Ексклюзив
20
хв

«Побачила п'ятирічного хлопчика, який був повністю сивий. На його очах дідуся хотіли забрати на розстріл»

Журналістка, режисерка документальних фільмів, директорка з розвитку Правозахисної групи «СІЧ» Ольга Волинська презентувала у Відні свою книгу «Як війна нас змінює». Це збірка інтерв’ю з українцями, які свідчать про воєнні злочини Росії в Україні

Наталія Жуковська

За два роки війни Росія вбила 535 дітей, більше 1200 отримали поранення. Фото: Shutterstock

No items found.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати
Ольга Волинська під час презентації книги у Відні. Фото: приватний архів

Наталія Жуковська: Олю, про що ваша книгу «Як війна нас змінює»?

Ольга Волинська: У передмові я писала, що ми, українці, живемо в умовах війни з 2014-го року, але повномасштабне вторгнення в одну мить обнулило нас і зруйнувало всі наші плани, відчуття стабільності та безпеки. У мене виникла ідея зібрати досвід простих українців, які не мають таких трибун для виступів, як, наприклад, депутати, президенти чи навіть активісти. Але їхній досвід є дуже цінним і буде зрозумілий кожному читачу. Для спілкування ми обрали формат інтерв'ю. Таким чином прагнули  зберегти ідентичність і правдивість — коли кожен розповідає, як саме війна вплинула на нього, змінила і що він переосмислив або втратив.

У книзі — 12 інтерв'ю з українцями абсолютно різних мирних професій. Наприклад, це священик, онучка письменниці з Маріуполя, яка була першою жінкою, що ввійшла до Української спілки письменників і померла у підвалі в Маріуполі в умовах гуманітарної катастрофи. Є розгорнуте інтерв'ю про убитого фотодокументаліста Макса Левіна. Це також історії лікарів, які у Бучі працювали під обстрілами і робили операції пораненим дітям та дорослим.

Росіяни обстрілювали автомобілі як з дітьми, так і швидкі. Фото: Shutterstock

Спілкувалися також з жінкою, на очах якої з танку російські військові убили її 13-річного сина. Історичного, культурного і правозахисного контексту книзі додали розмови з українськими інтелектуалами. Зокрема, з лауреаткою Нобелівської премії, правозахисницею Олександрою Матвійчук, режисеркою Алісою Коваленко, журналістом та блогером Айдером Муждабаєвим. Вони пояснюють іноземним читачам глибокий контекст російсько-української війни.  

Що стало поштовхом до  написання книги?

Мій власний досвід. На другий день повномасштабної війни я з шестирічним сином виїхала у нікуди. Спершу тимчасового прихистку шукали у Польщі, а згодом опинилися в Австрії, де зараз і живемо. Одного дня я подумала, що оскільки можу писати, то можу бути корисною на так би мовити  «інформаційному фронті». На той момент я розуміла, що німецькомовна аудиторія співчуває українцям, але має досить поверхове уявлення про те, що відбувається в Україні. Книга вийшла німецькою за підтримки австрійського видавництва Verlag Klingenberg.

Книга Ольги Волинської видана німецькою мовою. Фото: приватний архів

Я хотіла, щоб звичайні австрійці та німці зрозуміли, через що зараз проходять українці у боротьбі за цінності демократії та свободи. Зрозуміли, що це не лише наша справа. Це стосується і кожного європейця. Український оригінал не опублікований, але сподіваюся, що з часом буде. Хочу видати також й англомовну версію.

Це наша спроба повернути увагу до України і нагадати що війна триває й досі

Яка з історій вас як авторку вразила найбільше?

Мене вразили всі історії, бо це втрати. Але найбільше — про 13-річного Ростислава Пічкура. Вони з сім'єю намагались евакуюватися з Київщини і потрапили на колону російської техніки. Ростислав був єдиним довгоочікуваним сином. І на той момент його мама була вагітною. Вони з ріднею виїжджали машиною. Щойно зрозуміли, що по ним стріляють — вискочили з автівки і почали втікати. По ним стріляли, як по «живим мішеням». В якийсь момент хлопчик піднявся з землі подивитися, де батьки. І по ньому росіяни одразу відкрили вогонь. Він загинув на місці. Батькам довгий час навіть не давали можливості забрати тіло дитини. У них згоріла машина з собакою та усіма документами. Це було пекло.

Ірпінь після російських обстрілів. Фото: Shutterstock

Ця історія змусила плакати всю команду: і видавця Пола Клінгенберга, і перекладача — австрійця Гаральда Флейшмана. Зараз Марина Пічкур, мати розстріляного підлітка, намагається свідчити про цей воєнний злочин, комунікує з правозахисниками, щоб винні понесли покарання. У неї народився ще один хлопчик, але вона каже, що з часом лише важче усвідомлювати втрату старшого сина. 

Також мене вразила історія волонтерки з Дніпра Ольги Зайцевої, яка евакуювала  зі своєю командою тисячі людей з гарячих точок. Вона розповіла, що в одному з сіл Луганщини, коли вже після деокупації поїхала забирати людей, побачила п'ятирічного хлопчика, який був повністю сивий. З'ясувалося, що він посивів, коли російські солдати намагались забрати на розстріл його дідуся. Якийсь час він навіть не розмовляв. Хлопчика з родиною евакуювали до Дніпра. Він отримує психологічну допомогу, пішов до школи. Я вважаю, що такі речі потрібно розповідати. Світ має це знати.

Олю, а яке призначення книги? Що саме ви хотіли донести читачам?

З одного боку, це — документальна фіксація воєнних злочинів Росії, а з іншого — підтримки України. Для того, щоб європейці краще усвідомлювали, що зараз переживають українці, не піддавалися на російську пропаганду, а з перших вуст отримували інформацію про те, що відбувається. Німецький журналіст Томас Льорз робив огляд нашої книги, написав у твітері, що під час її читання кілька разів плакав. Його пост переглянуло 70000 людей. Звісно, у коментарі одразу набігли російські боти. Писали, що це нацистська пропаганда.

На наш захист один німецький редактор написав: «Рекомендую видавцю перекласти книгу російською, видати 100 тисяч екземплярів і розкидати літаком від Рязані до Владивостока»

Щодо російської пропаганди — чи насправді в Австрії вона досі дуже відчутна?

Чимало росіян переїхало з Росії до Австрії саме через війну в Україні. Тож і тут російська пропаганда не спить. Періодично трапляються публічні скандали. Може бути агресивна реакція на українські мітинги. Невідомі замальовують  українську символіку, пишуть на ній літери «Z». Тому дуже важливо тримати руку на пульсі, зокрема, в інформаційному полі.

Усі інтерв’ю з вашої книги — свідчення воєнних злочинів РФ в Україні. Як правозахисниця чи передавали ви їх прокурорам чи правоохоронним органам?  

Я поки не передавала ці інтерв'ю, оскільки, зазвичай? рідні напряму зв'язуються з правоохоронними органами. Але Правозахисна група «СІЧ», де я працюю, документує російські злочини і надає юридичну допомогу постраждалим безоплатно. Дехто з героїв книги звертався до нас за правовою допомогою і ми документували їхні свідчення. Наприклад, Карина Дячук дала інтерв'ю про свого батька у російському полоні. Так сталося, що ще до виходу книги батька відпустили й ми цю інформацію включили в книгу, а наша юристка документувала  його свідчення. Ці дані потрібні при притягнення воєнних злочинців до відповідальності.

Кожне інтерв'ю у книзі — свідчення воєнних злочинів РФ. Фото: Shutterstock

Понад 15 років ви висвітлювали корупцію, порушення прав людини в українських та міжнародних медіа. На вашу думку, чи є на сьогодні якісь зрушення у цих питаннях?

На мою думку, звичайно, зрушення є. Я розумію, що це довгий і складний шлях. Щодо корупції — то вона завжди була невід'ємною частиною процесів державних закупівель. І залишається досі.  Однак зараз, якщо Україна не буде з цим боротися, то просто не отримає допомоги від західних партнерів. Всі це вже зрозуміли, тому все більше залучають до роботи громадський сектор. А щодо прав людини, то після 14-го року в Україні з'явилося багато правозахисних та інших громадських організацій, що позитивно впливає на рівень свідомості українців. Знаєте, яка різниця між росіянами і українцями? Росіянин впевнений, що він абсолютно безправний, що він маленька людина і його думка нічого не вирішує. А в нас уже зовсім інше мислення.

Ми знаємо: якщо відбулася несправедливість, то людина може захищати свої права, може  виходити на мітинги, демонстрації — що українці і роблять. І це чудово

Олю, поділіться історією свого залучення до правозахисного руху України, до Правозахисної групи «СІЧ». Чому Ви вирішили працювати у цій сфері?

З 17 років я працювала у медіа. Переважно, на телебаченні у різних жанрах. Встигла багато чого зробити. Але у 2017-му році виникло відчуття, що топчуся на місці. Я зрозуміла, що треба міняти або місце роботи, або навіть сферу. І на той час отримала пропозицію роботи від Правозахисної групи «СІЧ»  очолити медіанапрямок. Я знала, що команда СІЧі з 2014 року робить суперважливі речі і погодилася. Це не лише правова допомога, а й документування, моніторинги та аналітична робота. 

Незабаром ми почали знімати документальні фільми, ролики та проводити адвокаційні кампанії на підтримку постраждалих — і тим самим домагалися позитивних змін, у тому числі, у законодавстві. Вже з 2018-го року ми почали  шукати грантове фінансування, щоб показувати фільми не лише в Україні. Так, документальний фільм «НеZламні» про жінок, які пройшли полон, до пандемії COVID19 ми презентували у вісьмох країнах. Був дуже великий відгук, і я зрозуміла, що візуальний контент на основі сторітелінгу чудово працює як інструмент адвокації. І треба продовжувати це робити. І в грудні 2021-го  я створила HRProduction, який є партнером Правозахисної групи «СІЧ». 

У 2020-му ви зняли документальний фільм «По той бік ізоляції». Свідчення джавали ті, хто пережили катування. Керівника «Ізоляція» на прізвисько «Палич» засудили до 15 років позбавлення волі. Чи вірили ви у реальний вирок для ката? І чи вірите, що покарання понесуть й інші нелюди?

«Палич» — людина, яка віддавала накази і сама катувала людей. Коли ми знімали фільм, то не було впевненості, що він понесе покарання. Тоді ми говорили про те, що він спокійно живе собі на контрольованій українській території, ні від кого не ховається і нічого не боїться. Але була проведена колосальна робота — у першу чергу завдяки людям, які свідчили про злочини, які чинив «Палич». Тому це сталося.

Хотілось би вірити, що кожен воєнний злочинець понесе покарання. Мені дуже хочеться у це вірити
Екскерівник «Ізоляції» Денис Куликовський («Палич») отримав 15 років в'язниці з конфіскацією майна. Фото: Дарина Коломієць / Суспільне

У вашому доробку є також документальний фільм «Невидимі», який привертає увагу до тисяч цивільних заручників, які досі залишаються у російському полоні та потребують міжнародної підтримки.  Яке основне завдання стрічки?

Ми її створили в кінці серпня 2023 року і на цей час продемонстрували у Варшаві, Вільнюсі та Римі. Нашою метою було показати, що на сьогодні тисячі цивільних бранців лишаються в російських катівнях на окупованих територіях та у тюрмах Російської Федерації. Вони залишаються абсолютно невидимі. Чому? Тому що Росія приховує цей злочин, не визнає цивільних, не підтверджує факт утримання навіть рідним, не допускає міжнародні організації. Проводить закриті фейкові суди, не надає доступу до незалежних адвокатів.

Наприклад, люди, які виходили на мітинги у Херсоні та підтримували Україну, отримують по 20-30  років за так званий «тероризм» та «шпіонаж». Тому була  ідея показати проблему та зробити цих людей видимими, спонукати дискусію у міжнародному середовищі щодо необхідності тиску на Росію та вимог виконувати нею міжнародні зобов’язання. Потрібно також працювати над механізмом звільнення цивільних, якого зараз, на жаль, немає. Причому багато людей утримуються без жодних обвинувачень та вироків — у нестерпних умовах. Ми фіксуємо такі злочини проти них — катування струмом, страшні побиття, ненадання медичної допомоги, позбавлення їжі.

Мабуть, не існує такого виду тортур, який би Росія не застосувала до українських полонених. Тому говорити про це дуже важливо 

Як реагує міжнародна спільнота? Які емоції в них викликає перегляд таких фільмів?

Зазвичай, одразу після показу люди діляться враженнями. Це сильні емоції, оскільки у фільмі зображені реальні історії уже звільнених цивільних. Серед них — активісти з Херсону та волонтер з Маріуполя, а також 14-річний підліток, який потрапив у полон зі своїм дядьком, людиною з інвалідністю. Усі вони пройшли фізичне та психологічне насильство, зокрема, катування струмом, побиття. Волонтер з Маріуполя схуднув на 25 кілограмів. Вони про усе це розповідають. Героїв об'єднує їхня активна позиція. Один з основних меседжів у фільмі звучить так: якщо постраждалі від воєнних злочинів будуть мовчати, то воєнні злочинці залишаться не покараними. 

«СІЧ» разом з іншими правозахисниками досліджували, зокрема й тортури у СІЗО та в’язницях на тимчасово окупованих територіях. Що можна на сьогодні розказати? 

На жаль, зараз у правозахисників немає доступу до ув’язнених на окупованих територіях. Маємо інформацію лише зі слів родичів. Вони розповідають про погані умови утримання, відсутність доступу до медичної допомоги, погане харчування та жорстоке поводження. До того ж росіяни вивозять ув’язнених на територію Росії. Це порушення міжнародного права. 

Олю, що або хто найбільше надихає у правозахисній діяльності?

Результат. Коли вирішилось якесь правове питання у постраждалих або є результат адвокаційної роботи. Або ж коли людина дзвонить і каже: «Знаєте, завдяки вам прокуратура «зарухалась». Мене викликали на допит і процес пішов». Завжди надихає результат, коли розумієш, що усе недаремно. Зараз юристи СІЧ працюють з величезною кількістю складних запитів, зокрема, щодо втрати житла. Найстрашніше — загибель рідних, важкі поранення, незаконні викрадення, катування. Тому результат у таких справах завжди дає сили рухатись далі.

Олю, а як особисто вас змінила війна?

Напередодні війни я розлучилася і опинилася сама з дитиною в чужій країні, мови якої я не знаю. Втратила свої творчі проєкти. Перед повномасштабним вторгненням ми рік напружено працювали над розвитком відеопродакшену HR Production. Через візуальний контент —  документальні фільми, соціальні та анімаційні відеоролики — ми розповідали про права людини, про злочини Росії та привертали увагу міжнародної аудиторії. Також ми створювали дуже якісний контент для всеукраїнських телеканалів. У 22-му році отримали гранти на кілька нових проєктів. І їх я втратила. Тому для мене ця війна про те, як втративши все або майже все, не втратити самого  себе.     

Чому для тимчасового прихистку обрали саме Австрію?

Це сталося випадково. Коли ми приїхали до Польщі, я абсолютно не розуміла, що робити далі. Одного дня мені зателефонував знайомий режисер, який живе в Австрії з родиною вже дев'ять років. Він запитав де ми, як ми і чи не хочемо приїхати? Я спочатку відмовилась, бо вчити з нуля мову буде дуже складно. У мене гарна англійська, але німецькою я не знала ні слова! Але потім, подумавши, погодилася. Для мене найголовніше, аби  дитина була у безпеці. До речі, книжку я присвятила сину.

Дуже хочеться, щоб ніколи більше ціле покоління дітей не зростало в умовах війни
No items found.
Р Е К Л А М А
Приєднуйтесь до розсилки
Thank you! Your submission has been received!
Oops! Something went wrong while submitting the form.

Ведуча, журналістка, авторка понад трьох тисяч матеріалів на різні теми, у тому числі низки резонансних журналістських розслідувань, які призвели до змін в місцевому самоврядуванні. Пише також про туризм, науку та здоров’я.  У журналістику потрапила випадково, понад 20 років тому. Вела авторські проєкти на телеканалі УТР, працювала кореспонденткою служби новин, понад 12 років на телеканалі ICTV. За час роботи відвідала понад 50 країн. Має відмінні навички сторітелінгу й аналізу даних. Працювала викладачкою на кафедрі міжнародної журналістики НАУ. Навчається в аспірантурі, за спеціальністю «Міжнародна журналістика»: працює над дисертацією про висвітлення роботи польських ЗМІ в умовах російсько-української війни.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати
злочини росіян розстріл автоколони цивільної липівка

Під час обстрілу в машинах перебували близько 50 цивільних, зокрема, дев'ять дітей. Разом з людьми — їхні домашні тварини. Центр документування російських злочинів в Україні ім. Рафала Лемкіна в Інституті Пілецького зібрав свідчення тих, хто став очевидцями цього жахіття й вижив. І сьогодні можна впевнено сказати, що знищення мирних людей було черговим жорстоким перформансом окупантів, а їхня фраза «Мы мирное население не трогаем...» і наданий «зелений коридор» виявилися пасткою для цивільних. 

Sestry поспілкувалися з тими, хто вижив в Липівці, і з тими, хто збирав свідчення для рапорту про злочин росіян. Колись, сподіваємось, ця інформація допоможе притягнути злочинців до суду. 

Ірина Довгань, Наталія Гулак, Моніка Андрушевська, Тетяна Сичевська представляють результати звіту про російські злочини проти мирного населення України. Фото: Instytut Pileckiego

Інструктаж перед розстрілом

Ірина Довгань, голова ГО «СЕМА України», до якої входять жінки, які побували в полоні у росіян, приїхала в Київську область, щоб зібрати свідчення жінок, що пережили насильство. 

— Я їздила селами під Києвом, знаючи, что там є зґвалтовані окупантами жінки, — каже Ірина Довгань. — А потім з’явилась інформація про обстріл під час евакуації, і я стала збирати свідчення про це цивільних. Липивська колона — це  був жах: спалені автівки, мертві тіла навкруги. І взагалі незрозуміло, як це могло статися з цивільними, яким окупанти обіцяли безпечну евакуацію і до якої людей готували заздалегідь. Вже у процесі збору інформації я зрозуміла, що це була спланована акція.

Хоча вся моя сутність до останнього боролась з усвідомленням того, что це було зроблено навмисне. І людей, зокрема, дітей свідомо вели на смерть 

Росіяни збирали автівки з українськими цивільними для евакуації 3-4 доби. Люди в автівках — з дітьми, тваринами — змушені були чекати, поки росіяни дозволять рушати. Зрештою російський офіцер повідомив, що випускає людей. На виїзді із села Липівка цей офіцер зазирнув до кожної автівки з колони й сказав: «Їхати не більше 20км/годину, якщо почуєте постріли — одразу зупинитися, узбіччя і зустрічна смуга заміновані, їхати можна тільки одне за одним». Колона рушила, і десь за кілька сотень метрів до українського блокпоста доїхала до ділянки, де на узбіччі не росли дерева. І тут люди побачили декілька БМП, які ховалися і відкрили по ним вогонь. 

Перші автівки з колони прискорились і цим врятувались. П’ята автівка загорілась і заблокувала шлях тим, що були за нею. І всі 9 автівок були одна за одною розстріляні росіянами. По тих, хто виходив з палаючих машин, стріляв снайпер. Кілька дітей згоріли заживо. Дехто встиг вистрибнути з авто і відповзти.

Близько року тривав збір інформації, бо деякі свідки виїхали за кордон, потім — транскрибування і робота над рапортом. І ось перед нами досить товста книга зі свідченнями тих, хто став свідками злочину росіян проти цивільного населення. 

Ірина Довгань згадує ще один випадок, про який дізналась у процесі збору інформації на деокупованих територіях. Російський офіцер прийшов попередити родину в окупованому селі, щоб заховали свою дорослу красуню-доньку, бо планується її зґвалтування. Але не сказав, куди можна сховати дівчину, коли людям заборонили вийти з хати. Дівчина була зґвалтована нелюдами, а це попередження російського офіцера виявилося лицемірною грою на публіку. 

Один з автомобілів колони в Липівці, який обстріляли, але він не згорів. 2022. Фото: Моніка Андрушевська

Яскрава жіноча куртка лежала на узбіччі серед спалених машин…

«Однією з найстрашніших деталей цієї історії для мене стала яскрава жіноча куртка, яку я побачила на узбіччі дороги біля розстріляних автівок. Я думала: “А де сама жінка, на якій була ця куртка?”. Вона ж купила цю неймовірну яскраву річ для радощів і життя, але зараз куртка тут, у багнюці», — згадує пані Ірина процес збору свідчень і знайомить з Тетяною Сичевською, яка втратила чоловіка і невістку в евакуації і досі не може оговтатися від шоку, бо події відбувались на її очах. Чоловіку пані Тетяни бувально знесло пів голови.

«Окупанти погрожували, що буде зачистка території, прийдуть і всіх розстріляють. Ми просили нас випустити. І нас декілька днів, як ту козу, водили по селу, обіцяли «зелений коридор» і розповідали правила поведінки. Ми із сусідами зібрались і поїхали. І там, де дорога була порожня, між двох голих полів, де ми — як на долоні, я побачила, як піднявся солдат і дав команду стріляти… Це був найстрашніший день у моєму житті», — каже Тетяна Сичевська зі сльозами на очах.

Жінка згадує, як на її очах загинув чоловік, а невістка накрила своїм тілом 7-річного онука, і це врятувало хлопчику життя. Хоча він отримав поранення і потім лікувався за кордоном. 

«Я не знаю, скільки тривало це пекло, але летіло так, що ми всі прощалися з життям, — розповідає Тетяна Сичевська. — Дитину мама закрила собою, мов щитом. Онуку робили операцію, виймали осколки. Не можу вам зараз передати, як він сумує за нею, які то біль і сум, що навіки залишаться з нами. 

“Давай будемо думати, що мама поїхала за кордон і не повернеться”, — якось сказав мені онук. Але я бачу, що він усе розуміє. Деякий час ми жили за кордоном, потім повернулись в Україну. І, мабуть, ця тимчасова відсутність вдома дозволила нам не з’їхати з глузду. Хочу, щоб злочинці і їхні родини відчули те, що пережили ми, і понесли покарання».

Осколок з рани свідка розстрілу, село Липівка, 2022. Приватний архів свідка

Натиснув на газ і врятувався

Жителька села Макарів Наталія Гулак разом з родиною теж опинилися в цій колоні й вижила. Жінка згадує, як поводилися росіяни в окупованому селі: 

— До війни у нас була своя ферма, велике господарство, і росіяни дуже дивувалися, хто нам дав право так добре жити

Коли ми жили в окупації, то виходити з будинку можна було лише з піднятими догори руками, бо за нами постійно спостерігав снайпер. Але потрібно було виходити, щоб годувати тварин, вагітних свиноматок, що ось-ось мали народити. Росіяни, поки були в селі, брали у нас яйця й інші продукти, а потім заборонили чоловіку виходити до тварин, а самі вбили вагітних свинок. Залишатися в цьому пеклі було неможливо, ми дуже хотіли виїхати. Але у росіян наміру випустити нас живими не було.

Чоловік Наталії Гулак вів колону, коли вона потрапила під обстріл. І хоча у своєму інструктажі перед виїздом росіяни наказували зупинятися, якщо почнеться обстріл, чоловік навпаки прискорився і продовжив їхати — і це врятувало життя йому й багатьом іншим з тієї колони. Бо машини, що зупинилися, були геть знищені. Бігти людям було нікуди — поле навколо було заміноване. Невістка і син пані Наталії отримати важки поранення, у сина був вирваний шматок плеча, але їхні життя вдалося врятувати.

«Ще в окупації мій чоловік почав кашляти. Коли ми вибралися, в нього діагностували онкологію. За кілька місяців його не стало», — згадує жінка. 

Через пів року після закінчення документування Ірині Довгань також діагностували онкологію. Вона пролікувалася і повернулася до роботи, хоча і під час «хіміотерапії» брала участь у пресконференціях Інституту. Каже, що робить це для того, щоб вибороти для нащадків нормальне майбутнє і покарати військових злочинців: 

«Я маю дітей, онуків. Сподіваюсь, що моя 25-річна донька народить мені ще онуків, і я не хочу, щоб вони бачили те, що бачила я. Хочу, щоб вони жили в іншому світі. Що я можу для цього зробити? Я не маю зброї в руках і не можу стріляти, але після 2014 року, коли мене ґвалтували у підвалі росіяни, в мене є відчуття, що я можу трансформувати свою травму і травми інших людей в зростання. Ми маємо збирати свідчення, маємо все документувати, щоб допомогти покарати злочинців. Щоб навіть якщо нас не буде на суді, були ці свідчення».

<span class="teaser"><img src="https://cdn.prod.website-files.com/64ae8bc0e4312cd55033950d/65d88f41566a6901523c07d4_zaharov5.avif">«Читайте також: Російські ґвалтівники з нахабною усмішкою запитували, чому жінка не поголена в інтимних місцях»</span>

20
хв

«Мама накрила сина тілом, мов щитом». Розслідування розстрілу військовими РФ автоколони з цивільними на Київщині

Юлія Ладнова
жінка, війна, руйнування

Анна Я. Дудек: Сьогодні 1063-й день війни в Україні. Що вона принесла світові?

Д-р Маґдалена М. Баран: Це пробудило нас від переконання, що війни відбуваються десь далеко, що вони не зачіпають нас безпосередньо, що для нас — тут і зараз — вони не приносять страху чи тривоги. Агресія, вчинена Путіним, також показує нам, що віра в те, що війна є «сучасною», можна віднести до казок. Декому здавалося, що сьогодні війну можна вести на відстані, точно обираючи цілі, «додаючи» при цьому елементи гібридної війни — дезінформацію, кібератаки, різного роду диверсії, сіючи невпевненість або дестабілізуючи внутрішню ситуацію в іншій державі. 

Тим часом, як би жахливо це не звучало, війна в Україні нагадує будь-яку попередню війну, насичену насильством проти цивільного населення. Війна, в якій Росія застосовує заборонену міжнародними конвенціями зброю, порушує закони і звичаї війни майже на кожному кроці і, маючи на меті повне знищення України, здійснює не лише злочини агресії, а й воєнні злочини та злочини проти людяності.

Для самої України війна принесла величезне зло, страх і тривогу, перетворення безпечних місць на місця, просякнуті терором, смертю або необхідністю тікати. Парадоксально, але війна у такий жахливий спосіб принесла їй і нові можливості. Але так влаштована війна. Що стосується світу: вона, безумовно, похитнула наше почуття безпеки, дозволила нам зробити ставку на розширення НАТО, змусила нас переосмислити нашу стратегію вирішення питань безпеки і оборони. Війна також нагадала нам про фундаментальні цінності, на яких ґрунтується Європейський Союз, про солідарність, суверенітет, субсидіарність чи, зрештою, основи демократії.

Д-р Маґдалена М. Баран. Фото з приватного архіву

Чи можна знайти щось позитивне у війні?

Безумовно, пробудження до цінностей, зміцнення або оновлення альянсів. Крім того, необхідність переосмислити сценарії глобалізації або переорієнтувати нашу політику. Безумовно, позитивним є нагадування про те, наскільки важливо розбудовувати соціальну стійкість, тобто, з одного боку, здатність протистояти та реагувати на безпекові, соціальні, економічні, екологічні виклики, а з іншого боку, «змушувати» державу брати на себе ще більш чітку відповідальність за них. 

Саме цьому слугує, наприклад, Закон про цивільну охорону та цивільну оборону від 5 грудня 2024 року. Але це не просто законодавство, це сукупність заходів. Також тих, які польське головування в Раді ЄС визначило як свої пріоритети в більш широкому сенсі, або політики самого ЄС, яка чітко фокусується на безпеці та обороні в найширшому сенсі. Навіть якщо непрямим чином ми можемо почути: «Хочете миру — готуйтеся до війни», йдеться не лише про військову готовність, якої нам бракує.

На зовсім іншому рівні варто пам'ятати, що війни завжди були поштовхом до розвитку, до змін, у багатьох випадках також до демократизації або пробудження суспільств; закінчившись (хоча і з винятками), за умови добре проведеного «справедливого миру», вони можуть мати ефект фенікса, що відроджується з попелу. Водночас варто пам'ятати, що навіть цей міфічний фенікс не відроджується у повній зрілості, що держава, яка відроджується, потребуватиме допомоги. Це, в свою чергу, визначить напрямок її подальшого розвитку.

Що українці дізналися про себе?

Варто було б запитати у них самих. Мої українські студенти кажуть, що вони переконалися в тому, що вони сильніші, ніж думали; що вони твердо вірять у свою державу, в ті цінності, які здавалися непорушними, але вони також навчилися жити з невизначеністю. Бо хто в ХХІ столітті, в центрі Європи, очікує повномасштабної війни старого зразка? Вони також дізналися багато страшних речей.... 

Я часто повертаюся до «Словника війни» Остапа Сливинського. Він показує, як люди дивляться на війну, як вони дивляться на себе, свої цінності та потреби під час війни, або, зрештою, як змінюється їхнє сприйняття. Це міні-історії різних людей, яких доля звела разом. Саме з них ми дізнаємося, як пахне біль, читаємо про бабусь, похованих у дворі, де вони колись сиділи, про ванну кімнату, яка слугувала укриттям, про слова, які змінюють значення, бо раптом «далеко» означає «відстань між тим місцем, де ти є, і тим, де немає страху», про календар, який відраховує час, де є воєнні дні, комендантська година і повітряна тривога, або, зрештою, про те, що свобода не є «серійним продуктом». 

Українці дізналися про зміни, які приносить війна, про адаптацію до обох цих явищ. Багато хто, напевно, пройшов через уроки страху і надії.

Дитина грається, а жінки відпочивають на лавці перед житловими будинками, зруйнованими внаслідок обстрілів у Костянтинівці, на сході Донецької області, 22 червня 2024 року, на тлі російського вторгнення в Україну. Фото: Roman PILIPEY/AFP

А поляки?

Це радше повторний урок солідарності — усвідомлення того, на що ми здатні в ситуації небезпеки, як ми здатні допомогти, як ми здатні організуватися знизу догори, мобілізуватися, а в багатьох випадках відкласти вбік упередження чи суперечки, бо інша людина, яка страждає, чиє життя в небезпеці, виявляється важливішою. Це ті моменти, коли ми можемо відкинути наші упередження чи образи і побачити людяність іншої людини. Можливо, це також добрий урок, що ми все ще маємо ті рефлекси серця, і що наше етичне почуття працює. Навіть якщо — як це дуже по-польськи — воно функціонує як великий зрив, воно було необхідне в цій ситуації. Шкода, що нам так важко будувати подібні мости між собою, у власному суспільстві, яке все ще застрягло в конфлікті. Внутрішня війна служить лише тим, хто хоче дестабілізувати нашу демократію, але аж ніяк не нам.

У Польщі проживають сотні тисяч громадян України. Серед них є і чоловіки. Як ви ставитеся до обов'язкового військового призову і до тих чоловіків — і їхніх родин — які роблять все, щоб його уникнути?

Тут немає простих відповідей. За кілька днів до початку російського вторгнення в Україну українська мати, яка роками працювала в Польщі, розповіла історію свого молодшого сина, який щойно розпочав навчання на інженера-будівельника в українському університеті. Його брат, військовий офіцер, навіть наказав йому виїхати з країни, кажучи, що війна триватиме, і країні потрібні освічені люди, здатні її відбудувати. 

Таких випадків багато, але цих молодих хлопців — поки що — не призивають до армії, навіть після зниження призовного віку минулої весни. Але це лише один бік «проблеми». Адже в Польщі ми також стикаємося зі здивуванням, що переростає в тривогу або навіть гнів, висловлений по відношенню до чоловіків у розквіті сил, часто в дорогих автомобілях, дизайнерському одязі, без великих сімей, які мирно живуть у світі «без війни». Це породжує конфлікт, але також і невизначеність, особливо в той час, коли говорять про можливе військове втручання третіх країн, коли говорять про гарантії/забезпечення припинення вогню, заморожування конфлікту або остаточне припинення війни в Україні.

Водночас до участі у війні, як і до кохання, нікого не можна примусити. Тому драматичними є сцени, коли чоловіків витягують з квартир, ресторанів, кафе чи клубів і забирають до армії

З одного боку, захист батьківщини є моральним обов'язком, а з іншого — якщо вірити філософам — військова справа є «побічною професією» для громадян (колись тільки чоловіків). От тільки захищати можна по-різному. І я говорю не про втечу від обов'язку, а про альтернативні варіанти служби, коли питання релігії чи переконань не дозволяють брати участь у бойових діях. Століттями покоління чули, що «солодко і почесно померти за батьківщину» (Dulce et decorum est pro patria mori). Я вважаю, що це найзгубніший міф в історії людства, тому що в такій смерті немає нічого солодкого — що вже наочно продемонстрували фронти Великої війни. Війна — це завжди зло, і її етичне звеличення нічим добрим закінчитися не може.

Для жінок, які покинули країну разом з дітьми, війна означає розлуку, самотність, втрати і тугу. Однак я зустрічала й таких, для яких, як би погано це не звучало, вона стала воротами, що дозволили їм віддалитися від жорстоких чоловіків/партнерів.

Війна перевіряє зв'язки — вони або є, або їх немає. Я зустрічала багато людей, які розриваються між безпечними місцями та центром воєнних подій, а також людей, які назавжди втратили своїх близьких. Для них війна завжди буде кінцем. Звичайно, є також ситуації, в яких «виправданням» війни стало звільнення від домашнього насильства, відхід в інше життя, з припущенням, що, що б не сталося, те «до війни» вже не повернеться. Питання полягало в тому, який вибір принесе повоєнний час, які можливості він запропонує для того, щоб влаштувати своє життя заново.

Вид з висоти пташиного польоту на Бахмут, місце найзапекліших боїв з російськими військами в Донецькій області, Україна, четвер, 22 червня 2023 року. Фото: AP Photo/Libkos

Але насильство над тими, хто залишився, є жорстоким. Я говорю про зґвалтування у воєнний час.

Це прозвучить жахливо, але зґвалтування завжди було одним з найжорстокіших «інструментів війни», навіть використовувалося як частина військової стратегії. Чому? Тому що зґвалтування знищує ворога — жінок, чоловіків, дітей — на всіх рівнях. Механізм не змінювався століттями, і зґвалтування також розглядалося з точки зору дозволеної військової здобичі. Навіть після Другої світової війни трибунали, створені для суду над воєнними злочинцями — в Токіо і Нюрнберзі — не визнавали кримінального характеру сексуального насильства. Зміна настала значно пізніше, оскільки лише у Статуті Міжнародного кримінального трибуналу для колишньої Югославії зґвалтування було визнано злочином проти людяності з умовою, що воно повинно бути скоєне під час триваючого збройного конфлікту і спрямоване проти цивільного населення.

Лише з 1 липня 2002 року Міжнародний кримінальний суд отримав повноваження переслідувати сексуальне насильство, пов'язане з конфліктом, відповідно до статуту, який визначає зґвалтування як воєнний злочин і злочин проти людяності. Судове переслідування воєнних злочинців є частиною «справедливого миру», але це лише один бік справи. Залишається потреба в практичній — медичній, психологічній, а іноді й матеріальній — допомозі жертвам такого насильства.

Минуло майже три роки, все більше українців і українок готові йти на поступки заради припинення військових дій. Це правильний напрямок?

Серед принципів справедливої війни — а можна сказати, що саме таку війну веде Україна — ми знаходимо правило про реалістичні можливості успіху, тобто про момент, коли треба зважити, чи є війна виграшною, чи вона прирікає країну на руїну. Коли ми дивимося на Україну, ми бачимо хоробрість її солдатів і рішучість захищати батьківщину, але важко заплющити очі на воєнне виснаження, танення техніки, бойових ресурсів або, зрештою, людських ресурсів. Йти на поступки завжди боляче, але іноді необхідно для виживання. Вони не означають програшу. А перемога Росії — це те, про що ми не повинні думати.

«The Wall Street Journal» вже публікував влітку минулого року результати опитувань, проведених серед українських цивільних і військових щодо можливих переговорів, закінчення війни або навіть втрати частини території України. З боку цивільного населення вони вказували на втому, очікування закінчення війни навіть ціною втрати частини території, але деякі з учасників бойових дій вказували на те, що зможуть протистояти їй військовим шляхом у разі незадовільного компромісу.

Однак війна повинна якось закінчитися, і я не думаю, що хтось у демократичному таборі вважає, що вона може закінчитися перемогою Росії. Це було б лише кроком до подальших загроз, подальших воєн

Переговори?

Переговори — це правильний напрямок. Ще до того, як Дональд Трамп склав присягу, кандидати в його адміністрацію вказували на необхідність змусити сторони говорити. Майкл Вальц, радник Трампа з питань безпеки, прямо говорив про використання цін на нафту і газ як потенційного економічного тиску на Росію, якщо вона відмовиться від переговорів. Також можна було почути розмови про «надання Україні більше зброї, ніж вона отримала за часів адміністрації Джо Байдена», якщо Росія ухилятиметься від переговорів. 

Однак варто пам'ятати, що ми є свідками російського наступу, і має рацію Марко Рубіо, новий Державний секретар США, який під час слухань у Сенатському комітеті у закордонних справах зазначив, що метою Путіна буде отримання максимальних переговорних важелів, примушення України до нейтралітету і напад через 4-5 років. 

У схожому ключі висловився і новий міністр оборони США Піт Хеггет, до якого дослухалися сенатори: «Ми знаємо, хто є агресором. Ми знаємо, хто хороший хлопець. Ми хотіли б зробити так, щоб українцям було якомога краще, але ця війна має закінчитися». Це «але», напевно, ми почуємо ще багато разів, повторюючи його в ім'я політичного реалізму та «мужньої дипломатії». Її не бракувало об'єднаним адміністраціям двох президентів США — попереднього і наступного — коли йшлося про припинення вогню в Газі.

Залишається сподіватися, що її не забракне і у випадку з Україною. Інша річ, що для США, де Трамп базує свою доктрину на силі та перемозі, поразка України просто не варта того. Тому переговори — це правильний напрямок, але Україні потрібні можливості, рівність і підтримка в них.

Володимир Зеленський і Урсула фон дер Ляйен. Фото: пресматеріали

Уявімо, що війна закінчується. Що далі, особливо в епоху Трампа, яка щойно розпочалася?

Поки що війна триває, а світ вибудовує сценарії. Звичайно, найкраще було б отримати тривалий, справедливий мир. Мир, в якому агресор буде переможений, воюючі сторони підпишуть мирний договір, за яким Україна поверне свої території, Росія виплатить військові репарації, військові злочинці опиняться за ґратами, Путін опиниться на лаві підсудних Гаазького трибуналу, Україна відновиться, а кожне суспільство пройде багаторівневу політичну, соціальну та культурну реабілітацію, а в ідеальній ситуації — ще й реабілітацію пам'яті. 

Прекрасний сценарій, тільки... не дуже реалістичний. Погляньмо на перемир'я в Газі, яке було досягнуто з такими труднощами. Його перша фаза — 14 днів, і саме ці дні вирішать, що буде далі. У таких складних ситуаціях спокій (бо не будемо говорити про мир) дуже крихкий, і саме розвиток «стабільного спокою» є завданням другої фази припинення вогню.

Що стосується України, то ніхто особливо не приховує, що сценарій на сьогодні — це радше переговори, про готовність до яких президент Зеленський вже кілька разів заявляв. У найгіршому випадку вони можуть призвести до заморожування конфлікту (вкрай невигідного для України) і запровадження деяких елементів справедливого миру та відновлення країни.

З української точки зору, йдеться також про майбутнє членство в ЄС і НАТО, закриття більшої кількості розділів, наближення України до спільнот і альянсів. Однак у випадку цієї війни переговори будуть не спринтерськими, а марафонськими

Навіть символічна поразка Росії для Трампа, ймовірно, була б перлиною в короні, але епоха Трампа — це ширша тема, на яку ми повинні дивитися з різних точок зору. Якщо зупинитися на європейській, то це, безумовно, час, коли, як неодноразово говорив Дональд Туск, «Європа повинна стати на власні ноги», позбутися комплексів і послідовно вибудовувати свою політику, в тому числі політику безпеки і оборони в широкому сенсі, в якій ми будемо готові протистояти як старим, так і новим типам воєн».

Доктор Магдалена М. Баран — доктор філософії, історик ідей, публіцистка, кандидат філософських наук, головна редакторка щомісячника Liberté!; ад'юнкт в Інституті соціології при Університеті Комісії національної освіти в Кракові.

Її наукові інтереси включають питання війни, етики війни, міжнародногоправа війни і миру, реконструкції постконфліктних суспільств, філософії постконфліктних суспільств, філософії політики та етики врядування. Авторка книг: „Znaczenia wojny. Pytając o wojnę sprawiedliwą” (2018), „Oblicza wojny (2019), „Był sobie kraj. Rozmowy o Polsce” (2021). Członkini rady programowej „Igrzysk Wolności”. Ведуча подкасту “Jest sobie kraj”. Незабаром побачить світ її найновіша книга про етику урядування.

Переклад: Анастасія Канарська

20
хв

Перемога Путіна означатиме більше воєн

Анна Й. Дудек

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

Мій спосіб бути українцем

Ексклюзив
20
хв

Генерал Річард Ширрефф: Трамп фактично «в ліжку» з Путіним — і до цього треба звикнути

Ексклюзив
20
хв

Ера Трампа: США руйнують баланс, Європа шукає точку опори

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress