Ореста Бріт — волонтерка із понад десятирічним стажем, голова Благодійного фонду БОН, колишня радниця Валерія Залужного. До 2014-го навчалася в Сорбонні та працювала моделлю на подіумах Парижа. З початком революції Гідності повернулася до України. Має 4 вищі освіти, знає англійську та французьку мови, тому щоразу, за можливості, розповідає іноземцям всю правду про криваву війну в Україні. Займалася кризовим менеджментом та залученням іноземних інвестицій до України. З початком повномасштабної війни залишила бізнес і повністю присвятила себе допомозі ЗСУ.
Наталія Жуковська: Оресто, ви волонтерите вже понад 10 років. Про що найчастіше просять військові? Чого найбільше потребує фронт сьогодні?
Ореста Бріт: Якщо загалом конкретизувати мою діяльність за останні 10 років, то з 2014 по 2016 роки я була сфокусована виключно на допомозі Збройним Силам України. Далі запитів від них було менше, бо держава включилася у процес забезпечення військових. Ну і, звісно, супутні потреби цивільного населення також бралися нами до уваги. Взагалі благодійний фонд для мене був хобі у вільний від роботи і бізнесу час. З 2014-го ми, волонтери, стали гнучкими до змін, викликів і навіть навчилися передбачати потреби. Загалом ми працюємо за багатьма напрямками, які з початком великої війни нам довелося активізувати одночасно.
Ми усіляко намагаємося підтримувати державу у важкі для неї часи. Закриваємо «дірки» та потреби, допоки усі відповідні державні інституції не стануть на військові рейки і не запрацюють як годинник
Однак ця благодійна діяльність не має доходити до межі, коли держава відверто паразитує на цьому. Адже стати на військові рейки ми мали вже давно. Єдине, що заважає це зробити — корупція і нездорова конкуренція. Щодо потреб, то найбільша частина видатків йде на закупівлю засобів радіоелектронної боротьби та мікросхем для FPV дронів. Це те, що рятує наших військових на передовій. Постійно є запити на автівки — це розхідники. Варто визнати, що російська армія у промислових масштабах запускає те, що ми робимо на колінах. І в цьому ми дійсно програємо.
Якою є ціль та місія, заснованого вами благодійного фонду БОН?
На сьогоднішній день ми допомагаємо як армії так і цивільному населенню. Місія нашого фонду — пришвидшити перемогу України та розпочати культурну й просвітницьку діяльність по всьому світу. Знаєте, Благодійне об'єднання нації (БОН) — це як ком'юніті. Це не фонд однієї людини. Кожен волонтер відчуває свою відповідальність, знає сферу повноважень.
Ми даємо багато інтерв'ю іноземним ЗМІ англійською та французькою мовами. Намагаємося прививати правильні наративи закордоном. Показуємо, що цей геноцид триває не 11-й рік, а сотні років, і методологія винищення українського народу мало чим відрізняється. Просто цього разу нам пощастило, що світ глобалізується і ми маємо можливість висвітлювати це, зокрема й через Інтернет.
Такі поняття як «втома», «вигорання» знайомі багатьом волонтерам. Чи вдається вам цього уникати?
Фізична і моральна втома, вигорання — це все присутнє, але не можу собі дозволити зупинитися, бо роблю те, що надихає і заряджає. Благодійність — це найкраща ніша, яку можна було зайняти у сучасній Україні, особливо впродовж останніх років. Щодо фізіологічного вигорання то воно може бути. Тому у нас є програма, у рамках якої ми відправляємо волонтерів обстежувати здоров’я. Але така потреба у цивільних є і під час мирного життя.
Поки ми маємо адреналін, то тримаємося. Щойно фаза загострення спаде, нам дійсно буде дуже важко
Чи часто вам доводиться їздити на передову?
Зараз мої поїздки на фронт передбачають вирішення кризових питань або доставки того, що не приймає пошта. Я їжджу особисто, без супроводу. Лише я знаю, куди їду і коли.
Була ситуація у 2022-му, коли ви мало не загинули під час поїздки на фронт. Це було неподалік Бахмута. Що тоді сталося?
Поки я їхала до військових, на тій ділянці фронту почали прориватися росіяни. Щойно я дісталася місця призначення, розпочався ближній бій — танковий і стрілецький. Мене дивом не розстріляли не лише росіяни, а й свої ж військові. Я бачила як наші хлопці вздовж дороги відстрілювалися. Я питаю: «Куди вистрибувати із машини?». А вони кричать: «Яке вистрибувати? Давай їдь звідси». Це були штурмовики за промкою Бахмута. До міста я поверталася 20 хвилин під обстрілами. А потім ще 40 хвилини під обстрілами їхала до Костянтинівки.
Чи змінила ця ситуація бажання їздити на передову?
Мені досі страшно згадувати про ту історію. Питання не їхати на передову у мене виникає щоразу. Якщо немає потреби, то я туди не їду.
Які історії під час поїздок на лінію фронту вам запам’яталися найбільше?
Чесно, мене вже нічого не дивує і не вражає. Організм включив режим самозбереження. Я втратила стільки побратимів і посестер, що я просто радію всьому, чому можна там радіти. Я радію кожній зустрічі, розуміючи, що вона може бути останньою.
Мій організм реагує лише на радість і позитив. Це якась захисна функція
Якщо ви подивитеся мої соцмережі, то побачите, що я не розказую там сумних історій. Я вам зізнаюся, що на деокуповані території, там де немає інтенсивних боїв, їдуть мої волонтери. Я не пускаю їх на передову, але ось туди гуманітарну допомогу везуть саме вони. Я відгородила себе від такої практики, бо знаю, що тим постраждалим людям не буду корисною. Я просто плакатиму і нервуватиму.
Як родина реагує на ваші поїздки на передову? Відмовляють чи підтримують?
У мене від моїх рідних є абсолютна підтримка. Вони терплячі і поважають все, що я роблю. Опору немає. Моя перша поїздка на фронт була у липні 2014-го року. Мама не знала, що я поїхала. Я й сама, чесно кажучи, не дуже розуміла, куди їду. Моїм завданням було завезти гуманітарну допомогу підрозділу Айдар та 12-му батальйону. Мені ніхто не сказав, що це війна. Я все зрозуміла коли доїхала у Луганську область. Трішки злякалася, але було вже пізно.
Свого часу ви навчалися у Парижі й планували повʼязати своє життя із подіумом, однак обрали волонтерство. Що вплинуло на таке рішення кардинально змінити життя?
Одразу скажу — ніяких жертв. Я прекрасно відмарширувала по подіуму з 14 до 22 років. Працювала для дуже солідних агентств у Парижі. Однак у 22 роки обрала все ж таки навчання, бо здобувати освіту у Сорбонні (державний університет у Парижі. — Авт.) і працювати моделлю — непосильне поєднання. Дякуючи своїм батькам, я навчилася правильно розставляти пріоритети.
Більше того, я ніколи не планувала ставати француженкою або залишатися жити у Франції. Знаєте, у моєму житті все відбувається дуже вчасно. Навчання за кордоном дало мені якісну освіту, контакти, які зараз є дуже корисними. Я кризовий менеджер. Мій профіль — зв'язки з громадськістю та медіація. Зараз отримані знання я успішно реалізую для боротьби з агресором.
Про повернення до України я ніколи не шкодувала. За ці роки здобула нове чудове хобі, під назвою «благодійність»
Всі дивувалися, чому я повернулася, і ніхто не усвідомлював, наскільки прекрасна ця країна, наскільки чудовий у нас побут і різнобарвні регіони. Що можна не виїжджаючи із України поїхати як у гори, так і на море.
Ви часто спілкуєтеся з іноземцями. Що намагаєтеся розповісти і донести їм? Як вони реагують на почуте?
Ми досі програємо в інформаційній війні. Спілкуючись з іноземним бізнесом, на дипломатичному рівні, я намагаюся донести їм той масштаб трагедії, який ми переживаємо. Щоб не просто всі знали, яка Україна героїчна, а розуміли на нашому досвіді, як уникнути цієї трагедії на своїй землі. Тому що ця гангрена під назвою Росія тільки поширюватиметься, якщо її не ампутувати вже зараз, на цих етапах.
Всі мають зрозуміти, що війна поруч, а не десь там, далеко. Саме українці захищають сьогодні світ від великого зла і терору
І це саме той меседж, який мені вдається доносити від Вашингтона до Нідерландів та Франції. Мене часто запрошують на різноманітні французькі канали. Все тому, що французи хочуть почути думку не заангажованої українки, яка не належить до жодної політичної партії.
Чи передбачали ви повномасштабну війну в середині Європи? Де вона вас застала?
24 лютого мене застало у Литві, я реєструвала наш фонд. Одразу придбала автомобіль для Збройних сил і поїхала у бік України. Ми точно не розуміли, коли це почнеться, але чітко усвідомлювали, що щось буде. І те ж саме я відчуваю зараз, усвідомлюючи катастрофу, яка може статися в Європі. Бо насправді ж в Україні немає війни, у нас є особливий стан. От такий же особливий стан я пророкую Європі. Йдеться не про вторгнення, а про дистанційне ведення бойових дій, зокрема й про ракетні атаки.
Ви були радницею колишнього Головнокомандувача України Валерія Залужного. Як, не будучи військовою, ви йому допомагали?
Я людина, яка далека від тактики ведення війни, але досить давно і тісно комунікую з армією. За всі ці роки склалася безпрецедентна довіра до мене серед військових. У наш час це на вагу золота. Саме міжнародний адмінресурс і безпрецедентна довіра армії призвели тоді ще головнокомандувача Збройних сил до думки, що, мабуть, варто мене взяти радником. Але по факту, це не були поради з моєї сторони. Я дуже рідко з ним спілкувалася, бо розуміла рівень зайнятості. Але на початку повномасштабного вторгнення він зробив дуже правильну річ — звів мене із відповідальними особами за різні напрямки. І саме з ними, пліч-о-пліч, впродовж двох років, ми тримали руку на пульсі, звіряли годинники, вирішували гострі питання. Як результат, я доповідала про наші досягнення, поїздки на фронт, якісь слабкі місця головнокомандувачу. Тобто, я більше була як доповідачка. Якщо ж рівень проблеми, яка потребувала вирішення, був нижче Главкома, ми з цим кейсом до нього не доходили. Якщо потрібна була його допомога, то звісно, що я йшла до нього.
Чи підтримуєте з Валерієм Залужним зв'язок зараз?
Так, звісно. Я ж дружила з Валерієм Федоровичем, а не з головнокомандувачем. Я знайома з його дружиною і з великою повагою та симпатією ставлюся до їхньої пари. Олена — дуже достойна жінка із почуттям гідності. Вона пліч-о-пліч з чоловіком всю повномасштабну війну. Це справжня дружина генерала. І те, що вони пережили за весь цей час я б нікому не побажала. Той рівень відповідальності, навантаження як психологічного так і фізичного не кожен витримає.
Як вас змінила війна?
Я б не сказала, що війна мене змінила. Можливо вона проявила мою витривалість. Я не можу сказати, що я розквітла за ці два роки. Війна точно вдарила фізично і психологічно по всім нам. На відміну від себе, я співчуваю тим, хто прозрів, кому довелося зламати себе в один ранок. Хто раніше любив русню, а зараз її яро ненавидить. Тому що ненависть — це почуття, яке руйнує. Я ніколи не порівнювала українців і росіян. Вони для мене завжди були абсолютно чужим народом.
Я народилася у 1990-му році і моє свідоме життя пройшло у цілісній, незалежній Україні. Я не готова щось міняти
До чого на вашу думку, нам слід готуватись? Наскільки затягнеться війна?
Знаєте, нам притаманне забуття. Ми почнемо забувати те, що відбувається сьогодні — і цього не можна допустити. Сьогоднішні події варто викарбувати у пам’яті на багато поколінь. Ми маємо правильно писати історію. Відстежувати і не допускати, аби героїзм присвоювали тим, хто його не заслужив. Ми маємо робити все, аби у росіян на генетичному рівні заклалося, що Україна — це табуйована територія, її краще не чіпати. Закінчити цю війну маємо ми. Я не хочу щоб мої діти та внуки переживали подібне.
Я не хочу жити у постійному очікуванні, що наш сусід знову на нас нападе. Ми маємо це змінити
Чи думали ви над майбутнім? Плануєте жити за кордоном — там, де успішно реалізувалися свого часу, чи в Україні?
Я можу жити, де завгодно. Мені головне, щоб в Україні був порядок. На сьогодні я не можу довго перебувати поза межами України. Мій максимум — два тижні. Торік я їздила на море, щоб просто виспатися та за два тижні буквально бігла назад. Я хочу, щоб мої діти побачили світ і відчували себе скрізь, як вдома. Тому я не думаю, що буду обмежуватися лише Україною. У мене досить інтернаціональна родина, і там, де буде тепленько і гарненько, там буду і я. Але все це буде лише після нашої перемоги.
Якою б ви хотіли бачити Україну після закінчення війни?
Україну я би хотіла бачити з ідеєю, самоідентифікацією, з відсутністю комплексу меншовартості. Я би хотіла, аби вона була україномовна, з достойним рівнем освіти. Не жертвою популізму. Тобто, щоб ми, як в усіх цивілізованих країнах, уявлення не мали, хто у нас міністр чогось там і де він відпочиває. Я реально хочу бачити Україну цивілізованою, реалізованою. У нас дуже багаті ресурси, і мені хотілося б їх реалізувати. І щоб це право реалізації було за українцями, а не за тими, хто зараз, у такі важкі часи, намагається зайти і захопити монополію. Я впевнена, що більшість українців повернуться додому, і Україна знов стане процвітаючою, мирною державою. Але це буде з часом. Сьогодні ж ми маємо об’єднатися і допомогти країні не лише вистояти, а й перемогти.
Ведуча, журналістка, авторка понад трьох тисяч матеріалів на різні теми, у тому числі низки резонансних журналістських розслідувань, які призвели до змін в місцевому самоврядуванні. Пише також про туризм, науку та здоров’я. У журналістику потрапила випадково, понад 20 років тому. Вела авторські проєкти на телеканалі УТР, працювала кореспонденткою служби новин, понад 12 років на телеканалі ICTV. За час роботи відвідала понад 50 країн. Має відмінні навички сторітелінгу й аналізу даних. Працювала викладачкою на кафедрі міжнародної журналістики НАУ. Навчається в аспірантурі, за спеціальністю «Міжнародна журналістика»: працює над дисертацією про висвітлення роботи польських ЗМІ в умовах російсько-української війни.
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
