Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
Надія Яріш — сільська медсестра з Харківщини, яка у 2017 підписала контракт із ЗСУ і опинилась на службі в Маріупольському шпиталі. Там і зустріла повномасштабний наступ ворога. З оточеного вже міста вона виїхала на третю добу, евакуюючи поранену прикордонницю. Назад до своїх, на «Азовсталь», зуміла повернутися лише за місяць. Про рейс до окупованого Маріуполя, життя на «Азовсталі», полон і звільнення Надія Яріш розповідає Sestry.
«Відчувала себе дезертиркою»
— За два дні до нападу росіян я працювала помічницею чергової частини у шпиталі,— розповідає Надія Яріш. — Аж тут близько другої ночі зателефонували і дали наказ негайно зібрати весь особовий склад. Мені знадобилося пів години, аби всіх обдзвонити. Залишати територію госпіталя було заборонено. Про ймовірний наступ росіян нас не попередили.
24 лютого о пів на п’яту ранку ми прокинулися від страшних вибухів неподалік. А вже о десятій ранку пішли перші поранені. Більшість — з Волновахи, з мінно-вибуховими травмами.
26 лютого до нас привезли поранену прикордонницю у важкому стані. У неї була травматична ампутація нижньої кінцівки. Жінка потребувала термінової евакуації з міста. Колектив у нас був переважно молодий. На той момент я думала, що безпечніше залишатися у шпиталі, ніж їхати. Тож зголосилася поїхати як супровід, аби не наражати колег на небезпеку.
Дорогою ми бачили спалені автівки. Їхали і не знали, що на нас чекає. До речі, водій, який нас віз, згодом втік у так звану «ДНР». На щастя, до Дніпра ми доїхали без пригод. Я чекала команди командира повертатися, але її не було. Він сказав, що максимум, куди я їздитиму, це на точку передачі поранених, після чого вертатимусь у Дніпро. Але вже тоді я вирішила — маю повернутись у Маріуполь. Впродовж всього перебування в Дніпрі відчувала себе дезертиркою. Хоча на той час близько 80% особового складу Маріупольського шпиталю виїхало на територію Дніпра.
Одного дня наше керівництво зібрало нас на шикування і запитало: «Хто бажає повернутися назад у Маріуполь для допомоги колегам?». Із 60 людей руку підняла лише я
О п’ятій вечора нас викликали до командира, де в коридорі я зустріла ще двох хірургів і двох анестезіологів, готових їхати на «Азовсталь».
Таємний рейс до заблокованого Маріуполя
Операцію проводило Головне управління розвідки Міноборони. О другій ночі за нами прилетіли чотири гелікоптери. Ми завантажили боєприпаси, їжу, ліки. А також азовців з гуровцями. Летіли дуже низько, аби бути менш помітними. Однак, я взагалі ні на що не звертала увагу, адже весь час боялась, аби мене не знудило на хлопців. До того разу я ніколи не літала. Перед вильотом напилася різних ліків від нудоти, але вони не сильно допомагали.
Посадка була у порту Маріуполя. Вся операція з вивантаження боєприпасів і завантаження поранених військових тривала 7 хвилин. Гвинтокрили полетіли, а нас забрали бійці полку «Азов».
Щойно сіли у машини, як почався сильний обстріл. Нас відвезли на стабілізаційний пункт у порту. Він був на мінус другому поверсі. Я допомагала розгорнути там операційну. Пішли перші поранені. Пам’ятаю двох хлопців, яких привезли до нас. Напевно, вони є улюбленцями Бога. Бо в одного було поранення шиї — міліметр від сонної артерії, а в іншого — ділянки під пахвою, але артерію не зачепило.
Нам сказали, що можливості потрапити на «Азовсталь» поки немає. Шлях туди відрізаний. Але я все одно хотіла до своїх. Згодом надійшов наказ — збиратися. Розбитою дорогою, без увімкнених фар нас привезли до моторного човна.
Виявилося, що дістатися до «Азовсталі» можливо лише по воді. До речі, плавати я взагалі не вмію. І тут в якийсь момент зупиняється мотор. Зупинявся він тричі — і стільки ж разів я прощалась з життям
Перед нами на цій же переправі загинули хлопці. Їх «заптурили» — вони згоріли. На щастя, нам пощастило більше. Нас довезли на інший берег, висадили і сказали чекати. Взагалі до «Азовсталі» я добиралася понад 26 годин. Нас привезли в бункер, який називався «Желєзяка». Там був шпиталь.
Бункер «Жєлєзяка»
Перше, що я побачила у бункері — дуже багато поранених. Близько 350 людей із зневіреними очима. Вони казали мені: «Про нас забули. Ми нікому не потрібні». На що я відповіла: «Є наказ Президента, Генштабу, командувача Медичних сил про наше прибуття вам на допомогу. То як ви думаєте, про вас забули чи ні?». Мої слова трішечки додали їм віри.
Так почалася моя робота на «Азовсталі». Операційна була одна — на два столи. Оперували четверо хірургів. Вони такі операції проводили, що у цивільному житті навряд чи за таке хтось би з медиків взявся.
Були також дві операційні сестри, молоді дівчата по 20-25 років. Від втоми вони засинали на ногах. Роботи було дуже багато. Іноді так запрацьовувалися, що на годиннику була вже третя ночі. Аби продезинфікувати операційні інструменти, використовували лише антисептики.
Води не було. Для того, щоб помитися, я підіймалася із бункера нагору. Там був ангар із великими ємностями з технічною водою, які доводилося ходити і шукати. Це було доволі ризиковано, бо місцина відкрита. Я виходила раз на два дні. Нас було шестеро дівчат. Купалися і мили голови в одному відрі. По черзі. Там же й прали речі.
Саме на «Жєлєзяку» прилетіло аж чотири авіабомби. Перша — туди, де стояли генератори. Друга — на кухню. Там завжди людно, але того разу дивом не було нікого.Тільки привалило плитою одного хлопця. Обійшовся струсом мозку й ампутованою фалангою великого пальця. Я на момент влучань була у кімнаті, в якій знаходилось 15 людей. У нас були полички, на яких ми спали. Розміщувалися, немов булочки у пекарні. Їжі майже не залишилось, кухню було розбомблено.
Хлопці з позицій приносили нам поїсти у термоконтейнерах. Пів пластикового стаканчика каші і маленький шматочок сала, яке я віддавала чоловікам
Так робили й інші дівчата. Ліки теж поступово закінчувалися. 8 травня, коли «Редіс» домовився про вихід медиків (як некомбатантів) з «Азовсталі», я разом з одним із хірургів залишилася з хлопцями. Ми відмовилися виходити.
Полон, Оленівка і «Душогубка»
Ми з хлопцями з «Азова» розуміли, що у нас два виходи — полон або загибель. Здаватися ми не хотіли. Однак, 18 травня поступив наказ на вихід у полон, і ми мали його виконати. Нам говорили, що за місяць-другий нас обміняють. А ще, що нас там не чіпатимуть взагалі. Коли я виходила з бункера, там залишалися троє, які мали знищити все, що там було — ліки, зброю, рації, особисті речі, телефони. Там навіть 200 літрів спирту лишилось.
Спочатку я була в Оленівці. Щодня ми чули, як до хлопців застосовували тортури. Навіть зараз, коли чую звук скотча — у мене всередині все перевертається. Так ми розуміли — зараз буде допит.
Росіяни вимагали розмовляти російською, я відмовилася. За непокору кинули у карцер «душогубка» — на 41 день. Це була кімнатка шість квадратних метрів, де більшу частину території займає туалет — дірка у підлозі. Вона постійно була забитою і смерділа. У камері, розрахованій на двох, було 10 жінок. Зокрема, Валерія Суботіна «Нава» і Катерина Поліщук «Пташка». Щодо харчування, зранку були каша, шматочок хліба і чай. В обід — щось схоже на борщ. Щодо тортур, то в Оленівці дівчат не чіпали.
Якось прийшла подряпана нігтями «Пташка» і сильно розплакалася. Її подерла російська журналістка за те, що дівчина не хотіла давати їй інтерв’ю
14 жовтня, у День Збройних сил, нас з Оленівки перевезли у Таганрог. Найгірші умови утримання і ставлення були саме там. Нас намагалися зламати морально і психологічно — криками, приниженням.
Коли закінчував їсти, повинен був сказати: «Спасибі Російській Федерації». Кажеш, а сам думаєш: «Щоб ви здохли, тварі»
Змушували вивчати гімн Росії. А ще — постійно говорили, що України вже немає. Допомагала триматися віра. Я знала, що нас поміняють, що ми повернемося. У полоні я провела 5 місяців.
«Дівчата, ми в Криму»
У Таганрозі я провела всього три дні. Виявляється, нас вже готували на обмін. Того дня у мене було дивне передчуття, що щось станеться. 17 жовтня назвали прізвища трьох дівчат, а нам наказали спати. Однак, вже за 10 хвилин ми почули і наші прізвища. Нас розмістили у маленькій кімнаті — мов тих оселедців. Неможливо було навіть розвернутися. Звідти викликали по одному. Ми виходили, нам віддавали речі. Заходили в іншу кімнату й переодягалися. Нас фотографували голими у профіль і анфас. Деякі дівчата говорили, що їм навіть «пальцевий» огляд робили, змушували присідати. Навіщо? Не зрозуміло. Це все було при чоловіках.
Далі прийшов наглядач і назвав моє прізвище. Запитав: «У вас були окуляри і годинник?». Кажу: «Так». І він мені їх приніс. А далі нас кудись повезли.
Перед цим, коли міняли «Пташку», казали, що понад дві години її везли до Білорусі, звідти був обмін. А кого на етап везли, то переліт тривав лише дві години. І от я вирішила, що якщо летітиму дві години, значить, нас відправляють на етап. А якщо більше — то на обмін.
Нас посадили в літак. На підлогу, яка була холодною, немов лід. Сиділи ялинкою, між ногами одна в одної, у три ряди, нахилені вперед. Руки були зв’язані стяжками або скотчем. На очі натягнені шапки. Я рахувала час. Ми летіли рівно дві години, тож я вирішила, що везуть таки на етап.
З літака нас пересадили у три камази. Наглядачів з нами вже не було. Під час поїздки одна з дівчат через порваний тент побачила дорожній знак з назвою населеного пункту. Вона сказала: «Дівчата, ми в Криму». Так ми почали здогадуватися, що нас везуть на обмін. Дорогою нам не давали ні води, ні їжі. У туалет під час зупинок теж не можна було. Тому дівчата брали якісь особисті речі, пакет і йшли в дальній куток камазу справляти нужду. Іншого виходу не було. Так нас привезли до Василівки.
Виходячи з автобуса, дівчата, зістрибуючи з нижньої сходинки на землю, автоматично згиналися. Хоча вже бачили військових в українській формі й наш прапор. Бо у полоні, якщо ти підняв голову — одразу били. Я дивилася на це все і плакала
Ми побачили, на кого нас міняють. Це були вгодовані свині під сто кілограмів, з валізами на колесах — немов з курорту. Одягнуті, вимиті, вибриті. І ми, як бомжі, — хто в чому, худі, знесилені. Та попри все ми відчували радість і гордість.
Перше, що зробила поповерненню — пофарбувала волосся, бо вся голова стала сивою.
«Поки ворог на нашій землі, не можу сидіти вдома»
Після реабілітації я продовжила службу. Була старшою медсестрою хірургічного відділення Запорізького шпиталю. Разом зі мною добровільно пішов служити мій молодший син Владислав. Йому 24. За професією — інженер бурильних установок. Закінчив Полтавський університет нафти і газу. Проте має лише диплом бакалавра. Навчання поставив на паузу. Тепер він — водій швидкої, евакуйовує поранених.
Весь цей час я хотіла до своїх у «Азов». І лише нещодавно нас із сином туди перевели. Я опинилась серед людей, яких добре знаю і яким довіряю.
Щодо сина, то, звісно, переживаю за нього. Завжди важко за своїх дітей. Старший син, наприклад, проживає у Харкові на Салтівці, в районі, який постійно обстрілюють росіяни. Його родина не покидала місто. Я пройшла такий непростий шлях, але я щаслива людина, тому що в мене є діти, двоє онуків. Я горда з того, що виховала такого воїна, як мій молодший син Влад.
Звісно, я могла б вже і не їхати на передову. Однак, поки ворог на нашій землі, я не можу сидіти дома.
Якось росіяни під час допиту питали: «Тебе обміняють — повернешся на фронт чи сидітимеш вдома?». Я відповіла: «Буду там, де потрібні мої руки і голова»
«Мрію про повагу до військових і лікарів»
Для мене особисто перемога буде тоді, коли з’явиться повага до військових, буде надана необхідна їм допомога. Насамперед — медична. Не так, як зараз, коли військовий захворів, його вивели поза штат і — лікуйся як хочеш. Перемога буде тоді, коли ми поважатимемо військових не тільки тоді, коли вони нам потрібні, а постійно. Теж стосується і ставлення до лікарів.
А наша загальна перемога настане тоді, коли і ноги агресора не буде на території України. Я дуже хочу бачити її вільною, незалежною, без людей, які її грабують. Хочеться, щоб люди допомагали одне одному безкорисливо.
Знаєте, як би не сталося далі у житті, я про своє рішення повернутися тоді у Маріуполь ніколи не шкодувала. Не задумуючись, зробила б це знов. Бо бодай декілька життів я таки врятувала тим, що поїхала тоді до заблокованого міста...
Ведуча, журналістка, авторка понад трьох тисяч матеріалів на різні теми, у тому числі низки резонансних журналістських розслідувань, які призвели до змін в місцевому самоврядуванні. Пише також про туризм, науку та здоров’я. У журналістику потрапила випадково, понад 20 років тому. Вела авторські проєкти на телеканалі УТР, працювала кореспонденткою служби новин, понад 12 років на телеканалі ICTV. За час роботи відвідала понад 50 країн. Має відмінні навички сторітелінгу й аналізу даних. Працювала викладачкою на кафедрі міжнародної журналістики НАУ. Навчається в аспірантурі, за спеціальністю «Міжнародна журналістика»: працює над дисертацією про висвітлення роботи польських ЗМІ в умовах російсько-української війни.
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
