Ексклюзив
20
хв

Від реабілітації до самореалізації. Як «Серце Азовсталі» допомагає оборонцям Маріуполя

Вони зустрічають з полону, допомагають стати на ноги та навіть опанувати інший фах. Проєкт «Серце Азовсталі» вже підтримав майже п’ять з половиною тисяч оборонців Маріуполя та членів їхніх родин

Наталія Жуковська

Оборонці Маріуполя під час відпочинку у горах. Фото: «Серце Азовсталі»

No items found.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

Вони обороняли Маріуполь героїчних 86 днів. Утім, 20 травня 2022 року за наказом вищого командування майже 2500 бійців здались у полон. Аби підтримати їхні родини та й самих військових після повернення з неволі, торік у лютому стартував проєкт «Серце Азовсталі». Усі, хто мають статус «захисник Маріуполя» можуть звернутися за допомогою.  

«Після 9-ти місяців полону було важко повірити, що ти вільний», — Дмитро Москва, 26-річний військовослужбовець

Військовослужбовець, оборонець Маріуполя Дмитро Москва. Фото: «Серце Азовсталі»

Через місяць після підписання контракту із 109-ю бригадою ТРО розпочалася повномасштабна війна. Ми базувалися у Маріуполі на металургійному комбінаті імені Ілліча. 24 лютого 2022 року нас підняли по тривозі. Ми не розуміли, що відбувається. Думали, що чергові навчання. Коли почало «прилітали», все стало ясно. Нам видали зброю і відправили охороняти міст, який з'єднував правий і лівий береги міста. Згодом нашу групу у складі 15-ти чоловік перекинули на лівий берег. Ворог вже прорвався, і нас відправили на підкріплення. Росіяни йшли звідусіль. Не зрозуміло, хто стріляє, — свої чи чужі. Особливо страшно було від авіаударів. Ми розділилися, адже діяти невеликими групами було ефективніше і розумніше. Та згодом натрапили на ворога. Почалася перестрілка. Я отримав 4 кульових поранення. Три в ноги, одне — у руку. Всі кулі пройшли на виліт. Нас було 5-ро, троє отримали поранення. Ми наклали собі турнікети і намагалися просунутися до наших. Не дійшли якихось 500 метрів. Росіян було дуже багато. Ми бачили, як вони виводили цивільних людей із підвалів, ставили на коліна, ті тримали руки за головами. Ймовірно, їх перевіряли. Як старший групи я ухвалив рішення здаватися. І це було розумно, бо поранення з кожним кроком давало про себе знати. Так я і четверо моїх побратимів  потрапили у полон. Це було 19 квітня 22-го року.  

«Москва, за кого, с..ко, воюєш?»

Побачивши на моїй флісці напис «Москва», росіяни не повірили, що то моє прізвище. Думали, що я жартую. Та згодом, почали говорити: «Так ти за кого, с..ко, воюєш?» Відповідав: «Я вдома. Захищаю свою землю, на яку ви прийшли». Один з бурятів відірвав з фліски напис і начепив собі на шолом, зазначивши: «То буде мені, я ж з Москви». Їхні медики оглядали наші поранення. Побачивши свою відкриту ногу, я злякався. Боявся, що її відріжуть. Вони забрали наші якісні турнікети. Натомість, наклали радянську резинку, так званий Джгут Есмарха (гумовий джгут, призначений для тимчасової зупинки кровотоку. — Авт.). Посадили нас на БТР, та вже за півтора кілометра зупинили чеченці.

Ті одразу почали допит: «За кого воюєте? За Зеленського, за Кличка? Вас тут кинули». Мені так і не зрозуміло було, до чого вони називали мера Києва, якщо ми у Маріуполі. Вони все знімали на відео й одразу викладали у свій TikTok. Доречі, саме звідти моя родина дізналася, що я потрапив у полон.

Нас називали бойовиками і терористами. Спочатку тримали у вольєрі, схожому на собачий. Потім в якомусь сараї і вже згодом повезли у Новоазовськ. Там довантажили ще 15-ро людей і повезли в Донецький ізолятор. З нами їхав азовець. Коли росіяни дізналися про це, його допитували і били лопатою так, що той дорогою помер. За місяць була Оленівка. Там я пробув пів року. Найбільше діставалося азовцям. Особливо тим, у кого знаходили татуювання з українською символікою. Та найжорсткіші умови утримання були в Таганрозі. У камері, під постійним відеонаглядом, нас було десятеро.

Змушували вчити гімн Росії, співати його щоранку. У кожній камері була пам’ятка, де розписано, що означає російський прапор, його кольори. Не хочеш вчити — будеш битий. Причому карали всю камеру

Одного разу мене так побили, що я ледве до камери доповз. Причина — відкрив око, коли вели територією. Цього не можна робити. Били по ногах і п’ятках не палицею, а водопровідною пластмасовою трубою. Застосовували шокер у шию, спину та пахви. На допитах їх постійно цікавило, хто що бачив. Запитували: «Може ти бачив, як хтось мародерить? Де був сам? Скільки наших вбив?». Я кажу: «Та я взагалі стріляти не можу». Оглядали мої руки. А там була вм’ятина, бо я був кулеметником. Краще було просто мовчати. Чим тихіший — тим менше питань. Намагалися зламати психологічно. Постійно говорили, що ми нікому не потрібні, що вони вже дійшли до Дніпра. Харків, Херсон — під Росією. На підході Миколаїв. Агітували вступати в так званий загін добровольців аби воювати на їхньому боці. Казали: «Ти ж із Маріуполя. Куди ти поїдеш?».

Одного дня нас із зав'язаними очима нас повезли із СІЗО до аеропорту. В той момент були думки, що це обмін, але впродовж 2-3 годин польоту росіяни до нас періодично застосовували фізичну силу. За чутками — перед обміном полонених не б'ють. Тож я подумав, що нас просто перевозять до іншої в'язниці. Те, що це таки обмін, зрозумів лише, сівши в автобус. З полону мене звільнили 10 жовтня 22-го року.

Важко було повірити, що ти вільний. Не усвідомлював, що нарешті вдома

Далі було лікування. Мав багато проблем зі здоров’ям, починаючи від зубів і закінчуючи пораненням. Нога не заживала сім місяців. Трішки підлікувавшись, завдяки проєкту «Серце Азовсталі» з родиною поїхали на реабілітацію до Трускавця.

Дмитро Москва разом із донькою, яка народилася, поки він перебував у полоні. Фото: «Серце Азовсталі»

Поки я був у полоні, у мене народилася донька. Впродовж двох тижнів ми насолоджувалися часом з родиною, дихали свіжим повітрям, купалися у басейні. За потреби  можна було попрацювати із психологами. Та моя найкраща підтримка — дружина з дитиною. У мене третя група інвалідності. Однак я повертаюся на службу у свою частину. Наразі я в роті ударних безпілотних літальних апаратів. Координую роботу наших пілотів.   

«Нам сказали, що то фільтрація, яка триватиме не більше 180 діб. Я ж у полоні провів 10 місяців», — Володимир Капчук, 40-річний прикордонник

Прикордонник Володимир Капчук під час оборони Маріуполя. Фото: приватний архів

Початок повномасштабного вторгнення я зустрів з коронавірусом у маріупольській лікарні. До свого загону зміг приєднатися вже на «Азовсталі» 2 березня. Розуміння, що розпочалася повномасштабна війна, прийшло, коли по місту активно почала працювати авіація. Скидаючи авіабомби, Росія стирала з лиця землі багатоповерхівки. Під завалами лишалося багато цивільних, яких, на жаль, не можливо було врятувати. Були моменти, коли навіть через добу звідти лунали людські голоси. Утім, без техніки розібрали завали було нереально. Ми базувалися на «Азовсталі», але виходили на позиції у місто. Для мене найстрашніше було під час чергування впродовж двох діб дивитися на район, де перебували дружина і двоє дітей. Доньці було 15 років, а сину — 4 місяці. Район цілодобово горів, його постійно бомбили. Подзвонити було ніяк. Згодом виявилося, що всі будинки навколо них зруйновано, а їхній дивом вцілів. На щастя, 17 березня дружина та діти виїхали з міста. Я про це дізнався, коли виходив у полон. Нам дали можливість подзвонити.   

У полоні багато інстинктів вимикаються

Нам сказали це не полон, а так звана фільтрація, яка за Женевською конвенцією триватиме не більше 180 діб. Але, як виявилося, це все не так, тому що багато наших досі у неволі. Спочатку нас завезли в Оленівку. Однак з 25 на 26 травня 2022 року знову завантажили у машини. Ми думали, що це обмін, але з’ясувалося, що нас перевезли у СІЗО Таганрога. Під час «прийомки» одного хлопця забили до смерті. Вранці він помер. Таким моментів було багато. Загалом умови утримання, як і всюди, жахливі. Постійні побиття, допити.

У перші два тижні щодня били мінімум тричі вдень. Під час допиту стандартно використовували шокер, гумові палиці, били струмом по різним частинам тіла

Не відмовляли собі в ударах ногами і руками. Тисли морально. Говорили, що пів України вже забрали, що ми звідти не вийдемо, а поїдемо на північ Росії на довічне, тому що всі ми за російським законодавством — терористи. Майже у кожного запитували, чи бачили найманців-іноземців. Запитували вид військ, хто за посадою? Всі завжди відповідали — кухар або водій. Вони дивувалися: «А як так виходить, що одні кухарі і водії, а  майже 40 000 росіян  під Маріуполем поклали, не рахуючи техніки?». 

Через 4,5 місяця мене перевели у Каменськ-Шахтинський Ростовської області. Там ми жили у бараках по 70 осіб. Якщо порівнювати із Таганрогом, то годували краще.  Однак поїсти спокійно не давали. Аби дійти до їдальні, потрібно було пробігти через спеціальний  коридор, де стояло по 5-6 осіб із палками з обох боків. Тож ти біжиш, а тебе постійно б’ють. Назад повертаєшся так само. Та й на поїсти було мало часу. Давали не більше 2-х хвилин. Якось 526 осіб вони погодували за  27 хвилин. Там я провів 5,5 місяців. У лютому 23-го  я потрапив у списки на обмін.

Поранений хребет та реабілітація

Бойову травму я отримав ще у Маріуполі, перебуваючи на позиції. Для росіян кожна споруда — небезпека. І в одному з будинків перебували ми з моїм побратимом. Нам пощастило, що танк поцілив у кут. Інакше я б свою історію вам не розповідав. Був сильний удар цеглою по спині поперекового відділу. Лише після обміну з’ясувалося, що у мене  зміщення хребців на понад 20%. Після полону мене прооперували у прикордонному госпіталі. Встановили імплант на хребет, який з часом виявився неякісним.

Не витримав навантаження і зламався під час проходження служби

Я почав шукати варіанти, хто б міг мені допомогти і звернувся до «Серця Азовсталі». Вони ще після обміну цікавилися, кому що потрібно, але на той момент мене все задовольняло. Тож саме вони знайшли цього разу клініку і нейрохірурга. І 26 червня 2024 року мене знову прооперували. Під час п’ятигодинної операції мені встановили якісні імпланти з додатковою системою фіксації. Знаєте, на самому початку ти думаєш, що з тобою все нормально. У будь-якому разі на момент повернення додому у тебе ейфорія, ти кажеш, що у тебе нічого не болить і ти здоровий. Багато хлопців одразу просяться додому.

Тільки через деякий час усе починає вилазити. Психологічні травми теж

Завдяки «Серцю Азовсталі», цього літа я встиг побувати на Закарпатті у санаторії.

Володимир Капчук: «Хочу вивчитися на реабілітолога, аби допомагати таким, як я». Фото: приватний архів

Там впродовж 10 днів працював із психологами, які допомогли пропрацювати певні не зрозумілі для себе моменти. Звісно, часом бувають певні флешбеки у голові. Сниться «Азовсталь», полон, війна, загиблі побратими. Місяць-два спокійно, а потім — загострення. У мене пропадає сон, і за ніч можу поспати максимум до 2 годин. Дехто з хлопців починає зловживати алкоголь, хтось — наркотики. Для мене віддушина — риболовля. А ще у свої 40 поставив собі мету. Хочу вивчитися на реабілітолога. Знову ж таки «Серце Азовсталі» обіцяють посприяти в цьому. Розумію, що воїн з мене вже не дуже, а ось допомагати таким, як я, хочу і думаю, що зможу. 

«Ми є однією родиною», — Ксенія Сухова, директорка громадської організації «Серце Азовсталі»

Ми є громадською організацією, яка з'явилась за підтримки Ріната Ахметова. З його ініціативи було виділено мільярд гривень на два роки роботи проєкту. Завдання — допомогти людям, які, героїчно боронили місто Маріуполь впродовж 86 днів. Нашим ключовим партнером є держава. Ми підписали меморандум з Міністерством ветеранів, Міністерством соціальної політики, з координаційним штабом, тобто зі всіма, хто так чи інакше працює із захисниками.

У нашій команді понад 20-ро людей. Насамперед, це адміністратори та менеджери, які безпосередньо спілкуються з військовими і підбирають їм необхідну допомогу. Ми працюємо за запитом.

Мар'яна Чечелюк (у центрі), яка пробула у російському полоні майже два роки. Фото: «Серце Азовсталі»

Звернутися до нас можна, безпосередньо прийшовши до офісу, або звернутися на гарячу лінію — 0 (800) 600 114.

У нашому проєкті сім напрямків допомоги. Кожен захисник може обрати будь-які три. Це унікальна в Україні екосистемна підтримка, завдяки якій оборонці проходять шлях від реабілітації до самореалізації у цивільне життя. На сьогодні основна категорія тих, з ким доводиться працювати — повернені з полону та їхні родини. За час існування проєкту ми створили алгоритм роботи з військовими.

Перша програма — «Повернення»

Кожному, хто повертається з полону, ми видаємо digital-бокс. Це те, що допомагає захисникам бути на зв’язку та стежити за своїм здоров'ям. Туди входить ноутбук, навушники, павербанк, смарт-годинник, який допомагає слідкувати за пульсом. Також у боксі є сертифікат на 4 тис. грн для купівлі вітамінів та спортивного харчування. Якщо жінка повертається з полону, то додатково отримує beauty-бокс.

Digital-бокс, який отримують військові, повернувшись із полону. Фото: «Серце Азовсталі»

Друга програма — «Здоров'я»

Наше завдання — повернути якість життя військовим, наскільки це можливо. Для співпраці обираємо найкращі клініки України.

Оборонці Маріуполя в одній з клінік Києва. Фото: «Серце Азовсталі»

Захисники часом потребують складних операцій, протезування. 6-ро оборонців Маріуполя вже отримали протези. 15-ро — на черзі. Йдеться про біонічні протези, найсучасніші електронні коліна. Також у рамках цієї програми ми робимо повний чек-ап організму. Це близько 50 різних аналізів. Окремо йде стоматологія. Майже всі повертаються з полону без зубів. Багато хто потребує імплантів, реконструкції щелеп, вилучення осколків. Також ми співпрацюємо з центрами реабілітації. Працюємо у форматі «рівний рівному». Ті хлопці, які вже отримали протези і стали на ноги, приходять до своїх побратимів у шпиталі, реабілітаційні центри — підтримують і заохочують. Це дає гарні результати.

Третя програма — «Родина»

Ми постійно спілкуємось з родинами оборонців Маріуполя. У нас завдання створити ком'юніті гарнізону Маріуполь. Знайомимо їх між собою. Запрошуємо до Трускавця в санаторії. Торік було по 600 людей в один заїзд. Цього року таких родинних таборів вже було три. До того ж разом з сім'ями військовополонених чекаємо повернення їхніх рідних з полону.

Четверта програма — «Вдома»

У рамках цієї програми надаємо житло захисникам та захисницям міста Маріуполя, які мають 1 або 2 групу інвалідності внаслідок бойових дій.

Родина оборонця Маріуполя, вперше увійшовши до нової оселі. Фото: «Серце Азовсталі»

Це люди з важкими пораненнями — ампутаціями, на кріслах колісних. Тому, очевидно, що власними силами купити житло їм буде складніше ніж здоровій людині. Вже понад 100 квартир видано, плануємо 200.

П'ята програма — «Спорт»

Надаємо тримісячний абонемент до спортзалу та спортивний одяг. А ще — організовуємо спортивні кемпи «10 днів у Карпатах». Психологічне відновлення, підйом у гори, командна взаємодія, масажі, ознайомлення з місцевою культурою та підтримка один одного за принципом «рівний-рівному». Вони іноді кажуть: «Я хочу побути з побратимами, з якими був у бараці. На відміну від родини вони мене розуміють».  

Під час велозабігу. Фото: «Серце Азовсталі»

Шоста програма — «Захист»

У рамках програми надаємо первинну юридичну  консультацію щодо порядку отримання статусів, довідок та ін. документів, повʼязаних з проходженням служби, отримання пільг, державних виплат.

Сьома програма — «Майбутнє»

У рамках  цієї програми, складаємо комплексний план адаптації ветеранів у цивільне життя за допомогою навчання. Це і опанування нової сфери, курси, перекваліфікація, вивчення іноземних мов. У цьому напрямі нам допомагають кар'єрні ментори. Серед них є оборонець Маріуполя. Разом з психологом через тестування та спілкування вони допомагають ветерану визначитися із новим фахом.

Родини оборонців Маріуполя. Фото: «Серце Азовсталі»

Загалом через наш проєкт вже пройшло майже 5 з половиною тисяч оборонців Маріуполя та членів їхніх родин. Ключовий меседж, який я почула від наших родин: «Ви знаєте, а у серця є душа». І нам було дуже приємно, що ми не автоматично робимо свою роботу, а стаємо однією великою родиною.

No items found.
Р Е К Л А М А
Приєднуйтесь до розсилки
Thank you! Your submission has been received!
Oops! Something went wrong while submitting the form.

Ведуча, журналістка, авторка понад трьох тисяч матеріалів на різні теми, у тому числі низки резонансних журналістських розслідувань, які призвели до змін в місцевому самоврядуванні. Пише також про туризм, науку та здоров’я.  У журналістику потрапила випадково, понад 20 років тому. Вела авторські проєкти на телеканалі УТР, працювала кореспонденткою служби новин, понад 12 років на телеканалі ICTV. За час роботи відвідала понад 50 країн. Має відмінні навички сторітелінгу й аналізу даних. Працювала викладачкою на кафедрі міжнародної журналістики НАУ. Навчається в аспірантурі, за спеціальністю «Міжнародна журналістика»: працює над дисертацією про висвітлення роботи польських ЗМІ в умовах російсько-української війни.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати
аборти польща

Для поляків аборт є суперечливою темою. За часів правління ПіС про аборти постійно говорили громадяни й політики. Зараз здається, що ми про це забули, а більшість політиків вирішила відсунути це питання на другий план. Але як взагалі можливо, що право жінки користуватися власним тілом може стати тим, що так легко викреслити? Зростання впливу крайньої правої сили помітне скрізь, а разом з ним з'являються обмеження автономії жінок: політики прагнуть контролювати над нашими тілами, домінувати над меншинами та нав'язати згори політичне прагнення збільшити населення — за будь-яку ціну.

Голос жінок повністю ігнорується при обговоренні цих питань. Це змушує нас взяти справу у власні руки. Хоча ситуація з правами жінок у світі дедалі погіршується, я покладаю надію на конкретних сміливих людей. Проведення часу в таких місцях, як ABOTAK, нагадує мені, наскільки важлива спільнота і як багато ми можемо досягти.

Ми, жінки, далеко просунулися порівняно з часами моєї бабусі. І це мотивує мене рухатися далі й сподіватися, що наступне покоління жінок буде жити ще краще. Доки ми не подолаємо патріархат, який нами керує, жодна з нас не зможе почуватися вільною. Ми повинні разом визнати, що існуюча система нам шкодить.

ABOTAK — місце, створене для допомоги жінкам іншими жінками, які пройшли через такі ж чи подібні ситуації. Ми побували в центрі й дізналися від Наталії Бронярчик не тільки її власну історію, а й про те, що стоїть за цим проєктом:

20
хв

Що тепер буде з абортами в Польщі? Подкаст

Меланія Крих

Як же я втомилася! 

Колега жартує: «Не встигли ми набутися мілфами (від англійського MILF — мати, з якою хотілося б переспати — Ред.), як вже стали жінками-канапками». Цей термін «покоління канапок» (або «покоління сендвічів») ввела в обіг у 1981 році соціальна працівниця Дороті Міллер. Так вона описала групу людей, переважно жінок 35-65 років — тобто у віці, коли більшість вже має дорослих дітей і хоче пожити для себе, — яким доводиться піклуватися і про старіючих батьків, і про своїх підлітків.

Проблеми затискають з обох боків, як хліб у сендвічі. Але жінки добре знають: світ не любить слабких. Вони навчилися грати в цю гру, давати собі раду, розраховувати лише на себе, жонглювати десятками обов'язків. Вони майже не жаліються, хоча в скронях дедалі частіше пульсує: «Як же я втомилася».

Моя власна історія триває вже понад пів року. Спочатку — мама. З того покоління, яке не звикло дбати про себе. Раптом каже по телефону, що почувається погано. Слово за слово з’ясовується, що «погано» триває вже давно. Вона просто не хотіла турбувати. 

Кидаєш усе. Вловлюєш випадковий вільний квиток до України в той час, як всі святкують Різдво. Залишаєш хвору на застуду дитину-підлітка на Святвечір в чужому домі. Того ж вечора кількома потягами поспішаєш додому. Місяць ходиш від одного лікаря для іншого: десятки аналізів, кілометрові рахунки, і нарешті чуєш діагноз, від якого холодіє в грудях. Після чого залишаєшся поруч з мамою, поки їй роблять операцію, а потім повертаєшся до Польщі, аби трохи видихнути…

А тут зустрічає дитина, у якої за час твоєї відсутності накопичились проблеми у стосунках з подругами, підліткові гормони, непорозуміння зі шкільними предметами... І це я мовчу про нові рахунки й власні невирішені робочі питання. 

Сучасні Атлантиди, які тримають на собі світ

Професорка Барбара Йозефік з Ягеллонського університету пояснює феномен «покоління сендвічів» на прикладі польських жінок. Вони перенесли стрес під час ковідної пандемії, потім — вибух війни за східним кордоном. Все це підняло рівень тривожності до найвищих піків, аж тут гоп — нові виклики: постаріли батьки, діти начебто підросли, але залежати не перестали, ще й тіло починає зраджувати. Воно вже не таке стійке до стресів, не таке витривале, потребує піклування й турботи. 

Фото Shutterstock

Пояснення цього явища таке: жінки стали пізніше народжувати, разом з тим тривалість життя зросла. Зрештою коли наші батьки досягають віку, коли їм потрібна наша допомога, у нас все ще є діти, про яких ми маємо піклуватися. І якось вже без колишнього скепсису згадуєш слова старших, які часто лунали в юності: «Треба народити до 25. Уяви: ти ще молода, а діти вже — дорослі й самостійні».

До цього варто додати зростання рівня самотнього материнства, коли жінкам немає з ким розділити тягар утримання й виховання дітей. Відповідно, жінка має ще й забезпечувати родину, дбати про власний професійний розвиток за кордоном. 

Ще один тренд часу, на який звертає увагу польська дослідниця, — зникнення моделі спільного проживання кількох поколінь під одним дахом. Сьогодні це вже не є поширеною практикою. Відтак навіть базова логістика догляду за батьками, які потребують підтримки, значно ускладнюється. Плюс втрачається підтримка з боку батьків — ви не можете просто залишити дітей на когось з родичів і трохи відпочити

Подвійний тиск на жінок часто призводить до депресивних думок і вигорання, зазначає Йозефік. У їхній голові весь час крутяться суперечливі фрази:  «Я погана донька», «Я погана мати», «Я не справляюсь», «Я люблю своїх батьків, але мрію, щоб за ними доглядав ще хтось» тощо.

Тривалий стрес послаблює імунну систему, погіршується й соматичне здоров’я. Жінки часто скаржаться: «У мене самої проблеми із серцем, тиском, хребтом. Але я не маю часу, щоб зайнятися цим, піти на йогу чи пілатес». В житті жінок-канапок майже немає місця для себе. 

І все це на тлі війни

Мені пощастило, я у мами не одна. У мене є брат, вихований в атмосфері рівності прав і обов’язків, який разом зі мною розділив піклування про маму. Однак, навіть це не рятує, коли у твоїй країні війна. 

Типова ситуація, коли зненацька вночі лунає телефонний дзвінок: «Наше місто (я з Одещини) під масованою дроновою атакою. Вибухи чутно з усіх боків. Горять будинки на сусідній вулиці». І ти не спиш до ранку, бо переживаєш за своїх вдома.

Питаю в інших українських жінок-біженок з «покоління канапок», як вони дають собі раду (їхні розповіді будуть трохи нижче). Адже те, що для інших є винятковою ситуацією, для українців зараз є нормою. Війна обнулила наш майновий і соціальний стан, з’їла фінансові накопичення, чимало українок за кордоном живуть без підтримки партнерів — і при цьому дбають і про дітей, і про батьків. Часто перед нами навіть вибір не стоїть — оплатити батькам доглядальницю чи дітям літній табір, адже зароблені гроші йдуть на оплату орендованого житла. А у багатьох батьки категорично не хочуть залишати Україну, і жінки мотаються туди-сюди через кордон, бо не можуть собі навіть уявити повернути дітей під дрони й ракети. 

«Повернулася з дітьми з Британії до мами, аби вона не помирала сама». Історії українок

Американська геріатрологиня Паула Бенкс пропонує шість кроків: видихнути й заспокоїтися, перестати себе звинувачувати, не соромитися просити допомоги в інших членів родини, зокрема фінансової, підключати до догляду за старшими членами родини дітей-підлітків, включати у свій графік турботу про себе, не розривати контакти з друзями й регулярно з ними зустрічатися. Звучить гарно, але… більшість цих порад погано працює в умовах війни й вимушеної міграції. 

«Ми виїхали з Харкова до Ірландії, — ділиться 51-річна Ірина, — за півтора роки, що жили разом — я, 74-річна мама та мій 16-річний син — кілька разів ловила себе на думці: ой, який міст, а якщо стрибнути з нього, чи сильно мені буде боляче? Якщо я зупинюся посеред дороги, чи зіб'є мене та червона машина? Мене не лякали ці думки, вони несли звільнення. Все навалилося: мама, яка не може без мене навіть вийти з квартири; син зі звинуваченнями, навіщо я відірвала його від дому, навчання, друзів; пошук роботи, нова мова, проблеми зі здоров'ям, страх за чоловіка, який пішов до війська. Мені стало легше, коли нам з мамою вдалося роз’їхатися по різним квартирам. Виявилося, що вона не така вже й безпорадна».

41-річна Наталія В. з Вугледару розповідає: «Ми “поділили” старших членів нашої родини. Мама, яка категорично не хотіла залишати Україну, живе з братом, я висилаю їй гроші, які покривають половину оренди квартири у Полтаві, набір необхідних ліків. Я приїхала до Польщі з двома дітьми-підлітками й батьками чоловіка — 69 та 73 років. Жили всі разом у квартирі площею 36 квадратних метрів. Я багато працювала — спочатку на заводі, плюс на вихідних вчилася робити манікюр, а тепер працюю на себе. Батьки чоловіка не були тягарем, навпаки, взяли на себе піклування про дітей, приготування їжі, догляд за домом. На жаль, відірвані від рідної землі, вони почали хворіти. Батька чоловіка минулоріч не стало, довелося поховати його в Польщі, бо наше місто знаходиться в окупації». 

«Мій підлітковий вік прийшовся на літні роки моїх дідуся та бабусі. Бабуся вже тоді дуже хворіла, — згадує 45-річна Олена С. — Мені було 15 років, я дуже просила маму дозволити мені запросити друзів на день народження. Мама обізвала мене егоїсткою, яка думає лише про себе. Чомусь я часто це згадую. В моїй родині інтереси старшого покоління завжди були в пріоритеті, і зараз цього для себе вимагають мої батьки. Але я обрала безпеку дітей. Найняла людину, яка навідується до батьків і допомагає їм по дому двічі на тиждень. Раптом трапиться щось гірше — буду шукати будинки з проживанням і доглядом. Разом з тим всередині мене постійно лунають розмови з мого минулого, в яких засуджується “західний спосіб” життя, коли літні люди доживають на самоті в пансіонатах». 

Професорка Барбара Йозефік переконана, що ми не маємо відчувати себе винними, коли ухвалюємо рішення оплатити якісний догляд за старшими членами родини, і варто вийти з матриці під назвою «бути жертвою — це подвиг». 

Разом з тим у ситуації з батьками часто йдеться не про почуття жертовності, а про любов

Саме вона спонукає бути поруч, поки є можливість. І частина українських біженок, навіть ризикуючи безпекою дітей, повертається до України, щоб дбати про батьків старшого віку. 

«Знаю, що я ніколи б собі не пробачила, якби мама залишилася помирати одна. Я повернулася з Великобританії з двома дітьми, вже абсолютно інтегрованими, бо дізналася про смертельний діагноз мами. Рік ми були поруч з нею, я не жалкую про це, мені лише шкода, що мене не було поруч раніше, — розповідає 47-річна Маргарита. — Зараз я працюю із психологом, і вона каже, що я не пройшла процес сепарації, тому мені так важко змиритися з втратою. Але я просто дуже любила свою маму, вона була найкращою мамою у світі». 

Морозиво замість Лондона

У пошуках відповіді, як не задихнутися під тиском обов’язків з двох боків, я дійшла до неочікуваного висновку: в цій ситуації надважливо подбати про себе. Бо як мені зараз, так і моїй доньці через 15-20 років може знадобитися не фінансова підтримка, а просто мамина присутність, розмова, обійми. Якщо я не подбаю про себе зараз, у спадок донька отримає не лише мою тривожність, а й матрицю жертви й потребу дбати про мене.

Важливо знаходити час для якісного спілкування з дітьми-підлітками, щирої розмови з ними й прохання про підтримку (зокрема, взяти на себе частину домашніх обов'язків). У критичний момент, коли у мене накопичилися великі рахунки за мамині операції, моя донька сама запропонувала відмовитися від поїздки з класом до Лондона. Це була її мрія, я її до цього не змушувала, це було її власне рішення. Натомість ми стали частіше виходити кудись разом — просто випити кави чи з’їсти морозиво. Здається, це лише зміцнило наші стосунки. 

Ці думки підтверджує подкаст MD Anderson Cancerwise, де обговорюють підтримку доглядальників — людей, які піклуються про батьків або рідних з онкологічними діагнозами. В одному з подкастів соціальна працівниця Мері Дефф ділиться порадами, сформованими з багаторічної практики роботи у хоспісах:

У ситуаціях тривалого догляду особливо важливо не забувати про того, хто доглядає.

Просте запитання «Як ти?» може стати сигналом, що ця людина не забута. Це звернення не лише до лікарів, а й до нас з вами — колег, друзів, сусідів, які можуть підтримати простим словом тих, хто опинився у сендвіч-ситуації

У хоспісах це вже частина протоколу: там відстежують не тільки стан пацієнта, а й стан доглядальника — чи не виснажений він, чи має доступ до груп підтримки.

Важливо мати план: як створити вдома максимально комфортні й безпечні для старшої людини умови, прагнучи її максимальної самостійності. Особливу увагу фахівці радять звертати на емоційний стан літніх батьків. Втрата самостійності для них — це удар по ідентичності. Вона може проявлятись у роздратуванні, зневірі, небажанні приймати допомогу. Та саме тиха присутність, співчуття і підтримка здатні зберегти гідність — і звільнити вам трохи більше простору для себе.

Ще один ключовий момент — чесно оцінити власну систему підтримки. Чи можу я справлятися сама, якщо маю роботу, дітей, інші обов’язки? Чи можу покластися на чоловіка, братів, сестер, друзів, сусідів? Іноді найкраще рішення — делегувати частину турбот, навіть якщо це важко психологічно.

Одна з жінок у подкасті сказала: «Я знала, що якщо не подбаю про себе, не зможу подбати про батьків, дітей і чоловіка».  Догляд за собою — це частина догляду за родиною. Тож якщо це усвідомлення може допомогти вам звільнитися від суспільного пресингу й внутрішнього сорому, що ви робите недостатньо — дослухайтеся бодай до цього аргумента. 

20
хв

«Я погана донька чи погана мати?» Чому «жінки-канапки» не мають права на втому

Галина Халимоник

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

Альянс погодився платити, але чи готовий воювати? Підсумки саміту НАТО в Гаазі

Ексклюзив
20
хв

Безпека НАТО без України більше неможлива. Європарламентар Ріхардс Колс про саміт у Гаазі, скепсис союзників і ключову роль Києва

Ексклюзив
20
хв

Прощання з берегинею

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress