До повномасштабної війни в Україні Аґнєшка Зах жила звичним життям. Працювала гідом у найбільшому польському заповіднику — Бєбжанському національному парку. Виховувала чотирьох дітей та будувала будинок. Та 24 лютого 2022-го її життя змінилося докорінно. Жінка вирішила присвятити себе допомозі українцям. Спочатку у себе вдома прихистила жінок з дітьми, які втікали від війни. Згодом почала їздити у гарячі точки фронту як волонтерка.
Наталія Жуковська: Аґнєшко, від початку повномасштабної війни ви як волонтерка їздите по всій лінії фронту. Як змінилися потреби і запити від військових впродовж останніх двох років?
Аґнєшка Зах: За весь цей час не змінилася одна річ — військові постійно потребують зброї, автівок і дронів. Звісно, що зброєю ми не можемо їх забезпечити. А ось автівки та дрони за можливості дістаємо. Майже постійно є потреба у медичних тактичних аптечках. А ще останнім часом привозимо протигази, бо росіяни активно використовують на фронті якусь хімічну зброю. Коли повертаюся з фронту додому, то помічаю, як мені важко дихати, а згодом впродовж тижня починається кашель. Потім це минає, але щойно їду на якісь гарячі ділянки фронту, то знову починаю кашляти.
Наскільки важко зараз дістати машини і дрони? Де їх берете?
Так, зараз дуже складно діставати автівки. Часом самі поляки віддають свої власні машини на фронт. Звісно, йдеться не про нові «колеса», але для фронту вони підходять. На початку повномасштабної війни були автівки, які хочеш, — позашляховики, пікапи, а зараз їх все менше і менше. Нам, волонтерам, доводиться постійно їх шукати — і не лише у Польщі. Є проблеми із дронами. Безпілотники — розхідний матеріал. Вони як боєприпаси — потрібні у будь-якій кількості.
Цю війну можливо виграти лише за допомогою дронів. І ми маємо допомогти військовим це зробити
Хто вам допомагає з фінансуванням?
У нас є дві найбільші потреби — пальне і ремонт машин. З пальним нам допомагає Фонд Яна Замойського. Іноді самі люди привозять каністри з пальним або просто дають гроші на це. Часом доводиться «кричати» десь в інтернеті, що у нас зламалася машина і потрібні гроші на ремонт. І люди — як в Україні так і в Польщі — завжди допомагають. Щоправда, з кожним місяцем це робити все складніше. Ціни зростають, а доходи у людей — ні. А ще, прикро, але іноді я бачу, як в Україні дехто заробляє на військових. Наприклад, купують тактичні рукавички за 300 гривень, а військовим на фронті продають за 800-1200. Це дуже сумно. Тут хочеться сказати відому фразу: «Кому війна, а кому мати рідна». Поки хтось на війні вмирає, інші заробляють.
Аґнєшко, яким було ваше життя до війни в Україні?
Я жила спокійним життям, проводила культурні та етнографічні заходи. Це були прекрасні моменти. Абсолютна ідилія у всьому. Грошей не бракувало, тому що я була досить популярним гідом. Ну, а потім прийшла повномасштабна війна до України і потрібно було допомогти людям. Всі свої ресурси та сили спрямувала на фронт в Україні. Моя донька зараз мені шепоче: «На даний момент у нас є всього 30 злотих». У мене вдома 7-ро людей. З них четверо — мої діти, їх всіх потрібно годувати. Отак і живемо.
До речі, мої діти постійно намагаються мені допомагати. Зокрема, моя старша донька сортує гуманітарку. І це її бажання
З чого почався шлях до волонтерства? Що стало переломним моментом в ухваленні такого рішення?
Коли розпочалася повномасштабна війна в Україні, я одразу дала оголошення, що у мене є будинок, де я можу прихистити людей. Перші дівчата приїхали із Маріуполя і Харкова. Вийшовши із машини, вони все знімали на відео і питали: «Де це ми?». Звичайно, що я представилася, показала документи і запропонувала відправити повідомлення рідним, щоб ті знали про їхнє місцеперебування. Дівчата були налякані, бо приїхали звідти, де вирували жахіття війни. За годину їх почало відпускати і вони просто розплакалися. Серед них була дитина, яка ховалася під стіл, і кричала: «Окупант». Були жінки із шизофренією, зі старечим маразмом. Цих жінок привіз до мене мій товариш Павло. Одного дня я помітила, наскільки він змучений, бо без зупинок їхав в Україну, а потім назад. Я запропонувала йому допомогу — поїхати в Україну разом. Ми з Павлом досі їздимо у парі. Ми вдячні військовим, які нам довірилися. Допомогу намагаємося передавати з рук у руки, бо не раз чули про розкрадання гуманітарки недобросовісними людьми. Спочатку я їхала допомагати Україні, згодом — армії. А сьогодні — просто їду до друзів.
Аґнєшко, а чому українські військові називають вас «босонога» та «відьма»?
Босонога, бо я ходжу босоніж, а відьмою, бо я заглядаю в їхні серця. Я полюбляю ходити босоніж, мені так зручно. Крім того, саме цим показую іншим: «Гей, люди, ви не повинні бути як усі, і я не мушу бути з натовпом».
Як рідні відреагували на ваше рішення їхати туди, де небезпечно? Відмовляли чи підтримували?
Реакція була характерною для типової травми. Було несприйняття, страх, хвилювання. І нарешті одного дня моя донька подивилася на мене і сказала: «Добре, мамо, давай закінчимо цю війну». І почала сама активно допомагати.
З ким діти поки вас немає і чи не просять лишитися нарешті вдома?
У мене четверо дітей. Старшій доньці 26, а найменшому сину 5 років. Мої діти дають собі раду, поки мене немає. Єдине, звісно, що всі сумуємо одне за одним. Тож коли я маю невеличкий перепочинок, намагаюся проводити з ними якомога більше часу. Коли я вдома — це свято для рідних.
Що вас мотивує займатися волонтерством, їздити у найгарячіші точки фронту?
Мотивація проста — люди потребують допомоги. А ще, як не дивно, це відчуття спокою. Я — мати. Допоки ваші хлопці воюють і тримають цей фронт, у нас, у Польщі, буде мир. Я у це свято вірю. І мій обов'язок — допомагати українцям. Я хочу щоб мої діти жили цим безтурботним дитячим життям якомога довше, щоб були у мирі, без ракет, повітряної тривоги, без того, що було в Ірпені та Бучі. Допомагаючи українським військовим я охороняю своїх дітей. Щодо страху, то він був, але на початку. Я багато чого навчилася у військових. Що має статися, те станеться.
Якщо я маю померти, то так має бути — мені на голову будь-якої миті може впасти цеглина будь-де. А поки я живу, то їздитиму і допомагатиму. Я не хочу, щоб росіяни прийшли у мій дім
Ви майже весь час у дорозі і у постійному русі. Як витримуєте такий шалений ритм життя?
Мені допомагають усмішки військових і моїх дітей. А ще — доброта людей, яких я зустрічаю на своєму шляху.
А чи були ви в Україні до повномасштабної війни?
Так, один раз із туристичною групою, в якій я була гідом. З того, що запам’яталося тоді, — ями на дорогах та багато машин. Я зовсім не знала України. До повномасштабної війни не могла сказати українською навіть пів слова. А тепер хлопці на фронті думають, що я зі Львова. Жартують, що я добре знаю лайливі слова. А насправді, аби порозумітися, то іноді мушу спілкуватися всіма можливими мовами, зокрема й англійською. Часом допомогає мова жестів. На війні дуже швидко знаходиш друзів, тому що немає часу на розмови «ні про що». Ти просто дивишся людині в очі і знаєш, що це брат чи посестра.
Чи відчуваєте втому від війни?
Іноді я відчуваю втому від людської дурості, із якою мені доводиться стикатися, від людської ненависті. Ось це мене страшенно втомлює. Звісно, що буває втомлююся фізично, бо останнім часом були такі маршрути, де я їхала майже дві доби за кермом, нон-стоп. Також намагаюся працювати, щоб мати хоча б копійку для дітей або на пальне. Буває така собі дорожня виснаженість. Коли приїзджаю до хлопців, то вони вже знають про це, можуть дати спальник, щоб я поспала хоча б 4 години, а на столі завжди чекає кава або вечеря. Вони знають, що я практично не їм у дорозі і рідко зупиняюся в готелях, бо дуже поспішаю.
Але, як би не було складно — ми не маємо права втомлюватися
Що вразило вас найбільше під час поїздок на фронт та в деокуповані регіони?
Мені просто «знесло» дах, коли я побачила, як люди вклоняються до землі, коли отримували гуманітарну допомогу. Неможливо забути очі дітей, в яких завмер страх, які по вісім місяців не виходили із підвалу. Страшно, коли людина хоче вкоротити собі віку через втому. Неодноразово були ситуації, що я забирала у хлопців зброю від голови. Не забути також моменти, коли привозять поранених військових до стабілізаційного пункту. Вражає не кров, а їхні обличчя, страждання, дезорієнтація. Не сама жорстокість війни, не вибухи, не ворожі винищувачі. Вражають людські долі на фронті, коли розгортаються цілі драми. Іноді хлопці дізнаються про зради дружин, розлучення. Бо поки він довго відсутній на війні, його дівчина чи дружина когось знайшла. І це сумно.
Чого вас навчила війна?
Війна навчила мене бути щасливою. Дивно, але вона показала мені, як багато у нас є, в якій щасливій країні я живу. Коли тобі посміхається дитина — це найбільше щастя. Як і те, що у неї є ручки, ніжки, що вона жива, що зараз літо, що ти маєш час це бачити, жити у мирній країні, що, вибачте, волосся на моїх ногах — це класно, тому що я маю ці ноги. Це те, чого мене навчила війна. Вона змінила мої пріоритети. Коли приїжджаю до Польщі я трішки сміюся над різними сварками, які ми маємо всередині країни. Я також навчилася дарувати багато тепла людям, яких зустрічаю на своєму шляху. Ця війна забрала багатьох моїх друзів військових, фантастичних людей, яких я зустріла на фронті. Війна навчила мене жити швидко. Світ і життя прекрасні. А ще – треба поважати всіх, незалежно від того, як вони виглядають або що ти про них думаєш, тому що завтра їх може вже не бути. Ось те, чому навчила мене ця війна.
Що є найважчим для вас як волонтерки?
Найскладніше — їхати з вантажем до когось і більше із ним не зустрітися. Це важко. А ще, не простою є боротьба із різними правилами, іноді дуже безглуздими, яких ти повинен дотримуватися. Боротьба з легковажністю чи вимогами людей. Іноді я мушу зробити фото військових з отриманою гуманітаркою чи іншою допомогою, але часом половина бійців не повертається із завдання і хлопці перебувають у жахливому психічному стані. У мене не вистачає духу фотографувати їх. А ще деякі люди, які донатять, скаржаться на мене, бо я фотографую військових без обличчя. Просто не всі розуміють, що у цих солдатів родини можуть бути в окупації або просто йому не можна показуватися у соцмережах. Треба розуміти, що іноді показати будинок, в якому вони живуть, або їхню машину — це означає наразити їх на небезпеку. Потрібно це завжди враховувати. У волонтерів працює правило лікарів — не нашкодь.
Аґнєшко, чи не шкодували про свій вибір?
Тричі думала, що повернуся додому — і все, більше не поїду на фронт. Це були ті моменти, коли бачила людей, які намагалися заробити гроші на армії, або коли зустрічалася із проросійськи налаштованими людьми. Але телефонували військові і казали: «Відьмушко, сестро, допоможи нам, маємо потребу». І я знову їхала. Я думаю, що третя світова війна вже почалася. І це вже не війна, а геноцид. Скажу одне — якщо Україна не вистоїть, то тут буде важко.
Мені ніколи не спадало навіть на думку, що у 21-му столітті може бути така кривава війна. І ми маємо зараз об’єднатися аби допомогти Україні в ній перемогти
Що зробите першим чином після перемоги?
Я не п'ю, але пообіцяла, що перше, що я зроблю, це вип'ю за перемогу. Але насправді, думаю, що буду плакати, а потім піду з дітьми на прогулянку. Знаєте, це буде важка, болюча перемога. На фронті гинуть люди, які люблять Україну. Моєю мрією є побачити туристичну Україну, ті неймовірно красиві міста і села. Я знаю Україну побиту і зранену, бо наразі, я не їду туди, де гарно. Я їду туди, де Україні болить. Моя мрія — побачити те, що є найкращим у цій неймовірній країні.
Ведуча, журналістка, авторка понад трьох тисяч матеріалів на різні теми, у тому числі низки резонансних журналістських розслідувань, які призвели до змін в місцевому самоврядуванні. Пише також про туризм, науку та здоров’я. У журналістику потрапила випадково, понад 20 років тому. Вела авторські проєкти на телеканалі УТР, працювала кореспонденткою служби новин, понад 12 років на телеканалі ICTV. За час роботи відвідала понад 50 країн. Має відмінні навички сторітелінгу й аналізу даних. Працювала викладачкою на кафедрі міжнародної журналістики НАУ. Навчається в аспірантурі, за спеціальністю «Міжнародна журналістика»: працює над дисертацією про висвітлення роботи польських ЗМІ в умовах російсько-української війни.
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
