Ексклюзив
20
хв

«Я повернуся в свій Крим. Можливо, балотуватимусь у мери Ялти». Мрії, які ніколи вже не збудуться

Померла військовослужбовиця й активістка Шура Рязанцева з позивним «Ялта»

Наталія Жуковська

Військова Шура Рязанцева, яка до війни була стилістом Зеленського. Фото: приватний архів

No items found.

Шура Рязанцева до повномасштабної війни входила до п’ятірки найкрутіших стилістів України. Співпрацювала зі Студією Квартал 95, особисто вдягала Володимира Зеленського. Та 24 лютого 22-го року її життя змінилося назавжди. На початку великої війни «Ялта» долучилася до лав Територіальної оборони, а нещодавно приєдналася до нового підрозділу у складі Десантно-штурмових військ. 11 червня стало відомо про смерть військової. Шура Рязанцева померла від серцевої недостатності в лікарні Житомира. Цей матеріал ми підготували кілька місяців тому. «Ялта» розповіла нам про своє життя до повномасштабного вторгнення — про те, як була активісткою на Майдані, як вдягала українських зірок, а також про свою службу та післявоєнні мрії.

Я не можу бути осторонь

Моє життя до повномасштабної війни було насиченим та цікавим. Понад 15 років я працювала у сфері кіно та шоу-бізнесу, була художницею з костюмів. Створювала образи. Перед початком повномасштабного вторгнення мій графік був розписаний щонайменше на чотири проєкти вперед. Один із них — для Каннського кінофестивалю. Жодних тривожних валізок я не збирала. Однак за тиждень до великої війни я вже шукала форму та зручне взуття, бо знала, що відразу піду до військкомату. Спеціальної підготовки я не мала. Посилено спортом не займалася. Щоправда ще у 2015-му проходила вишкіл для себе. Ще тоді думала йти служити, але так склалося, що залишилася волонтерити. Мною весь час керував поклик серця і ненависть до цих кацапів. Я розуміла, що карлик Путін спробує напасти на всю Україну. Завжди говорила, що вони нам заздрять. А це — один з найгірших гріхів, як на мене. Українці — відкриті люди, іноді навіть занадто. У нас великі серця. Росіянам ніколи не бути такими, як ми. 

Шура Рязанцева зізнається, що не могла залишатись осторонь війни. Фото: Roman Pashkovskiy

Напередодні вторгнення у мене були дивні відчуття. У ніч на 24 лютого я зовсім не могла заснути. І з самого ранку відчула, як трясеться земля під ногами. Вже літали ракети. На той момент я орендувала квартиру на Шулявці біля кіностудії Довженка. Там же ж була моя костюмерна. Я одразу зателефонувала своїй помічниці Аліні і сказала, щоб позаклеювали вікна. Того ж дня пішла до військкомату. Мене дуже підтримала сестра. Тато просто сказав: знав, що так буде. Мама мені повторювала, як вона мною пишається. На жаль, у липні вона померла. Навіть на похоронах я була у військовій формі, то було останнє її бажання. Насправді, я не могла лишатися осторонь, бо народилася  у родині військових. Мої бабуся і дідусь, на честь яких мене назвали Шурочкою, — фронтовики, мій тато — військовий льотчик, полковник, він пройшов Афганістан та Нагірний Карабах. Я — татова донька. Він мене всьому навчив. Я навіть на вертольоті вмію літати. У свої 68 років він теж хотів на війну. Я його зупинила. Пам’ятаю, як він мені сказав, що ніколи не думав, що його діти побачать війну. 

Росіяни оголювали статеві органи й мастурбували 

У 2014 році під час окупації Криму я потрапила у полон. Тоді я була активісткою Автомайдану під час Революції Гідності. Нас здали після зустрічі з активістами Євромайдану Херсонщини. Ми їхали до Криму на машині з місцевими номерами, я мала паспорт з кримською пропискою. Нас взяли у полон просто на кордоні. Я встигла подзвонити татові. Мене вдарили прикладом в спину, телефон упав в салон. Тато чув все те, що далі з нами відбувалося, бо дзвінок продовжувався. У полоні нас піддавали тортурам. Мене хотіли пустити «по колу». Рвали одяг. Росіяни оголювали свої статеві органи. Мастурбували.  Згодом виявилося, що один із так званих зелених чоловічків служив з моїм татом в Афганістані. Коли він дізнався, чия я донька, то сказав іншим, щоб мене не чіпали і що я під його захистом. У полоні я пробула 5 днів. 

У день звільнення нас вивели з приміщення на вулицю. Більшість окупантів були в балаклавах. Лише два ФСБ-шника та офіцер морської піхоти не приховували свого обличчя. Нам сказали, що є наказ доставити нас на КПП «Армянськ», де нас взяли у полон. Ми їхали з Севастополя і на кожному блокпості нас зупиняли і перевіряли. Було моторошно. Коли ми приїхали до місця призначення, офіцер морської піхоти пішов домовлятися за наші автівки. У них  виникли якісь розбірки, я чула стрілянину. Потім він сказав нам швидко йти. Я пам’ятаю, як на автоматі сіла в автівку і швидко поїхала. Пощастило, що там було пальне. Доїхавши до нашого КПП і вийшовши з машини, я цілувала асфальт і обіймала наших хлопців. За нами приїхала машина від херсонської адміністрації — і нас забрали. Що таке «руський мір», я зрозуміла відразу — після перших трьох годин перебування у неволі.  Я ніколи їм  цього не пробачу.

Від гламуру — до фронту: я була звичайним солдафоном

З військкомату мене одразу відправили у Гостомель. Однак того ж дня я повернулась до Києва. Патрулювала метро і допомагала ловити тих, хто ставив мітки для ураження ракетами. 9 березня мені подзвонили і запросили в Шевченківське ТРО. Ми працювали на Київщині, далі був білоруський кордон. А у лютому-березні 2023 року — Бахмут. Понад рік я прослужила там, де тривали активні бойові дії.  

Я була звичайним солдафоном, як і всі хлопці. Якось справлялася. Всі люди, які пішли в тероборону, апріорі не були готові ані морально, ані фізично до війни. Але в них було бажання захищати свою рідну землю, своїх дітей, свої родини.

У війську нема жодних гендерних особливостей, розповідає «Ялта». Фото: приватний архів

Нині я не піхота і не штурмовик. Я своє відштурмувала. Кацапи у своїх телеграм-каналах називали мене снайперкою. Розповідали, що я каструвала кадирівців. І, як виявилося, я є в їхніх списках. Тому, коли ми йшли у дві останні ходки, я просила у командира гранату смертника. Бо в полон більше не піду. Знаю, що  він буде іншим. Вони мене розірвуть на шматки. Я просто знаю, що там відбувається.

Зараз я несу службу в більш-менш безпечному місці — 78-му  полку «Ґерць». Я — оператор безпілотників та водій.  

Найстрашніше ховати побратимів

Умови на фронті однакові як для чоловіків, так і для жінок. Часто — сон на підлозі, в окопах чи бліндажах. Душ і туалет — в польових умовах. Немає жодних гендерних особливостей. На фронті насправді чоловіки дуже оберігають жінок. Ми — родина. Як би дивно не звучало, але бойові побратими стають ріднішими за власну сім’ю. Мене часто запитують, чи не страшно на війні? Звичайно, що страшно. Найстрашніше ховати побратимів. Також страшно не встигнути вчасно одягнутися, взяти в руки автомат, зарядити магазин і прийняти бій або зайняти бойову позицію. 

Війна дуже сильно змінила особисте життя. Його тут немає, я не хочу брати на себе відповідальність за когось. Може так статись, що тебе не стане в одну мить. Це дуже важко. Я зі своїм коханим розійшлася перед війною. Він теж пішов служити. Зараз боюся заводити нові відносини Я не хочу потім вмирати  емоційно, якщо його не стане.

Найстрашніше ховати побратимів. Фото: Roman Pashkovskiy

Змінилися на 100% життєві принципи та цінності. Ти починаєш більше цінувати миті життя. Менше стала їсти, бо завжди ділюся із побратимами і посестрами.  У моєму житті відбувся  дуже жорсткий контраст. Раніше я мала хорошу роботу, добре заробляла. Потім різко все змінилось. Коли ти бачиш жахіття війни — обгорілі, зґвалтовані тіла — розумієш, що це і є реальність. Щойно ти розмовляв з побратимом, пив каву зі згущенкою, а тут раз і його на дві частини розірвало. І його досі не можуть забрати з поля бою. Я говорю конкретно про свого командира взводу. Він мав бізнес, займався медіаіндустрією, забезпечував звуком музичний фестиваль «Атлас вікенд». І таких людей багато — крутезні айтішники, банкіри, медики. Вони пішли на війну не підготовлені. Йшли за покликом серця. І роблять все, що можливо.

До роботи стилістом не повернуся

У мене в планах — підписання контракту в армії. Хочу і надалі продовжувати кар’єру військовослужбовиці. До роботи стилістом не повернуся. Наразі хочу продати свій бізнес. У мене є власна костюмерна, де зібрані речі з усього світу. Життя вже ніколи не буде тим, що було.

Шура Рязанцева у довоєнному житті. Фото: приватний архів

Після перемоги я насамперед поїду в Крим. Там моя рідна земля. Я єдина зі своєї родини, хто не змінив прописку у своєму паспорті. Я знаю, що туди повернуся і буду відбудовувати свій Крим.  Можливо, ще й балотуватимусь у мери Ялти. Україну після нашої перемоги я бачу квітучою. Майорить прапор, жінки та діти плачуть від щастя, а на кордоні зростає паркан від цієї москальської нечисті. Хрещатиком йде парад. Всі полонені повернулися додому. Такою бачу перемогу нашої незламної, вільної і могутньої держави, про яку дізнався весь світ.

No items found.

Ведуча, журналістка, авторка понад трьох тисяч матеріалів на різні теми, у тому числі низки резонансних журналістських розслідувань, які призвели до змін в місцевому самоврядуванні. Пише також про туризм, науку та здоров’я.  У журналістику потрапила випадково, понад 20 років тому. Вела авторські проєкти на телеканалі УТР, працювала кореспонденткою служби новин, понад 12 років на телеканалі ICTV. За час роботи відвідала понад 50 країн. Має відмінні навички сторітелінгу й аналізу даних. Працювала викладачкою на кафедрі міжнародної журналістики НАУ. Навчається в аспірантурі, за спеціальністю «Міжнародна журналістика»: працює над дисертацією про висвітлення роботи польських ЗМІ в умовах російсько-української війни.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

Так своє рішення захищати країну на фронті пояснює Тетяна — до повномасштабного вторгнення хореографка й тренерка з повітряної гімнастики, а зараз — пілотеса БпАК (малий безпілотний розвідувальний авіакомплекс — Ред.) з позивним «Руда». У березні 2022 вона екстрено завершила грудне вигодовування восьмимісячної доньки і записалася до тероборони. На війні Тетяна не тільки пережила страшні моменти, але також зустріла кохання.

Тетяна «Руда»

Погодувала — і на фронт

— Коли на третій день служби я прийшла до нашого начмеда з грудьми, повними молока, він здивувався: «У тебе що, вдома маленькі діти?» Пощастило, що він за фахом — акушер-гінеколог і знав, як мені допомогти, — розповідає Sestry Тетяна «Руда». — Попри те, що на початку війни моїй Вікторії було всього вісім місяців, у своєму рішенні я не сумнівалася. Коли ворог стоїть на порозі твого будинку (війна застала нас у Києві), мені як людині у гарній фізичній формі здавалося дивним сидіти без діла чи тікати.

Перші півтора тижні я займалася волонтерством, пекла на заводі хліб, який передавали до Ірпеня. Після чого поговорила з батьками, і вони підтримали моє рішення йти у військо. Я на той момент вже була розлучена. Маленька донька Вікторія і 10-річний син Кирило залишилися з моїми мамою й татом.

До свого батальйону я потрапила випадково. Загуглила «ТРО Києва». Бориспільське виявилося єдиним, де ще не встигли відключити телефон — решта були переповнені і перестали приймати дзвінки.

Перший рік відслужила бойовим медиком. Окрім гарної фізичної форми, у мене були також знання з тактичної медицини, тож з роботою справлялась. У травні 2022-го друг підігнав мені «мавік» — перший і на той момент єдиний дрон у нашому батальйоні. Я приблизно знала, як ним користуватися, адже пробувала літати, ще коли син ходив до школи авіамоделювання.

Як піхотний медик почала використовувати дрон для прокладання маршрутів евакуацій. Восени 2022-го на Харківщині ми почали використовувати дрони ще активніше. Після першої ротації я ретельно вивчила нюанси роботи з БПЛА і стала пілотом FPV-дронів. Після першої ротації обійняла посаду оператора-розвідника, а вже влітку 2023 пройшла навчання і отримала ВОС ударного дрону.

— Що складніше морально: бути бойовою медикинею чи пілотом?

— Для мене — пілотом. Робота бойового медика непроста, але я не втрачаю свідомість від виду крові чи відірваних кінцівок, вмію зібратися та працювати з холодною головою. Кожна евакуація відрізняється від попередньої, потрібно бути готовою до будь-яких поранень, важких мінно-вибухових травм (як у нас було на Харківщині), до опіків і необхідності медичного сортування — це коли приймаєш рішення, кому першому допомагати.

Зберігати спокій мені допомагало розуміння , що я не можу зупинити війну чи змінити обставини бою. Моє завдання — надавати допомогу.  

Робота пілота мені здається складнішою. Коли стала займатися цим професійно, зрозуміла, які можливості відкривають дрони: як ми можемо бачити супротивника, коригувати артилерію.

Разом з цим прийшло розуміння, що ворог, використовуючи дрони, так само бачить кожен наш крок

Усвідомлення того, що противник бачить мене як на долоні, далося мені непросто.

Кохання на мінному полі

— Можете розповісти про момент на війні, який ніколи не забудете?

— Харківщина, Барвінкове. Наш замкомбата підривається на міні... Я тоді ще була ротним медиком і їхала замінованим полем, щоб його евакуювати. Напередодні загинув в аварії мій колишній чоловік, батько Вікторії. Я планувала прийти на його похорон, і тут чую по рації: «П'ятий пост! 300, тяжкий 300!» Розуміючи, що колишньому чоловікові я вже не допоможу, а замкомбата ще можна врятувати, поїхала на евакуацію.

На тому полі ми могли підірватися будь-якої миті. Я їхала і думала: «Вчора у Вікторії загинув тато, а сьогодні може загинути ще й мама…» На щастя, я вижила. І замкомбата теж вижив. Але було страшно.

— Правда, що ви зустріли на війні кохання?

— Так. Хоча зарікалася мати стосунки з військовослужбовцем. Ми з Сашею вперше побачили одне одного саме того дня, коли я їхала мінним полем рятувати замкомбата. Саша — сапер, він прагнув розібратися, чому наші підірвалися. Пам'ятаю, як ми зустрілися поглядами і… Я не дуже романтична, але мені чомусь врізався цей момент у пам'ять. Коли ми зайшли в Ізюм, Саша подарував мені соняшники. Ми почали більше спілкуватись. Виявилось, у Києві ми жили в сусідніх районах і вранці бігали однією і тією ж набережною, але чомусь жодного разу не перетиналися.

У пошуках відчуття безпеки

— Як ви справляєтеся зі страхом?

— Мені здається, відсутність страху — вірний індикатор того, що ти збожеволів. Тому добре, що мені й досі страшно. Страх зберігає життя. Навіть якщо я в Києві з дітьми, під час повітряної тривоги обов'язково спущусь з ними в укриття, бо не хочу ризикувати їхніми життями. На бойових позиціях побратими спочатку навіть посміювалися, коли бачили, як я весь час окопуюсь. Де б ми не опинилися, я одразу бралася за лопату — аби була можливість сховатися під час обстрілу.

А ще фізична праця відволікає. Коли займаєшся спорудженням бліндажу, залишається менше часу на думки про те, що відбувається, про загиблих побратимів.

Втрати — це єдине, до чого неможливо звикнути

Коли людина, з якою ви багато чого пройшли разом, гине, тебе не залишає думка: «Чому він, а не я? Краще б я». Тяжко не тим, хто йде, а тим, хто залишається. На війні часто думаєш про те, що буде з твоїми близькими у разі твоєї смерті.

Для мене найстрашніше — потрапити в полон і тим самим приректи своїх рідних на життя у невідомості та стражданнях, коли місяцями, а то й роками не знаєш, що з твоєю близькою людиною, жива вона чи мертва. Ми обговорили з батьками цей момент. Сказала їм, що в полон точно не піду — на цей випадок у мене завжди із собою граната.

Військові Христина «Кудрява» і Тетяна «Руда», редакторка Forbes Ukraine Катерина Шаповал, парамедикиня Ірина «Чека» (загинула 29 травня) і співачка Krutь. Фото: Zemliachky. Ukrainian Front

— Восени 2022 ви брали участь у звільненні Харківщини. Побачене на деокупованих територіях для багатьох військовослужбовців стало шоком...

— Ми заїхали до Ізюма, коли там ще догорала покинута ворожа техніка. З усіх відчуттів, які у мене тоді були, найсильнішим було відчуття огиди. Гидко усвідомлювати, що ще вчора ці нелюди тут ходили, дихали, їли… Братські могили та ексгумацію тіл місцевих жителів, яких вбили окупанти, мій мозок відмовлявся сприймати за реальність. Скоріше, як якийсь трилер, як щось, що просто не може відбуватися насправді.

— Що ще шокує на війні? Для деяких людей навіть побут може стати важким випробуванням.

— Я точно не з тих, кого може шокувати побут. Є неприємні моменти: коли ти весь у крові побратимів і декілька днів немає можливості помитися. Або коли атакують миші у бліндажах. Але коли в країні йде війна, всі ці нюанси — не найгірше, що може з тобою трапитись. Душ можуть замінити вологі серветки, на зміну тампонам приходять менструальні чаші. Довге волосся рятують дреди — їх, до речі, заплітала майстриня, переселенка з Луганська, яка не побоялася приїхати до мене в зону бойових дій.

— Стикалися із сексизмом в армії?

— Неодноразово. Я боролася за посаду пілота, довго доводила, що можу керувати БПЛА не гірше за чоловіків. Не раз чула, що жінці на війні не місце. А я вважаю, що нікому на війні не місце. Війна — це в принципі ненормально. Але якщо ми хочемо зберегти країну, у нас просто немає іншого виходу.

Якось ми з побратимом заклалися на премію сто тисяч гривень, що я зможу сама за два тижні викопати двометровий бліндаж. Ніхто не вірив, що зможу, а я тим часом старанно копала, навіть замовила бензопилу, щоб впоратися з корінням дерев. Премію не виграла тільки тому, що коли викопала метр вісімдесят, піднялася вода. Але з того часу в моїх фізичних можливостях більше ніхто не сумнівався.

— Як вас змінила війна?

— Дуже сильно. Змінилася я, змінилися мої пріоритети, оточення. Я відчуваю втому. Коли роздратовані цивільні пишуть у соцмережах, як вони «втомилися від війни», хочеться сказати їм, що вони навіть не уявляють собі, що таке дійсно втомитися від війни. Втомитися втрачати, ховати, бачити у снах загиблих побратимів...

Мабуть, до мене вже ніколи не повернеться відчуття безпеки

Нещодавно була тижнева робоча подорож за кордон. Мені казали: «Коли ляжеш спати під справді мирним небом, відчуєш різницю». Але я нічого не відчула. Хотіла одного: якнайшвидше повернутися, і не просто додому, а на передову. Там, під снарядами, ти розумієш, що дійсно робиш все, що від тебе залежить.

Такими ж думками ділиться більшість моїх побратимів. Їм зараз критично потрібен відпочинок, після якого вони самі, без нагадувань, повернуться у стрій — вони просто не зможуть не повернутися.

До війни Тетяна була хореографкою і тренеркою з повітряної гімнастики

— Як загалом ставитеся до цивільних чоловіків?

— Не бачу цивільного життя і морально поки що не готова на нього дивитися. Якщо я в Києві, о 7 ранку вже їду на полігон і повертаюся пізно ввечері. Веду курс FPV-пілотування в академії «Дронаріум». Навчаю управлінню дронами військових та цивільних, які перебувають у процесі рекрутингу в ЗСУ.

Академія стала для мене місцем сили. Я зібрала команду однодумців, ветеранів, і ми тепер не просто служимо операторами БПАК, а ще й випускаємо близько 30 бійців на місяць, яким передаємо свої знання і навички. Ми без перебільшення «множимо себе». Дякуючи керівництву «Дронаріуму» і моїй команді, у нас вийшло реалізувати курс. В академії мені зустрічаються лише свідомі цивільні, які мають мотивацію та розуміють необхідність захищати країну.

— Що є вашою мотивацією бути на війні?

— Бажання жити у своїй країні. Ще до війни у мене як у тренерки з повітряної гімнастики було чимало можливостей виїхати за кордон. Але я ніколи цього не хотіла. Я люблю Україну — і не тому, що я тут народилася, а тому що мені тут справді добре. Я не поїду звідси тільки тому, що хтось вирішив напасти на наші землі. Тікати від проблем — точно не про мене. Коли мої діти виростуть, вони самі зроблять свій вибір, їхати чи залишатися. Мій вибір — залишатися і боротися, і я цей вибір не зраджу.

З донькою

Фотографії з приватного архіву

<span class="teaser"><img src="https://cdn.prod.website-files.com/64ae8bc0e4312cd55033950d/660fa25260eed30ffd7b8966_hrystyna%20kudryava%20ukraine%20.jpg">«Читайте також: «Воюю за те, щоб ми більше ніколи не відчували меншовартості», — офіцерка Христина «Кудрява»</span>

20
хв

«У полон не піду — на цей випадок у мене завжди із собою граната», — військова Тетяна «Руда»

Катерина Копанєва

25-річна військовослужбовиця Вікторія з позивним «Руна» — головний сержант і командирка відділення зенітно-артилерійського взводу. За час повномасштабного вторгнення Вікторія воювала на кількох гарячих напрямках — зокрема, це Піски й Гуляйполе. Зараз — на Бахмутському, де щодня точаться запеклі бої. Про своє життя на війні, мотивацію та справжню дружбу Руна розповіла Sestry.

Руна з 19 років на війні

«Навіщо це тобі? Краще виходь заміж, готуй вдома обіди»

— Підписуючи контракт із ЗСУ ще до повномасштабного вторгнення, у 2018 році, я була абсолютно впевнена у своєму рішенні. Хоча багато хто (зокрема у військкоматі) намагався мене від цього відмовити, — згадує Руна. — Коли у 2014 році в Україні почалася війна, я ще навчалася в школі. У нас був предмет «Захист Вітчизни», вивчаючи який, я зрозуміла, що хочу спробувати себе у ЗСУ. Відразу після школи, у мої 17, мене б до армії точно ніхто не взяв. Тому я спочатку вступила до училища (навчалася на флориста-декоратора вітрин) і тільки-но його закінчила, прийшла до військкомату.

Побачивши мене — маленьку, тендітну, 19-річну — там сказали: «Навіщо це тобі? Краще виходь заміж, готуй вдома обіди». Але наступного дня я прийшла знову. Вирішила, що оббиватиму пороги військкомату доти, доки не доб'юся свого. Видаючи мені довгий список документів і довідок, які я мала принести, у військкоматі, мабуть, сподівалися, що я не повернуся. І дуже здивувалися, коли, пройшовши медкомісію, я принесла їм усе необхідне.

Вже наступного дня я була у навчальному центрі «Десна». Коли пройшла курс молодого бійця, мене направили до бригади, де я служу донині. Я була згодна на будь-яку спеціальність, окрім кухаря та медика. Це зараз я з медициною на «ти» (вже не раз доводилося евакуйовувати поранених побратимів), а тоді думала, що не зможу надавати першу допомогу. Мене направили до зенітно-ракетного взводу. Мій перший фах — стрілець-зенітник ПЗРК «Ігла-1». Потім перейшла на зенітну установку ЗУ-23-2, а зараз працюю на гарматі С-60. Я навчилася досить швидко, хоча основні знання та досвід отримала вже безпосередньо в бою.

— Зараз ви — командир відділення зенітно-артилерійського взводу 23 батальйону «Хортиця». Що входить до ваших обов'язків?

— У мирний час я б відповідала за особовий склад та дисципліну у підрозділі, але зараз, під час війни, особисто виїжджаю на всі виїзди, керую процесом. Ми отримуємо ціль, оцінюємо обстановку та працюємо по цілі. У мене в екіпажі шестеро людей. Часто від мого рішення залежить їхнє життя. Наприклад, ми працюємо по цілі, і в цей момент ворог відкриває вогонь.

У мене є кілька секунд, щоб зрозуміти: ворог тільки пристрілюється, і ми можемо ще трохи попрацювати, чи треба негайно від’їжджати

Я маю тверезо оцінювати обстановку. Буває, входиш в азарт — влучив у ціль один раз, потім ще раз, і хочеться ще й ще. Важливо не піддаватися таким емоціям — інакше можеш втратити людей і техніку. Були ситуації, коли хлопці хотіли ще трохи попрацювати, але я бачила, що ворог веде щільний вогонь і давала команду від'їжджати. І одразу після нашого від'їзду прилітало саме в те місце, де ми стояли.

— У такі моменти відчуваєте страх?

— Ні. Коли ми працюємо на гарматі, навіть якщо йде зустрічний вогонь, я не боюся. Дію швидко й злагоджено, з холодною головою. Усвідомлення того, що був на волосині від смерті, приходить згодом, коли вже від'їхав у відносно безпечне місце. Є люди, яких у певні моменти паралізує страх, вони губляться. На щастя, це не про мене. Мені було по-справжньому страшно, коли перші кілька разів евакуйовувала поранених побратимів. У когось були осколкові поранення, хтось втратив кінцівку. Я робила їм перев'язки, а в самої трусилися руки — боялася нашкодити, щось зробити не так. Зараз такої проблеми вже немає.

— Ви якось розповідали про момент, коли побратими вже подумки поховали ваш екіпаж….

— Це було вже під час повномасштабного вторгнення у районі Пісок на Донеччині. Ворог активно наступав, ми несли великі втрати. Я працювала на ЗУ-23-2. Зазвичай ми працюємо із закритих позицій, але тут був наказ їхати на відкриту. Нас було троє.

І от даємо ми кілька «черг», я питаю по рації, куди стріляти далі — лівіше чи правіше, і в цей момент по нас починає працювати ворожий танк. Пам'ятаю шум та свист у голові, дуже багато пилу… Це була моя перша контузія. Поруч у підвалах були інші підрозділи. Вони чули цей «приліт» і передали по рації, що, схоже, наша «ЗУшка вже все». Через перебої зі зв'язком я не могла чітко відповісти, і побратими справді вже майже нас поховали. Ми ще довго не могли виїхати з позиції через те, що заглухла машина. Водія було поранено, і я вже думала, що ми звідти не вийдемо… На щастя, машину все ж вдалося завести.

— Розкажіть про вашу посестру Ксюшу, яка загинула…

—  Ксюша загинула в тилу внаслідок ракетного удару. А разом з нею — ще 14 побратимів, серед яких був її коханий хлопець. Буквально за кілька днів до прильоту я приїжджала туди за продуктами, ми з Ксюшею бачилися. Вона розповідала, що ось-ось має отримати молодшого лейтенанта. Ще вона хотіла купити машину, і у них з коханим було стільки планів…

Коли за кілька днів я була на позиції, мені надійшло повідомлення: «Ксюша — 200». Я спочатку навіть не повірила… Ми були ровесницями. Вона теж прийшла до ЗСУ в 2018.

На її похороні я стояла над могилою і думала: «Їй 24, мені теж. Вона вже мертва. Але я поки що жива...»

Після цього більше не їжджу на поховання — потім довго не можу зібратися і виконувати свою роботу.

Старший сержант Шон

— Що допомагає триматися?

— Розмови з побратимами. Робота, якою у важкі моменти намагаєшся завантажити себе настільки, щоб не залишалося часу на жодні інші думки. Але головний мій антидепресант — це Шон. Мій найкращий друг.

— Як він у вас з'явився?

— Я з дитинства мріяла про собаку. Влітку 2018 року, вже під час служби, поїхала до Бердянська — і там купила Шона. Він був крихітним, йому було лише 25 днів. На Донеччину ми повернулися вже разом. У ті роки війна була не такої високої інтенсивності, і це дозволило Шону поступово адаптуватися. Спочатку він боявся гучних звуків, але потім звик, і зараз уже чітко знає, коли стріляють наші, а коли ворог — і реагує відповідно. Шона виховував весь наш підрозділ, хлопці його обожнюють. Він навіть має особистий шеврон — «старший сержант». Шон постійно зі мною, крім тих моментів, коли ми на виїздах. Він завжди проводжає, біжить за машиною. А потім зустрічає так, ніби не бачив цілий рік. Він для нас усіх кращий за будь-якого психолога.

— Якось ви кинулися його рятувати, ризикуючи життям...

— Ворог почав обстріл з «Градів». Всі швидко заскочили в яму, а Шон залишився зовні. Коли я це зрозуміла, вибігла за ним, за що потім отримала догану від командира. Я знайшла Шона у стані ступору. Він сильно злякався, заціпенів. Після цього випадку він посивів...

У нас, до речі, є й інші тварини. Часто прибиваються коти. Якось був навіть єнот. Ми знайшли його на Бахмутському напрямку. Вочевидь, він раніше жив у людей, бо спокійно їв із рук. Ми його нагодували, відпоїли, навіть купили йому шлею, щоб вигулювати. Але він вирвався — і з того часу бігав по різних позиціях і наводив хаос скрізь, де з'являвся. Рився в наших речах, бив посуд… З Шоном вони не потоваришували, і ми знайшли єноту інший дім.

— Одні кажуть, що сам лише побут на війні вже шокує. А деякі дівчата розповідають, що знаходять можливість і манікюр з укладкою зробити, і повечеряти улюбленими суші. З чим зіткнулися ви?

— Побут на війні не став для мене шоком. Я навчалася у школі-інтернаті, звикла жити в колективі, вставати за режимом. Армія в цьому сенсі мало чим відрізняється — мабуть, тільки тим, що тебе весь час хочуть убити (сміється). Я точно не з тих, хто витрачатиме час на макіяж, манікюр чи укладку — ніколи не робила цього до служби і не планую зараз. Коли є можливість, можу заплести косички-колоски, щоб наступні десять днів не думати про те, що робити з волоссям.

Щодо умов, то вони можуть бути різними. Якщо ми перебуваємо у місті чи селі, то найчастіше живемо у підвалах. На Бахмутському напрямку жили у полі в бліндажі.

Одна з найбільших проблем — миші. Вони всюди. За ніч можна впіймати до 500 штук

Вони падають тобі на голову, кусають за пальці, гризуть речі, пластикові пляшки, дроти. У бліндажах це звичайна історія.

— Що для вас на війні є найскладнішим?

— Думаю, це проблеми із забезпеченням. Коли замість того, щоб виконувати завдання, ти спочатку маєш знайти обладнання або запчастини для його виконання, оголошувати збори, просити донати. Коли ламається гармата, ми зазвичай ремонтуємо її власним коштом. Самі збираємо гроші на РЕБ (система радіоелектронної боротьби, що блокує сигнали ворожих доронів), бо зараз ворогові достатньо дронів для того, щоб знищити нашу артилерію.

Коли крім виконання роботи доводиться думати, де взяти кошти, це деморалізує

Але ти все одно продовжуєш робити те, що маєш — бо розумієш, для чого ти тут.

— Як би ви це пояснили? Для чого ви на війні?

— Я захищаю свій дім — Україну. Я тут народилася, виросла і щиро не розумію, як можна не стати на захист свого дому. Мене якось запитали, за що ми боремося. Я відповіла, що за все, що за нами. Я не хочу, щоб це стало чужим. Для мене перемога — це повернення наших територій, хоча за нинішніх умов, коли ворог активно наступає, нам треба хоча б не втратити те, що є.

— Уявляєте день нашої перемоги?

— Ми іноді говоримо про це з хлопцями: «А ось уяви, зараз приїжджають зі штабу і кажуть: «Війна закінчилась». Що будеш робити?» І кожен мріє, як поїде до сім'ї, до дітей… Я взяла б Шона і поїхала до сестри і племінника. Ще дуже хочеться до Маріуполя.

— Які сни вам зараз сняться?

— З початком повномасштабного вторгнення у мене на деякий час пропав сон. Ми спочатку взагалі не спали, бо не розуміли обстановку, не знали, куди далі піде ворог. Потім мені стали снитися спалахи — такі, які бачу під час ворожого обстрілу. Снилися поранені побратими, яких вивозила. Я часто кричала уві сні…

Зараз такого вже немає — напевно тому, що організм адаптувався. Кілька днів тому мені наснилася Ксюша. Вона підійшла до одного з побратимів і, сміючись, повела його за руку. Не знаю, як трактувати цей сон. І чи взагалі потрібно шукати таким снам якісь пояснення…

Фотографії з приватного архіву

20
хв

«Мій антидепресант на війні — пес Шон. Він змалку зі мною на фронті», — військова Вікторія «Руна»

Катерина Копанєва

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

Лешек Бальцерович: «Patriot і реформи — це два ключі до перемоги України»

Ексклюзив
20
хв

Павел Коваль: Одне з найважливіших завдань Марка Рютте на посаді генсека НАТО — це розширення Альянсу

Ексклюзив
20
хв

Фільми літа-2024: п’ятірка від Sestry

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress