Ексклюзив
20
хв

«Побачила п'ятирічного хлопчика, який був повністю сивий. На його очах дідуся хотіли забрати на розстріл»

Журналістка, режисерка документальних фільмів, директорка з розвитку Правозахисної групи «СІЧ» Ольга Волинська презентувала у Відні свою книгу «Як війна нас змінює». Це збірка інтерв’ю з українцями, які свідчать про воєнні злочини Росії в Україні

Наталія Жуковська

За два роки війни Росія вбила 535 дітей, більше 1200 отримали поранення. Фото: Shutterstock

No items found.
Ольга Волинська під час презентації книги у Відні. Фото: приватний архів

Наталія Жуковська: Олю, про що ваша книгу «Як війна нас змінює»?

Ольга Волинська: У передмові я писала, що ми, українці, живемо в умовах війни з 2014-го року, але повномасштабне вторгнення в одну мить обнулило нас і зруйнувало всі наші плани, відчуття стабільності та безпеки. У мене виникла ідея зібрати досвід простих українців, які не мають таких трибун для виступів, як, наприклад, депутати, президенти чи навіть активісти. Але їхній досвід є дуже цінним і буде зрозумілий кожному читачу. Для спілкування ми обрали формат інтерв'ю. Таким чином прагнули  зберегти ідентичність і правдивість — коли кожен розповідає, як саме війна вплинула на нього, змінила і що він переосмислив або втратив.

У книзі — 12 інтерв'ю з українцями абсолютно різних мирних професій. Наприклад, це священик, онучка письменниці з Маріуполя, яка була першою жінкою, що ввійшла до Української спілки письменників і померла у підвалі в Маріуполі в умовах гуманітарної катастрофи. Є розгорнуте інтерв'ю про убитого фотодокументаліста Макса Левіна. Це також історії лікарів, які у Бучі працювали під обстрілами і робили операції пораненим дітям та дорослим.

Росіяни обстрілювали автомобілі як з дітьми, так і швидкі. Фото: Shutterstock

Спілкувалися також з жінкою, на очах якої з танку російські військові убили її 13-річного сина. Історичного, культурного і правозахисного контексту книзі додали розмови з українськими інтелектуалами. Зокрема, з лауреаткою Нобелівської премії, правозахисницею Олександрою Матвійчук, режисеркою Алісою Коваленко, журналістом та блогером Айдером Муждабаєвим. Вони пояснюють іноземним читачам глибокий контекст російсько-української війни.  

Що стало поштовхом до  написання книги?

Мій власний досвід. На другий день повномасштабної війни я з шестирічним сином виїхала у нікуди. Спершу тимчасового прихистку шукали у Польщі, а згодом опинилися в Австрії, де зараз і живемо. Одного дня я подумала, що оскільки можу писати, то можу бути корисною на так би мовити  «інформаційному фронті». На той момент я розуміла, що німецькомовна аудиторія співчуває українцям, але має досить поверхове уявлення про те, що відбувається в Україні. Книга вийшла німецькою за підтримки австрійського видавництва Verlag Klingenberg.

Книга Ольги Волинської видана німецькою мовою. Фото: приватний архів

Я хотіла, щоб звичайні австрійці та німці зрозуміли, через що зараз проходять українці у боротьбі за цінності демократії та свободи. Зрозуміли, що це не лише наша справа. Це стосується і кожного європейця. Український оригінал не опублікований, але сподіваюся, що з часом буде. Хочу видати також й англомовну версію.

Це наша спроба повернути увагу до України і нагадати що війна триває й досі

Яка з історій вас як авторку вразила найбільше?

Мене вразили всі історії, бо це втрати. Але найбільше — про 13-річного Ростислава Пічкура. Вони з сім'єю намагались евакуюватися з Київщини і потрапили на колону російської техніки. Ростислав був єдиним довгоочікуваним сином. І на той момент його мама була вагітною. Вони з ріднею виїжджали машиною. Щойно зрозуміли, що по ним стріляють — вискочили з автівки і почали втікати. По ним стріляли, як по «живим мішеням». В якийсь момент хлопчик піднявся з землі подивитися, де батьки. І по ньому росіяни одразу відкрили вогонь. Він загинув на місці. Батькам довгий час навіть не давали можливості забрати тіло дитини. У них згоріла машина з собакою та усіма документами. Це було пекло.

Ірпінь після російських обстрілів. Фото: Shutterstock

Ця історія змусила плакати всю команду: і видавця Пола Клінгенберга, і перекладача — австрійця Гаральда Флейшмана. Зараз Марина Пічкур, мати розстріляного підлітка, намагається свідчити про цей воєнний злочин, комунікує з правозахисниками, щоб винні понесли покарання. У неї народився ще один хлопчик, але вона каже, що з часом лише важче усвідомлювати втрату старшого сина. 

Також мене вразила історія волонтерки з Дніпра Ольги Зайцевої, яка евакуювала  зі своєю командою тисячі людей з гарячих точок. Вона розповіла, що в одному з сіл Луганщини, коли вже після деокупації поїхала забирати людей, побачила п'ятирічного хлопчика, який був повністю сивий. З'ясувалося, що він посивів, коли російські солдати намагались забрати на розстріл його дідуся. Якийсь час він навіть не розмовляв. Хлопчика з родиною евакуювали до Дніпра. Він отримує психологічну допомогу, пішов до школи. Я вважаю, що такі речі потрібно розповідати. Світ має це знати.

Олю, а яке призначення книги? Що саме ви хотіли донести читачам?

З одного боку, це — документальна фіксація воєнних злочинів Росії, а з іншого — підтримки України. Для того, щоб європейці краще усвідомлювали, що зараз переживають українці, не піддавалися на російську пропаганду, а з перших вуст отримували інформацію про те, що відбувається. Німецький журналіст Томас Льорз робив огляд нашої книги, написав у твітері, що під час її читання кілька разів плакав. Його пост переглянуло 70000 людей. Звісно, у коментарі одразу набігли російські боти. Писали, що це нацистська пропаганда.

На наш захист один німецький редактор написав: «Рекомендую видавцю перекласти книгу російською, видати 100 тисяч екземплярів і розкидати літаком від Рязані до Владивостока»

Щодо російської пропаганди — чи насправді в Австрії вона досі дуже відчутна?

Чимало росіян переїхало з Росії до Австрії саме через війну в Україні. Тож і тут російська пропаганда не спить. Періодично трапляються публічні скандали. Може бути агресивна реакція на українські мітинги. Невідомі замальовують  українську символіку, пишуть на ній літери «Z». Тому дуже важливо тримати руку на пульсі, зокрема, в інформаційному полі.

Усі інтерв’ю з вашої книги — свідчення воєнних злочинів РФ в Україні. Як правозахисниця чи передавали ви їх прокурорам чи правоохоронним органам?  

Я поки не передавала ці інтерв'ю, оскільки, зазвичай? рідні напряму зв'язуються з правоохоронними органами. Але Правозахисна група «СІЧ», де я працюю, документує російські злочини і надає юридичну допомогу постраждалим безоплатно. Дехто з героїв книги звертався до нас за правовою допомогою і ми документували їхні свідчення. Наприклад, Карина Дячук дала інтерв'ю про свого батька у російському полоні. Так сталося, що ще до виходу книги батька відпустили й ми цю інформацію включили в книгу, а наша юристка документувала  його свідчення. Ці дані потрібні при притягнення воєнних злочинців до відповідальності.

Кожне інтерв'ю у книзі — свідчення воєнних злочинів РФ. Фото: Shutterstock

Понад 15 років ви висвітлювали корупцію, порушення прав людини в українських та міжнародних медіа. На вашу думку, чи є на сьогодні якісь зрушення у цих питаннях?

На мою думку, звичайно, зрушення є. Я розумію, що це довгий і складний шлях. Щодо корупції — то вона завжди була невід'ємною частиною процесів державних закупівель. І залишається досі.  Однак зараз, якщо Україна не буде з цим боротися, то просто не отримає допомоги від західних партнерів. Всі це вже зрозуміли, тому все більше залучають до роботи громадський сектор. А щодо прав людини, то після 14-го року в Україні з'явилося багато правозахисних та інших громадських організацій, що позитивно впливає на рівень свідомості українців. Знаєте, яка різниця між росіянами і українцями? Росіянин впевнений, що він абсолютно безправний, що він маленька людина і його думка нічого не вирішує. А в нас уже зовсім інше мислення.

Ми знаємо: якщо відбулася несправедливість, то людина може захищати свої права, може  виходити на мітинги, демонстрації — що українці і роблять. І це чудово

Олю, поділіться історією свого залучення до правозахисного руху України, до Правозахисної групи «СІЧ». Чому Ви вирішили працювати у цій сфері?

З 17 років я працювала у медіа. Переважно, на телебаченні у різних жанрах. Встигла багато чого зробити. Але у 2017-му році виникло відчуття, що топчуся на місці. Я зрозуміла, що треба міняти або місце роботи, або навіть сферу. І на той час отримала пропозицію роботи від Правозахисної групи «СІЧ»  очолити медіанапрямок. Я знала, що команда СІЧі з 2014 року робить суперважливі речі і погодилася. Це не лише правова допомога, а й документування, моніторинги та аналітична робота. 

Незабаром ми почали знімати документальні фільми, ролики та проводити адвокаційні кампанії на підтримку постраждалих — і тим самим домагалися позитивних змін, у тому числі, у законодавстві. Вже з 2018-го року ми почали  шукати грантове фінансування, щоб показувати фільми не лише в Україні. Так, документальний фільм «НеZламні» про жінок, які пройшли полон, до пандемії COVID19 ми презентували у вісьмох країнах. Був дуже великий відгук, і я зрозуміла, що візуальний контент на основі сторітелінгу чудово працює як інструмент адвокації. І треба продовжувати це робити. І в грудні 2021-го  я створила HRProduction, який є партнером Правозахисної групи «СІЧ». 

У 2020-му ви зняли документальний фільм «По той бік ізоляції». Свідчення джавали ті, хто пережили катування. Керівника «Ізоляція» на прізвисько «Палич» засудили до 15 років позбавлення волі. Чи вірили ви у реальний вирок для ката? І чи вірите, що покарання понесуть й інші нелюди?

«Палич» — людина, яка віддавала накази і сама катувала людей. Коли ми знімали фільм, то не було впевненості, що він понесе покарання. Тоді ми говорили про те, що він спокійно живе собі на контрольованій українській території, ні від кого не ховається і нічого не боїться. Але була проведена колосальна робота — у першу чергу завдяки людям, які свідчили про злочини, які чинив «Палич». Тому це сталося.

Хотілось би вірити, що кожен воєнний злочинець понесе покарання. Мені дуже хочеться у це вірити
Екскерівник «Ізоляції» Денис Куликовський («Палич») отримав 15 років в'язниці з конфіскацією майна. Фото: Дарина Коломієць / Суспільне

У вашому доробку є також документальний фільм «Невидимі», який привертає увагу до тисяч цивільних заручників, які досі залишаються у російському полоні та потребують міжнародної підтримки.  Яке основне завдання стрічки?

Ми її створили в кінці серпня 2023 року і на цей час продемонстрували у Варшаві, Вільнюсі та Римі. Нашою метою було показати, що на сьогодні тисячі цивільних бранців лишаються в російських катівнях на окупованих територіях та у тюрмах Російської Федерації. Вони залишаються абсолютно невидимі. Чому? Тому що Росія приховує цей злочин, не визнає цивільних, не підтверджує факт утримання навіть рідним, не допускає міжнародні організації. Проводить закриті фейкові суди, не надає доступу до незалежних адвокатів.

Наприклад, люди, які виходили на мітинги у Херсоні та підтримували Україну, отримують по 20-30  років за так званий «тероризм» та «шпіонаж». Тому була  ідея показати проблему та зробити цих людей видимими, спонукати дискусію у міжнародному середовищі щодо необхідності тиску на Росію та вимог виконувати нею міжнародні зобов’язання. Потрібно також працювати над механізмом звільнення цивільних, якого зараз, на жаль, немає. Причому багато людей утримуються без жодних обвинувачень та вироків — у нестерпних умовах. Ми фіксуємо такі злочини проти них — катування струмом, страшні побиття, ненадання медичної допомоги, позбавлення їжі.

Мабуть, не існує такого виду тортур, який би Росія не застосувала до українських полонених. Тому говорити про це дуже важливо 

Як реагує міжнародна спільнота? Які емоції в них викликає перегляд таких фільмів?

Зазвичай, одразу після показу люди діляться враженнями. Це сильні емоції, оскільки у фільмі зображені реальні історії уже звільнених цивільних. Серед них — активісти з Херсону та волонтер з Маріуполя, а також 14-річний підліток, який потрапив у полон зі своїм дядьком, людиною з інвалідністю. Усі вони пройшли фізичне та психологічне насильство, зокрема, катування струмом, побиття. Волонтер з Маріуполя схуднув на 25 кілограмів. Вони про усе це розповідають. Героїв об'єднує їхня активна позиція. Один з основних меседжів у фільмі звучить так: якщо постраждалі від воєнних злочинів будуть мовчати, то воєнні злочинці залишаться не покараними. 

«СІЧ» разом з іншими правозахисниками досліджували, зокрема й тортури у СІЗО та в’язницях на тимчасово окупованих територіях. Що можна на сьогодні розказати? 

На жаль, зараз у правозахисників немає доступу до ув’язнених на окупованих територіях. Маємо інформацію лише зі слів родичів. Вони розповідають про погані умови утримання, відсутність доступу до медичної допомоги, погане харчування та жорстоке поводження. До того ж росіяни вивозять ув’язнених на територію Росії. Це порушення міжнародного права. 

Олю, що або хто найбільше надихає у правозахисній діяльності?

Результат. Коли вирішилось якесь правове питання у постраждалих або є результат адвокаційної роботи. Або ж коли людина дзвонить і каже: «Знаєте, завдяки вам прокуратура «зарухалась». Мене викликали на допит і процес пішов». Завжди надихає результат, коли розумієш, що усе недаремно. Зараз юристи СІЧ працюють з величезною кількістю складних запитів, зокрема, щодо втрати житла. Найстрашніше — загибель рідних, важкі поранення, незаконні викрадення, катування. Тому результат у таких справах завжди дає сили рухатись далі.

Олю, а як особисто вас змінила війна?

Напередодні війни я розлучилася і опинилася сама з дитиною в чужій країні, мови якої я не знаю. Втратила свої творчі проєкти. Перед повномасштабним вторгненням ми рік напружено працювали над розвитком відеопродакшену HR Production. Через візуальний контент —  документальні фільми, соціальні та анімаційні відеоролики — ми розповідали про права людини, про злочини Росії та привертали увагу міжнародної аудиторії. Також ми створювали дуже якісний контент для всеукраїнських телеканалів. У 22-му році отримали гранти на кілька нових проєктів. І їх я втратила. Тому для мене ця війна про те, як втративши все або майже все, не втратити самого  себе.     

Чому для тимчасового прихистку обрали саме Австрію?

Це сталося випадково. Коли ми приїхали до Польщі, я абсолютно не розуміла, що робити далі. Одного дня мені зателефонував знайомий режисер, який живе в Австрії з родиною вже дев'ять років. Він запитав де ми, як ми і чи не хочемо приїхати? Я спочатку відмовилась, бо вчити з нуля мову буде дуже складно. У мене гарна англійська, але німецькою я не знала ні слова! Але потім, подумавши, погодилася. Для мене найголовніше, аби  дитина була у безпеці. До речі, книжку я присвятила сину.

Дуже хочеться, щоб ніколи більше ціле покоління дітей не зростало в умовах війни
No items found.
Російська агресія
Воєнний злочин
Безпека

Ведуча, журналістка, авторка понад трьох тисяч матеріалів на різні теми, у тому числі низки резонансних журналістських розслідувань, які призвели до змін в місцевому самоврядуванні. Пише також про туризм, науку та здоров’я.  У журналістику потрапила випадково, понад 20 років тому. Вела авторські проєкти на телеканалі УТР, працювала кореспонденткою служби новин, понад 12 років на телеканалі ICTV. За час роботи відвідала понад 50 країн. Має відмінні навички сторітелінгу й аналізу даних. Працювала викладачкою на кафедрі міжнародної журналістики НАУ. Навчається в аспірантурі, за спеціальністю «Міжнародна журналістика»: працює над дисертацією про висвітлення роботи польських ЗМІ в умовах російсько-української війни.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

Росія вдарила по Чернігову трьома «Іскандерами». У місті зруйнована восьмиповерхова будівля, пошкоджені чотири багатоповерхівки, лікарня, заклад освіти та десятки автівок. Відомо, що серед потерпілих є діти.

Серед 18 загиблих внаслідок російського обстрілу — 25-річна лейтенант поліції. Жінка жила в сусідньому будинку, перебувала вдома на лікарняному. Вона загинула внаслідок осколкового поранення.

«На жаль, кількість загиблих може зрости. І цього не було б, якби Україна отримала достатньо засобів ППО, а рішучість світу в протидії російському терору теж була достатньою», — заявив Президент України Володимир Зеленський.

Щире співчуття родинам усіх загиблих внаслідок російської атаки.

20
хв

Росіяни вдарили по мирним людям у Чернігові трьома крилатими ракетами

Sestry

Я пишу ці рядки у другу річницю потоплення крейсера «Москва», флагмана Чорноморського флоту РФ, українською протикорабельною ракетою «Нептун». І цей день пам’ятатиметься наступним поколінням і символічним жестом на острові Зміїний, і Днем українського зброяра — як новим святом в нашому календарі.

Більш того, я пишу ці рядки в момент, коли західні ЗМІ все наполегливіше та вголос розмірковують про те, коли та як Україна зможе завершити вже раніше розпочату справу зі знищення «Кримського мосту» як головної артерії ворога, що веде до тимчасово окупованого Криму. 

Хоч і є заява від голови СБУ Малюка про те, що росіяни наразі не ризикують використовувати «Кримський міст» для військової логістики, цей об’єкт ворогу і далі важливий тим, що забезпечує транспортний контроль над загарбаним півостровом.

Це, зі свого боку, є одним з факторів, які дозволяють Кремлю й далі продовжувати агресивну війну проти нашої країни

День, коли ця незаконна забудова окупантів буде остаточно знесена, як і день, коли Чорне море стане остаточно очищеним від металобрухту в формі російських кораблів, насправді значно ближчий, чим зараз ми можемо собі уявити. Але для його настання потрібні дещо більші зусилля, зокрема від західних партнерів, аніж просто духопідйомні публікації зі структурованими очікуваннями по тому, скільки ж десятків ракет, яких саме типів та які морські дрони остаточно підірвуть «Кримський міст».

А тепер ще раз про «Москву» на дні

У наших соцмережах популярним є жарт про те, як «країна без флоту топить кораблі країни із флотом». Це цілком відповідає одному із стратегічних завдань, які взяли на себе Сили оборони України, — максимальне знищення Чорноморського флоту як оперативно-стратегічного з’єднання ворога. Але тут варто підкреслити, що Україна насправді є морською державою, котра, хоч поки і не має потужних надводних кораблів, але знає та вміє воювати на морі.

І цей аспект підкреслює, що задача знищити ЧФ РФ є насправді цілком реальною

Яким зараз є «ядро» сил російських окупантів у Чорному морі? Різного роду супутникові знімки підтверджують, що ворог наразі в строю має 2 фрегати, 4 корвети та 4 підводні човни під «Калібри» із орієнтовним залпом на 50-60 ракет сумарно, лише 7 десантних кораблів із 13 наявних на початок повномасштабного вторгнення, два старі радянські фрегати проєкту 1135 та кілька менших кораблів класу «ракетний катер» та «сторожовий фрегат». Крім того, окупанти в Криму використовують до 10 аеродромів, зокрема для дій морської авіації ЧФ РФ, представленої винищувачами  Су-30 та Су-27, патрульними літаками Бе-12 та гелікоптерами Ка-27/29.

Ці показники підкреслюють амбітність завдання для наших захисників, що ще потрібно знищити із російського Чорноморського флоту
Ракетний крейсер «Москва» був знищений у квітні 2022 року. Фото: Shutterstock

А от тут якраз буде доречним пригадати, що саме із корабельного складу та інфраструктури ворожого флоту вже знищили ЗСУ. Тут насправді по кожному із епізодів можна додати «вперше в історії воєн». Ракетний крейсер «Москва» у квітні 2022 року став першим в історії кораблем цього класу, знищеним в реальному бою. «Цезарь Куников», як своєрідний подарунок на 14 лютого 2024 року, став першим великим кораблем, втопленим морськими дронами у відкритому морі. Коли катери-камікадзе СБУ пошкодили російський ракетний корабель на повітряній подушці «Самум», тут наші захисники буквально пішли проти законів фізики, бо кораблі такого типу створювались як невразливі до будь-якого надводного чи підводного озброєння.

Коли 13 вересня 2023 року ЗСУ провели масовану ракетну атаку по інфраструктурі та кораблям ЧФ РФ окупантів у Севастополі, це був перший удар такого масштабу після Другої світової війни

А субмарина «Ростов-на-Дону» та корвет «Аскольд» стали першими ракетоносіями, знищеними у своїх доках далекобійним ракетним озброєнням. Врешті, є епізоди, які з нашої сторони ще офіційно не підтверджені, але ворог сповна відчув їхню дію на собі. Один із друкованих органів Міноборони РФ в грудні 2023 року заявив, що на початку жовтня минулого року тральники окупантів біля Севастополя були вимушені вести «бойове тралення» мін, які невідомо хто поставив. Що у часі збігається з тим, що росіяни різко перевели ракетоносне ядро ЧФ РФ до Новоросійська. А за деякий час потому в одному із західних ЗМІ з’явились натяки на те, що наші морські дрони могли отримати опцію й також постановки мін проти кораблів.

Українські морські безпілотники. Скріншот з CNN

Коли вдарить «Грім»

Якщо ж шукати пряму відповідь на питання «а що треба Україні для остаточного знищення Кримського мосту та Чорноморського флоту?», то на перший погляд тут все виглядає лінійно — нам треба балістичні ракети ATACMS та крилаті ракети AGM-158 від США, крилаті ракети Taurus від Німеччини та F-16 для забезпечення ударів по ворогу. Практика «бавовни» Сил оборони України по окупантам в Криму показує, що найбільш результативними є саме комбіновані удари з використанням різних засобів. 

Для скептиків, зокрема на Заході, через яких у нас гальмується життєво необхідна допомога, можна приберегти такий аргумент — ЗСУ використовують західні далекобійні ракети можливо навіть краще, аніж інші армії в світі. Наприклад, Саудівська Аравія в 2015-2017 роках отримала та вгатила по хуситам в Ємені невідому кількість ракет Storm Shadow. Але, як бачимо, це аж ніяк не вирішило проблему з безпекою для регіону. На відміну від ЗСУ, котрі з регулярною успішністю «скальпують» та «штормлять» сили ворожого флоту.

Втім, у підборі інструментів для остаточного знищення «Кримського мосту» та ЧФ РФ можна піти нелінійно, покластись на власні розробки у форматі «Нептуна» та балістичної ракети «Грім», але на доведення цих ракет до необхідної кондиції попросити допомогу ресурсами у тих же західних партнерів

У країн Заходу є необхідні сотні мільйонів доларів і технологічне обладнання для створення новітніх потужних ракет. А Україна має волю та знання, як остаточно очистити Чорне море від загрози у формі Росії.

20
хв

«Кримський міст» палатиме яскраво не тільки від Taurus, але й також від «Грому» і «Нептуна»

Іван Киричевський

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

Між виживанням і капітуляцією: чому вибір нового генсека НАТО — взагалі не про прізвища

Ексклюзив
20
хв

Ефект безкарності

Ексклюзив
20
хв

«Вибір цінностей»: українські митці представляють Польщу на бієнале у Венеції

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress