Натиснувши "Прийміть усі файли cookie", ви погоджуєтесь із зберіганням файлів cookie на своєму пристрої для покращення навігації на сайті, аналізу використання сайту та допомоги в наших маркетингових зусиллях. Перегляньте нашу Політику конфіденційностідля отримання додаткової інформації.
Військова Шура Рязанцева, яка до війни була стилістом Зеленського. Фото: приватний архів
No items found.
Шура Рязанцева до повномасштабної війни входила до п’ятірки найкрутіших стилістів України. Співпрацювала зі Студією Квартал 95, особисто вдягала Володимира Зеленського. Та 24 лютого 22-го року її життя змінилося назавжди. На початку великої війни «Ялта» долучилася до лав Територіальної оборони, а нещодавно приєдналася до нового підрозділу у складі Десантно-штурмових військ. 11 червня стало відомо про смерть військової. Шура Рязанцева померла від серцевої недостатності в лікарні Житомира. Цей матеріал ми підготували кілька місяців тому. «Ялта» розповіла нам про своє життя до повномасштабного вторгнення — про те, як була активісткою на Майдані, як вдягала українських зірок, а також про свою службу та післявоєнні мрії.
Я не можу бути осторонь
Моє життя до повномасштабної війни було насиченим та цікавим. Понад 15 років я працювала у сфері кіно та шоу-бізнесу, була художницею з костюмів. Створювала образи. Перед початком повномасштабного вторгнення мій графік був розписаний щонайменше на чотири проєкти вперед. Один із них — для Каннського кінофестивалю. Жодних тривожних валізок я не збирала. Однак за тиждень до великої війни я вже шукала форму та зручне взуття, бо знала, що відразу піду до військкомату. Спеціальної підготовки я не мала. Посилено спортом не займалася. Щоправда ще у 2015-му проходила вишкіл для себе. Ще тоді думала йти служити, але так склалося, що залишилася волонтерити. Мною весь час керував поклик серця і ненависть до цих кацапів. Я розуміла, що карлик Путін спробує напасти на всю Україну. Завжди говорила, що вони нам заздрять. А це — один з найгірших гріхів, як на мене. Українці — відкриті люди, іноді навіть занадто. У нас великі серця. Росіянам ніколи не бути такими, як ми.
Шура Рязанцева зізнається, що не могла залишатись осторонь війни. Фото: Roman Pashkovskiy
Напередодні вторгнення у мене були дивні відчуття. У ніч на 24 лютого я зовсім не могла заснути. І з самого ранку відчула, як трясеться земля під ногами. Вже літали ракети. На той момент я орендувала квартиру на Шулявці біля кіностудії Довженка. Там же ж була моя костюмерна. Я одразу зателефонувала своїй помічниці Аліні і сказала, щоб позаклеювали вікна. Того ж дня пішла до військкомату. Мене дуже підтримала сестра. Тато просто сказав: знав, що так буде. Мама мені повторювала, як вона мною пишається. На жаль, у липні вона померла. Навіть на похоронах я була у військовій формі, то було останнє її бажання. Насправді, я не могла лишатися осторонь, бо народилася у родині військових. Мої бабуся і дідусь, на честь яких мене назвали Шурочкою, — фронтовики, мій тато — військовий льотчик, полковник, він пройшов Афганістан та Нагірний Карабах. Я — татова донька. Він мене всьому навчив. Я навіть на вертольоті вмію літати. У свої 68 років він теж хотів на війну. Я його зупинила. Пам’ятаю, як він мені сказав, що ніколи не думав, що його діти побачать війну.
Росіяни оголювали статеві органи й мастурбували
У 2014 році під час окупації Криму я потрапила у полон. Тоді я була активісткою Автомайдану під час Революції Гідності. Нас здали після зустрічі з активістами Євромайдану Херсонщини. Ми їхали до Криму на машині з місцевими номерами, я мала паспорт з кримською пропискою. Нас взяли у полон просто на кордоні. Я встигла подзвонити татові. Мене вдарили прикладом в спину, телефон упав в салон. Тато чув все те, що далі з нами відбувалося, бо дзвінок продовжувався. У полоні нас піддавали тортурам. Мене хотіли пустити «по колу». Рвали одяг. Росіяни оголювали свої статеві органи. Мастурбували. Згодом виявилося, що один із так званих зелених чоловічків служив з моїм татом в Афганістані. Коли він дізнався, чия я донька, то сказав іншим, щоб мене не чіпали і що я під його захистом. У полоні я пробула 5 днів.
У день звільнення нас вивели з приміщення на вулицю. Більшість окупантів були в балаклавах. Лише два ФСБ-шника та офіцер морської піхоти не приховували свого обличчя. Нам сказали, що є наказ доставити нас на КПП «Армянськ», де нас взяли у полон. Ми їхали з Севастополя і на кожному блокпості нас зупиняли і перевіряли. Було моторошно. Коли ми приїхали до місця призначення, офіцер морської піхоти пішов домовлятися за наші автівки. У них виникли якісь розбірки, я чула стрілянину. Потім він сказав нам швидко йти. Я пам’ятаю, як на автоматі сіла в автівку і швидко поїхала. Пощастило, що там було пальне. Доїхавши до нашого КПП і вийшовши з машини, я цілувала асфальт і обіймала наших хлопців. За нами приїхала машина від херсонської адміністрації — і нас забрали. Що таке «руський мір», я зрозуміла відразу — після перших трьох годин перебування у неволі. Я ніколи їм цього не пробачу.
Від гламуру — до фронту: я була звичайним солдафоном
З військкомату мене одразу відправили у Гостомель. Однак того ж дня я повернулась до Києва. Патрулювала метро і допомагала ловити тих, хто ставив мітки для ураження ракетами. 9 березня мені подзвонили і запросили в Шевченківське ТРО. Ми працювали на Київщині, далі був білоруський кордон. А у лютому-березні 2023 року — Бахмут. Понад рік я прослужила там, де тривали активні бойові дії.
Я була звичайним солдафоном, як і всі хлопці. Якось справлялася. Всі люди, які пішли в тероборону, апріорі не були готові ані морально, ані фізично до війни. Але в них було бажання захищати свою рідну землю, своїх дітей, свої родини.
У війську нема жодних гендерних особливостей, розповідає «Ялта». Фото: приватний архів
Нині я не піхота і не штурмовик. Я своє відштурмувала. Кацапи у своїх телеграм-каналах називали мене снайперкою. Розповідали, що я каструвала кадирівців. І, як виявилося, я є в їхніх списках. Тому, коли ми йшли у дві останні ходки, я просила у командира гранату смертника. Бо в полон більше не піду. Знаю, що він буде іншим. Вони мене розірвуть на шматки. Я просто знаю, що там відбувається.
Зараз я несу службу в більш-менш безпечному місці — 78-му полку «Ґерць». Я — оператор безпілотників та водій.
Найстрашніше ховати побратимів
Умови на фронті однакові як для чоловіків, так і для жінок. Часто — сон на підлозі, в окопах чи бліндажах. Душ і туалет — в польових умовах. Немає жодних гендерних особливостей. На фронті насправді чоловіки дуже оберігають жінок. Ми — родина. Як би дивно не звучало, але бойові побратими стають ріднішими за власну сім’ю. Мене часто запитують, чи не страшно на війні? Звичайно, що страшно. Найстрашніше ховати побратимів. Також страшно не встигнути вчасно одягнутися, взяти в руки автомат, зарядити магазин і прийняти бій або зайняти бойову позицію.
Війна дуже сильно змінила особисте життя. Його тут немає, я не хочу брати на себе відповідальність за когось. Може так статись, що тебе не стане в одну мить. Це дуже важко. Я зі своїм коханим розійшлася перед війною. Він теж пішов служити. Зараз боюся заводити нові відносини Я не хочу потім вмирати емоційно, якщо його не стане.
Найстрашніше ховати побратимів. Фото: Roman Pashkovskiy
Змінилися на 100% життєві принципи та цінності. Ти починаєш більше цінувати миті життя. Менше стала їсти, бо завжди ділюся із побратимами і посестрами. У моєму житті відбувся дуже жорсткий контраст. Раніше я мала хорошу роботу, добре заробляла. Потім різко все змінилось. Коли ти бачиш жахіття війни — обгорілі, зґвалтовані тіла — розумієш, що це і є реальність. Щойно ти розмовляв з побратимом, пив каву зі згущенкою, а тут раз і його на дві частини розірвало. І його досі не можуть забрати з поля бою. Я говорю конкретно про свого командира взводу. Він мав бізнес, займався медіаіндустрією, забезпечував звуком музичний фестиваль «Атлас вікенд». І таких людей багато — крутезні айтішники, банкіри, медики. Вони пішли на війну не підготовлені. Йшли за покликом серця. І роблять все, що можливо.
До роботи стилістом не повернуся
У мене в планах — підписання контракту в армії. Хочу і надалі продовжувати кар’єру військовослужбовиці. До роботи стилістом не повернуся. Наразі хочу продати свій бізнес. У мене є власна костюмерна, де зібрані речі з усього світу. Життя вже ніколи не буде тим, що було.
Шура Рязанцева у довоєнному житті. Фото: приватний архів
Після перемоги я насамперед поїду в Крим. Там моя рідна земля. Я єдина зі своєї родини, хто не змінив прописку у своєму паспорті. Я знаю, що туди повернуся і буду відбудовувати свій Крим. Можливо, ще й балотуватимусь у мери Ялти. Україну після нашої перемоги я бачу квітучою. Майорить прапор, жінки та діти плачуть від щастя, а на кордоні зростає паркан від цієї москальської нечисті. Хрещатиком йде парад. Всі полонені повернулися додому. Такою бачу перемогу нашої незламної, вільної і могутньої держави, про яку дізнався весь світ.
Ведуча, журналістка, авторка понад трьох тисяч матеріалів на різні теми, у тому числі низки резонансних журналістських розслідувань, які призвели до змін в місцевому самоврядуванні. Пише також про туризм, науку та здоров’я. У журналістику потрапила випадково, понад 20 років тому. Вела авторські проєкти на телеканалі УТР, працювала кореспонденткою служби новин, понад 12 років на телеканалі ICTV. За час роботи відвідала понад 50 країн. Має відмінні навички сторітелінгу й аналізу даних. Працювала викладачкою на кафедрі міжнародної журналістики НАУ. Навчається в аспірантурі, за спеціальністю «Міжнародна журналістика»: працює над дисертацією про висвітлення роботи польських ЗМІ в умовах російсько-української війни.
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
Тетяна Бондаренко — акторка. До повномасштабного вторгнення грала у київському Театрі на Михайлівській, знімалася в епізодичних ролях у кіно, займалася перекладами англомовного контенту для українських телеканалів, працювала лаборантом НДЛ археології Університету ім. Бориса Грінченка. 24 лютого 2022 року її життя, як і життя мільйонів українців, повністю змінилося. У той час, коли багато хто вже залишав Київ, Тетяна прийшла у військкомат із твердим наміром вступити до ТРО. З осені 2022 року вона на війні. Спочатку стрілець у піхоті, зараз — операторка БПЛА. Про своє життя на війні, мотивацію та боротьбу з сексизмом на фронті Тетяна з позивним «Бонд» розповіла Sestry.
Фото: Катерина Козінська
Достукатися до військкомату
— Намір вступити до лав збройних сил України насправді з'явився ще до повномасштабної війни, — розповідає Тетяна. — У 2014 році, коли розпочалися бойові дії на Донбасі, я прийшла до готелю «Козацький» на Хрещатику, де тоді набирали добровольців на війну, і сказала, що хочу приєднатися до одного з батальйонів. Чоловік, який приймав заявки, глянув на мене з неприхованим скептицизмом: «А ви хто? Медик? Кухар?» «Актриса» — відповіла я.
Мені здається, він викинув мою заяву тієї ж миті, коли я вийшла з готелю. З того часу мене часто переслідували думки, що я нічого не роблю, поки хтось захищає країну. А на початку 2022-го я вже не сумнівалася, що розпочнеться повномасштабне вторгнення, і тому у січні вирішила подати заявку на вступ до тероборони. Подумала, що це хороший спосіб, по-перше, підготуватися до війни, а по-друге — навчитися володіти зброєю, що мені знадобилося б у акторській кар'єрі (завжди хотілося грати ролі сильних і войовничих жінок).
Повномасштабна війна почалася у той момент, коли я вже зібрала всі необхідні для ТРО документи — залишалося лише написати коротку автобіографію. Почувши перші вибухи за вікном, відразу кинулася її писати — і вже о дев’ятій ранку була на місці з усіма зібраними довідками.
Жінкам тут не місце
— Мене часто питають, коли мені на війні було по-справжньому страшно. Так от думаю, у той момент, коли мені вперше видали зброю, а я ще поняття не мала, як нею користуватися. Дуже боялася зробити щось не так… Наші перші стрільби проходили 8 березня. Для мене як для феміністки це важлива дата — день боротьби жінок за свої права. Перебуваючи цього дня на полігоні зі зброєю в руках, я відчувала, що роблю саме те, що мушу.
— Коли ви потрапили безпосередньо на фронт?
— Це сталося не одразу. Спочатку стояла на блокпості під Києвом. Всю весну нам проводили навчання з тактики ведення бою, вибухової справи та іншого. Згодом ми поїхали до зони бойових дій, але досить довго перебували в резерві, за 3-4 кілометри від лінії бойового зіткнення. Безпосередньо на передову нашу роту направили наприкінці жовтня 2022 року. Тоді сталася ситуація, яка стала для мене великим розчаруванням.
У роті було лише дві жінки: я і бойова медикиня. І ми були єдиними, кого останньої миті не пустили «на нуль». Командир підрозділу, до якого нас тоді прикріпили, категорично заявив: «Ми жінок на передок не беремо!» А у нас половина чоловіків у роті відсіялася ще на етапі риття окопів у резерві: у теробороні було багато людей віку 40+, і у когось через фізичні навантаження схопило спину, у когось «повилазили» проблеми із суглобами, тиском. У результаті на лінію, яку мали «тримати» 70 людей, змогли виїхати лише 35. А нас з дівчиною-медиком — підготовлених, мотивованих — не взяли, бо ми — жінки.
Наш взводний переконував ротного десантно-штурмових військ, що ми з посестрою можемо воювати, але ротний заявив: «Гаразд, беріть їх. Але якщо наступного дня вони почнуть плакати, самі будете винні»
Але нас так і не взяли. Коли ми написали рапорт на ім'я комбата, він відправив мою посестру до стабілізаційного пункту, а мене — до іншої роти, де ділянка фронту була легша. Сказав, що спочатку я маю побути там, і потім, якщо впораюся, за кілька тижнів зможу приєднатися до своєї роти. Але моя рота, на жаль, мене не дочекалася — ворог їх буквально розкатав, вціліли троє людей. Решта — всі «трьохсоті» та кілька «двохсотих». Я тоді сказала мамі, що мене на цій війні вб'є не ворожа куля, а сексизм, що доходить до абсурду, і дурість з боку своїх.
За статевою ознакою
— Як вважаєте, у чому причина сексизму?
— На жаль, це наша культура. Армія на 90 відсотків складається з людей, які ще вчора були цивільними. Це такий зріз, дзеркало суспільства, у якому відсотків 70 чоловіків категорично відмовляються бачити у жінці рівню. Вони мислять прищепленими їм з дитинства стереотипами із серії «Чоловік — захисник, жінка — берегиня». Думаю, якщо вони визнають, що жінка — сильна, розумна і може виконувати ті ж задачі, що й вони, їхню картину світу буде зруйновано. Якщо жінка — хороший воїн, то виходить, чоловік у своєму героїзмі вже не ексклюзивний.
— Які методи ефективні у боротьбі із сексизмом?
— Я часто бачу, як деякі дівчатка намагаються бути ніжними та лагідними в надії, що це допоможе налагодити стосунки з побратимами. Мовляв, якщо буду дівчинкою, вони рано чи пізно стануть джентльменами. Жодного разу не бачила, щоб така стратегія працювала.
Особисто я різко реагую на будь-які прояви сексизму. Не боюся, що мене ненавидітимуть. Принаймні мене чутимуть. І з більшістю побратимів у нас, до речі, гарні стосунки. На щастя, є адекватні люди.
Сексизм проявляється по-різному, зазвичай це некоректні коментарі чи жарти стосовно жінок. І часто, на мою думку, чоловіки недооцінюють роль жінки у цивільному житті під час війни, коли саме на жінок лягає турбота про старих і дітей — і за це немає жодних медалей, нагород і виплат.
Я навіть проводила серед побратимів опитування — що б вони обрали: залишитися самому вдома з дітьми, як їхні дружини, чи піти воювати. Переважна більшість обрала друге.
Якось дружина одного з моїх побратимів подякувала мені — сказала, що після спілкування зі мною її чоловік став з більшим розумінням ставитись до її «невидимої» домашньої праці
Що ж до боротьби із сексизмом, який йде від керівництва, то можна, наприклад, писати рапорти, що я й роблю. Але це не завжди ефективно, бо такі накази як «Жінок на передову не беремо» ніхто не фіксує на папері. Їх видають в усній формі і довести, що причиною того, що тебе кудись не взяли, став саме сексизм, складно.
Зараз я вже не солдат піхоти, я оператор БПЛА — у цій сфері сексизму значно менше. Тут мене без питань пускають на всі виїзди, але знаю, наприклад, дівчину оператора БПЛА, яку ще взимку не пускали на бойові виїзди. Багато залежить від того, на яке потрапиш керівництво. Що є справжнім абсурдом, адже в армії катастрофічно бракує людей.
Але командири все одно продовжують ділити людей за статевою ознакою. Для мене це все одно що ділити людей, наприклад, за кольором очей: «Блакитнооких на передок не відправляємо, бо вони ніжні». Не знаю жодного завдання на війні, з яким не могла б впоратись жінка.
Кулемет — досить важка зброя, але всі ми вже знаємо успішних дівчат-кулеметниць. Моя посестра, бойовий медик, отримала позивний «Мураха» тому, що сама витягувала з поля бою поранених в рази більших за неї. Різниця між чоловіком та жінкою на війні лише в тому, що жінка не має права на помилку. Якщо помиляється чоловік — це нормально, з ким не буває. А от якщо помилилася жінка, вона одразу почує, що їй на війні не місце.
Чого хочуть жінки
— Дівчата на фронті розповідають про проблеми з жіночою військовою формою...
— У моєму батальйоні про жіночу форму і не чули. У мене фігура більш-менш хлопчача, невеликі груди, що дозволяє носити чоловічу форму, кітелі, футболки. У нас у підрозділі була дівчина з пишними формами, для якої чоловічий броник став справжньою проблемою. І їй при цьому казали, що вона просто не вміє його носити.
Реалії такі, що дівчатам доводиться купувати жіночу форму самостійно. Білизну теж видають лише чоловічу. ЗСУшні штани не розраховані на жіночі стегна, в них незручно на бойових. Тому ще в 2022 я купила собі форму «британку» — там штани шароварчиками, і жіночу плитоноску з жіночими плитами теж купувала сама.
Фото: Illya Bel
— Побут жінки на війні пов'язаний і з іншими складнощами — наприклад, болючі менструації. Як ви вирішуєте цю проблему?
— Мені в цьому сенсі знову ж таки пощастило, бо все відбувається відносно безболісно. Знаю дівчат, які переносять це складніше, але вони виконують свої завдання і не скаржаться. А засоби гігієни можна міняти і в бліндажі на передовій — достатньо попросити побратимів відвернутися. Коли ситуація така, що люди кілька днів не можуть вийти з окопу, вони і нужду змушені справляти в банки чи пакети, і це вже стосується і жінок, і чоловіків.
Не час помирати
— Ви буквально рветеся в бій, на передову. Не страшно?
— Звичайно, страх є. Я рвуся в бій, але це не означає, що я буду бігати під кулями і спеціально наражати себе на небезпеку. Торік я три дні була на самій передовій, коли ворог був за 200 метрів від нас і кулі дійсно свистіли над головою вдень і вночі. Ти сидиш у бліндажі, вдивляєшся у темряву і розумієш, що ворожа граната може прилетіти швидше, ніж ти побачиш ворога. У такі моменти дієш на адреналіні — і цей адреналін не відпускає тебе ще якийсь час після повернення у відносно безпечне місце.
Ти виснажений і збуджений водночас, тому що розумієш: ти пройшов пекло та вижив. Бувають моменти, коли справді дивом залишаєшся живим. Згадую ситуацію, коли ворог крив нас артилерією, а наші спостережні позиції були в ущелині, на схилі одного з пагорбів. Ми ховались там у норах, виритих ще москалями (копати бліндажі не було можливості через повсюдність ворожих дронів).
У мене тоді була маленька індивідуальна нора. Імовірність прильоту по нашим норам була невелика — потрапити туди було досить складно. І от у мене стався конфлікт з ротним, і він відправив мене «в заслання» на контрольний спостережний пункт (КСП) — місце між передовою та пунктом постійної дислокації. А замість мене на позиції вийшов інший боєць. І ось я сиджу на КСП і чую в рації, що танчик розстрілює наші позиції. А наступне повідомлення — один «двухсотий». Виявилося, що влучання біля моєї нори, уламок пробив стелю і побратим, який був у моїй норі, загинув на місці…
— Що допомагає справлятися?
— Спілкування з мамою та подругами. Важливо, коли є люди, з якими можеш поділитися тим, що в тебе на душі. А гострий стрес допомагають зняти сигари. Не цигарки, а саме сигари, курити сигари мене навчили вже в ТрО. Цього року я звернулась по допомогу до психолога і вже відчуваю позитивний ефект. Допомагає триматись також мотивація.
— Як ви можете її сформулювати?
— Коли сталося повномасштабне вторгнення, у мене було відчуття, що мені дали ляпаса. Мою країну, мій Київ так нахабно і підло вдарили. Захотілося раз і назавжди дати відсіч тому, хто насмілився це зробити. Саме цим я зараз і займаюсь.
Попри всі труднощі, з якими стикаюся, я захищатиму цю країну, бо вона моя. Вже перебуваючи на війні, відкрила для себе схід України — неймовірно красиві, і вже такі рідні для мене місця.
Як феміністка я звикла відстоювати власні кордони, захищати свої права. Так і тут — захищаю своє право бути собою у своїй країні, захищаю свою та її незалежність
І тому навіть якщо зі мною щось трапиться, я спокійна, адже я боролася за благородну мету.
Одного теплого вечора любов до музики привела мене в київську Національну філармонію на фестиваль Kyiv Spring Sounds. Заманювали на Шопена та на імʼя шанованого американського піаніста Кевіна Кеннера, який сьогодні вважається одним з найкращих виконавців творів Шопена у світі. Свого часу відомий польський диригент Станіслав Скровачевський, який співпрацював з самим Артуром Рубінштейном, стверджував, що інтерпретації Кевіном Кеннером Шопена — найчуттєвіші з усіх, які він чув у житті…
«Україна має власну ідентичність і культуру, яка має бути захищена»
Кевін Кеннер від початку повномасштабного вторгнення підтримує Україну. На концерт до Києва він приїхав з Америки разом з дружиною, польською скрипалькою Катаржиною Чешлік, — заради єдиного виступу. Подружжя музикантів зробило це з власної ініциативи й власним коштом. Для того, щоб Київ почув Концерт №1 для фортепіано з оркестром Шопена в інтерпретації Кеннера, музиканти відклали всі свої справи й подолали відстань у пів земної кулі.
Кевін Кеннер
— Для мене все, що сьогодні відбувається у вашій країні — це своєрідний культурний геноцид, і я просто не можу і не хочу це терпіти, — сказав Кевін Кеннер Sestry після першого відділення концерту.
— До 2022 року я навряд чи міг би назвати хоча б трьох українських композиторів. Раніше ніколи не чув про Лятошинського чи, наприклад, Косенка — а це видатні митці
Їхні твори стали для мене чудовим відкриттям, і тепер я радий просувати цю музику в світі. Вона збагачує нас і дуже чітко заявляє, що Україна має власну ідентичність та культуру, яка має бути захищена.
Після цих слів піаніст вибачився і поквапився до зали, де у другому відділені концерту оркестр Національної Філармонії України грав Бориса Лятошинського (сюїту з музики до трагедії Шекспіра «Ромео і Джульєтта»).
Але перед цим Кевін Кеннер несподівано підійшов до мікрофона і повідомив, що хоче познайомити присутніх з дорогою для нього людиною. Маленька тендітна шатенка піднялася із зали на сцену і осяяла глядачів посмішкою.
— Знайомтесь, це Юлія, — представив американець жінку, — вона українка, зустріч з якою мені подарувала війна. І сьогодні вона та її діти є частиною моєї сімʼї…
Юлія й Кевін у Київській філармонії, 2024
У лютому 2022-го, одразу після вторгнення Росії в Україну, Кевін та його дружина, польська скрипалька Катаржина Чешлік, вирішили надати притулок родині українців в своїй квартирі в центрі Кракова. Кевін звернувся до колеги — українського піаніста, щоб той допоміг підшукати родину, яка потребувала прихистку. В результаті у краківській квартирі музиканта оселилась поетка, письменниця та журналістка Юлія Бережко-Камінська, яка з сином та донькою дивом вибралася з Бучі живою.
— Ми з дружиною дуже хотіли полегшити життя людей, які стали заручниками жахливих подій, — пояснив Кеннер. — Є речі, які ми робимо, бо так відчуваємо. А вже пізніше ми дізналися, що Юлія — поетка й письменниця, справжній скарб української культури.
Він познайомився з Юлею особисто через пів року після того, як передав їй ключі від своєї домівки. І вже далі їхні дороги переплелись — як у житті, так і в творчості. Окрім вже згаданого концерта в Києві, він разом з Юлією Бережко-Камінською провів у Польщі кілька музично-літературних концертів на підтримку України. Один з них відбувся у Варшаві, в Королівському замку. Юля читала зі сцени свої вірші, а Кевін грав улюбленого Шопена і музику українських композиторів, яких відкрив для себе завдяки їй.
— Для мене наш порятунок із Бучі та переїзд в Краків були як момент дива, — ділиться з Sestry Юлія Бережко-Камінська. — На початку вторгнення довкола нас у Бучі йшли такі бої, що гуркіт пострілів майже не припинявся. Не було ні світла, ні води, ні газу. В якийсь момент ми дізналися, що дають «зелений коридор». Пам’ятаю, дуже довго вагалася, чи їхати, бо до нас доходила інформація, що людей, які вирушали автоколонами, розстрілювали.
15 березня моя донька покинула наш сховок. Ми ховались в підвалі всі разом, а потім їх взялися витягували з того пекла на своїй автівці знайомі. У машині було одне вільне місце — і моя вже доросла донька прийняла рішення їхати. Але вони на цілих пʼять днів застрягли на вулиці Яблунській — тій самій «дорозі смерті», де розстріляли більшість автівок з тими, хто намагався виїхати. У нас з донькою не було ніякого звʼязку. А вона з друзями спочатку сиділа в будинку з вибитими вікнами, а потім вони вирішили прориватися. Пропускали по автівці. А наступні за ними машини розстріляли…
Юлія читає вірші у бомбосховищі під час обстрілів у Бучі, 2022
Ми з сином виїжджали окремо. Це була лотерея, я все вагалася і попросила у Бога, щоб мені наснився сон з рішенням, як бути. І ось мені сниться, що я в Києві на вокзалі стою майже гола й боса на холоді серед зими, а довкола дуже багато людей. І від цього відчуття розпачу, що ти такий неприкаяний і беззахисний, я прокинулась.
І подумала — ні, ми залишимося, тут наш дім, є запас продуктів та сірники. Але пізніше прийшов сусід і сказав, що ми маємо 5 хвилин на роздуми, їдемо чи ні. І син мене вмовив. Це було правильне рішення, бо потім сусіди розповідали, що окупанти ходили по будинках і про мене розпитували.
Коли ми вже вибрались з Бучі, мене накрила хвиля відчаю. Куди їхати? Що робити?
І я тоді попросила: «Господи, просто веди своїми дорогами так, як має бути, і зведи з тими людьми, з ким я маю буть»
І написала у Фейсбуці про свою проблему. Посипалися пропозиції — нас з дітьми запрошували у Францію, Італію, Німеччину... Аж потім один із знайомих київських музикантів запропонував: «А не хочете до Кракова?» І я інтуїтивно відразу відповіла «так». І все відразу закрутилося, і незнайомі люди відчинили нам двері своєї чудової квартири в центрі Кракова. На той момент вони були в Америці, але не побоялись впустити до своєї польської домівки незнайомців.
Кевін з дружиною стали нашими янголами-охоронцями. Коли ми зрештою познайомились, вони нас забрали на відпочинок. Зняли на природі будиночок, і ми понад тиждень були разом і спілкувалися. Жили собі на чистому повітрі, грали в ігри, сміялися, організували там з Кевіном концерт. Завдяки нашій дружбі він почав відкривати українську музику спочатку для себе, а потім вже для своїх студентів (Кевін Кеннер працює в Школі музики Фроста при Університеті Маямі — Авт.). А ще він став виступати у вишиванці, яку я йому подарувала.
Кевін Кеннер і його дружина Катаржина Чешлік у вишиванках
Візит американського піаніста та його дружини до Україні — це виконання Кевіном його обіцянки, яку він дав Юлії. Він пообіцяв, що обовʼязково приїде в Київ попри війну і зіграє українцям, а ще завітає в Бучу, щоб побачити місце, звідки до нього в Краків прибули біженці.
— Я дуже багато розповідала Кевіну й Касі про Бучу, і вони мріяли побачити мій сад, наш дім, мою бібліотеку та книжки, над якими я працювала. І вони виконали обіцянку, хоча цей візіт дуже важко було влаштувати, бо у музикантів такого рівня весь час розписаний до хвилин.
Дві родини в Україні
Вони прибули за день до концерту. Перед візитом я запитувала у Кевіна, чим його почастувати з української кухні.
Кевін замовив борщ і зʼїв аж дві тарілки. А потім, коли ми повернулись після екскурсії Бучею, знову попросив борщу
Також Кевін Кеннер завітав у Ворзель, в Музей історії та культури «Уваровський дім» (де знаходиться меморіальна експозиція композитора Бориса Лятошинського — Авт.) і навіть зіграв Лятошинського на музейному піаніно, чим віддав данину своєму новому улюбленому композитору.
Кевін Кеннер зізнався, що ситуація з війною в Україні змусила його стати, як казав Ростропович, «солдатом музики» та воювати проти російської агресії та дезінформації.
— Відколи почалися всі ці жахливі події, я більше не виконую російської музики, — каже Кевін Кеннер. — І також закликав своїх учнів і знайомих музикантів замінити в своєму репертуарі твори російських композиторів на українських, яких більшість піаністів просто ніколи не чули. Зокрема, звернути увагу на фортепіанні твори Віктора Косенко, високий рівень яких гідний того, щоб їх виконували в усьому світі. Думаю, це чудова нагода довести всім, що українська музика не вторинна, вона говорить сама за себе голосніше будь-яких слів.
Кевін Кеннер під час екскурсії про Лятошинського у Ворзелі, Україна
Мій інтерес до України підігріли наполягання Путіна, що Україна не є справжньою державою і що українська мова й культура нібито є нічим іншим, як відтінками значно чистішої російської мови й культури. Саме ці твердження спричинили скандал у світовому дискурсі, викликали у мене неабияку підозру і розпалили інтерес до пізнання української історії та культури.
Я підтримав рішення Міжнародної федерації музики призупинити Міжнародний конкурс імені Чайковського. Адже це неправильно — одночасно аплодувати російським музикантам, звеличувати російську музичну культуру і в той же час висловлювати своє занепокоєння тим, що Росія намагається здійснити культурний геноцид свого сусіда.
«У Польщі я пережила злам: старе вже віджила, а нове в собі ще не відкрила»
Юлія Бережко-Камінська повернулася додому через рік після своєї евакуації з Бучі, але зізнається, що їй досі сниться «її» дім у Кракові.
— Я так довго звикала там до ліжка, аж доки не придбала собі таку подушку, як була в мене вдома — мені потрібно було перед сном хоча б на мить уявити, що я у себе в кімнаті. А потім, коли я повернулась в Бучу, тиждень не могла прийти до тями: весь час думала про Краків. Це тепер теж моє рідне місто.
Дуже скоро краківський дім, де знайшли прихисток Юлія та її діти, став центром української культури.
— Кевін та Кася дали нам можливість не просто жити, а запрошувати в гості українців і проводити музично-поетичні вечори, — згадує героїня. — У цьому домі досить простора зала, в якій два роялі. Через місяць після нашого переїзду до Кракова ми стали давати концерти і транслювати їх через Фейсбук.
Один з квартирників у краківській квартирі — з директором Польського інституту літератури Юзефом Рушаром
Про це у мене також є есей, який називається «Причастя»: як ми, українці, потрапивши в таку складну життєву ситуацію, завдяки цим музичним вечорам поверталися до нормального життя. Адже ми довго боялися жити, пити вино, навіть скуштувати цукерку, тому що нам це здавалося злочином проти людей у Маріуполі, яким нема чого їсти. І нас витягували поезія і музика.
Юлія говорить, що там, в краківський квартирі, відбулося друге її народження:
— До Кракова мені привезли мою книжку поезій «Гравітація слова» — я здала її в друк за два дні до війни. Книга була вперше презентована в Польщі, але в творчості я відчувала певний злам, ніби старе віджила, а щось нове ще в собі не відкрила. Разом з тим змінилося моє особисте життя — я розлучилася під час війни, коли виїхала з України, зустріла свої сорок років. Для жінки це теж зламний період, коли розумієш, що я вже не така, як була — але яка?
У Кракові Юлія якийсь час не мола писати, а потім почали народжуватись есеї, наче лід сходив з душі.
Перший спільний з Кеннером концерт у Супраслі
У першому есеї «Трамвай «Краків — Буча» жінка описала, що пережила, й заклала моменти свого повернення додому, коли буде цвісти сад, стрибати песик та нявкати на дереві кіт, яких вона рік не бачила (вони залишились з колишнім чоловіком в Україні). Вона уявляла, як забіжить у свою кімнату, обійде весь дім, зустрінеться зі своїм життям:
— Ми повернулися саме тоді, коли цвів сад, — всміхається Юля. — А трамвай, який під моїми вікнами в Кракові весь час гуркотів (я кілька місяців привчала себе до того, що то не війна гуркоче, а трамвай) — я уявляла, що на нього можна сісти і він відвезе додому. І коли Кевін і Кася зʼявились на порозі нашого дому в Бучі, ми так і сказали «Ну що ж, трамвай з Кракова до Бучі приїхав!»
В гостях у Юлії в Бучі
За рік у Польщі Юлія Камінська-Бережко створила декілька книжок. Ідея збірки поезії «Римова війна», до якої увійшли вірші понад 80 українських поетів, зʼявилась в Кракові, там же збірка була зібрана, зверстана і презентована в травні 2024 у Києві. До друку в Кракові була підготовлена книжка «Українці в Польщі: історія порятунку», створена Юлією в співпраці з Інститутом літератури Польщі. З цією ж інституцією Бережко вже встигла створити ще одну книгу «Роздуми про найголовніше» — переклади радіовистав сучасних польських авторів українською мовою, зроблені в її редакції. У Юлії чимало культурних планів, повʼязаних із Польщею. Бо хтось же повинен прокладати ці культурні місточки між нами.
— Сьогодні я відчуваю колосальну вдячність життю. Після всього, що зі мною сталося, я розумію, що життя — це неймовірне диво, — резюмує Юлія. — А ще я дякую Кевіну і Касі, які, по суті, повернули мені віру в людей і те, що добро має перемогти.
<frame> Міхал Пшедляцький — репортер, журналіст, фотограф. Понад 18 років працює у гарячих точках світу, які постраждали від воєн та катастроф. Співпрацював з Al Jazeera English, CNN. З 2014-го співпрацює з польським телеканалом TVN — програмою Superwizjer. Від початку повномасштабного вторгнення документував жахіття, які в Україні творить Росія. Більшість часу провів не у тилу, а з військовими на передовій — зробив серію з 15 півгодинних репортажів з війни в Україні.<frame>
Я завжди там, де йде війна
Я бачив цунамі у Шрі-Ланці, працював у Бірмі, Пакистані, Сомалі й в Афганістані. Їздив туди після захоплення країни талібами. Бував у так званому Ісламському Еміраті Афганістану. Це країна, яку я добре знаю. Провів там понад чотири роки, вивчив місцевий діалект «дарі». Подорожував країною, документуючи події. Саме такою журналістикою я займаюся вже понад 18 років. Безперервно і постійно. Впродовж цього періоду до Польщі приїздив максимум на два тижні щороку, аби відвідати рідних.
У багатьох місцях, де я був, стикався саме з російським слідом
Бачив, що росіяни робили у Чечні. Був там наприкінці Другої російсько-чеченської війни. Майже рік жив у Грозному. Бачив місто, яке росіяни перетворили на попіл. Вони стерли його з лиця землі. Так само я бачив, що робили російські військово-повітряні сили і снайпери у Сирії. Там провів майже рік. Половину часу в окупованому Алеппо. Російські пілоти свідомо скидали авіабомби на житлові будинки, знищуючи цивільних. Це було те саме, з чим ми маємо справу в Україні.
Пам’ятаю 2014-й. Саме тоді я вперше зіткнувся із російською агресією в Україні. На той час так звані «зелені чоловічки» з десантної бригади міста Псков потрапили на територію незалежної України і підтримували сепаратистів. Це був час, коли ми як журналісти, працювали по обидва боки лінії розмежування.
На Донеччині
У той же час, мушу сказати, що мати польський паспорт для в'їзду на територію, підконтрольну сепаратистам, було ризиковано. Тому що ті були переконані, що на українському боці воюють тисячі поляків. Вони так думали, бо не могли розпізнати акцент, який часом чули по рації під час розмов українських військових, родом із Західної України. Як результат — при одному лише погляді на польський паспорт вони помітно нервували. Тоді, попри ризик, я об'їхав практично всю територію, підконтрольну сепаратистам на Донеччині і Луганщині. Цивільні, з якими я спілкувався на окупованих територіях, були просякнуті російською пропагандою, яка на кожному кроці кричала про велич Росії. Російські пропагандисти розповідали, як Москва дбає про місцевих. Насправді ж вона дбає лише про інтереси своїх правителів і диктаторів.
На війні працюю один
На жаль, під час будь-якої війни найбільше страждає цивільне населення. Жодні правила ведення війни для Росії не писані — і це ми побачили в Чечні, Сирії, Україні. Росіяни просто знищують людей. Це не війна, це масове вбивство. І головний вбивця у вигляді так званої російської армії гострить свої зуби на Європу.
Результат війни в Україні матиме величезний вплив на Європу, зокрема на Польщу
З моєї точки зору як журналіста — немає нічого важливішого за те, що відбувається в Україні. Саме тому вважаю своїм журналістським обов'язком інформувати про це суспільство. Тож беру камеру, сідаю у машину і їду. Можливо, небагато людей знають про це, але я працюю один.
Під час запису інтерв'ю
Таким чином я нікого не наражаю на небезпеку. Та й з практичних причин журналістській телевізійній команді у великому складі дуже важко приєднатися до підрозділу, який перебуває на передовій або виходить на «нуль». Журналістська група — це щонайменше одна машина додатково. Це війна, де всі все бачать. Щастя репортера зводиться до того, щоб бути непоміченим. Не стати мішенню. На полі бою цих мішеней багато і, власне, якщо їде колона, то вона автоматично стає мішенню. Якщо їде одна машина — більше шансів, що російські безпілотники, які її побачать, віддадуть перевагу іншим цілям.
Бутерброди для біженців
Коли почалася повномасштабна війна в Україні, я закінчував монтаж репортажу, відзнятого в Афганістані. Те, що Росія піде у наступ, розумів й очікував. Однак думав, що війна розпочнеться ще до 30 грудня 2021-го.
На початку я не вірив у те, що Україна зможе витримати потужний російський наступ. Варто просто подивитися на карту і порівняти розмір двох країн, населення, підготовку... Тож я намагався якнайшвидше закінчити те, над чим працював, і вирушити до України. Шокуючим моментом для мене було побачене одразу після перетину польсько-українського кордону. Нескінченна черга з людей. Передусім жінки з дітьми, які йшли у бік Польщі. Автобуси з людьми. Їх було так багато, що через вікна я бачив лише риси обличчя. Це все досі стоїть перед моїми очима і просто хапає за горло. Я їхав у машині, нашвидкоруч запакованій гуманітарною допомогою. Серед іншого, там було 200 свіжих бутербродів. Час від часу я зупинявся і роздавав їх людям.
«Залишаючи Ірпінь»
Далі був Ірпінь. Саме звідти я зробив свій перший репортаж з великої війни — «Залишаючи Ірпінь». Його, до речі, було показано у 20 країнах світу. Звісно, я розумів всі ризики. Зокрема, й те, що міг потрапити в окупацію росіян.
Були моменти, коли над головою пролітали кулі. Тоді я включав камеру. Хотів, аби вона про всяк випадок записувала хоча б звук, аби задокументувати таким чином те, що могло статися зі мною
Пам’ятаю, як 4 березня почалася евакуація людей з міста, а наступного дня росіяни пішли у потужний наступ. Міст, який вів до Ірпеня, вже був підірваний. Приїхавши туди побачив чергу з покинутих автомобілів і людей, які бігли під міст, намагаючись сховатися від обстрілів.
«Звісно, я розумів всі ризики. Зокрема й те, що міг потрапити в окупацію росіян»
Того дня туди дісталася родина із Ворзеля — чоловік, дружина, донька і син. Вони їхали на звичайному цивільному авто, по якому росіяни відкрили вогонь. 15-річна дівчинка своїм тілом накрила молодшого брата. Снаряди влучили в їхню машину. Поранило маму, дитина перебувала у критичному стані. Їх врятувало лише те, що, батько не втратив самовладання. Росіяни обстріляли авто, та кулі не пошкодили двигун машини. У такому стані вони доїхали до мосту. Там була лише одна військова машина швидкої допомоги. На той момент я їздив великою автівкою «Форд Транзит». Дівчинку віднесли до швидкої, а її маму на інших ношах поклали в мою машину. Ми рушили до військового шпиталю у Києві. Порожніми дорогами міста їхали зі швидкістю 140 км. Кожна хвилина була цінною. Швидка з увімкненою сиреною, а фельдшер з неї махав рукою бійцям територіальної оборони, аби нас ніхто не зупиняв на блокпостах.
Дорогою я постійно намагався розмовляти із жінкою. Вона була слабкою, сірою, немов папір. Я чув її слабкі відповіді. На щастя, ми встигли їх довезти, й обидві на той момент були живими. Про їхню подальшу долю я дізнався після виходу мого репортажу «Залишаючи Ірпінь». Один із глядачів написав мені у Твіттер: «Я впізнав тата дівчинки. Вони живі». І прислав фото, де президент Зеленський відвідує 15-річну дівчинку в лікарні з букетом квітів, а біля її ліжка стоїть тато. Це був чоловік з бородою — і саме він запам'ятався глядачеві найбільше. Я побачив цю фотографію й у мене аж серце защеміло. Я зрадів, що вони живі.
У кожному матеріалі — людська історія
Мої репортажі складаються з людських історій. Пам'ятаю, у Сирії у самісінькому центрі міста був вузький прохід територією, яку контролювали повстанці. Така собі снайперська алея 21-го століття. Навпроти — два мінарети, з яких працювали російські снайпери. Вони навіть вивісили свій триколор на одній з будівель. І щодня на цьому переході вбивали близько 10 людей, які пересувалися між двома районами. Переважно то були постріли у горло, груди, область серця або голову. Це були люди, які виїжджали із зони, підконтрольної режиму Асада, який руками російських снайперів мстився їм. Також серед загиблих були покупці, які ходили на базар у місті, аби щось купити для своїх родин.
«У моменти, коли люди потребували допомоги, я відкладав камеру і мікрофон»
Чимало є історій, пов'язаних з Україною. Варто згадати Охтирку, що на Сумщині. Це місто, на яке росіяни скинули все, окрім атомної бомби. Це були страшні моменти. Важко було дивитися і розуміти, що сталося із цивільними, чий світ зруйнувався однієї миті.
Доглянуті будинки, плани на майбутнє, буденні турботи і радощі дітей — все це зруйнувалося в одну мить. Тому світ має розуміти, що якщо Росія піде далі, то у багатьох європейців цей світ зруйнується так само
Беж жодного попередження — в одну мить. Звісно, у моменти, коли люди потребували допомоги, я відкладав камеру і мікрофон. Звичайно, я міг все просто фільмувати, але тоді виникає питання: «Хто ти?». Так було й у Куп’янську на Харківщині. Коли ми приїхали до міста, мала бути евакуація. Люди вже стояли з речами. Однак через потужні обстріли машини не приїхали. Тож я зміг вивезти своїм авто 15-ро людей. Відзняв лише щемливий момент, коли літня жінка, яка сиділа поруч зі мною, попросила телефон і подзвонила комусь із членів своєї родини. Повідомила, що жива. Рідні майже пів року не знали, що з нею, бо територія була під окупацією. Найстрашніше — бачити небезпеку і тваринний страх в очах дітей, які не можуть контролювати своє тіло від цих емоцій.
Працюючи з військовими, головне — не заважати
Контрнаступ на Запоріжжі був під інформаційним ембарго. Та завдяки моїм попереднім репортажам і довірі військових, я отримав дозвіл на документування історичних подій. Звичайно, що однією з умов був випуск матеріалу через півтора-два місяці після зйомок. Все заради того, аби росіяни із мого репортажу не взяли для себе важливої інформації, яка могла б зашкодити українцям. Те, що ми робимо, не є новинами. Ми передаємо історію у довшій формі — у формі телевізійного репортажу. Я приїхав до 68-ї бригади у Благодатне. Провів там декілька днів. Зворушливою для мене була історія командира ударних безпілотників так званих «Шершнів Довбуша» Андрія Оністрата. Це відомий в Україні бізнесмен та банкір. До війни вів популярний канал на YouTube про банківську справу. За кілька днів до нашого знайомства він втратив сина, який служив з ним. Вразило те, що в один момент став ніби «безсмертним». В огорнутому боями та вогнем Благодатному він був єдиним, хто їздив на неброньованому пікапі.
Під час зйомок на фронті
Звісно, під час зйомок на позиціях я намагаюся не заважати військовим. Перш, ніж кудись йти, потрібно хоча б трохи орієнтуватися на місцевості, аби у разі чого знати, куди бігти і де ховатися. До того ж маєш бути постійно готовим до обстрілів.
Іноді доводиться зціплювати зуби і переборювати власний страх. Особливо, коли ти ніяк не можеш вплинути на ситуацію
Наприклад, коли їдеш на броньованій машині, розуміючи, що тебе бачать росіяни. На щастя, страх не має на мене паралізуючого впливу. Я вірю в удачу, бо без неї на війні неможливо вижити.
За понад два роки я підготував 15 півгодинних репортажів з охопленої війною України. Це сім з половиною годин ефіру на телебаченні. Причому, активного, телевізійного репортажу, без балакучих голів у кадрі. 13 з них вже презентовані аудиторії, а два будуть показані восени. Один з них — про жінок, які взяли до рук зброю і пішли воювати проти росіян. А інший — про поляків, які заплатили найвищу ціну воюючи з ворогом — віддали свої життя.
Вдячний долі, що живий
Сьогодні, на жаль, я не в Україні. Наприкінці березня потрапив у серйозну автомобільну аварію. Винуватець на великій швидкості влетів у мою машину, немов ракета. Я проходжу реабілітацію. На даний момент не ходжу. В інвалідному візку вже понад три місяці, але вірю, що зможу знову ходити. Хочу повернутися до України, щоб зробити більше репортажів.
Знаєте, мене завжди супроводжувала удача. Розумію, те, що трапилося зі мною, — невипадково. Доля мене нарешті наздогнала, але вдячний їй, що живий
Тому що то був нещасний випадок, після яких не виживають. Я чув від кількох лікарів, що мені дуже пощастило. Мене врятувала низка обставин. Пощастило, що пожежна бригада була за 500 метрів від місця події, що дуже швидко прилетів гелікоптер, що керівник лікарні, хірург, який був не на роботі, погодився провести дуже складну операцію. Але найголовніше, що не постраждав серйозним чином мій син, який їхав зі мною. Знаєте, свою родину я завжди намагаюся заспокоїти, не розповідаю їм сумні і страшні історії. А ще — між нами є довіра. І мені з цим точно пощастило.
Світ має вчитися в українців воювати
В Європі та, мабуть, і в світі зараз немає армії, подібної до української — настільки досвідченої і підготовленої. Весь світ повинен вчитися воювати в українців. Адже стримувати гігантську країну-агресорку з практично необмеженими ресурсами майже не реально. Однак українські військові це роблять. Так, світ дає зброю, але вона не воює сама по собі. І тут українці проявили велику мужність на полі бою. За ці 18 років я не бачив сильнішої за українців нації, яка прийняла виклик росіян і знищує ворога.
Якщо Росія досягне кордонів Європейського Союзу — він розвалиться. Це станеться не одразу. Москва сповнена рішучості рухатися вперед
Якщо майбутнє наших дітей для нас важливе — ми повинні зрозуміти, що Росія вже вийшла на стежку війни з Європою і не зупиниться на Україні. Якщо вона зможе завоювати її, то однозначно нападе на країни Балтії. Це Європейський Союз, частина НАТО. Росія хоче розширити свою територію, показати світові, що є сильнішою. Ворог, з яким маємо справу, хоче нашу територію, наш світ і наше майбутнє.
З українськими військовими на фронті
Звісно, що світ втомлюється від будь-якої війни. Це ще й тому, що ми живемо в середовищі відносної безпеки. І більшість населення не вірить, що ця війна може дійти до наших кордонів. Світ має зупинити Росію в Україні. Має вчасно надавати всю необхідну зброю. Адже постійне зволікання коштує життя тисячам українських військових і цивільних.
Ми затягуємо цю війну, тому що політикам, які стоять на чолі Європейських держав, часом бракує сміливості
Вони орієнтуються на тимчасове. На утриманні електорату ще на чотири роки. Хоча горизонті є більш цінний приз — мир, на щонайменше, наступні 40 років.
Можливо Україна й не збереже кожен квадратний кілометр своєї території, але однозначно матиме достатню підтримку світу і зможе самостійно висувати умови. Мир, який задовольнить насамперед Україну, буде великою перемогою. Але це має бути мир, який українці приймають і хочуть, а не нав'язаний якоюсь геополітичною подачкою, бо саме в цьому полягає суверенітет іншої держави. І якщо ми його підтримуємо — повинні робити це до кінця.
Повномасштабна війна в Україні спровокувала відтік українців за кордон — переважно на захід. За даними Управління верховного комісара ООН у справах біженців (UNCHR), станом на середину червня 2024 року в країнах Європи перебуває майже 6 мільйонів українців.
Найбільше громадян України нині отримали тимчасовий захист у Німеччині — 1,1 мільйона, у Польщі — 957 тисяч, а також у Чехії — 346 тисяч. Причому першість Німеччина виборола в Польщі, що має з Україною спільний кордон та близьку мову, лише 2023 року. У внутрішньоєвропейській міграції відіграли роль більші соціальні виплати, вища оплата праці й інтеграційні ініціативи німецького уряду. Серед інших причин переїзду — відгуки українців, які оселилися тут раніше, і бажання дати якісну європейську освіту дітям.
Українці за кордоном та українці в Україні
Сьогодні понад 280 мільйонів людей — 3,6% населення планети — живуть не в тих країнах, де вони народилися, проте не усі з них є біженцями. У сукупності мігранти в усьому світі складають четверту за чисельністю населення країну у світі. Мало того, більше людей готові до міграції, якщо у них буде така можливість. Основні фактори — соціально-економічні (для свідомої міграції) та безпекові, як у випадку українців.
Заборона провела опитування серед читачів, запропонувавши анонімно поділитися думками щодо власного вибору залишитися в Україні чи поїхати та стереотипів щодо міграції.
Інфографіка: Катерина Круглик / Заборона
За результатами нашого дослідження, серед причин виїзду за кордон:
війна;
власна безпека та безпека родини;
окупація або загроза окупації місця проживання, страх повторної окупації (для мешканців територій, що були захоплені Росією 2014 року);
наявність роботи за кордоном;
піклування про майбутнє дітей;
втрата домівки, родини;
не стало можливості реалізувати себе в Україні;
невпевненість у правильності дій державних інституцій.
Українці, які залишилися в країні, так пояснюють свій вибір:
немає можливості виїхати;
родина;
підтримка держави в такий спосіб;
перебування у відносно безпечному місці;
моральні цінності.
Інформація з опитування Заборони збігається з даними Лабораторії Rating Lab. Порівнюючи можливості, українці резюмують, що Європа — це робота, захист, доходи, комфорт, інфраструктура, а Україна — послуги та сервіси, в тому числі медичні та частково освітні, можливості для бізнесу, доступне житло. Успіху однаково можливо досягнути як в Україні, так і в Європі.
Інфографіка: Катерина Круглик / Заборона
Міф 1: мігранти займають робочі місця місцевих жителів
Розмови про те, що українські біженці намагаються забрати роботу обивателів країни, куди тимчасово переселилися, час від часу з’являються у соціальних мережах. Зокрема, це явище у доповіді «“Прийдуть і заберуть”: антиукраїнська мова ворожнечі в польському Twitter» досліджувала правозахисниця Гельсінської спілки з прав людини у Польщі Ада Тимінська. Попри те, що на час публікації звіту у квітні 2023 року симпатія до українців не ставилася під сумнів, дослідниця прогнозувала, що антиукраїнські образи обов’язково активізуються у більш сприятливій ситуації, коли активна підтримка біженців природним чином зменшиться через втому.
— Зміни у настроях виникають лише з побоювання за власний добробут, — стверджує Ада Тимінська. — Якщо не надто розсудливий політик раптом заявить, що українці прийдуть і заберуть роботу або соціалку, то хтось із ним таки погодиться.
До слова, у Польщі антиукраїнські настрої роздмухує проросійська ультраправа партія «Конфедерація», яка активно виступає проти «українізації Польщі», блокує пункти пропуску на польсько-українському кордоні й закликає обмежити виплати біженцям. Тим часом фермери, інтереси яких начебто захищає «Конфедерація», уже нарікають на брак сезонних працівників.
— Раджу згадати заяви польських фермерів навесні, що не буде кому збирати полуницю, працювати на низькокваліфікованих роботах, — каже президент Всеукраїнської асоціації компаній з міжнародного працевлаштування Василь Воскобойник. — Зазвичай люди, котрі приїздять, не можуть конкурувати за високооплачувані місця, а приходять у ті ніші ринку, де є менший запит серед місцевого населення.
Так само поляки воліли їхати збирати спаржу до Німеччини, бо в сусідніх країнах така праця оплачується краще
У Польському економічному інституті (PEI) стверджують, що наразі рівень зайнятості українців у Польщі є найвищим серед країн ОЕСР. Однак українські біженці стикаються з різними викликами на польському ринку праці й іноді зазнають нерівного ставлення.
Інфографіка: Катерина Круглик / Заборона
Директор Міжнародної рекрутації Міграційної платформи EWL Марцін Колодзейчик наголошує, що Польща відчуває брак працівників уже давно. А потреба в кадрах настільки велика, що в країну приїжджають на роботу люди з усього світу — у тому числі з країн Латинської Америки та Азії:
— Потреби польського ринку праці на наступні п’ять років — це приблизно пів мільйона працівників. Сьогодні, коли рівень безробіття у Польщі є другим найменшим в Європі (3%), дефіцит кадрів відчутний майже у кожній галузі, а економіка росте (+2% у першому кварталі 2024 року).
Йдеться не про конкуренцію, а про попит на велику кількість працівників. Роботи вистачить всім охочим
Стабільно низький рівень безробіття протягом останніх років у Польщі фіксують також у фундації «Український Дім» у Варшаві. Згідно з інформацією з Уженду Статистичного, наплив біженців до Польщі на його рівень суттєвого впливу не мав:
— Інша річ, що останні соцопитування показують, що серед поляків такий стереотип трапляється не так часто, як здається, — каже експерт “Українського Дому” Олександр Пестриков. Він посилається на ще одне дослідження Польського економічного інституту.
Згідно з даними дослідження, лише 30% опитаних вважають, що іноземці становлять загрозу для польських робітників. 23% опитаних впевнені, що іноземці можуть конкурувати з кваліфікованими робітниками. 56% переконані, що загроза є лише для низькокваліфікованих працівників.
— Місцеві більше бояться демпінгу зарплат. Там, де поляк вимагає підняти плату, українці беруться виконати роботу і за менші гроші, — каже Пестриков. — Польське народне господарство залежить від дешевої робочої сили. Це конкурентна перевага, але й проблема.
Вона стримує роботизацію та автоматизацію промисловості, та й робітники не хочуть вічно бути дешевою робочою силою
До слова, про те, що українці не відбирають робочі місця, кажуть і в Міністерстві праці та соціальних питань Чехії. За його даними, четверо з п’яти українців знайшли роботу на некваліфікованих та нестабільних посадах.
— Зараз в Європі прискореними темпами відбувається процес демографічного старіння. Робочої сили всюди бракує, — коментує Елла Лібанова, академік НАН України, директорка Інституту демографії та соціальних досліджень імені М.В. Птухи.—Тому направду бізнес зацікавлений у тому, щоб було більше робочих рук, робочих голів. І українці не є конкурентами європейцям у плані працевлаштування — у них різні ніші. І так завжди буває: мігранти, особливо в першому поколінні, які щойно приїхали, обіймають ті робочі місця, які їм дають.
Вони не витісняють місцевих. Так, деяка конкуренція з’являється, але вона не така, як комусь хочеться казати. Це пересмикування
Інфографіка: Катерина Круглик / Заборона
Міф 2: на переселенців витрачають великі кошти з бюджетів, які можна було б спрямувати на розвиток громад та інші місцеві витрати
Стереотип про те, що українці переїжджають в Європу по грошову допомогу та залишаються заради соціальних виплат, досить поширений і серед місцевих, і серед громадян України, що залишилися вдома (про це свідчать відповіді в опитуванні Заборони).
«У Німеччині в багатьох є думка, що українці тут залишаються тільки для того, щоб отримувати соцдопомогу, і що вони не хочуть працювати. Я залучена як перекладачка для українців при живих розмовах в різних установах. І мені дуже прикро від того, що цей стереотип часто виправданий», — поділилася досвідом українка.
Втім, майже всі, хто взяв участь в опитуванні і належать до групи тих, хто живе за кордоном, вказують, що працюють. Жінки з дітьми підкреслюють, що виплати дуже невеликі: «Вистачає лише на памперси та суміш».
У Польщі й Чехії уже підрахували, що українські біженці, котрі з початком повномасштабної війни опинилися у цих країнах, з лишком компенсували витрачені на них кошти.
Уряд Польщі витратив на держпідтримку біженців з України 15 мільярдів злотих у 2022 році (приблизно 3 млрд євро) та близько 5 мільярдів — у 2023 році. В цю допомогу також входить одноразова виплата 300 злотих (70 євро), щомісячна допомога на дитину 500 злотих, яка з січня 2024 року зросла до 800 злотих (187 євро). Утім, із польської соціальної допомоги, яка є однією з найменших у ЄС, живуть лише 7% українських біженців.
Майже 80% громадян України, які прибули до Польщі через повномасштабне вторгнення, працюють і самі себе утримують. Дослідження Міграційної платформи EWL підтверджують, що українські біженці з перших тижнів перебування у Польщі почали шукати роботу, а протягом року її змінювали, шукаючи можливості професійного зростання.
У Чехії баланс доходів і видатків на підтримку українських біженців виглядав так: 2023 року 21,6 мільярда крон (858 млн євро) витрат все ж перевищили 21 мільярд крон доходу. Проте у першому кварталі 2024 року надходження переважають витрати — 6,4 мільярда крон (приблизно 254 млн євро) податків і зборів проти 3,5 мільярда крон допомоги. До слова, у Чехії працюють 88% українських біженців.
Близько 80% українських біженців у Німеччині проживають у квартирах, частково оплачуваних державою. Витрати на оренду та житло складають 750–850 євро на людину щомісяця. Крім того, надається медичне страхування, інтеграційні курси та підтримка для дітей і пенсіонерів. В центрах зайнятості Німеччини зареєстровано близько 700 тисяч біженців з українським паспортом. Усі вони можуть щомісяця отримувати по 563 євро. Також є допомога на дітей.
— Німецький уряд говорить, що якщо зараз працевлаштовано 20% українців, їх задовольнить зростання до 40%, — каже президент Всеукраїнської асоціації компаній з міжнародного працевлаштування Василь Воскобойник. — Низький відсоток працевлаштованих у Німеччині зумовлений тим, що є вимоги зі знання мови, також тут роблять акцент на висококваліфікованій роботі, дають українцям можливість підняти свою кваліфікацію або перекваліфікуватися, аби працювати не лише руками.
Зараз уряд спрощує умови працевлаштування, знижуються вимоги зі знання німецької
Згідно з даними опитування Центру економічної стратегії, станом на листопад 2022 року виплати отримували 73% українських біженців у Європі, тоді як станом на січень 2024 року — лише близько 40%.
Майже половина опитаних у Німеччині (44%) і в Нідерландах (40%), де соціальні виплати одні з найвищих у Європі, стверджує, що хоч фінансова допомога дозволяє їм утримувати себе в країні перебування, вони вирішують працевлаштуватися. Це ключовий висновок дослідження «Розкрити потенціал: громадяни України в Німеччині та Нідерландах», проведеного Міграційною платформою EWL та Центром Східноєвропейських студій Варшавського університету.
— Багато країн Європи й світу надають допомогу українцям, які виїхали через війну, — каже старша економістка Центру економічної стратегії Дарія Михайлишина. — Однак із часом кількість українців, які отримують допомогу, значно знизилась як через зміну політики країн, що приймають українців, так і через те, що багато з них уже знайшли роботу і не потребують допомоги.
Окрім того, економіки країн, що приймають українців, виграють більше, ніж витрачають на допомогу
Тим часом, зазначають у ЦЕС, ринок праці України вкрай гостро відчуває на собі всі виклики повномасштабної війни. Економічний шок початку російського вторгнення спричинив падіння як попиту, так і пропозиції праці — бізнеси не наймали, а люди не подавалися на роботу. Згодом попит на робочу силу став відновлюватися, але повільно; водночас кількість охочих знайти нову роботу вже влітку 2022 року злетіла і перевищила середні показники 2021 року. Втім, далі тренди розійшлися: потреба у робочій силі весь час відновлювалася разом з відновленням економіки, а активність шукачів роботи весь час скорочувалася — не в останню чергу через міграцію українців за кордон та мобілізацію до Сил оборони.
Міф 3: мігранти не платять податків і не допомагають розвиватися економіці
Ще у травні 2022 року Oxford Economics прогнозували, що якщо у Польщі залишиться 650 тисяч українців, то ВВП до 2030 року може зрости на 1,2%, а якщо українців залишиться 1 млн, то на 2%, — у порівнянні зі сценарієм без вимушених українських переселенців. Схожими були прогнози Національного банку України, де у 2022 році підрахували, що завдяки біженцям з України до 2026 року ВВП Польщі та Чехії збільшиться на 2,2–2,3% у порівнянні з базовим сценарієм, а Німеччини — на 0,6%–0,65%.
Якщо у 2022 році надходження до державного бюджету коштом українців у Польщі складали 0,8–1,0%, то торік — уже 1,3–1,6%. У грошовому еквіваленті це становить 10,1–13,7 млрд злотих (приблизно 2,34–3,18 млрд євро) у 2022 році та 14,7–19,9 млрд злотих — у 2023-му. Дослідження «Аналіз впливу біженців з України на економіку Польщі» на замовлення ООН провела міжнародна консалтингова компанія Deloitte спільно з Міграційною платформою EWL.
У звіті Управління верховного комісара ООН у справах біженців (УВКБ ООН) йдеться про те, що у довгостроковій перспективі, коли економіка повністю адаптується, цей показник зросте до 0,9–1,35%.
«Це суттєвий вплив на польську економіку, зважаючи на виклики, пов’язані з російською агресією, на загальну ситуацію і значний дефіцит кадрів у Польщі, — каже директор Міжнародної рекрутації Міграційної платформи EWL Марцін Колодзейчик. — Українці рятують польський ринок праці — і ті, хто приїхав у Польщу до повномасштабного вторгнення, і воєнні біженці».
Відтак з 2022 року українці в Польщі допомагають розвиватися економіці, сплативши 10–14 млрд злотих податків, у 2023 році — 15–20 млрд злотих податків. Більшість українських біженців також допомагає родинам в Україні, донатить на ЗСУ або волонтерить — про це свідчать звіти EWL в Польщі та Німеччині.
— Нещодавно було дослідження експертів із Великої Британії, де зосереджено значно менше українських мігрантів, — зазначає академік НАН України, директорка Інституту демографії та соціальних досліджень імені М.В. Птухи Елла Лібанова. — Вони кажуть про те, що додаткові 0,2% ВВП — це якраз внесок українських мігрантів. І це серйозно, як для Британії.
Українці живуть у Європі, працюють, сплачують податки і витрачають гроші. Відомо, що кожен злотий, витрачений у Польщі, працює на польську економіку
За даними опитування Центру економічної стратегії, станом на січень 2024 року 45% українців, які виїхали за кордон, працевлаштовані або стали підприємцями, а отже, сплачують податки з доходів від праці чи прибутків від бізнесу. Усі мігранти платять принаймні податки на споживання, податок на додану вартість, коли купують будь-які товари та послуги.
Міф 4: погіршення криміногенної ситуації
Хоча цей стереотип більш схильні застосовувати до людей з неєвропейських культур, деякі місцеві можуть узагальнювати поняття «біженці» і застосовувати таке мислення до усіх.
На початку 2024 року фундація «Український Дім» у Варшаві була змушена публічно реагувати на статтю Rzeczpospolita «Темна сторона міграції. Іноземці в Польщі сідають за кермо в нетверезому стані та порушують заборони». У ній ішлося, зокрема, про те, що «багатотисячний приплив іноземців, який посилився після початку війни в Україні, знайшов свій відбиток у статистиці злочинності». У відкритому листі до редакції фундація резонно припускає, що, ймовірно, були якісь причини та передумови (події, тривожні результати опитувань, ксенофобські заяви політиків), які спонукали Rzeczpospolita оприлюднити статистику злочинів, скоєних у Польщі негромадянами.
«Було б справедливо викласти ці причини й пояснити читачеві ваші наміри при написанні статті, — йдеться у листі. — Викликає тривогу, що серйозна газета, яка формує громадську думку, вдається до етнічного профілювання та маніпулювання культурними відмінностями».
Експерти фундації попрацювали із цифрами, оприлюдненими у статті, й дійшли висновку, що 17 278 іноземців, які вчиняли злочини 2023 року, відповідальні лише за близько 2% усіх злочинів. Також 3240 крадіжок, скоєних іноземцями, складають приблизно 3% усіх крадіжок у Польщі, а 2451 звинувачення у зберіганні наркотиків становить 4% від усіх таких звинувачень. До того ж темпи зростання злочинності серед мігрантів у 7,7 раза нижчі за темпи збільшення самої групи чужоземців.
«Стереотиппро погіршення криміногенної ситуації через біженців я зустрічав лише серед польських журналістів, — коментує експерт “Українського Дому”Олександр Пестриков. — Вони часто люблять підкреслювати національність підозрюваних і засуджених».
До слова, в опитуванні польських громадян для рапорту Роберта-Мирона Станішевського з Варшавського університету про соціальне сприйняття біженців з України серед загроз від українців страх погіршення криміногенної ситуації не посідає першого місця. Серед актуальних побоювань — негативний вплив на ринок праці.
— Українці переважно працюють, — переконана Елла Лібанова.—Серед українських мігрантів чоловіків дуже мало, в основному це жінки й діти.
Тому навряд вони так сильно погіршують криміногенну ситуацію
Міф 5: через біженців зростає навантаження на медичну систему, систему освіти, ринок житла
Болючі питання черг до лікарів, у яких тепер чимало українців, навантаження на систему освіти та зростання цін на житло можуть стати найбільшою проблемою і причиною погіршення ставлення європейців до українців, прогнозують експерти. Адже тут українці стикнуться не лише із менш соціально захищеними місцевими, а й з тими, на чиї робочі місця українські біженці у масі своїй не претендують.
— Поляки мають низький рівень довіри до власної держави й усвідомлюють неефективність уряду, коли йдеться про соціальні послуги, — зазначає правозахисниця Гельсінської спілки з прав людини у Польщі Ада Тимінська, дослідниця антиукраїнської мови ворожнечі у польських соцмережах. — У Польщі треба довго чекати у чергах до лікаря, складно записати дитину до дитячого садка — це правда. Тож раптова поява нових людей викликає відчуття зростання загрози.
Утім, проблеми із доступом до спеціальної медичної опіки були й до приїзду українців. Це свідчить лише про те, що держава в якихось аспектах є неефективною
Про проблеми в медичній та освітній системах у країнах, де живе найбільше українців-біженців, кажуть і респонденти опитування Заборони. Так, одна дівчина розповіла, що в Німеччині їй запропонували запис до мамолога через сім місяців, а інша не могла знайти місце в дитсадочку в одному з чеських міст.
«Люди приїздять, навантаження [на систему здоров’я й освіти] зростає. Але і стає більше робочих місць, — зазначає Елла Лібанова, академік НАН України, директорка Інституту демографії та соціальних досліджень імені М.В. Птухи. — Серед українських мігранток дуже багато медичних і педагогічних працівниць. Хто заважає у школах, де навчаються українці, ставити викладачами українських вчителів? З одного боку, це працевлаштування українок, з іншого — спрощене навчання для дітей».
Олександр Пестриков прогнозує посилення проблем в освітній сфері вже восени 2024 року, коли всі українські діти будуть зобов’язані піти у польські школи. Досі батьки могли самі вирішувати, чи залишити дитину в українській школі онлайн. Зараз це означатиме більше дітей у класі, більше конфліктів, суперечки батьків, булінг.
Тимчасовий статус дає право на медицину в Польщі. «Але річ у тому, що якщо ти маєш оплачувати житло, на щось жити, ти мусиш працювати, — каже Олена. — А коли ти працюєш, ти й без статусу маєш медицину, бо сплачуєш відрахування із зарплати. І твоя черга до лікаря — законно оплачена».
У фундації «Український Дім» проаналізували дані медичної системи за 2022 рік. За перший рік війни на українців було витрачено 0,5 млрд злотих, хоча планувалось 2 мільярди. Виявилося, що українські біженці не освоїли й половини від тієї суми, яку на них планували виплатити через Національний фонд здоров’я.
«До 2022 року більшість наших громадян у Польщі — це молоді бездітні люди, які просто не ходили до лікарень, — пояснює експерт Олександр Пестриков. — Тим часом серед біженців багато матерів, дітей, осіб старшого віку та людей з високою увагою до свого здоров’я. Їх просто починають бачити у лікарнях, і переконати звичайного поляка, що українці не несуть загрози, стає важко».
Непорозуміння між українцями та повернення
З іншого боку, українці, що ухвалили рішення залишатися поза межами країни, діляться переживанням, що на батьківщині їх вважають боягузами та зрадниками, яким наплювати на долю держави. Буцімто вони живуть своє найкраще життя за кордоном, забули про Україну та їм байдуже на війну. Що виїхали насправді не з міркувань безпеки, а заради більших грошей. Що вони не донатять і не допомагають.
За підрахунками Центру економічної стратегії, за кордоном можуть залишитись від 860 тисяч до 2,7 млн українців. Це переважно перспективні, освічені українці, студенти, мами з дітьми, до яких пізніше доєднаються їхні чоловіки. Більш схильні до повернення в Україну після війни люди похилого віку або з нижчим рівнем освіти.
Неповернення українців, стверджують у ЦЕС, матиме суттєвий вплив на українську економіку, яка може втратити від 2,55 і до 7,71% ВВП.
«Якщо половина тих, хто виїхав, залишаться за кордоном, для нас це буде дуже серйозним ударом», — вважає академік НАН України, директорка Інституту демографії та соціальних досліджень імені М.В. Птухи. — Питання повернення з-за кордону українців, які виїхали через війну, буде одним із найважливіших викликів уже найближчого майбутнього».
Загальний настрій підтверджують дані міжнаціонального опитування OneUA, яке охопило понад 18 000 респондентів у восьми європейських країнах. Українські біженці, які проживають у Польщі, Угорщині, Чехії, Молдові та Румунії, частіше вказують на те, що мають намір повернутися в Україну, ніж біженці в Нідерландах та Німеччині. Основні чинники — мотиви соціальної прив’язаності та економічний фактор (Return intentions among Ukrainian refugees inEurope: A Cross-National Study, опубліковано 22 липня 2024 року).
Про зміну рішення (залишатися чи повертатися) в опитуванні Заборони кажуть лише 11% опитаних. Серед перепон для повернення вказані війна, що триває, та непередбачуваність майбутнього. Реципієнти, що лишатимуться в Україні, пояснюють вибір відсутністю можливості виїхати та любов’ю до країни. Важливо зауважити, що ті, хто обрав жити за кордоном, крім відчуття безпеки, теж наводять як аргумент любов до України — перебуваючи в безпеці, вони мають можливість донатити та просувати українські інтереси в інших державах.
головне фото:Біженці з України чекають на прикордонному переході в Медиці на південному сході Польщі, 5 квітня 2022 року, Фото: Wojtek Radwański/AFP/East News
Не випадково кожне висловлювання відомого ізраїльського історика, автора супербестселерів "Sapiens" і "Homo deus", який вважається одним із провідних інтелектуалів сучасності, піддається жвавому аналізу і коментуванню. Не дивно, що його тексти з'являються у найсерйозніших світових медіа. Адже спостереження Юваля Ноя Харарі не лише несподівані, неочевидні та блискучі, але й свідчать про унікальну здатність зазирати за горизонт безпосереднього. Вони поміщають те, що ми спостерігаємо, в контекст цивілізаційних явищ, що охоплюють тисячі років.
Так відбувається і зараз, коли Харарі розглядає війну в Україні та реакцію світу на російське вторгнення. Адже результат цього конфлікту, на думку ізраїльського історика, матиме вирішальний вплив на майбутнє світу. Цілого світу.
Юваль Ной Харарі 11.05.2022 року на конференції Impact в Познані. Фото: Łukasz Gdak/East News
Забута парадигма
Найціннішою зміною внаслідок перемоги союзників над країнами Осі (Рим — Берлін — Токіо) та їхніми союзниками став відхід від імперської парадигми, яка визначала світові порядки з давніх часів. До 1945 року великі держави розвивалися шляхом завоювання менших сусідніх держав і перетворення їх на свої провінції. Так було, наприклад, зі Стародавнім Римом, так було з Британією, так було з Росією. Після Другої світової війни, хоча по всьому світу спалахнуло багато кровопролитних воєн, жодна імперія не напала на іншу країну, щоб поглинути її. Так, Радянський Союз вторгся в Угорщину, Чехословаччину і Чечню, але для захисту/встановлення там васальних режимів, не для створення провінцій «совєтів». Так, США вели війни в Кореї, В'єтнамі та Іраку, але не для того, щоб створити там нові американські держави.
Імперіалізм був табуйований, принцип непорушності кордонів поважався повсюдно, а агресивні нахили різних держав переслідувалися міжнародними угодами.
Найбільше роззброєння
Саме в такому світі Україна, щойно звільнившись від радянського ярма, погодилася в 1994 році здати весь свій ядерний арсенал в обмін на гарантії безпеки від США, Великої Британії та Росії в Будапештському меморандумі.
Цей «один із найбільших актів одностороннього роззброєння в історії», як називає його Харарі, був результатом довіри українців до міжнародних домовленостей, особливо з огляду на те, що за ними стояли дві наддержави
20 років потому Путін, захоплений постімперською ностальгією, порушив слово, яке його країна дала українцям і всьому світу. У старому імперському стилі він спочатку захопив Крим, а потім частини Луганської та Донецької областей. А в лютому 2022 року, ні на кого не зважаючи, вирішив підкорити решту України. Він виправдовував це нібито загрозою для Росії з боку експансивного Заходу, але це стара пісня всіх імперій протягом тисячоліть: чим більшими і загарбницькими вони були, тим гучніше виправдовували свої чергові завоювання уявною загрозою з боку своїх майбутніх жертв.
Парадокс військових альянсів
Таким чином, світ опинився на порозі реальності, до якої вже ніколи не повернутися, реальності, в якій інтереси сильних безкарно задовольняються за рахунок слабких, а гарантії безпеки не варті паперу, на якому вони написані.
Світ, якому загрожує агресія сильного, закономірно стане світом зростаючих військових альянсів. Проблема в тому, що ці альянси мають два серйозні недоліки. По-перше, вони посилюють нерівність, причому в двох напрямках. Слабкі та бідні держави, які не приєднуються до них, стають потенційно легкою здобиччю для сильних держав-агресорів. Крім того, розширення військових блоків паралізує або, принаймні, зменшує прохідність глобальних торговельних шляхів, що найболючіше б'є по бідних.
Другий недолік альянсів парадоксальним чином пов'язаний з тим, що є їхньою найбільшою перевагою: питанням довіри.
Жоден альянс не буде тривалим, якщо його члени не впевнені у взаємних гарантіях
А оскільки впевненості в цих гарантіях можуть загрожувати виклики різного масштабу в очах різних держав, то незначна, на перший погляд, подія в якійсь незначній частині світу може стати спусковим гачком для Третьої світової війни.
Саме так втілюється в життя старий принцип, відкритий понад дві тисячі років тому Фукідідом і Сунь-цзи, про який зараз згадує Харарі, що у світі беззаконня прагнення до безпеки зменшує безпеку для всіх.
Українські вчені та екоактивісти збирають воду та донні відкладення з річки Інгулець у селі Снігурівка, Миколаївська область, Україна 2 листопада 2023 року. Фото: Viacheslav Ratynski / Abaca/East News
Катастрофи відкладаються
Як це працює на практиці? Харарі справедливо попереджає, що збільшення витрат на озброєння не лише зашкодить освіті, охороні здоров'я та соціальному забезпеченню, але й відсуне на другий план вирішення двох найбільших проблем, що стоять перед людством сьогодні: потепління клімату та неконтрольований розвиток штучного інтелекту.
Те, що ми спостерігаємо в Україні вже більше двох років, повністю підтверджує справедливість побоювань ізраїльського інтелектуала. Підриваючи Каховську ГЕС, росіяни добре знали, що завдадуть величезної, можливо, незворотної шкоди екосистемі й тим більше прагнули цього.
Жодна жертва не є надто великою, коли Росія веде свою священну імперську війну
І другий момент. В умовах гонки озброєнь, яка завжди була відповіддю на зростаючу загрозу війни, обмеження штучного інтелекту буде розглядатися багатьма державами як обмеження їхнього власного військового потенціалу. Війна в Україні все більше стає війною інтелектуальних смертельних технологій. «(...) світ незабаром може побачити рої повністю автономних дронів, які воюватимуть один з одним в українському небі та вбиватимуть тисячі людей на землі. Роботи-вбивці наступають, але люди паралізовані незгодою», — пише Харарі.
Індонезійський казус
І саме тому те, що відбувається зараз, на його думку, є потенційно більш небезпечним, ніж ситуація 1939 чи 1965 року. Небезпечним не лише для Заходу, але й для країн Африки, Далекого Сходу чи Південної Америки, які досі ставляться до війни в Україні як до не пов'язаного з ними екзотичного конфлікту десь на кінці світу. Недалекоглядно.
Харарі не випадково обирає дати 1939 і 1965 років, адже перша з них знаменує початок найбільшої війни в історії людства, а друга — розпал холодної війни. Тут важливий неочевидний контекст. Адже обидві події особливо відчутно вдарили по країні, яка не мала жодного відношення до цих воєн безпосередньо і яка, до того ж, знаходиться на краю світу: Індонезії.
Друга світова війна запустила ланцюгову реакцію, в якій 3,5-4 мільйони індонезійців, або 5 відсотків населення Голландської Ост-Індії, як тоді називалася Індонезія, померли від голоду або примусової праці. На противагу цьому, від 500 тисяч до 1 мільйона індонезійців загинули під час масових убивств, спричинених напруженням між комуністами та антикомуністами в 1965-1966 роках.
Який висновок? Жодна війна не може бути достатньо далекою, особливо якщо в неї втручаються наддержави
Снайпер 1-ї бригади Національної гвардії «Буревій» використовує дрон, щоб перевірити постріл свого товариша по команді під час військових навчань у Донецькій області, Україна, 9 липня 2024 року. Фото: Pablo Miranzo / Abaca/East News
Щоб уникнути повторення
Харарі стверджує, що з цього випливають два уроки. Один для Європи, а інший — для країн за межами глобального Заходу, які протягом останніх двох років дистанціювалися від того, що відбувається в Україні.
Європа повинна надіслати Україні, Росії та світу недвозначний і остаточний сигнал про те, що в цій війні не буде ніякої гри на випередження, тому що її допомога Україні буде безперервною, адекватною потребам і не залежатиме від післявиборчої ситуації у Сполучених Штатах
Лише усвідомлення Путіним того, що іншого шляху не буде, може відкрити шлях до мирної угоди на справедливих і рівноправних умовах.
Висновок для неєвропейських країн інший. Час для гри в дистанцію, історичного надування губ і нейтралітету минув, — стверджує Харарі. Опір цій війні рано чи пізно помститься не західним монархіям/державам. Йдеться не про збереження позицій багатих країн, з якими країни Глобального Півдня мають давній не зведений рахунок. Йдеться про те, щоб не допустити повторення Індонезії.
Люди відпочивають біля річки Дніпро після того, як вода відійшла внаслідок підриву російськими окупантами Каховської дамби, 6 червня 2023 року, Запоріжжя, південний схід України. Фото: Albert Kosheliev/Ukrinform/East News
Не на умовах Росії
Саме тому весь цивілізований світ повинен забезпечити мир, тільки не на умовах Росії. Тому що мир на умовах Росії означатиме кінець міжнародного порядку, заснованого на правилах, праві, непорушності договорів і непорушності кордонів. І в такому новому світі «що завадить, наприклад, Венесуелі завоювати Гайану або Ірану завоювати Об'єднані Арабські Емірати? Що завадить самій Росії завоювати Естонію чи Казахстан?», — риторично запитує Харарі.
І як уявити майбутнє африканських країн, чиї кордони, довільно і в більшості випадків «намальовані від руки» колоніальними державами, все ще досить ефективно розділяють народи континенту саме тому, що їх поважають?
Україна потребує гарантій безпеки, тільки набагато надійніших, ніж Будапештський меморандум чи Мінські угоди 2014-2015 років, — наголошує Харарі. А для того, щоб вони були справді міцними, необхідне повернення до світу права і принципів. Повернення, яке може очолити Захід і не західні держави, а не Росія з її примітивним і анахронічним уявленням про світовий порядок.
Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.
.webp)
