєкти на телеканалі УТР, працювала кореспонденткою служби новин, понад 12 років на телеканалі ICTV. За час роботи відвідала понад 50 країн. Має відмінні навички сторітелінгу й аналізу даних. Працювала викладачкою на кафедрі міжнародної журналістики НАУ. Навчається в аспірантурі, за спеціальністю «Міжнародна журналістика»: працює над дисертацією про висвітлення роботи польських ЗМІ в умовах російсько-української війни.
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
