Ексклюзив
20
хв

«Це люди позбавлені волі і права вибору. Їхні дружини і мами такі ж самі», — Володимир Золкін про російських військовополонених

В Україні відкрили третій табір для утримання російських військовополонених. Перші два — переповнені. Російські військові, які потрапили в полон, утримуються не в колоніях, а в таборах і спецдільницях при СІЗО. Росіяни мають право на зв'язок з рідними, посилки, перекази, роботу та заняття спортом. Чого не скажеш про умови утримання українських військовополонених у Росії

Наталія Жуковська

Володимир Золкін записує інтерв'ю з російськими військовополоненими. Фото: приватний архів

No items found.

Володимир Золкін — український відеоблогер, який від початку повномасштабної війни записує інтерв'ю з російськими військовополоненими. На початку 2022-го його YouTube-канал мав понад 13 тисяч підписників. Зараз — більше 2-х мільйонів. Впродовж півтори-дві години щоразу Володимир намагається достукатися до свідомості полоненого. Ставить запитання, які б змусили замислюватися, здавалося би, над простими речами. Про менталітет ворога, контингент полонених та «хороших росіян» Володимир Золкін розповів виданню Sestry.

Наталія Жуковська: Володимире, як і коли ви отримали доступ до російських полонених? З ким були перші розмови?

Володимир Золкін: До повномасштабного вторгнення я не цікавився тим, як живуть росіяни. Знав лише, що у них роками процвітає пропаганда. І навіть коли на Київщині були бої і гинуло чимало їхніх військових, у Росії масово писали, що нічого не відбувається. Я зрозумів, що потрібно щось з цим робити, показувати правду, те, що коїться в Україні. Так сталося, що одного дня Ірина Верещук (віцепрем'єр-міністерка з питань реінтеграції тимчасово-окупованих територій України. — Авт.) заявила про тисячі російських трупів, які нібито були на нашій території. Я особисто знав міністра внутрішніх справ Дениса Монастирського. Просив і неодноразово звертався, аби мені дали можливість показати тіла російських військових, їхні документи. А згодом, коли з’явилися військові полонені, то просив, аби мене пустили у СІЗО. Коли все вибухало навколо Києва, то особливо про бюрократію ніхто не думав. Перші інтерв'ю були записані 18 березня. За день я провів одразу п'ять розмов. Спочатку їх публікував у своєму YouTube-каналі, щодня по два. Згодом — по одному в день, далі — через день. Перше інтерв'ю викликало резонанс, багато переглядів і відгук від аудиторії. І саме у той момент всі зрозуміли, що це потрібно робити — й далі мені вже було простіше. Перші полонені були звичайними російськими контрактниками, зокрема й строковиками. Я вже й не дуже пам’ятаю ті розмови, бо нині йдеться про тисячі інтерв'ю

Чи великою є ваша команда і хто ці люди?

Спочатку я сам монтував відео. Нічого складного. Потрібно було лише накласти логотипи. Та згодом ми зрозуміли, що було б добре до відеоматеріалу готувати описи. І зрештою, це все почала робити одна людина, яка й досі цим займається. Команда у нас невелика. Я, мій колега Дмитро, який також проводить розмови із полоненими, адміністраторка Надія. Є також людина, яка займається YouTube-сторінкою, але бажає лишатися невідомою.  

Як впливають інтерв'ю з полоненими на процеси обміну?

Коли російські полонені телефонують рідним, ми їм пояснюємо, що насправді відбувається в Україні. Наші розмови мають просвітницький характер. Зокрема, розповідаємо росіянам куди потрібно звернутись, аби обміни полоненими відбувалися частіше. Ми пояснюємо, що блокування процесу йде саме з російського боку.

Щоразу показуємо в яких умовах утримуємо військових полонених — дозволяємо дзвінки, посилки, є нормальне харчування. Іноді це спрацьовує — і рідні полонених намагаються пришвидшувати обміни

Це така певна комунікація. Знаєте, я читаю, наприклад, канал Шамсаїла Саралієва (перший заступник голови Комітету Державної Думи з міжнародних справ. — Авт.). Це людина, яка у Росії займається обміном полонених. Він пише, що вони готові обміняти зараз 500 на 500. Але зазначають, що віддадуть тільки тих, кого вони вирішать обміняти. Тих, хто нібито вчинив злочини, кого вони засудили, точно не обміняють. У мене виникає питання: «А що нам заважає засудити російських полонених і не міняти? До чого цей цирк?». Також, коли йдеться про азовців, я також ставлю питання — а чому на Медведчука (колишній український проросійський політик, який має тісні зв'язки з президентом Росії Путіним. — Авт.) ви могли їх міняти, а на своїх військових не можете? Відповіді на ці питання немає.

Володимир Золкін під час зустрічі із рідними українських військовополонених. Фото: приватний архів

Що у поведінці російських полонених вас найбільше шокувало?

Якщо ви зрозумієте, що люди, з якими ви спілкуєтесь, насправді не люди в класичному розумінні цього слова, вас буде щось шокувати? Думаю, ні.

У них немає волі, вони змирилися з відсутністю права вибору

На кожне моє запитання, як правило, вони відповідають: «Всієї правди не знаю, політикою не цікавлюсь». Це те саме, що «думати я не збираюсь». Насправді, мене це шокувало досить довго, поки я не зрозумів, що готовий до таких відповідей і вони дійсно такі. Тобто вони не придурюються під час цих розмов.  

Чи пояснюють свої звірства в Україні серед цивільного населення? Зокрема, ґвалтування та катування людей.  

Ніхто із них не визнає, що вони знущаються з цивільних. Взагалі відповідь стандартна — це фейк. І та ж таки «Буча» — теж, за їхньою версією, вигадана історія. Хоча зараз я опублікував у своєму резервному каналі відео, де росіян ґвалтують швабрами в їхніх же тюрмах. Мені його передав Володимир Осєчкін (російський правозахисник. — Авт.). І коли вони мені кажуть, що це неправда, то я їм відповідаю: «Який же це фейк, якщо ви одне одного в своїх же тюрмах ґвалтуєте швабрами! Ви думаєте, що прийдете до нас у країну і будете тут зайчиками пухнастими?». Інколи ставлю їм запитання: «Мародерили? Убивали?». Вони всі відповідають майже однаково: «По хатах лазили, але шукали що поїсти. І все». Почути від них відповідь, що «так, стріляв по цивільних», — це майже не реально.

Ви долучаєте до розмов рідних полоненого. Як вони реагують на те, що їхній батько, син чи чоловік у полоні? Чи підтримують їх? 

Знаєте, у нас є розуміння, що потрібно вбивати ворога. А у ментальності росіян є розуміння, що за країну потрібно вмирати. І так було ще при Радянському Союзі. Якщо ви усвідомите відмінність цих ментальностей, то зрозумієте в принципі все. Їм країна сказала — вмирати. Це ключове. Не вбивати, не перемагати, не захищати, а просто вмирати. Йдеться про те, що їх можна взяти в один момент — сто тисяч, мільйон, десять мільйонів — і просто кинути на смерть. Так робили у радянській армії під час Другої світової війни. І так росіяни воюють зараз. Ці люди позбавлені волі і права вибору. І навіть не бажають якось замислюватись над цим.

Їхні дружини і мами такі ж самі. Вони теж дотримуються правила — як сказав нам цар-батюшка чи фюрер, як я його називаю, так і треба робити
Володимир Золкін під час розмови із мамою російського військовополоненого. Фото: скриншот із державного проєкту "Хочу жити

Якщо говорити про мотивацію, чому вони йдуть на нашу землю, то тут є три речі — гроші, примус і можливість вийти із в’язниці. Їм пропонують 200 тисяч рублів, плюс премії. При цьому жорстоко обманюють. Кажуть, що воювати не будете, у нас спєци воюють. Стоятимете на третій лінії оборони, возитимете гуманітарну допомогу, щось охоронятимете. Також накачують інформацією про те, що вони роблять добру справу. Їм це роками вливають у вуха російські пропагандисти, на кшталт, Скабєєвої, Соловйова чи Симоньян. Їхній телевізор постійно розповідає про те, що українці — нацисти. І це все вливалося у вуха українців, які жили на сході, з так званих ЛНР, ДНР. З моїх інтерв’ю ви чуєте, як вони не можуть чітко викласти і обґрунтувати жодної думки. Однак, вони впевнені, що українці погані.

Ще є одна категорія — колаборанти. З ними теж доводилося спілкуватися. На відміну від попередніх категорій — це люди, які жили в українському інформаційному просторі, мали доступ до всього того, що маємо ми з вами. От вони є найгіршими серед усіх. Тому що добровільно, з головою, кинулися у пропаганду, маючи вибір. Свідомо пішли шукати лайно. В принципі, що сказати? Я віддаю належне російській пропаганді, тому що ми не зробили нічого для того, щоб якось переконати їх у зворотному. Я щойно повернувся з Донбасу, з Харківщини. У нас досі на прикордонних територіях працює російське радіо  

А чи не просять побачення з рідними російські жінки чи батьки військовополонених?

Ми навіть запрошували їх на початку. Однак приїжджала лише одна росіянка Ірина Криніна, цивільна дружина полоненого. Знаю, що вона наразі із дітьми живе в Україні. Їй дали прихисток. Щоправда, я її жодного разу не бачив. Чоловік — у таборі для полонених. Другий епізод був, коли жінка-українка з окупованої території приїхала до свого чоловіка. Виявилося, що він відмовився воювати проти України і добровільно здався. Він досі перебуває у таборі для військовополонених. Йому нічого не загрожує, його не віддадуть на обмін. Мене обурює той факт, що у нас досі немає юридичної процедури, що робити з такими людьми? На третьому році повномасштабної війни досі не розроблено системи, за якою можна було б їх звільняти. Йдеться про українців, яких змушували росіяни воювати на їхньому боці, але ті здалися у полон аби цього не робити. 

Скільки з російських полонених справді жалкують, що пішли воювати в Україну? 

Майже всі жалкують про це, потрапивши у полон. Вони сподівалися заробити купу грошей без жодних ризиків для життя. І після всього ще й повернутися додому героями і вирішити всі життєві питання — від тюрми до кредитів. Чи жалкують вони? Так, бо тут бачать зовсім іншу картину — смерті, обвуглені і розірвані тіла. Вони бачать справжню війну, а не охорону чогось там, десь там.  

Як ви себе тримаєте в руках під час спілкування з військовими полоненими? 

Останнім часом я перестаю себе стримувати. Тривалий час тримався на тому факторі, що сподівався все ж таки почути якесь обґрунтування чи зрозуміти елементарну логіку. Але розумію, що вже не побачу її, тож часом можу псіхувати. Бо коли людина з інтелектом інфузорії туфельки, яка не знає населення країни, в якій живе, день її Незалежності, не розуміє елементарних речей, про які мають знати діти, починає розказувати мені щось про геополітику, то важко стриматися. В мене іноді складається враження, що вони знають більше про нас, ніж про себе. Але при цьому не розуміють, навіщо їм ця інформація. 

Чи змінився контингент полонених від початку повномасштабної війни?

Так, змінився. Спочатку це були кадрові військові, а потім пішли так звані «мобіки». Спочатку вони говорили, що їдуть на навчання, а потім стали говорити, що їдуть за гроші. Регіони особливо не змінилися. Єдине — бурятів і тувінців стало менше. За перше півріччя війни саме вони були лідерами з втрат. Їх дуже багато загинуло. Нещодавно я писав інтерв'ю з бурятом. Він був першим за всю історію моїх інтерв’ю, який взагалі мені щось розповів. Тобто, бурят, який вміє розмовляти, формувати думки у певні фрази. Це інтерв'ю слід подивитись, щоб побачити, наскільки у них депресивний регіон, а люди — повністю керована маса. По-друге, вони майже всі постійно п'яні. Там стовідсотковий алкоголізм.

Зараз на фронті стало більше військових із великих міст, з того ж Пітера, з Москви. Ви думаєте, це щось змінило? Я б не сказав
Під час інтерв'ю із військовополоненим бурятом. Фото: скриншот із державного проєкту «Хочу жити»

Часто під час інтерв’ю можна почути досить дивакуваті відповіді. Чи траплялися серед російських полонених адекватні, з ознаками інтелекту?

З цим все досить складно. Під час останніх записів розмов я дещо ускладнив спілкування. Почав їх питати, коли в Росії День Конституції, День Незалежності, День прапора. Вони навіть не знають, що є такі свята. Вони справді неосвічені. Олексій Ануля (військовий з Чернігова, який з 10 березня по 31 грудня 2022 року був у російському полоні. — Авт.), пройшовши російський полон розповідав, що коли писав деякі пояснення ФСБшникам, ставивши розділові знаки, то ті здивовано вигукували: «Що ти ставиш? Ти американський шпигун?». Вони знати не знають, що таке коми, дефіси.

Це абсолютно безграмотний народ. Справедливості заради, може, 5-10 освічених росіян за весь час були. Але це із тисячі розмов  

Які почуття і емоції у вас виникають під час спілкування з російськими військовополоненими? 

Під час спілкування з ними мене вже нічого не шокує і ніяких емоцій особливо не викликає. Єдина емоція — гидливість.

А чи є «хороші росіяни»?

Звісно, що є. Ті, які підривають колії і потяги на території Росії, — безумовно, дуже хороші. Вони є у російському добровольчому корпусі (РДК), Легіоні «Свобода Росії» та батальйоні «Сибір».  

Чи є люди, які не хочуть повертатися до Росії, відмовляються від обміну? 

Є дуже багато людей, які не хочуть повертатися. Великий відсоток тих, хто хоче воювати на боці України. Це ідейні люди. Але знову ж таки — немає жодного механізму, що робити із цією категорією бранців. Наразі ситуація виглядає так — якщо росіянин потрапив у полон у полі і одразу перейшов, наприклад до Легіону «Свобода Росії», то він може продовжувати воювати. А якщо він офіційно зареєстрований у нас як військовополонений, то немає механізму, як зробити з нього рекрута.

А чому досі немає цього механізму? Хто мав би його прописати?

Це мав би зробити уряд. Натомість він розробив наказ про те, щоб давати військовополоненим можливість телефонувати додому із таборів по IP-телефонії. Родичі наших військовополонених навіть петицію писали про те, що потрібно заборонити їм ці зв'язки, тому що це непаритетні умови утримання. Нашим у Росії не дають такої можливості, а росіянам — будь-ласка. Те, що росіяни телефонують додому, не допомагає нам в інформаційній боротьбі. Це не наші дзвінки. Коли ми дзвонимо, то хоча б намагаємося їм щось пояснити. А ось коли вони дзвонять, то їхні родичі розповідають, що Скабєєва сказала по телевізору. Виходить, що у полоні ми тримаємо людей, яким забезпечили комунікацію з російським телевізором. Ми просили в нашого уряду одне: «Забороніть їм хоча б ці дзвінки». Однак, поки що нас не чують. Знаєте, якщо ми через свої інтерв'ю зробимо 20-30 таких дзвінків, то це потрібні дзвінки. Якщо наші військові, взявши у полон росіян, зателефонують до рідних — це теж потрібний дзвінок. Тому що ми робимо просту річ — говоримо, що їхня людина у полоні, заберіть його. Можемо ще запитати, чому прийшов на нашу землю. Тобто наш дзвінок це дійсно інформаційна робота.

Володимире, вам погрожували?

Мені погрожують щодня. Іноді я це навіть публікую у себе у телеграмі. Погрози стандартні — вбивство моє та родини, розчленування  і так далі. Я до цього ставлюсь як людина, яка вірить, що не в їхній владі зробити те, чим вони погрожують. Не вони це вирішують.

Чим буде займатися Володимир Золкін після закінчення російсько-української війни?

Для початку хотілося, аби ця війна закінчилася, звісно, нашою перемогою. А де я себе бачу? У мене є YouTube-канал на понад два мільйони підписників — і я себе бачу однозначно там. Звичайно, що буде інша тематика для розмов. У будь-якому випадку мені хотілося б говорити про Україну і українців українською мовою, а не робити те, що я роблю зараз. Наразі мій канал заточений виключно на контрпропаганду. І це швидше контент для росіян, ніж для українців. Це ні для кого не секрет. А В. Переконаний, що із переформатуванням проблем не буде.  

Що чекатиме Україну після закінчення війни?

Не хочеться перетворюватися на якогось популіста. Головне, щоб коли закінчилась війна, у нас почали працювати державні інституції, які до цього просто існували. Аби почали робитися реформи, які до цього не робилися. Наприклад, судова, реформа прокуратури, правоохоронних органів. Потрібно не лише видавати нову форму патрульним поліцейським. Це працює тільки на картинку. По факту нічого не змінює. Тому що коли слідчий фальсифікує кримінальну справу, направляючи її у прокуратуру, а далі у суд, то я не вірю у таке правосуддя. Воно має бути із судом присяжних. Там, де звичайні українці вирішуватимуть, хто винен, а хто ні. Я дуже сподіваюся, що після закінчення війни будуть зміни у цьому напрямку. У будь-якому випадку у нас дуже багато роботи всередині України. Потрібно проводити якісну інформаційну політику. Останнім часом наші інформаційні рупори завернули трішки не туди. У нас все більше сіється зради у суспільстві, менше залишається запалу, який був на самому початку повномасштабного вторгнення росіян. Саме за рахунок нього ми, власне, і вистояли.

Тому нам всім однозначно потрібно об’єднуватися, аби допомагати нашим військовим вигризати таку омріяну перемогу у доволі потужного ворога
No items found.

Ведуча, журналістка, авторка понад трьох тисяч матеріалів на різні теми, у тому числі низки резонансних журналістських розслідувань, які призвели до змін в місцевому самоврядуванні. Пише також про туризм, науку та здоров’я.  У журналістику потрапила випадково, понад 20 років тому. Вела авторські проєкти на телеканалі УТР, працювала кореспонденткою служби новин, понад 12 років на телеканалі ICTV. За час роботи відвідала понад 50 країн. Має відмінні навички сторітелінгу й аналізу даних. Працювала викладачкою на кафедрі міжнародної журналістики НАУ. Навчається в аспірантурі, за спеціальністю «Міжнародна журналістика»: працює над дисертацією про висвітлення роботи польських ЗМІ в умовах російсько-української війни.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати
Юваль Ной Харарі, мир, цивілізований світ

Не випадково кожне висловлювання відомого ізраїльського історика, автора супербестселерів "Sapiens" і "Homo deus", який вважається одним із провідних інтелектуалів сучасності, піддається жвавому аналізу і коментуванню. Не дивно, що його тексти з'являються у найсерйозніших світових медіа. Адже спостереження Юваля Ноя Харарі не лише несподівані, неочевидні та блискучі, але й свідчать про унікальну здатність зазирати за горизонт безпосереднього. Вони поміщають те, що ми спостерігаємо, в контекст цивілізаційних явищ, що охоплюють тисячі років.

Так відбувається і зараз, коли Харарі розглядає війну в Україні та реакцію світу на російське вторгнення. Адже результат цього конфлікту, на думку ізраїльського історика, матиме вирішальний вплив на майбутнє світу. Цілого світу.

Юваль Ной Харарі 11.05.2022 року на конференції Impact в Познані. Фото: Łukasz Gdak/East News

Забута парадигма

Найціннішою зміною внаслідок перемоги союзників над країнами Осі (Рим — Берлін — Токіо) та їхніми союзниками став відхід від імперської парадигми, яка визначала світові порядки з давніх часів. До 1945 року великі держави розвивалися шляхом завоювання менших сусідніх держав і перетворення їх на свої провінції. Так було, наприклад, зі Стародавнім Римом, так було з Британією, так було з Росією. Після Другої світової війни, хоча по всьому світу спалахнуло багато кровопролитних воєн, жодна імперія не напала на іншу країну, щоб поглинути її. Так, Радянський Союз вторгся в Угорщину, Чехословаччину і Чечню, але для захисту/встановлення там васальних режимів, не для створення провінцій «совєтів». Так, США вели війни в Кореї, В'єтнамі та Іраку, але не для того, щоб створити там нові американські держави.

Імперіалізм був табуйований, принцип непорушності кордонів поважався повсюдно, а агресивні нахили різних держав переслідувалися міжнародними угодами.

Найбільше роззброєння

Саме в такому світі Україна, щойно звільнившись від радянського ярма, погодилася в 1994 році здати весь свій ядерний арсенал в обмін на гарантії безпеки від США, Великої Британії та Росії в Будапештському меморандумі.

Цей «один із найбільших актів одностороннього роззброєння в історії», як називає його Харарі, був результатом довіри українців до міжнародних домовленостей, особливо з огляду на те, що за ними стояли дві наддержави

20 років потому Путін, захоплений постімперською ностальгією, порушив слово, яке його країна дала українцям і всьому світу. У старому імперському стилі він спочатку захопив Крим, а потім частини Луганської та Донецької областей. А в лютому 2022 року, ні на кого не зважаючи, вирішив підкорити решту України. Він виправдовував це нібито загрозою для Росії з боку експансивного Заходу, але це стара пісня всіх імперій протягом тисячоліть: чим більшими і загарбницькими вони були, тим гучніше виправдовували свої чергові завоювання уявною загрозою з боку своїх майбутніх жертв.

Парадокс військових альянсів

Таким чином, світ опинився на порозі реальності, до якої вже ніколи не повернутися, реальності, в якій інтереси сильних безкарно задовольняються за рахунок слабких, а гарантії безпеки не варті паперу, на якому вони написані.

Світ, якому загрожує агресія сильного, закономірно стане світом зростаючих військових альянсів. Проблема в тому, що ці альянси мають два серйозні недоліки. По-перше, вони посилюють нерівність, причому в двох напрямках. Слабкі та бідні держави, які не приєднуються до них, стають потенційно легкою здобиччю для сильних держав-агресорів. Крім того, розширення військових блоків паралізує або, принаймні, зменшує прохідність глобальних торговельних шляхів, що найболючіше б'є по бідних.

Другий недолік альянсів парадоксальним чином пов'язаний з тим, що є їхньою найбільшою перевагою: питанням довіри.

Жоден альянс не буде тривалим, якщо його члени не впевнені у взаємних гарантіях

А оскільки впевненості в цих гарантіях можуть загрожувати виклики різного масштабу в очах різних держав, то незначна, на перший погляд, подія в якійсь незначній частині світу може стати спусковим гачком для Третьої світової війни.

Саме так втілюється в життя старий принцип, відкритий понад дві тисячі років тому Фукідідом і Сунь-цзи, про який зараз згадує Харарі, що у світі беззаконня прагнення до безпеки зменшує безпеку для всіх.

Українські вчені та екоактивісти збирають воду та донні відкладення з річки Інгулець у селі Снігурівка, Миколаївська область, Україна 2 листопада 2023 року. Фото: Viacheslav Ratynski / Abaca/East News

Катастрофи відкладаються

Як це працює на практиці? Харарі справедливо попереджає, що збільшення витрат на озброєння не лише зашкодить освіті, охороні здоров'я та соціальному забезпеченню, але й відсуне на другий план вирішення двох найбільших проблем, що стоять перед людством сьогодні: потепління клімату та неконтрольований розвиток штучного інтелекту.

Те, що ми спостерігаємо в Україні вже більше двох років, повністю підтверджує справедливість побоювань ізраїльського інтелектуала. Підриваючи Каховську ГЕС, росіяни добре знали, що завдадуть величезної, можливо, незворотної шкоди екосистемі й тим більше прагнули цього.

Жодна жертва не є надто великою, коли Росія веде свою священну імперську війну

І другий момент. В умовах гонки озброєнь, яка завжди була відповіддю на зростаючу загрозу війни, обмеження штучного інтелекту буде розглядатися багатьма державами як обмеження їхнього власного військового потенціалу. Війна в Україні все більше стає війною інтелектуальних смертельних технологій. «(...) світ незабаром може побачити рої повністю автономних дронів, які воюватимуть один з одним в українському небі та вбиватимуть тисячі людей на землі. Роботи-вбивці наступають, але люди паралізовані незгодою», — пише Харарі.

Індонезійський казус

І саме тому те, що відбувається зараз, на його думку, є потенційно більш небезпечним, ніж ситуація 1939 чи 1965 року. Небезпечним не лише для Заходу, але й для країн Африки, Далекого Сходу чи Південної Америки, які досі ставляться до війни в Україні як до не пов'язаного з ними екзотичного конфлікту десь на кінці світу. Недалекоглядно.

Харарі не випадково обирає дати 1939 і 1965 років, адже перша з них знаменує початок найбільшої війни в історії людства, а друга — розпал холодної війни. Тут важливий неочевидний контекст. Адже обидві події особливо відчутно вдарили по країні, яка не мала жодного відношення до цих воєн безпосередньо і яка, до того ж, знаходиться на краю світу: Індонезії.

Друга світова війна запустила ланцюгову реакцію, в якій 3,5-4 мільйони індонезійців, або 5 відсотків населення Голландської Ост-Індії, як тоді називалася Індонезія, померли від голоду або примусової праці. На противагу цьому, від 500 тисяч до 1 мільйона індонезійців загинули під час масових убивств, спричинених напруженням між комуністами та антикомуністами в 1965-1966 роках.

Який висновок? Жодна війна не може бути достатньо далекою, особливо якщо в неї втручаються наддержави
Снайпер 1-ї бригади Національної гвардії «Буревій» використовує дрон, щоб перевірити постріл свого товариша по команді під час військових навчань у Донецькій області, Україна, 9 липня 2024 року. Фото: Pablo Miranzo / Abaca/East News

Щоб уникнути повторення

Харарі стверджує, що з цього випливають два уроки. Один для Європи, а інший — для країн за межами глобального Заходу, які протягом останніх двох років дистанціювалися від того, що відбувається в Україні.

Європа повинна надіслати Україні, Росії та світу недвозначний і остаточний сигнал про те, що в цій війні не буде ніякої гри на випередження, тому що її допомога Україні буде безперервною, адекватною потребам і не залежатиме від післявиборчої ситуації у Сполучених Штатах

Лише усвідомлення Путіним того, що іншого шляху не буде, може відкрити шлях до мирної угоди на справедливих і рівноправних умовах.

Висновок для неєвропейських країн інший. Час для гри в дистанцію, історичного надування губ і нейтралітету минув, — стверджує Харарі. Опір цій війні рано чи пізно помститься не західним монархіям/державам. Йдеться не про збереження позицій багатих країн, з якими країни Глобального Півдня мають давній не зведений рахунок. Йдеться про те, щоб не допустити повторення Індонезії.

Люди відпочивають біля річки Дніпро після того, як вода відійшла внаслідок підриву російськими окупантами Каховської дамби, 6 червня 2023 року, Запоріжжя, південний схід України. Фото: Albert Kosheliev/Ukrinform/East News

Не на умовах Росії

Саме тому весь цивілізований світ повинен забезпечити мир, тільки не на умовах Росії. Тому що мир на умовах Росії означатиме кінець міжнародного порядку, заснованого на правилах, праві, непорушності договорів і непорушності кордонів. І в такому новому світі «що завадить, наприклад, Венесуелі завоювати Гайану або Ірану завоювати Об'єднані Арабські Емірати? Що завадить самій Росії завоювати Естонію чи Казахстан?», — риторично запитує Харарі.

І як уявити майбутнє африканських країн, чиї кордони, довільно і в більшості випадків «намальовані від руки» колоніальними державами, все ще досить ефективно розділяють народи континенту саме тому, що їх поважають?

Україна потребує гарантій безпеки, тільки набагато надійніших, ніж Будапештський меморандум чи Мінські угоди 2014-2015 років, — наголошує Харарі. А для того, щоб вони були справді міцними, необхідне повернення до світу права і принципів. Повернення, яке може очолити Захід і не західні держави, а не Росія з її примітивним і анахронічним уявленням про світовий порядок.

Переклад: Анастасія Канарська

20
хв

Харарі: Мир, але після поразки Росії — або глобальна катастрофа

Роберт Сєвьорек
Редакторки Sestry.eu на акції протесту

Дитячу лікарню у самому центрі Варшави організатори акції — «Євромайдан-Варшава» — обрали невипадково. Це символічне місце. Кожна людина у світі має зрозуміти, які жахливі злочини коїть Росія. Особливо відносно українських дітей.

Ці свічки у пам'ять про всіх загиблих в Україні дітей
Ці свічки у пам'ять про всіх загиблих в Україні дітей
Ця інсталяція символізує українських дітей, які щодня стають жертвами російської агресії
Ця інсталяція символізує українських дітей, які щодня стають жертвами російської агресії

Сотні людей прийшли із українськими прапорами та плакатами — «Росія вбиває українських дітей», «Путін — вбивця», «Україна має стати членом НАТО».

Редакція онлай-журналу Sestry.eu на акції протесту
Редакція онлай-журналу Sestry.eu на акції протесту
Учасниці акції протесту принесли символічні закривавлені дитячі речі

— Дитячий шпиталь є місцем болю, де щодня триває битва за життя. І саме в таке місце поцілила російська ракета, — наголошує лідерка «Євромайдан-Варшава» Наталя Панченко.

Наталя Панченко під час акції протесту

До учасників акції протесту емоційно звернулась Дорота Лобода, депутатка Сейму Польщі, коментуючи обстріл дитячої лікарні у Києва 8 липня:

— Важко зрозуміти,  що ще має статись, аби світ прокинувся. Хто зараз не є на боці України, того треба називати поплічником Путіна.

«Прокиньтесь. Росіяни вбивають українських дітей», «Зупиніть вбивство українських дітей» — про це плакати у руках українських жінок

Тим часом лідерка громадської думки Марта Лемпарт нагадала, що за ситуації, яка зараз відбувається в Україні, ніхто з росіян не має право голосу:

— Поки триває війна Росії проти України, нема так званих хороших руських.

Після дитячої лікарні сотні людей вирушили до представництва Єврокомісії в Україні. Поліція перекрила рух центральною дорогою, аби всі учасники протесту безпечно дійшли до місця призначення.

Такий своєрідний меморіал влаштували перед представництво Єврокомісії у Варшаві

Свічки, які учасники акції залишили перед представництвом Єврокомісії, мають нагадувати про всіх вбитих і постраждалих українських дітей. Україна досі не є членом Євросоюзу та НАТО, і саме тому Росія продовжує вбивати маленьких українців, бо не має відчуття страху.

Українці приносили свічки та дитячі іграшки

— Нема жодної гарантії, що завтра ракета не впаде десь тут, у Польщі, чи в іншій країні ЄС. Ми не є у безпеці, навіть якщо перебуваємо в Євросоюзі. Якщо Росія переможе Україну, то вона піде далі. Ворог розуміє лише мову сили. Якщо не дати в морду РФ, то росіяни підуть далі, — наголосив Євген Клімакін, волонтер, головний редактор «Нової Польщі».

Євген Клімакін та Наталя Панченко

Головна редакторка Sestry.eu Марія Гурська, яка теж виступила на акції протесту, розповіла про свою героїчну знайому лікарку з «Охматдиту», яка допомагала постраждалим:

— Дають надію несамовиті люди, які мешкають в Україні. 8 липня я подзвонила лікарці своїх дітей, щоб дізнатись, як вона. А вона мені відповіла, що не має ані секунди вільного часу, бо разом з іншими людьми розбирала завали і подавала воду. Вже ввечері вона мені передзвонила і заспокоїла: все відбудуємо, все буде добре.

Марія Гурська, головна редакторка Sestry.eu

Фото: Олена Клепа та Наталія Ряба

20
хв

Обстріл дитячого шпиталю «Охматдит»: у Варшаві відбулась акція протесту

Sestry

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

Я ще жива чи ні? Питання, яке щодня ставлять собі українки

Ексклюзив
20
хв

Мій спеціальний костюм

Ексклюзив
20
хв

«За 18 років у журналістиці я не бачив сильнішої за українців нації», — польський репортер Міхал Пшедляцький

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress