Ексклюзив
20
хв

Польська волонтерка Марта Малецька: «Не кожний має бути героєм, але кожен може ним стати»

«Я не маю часу ходити до косметолога, не маю часу на відпочинок, але маю величезне задоволення від зробленого», — від початку війни фонд Марти Малецької передав на фронт 180 автівок

Наталія Жуковська

Марта Малецька, засновниця фонду «Be a Hero». Фото: Piotr Kamionka/REPORTER

No items found.

Бізнесвумен і меценат. Власниця чотирьох успішних польських компаній Марта Малецька після початку російської інвазії заснувала фонд, який надає допомогу українцям. Для неї нема жодних «не можу». Якщо військовим на фронті потрібні бронежилети чи автівки — вони будуть. Якщо цивільним у тилу необхідні речі, ліки чи медичне обладнання — вони їх отримають. Марта Малецька повністю віддана своїй справі, чого б це не вартувало. Про волонтерську діяльність, про те, що мотивує не опускати руки та мрії після перемоги України — про це бізнесвумен розповіла Sestry. 

Наталія Жуковська: На третій день повномасштабного вторгнення ви вже були в Україні. Чому вирішили для себе, що маєте бути по той бік кордону? 

Марта Малецька: Ще до повномасштабного вторгнення ми всі бачили напругу у відносинах між Росією та Україною, у новинах показували накопичення російських військ на білорусько-українському кордоні. Але навіть мені, людині, яка дуже цікавиться політикою, важко було повірити у початок повномасштабної війни. Був шок, нерозуміння і страх. Я думала лише про те, що наш найближчий сусід був атакований. Так сталось, що 24 лютого мене не було у Польщі, я була у Португалії. Але весь час була на телефоні. Разом з братом, який координує одну з моїх компаній, ми відразу почали збір потрібних речей. 27 лютого, коли ми з чоловіком летіли додому, я йому сказала: «Коханий, я би хотіла, аби ми сьогодні поїхали до України. Як прилетимо, вигуляємо наших собак, тепло вдягнемось і поїдемо». Він погодився. Ми на власні очі хотіли побачити, чого саме потребують люди. 

НЖ: Що було ключовим у тій першій поїздці?

ММ: Я думала про те, що якщо війна прийде до Польщі, я не зможу врятувати всіх. Тож у наших інтересах було допомогти людям, які воюють в Україні. Дорогою, на польському боці, ми бачили мішки з одягом, намети з теплою їжею та бутербродами. А з українського — це було жахіття: жінки з маленькими дітьми по кілька діб стояли у величезній черзі. Я вирішила так: дорогою до Львова ми роздаємо їжу, а у місті беремо жінок з дітьми і веземо до Польщі. Також для мене було важливо знайти в Україні волонтерів, щоб наша допомога була адресною — безпосередньо з рук в руки, а не лежала десь на складах. І ми знайшли таких людей і почали з ними працювати.   

НЖ: Після повернення до Польщі ви створили групу у соціальних мережах під назвою «Група порятунку». Що конкретно вдається зробити завдяки їй?

ММ: Я додала туди всіх, хто, на мою думку, хотів і мав сили щось робити. Від самого початку у нас склалася хороша команда. Ми всі разом завантажуємо автомобілі, які  відправляємо до України. Наші волонтери їздять по всій Україні. Нещодавно ми завезли 4 оптичних тепловізори, дрони та одяг для військових. Поїхало також дві машини. Один з пікапів — на околиці Бахмута. Крім того, передали такі потрібні військовим колеса, а також деталі до чотирьох машин, які дуже часто ламаються. А ще завезли 2 генератори і дві станції підзарядки та  енергетичні напої для снайперів. Загалом того разу ми відправили товару на 150 тисяч злотих. І так щотижня. Торік ми відправили 88 конвоїв в Україну. У мене час від часу питають: «Чому ви витрачаєш свій час, гроші? Для чого їздиш до України? Чому десятки чи сотні годин присвячуєш допомозі?». Я відповідаю просто: «Не треба примушувати людей до героїчних вчинків. Кожний з нас або хоче, або не хоче певною мірою бути героєм».

Марта Малецька в одній з автівок, яка повезе гуманітарну допомогу в Україну. Фото: приватний архів

НЖ: Коли і чому вирішили створити свій фонд?

ММ: Масштаби ставали занадто великими, щоб працювати на основі публічного збору коштів. Тож на початку березня 2022 року ми створили фундацію. У своїй діяльності ми керуємося принципом — давати необхідні речі тим, хто їх потребує, і тоді, коли це потрібно. Бо висилати зимовий одяг влітку — без сенсу. Я так само роблю у бізнесі — лише ті речі, які мають сенс. Бо інакше навіщо працювати? Від початку я шукала різні організації для співпраці — зверталася до багатьох фундацій не лише в Польщі, а й в Україні. Мене здивувало, що люди між собою конкурують. Я завжди говорила, що це марафон, а не спринт. Якщо війна триватиме понад два роки, то хто допомагатиме? Наш фонд «Be a Hero» допомагає тихо. Про нас мало говорять, ми не ходимо на телебачення. З іншого боку, ми доставили 180 машин для військових і 20 ультрасонографів для лікарень. Коли до нас хтось звертається, ми питаємо: «Що можемо для тебе зробити?». Ми запрошуємо всіх, ми відкриті для всіх, ми співпрацюємо з усіма, хто хоче робити добрі речі. Єдиний виняток —  ми не працюємо з політиками.  

НЖ: Чому фонд назвали саме «Be a Hero»?

ММ: Бо кожний може бути героєм. І для цього не потрібно робити якісь великі речі. У Херсоні є 90-річний дідусь, поляк за походженням. Він жив там і до великої війни. Аби бути корисним і зайнятим, він навчає дітей польської мови. Ми зробили оголошення про збір підручників та книжок, які б той дідусь міг використовувати під час навчання. І, виявилося, що кожен має щось вдома. Іноді навіть 5 злотих — це теж допомога. Якщо 200000 людей дадуть по 5 злотих, то матимемо мільйон. Щоб бути героєм, можна просто приїхати на наш склад у п’ятницю і допомогти завантажити автівки до України. А хтось зможе зробити канапки для чоловіків, які поїдуть з гуманітаркою. Кожен може бути героєм.

НЖ: Скільки людей працює у «Be A Hero»? Хто вони?

ММ: Кількість людей постійно змінюється. На постійній основі — до 30. Є такі, що з’являються час від часу.  Маємо у групі двох людей з українським корінням  — сина і батька Даніеля та Зенона Довганів. Останньому 65 років, ми його між собою називаємо «Рембо». Він механік на пенсії. Наші волонтери — це люди різних професій. Хтось робить ремонти у будинках, хтось лагодить автівки, хтось працює програмістом, маємо власників  фірм — людей  з великого бізнесу. Те, що нас об’єднує, — ми не маємо жодних власних інтересів з того, що робимо. Ніхто з нас немає планів йти у політику. Ми є незвичайним демократичним об’єднанням.    

НЖ: Ви вже відправили до України 180 машин для військових. Де ви їх купуєте? Деякі волонтери кажуть, що зараз важко знайти хороші автівки у Польщі.

ММ: Це правда, у Польщі зараз дуже важко знайти машини не за всі гроші і у гарному стані. Іноді буває важче знайти автомобіль, ніж гроші на нього. Загалом купуємо машини або в Польщі, або за кордоном. Нещодавно шукали у Швеції. За автівками у нас їздить наш «Рембо», Зенон Довгань. Він їх оглядає, робить свій професійний висновок — і лише потім ми купуємо. Далі автівки проходять, як хтось сказав в Україні, гінекологічний огляд і сервіс. Від нас машина виїжджає не лише перефарбована, а повністю справна. Ми самі веземо автомобілі до військових, тому маємо бути впевненими, що з ними все добре. За бажанням замовника, можемо встановити додатковий листовий метал, додати позаду місце для кулеметної установки.

Один із автомобілів, переданих фондом Марти Малецької на фронт. Фото: приватний архів

НЖ: Як знати, що до вас звертаються люди, які справді потребують допомоги? 

ММ: Ми співпрацюємо з чудовими людьми в Україні. Ми їм довіряємо. Коли у мене є сумніви, можу перевірити інформацію, звернувшись до знайомих в Україні, які займаються боротьбою з корупцією. Я висилаю дані про ту чи іншу українську фундацію, а вони мені мені кажуть: «Так, це надійні люди. Чи, навпаки, краще не зв’язуйтеся». Завдяки  цьому ми не витрачаємо час і гроші.  

НЖ: Хто сьогодні допомагає з фінансуванням допомоги? 

ММ: У нас нема великих труднощів зі збором грошей. У нас є спонсори, які, наприклад, минулого тижня переказали мені кошти, і ми до п’ятниці зробили закупи. Того ж вечора завантажили все у машини і відправили за маршрутом Львів-Київ-Харків-Краматорськ-Дніпро-Запоріжжя-Херсон. Наші спонсори дивуються таким швидким темпам. 

В Україні фонд Марти Малецької працює з волонтерами, які приймають замовлення на допомогу. Фото: приватний архів

НЖ: Яка ситуація з допомогою зараз? Чого найбільше потребують люди? 

ММ: На початку ми допомагали всюди і всім. Потрібна допомога з тваринами — ок. Якась жінка народила і не має візочка — ок. Зараз же зосередилися на кількох напрямках. Найперше — допомога військовим. Для того, аби Україна виграла війну, потрібно постійно підтримувати і допомагати війську.  Відправляємо автівки, дрони, одяг, оптику. Ми отримуємо лист з потребами від військових і починаємо працювати.  Шукаємо, купуємо, комплектуємо.  По-друге — допомагаємо дітям. Намагаємося підтримувати дитячі будинки. Також допомагаємо будинкам для престарілих. Дістаємо візочки, протипролежневі матраци, памперси.   

НЖ: Що мотивує вас продовжувати їздити до України?

ММ: Я ніколи не змирюсь зі злом. Я знаю, що могла вибрати інший шлях. Я маю чотири фірми. Я даю гроші на допомогу, бо завдяки цьому хоч трішки можу вплинути на те, аби світ став кращим. А ще я проти того, аби одного дня Путін напав на іншу державу. Тому я допомагаю, щоб було менше зла.  

Мрія Марти Малецької — побачити український прапор у Криму. Фото: приватний архів

НЖ: Ви є лауреатом премії Марека Едельмана. Чим ця нагорода є для вас особливою?

ММ: Доктор Марек Едельман був людиною, яка ніколи не вдавала, що світ є прекрасним, а люди добрі. Він завжди говорив, що люди є добрими і злими. Одного дня вони можуть бути добрими, а іншого — ні. І якщо мене запитують, хто для мене є авторитетом, то я назву двох людей — професора Владислава Бартошевського (польський державний і політичний діяч, дипломат, історик, публіцист. — Авт.) та доктора Марека Едельмана (польський політичний і громадський діяч єврейського походження, кардіолог, борець за звільнення Польщі від комуністичного режиму. — Авт.). Ці люди демонстрували всім: навіть якщо тобі сьогодні здається, що ти нічого не можеш зробити, то це не так. Вибір є завжди. Та нагорода не тільки для мене. Вона для всієї нашої команди. Не кожний має бути героєм, але кожен може ним стати.  Іноді навіть лише на день. І не треба оцінювати — варто чи ні. Просто треба тішитися, що хоча на мить ви ощасливили когось. 

НЖ: Ви маєте успішний бізнес і керуєте кількома компаніями. Як поєднуєте це з волонтерством?

ММ: Просто багато працюю. Немає інших магічних секретів. Я вирішила присвятити свій час, витратити свою енергію та гроші на допомогу. Тому не маю часу ходити до косметолога, не маю часу на відпочинок, але маю величезне задоволення від зробленого. Маю свої способи релаксу. У мене є три собаки, щоранку і щовечора по годину гуляю з ними у лісі. Також повернулася до занять спортом. Бо, знаєте, іноді бувають стресові моменти — і з тим потрібно щось робити. Наприклад, коли обстрілюють Запоріжжя, а Ліза, наша волонтерка,  не виходить на зв'язок, я, звісно, хвилююся, чи з нею все добре. Життя — це вибір. І, можливо, моє життя є не дуже зручним, але я роблю те, що має сенс. 

НЖ: Як змінюється ставлення поляків до українців?  

ММ: Те, що звичайні люди відкрили свої серця та домівки, це диво. Іноді виникає така фрустрація, коли бачиш, як деякі українські родини ставляться без поваги не лише до поляків, а загалом до людей. Але то статистика. Бо в кожній країні є такі люди. Важливо, аби жінки з дітьми, які приїхали до Польщі, якнайшвидше працевлаштувалися, ставали незалежними. І, звісно, важливо пам’ятати — якщо десь ми є гостями, то і поводитись слід як гостям, які дбають про місце, куди прийшли. Повага має бути з обох сторін. 

НЖ: Що ви зробите в першу чергу, коли війна в Україні закінчиться?

ММ: Не знаю, чи чули ви історію, як десь на околицях Черкас ракета влучила у винний завод. І майже всю продукцію було знищено. Лишилося кілька пляшок. Одна з них є в мене. Як закінчиться війна, то буду святкувати так, як тоді, як дізналась про перемогу польської опозиції на парламентських виборах у Польщі. Буду пити те вино. А ще — поїду подивитися, як майорить український прапор у Криму. І, звісно, дуже хочу обійняти всіх військових та волонтерів, яким ми допомагаємо.

No items found.

Ведуча, журналістка, авторка понад трьох тисяч матеріалів на різні теми, у тому числі низки резонансних журналістських розслідувань, які призвели до змін в місцевому самоврядуванні. Пише також про туризм, науку та здоров’я.  У журналістику потрапила випадково, понад 20 років тому. Вела авторські проєкти на телеканалі УТР, працювала кореспонденткою служби новин, понад 12 років на телеканалі ICTV. За час роботи відвідала понад 50 країн. Має відмінні навички сторітелінгу й аналізу даних. Працювала викладачкою на кафедрі міжнародної журналістики НАУ. Навчається в аспірантурі, за спеціальністю «Міжнародна журналістика»: працює над дисертацією про висвітлення роботи польських ЗМІ в умовах російсько-української війни.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати
Юваль Ной Харарі, мир, цивілізований світ

Не випадково кожне висловлювання відомого ізраїльського історика, автора супербестселерів "Sapiens" і "Homo deus", який вважається одним із провідних інтелектуалів сучасності, піддається жвавому аналізу і коментуванню. Не дивно, що його тексти з'являються у найсерйозніших світових медіа. Адже спостереження Юваля Ноя Харарі не лише несподівані, неочевидні та блискучі, але й свідчать про унікальну здатність зазирати за горизонт безпосереднього. Вони поміщають те, що ми спостерігаємо, в контекст цивілізаційних явищ, що охоплюють тисячі років.

Так відбувається і зараз, коли Харарі розглядає війну в Україні та реакцію світу на російське вторгнення. Адже результат цього конфлікту, на думку ізраїльського історика, матиме вирішальний вплив на майбутнє світу. Цілого світу.

Юваль Ной Харарі 11.05.2022 року на конференції Impact в Познані. Фото: Łukasz Gdak/East News

Забута парадигма

Найціннішою зміною внаслідок перемоги союзників над країнами Осі (Рим — Берлін — Токіо) та їхніми союзниками став відхід від імперської парадигми, яка визначала світові порядки з давніх часів. До 1945 року великі держави розвивалися шляхом завоювання менших сусідніх держав і перетворення їх на свої провінції. Так було, наприклад, зі Стародавнім Римом, так було з Британією, так було з Росією. Після Другої світової війни, хоча по всьому світу спалахнуло багато кровопролитних воєн, жодна імперія не напала на іншу країну, щоб поглинути її. Так, Радянський Союз вторгся в Угорщину, Чехословаччину і Чечню, але для захисту/встановлення там васальних режимів, не для створення провінцій «совєтів». Так, США вели війни в Кореї, В'єтнамі та Іраку, але не для того, щоб створити там нові американські держави.

Імперіалізм був табуйований, принцип непорушності кордонів поважався повсюдно, а агресивні нахили різних держав переслідувалися міжнародними угодами.

Найбільше роззброєння

Саме в такому світі Україна, щойно звільнившись від радянського ярма, погодилася в 1994 році здати весь свій ядерний арсенал в обмін на гарантії безпеки від США, Великої Британії та Росії в Будапештському меморандумі.

Цей «один із найбільших актів одностороннього роззброєння в історії», як називає його Харарі, був результатом довіри українців до міжнародних домовленостей, особливо з огляду на те, що за ними стояли дві наддержави

20 років потому Путін, захоплений постімперською ностальгією, порушив слово, яке його країна дала українцям і всьому світу. У старому імперському стилі він спочатку захопив Крим, а потім частини Луганської та Донецької областей. А в лютому 2022 року, ні на кого не зважаючи, вирішив підкорити решту України. Він виправдовував це нібито загрозою для Росії з боку експансивного Заходу, але це стара пісня всіх імперій протягом тисячоліть: чим більшими і загарбницькими вони були, тим гучніше виправдовували свої чергові завоювання уявною загрозою з боку своїх майбутніх жертв.

Парадокс військових альянсів

Таким чином, світ опинився на порозі реальності, до якої вже ніколи не повернутися, реальності, в якій інтереси сильних безкарно задовольняються за рахунок слабких, а гарантії безпеки не варті паперу, на якому вони написані.

Світ, якому загрожує агресія сильного, закономірно стане світом зростаючих військових альянсів. Проблема в тому, що ці альянси мають два серйозні недоліки. По-перше, вони посилюють нерівність, причому в двох напрямках. Слабкі та бідні держави, які не приєднуються до них, стають потенційно легкою здобиччю для сильних держав-агресорів. Крім того, розширення військових блоків паралізує або, принаймні, зменшує прохідність глобальних торговельних шляхів, що найболючіше б'є по бідних.

Другий недолік альянсів парадоксальним чином пов'язаний з тим, що є їхньою найбільшою перевагою: питанням довіри.

Жоден альянс не буде тривалим, якщо його члени не впевнені у взаємних гарантіях

А оскільки впевненості в цих гарантіях можуть загрожувати виклики різного масштабу в очах різних держав, то незначна, на перший погляд, подія в якійсь незначній частині світу може стати спусковим гачком для Третьої світової війни.

Саме так втілюється в життя старий принцип, відкритий понад дві тисячі років тому Фукідідом і Сунь-цзи, про який зараз згадує Харарі, що у світі беззаконня прагнення до безпеки зменшує безпеку для всіх.

Українські вчені та екоактивісти збирають воду та донні відкладення з річки Інгулець у селі Снігурівка, Миколаївська область, Україна 2 листопада 2023 року. Фото: Viacheslav Ratynski / Abaca/East News

Катастрофи відкладаються

Як це працює на практиці? Харарі справедливо попереджає, що збільшення витрат на озброєння не лише зашкодить освіті, охороні здоров'я та соціальному забезпеченню, але й відсуне на другий план вирішення двох найбільших проблем, що стоять перед людством сьогодні: потепління клімату та неконтрольований розвиток штучного інтелекту.

Те, що ми спостерігаємо в Україні вже більше двох років, повністю підтверджує справедливість побоювань ізраїльського інтелектуала. Підриваючи Каховську ГЕС, росіяни добре знали, що завдадуть величезної, можливо, незворотної шкоди екосистемі й тим більше прагнули цього.

Жодна жертва не є надто великою, коли Росія веде свою священну імперську війну

І другий момент. В умовах гонки озброєнь, яка завжди була відповіддю на зростаючу загрозу війни, обмеження штучного інтелекту буде розглядатися багатьма державами як обмеження їхнього власного військового потенціалу. Війна в Україні все більше стає війною інтелектуальних смертельних технологій. «(...) світ незабаром може побачити рої повністю автономних дронів, які воюватимуть один з одним в українському небі та вбиватимуть тисячі людей на землі. Роботи-вбивці наступають, але люди паралізовані незгодою», — пише Харарі.

Індонезійський казус

І саме тому те, що відбувається зараз, на його думку, є потенційно більш небезпечним, ніж ситуація 1939 чи 1965 року. Небезпечним не лише для Заходу, але й для країн Африки, Далекого Сходу чи Південної Америки, які досі ставляться до війни в Україні як до не пов'язаного з ними екзотичного конфлікту десь на кінці світу. Недалекоглядно.

Харарі не випадково обирає дати 1939 і 1965 років, адже перша з них знаменує початок найбільшої війни в історії людства, а друга — розпал холодної війни. Тут важливий неочевидний контекст. Адже обидві події особливо відчутно вдарили по країні, яка не мала жодного відношення до цих воєн безпосередньо і яка, до того ж, знаходиться на краю світу: Індонезії.

Друга світова війна запустила ланцюгову реакцію, в якій 3,5-4 мільйони індонезійців, або 5 відсотків населення Голландської Ост-Індії, як тоді називалася Індонезія, померли від голоду або примусової праці. На противагу цьому, від 500 тисяч до 1 мільйона індонезійців загинули під час масових убивств, спричинених напруженням між комуністами та антикомуністами в 1965-1966 роках.

Який висновок? Жодна війна не може бути достатньо далекою, особливо якщо в неї втручаються наддержави
Снайпер 1-ї бригади Національної гвардії «Буревій» використовує дрон, щоб перевірити постріл свого товариша по команді під час військових навчань у Донецькій області, Україна, 9 липня 2024 року. Фото: Pablo Miranzo / Abaca/East News

Щоб уникнути повторення

Харарі стверджує, що з цього випливають два уроки. Один для Європи, а інший — для країн за межами глобального Заходу, які протягом останніх двох років дистанціювалися від того, що відбувається в Україні.

Європа повинна надіслати Україні, Росії та світу недвозначний і остаточний сигнал про те, що в цій війні не буде ніякої гри на випередження, тому що її допомога Україні буде безперервною, адекватною потребам і не залежатиме від післявиборчої ситуації у Сполучених Штатах

Лише усвідомлення Путіним того, що іншого шляху не буде, може відкрити шлях до мирної угоди на справедливих і рівноправних умовах.

Висновок для неєвропейських країн інший. Час для гри в дистанцію, історичного надування губ і нейтралітету минув, — стверджує Харарі. Опір цій війні рано чи пізно помститься не західним монархіям/державам. Йдеться не про збереження позицій багатих країн, з якими країни Глобального Півдня мають давній не зведений рахунок. Йдеться про те, щоб не допустити повторення Індонезії.

Люди відпочивають біля річки Дніпро після того, як вода відійшла внаслідок підриву російськими окупантами Каховської дамби, 6 червня 2023 року, Запоріжжя, південний схід України. Фото: Albert Kosheliev/Ukrinform/East News

Не на умовах Росії

Саме тому весь цивілізований світ повинен забезпечити мир, тільки не на умовах Росії. Тому що мир на умовах Росії означатиме кінець міжнародного порядку, заснованого на правилах, праві, непорушності договорів і непорушності кордонів. І в такому новому світі «що завадить, наприклад, Венесуелі завоювати Гайану або Ірану завоювати Об'єднані Арабські Емірати? Що завадить самій Росії завоювати Естонію чи Казахстан?», — риторично запитує Харарі.

І як уявити майбутнє африканських країн, чиї кордони, довільно і в більшості випадків «намальовані від руки» колоніальними державами, все ще досить ефективно розділяють народи континенту саме тому, що їх поважають?

Україна потребує гарантій безпеки, тільки набагато надійніших, ніж Будапештський меморандум чи Мінські угоди 2014-2015 років, — наголошує Харарі. А для того, щоб вони були справді міцними, необхідне повернення до світу права і принципів. Повернення, яке може очолити Захід і не західні держави, а не Росія з її примітивним і анахронічним уявленням про світовий порядок.

Переклад: Анастасія Канарська

20
хв

Харарі: Мир, але після поразки Росії — або глобальна катастрофа

Роберт Сєвьорек
Редакторки Sestry.eu на акції протесту

Дитячу лікарню у самому центрі Варшави організатори акції — «Євромайдан-Варшава» — обрали невипадково. Це символічне місце. Кожна людина у світі має зрозуміти, які жахливі злочини коїть Росія. Особливо відносно українських дітей.

Ці свічки у пам'ять про всіх загиблих в Україні дітей
Ці свічки у пам'ять про всіх загиблих в Україні дітей
Ця інсталяція символізує українських дітей, які щодня стають жертвами російської агресії
Ця інсталяція символізує українських дітей, які щодня стають жертвами російської агресії

Сотні людей прийшли із українськими прапорами та плакатами — «Росія вбиває українських дітей», «Путін — вбивця», «Україна має стати членом НАТО».

Редакція онлай-журналу Sestry.eu на акції протесту
Редакція онлай-журналу Sestry.eu на акції протесту
Учасниці акції протесту принесли символічні закривавлені дитячі речі

— Дитячий шпиталь є місцем болю, де щодня триває битва за життя. І саме в таке місце поцілила російська ракета, — наголошує лідерка «Євромайдан-Варшава» Наталя Панченко.

Наталя Панченко під час акції протесту

До учасників акції протесту емоційно звернулась Дорота Лобода, депутатка Сейму Польщі, коментуючи обстріл дитячої лікарні у Києва 8 липня:

— Важко зрозуміти,  що ще має статись, аби світ прокинувся. Хто зараз не є на боці України, того треба називати поплічником Путіна.

«Прокиньтесь. Росіяни вбивають українських дітей», «Зупиніть вбивство українських дітей» — про це плакати у руках українських жінок

Тим часом лідерка громадської думки Марта Лемпарт нагадала, що за ситуації, яка зараз відбувається в Україні, ніхто з росіян не має право голосу:

— Поки триває війна Росії проти України, нема так званих хороших руських.

Після дитячої лікарні сотні людей вирушили до представництва Єврокомісії в Україні. Поліція перекрила рух центральною дорогою, аби всі учасники протесту безпечно дійшли до місця призначення.

Такий своєрідний меморіал влаштували перед представництво Єврокомісії у Варшаві

Свічки, які учасники акції залишили перед представництвом Єврокомісії, мають нагадувати про всіх вбитих і постраждалих українських дітей. Україна досі не є членом Євросоюзу та НАТО, і саме тому Росія продовжує вбивати маленьких українців, бо не має відчуття страху.

Українці приносили свічки та дитячі іграшки

— Нема жодної гарантії, що завтра ракета не впаде десь тут, у Польщі, чи в іншій країні ЄС. Ми не є у безпеці, навіть якщо перебуваємо в Євросоюзі. Якщо Росія переможе Україну, то вона піде далі. Ворог розуміє лише мову сили. Якщо не дати в морду РФ, то росіяни підуть далі, — наголосив Євген Клімакін, волонтер, головний редактор «Нової Польщі».

Євген Клімакін та Наталя Панченко

Головна редакторка Sestry.eu Марія Гурська, яка теж виступила на акції протесту, розповіла про свою героїчну знайому лікарку з «Охматдиту», яка допомагала постраждалим:

— Дають надію несамовиті люди, які мешкають в Україні. 8 липня я подзвонила лікарці своїх дітей, щоб дізнатись, як вона. А вона мені відповіла, що не має ані секунди вільного часу, бо разом з іншими людьми розбирала завали і подавала воду. Вже ввечері вона мені передзвонила і заспокоїла: все відбудуємо, все буде добре.

Марія Гурська, головна редакторка Sestry.eu

Фото: Олена Клепа та Наталія Ряба

20
хв

Обстріл дитячого шпиталю «Охматдит»: у Варшаві відбулась акція протесту

Sestry

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

Я ще жива чи ні? Питання, яке щодня ставлять собі українки

Ексклюзив
20
хв

Мій спеціальний костюм

Ексклюзив
20
хв

«За 18 років у журналістиці я не бачив сильнішої за українців нації», — польський репортер Міхал Пшедляцький

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress