Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
Вона допомагає нужденним вже 18 років. Адріана Поровська — відома у Польщі соціальна працівниця, директорка Камілійської місії соцдопомоги та волонтерка. Порятунок безхатченків у Варшаві та повернення їх до нормального життя — до повномасштабного вторгнення це був один з основних напрямків роботи Поровської. Після початку великої війни волонтерка активно допомагає українцям, які від російських бомб втекли до Польщі. А ще Адріана Поровська є номінанткою першої нагороди «Портрети сестринства». Редакція міжнародного журналу Sestry заснувала премію, щоб відзначити жінок, які з початком великої війни зробили неоціненний внесок у підтримку України проти російської агресії.
Наталія Жуковська: У Варшаві зросла кількість безхатченків. Серед них, у тому числі, й українці. Хто ці люди? Чому обирають таке життя?
Адріана Поровська: Ніхто не обирає бути бездомним. Часто це люди, які мають психологічні проблеми. У них немає сили волі та бажання боротися за покращення своєї долі. Багатьом людям, які приїжджають до Польщі сховатися від війни, дуже важко. Вони не знають польської мови, дехто втратив майно або навіть рідних. Вони не мають відчуття безпеки. Ще донедавна таким людям надавали тимчасове житло. Утім зараз таких можливостей усе менше й менше. Ціни на оренду житла у Польщі, а особливо у Варшаві, дуже зросли. За невелику квартиру площею 40 квадратних метрів треба заплатити чотири тисячі злотих. До цієї суми додайте так званий депозит за місяць, а то й два. Тобто, щоб орендувати квартиру, людина повинна мати одразу 10 000 злотих. Для багатьох людей це дуже складно. Ще одна категорія людей, які перебувають на вулиці, — це алко- і наркозалежні. І тут ми намагаємося залучати психологічну та терапевтичну допомогу. До слова, шукаємо щоб спеціалістів, які володіють українською мовою, щоб люди мали можливість поговорити про свої проблеми рідною мовою.
НЖ: Від початку повномасштабної війни в Україні ви разом з іншими волонтерами зустрічали у Варшаві біженців з України та допомагали їм. У чому конкретно полягала ваша робота?
АП: З перших днів війни я була на Західному залізничному вокзалі і координувала роботу. Тільки уявіть, лише там ми зустрічали 8000-10000 людей щодня. Вони потребували практично всього. Ці люди сиділи на лавці чи на своїх речах і казали: «Я не знаю, що мені робити далі». Були й такі, що хотіли потрапити в іншу європейську країну до своїх родичів чи до тих, хто пропонував їм прихисток. У цьому ми теж допомагали. Та одного дня я помітила, що навколо дуже багато хаосу: всі кудись біжать, не дуже зрозуміло, хто цим керує. Так у мене народилася ідея розділити волонтерів на три типи. Найважливішими були ті, які розмовляли українською або російською мовами. Ці волонтери були у червоних жилетах. У синіх — ті, хто допомагали носити валізи, а також людям з обмеженими можливостями. Волонтери у зелених жилетах підходили пропонували допомогу на місці. У нас були листівки з картою вокзалу, де були вказані місця з безкоштовним Wi-Fi, туалетом, з місцями видачі телефонних карток, з точками з їжею та чаєм, а також зонами для відпочинку.
НЖ: Ви бачили тисячі людей, чули їхні історії. Яка з них вразила найбільше?
АП: Одного разу на автовокзалі мене зупинила літня жінка. Їй було понад 80 років. Вона ледве ходила. Бабуся схопила мене за руку і попросила допомогти їй донести багаж. Однак виявилося, що її автобуса на місці немає. Жінка подумала, що він поїхав геть. Вона почала кричати, що там діти. Щоб ви розуміли: величезний вокзал, там стояло чимало транспорту, а її автобус від’їхав. Однак, згодом з’ясувалося, що він просто перепаркувався в інше місце. Я 40 хвилин шукала його і знайшла. В автобусі на бабцю чекали онуки, старшому на вигляд було років 10. Ця родина вони їхала до Гданська. У них було багато речей, у тому числі, перев’язаний мотузкою матрац. Також пам’ятаю молоду 20-річну дівчину. Ми зустріли її на вокзалі, вона їхала до Парижа. Я запитала: «Чому саме туди?». Виявилося, що вона у соцмережах познайомилася з хлопцем. Утім, ніколи його не бачила, але він запропонував допомогу. Ми кажемо: «Послухай, хіба це гарна ідея йти до незнайомої людини? Ти не знаєш, хто він». На щастя, їй вдалося зв'язатися з батьками і поговорити. Вона прийшла до мене і сказала: «Моя мама теж вважає, що це погана ідея. А що мені робити?». І тоді ми шукали місце, де вона могла б нормально жити, продовжувати навчання. Із речей у неї був лише один маленький наплічник. І ми дали їй найнеобхідніше. Як подяку вона принесла мені українську шоколадку. Ну, як тут не плакати? Зрештою, вона поїхала до Голландії. Я й досі підтримую з нею зв'язок. І таких історій багато.
НЖ: Як нині змінилося ставлення поляків до українців?
АП: Насправді ставлення до українців не змінилося. Просто є люди, яким властиво писати якісь негативні коментарі, наприклад, у соціальних мережах. Коли я їх бачу, одразу пишу, що думаю. Я намагаюся відповідати і показувати, що то не є думка більшості поляків. Я зовсім не здивуюся, якщо ті хто пишуть негатив про українців, є представниками російської пропаганди. Їхня мета — сіяти паніку, ворожнечу між поляками та українцями. Вони хочуть показати, що українці використовують нас або, що поляки кривдять українців. Ми всі і так добре знаємо, що у будь-якій країні є хороші та погані люди. Так само, як і в Польщі, і в Україні.
НЖ: За останніми соцдослідженнями, майже 70% поляків підтримують прийняття біженців з України, 25 — проти. Такими є результати дослідження від CBOS. На вашу думку, як нині виглядає ситуація з підтримкою поляками українців?
АП: Ми все ще перебуваємо на Західному залізничному вокзалі у Варшаві. Маємо дозвіл від Мазовецького воєводи. Із початком зими може збільшитися кількість українців, які їхатимуть до Польщі. Принаймні до кінця лютого ми будемо присутні на вокзалі. Наразі інші потреби і масштаби допомоги. Загалом ми допомагаємо із вивченням польської мови, із пошуком роботи. У нас є український коворкінг. Ми організували робочі місця для дівчат з України. Орендували приміщення, тепер там працює перукар, дівчата роблять манікюр, є косметолог. Відтак, жінки можуть заробляти гроші. Коли я до них приходжу на каву, мені теж роблять манікюр. А ще у нас є можливість орендувати жінкам з дітьми квартири. Це все завдяки моєму проєкту з Тайванем. Ми — католицька організація, але подружилися з буддистами, які жертвують нам гроші на допомогу жінкам з України. У нас є кілька таких квартир. Також на вокзалі іноді ми зустрічали підлітків без супроводу дорослого. У Польщі, за законом, діти до 18 років є неповнолітніми. Тож такі діти могли б потрапити під опіку поліції. Але щоб уникнути цього іноді, я брала їх до себе додому. Згодом за ними приїздили їхні батьки.
НЖ: Чи прибувають зараз нові люди? Хто вони і звідки?
АП: Три тижні тому були. Проте не всі зараз звертаються за допомогою до волонтерів. Іноді хтось заходить випити чаю, з’їсти бутерброд чи просто перепочити, роздрукувати квиток і поспілкуватися. Іноді хтось просто приходить поміряти тиск чи випити пігулки від головного болю. Щодня приїздить десь 160 людей. Дехто навпаки повертається до України. Є також ті, хто повернулися назад з Америки до Польщі. Знаю дві такі родини. Одні повернулися через місяць. Вони зрозуміли, що в Америці їм буде однозначно складніше. Я допомогла їм знайти роботу і орендувати житло.
НЖ: Якщо проаналізувати 18 років вашої роботи, що вас мотивує продовжувати свою справу?
АП: Я почала працювати у 2006 році. Одного разу журналіст запитав мене про це, тоді я йому сказала, що насправді мого чоловіка дуже дратує постійна моя відсутність вдома. Допомагати — це просто частина мого життя. Я завжди була такою людиною, яка допомагає іншим. Я не можу стояти осторонь, коли комусь погано або відбувається несправедливість. Я просто люблю людей. Нещодавно я йшла разом зі знайомим повз вокзал і помітила на одній з лавок маму з двома дітьми та котом. Я попросила його зачекати на мене. Пішла до цих людей і поговорила. Виявилося, що вони сиділи там аж два дні. Їли якісь бутерброди, хтось приносив їм чай, але ніхто їх не питав, чи є їм куди піти. Мій знайомий тоді мені сказав: «Це неймовірно, що ти їх помітила. Ти бачиш речі, які інші люди не бачать».
НЖ: Як реагує родина на вашу діяльність?
АП: У мене є один син і чоловік. Вони звикли до такого ритму життя. Мій син практично виріс там, де я працюю. Коли він був малим, то дуже часто хворів, тож фактично був тут зі мною. Одного разу навіть був репортаж про нього. Журналісти, які приїжджали знімати матеріал про безпритульних, помітили мого сина. Вони запитали: «Чи знаєш ти, хто такий безпритульний?». Він тоді сказав, що це Юзек, Мар'ян та пан Крістофер. Він, знаючи імена всіх цих людей, не зміг як дитина дати визначення терміну «безпритульність», але він знав їхні мрії та потреби. Зараз йому 17. Він активно займається різними видами спорту, має багато друзів. Ким він стане у житті, я не знаю. Але, думаю, колись він буде робити те, що роблю я. Іноді кажу йому, щоб він був ветеринаром, бо цим котам треба допомагати, або юристом, тоді допомагатиме мені у складних справах. А, може, стане лікарем. Тоді ми разом поїдемо в Африку допомагати людям.
НЖ: Що важливо пам'ятати, допомагаючи іншим?
АП: Насамперед просто запитати: «Чим я можу вам допомогти?». Це не складно. Одного разу на вокзалі я познайомилася з парою, яка на ці питання довго не відповідала. Не говорили, куди їдуть далі. Лише згодом довірилися і сказали, що їдуть до Росії. Для них це було важке рішення, але у них там залишилося двоє синів. І вони сказали, що більше нічого і нікого не мають. Звісно, що це було їхнє рішення, я не мала права їх зупиняти. У таких випадках я просто розповідаю, які ризики можуть бути у разі ухвалення того чи іншого рішення. Але сам вибір лише за людьми.
НЖ: Чи думали ви, що у сусідній з Польшею країною вибухне така кривава війна?
АП: До початку війни мені це взагалі не спадало на думку. Я була переконана, що цього не буде. А тепер я знаю, що це може статися по всій Європі. Росія і Білорусь — величезна загроза для всіх нас. І ми повинні щось з цим робити і бути готовими до цього. Але також потрібно мати багато друзів. Я вірю, що польсько-українська дружба буде збережена, хоча й бачу, що відбувається на кордоні. Я розумію транспортників. Кожен бореться за своє. Але, на мою думку, питання блокади має бути вирішено дуже швидко нашими керівниками, українськими і польськими, щоб це все не використовувала російська пропаганда. Бо від цього сильно можуть постраждати як українці, так і поляки. Для мене це було б великою особистою поразкою, тому що я багато чим пожертвувала впродовж цих двох років. Я не працювала по 8 годин, я допомагала по 20 годин поспіль. Я пожертвувала своїм професійним та особистим життям. Але я знаю напевно — моя дружба з українцями є міцною і справжньою.
НЖ: Андріано, а про що ви мрієте?
АП: У професійному плані маю дві мрії. Перша — у нас є будівля, де я хотіла б організувати долікарняну та післялікарняну допомогу для самотніх людей. Це великий проєкт. Мені на нього потрібно 6 мільйонів злотих. І друге — я б дуже хотіла створити волонтерський центр для всього світу. Тобто я хотіла б навчати у Польщі людей, які хочуть бути волонтерами, які могли б одразу виїхати на місце гуманітарної катастрофи. А особисто? Я хотіла б, щоб мій син був хорошою, розумною, щасливою людиною. Також моя сестра у травні має народити ще одну дитину. Я б хотіла, щоб вона народилася здоровою і щоб це була дівчинка, адже поки що у нас народжуються лише хлопчики. І звісно, мрію, щоб закінчилася війна, щоб до влади у Польщі прийшли розумні люди, і ми разом показали силу і єдність, завдяки якій Путін швидше відступить. Світ має допомогти побороти те зло.
Ведуча, журналістка, авторка понад трьох тисяч матеріалів на різні теми, у тому числі низки резонансних журналістських розслідувань, які призвели до змін в місцевому самоврядуванні. Пише також про туризм, науку та здоров’я. У журналістику потрапила випадково, понад 20 років тому. Вела авторські проєкти на телеканалі УТР, працювала кореспонденткою служби новин, понад 12 років на телеканалі ICTV. За час роботи відвідала понад 50 країн. Має відмінні навички сторітелінгу й аналізу даних. Працювала викладачкою на кафедрі міжнародної журналістики НАУ. Навчається в аспірантурі, за спеціальністю «Міжнародна журналістика»: працює над дисертацією про висвітлення роботи польських ЗМІ в умовах російсько-української війни.
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
