Ексклюзив
20
хв

«У нас найбільша війна дронів за все існування людства», — благодійниця Люба Шипович

«Зараз у світі є тільки одна країна, яка може протистояти Росії, — це Україна. Якщо НАТО розглядає Росію як ворога, то там точно зацікавлені мати Україну хорошим союзником»

Наталія Жуковська

Люба Шипович

No items found.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

З 2008 року Люба Шипович проживала у Сполучених штатах, будувала успішну IT-кар’єру, але з початком повномасштабної війни повернулась до України. Люба — співзасновниця громадської організації «Razom for Ukraine». А з 2023-го — засновниця благодійного фонду «Dignitas», який опікується військовими та ветеранськими проєктами, зокрема — постачанням армії БПЛА та навчанням операторів дронів. За версією журналу Forbes, торік Шипович увійшла до рейтингу «50 лідерок України».

Дрони для фронту

Наталія Жуковська: Любо, основний напрям вашої роботи — безпілотні технології: розвідувальні та ударні дрони. Яка реальна ситуація із забезпеченням підрозділів БПЛА на сьогодні?  

Люба Шипович:  Ми говоримо загалом про технології. Окрім безпілотників, йдеться також про програмне забезпечення, ситуаційну обізнаність, систему управління боєм тощо. Якщо говорити про забезпечення дронами, то держава вже їх купує. Так, ще у недостатній кількості, але вони з'явилися. Однак нам дуже бракує інфраструктури навколо цих безпілотників. Йдеться про антени, станції наземного керування, портативні електростанції, планшети, 3D принтери для друку контейнерів під вибухову частину системи скидів. Уся ця інфраструктура, на жаль, зараз взагалі ніяк не покривається державою. Забезпечення йде або через фонди, або самі підрозділи збирають на це гроші.

Сам по собі дрон не летить. Мають бути ще окуляри, пульт, антени, зарядний пристрій, планшети, ретранслятор 

Що потрібно зробити, щоб дронів на фронті було достатньо?

Якщо порівнювати 2022 рік, коли дронів взагалі не було, і зараз, то нині ситуація значно краща. Цього року, за словами прем’єра, виділено 40 мільярдів гривень на закупівлю безпілотних систем. Це вже прогрес. Але цього недостатньо. Коли президент говорить про мільйон дронів, то це лише звучить як багато. А насправді ми рахували, що такої кількості при теперішній лінії фронту та інтенсивності бойових дій вистачить лише на три місяці. Тобто мільйон — це, по суті, четверта частина від потреби на рік.

У нас інтенсивна війна, найбільша в світі війна дронів за все існування людства. До того ж часто через відсутність боєприпасів дрони замінюють артилерію. Західні країни не готувалися до великої сухопутної війни. Доктрина НАТО — отримати перевагу у повітрі. Ми ж ведемо велику сухопутну війну. Забезпечити її боєприпасами не в силах навіть об’єднані країни НАТО. З одного боку, у них не вистачає потужності, з іншого — заважають політичні та бюрократичні процеси. Ми не можемо розраховувати суто на допомогу західних союзників.

Ми повинні вкладатися у своє виробництво. І те, що у нас виходить досить непогано, — це насамперед виробництво безпілотних технологій
З українськими військовими

Відомо, що Україна досі залежить від Китаю щодо деяких компонентів, необхідних для виробництва дронів. І торік китайці вже ввели певні обмеження на експорт. Як ви оцінюєте ризики того, що в якийсь момент вони зовсім закрутять «гайки»?

Ми повинні шукати альтернативи. Китай — найдешевший, найбільший виробник, але, на щастя, не монополіст. У країнах Середньої Азії є й інші виробництва. Також будуються заводи в Європі та США. І, звичайно, нам треба величезну увагу приділяти локалізації виробництва саме комплектуючих. Те, що ми можемо робити в Україні, треба робити тут, навіть якщо це дорожче. Тому що під час війни вартість не оцінюється суто економічною складовою. Є ще компонент національної безпеки. Зараз в Україні є кілька сотень стабільних виробництв. Однак дуже мало з них масштабують виробничі потужності, тому що не мають гарантій, що замовлення будуть постійними.

Держава має заключати з виробниками середньо-довгострокові контракти на закупівлю. Якщо він буде хоча б на три роки, виробнику буде цікаво інвестувати у свій бізнес

І це, напевно, найбільша проблема. А якщо ми говоримо про виробників в європейських країнах, то вони взагалі хочуть 8-10-річні контракти. Адже це капітальні інвестиції у виробничі лінії, розширення виробництв і так далі.  

Любо, ви займаєтеся волонтерством із 2014 року. Саме тоді у США був створений благодійний фонд «Razom for Ukraine». Ви є його співзасновницею. З 24 лютого впродовж року ви змогли зібрати 68 мільйонів доларів. Як це вдалося зробити?    

Понад 60% — це були невеликі донати від людей, переважно американців та канадців. На допомогу українській армії вони давали по 10, 20, 100 доларів. Були також корпоративні донати. До десяти корпорацій виділили по мільйону доларів. Це були досить відомі у світі компанії, які часто бажали лишатися анонімами. Таку активність іноземців я пояснюю тим, що на той момент Україна була у топі всіх новин. І це був нормальний порив — допомогти у боротьбі проти несправедливості.

Слід розуміти ще й саму культуру американців, де волонтерство виховується змалечку. Це невід'ємна частина життя. Є навіть спеціальні дні у році, так званий Giving Tuesday, що об’єднує людей заради допомоги одне одному. Зараз ця допомога є значно меншою, зокрема й тому, що Україна зникла з новин. Торік у грудні я їздила до США, де американці мене запитували: «У вас ще досі йде війна?» Тобто якщо в новинах це не показують, то, здається, що вже все закінчилося. Але це так само, як українці не знають, що відбувається в інших державах. Наприклад, у грудні важливою новиною була Венесуела. А запитайте в українців, що там відбувалося? Чимало людей скажуть: «А де це?» Коли чогось немає у новинах, цього ніби не існує.

Допомога від благодійного фонду «Dignitas»

Торік команда, яка працювала над військовими та ветеранськими проєктами в «Razom for Ukraine», виокремилася в окремий фонд Dignitas. Чому так сталося?

Із 68 мільйонів доларів, які нам вдалося зібрати під час першого року повномасштабної війни, 45 мільйонів пішли на підтримку військових. А саме — на закупівлю тактичної медицини, дронів, рацій, електростанції тощо. Поза тим в організації існували гуманітарні напрямки. І наприкінці 2022 року почалися розмови, що військову допомогу потрібно зменшувати, а більше грошей спрямовувати на підтримку та розбудову. На той момент я була єдиним членом ради директорів, хто був в Україні, всі інші — у Сполучених Штатах.

Я намагалася донести людям, що в Україні ще зарано щось розбудовувати, що потрібно вкладатися у захист. Тому що якщо ми не знищимо російський танк, він продовжуватиме стирати з землі наші міста. Відтак відбудова стане безперервною

І, власне, на цьому етапі у нас розпочалися певні розходження. Ставало дедалі важче адвокатувати за те, що гроші потрібні саме військовим. І порадившись зі своєю командою, ми вирішили відділитися в окремий фонд, де у статуті чітко прописано, що ми є фондом технологічної допомоги силам безпеки і оборони та ветеранам. Ми знову почали з нулем доларів на рахунку. 

Хто є «кістяком» вашої команди?

Всі ті, хто працювали разом з нами над військовими і ветеранськими проєктами ще з 2014 року. Найбільший напрям «Victory Drones» очолює Марія Берлінська. Це екосистема навчання військових технологіям. А саме — операторів безпілотників для ЗСУ, ДСНС і медслужб у співпраці з Генштабом. Є також проєкт «Люті пташки» — забезпечення фронту ударними дронами. Його очолює Катя Нестеренко, яка до цього багато років працювала в проєкті «Ізоляція», яка дуже добре знає і розуміє Донецький регіон.

Під час навчання військових технологіям

Є проєкт «Тисяча дронів». Йдеться насамперед про розвідувальні безпілотники. Бо, наприклад, у Сполучених Штатах ми не маємо права збирати гроші на ударні дрони. Тому ми збір грошей розділили. На ударні безпілотники збираємо в Україні, а на розвідувальні — за кордоном.

Ще є проєкт «Літай», у межах якого військових у реабілітаційних відділеннях навчають керувати FPV-дронами. Цей проєкт очолює Дана Юрович, яка до того багато років працювала у команді МОЗ з Уляною Супрун (в.о. міністра охорони здоров'я України з 2016-2019 рр. — Авт.) та на різноманітних міжнародних проєктах. На десятий рік війни волонтерство має бути професійним. Так, були періоди, коли всі займалися всім, коли без розбору і розуміння купувалися турнікети, дрони. Але насправді такий підхід є неефективним використанням фінансового ресурсу, який і так досить обмежений. Кожен має займатися своєю сферою.

От, наприклад, всі знають, що треба купувати дрон Mavic. Однак те, що їх є ціла лінійка з різними характеристиками і прошивками, не всі розуміють. І виходить, що люди витрачають гроші на Mavic 3 Classiс, який в умовах фронту є часто непридатним до застосування. Але якщо б додати трішки грошей, то можна купити інший дрон, який точно принесе користь. Були навіть випадки, коли куплені і не перепрошиті дрони одразу передавались військовим, і без анонімінізованої прошивки вони розкривали позиції. Тому це інколи не просто марнотратство, це може принести шкоду військовим. Ось тому ми не ліземо в інші сфери. Наше — це технології.

Тривалий час ви займалися адвокацією питання зброї для України. Що було найскладнішим і чи завжди вас чули західні політики?

Я і зараз продовжую це робити. Наша американська частина команди регулярно спілкується з конгресменами, їздить на зустрічі. Ця робота не припиняється. У 2022 році було складно взагалі переконати американських політиків, що Україна вистоїть. Якщо згадати той період, то яку зброю Україні давали? То були Джавеліни та Стінгери — не для ведення війни, а для партизанщини. І тільки у травні 2022, коли стало зрозуміло, що Україна дійсно готова воювати, почали давати більш важке озброєння саме для ведення війни регулярними військами. Тобто до середини 22-го року треба було просто переконувати, що ми зможемо, вистоїмо, що нам не потрібно по Дніпру здавати Україну та погоджуватись на будь-які мирні угоди.

Ми показали, що готові воювати. В нас повірили західні політики й західні виборці
На Донбасі

Що ми  маємо робити, аби не допустити ослаблення підтримки з боку Європи та США?

Мені здається, що в США Україна зникла з новин. Ми не діємо проактивно. Подивитися на ту ж Росію, яка вже понад 20 років розвиває мережу телеканалів по світу. У них є мовлення різними мовами — арабською, іспанською, англійською, французькою, німецькою та іншими. Тобто вони генерують свій контент. Крім того, у них є ціла серія розважальних передач. Вони підтягують цим увагу глядача. Між цими розважальними передачами запускають новини. А які новини йдуть від росіян про Україну? Ті, які їм вигідні.

Звідки західний споживач бере інформацію про Україну? Або з тих нечастих новин західних медіа, або з російських телеканалів. Нам потрібно більше уваги приділяти інформаційному простору і розуміти, що іноземний споживач споживає інформацію своєю мовою. Не українською, не завжди англійською. Є величезний іспаномовний світ, якому ми не приділяємо уваги, арабський світ, де теж у нас дуже мало інформації. І для того щоб отримати підтримку в тих країнах від політиків, треба отримати її насамперед від їхніх виборців.

Чому в Америці зараз ідуть політичні торги? Україна — розмінна монета, бо у виборця немає однозначної думки про нас. Якщо б усі виборці хотіли підтримувати Україну, то можна точно гарантувати, що політики б теж це робили. Бо вони дивляться на свого виборця, особливо в Америці, де вибори до Конгресу відбуваються щодва роки. Це досить короткий виборчий період. А тому виборця слухають постійно. До того ж часто наші політики використовують західні медіа для боротьби між собою. І тут варто розуміти, що це теж йде нам не на користь.

Коли західний споживач бачить наші внутрішні політичні ігри, він думає, що війни вже немає, бо між собою змагаються місцеві політики

Велика ціль держави — вступ України в НАТО. Це те, що буде найбільшою безпековою гарантією для країни. Чи вірите ви у НАТО, коли кожен захищає кожного?

Я досить багато спілкувалася з поляками на цю тему. Вони впевнені, що будуть наступною ціллю РФ. Але коли їх питаєш, а чи підете ви захищати країну, то у відповідь чуєш: «А для чого? Ми ж в НАТО, американці приїдуть нас захищати». Це така класична відповідь. Вони не розуміють, що насамперед треба самим захищати свою країну. І цей колективний договір НАТО — не про те, що я посиджу, а хтось приїде воювати замість мене. Це означає, що ми разом всі захищаємось.

Люба Шипович: «Зараз у світі існує тільки одна країна, яка може протистояти Росії  — це Україна»
На мою думку, Росія далі піде не в Польщу, а в країни Балтії. І мені здається, що естонці, латвійці, литовці дуже добре це теж розуміють. Як і те, що покладатися треба на власні сили. Тому вони активно готуються

Зокрема, проводять навчання населення. Якщо говорити про країни НАТО, то нам здається, що це сильна, потужна армія. Але досвіду ведення сухопутної війни в Альянсу немає. Зараз дуже багато наших військових проходять навчання за кордоном і навіть натівські генерали визнають, що більше знань можуть взяти від українців, ніж навпаки. Бо зараз в світі існує тільки одна країна, яка може протистояти Росії  — це Україна. Тільки у нас є досвід протистояння такому потужному агресору. Тож якщо НАТО розглядає Росію як ворога, то там точно зацікавлені мати Україну, якщо не в складі, то принаймні хорошим союзником.

Фотографії з приватного архіву

No items found.
Р Е К Л А М А
Приєднуйтесь до розсилки
Thank you! Your submission has been received!
Oops! Something went wrong while submitting the form.

Ведуча, журналістка, авторка понад трьох тисяч матеріалів на різні теми, у тому числі низки резонансних журналістських розслідувань, які призвели до змін в місцевому самоврядуванні. Пише також про туризм, науку та здоров’я.  У журналістику потрапила випадково, понад 20 років тому. Вела авторські проєкти на телеканалі УТР, працювала кореспонденткою служби новин, понад 12 років на телеканалі ICTV. За час роботи відвідала понад 50 країн. Має відмінні навички сторітелінгу й аналізу даних. Працювала викладачкою на кафедрі міжнародної журналістики НАУ. Навчається в аспірантурі, за спеціальністю «Міжнародна журналістика»: працює над дисертацією про висвітлення роботи польських ЗМІ в умовах російсько-української війни.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

Андрій: «Там, де горять дерева, був мій дім»

Вид з вершини Крейдяної скелі сягає десятків кілометрів. Андрій приходить сюди часто. Виймає з кишені пачку цигарок і мовчки викурює кілька поспіль. Він дивиться далеко за обрій, на якому видніються вузькі стовпчики чорного диму.

— Десь там, за тими деревами, був мій дім, — він глибоко затягується і кидає недопалок на землю. — Звідси здається, що він на відстані витягнутої руки.

Вид на Краматорськ. Фото: Mykola Bilyk

Андрій народився в Бахмуті — тоді колоритному, сповненому енергії та квітів місті, з гучними ресторанами. Він згадує, як до вторгнення, на День вишиванки, площею перед Міським народним домом йшла юрба веселих людей. І як на День Європейського Союзу тут збиралося багато молодих дівчат і хлопців, які малювали на щоках прапори ЄС. Тут взагалі було багато молоді. Краматорчани приїжджали до Бахмута на дискотеки, а друзі з Донецька заїжджали на шашлики, на дніпровський пляж у Часовому Яру.  

— Ми смажили м'ясо й рибу на грилі, попиваючи вино «Артемівське».

Це вино було гордістю мешканців Бахмута. Воно мало довгу історію, яка почалась ще у 1899 році. Саме тоді німецький інженер Едмунд Фарке відкрив у Бахмуті алебастровий завод. Його миттєвий успіх і величезний видобуток гіпсу для виробництва призвели до створення цілого підземного міста з унікальним мікрокліматом. Підземні лабіринти були ідеальними для виробництва ігристого вина. У 1950-х роках гіпсові тунелі були перетворені на завод, де в 1954 році стали виготовляти перші пляшки шампанського. Це «Радянське шампанське», як його називали, було дефіцитним тоді товаром, і основну частину продавали виключно членам Комуністичної партії.  

Після повернення Україною незалежності на базі радянського заводу були створені два сучасні винні бренди — «Артеміське» й «Крим», які швидко здобули визнання не лише в країні, а й у світі. Вина витримувалися в підземних галереях протягом трьох років за класичною методикою виробництва ігристого. За цей час пляшки перевертали власноруч, як у Шампані, щоб контролювати осад, який утворювався всередині. Це було великим досягненням. Єдине вино в Україні, виготовлене саме так, як виготовляють французьке шампанське. 

Цей розвиток і смугу успіху жорстоко обірвала війна. Під час битви за Бахмут солдати групи Вагнера штурмували приміщення винзаводу, грабуючи все, що потрапляло їм до рук.

Кажуть, їхній командир Євген Пригожин сказав, що це будуть подарунки на 8 березня для жінок Луганської області, тимчасово окупованої росіянами

10 березня 2023 року в мережі з'явилося відео, зняте російським солдатом, на якому видно, що залишилося від винзаводу: руїни, жодних слідів  створеної із пристрастю історії місця.

— У них немає нічого святого, — каже Андрій. — Крадуть, ґвалтують, бомблять церкви. Їхня мета — знищити нашу культуру, стерти історію, знищити нашу українську націю. 

Українське ігристе «Артемівське Незламне Бахмут» з текстом «Врятоване з Бахмута, витримане солодке». Фото: Irik Bik/Shutterstock

Коли почалася повномасштабна війна, Андрій пішов добровольцем до армії. До цього він не мав нічого спільного з армією, навчався та підробляв у продуктовому магазині. Після короткого навчання його направили до П'ятої штурмової бригади, яка воювала, зокрема, за його рідне місто. Разом з бійцями інших підрозділів брав участь у визволенні села Кліщіївка, яке знаходиться менш ніж за десять кілометрів від його дому.

— Це було сюрреалістично — спостерігати, як місця, які я добре знаю, за один день перетворюються на руїни, — Андрій запалює ще одну цигарку. — Або замість того, щоб гуляти моїми улюбленими вуличками, ховатися, як щур, у підвалах, бо щоразу, коли я висовую голову з-під землі, хтось хоче мене вбити.

— Ти знаєш, що вони хочуть оголосити про закінчення війни, коли Україна віддасть окуповані території? І навіть більше: вони хочуть цілі області, — кажу йому я.

— Що я маю тобі на це сказати? Це буде означати, що ті три роки були марними. Знаєш, скільки моїх загинуло? Ось саме там? — тремтячою рукою він проводить у повітрі лінію вздовж обрію. — Бачиш? Там, де горять дерева, була моя рідна хата. Там я поховав маму, там всі мої спогади. Як я можу від цього відмовитися? Що я маю сказати? Що мені пофіг і я можу жити в іншому місці? 

— Не віддаси?

— Ніколи! Навіть якщо земля, на якій я народився, поглине мою кров.

Дмитро: могила матері по той бік російського кордону

Він часто говорить, що його дитинство пахло бузком і затхлим підвалом. У підвалі він ховався від п'яного батька, який повертався із села й шукав сварки. Якщо він не влаштовував бійку з товаришами біля магазину, то вдома виливав свою злість на весь світ і своє невдале життя. Він ніколи не бив маму — мабуть, підсвідомо її боявся. Знав, що без неї опуститься на дно. Для Дмитра він там був завжди. 

Коли зацвітав бузок, і його аромат наповнював повітря, Діма розумів, що наближається поїздка. Щоб він міг відпочити від алкогольного чаду дому, мама щороку возила його на літні канікули до сім'ї, яка жила за двадцять кілометрів — на іншому боці кордону.

— З дитинства я не пам'ятаю різниці між «ми — вони». Фізично існував українсько-російський кордон, де нам ставили штамп у паспорті й впускали у світ, який для мене як для дитини нічим не відрізнявся від того, що я бачив у себе на подвір'ї. 

Фото: Костянтин і Влада Ліберови

Мама Діми народилася в російському селі неподалік від кордону з Сумською областю. Вона познайомилася з його батьком у Сумах, куди приїхала на курси. І вирішила залишитися в Україні. Батьки одружилися й оселилися в маленькому будиночку під містом. Тут народилася їхня донька, а згодом і Діма. Вдома вони розмовляли російською мовою, дивилися російські мультики, а в школі ще й мали уроки російською. До Росії їздили на канікули, на навчання, на роботу. 

— Тоді все, що було з Росії, здавалося кращим, сучаснішим, цікавішим. 

Ніхто з нас тоді не міг подумати, що цей сусід, з яким у нас такі чудові відносини, може одного дня напасти на нас і почати вбивати.

Нещодавно був удома у відпустці й знайшов у шафі чашку з написом «Красногорск». Колись ми привезли її з відпочинку. Я викинув її у смітник

За два роки до вторгнення, у травні, померла мати Діми. Її поховали на кладовищі в селі, звідки вона родом, в родинній могилі, разом з батьками та старшою сестрою. На похороні Діма поклав на її могилу букет бузку, який саме почав цвісти. Він часто приходив поговорити з нею, просто посидіти біля неї; у нього був дуже сильний зв'язок з матір'ю. Цвинтар був близько до кордону, тому поїздки незабаром стали неможливими. Спочатку пандемія закрила кордони. А відразу після пандемії почалася велика війна.

— Востаннє я був у мами чотири роки тому. Якби я знав тоді, що буде далі, то, напевно, побув би з нею довше. 

Я хотів би покласти квіти на її могилу, але не знаю, чи зможу це колись зробити

Я говорив з тими, хто там служить. Вони сказали, що все розбомблено. Може, кладовище взагалі не збереглося. Але навіть якщо вціліло, я все одно військовий. Якщо не загину на війні, то, напевно, до кінця життя буду в їхньому чорному списку й не зможу перетнути кордон. Бо якщо перетну, то вже не повернуся — «зникну безвісти».

Тарас: «Якщо ми покинемо наших хлопців, то перестанемо бути людьми»

У повітрі відчувається запах свіжої крові, а дим витискає сльози з очей. Які болять, наче їх припікають дрібним жаром вугілля. У вухах лунає писк і незрозумілі крики. Чорне повітря розриває ніздрі зсередини і стискає горло, наче невидима рука вбивці. Навколо все палає після потужного обстрілу. Все, що створила російська військова техніка, здається, впало на бойові позиції. Середина літа, сухі поля і ліси миттєво охоплює вогонь, який важко загасити. У пилюці нічого не видно, а крізь писк у вухах ледве можна зрозуміти наказ командира: «Відходимо!».

— Вони били по нас з усього і з усіх боків. У мене було враження, що це воєнний фільм зі спецефектами

Тарас неохоче повертається зі своїми спогадами до бойових дій, які пишномовно охрестили «Запорізьким контрнаступом». Штурм Старомайорського не лише залишив потужний слід у його психіці, але й забрав десятки його друзів. Декого з тих, хто був тоді поранений, досі не вдалося повернути додому. 

— Пам'ятаю, що була жахлива спека. Коли ми відступали з позицій, я бачив багато розірваних на шматки тіл. Спотикався об шоломи, зброю. Скрізь валялись уламки, лунали крики. Ми не мали можливості забрати поранених із собою. І я знав, що якщо ми не заберемо їх зараз, вони не виживуть. Потім ми чекали три дні, щоб забрати їхні тіла. Ми не могли повернутися назад, тому що вони стріляли по нас.

Запоріжжя, 2023 рік. Фото: Костянтин і Влада Ліберови

З точки зору командування, повернення за тілами загиблих було б самогубством, тому два дні вони не погоджувалися на це. Тарас навіть думав про спротив і самовільне залишення підрозділу, аби тільки знайти побратимів на розбитій артилерійськими снарядами землі. Хлопці спостерігали за полем бою з дрона і не могли порахувати всіх загиблих. Думка про те, що він залишив там своїх побратимів, не давала Тарасу спокою. Коли артилерійський вогонь нарешті припинився, і вони повернулися, щоб забрати полеглих, було важко розпізнати, що було залишками тіл, а що уламками, осколками, сміттям.

— Я ніколи не забуду цей запах, вони там три дні лежали на спеці... Ми могли брати тільки те, що впізнавали. Щось, схоже на тіло. А скільки хлопців там залишилося — навіть не порахувати. Держава каже, що вони «зникли безвісти», а ми знаємо, що вони мертві. Я бачив на власні очі, як Сашка розірвало осколком навпіл. Але раз його тіла немає. 

Родини не можуть гідно поховати своїх близьких, не можуть попрощатися. І ніякої підтримки від держави вони не отримують. Якщо ми віддамо окуповані території Росії, ці хлопці ніколи не повернуться додому, ти розумієш? Саме тому ми не можемо віддати ці землі — саме через них і для них. Ми повинні знайти їх, кожного бійця, щоб матері, дружини й доньки могли поховати їх на цвинтарі. Ми не можемо покинути ці тіла і вдавати, що ці люди зникли безвісти, коли знаємо, що їхні залишки лежать на цих полях. Якщо ми їх покинемо, ми можемо перестати називати себе людьми.

20
хв

Навіть якщо земля поглине мою кров

Альдона Гартвіньська
солдат, дрон, колеса

Погода задає ритм солдатам на передовій, так само, як дерева чи покинуті мешканцями будівлі. Вона також може дати їм притулок, захищаючи їх від того, щоб їх не помітили згори. Тому що сьогодні дрони зайняли нульову лінію, і їхні камери вирішують, чи повернеться хтось сьогодні додому живим. 

Привиди прикордоння

Максим чекає на нас в одному із прикордонних містечок на північ від Харкова. Ми їдемо головною дорогою і роззираємося довкола. Незважаючи на масові руйнування, вулицями все ще блукають люди. Я бачу переважно літніх людей, які кудись поспішають, з опущеними головами. Ми кидаємо жилети і каски в машину Максима і залишаємо машину на повністю зруйнованій артилерією площі. Здається, до бомбардування тут був непоганий ринок. Посередині стоїть імпозантна будівля, ніби розрізана навпіл, з уцілілими колонами спереду. Від невисоких кам'яниць навколо площі майже нічого не збереглося. Ймовірно, тут колись були магазини, аптека, можливо, пошта. Ми рухаємося містом-привидом до північного кордону країни. Ця картина повторюється незалежно від того, де проходить лінія фронту: Харківська, Запорізька, Сумська чи Донецька області — чим ближче до російського кордону, тим більше руїн. Деякі села та містечка стерті з лиця землі, як карткові будиночки.

Максим. Фото: Maciek Zygmunt

На місці безпечніше

Дорога до місця нашої зустрічі розбита, як решето. Машина підстрибує на вибоїнах так високо, що слова застрягають у горлі, унеможливлюючи розмову.

— Якби не те, що погода сьогодні була ідеальною для нас, ми б не змогли так їхати!, — кричить нам Максим з переднього сидіння. — Хлопці і так сьогодні трохи перегнули палицю, бо на них почалося полювання.

Хоча це слово звучить абсурдно в контексті людей, але саме так все і відбувається. У повітря запускають рої FPV-дронів, тобто дронів, до яких прикріплена камера. Оператор такого дрона може наживо спостерігати за тим, що відбувається перед ним. До безпілотника може бути прикріплена система повітряного десантування, яка скидає на позиції вибухові заряди. Але найгірші — це так звані дрони-камікадзе, тобто ті, що вирушають на місію в один кінець. Їхнє завдання — знайти ціль і просто налетіти на неї прямо посеред неї. Цілями можуть бути військові машини, що рухаються вздовж лінії фронту, а також підрозділи, що пересуваються, автомобілі або навіть машини швидкої допомоги. Насправді, евакуаційні машини вже навіть не позначені, оскільки росіяни найчастіше вбивають медиків, а їхні транспортні засоби приносять найбільше балів у цій жахливій повітряній грі. 

— Хлопці сконструювали наземний дрон на колесах. Він в основному використовується для доставки води та їжі в окопи. У нашій групі був рекордсмен, який просидів в окопі аж 63 дні. Він не міг покинути свої бойові позиції, бо над ним постійно кружляли FPV-безпілотники. 

Для нього було безпечніше сидіти в ямі в землі, ніж намагатися вибратися звідти. Тож ми мали знайти спосіб якось скинути йому воду та їжу

Один з методів підтримки зловмисників — відправка дронів з системою скидання, до якої можна прикріпити контейнер з водою і їжею. Однак, коли людина застрягла в окопі на два місяці, ці перевезення мають бути дуже частими. Під час таких місій багато дронів збиваються або заклинюються і не долітають до місця призначення. Потрібно було знайти інше рішення, яке б не ставило під загрозу піхоту і зберігало техніку. Так народилася ідея наземних безпілотників, якими, як і повітряними, можна було б керувати за допомогою простого контролера. 

Дуже швидко солдати 58-ї бригади почали використовувати ці колісні дрони і для інших цілей.

— Ми причепили вибухівку і зробили з нього наземного дрона-камікадзе. Він підлетів до їхнього бліндажа, і вони навіть вийшли на вулицю, щоб подивитися, що він привіз. Коли він вибухнув, наша команда стала мішенню номер один, і полювання почалося.

Фото: Maciek Zygmunt

Механічний кур'єр-парамедик

На землі декорації нагадують знімальний майданчик військового фільму: підземні приміщення та нитки окопів утворюють лабіринт. Група солдатів зосереджено виконує своє завдання. Вони працюють за допомогою двох дронів: один знаходиться в повітрі і вказує шлях для того, що рухається по землі. На обох встановлені камери, щоб можна було наживо спостерігати за тим, що бачить дрон. Оператором наземного дрона є «Кабан».

— Цей автомобіль використовується для багатьох завдань, — пояснює він. — Він може замінувати дорогу, може привезти боєприпаси або їжу побратимам, які знаходяться на передовій. Оскільки вони не мають можливості доставити це самостійно — для них безпечніше залишатися на бойовій позиції. Людям краще не пересуватися в пошуках їжі під відкритим небом. Вчора ми відвезли хлопцям їжу і воду. 

Якби не було безпілотника, бійцям довелося б йти за їжею три-чотири кілометри пішки, а потім тим же маршрутом повертатися назад. До того ж, з солідним вантажем, під небезпечним відкритим небом, де літає абсолютно все, що винайдено на цій війні.

Колісний робот може взяти на себе до сорока кілограмів і подолати відстань до двадцяти кілометрів

Таких перевезень можна зробити до чотирьох. Потім машину треба підзарядити, і через вісім годин вона знову готова до роботи. Поруч стоїть ще один транспортний засіб. Він менший, але має гусениці, як у маленького танка. Він може піднімати понад триста кілограмів. Цей робот використовується не лише для доставки їжі чи боєприпасів, але й для евакуації поранених солдатів.

— Якщо солдати не можуть самостійно покинути позицію, евакуювати пораненого майже неможливо, — каже Максим, командир роти. — А цей маленький робот дуже швидкий, надзвичайно ефективно пересувається складною місцевістю. Пораненого можна пристебнути ременями, він не впаде. Взагалі, в бронежилеті і касці тут досить комфортно.

Вся команда вибухає сміхом.

Фото: Maciek Zygmunt

Збити літаючого вбивцю

Що нас постійно вражає, так це надзвичайний спокій солдатів, які проводять тижні в цих екстремальних умовах, в постійній небезпеці і страху за себе та своїх товаришів по службі. Частина групи Максима також захищає небо над головами харків'ян. Адже погода над Харковом не задає ритм життя міста. Тут ракети прилітають за координатами або, як іранські шахеди, б'ють наосліп, руйнуючи магазини, галереї та дитячі садки. Через два дні після нашого від'їзду я отримую повідомлення від Максима: «Пам'ятаєш тепловізійний приціл, який ти нам привезла? Подивись, як він знищує шахедів.»

На кадрах мало що видно: чорна цятка в темному небі, яка то з'являється, то зникає. Натомість чутно гарячкові голоси солдатів, які знають, що якщо вони не знешкодять цього механічного вбивцю, то за мить він влучить у житловий будинок у сплячому місті. Чути крики та постріли. Нарешті — полегшення:

— Ось він, впав! Це вже другий!

Завдяки їм Харків тієї ночі спав спокійно.

‍Переклад: Анастасія Канарська

20
хв

Там, де дрони полюють на людей

Альдона Гартвіньська

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

Військовий психолог Андрій Козінчук: «В історію “я покохав її на лінії вогню” я не вірю. Після війни більшість таких пар розійдеться»

Ексклюзив
20
хв

Міністр Михайло Федоров: «Стрімкий розвиток штучного інтелекту змінює світ, але ШІ не замінить людину»

Ексклюзив
20
хв

Єдина в Україні саперка-водолазка Тетяна Мордач: «В умовах нульової видимості під водою моїми очима стають руки»

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress