Ексклюзив
20
хв

Ольга Руднєва: «Найбільший страх у наших суперлюдей — сказати мамі, що вони втратили кінцівку»

Superhumans Сenter — повноцінне реабілітаційне містечко, де впродовж року провели понад сотню складних операцій із реконструкції та встановили 550 протезів

Наталія Жуковська

Ольга Руднєва, CEO Superhumans Centre. Фото: приватний архів

No items found.

Суперлюди, супери — так називають своїх пацієнтів у реабілітаційному центрі Superhumans. Це сучасна клініка протезування, реабілітації, реконструктивної хірургії та психологічної підтримки постраждалих військових і цивільних. Усі послуги для пацієнтів безкоштовні. Заклад працює на кошти благодійників. Зокрема, й українських. Sestry поговорили з CEO Superhumans Centre Ольгою Руднєвою про потужності закладу, виклики сьогодення та перспективи розвитку протезування й реконструкції в Україні.

У нас немає проблем. У нас є виклики

Наталія Жуковська: Ольго, центр Superhumans може обслуговувати 70 людей щомісяця. Як справляєтесь  з тим напливом пацієнтів, який є сьогодні?

Ольга Руднєва: За нашим планом, у нас щомысяця мало бути 50 пацієнтів на протезування, реабілітацію і психологічну підтримку. Але ми розуміємо, що черга доволі велика і вона не зменшується. У нас зараз в листі очікування — 800 пацієнтів. Відповідно, ми збільшили щомісячну кількість до 70.

Думаю, що ми змогли б взяти і 100 пацієнтів, але було б важко фінансово. Адже це доволі дорога історія

Наприклад, пів сотні пацієнтів обходяться у мільйон доларів лише у компонентах протезування. І це за умови, якщо ми всіх протезуватимемо базовими механічними протезами. А у нас багато  людей отримують міоелектричні руки та електронні коліна. Це обходиться у рази дорожче. Також у нас вже працює палатний фонд у відділенні реконструктивної хірургії. Ми робимо реконструкції обличчя. Це доволі складні втручання, які тривають по 15 годин, з пересадкою клаптів — комплекс тканин, який складається зі шкіри, м’язової частини, фрагменту кістки з обов’язковим збереженням судин. Відновлення доволі повільне, бо це пацієнти зі складними випадками. Також ми робимо операції з відновлення слуху. Нещодавно почали робити очі — йдеться про очні імпланти. І є пацієнти, яким ми робимо реампутації. Це люди, які мають ускладнення, пов'язані з уламками, які виходять, або остеофіти, нефроми.  Відповідно, ще можна додати 45-50 пацієнтів щомісяця. Тобто загалом одночасно у Superhumans маємо 100-110 пацієнтів щомісяця.

Суперлюди, які щодня доводять, що вони можуть усе. Фото: Superhumans Centre

А хто допомагає фінансово Superhumans?

Ми взагалі не використовуємо державні гроші. Така стратегія і філософія була від початку. Ми вважаємо, що держава повинна витрачати гроші на оборону, а на гуманітарні проєкти є можливість залучати додаткові ресурси з боку донорів.

Наш найбільший донор — це американський філантроп Говард Баффетт, який закрив протезування п'ятисот людей на рік

А це для нас доволі серйозна підтримка. Також ми фандрейзимо. У нас доволі широке коло донорів — як з України, так і з усього світу. Ми постійно працюємо над залученням додаткових ресурсів на різні напрямки — на психологічну підтримку, протезування, реконструктивну хірургію.

Говард Баффет, Ольга Руднєва та Андрій Ставніцер. Фото: Superhumans Centre

З якими трьома найбільшими проблемами стикається на сьогодні центр Superhumans?

У нас немає проблем. Є виклики, які ми вирішуємо. Їх можна сортувати за напрямками. Люди — це великий виклик. Нам потрібні спеціалісти високої якості. Командна робота — це теж виклик, бо українські лікарі не звикли працювати в команді. І наші пацієнти є частиною цієї команди. Ще один з викликів — безбар’єрність всієї України. Бо наш пацієнт йде від нас, де все ідеально, а потім потрапляє у реальний світ. І якщо там є складнощі з інтеграцією, пересуванням, то це загрожує його психологічному стану, і з часом він може знову до нас повернутися.

А ми не хочемо, щоб пацієнти поверталися до нас на психологічну реабілітацію. Нам важливо, щоб вони максимально швидко інтегрувалися у  цивільне життя

Виклики — це масштаб моделі Superhumans по всій Україні. Наступні два центри мають зʼявитися в Одесі і Дніпрі. Якщо говорити про суто медичні виклики — це складні випадки ампутацій, з якими ми працюємо. Це інфекційний контроль, бо насправді наші пацієнти приходять до нас з великою кількістю інфекцій. До того, як потрапити до нас, вони бувають у 6-7 лікарнях і на якомусь етапі евакуації  можуть щось підхопити. Чимало мінно-вибухових травм з безліччю ускладнень. Викликів багато, але вони не є невирішальними.    

Ви проти, щоб українці протезувались за кордоном. Чому?

Ми маємо вибудувати свою власну експертизу в Україні і підготувати наших фахівців для того, щоб бути незалежними від медичної допомоги Заходу. Вона не триватиме вічно. На жаль, на сьогодні маємо багато ампутацій верхніх кінцівок, подвійних та потрійних ампутацій, з якими складно працювати. Однак, навіщо віддавати наших найскладніших пацієнтів за кордон? Аби навчалися їхні фахівці?

У нас є все для того, щоб повністю забезпечити протезування наших людей тут, в Україні

По-друге — протезист і пацієнт пов’язані на все життя. Зміна ваги, зміна запиту пацієнта щодо протезу. Його треба підкрутити, відправити на обслуговування. В Україні зробити це простіше. Повертатися за кордон — дуже витратно. Навряд чи людина зможе зібрати гроші для того, щоб переробити собі, наприклад, культеприймач або щось перепрограмувати у коліні. Відповідно, переважна більшість людей, які були запротезовані за кордоном, з часом перепротизуються в Україні. Ну, і третій фактор — мовний бар'єр. У нас доволі багато пацієнтів, які отримали класні протези за кордоном, приїжджають на реабілітацію в Україну, бо там не отримували психологічної підтримки саме через незнання іноземної мови або не було достатньої реабілітації. Відповідно, ось ці всі моменти говорять про неефективність протезування за кордоном. Тож, ми повинні робити все для того, аби надавати ці всі послуги на місці.  

Вони не мають кінцівок, але мають нестримне бажання жити. Фото: Superhumans Centre

Як ви особисто оцінюєте рівень протезування в Україні? Які зміни відбулися за останні роки?

У нас рівень протезування доволі високий. Закордонні фахівці, які раніше їздили нас вчити, вже кажуть: «Нам немає чому вас навчати. Ми маємо їздити вчитися до вас». Бо кількість складних випадків, які ми бачили за рік в Україні та в Superhumans, — це всі випадки, які бачив Волтер Рід (американський військовий шпиталь. — Авт.) за всю історію роботи з протезування ветеранів у США. Відповідно, у нас той досвід вже є. Наші протезисти навчаються постійно, мають практичні навички. І це не лише стосується Superhumans. У нас в Україні взагалі є доволі багато потужних фахівців.

Єдине — нам бракує протезистів верхніх кінцівок. Ми постійно запрошуємо іноземців, аби вони приїжджали і допомагали нам протезувати пацієнтів

Але загалом досвід в України є, протезисти є. Просто їх має бути більше. І зараз ми їх навчаємо, зокрема, у Львівській політехніці йде навчання на нашій базі та на базі UNBROKEN. Тобто ці люди вже незабаром з'являться на ринку і будуть доволі високої кваліфікації.

Реконструктивна хірургія — це дорого і складно

На війні люди втрачають не лише кінцівки, а й отримують травми обличчя. Наприкінці лютого у центрі Superhumans почало працювати відділення реконструктивної хірургії. Наскільки розвинений в Україні цей напрямок?

У нас робиться доволі велика кількість реконструкцій обличчя і оперативних втручань. Але є проблема, що їх роблять переважно лікарі, які працюють із щелепно-лицевою травмою, а потрібні загальні хірурги. Бо йдеться про імпланти, пересадки шматків шкіри з різних частин тіла на обличчя. Разом з Міністерством охорони здоров'я ми розпочали реформу навчання і підготовку таких спеціалістів. Тут нам дійсно бракує досвіду. Але й по світу шкіл, де б навчали таких спеціалістів, небагато. У цьому напрямку МОЗ України та ми співпрацюємо із Францією. До того ж ми маємо підготувати людей, які б розумілися в нагляді в  післяопераційній період. Бо людина після таких операцій потребуватиме довготривалого відновлення й особливого догляду, який би зменшив відторгнення, інфікування і ускладнення.

Чи вистачає спеціалістів, які працюють в реконструктивній хірургії обличчя? Де ви шукаєте лікарів?

Сьогодні у нас оперують спільні команди — українські фахівці разом з французькими або з чеськими колегами. Кожен випадок описується, транслюється в прямому ефірі з операційної і обговорюється з фахівцями. Кожна операція описується як кейс і видається на ринок, аби інші хірурги могли подивитися й поставити запитання. Також є американські і канадські місії, які приїжджають і допомагають з реконструктивною хірургією обличчя. Завдяки започаткованому Першою леді міжнародному медичному партнерству, ми отримали доступ до найкращих хірургів у світі.

У нашій команді лікарів були й ті, які зробили першу у світі операцію з пересадки обличчя

Їм цікаві наші складні кейси, а нам потрібний їхній досвід. До того ж, реконструктивна хірургія — це дорого, бо самі імпланти дорогі.

Найважливіше — підготувати команду, яка робитиме операції. Фото: Superhumans Centre

Люди з травмами обличчя — доволі складні пацієнти з точки зору не тільки фізичного, а й психологічного відновлення. Чи працюють із ними психологи? Чи вистачає їх?

Зустріч з психологом та оцінка психологічного стану — це перший крок пацієнта у центрі. Незалежно із чим поступає до нас людина — перша його зустріч із психологом, який оцінює її психологічний стан. Психолог — це людина, яка супроводжує пацієнта впродовж всього періоду. Доволі складно для пацієнта пройти період відновлення впродовж іноді 3-5 років. Допоки людина не буде задоволена результатом, має бути поруч психолог, який супроводжуватиме всі ці інтервенції.

Ми б не починали послугу, якщо б  в нас не вистачало таких спеціалістів

Це не та історія, коли у процесі можемо з'ясувати, що нам не вистачає, наприклад, трьох фахівців. Вони не готуються за одну ніч. Відповідно від самого початку ми формуємо команду. До прикладу, центр Superhumans  в Одесі стартує у лютому, але набір команди і підготовка починається у вересні. У Дніпрі центр має розпочати роботу у вересні 2025 року, але команди вже почали готуватися зараз. Тобто це доволі тривалий період підготовки команди до запуску центру або нової послуги.

Працюємо з кожним донором і пояснюємо, куди підуть його гроші

Під час своїх закордонних відряджень ви постійно закликаєте захід активніше включатися до підтримки України. Яку саме допомогу та підтримку ви б хотіли побачити від них  найближчим часом?

Ми завжди просимо зброю. Це допоможе нам скоріше закінчити війну. Розуміємо, що чим скоріше це станеться, тим менше у нас буде роботи. Також просимо підтримки гуманітарних проєктів. Насамперед освіти і охорони здоров’я. Нам здається, що ці два напрямки доволі важливі для того, щоб країна могла функціонувати після перемоги. Відповідно ми постійно закликаємо іноземних донорів звертати на них увагу і підтримувати нас. Те, чи нас почують, залежить лише від нас. Від того, як ми доноситимемо свої думки. Якщо нам не дають гроші, то це наша проблема. Значить, ми погано спілкуємось, комунікуємо, доносимо свої думки. Адже у світі доволі багато проблем. Ми не єдина країна, в якій іде війна.

І це наша робота просити про допомогу, закликати і заводити сюди додаткові ресурси

Чим, в принципі, мені здається, займаються всі — від Президента до мамусі, яка сидить у Харкові і допомагає своєму чоловікові на передовій.

Ольго, якось ви казали, що мріяли зустрітися у житті з Річардом Бренсоном, Боно. І ви зустрілися. Вас надихала Гіларі Клінтон — і вона запросила на свій подкаст. Про які зустрічі мрієте сьогодні?

У принципі, все, про що мріяла, зробила. Є певні плани щодо людей, з якими нам було б цікаво працювати. Ми хотіли би, щоб вони більш активно долучалися до допомоги України. Відповідно, вони всі є у списочку.

Розумієте, ці всі зустрічі не для того, щоб Оля Руднєва якимось чином задовольнила своє его. Це ж про те, що ці люди можуть щось зробити для України

Вони можуть долучитися до підтримки, дати додаткові гроші, ресурси на якісь конкретні проєкти. Відповідно, ми так само обираємо цих людей, з якими нам важливо працювати, яких важливо заводити в Україну, як підтримку.  Особисто в моєму списку є Опра Вінфрі, Джефф Безос, Мелінда Гейтс. Це люди, які в принципі ще не долучені до допомоги України у тому масштабі, в якому б нам хотілося.

Ми всі є травмованими внаслідок війни

Ольго,  чому ви навчаєтеся у суперлюдей?

У спілкуванні з нашими пацієнтами ми постійно вдосконалюємо послуги. Йдемо за ним та його потребами. Змінюється центр, наше бачення того, яким він має бути. Починаючи з перебудови всієї країни, з точки зору доступності і закінчуючи ставленням до певних речей. Тобто коли ти спілкуєшся з людиною, в якої немає двох, трьох, чотирьох кінцівок і бачиш, що вона робить, то це неймовірна купа інсайтів. Це постійний навчальний процес. Одне в одного ми вдосконалюємо  якісь людські і командні якості. Центр перебудовуємо таким чином, щоб їм було зручніше і щоб послуга була для них більш якісною і непомітною.

Особисто мене вони навчили стійкості, можливості мати менше, а робити більше

Це, напевно, те, чому вчать щодня. Навчили мріяти, розуміти, що в принципі це ж не про ноги і про руки, це про те, куди ми йдемо і навіщо нам ці кінцівки. Велика кількість людей мають чотири кінцівки і максимум для чого вони їх використовують, щоб писати злісні коментарі у фейсбуці. І це єдине, що людина продукує у зовнішній світ. І стає запитання, чи дійсно йому потрібні ноги і руки для того, щоб продукувати негативний контент в мережі? Ми маємо наших «суперів», які не мають чотирьох кінцівок.

Вони виграють марафони, піднімаються у гори, вчаться писати, пишуть книги, перевчаються писати іншою рукою

Ти бачиш цих людей і розумієш — так, реально руки потрібні, але не просто як руки, а для чогось. Ось це розуміння «для чого?» насправді прийшло від наших «суперів». Ну, і взагалі неймовірна вдячність за стандартну комплектацію, яку ти відчуваєш щодня, бо ти можеш економити шалений ресурс  і робити речі набагато швидше. Ти розумієш, що поряд з тобою людина, яка робить не менше за тебе, але витрачає набагато більше ресурсу, здоров'я для того, щоб щось зробити. І оця вдячність — вона неймовірна. До нас щоразу приходять люди із новими історіями. І це спілкування безцінне.

Пацієнти найбільше мріють віднайти своє місце у житті. Фото: Superhumans Centre

Про що мріють та чого найбільше бояться пацієнти Superhumans?

Це дуже індивідуально. Складно узагальнити. Звісно, що всі хочуть перемоги, а ще — мріють знайти своє місце у цьому житті. Ми намагаємось допомогти людині віднайти мрію, яку можна розкласти на цілі.

Людина має щодня знати, заради чого вона встає і одягає протези

Це дуже важливо, бо якщо цього всього немає, то процес реабілітації затягується на місяці. І це неправильно. Ми допомагаємо нашим «суперам» знайти ціль. А бояться вони насправді смішних речей. Найбільший страх — сказати мамі, що вони втратили кінцівку. Хлопці бояться, що приїде дружина, відкриє двері в палату і, побачивши відірвану руку чи ногу, скаже: «Я ж тобі говорила». Бояться, що не зможуть інтегруватись у цивільне життя. Бояться, що люди на вулиці тикатимуть пальцем, що не зможуть знайти спільної мови з людьми, які ніколи не були на війні. Бояться, що десь не стримаються у своїх висловлюваннях, бо вони розуміють, що також представляють ветеранську спільноту. Бояться втратити друзів, які воюють, що не вистачить ресурсів допомагати  побратимам, які досі на війні. Їхні страхи у контексті сьогодення. Вони бояться більше соціальних аспектів, з якими можуть стикнутися через свою інвалідність.

Як ви допомагаєте собі, коли складно емоційно і в чому шукаєте мотивацію? 

Мені не буває складно емоційно. У мене немає періодів депресій або зневіри. Коли ти знаєш, що ти робиш, для кого і для чого, то, в принципі, тобі не треба шукати мотивацію. Складно буває чисто логістично поєднати певні речі чи завдання. Наприклад, тут у тебе Гіларі Клінтон на дзвінку, а тут прийшов пацієнт, якому потрібно саме зараз надати допомогу. А тут тобі треба вирішити, хто буде вивозити сміття і чомусь саме на тебе ця задача впала. Складно поєднати одночасно різні задачі. Ти жива людина, і ті 24 години, які ти маєш щодня, мусиш розподілити ефективно. Але емоційно мені не буває складно. Зневіра, депресія забирає ресурс, який і так є дуже обмеженим. Я не можу його витрачати на такі дрібниці. Ресурс обмежений і в часі, і в емоціях, і навіть в моїх знаннях. Відповідно маю використовувати це все максимально ефективно.

Так, я щодня чую різні людські історії, але я не вважаю, наприклад, негативною історію втрати людиною чотирьох кінцівок. Людина жива, вона стоїть переді мною. Я розумію, що можу зробити для неї. Якщо він або вона захочуть, у них буде прекрасне життя. Звісно, якби я кожен день ховала своїх побратимів або була на передку і не могла надати допомогу, і в мене на руках вмирали люди, я би згорала емоційно. Але я не бачу цього.

Я працюю з людьми, які вижили. Це історії на межі з дивом. Це люди, які вижили і в яких є майбутнє

І якщо вони прийшли до нас — вони мріють про відновлення і життя. Коли бачу людину в кріслі колісному, я вже уявляю, як вона стане на ноги, візьме вперше у руки горнятко. Я не бачу людини без кінцівки. Тобто мені немає через що перейматися. Ніщо мене не руйнує, бо я працюю з надією щодня. І вона не міфічна. Ми вже випустили 550 пацієнтів, які пішли від нас на своїх двох. У них є життя, яке продовжується, є родини, вони народжують дітей, мріють. Історії «суперів» — історії перемоги, навіть якщо вони надскладні.  

Ольга Руднєва: ми всі маємо дуже різний досвід війни і травми. Фото: Superhumans Centre

Чи потрібно суспільство готувати до взаємодії з ветеранами? Що українцям потрібно усвідомити під час цієї війни?

Ми всі є травмованими внаслідок війни по-різному. У когось втрачене житло, у когось життя, у когось загинули близькі люди, хтось є ветераном, а хтось перебував за кордоном і повертається до України. Ми всі маємо дуже різний досвід війни і травми. І нам треба зшити всі ці досвіди і навчитись жити разом. І це не питання, чи нам потрібно навчитися жити з ветеранами. Нам треба загалом навчитися жити одне з одним, взаємодіяти з розумінням, що будь-яка людина, яка стоїть напроти тебе, має певну травму війни. І ти теж. Ставитися з повагою і розумінням. І далі це вже питання технічне. З якою травмою стоїть переді мною людина і що вона пройшла? Вона може пройти війну, отримати три тисячі поранень і матиме меншу травму, ніж той, хто перебував закордоном весь цей час і повернувся з шаленою провиною.

Ми всі різні. Немає спеціального приладу, з яким можемо підійти і виміряти рівень травми

І наша стресостійкість, реакція на травми теж різна. Відповідно, важко сказати, чия травма глибша, більш шкідлива для держави і для самої людини. Відповідно, готуватися треба до того, щоб жити з різним досвідом війни в одній країні. Мені здається, що саме це буде нашим найбільшим викликом.

No items found.

Ведуча, журналістка, авторка понад трьох тисяч матеріалів на різні теми, у тому числі низки резонансних журналістських розслідувань, які призвели до змін в місцевому самоврядуванні. Пише також про туризм, науку та здоров’я.  У журналістику потрапила випадково, понад 20 років тому. Вела авторські проєкти на телеканалі УТР, працювала кореспонденткою служби новин, понад 12 років на телеканалі ICTV. За час роботи відвідала понад 50 країн. Має відмінні навички сторітелінгу й аналізу даних. Працювала викладачкою на кафедрі міжнародної журналістики НАУ. Навчається в аспірантурі, за спеціальністю «Міжнародна журналістика»: працює над дисертацією про висвітлення роботи польських ЗМІ в умовах російсько-української війни.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати
онлайн-знайомства, побачення, самотність, тіндер, українки за кордоном

<frame>Суперово піти на побачення зі собою, почитати наодинці книжку, вирушити у соло-подорож, але часом на зміну хочеться товариства. А де взяти такого, щоб не мріяти, щоб пошвидше пішов?!  Знайти «свою» людину — завдання не з найпростіших. Ускладнюється воно у випадку вимушених міґранток, які часто потрапляють у зовсім нові для себе культурні середовища. Sestry.eu попросили українок поділитися своїми історіями онлайн-побачень, побудови стосунків з іноземцями. Про це ми писатимемо у циклі статей про різні країни, наша друга зупинка — Франція.<frame>

Дисклеймер: це історії кількох десятків жінок, з якими поспілкувалися Sestry.eu. Їхній досвід є особистим. Він не може сприйматися як соціологічне дослідження щодо всіх чоловіків з країн, які згадані в циклі статей.

Від французьких чоловіків стереотипно очікують, що вони вражатимуть красивим залицянням. Це ж Франція, Париж, романтика! Реальність виявилася трохи іншою, — кажуть співрозмовниці Sestry.eu. Частина французьких чоловіків в українських жінках бачать потенційну мисливицю за громадянством, статками та свободою. На побудову стосунків дуже впливає мовний бар'єр. Навіть якщо чоловік володіє англійською, говорити він захоче, скоріш за все, рідною французькою мовою.

Українки — все ще «екзотика»

Жінкою-слов'янкою тут нікого не здивуєш, але різницю між українками, росіянками та білорусками доводиться пояснювати, — кажуть співрозмовниці Sestry.eu. 

Одна з них, Олександра (ім'я змінено на прохання героїні прим. ред.) понад 15 років  працювала перекладачкою в місцевій шлюбній аґенції. Вона стверджує, що у Франції склалося певне упередження щодо слов’янок. Їх побоюються через історії про недобропорядну поведінку та занадто високу вимогливість до залицянь та подарунків. Однак нажили цю репутацію далеко не українки. Тож, доводилося регулярно проводити лікбез про міжкультурну різницю між слов'янськими народами. 

Французам дуже резонує спосіб самопрезентації українських жінок: яскравий одяг, макіяж, тоді як для місцевої культури притаманні більш стримані образи

—  Що таке французький шарм? Це жінка, яка накине якусь хустку, візьме сумку позаминулорічної колекції, мінімум макіяжу, і вона вже королева, несе себе, — каже ще одна героїня, 47-річна Наталія, наші жінки через свою самопрезентацію здебільшого можуть розраховувати на місцевих міґрантів, які так само дотримуються більш яскравого культурного коду в одязі, або ж сприймають такі образи, як запрошення до «легких розваг». 

Наталія підтверджує це спостереження. В Україні вона була заміжня 7 років, потім розлучилася, шукала чоловіків на сайтах знайомств. Були нетривалі стосунки одні щасливі, інші ні, зараз жінка самотня. 

Я не шукаю зустрічей для швидких стосунків, треную мову та знайомлюся з культурою. З частиною французів відчувається, що ми для них, наче «легка здобич», «екзотика». За рівних нас не розглядають. Багато упереджень, що нам від них потрібні гроші, подарунки, заміжжя. Велика частина, зрозумівши, що легкої, швидкої, дешевої згоди не буде, зникають. 

Ті, які затримуються надовше, на думку Наталії, значно поступаються українським чоловікам у красі та мужності. Ще французи, на її думку, дуже скупі. 

Ніхто не очікує, що ти прийдеш на побачення на підборах, з макіяжем, у гарній сукні. Фото: Shutterstock

— Мої два місцеві залицяльники навіть кавою не пригостили, але обидва вирішили зробити «широкий жест». Почувши, що я люблю кактуси, принесли в подарунок… кактуси. У мене вдома, в місті, куди я не можу потрапити, залишилася колекція кактусів, вони були для мене, наче діти. Тож ці подарунки не порадували, а змусили мене плакати і сумувати за втраченим життям, бо тут я живу в маленькій кімнаті хостелу, яку розділяю з сусідкою. Кактуси, один з яких був велетенський, навіть поставити нікуди.

З позитивного, каже Наталія, французи вміють чути «ні». Завжди перепитують, чи можна обійняти, поцілувати

Ще одна особливість французьких побачень, їй пишуть, як 65-річні чоловіки, так і 25-річні. Всі хочуть сексу, навіть якщо фізично на це вже не здатні, але віру в це не втрачають. Українські чоловіки менш впевнені в собі, можуть відмовитися від реальних побачень (такий досвід був в однієї з героїнь циклу прим. ред.), бо мали сумніви саме в цій сфері, хоча потім все склалося якнайкраще. 

Вимог чоловіків до жінок у Франції менше, ніж у жінок самих до себе, говорить Наталія. Ніхто не очікує, що ти прийдеш на побачення на підборах, з макіяжем, у гарній сукні. Українок часто видає в собі тривожність, тоді як тут цінується легкість, вміння отримувати задоволення від спілкування та впевненість у собі. 

Французам не бракує галантності. Фото: Shutterstock

Французька галантність вводить в оману 

З деякими тезами попередньої співрозмовниці не погоджується 38-річна Аліса. За чотири роки вона була в трьох стосунках з французами. 

Мені французи подобаються, так само як українські чоловіки, проблема лише в тому, що французам я подобаюся, в українським чоловікам ні, жартує Аліса, тому склалося, що маю великий досвід побудови стосунків саме з французами. Маю кілька подруг з України, які також живуть у щасливих шлюбах з місцевими чоловіками. 

Аліса каже, що це не зовсім правда, що французи уникають українок. Вона від початку війни працює у центрі для біженців, і бачить там багато волонтерів-французів. Вони приходять допомагати, маючи на меті зустріти українку для стосунків. Таких пар склалося вже чимало.

Їм подобається українська хазяйновитість, пристрасність, завзятість, орієнтованість на стабільні стосунки. Знання французької суттєва перевага

— Ніхто з моїх подруг не жаліється на національні особливості французьких чоловіків, — каже Аліса, — тільки на індивідуальні риси, які можуть бути притаманні будь-якій людині. Власне, про свої стосунки можу сказати, що троє моїх чоловіків мали різні статки, але ми завжди вкладалися обоє. Тут це нормально. Він купив мені телефон, я йому на день народження — теж. Плануючи поїздку, обговорюємо, хто за що платитиме. Мої чоловіки розуміли, що я заробляю менше, тож намагалися вкладатися більше, але я завжди боролася за право брати участь у вирішенні різних фінансових та побутових питань. Однак широких жестів, як-от купити машину та квартиру, ніхто не робив.

Чоловік може мати десятки причин бути приємним, ввічливим, приязним, але мати свій образ в голові, хто йому потрібен. Фото: Shutterstock

Французам не бракує галантності. Часто вона може дати жінкам безпідставну надію на симпатію, вважає Аліса. 

— Тут у кожного з пари є своє соціальне життя: мій хлопець може тусити десь у барі, я — собі десь, але завжди ввечері повертаємося додому один до одного. Чоловіки можуть у барі мило спілкуватися з якоюсь дівчиною, бо вона симпатична їм як людина, але це нічого більше за ввічливість та загальний інтерес до теми спілкування. Ввечері він йде, не питаючи телефону, не домовляючись про наступну зустріч, бо пара у нього вже є. Для українських дівчат це розчарування, бо вони налаштовуються на продовження спілкування. У нас інша культура: ми звикли, що привітність, симпатія, доброзичливість до протилежної статі — це потенційне запрошення на каву, на вечерю, аванс на стосунки тощо. Тут все по-іншому.

Чому чоловіки зникають після побачень

Загалом, тема зникнення «чоловіків» після досить приємного спілкування бентежить жінок в багатьох країнах тимчасового перебування. 

Може, не сподобалася? Щось зробила не так? Це травмує жінок, виникає «синдром відкидування», якщо жінка має попередній негативний досвід знижує самооцінку, викликає почуття смутку, розчарування, тривоги. 

Психологиня Ірина Овчар, яка спеціалізується на темі сімейних відносин, стосунків, каже, що у більшості випадків «зникнення чоловіка» ніяк не пов'язане з особистістю жінки

— Багато жінок йдуть на пошуки чоловіка з «відчуттям голоду» — на близькість, тепло, стосунки, секс. Коли чоловік дає хоча б якусь надію, жінка (бо зараз ми говоримо про них) дуже швидко починає заповнювати пустоту всередині себе цими крихтами уваги, а також фантазіями про майбутні стосунки. Чоловік може мати десятки причин бути приємним, ввічливим, приязним, але мати свій образ в голові, хто йому потрібен. Саме ця жінка, прекрасна, гарна, добра, просто не співпадає з цим образом. Умовно, він шукає руду, а ви — брюнетка. Жінка може бути «цукеркою», але цьому конкретному чоловіку треба, умовно, «солоний огірок». Він взагалі може бути не голодним, не думати про їжу саме зараз в цей життєвий момент. Це метафора, але суть, думаю, зрозуміла.

У нього може бути десяток таких жінок це його спосіб дозвілля. Він може в голові хотіти стосунків, але не бути готовим для них. Ще є типаж маніпуляторів, які люблять залишати «підвішеними» незакінчені ситуації, коли не пролунало остаточного «ні». Це дає йому потенційну можливість колись з'явитися знову, наче не було розставання. Загалом, типажів може бути сотні, але це не стосується ніяк особистості конкретної жінки. 

Кохання в парі — це відображення нашої любові до себе. Фото: Shutterstock

Як не страждати від відмови, від непрокомунікованого зникнення, порадити щось інше важко, — каже психологиня, — окрім роботи зі своїми травмами в психотерапії, закриттям голоду на близькість, максимальним прийняттям себе та любов'ю до себе.

— Мені тут відгукується думка з соціальної психології, що кохання в парі — це відображення нашої любові до себе, — пояснює Ірина Овчар. — Найлегше будувати стосунки двом психічно стійким та здоровим людям, які себе максимально люблять, їм добре самим з собою, але з партнером буде веселіше та цікавіше. Тоді відмова не буде сприйматися як персональна трагедія, не буде знижувати вашу самооцінку. Ви спокійно підете далі, шукати свою людину, якій потрібні саме ви. Чи буде це француз, українець, чи хтось інший — вже не так важливо.

* Бонус — в останній статті циклу (Польща) будуть поради, які гарантовано допоможуть знайти вам партнера — в Україні, чи за кордоном, завдяки сервісам онлайн-знайомств. Тож підпишіться на наші соцмережі, щоб не пропустити статті циклу: Facebook, Instagram, Telegram. У попередній частині ми говорили про Німеччину, наступна зупинка — Швеція і Фінляндія.

20
хв

Пригоди українок в Тіндері: Франція

Галина Халимоник
Лілія Андреєва

Бунт підлітка-переселенця

— Два роки війни — це два роки адаптації українських дітей в польському освітньому середовищі. Як вони дають собі раду?

— У фундації «Зустріч» я не працюю з дітьми як з клієнтами, але як супервізор психологів, які працюють з дітьми, — розповідає Лілія Андреєва. — І тут, у фундації, мені довелось стикатись з різними запитами українських дітей і їхніх батьків щодо польських шкіл. Взагалі наші діти досить непогано адаптуються, але все ще залишається чимало проблемних моментів, які потрібно вирішувати.

Легше адаптація відбувається у дітей молодшого віку, гірше адаптуються підлітки — діти старших класів, ліцеїсти, і студенти

— Чому так?

— Головна проблема — мова. Знання і рівень мови найбільше впливає на комунікацію, а відтак і на адаптацію. Молодші діти гнучкі і швидкі у вивченні нової для них мови. Моя донька пішла в Польщі у перший клас і вона розмовляє без акценту, та й загалом вчитись їй легко. А старші діти мають проблеми навіть у термінах — фізика, математика, хімія, історія, географія — це все по суті треба вчити від початку. А якщо є іспити — 8-й клас або ліцей — то це та ще проблема.

Підлітки важче адаптуються ще й через те, що коли ми говоримо про біженців-підлітків, то вони виїхали здебільшого не з власної волі. Якщо дорослі свідомо обрали бути біженцями або мігрувати (будьмо щирими — не всі ж виїхали чи втекли від війни), то дітей про це ніхто не питає. Дітям кажуть: «Ми їдемо». Тому часто підлітковий бунт виникає на тлі того, що вони залишають не лише свою школу, свою країну, а й своїх друзів.

Фото: Jakub Orzechowski / Agencja Wyborcza.pl

— А в підлітковому віці важко знайти друзів...

— Комусь легше, комусь важче, і других більше. Великий вплив на це має світогляд батьків. Якщо батьки легко адаптуються, якщо їм тут вдається організувати своє життя, закласти нові знайомства, знайти роботу, то відповідно і дітям легше.

Якщо батьки або опікуни страждають за домом, хочуть повернутися, в них часто говорить ненависть і навіть злість, це, звичайно, передається дітям.

Але і діти так само можуть впливати на дорослих. Буває, що діти так легко адаптуються в польських школах, що за ними до нового середовища починають адаптуватись і батьки.

— Всі бояться підліткового бунту. Які його ознаки?

— Колись в інтернатах Кракова ми проводили тренінги для підлітків, і давали їм завдання — зобразити себе в суспільстві у техніці колажу або малюнка. Одна група намалювала кактуси, котрі квітнуть. Я запитала, що це означає. Діти відповіли: «Ми квіти, але ми колючі».

Ознаки підліткового бунту — це відчуття американських гірок, швидка зміна настрою сто разів на день. «Зараз мені добре, за секунду я можу бути злий». «Відчуття того, що я не вільний і водночас не можу сепаруватися». Під час бунту чимало підлітків (або їхніх батьків) звертаються до нас з проблемою self-harm — самопошкодження. Юнаки й дівчата навмисне пошкоджують своє тіло, ріжуть шкіру, тому що їм дуже важко душевно.

Схожу природу має адаптація: «Я не хочу бути тут, я хочу повернутися».

— Якщо говорити про повернення в Україну, чи усвідомлюють діти небезпеку, яка там є?

— Не завжди. Вони відчувають небезпеку тут, у Польщі. Їм тут настільки важко, що вони хочуть повернутися туди, де їм було добре. На початку війни, коли батьки їх забрали, все відбулось так швидко, що не кожен з них усвідомив, чому саме його вивезли. Ось і виникає бажання зачепитися за щось відоме — за друзів, рідних, які залишилися в Україні.

Підлітковий бунт — це коли я хочу, не усвідомлюючи того, що для мене це може бути небезпечно

Ще одна ознака — неприйняття своєї зовнішності. Це, а також проблеми щодо ваги, частіше виникають у дівчат. Йдеться про булімію або анорексію, які є дзеркалом несприйняття зовнішнього середовища і себе в цьому середовищі, неможливість прийняти себе і те місце, де змушений бути.

— Чи багато наших дітей звертається за допомогою?

— Дуже. Здебільшого менших дітей приводять батьки, тоді як підлітки — і я вражена — приходять самі. Я живу в Кракові 8 років, і до війни підлітків на такі консультації треба було витягати. А тепер вони самі просять батьків, аби ті записали їх на терапію. Або приходять самі і потім ще й батьків приводять...

У нас нещодавно був випадок, коли 10-річний хлопчик привів сусідку, 14-річну дівчинку, до психолога у фундацію, тому що дівчинку бив батько. Привів за руку й каже «Допоможіть».

Свідомість у підлітків виявляється дуже добре. Це позитивна ознака, що вони розуміють, що щось не так. Вони більш обізнані, ніж були ми. І коли щось їх не влаштовує, вони хочуть це виправити. У них багато питань до себе, до свого віку, до сьогодення, до майбутнього.

Ще є категорія дітей-підлітків, котрі переїхали до Польщі і живуть тут самі. Тоді як їхні батьки залишились в Україні. Часто можна почути від їхніх родичів, що ці діти страждають через небажання дорослішати: «Чому це зі мною сталось? Я не хочу бути дорослим і все вирішувати».

Так, це болюча тема.

Ці підлітки нормально не пройшли всі фази дорослішання і сепарації

На щастя, за ці два роки я не стикалась і не чула про випадки суїцидів серед підлітків, але до війни таке траплялось. Якщо вдавалось втрутитись, то закінчувалося тим, що дитина починала нормально вчитися, ходити на якісь заходи і знаходила своє місце. Інколи батьки приїжджали, жили з ними, оскільки сепарація виявилась нестерпною або неможливою.

Ще одна болюча тема серед підлітків — це вибір «ким я себе бачу». Чи мені подобаються дівчата, чи хлопці. Сьогодні це модний тренд — окреслити свою сексуальність.

— Життя і без того важке, ще й мода накидає… Як їм допомогти?

— Дітей треба слухати. І чути. На них треба мати ресурс. І їх не можна відправляти в кабінет терапевта за словами «Зробіть щось з моєю дитиною». Але, на жаль, таких випадків 80 із 100. Хоча куди ефективніше приходити батькам з дітьми і насамперед розбиратись із собою — що робиться в сім'ї, як батьки спілкуються, як ставляться до своїх дітей.

— Тобто підліткам можуть допомогти фактично тільки батьки?

— Часто — так. А інколи потрібно, щоб батьки змирились з тим, що дитина не готова відкриватися перед ними, але просить, аби її записали до психолога. Варто так і зробити — і якщо підліток знайде «свого» спеціаліста, то буде працювати. Якщо дитина неповнолітня, то в ідеалі на кожній п'ятій сесії повинні бути також її батьки.

Я розумію, що в еміграції це важко або неможливо, але нехай будуть самі мами. Не можна ігнорувати стан дитини, треба постійно бути з нею, давати їй дуже багато енергії. А щоб ця енергія була, слід самим прийти і просто інколи поговорити про те, що відбувається. Не можна зіпхати дітей на психологів і чекати, що вони їх «виправлять». Сам психолог нічого не зробить.

Українська, польська або обидві школи водночас?

— У великих містах Польщі працюють українські школи. На вашу думку, наскільки це розумно, мудро, правильно віддавати дитину в українську школу в Польщі?

— Я б обрала українську школу в Польщі для своєї дитини, якби чітко розуміла, що ми будемо повертатись в Україну. Чула, нібито хочуть запровадити українську як другу іноземну мову в школах Польщі. Як на мене, це логічно і було б добре, тому що українців тут дуже багато.

Хтось каже, що треба вливатися в суспільство, де ти живеш і так далі. А чому треба? Інколи люди живуть і не вливаються в це суспільство. Такі собі маргінали. Вони ні тут, ні там — ніде. Підозрюю, що ці люди залишаться у власній капсулі, такому собі українському міграційному середовищі. Чи важче їм буде адаптуватися? Все залежить виключно від людини.

Фото: Dawid Żuchowicz/Agencja Wyborcza.pl

— А є оптимістичні історії? Можливо, позитивні тенденції в адаптації наших дітей в Польщі?

— Позитивні історії є і серед дорослих, і серед дітей. Чимало тих, хто гарно вливається в нове життя, добре вчиться, вступає у вищі навчальні заклади. Вчителі у польських школах не припиняють дивуватися, які наші діти розумні. Так і кажуть, що українські діти краще освічені, що інколи їм нудно в місцевих школах, тому що в Україні сильніша програма.

Не забуваймо, що деякі діти взагалі вчаться у двох школах одночасно — польській і українській. Хоча я не рекомендую таке робити. Але батьки хочуть, щоб дитина і там, і тут вчилась, щоб мала вибір, могла порівняти і, можливо, з часом обрати те, що їй краще підійде. Часом такі діти знаходять для себе кардинальні нові вектори розвитку.

— А чому ви не рекомендуєте вчитись у двох школах одночасно?

— Тому що це сильне розщеплення для дитини, яка адаптується до нової реальності. Приклади того, коли такі діти чи підлітки звертаються на психотерапію, вказують на те, що вони несконцентровані, розгублені, перевтомлені, їм важко вчитися, вони страждають від безсоння тощо.

Починаєш розпитувати — з'ясовується, що дитина взагалі не має вільного часу для себе, адже має навчатися і тут, і там

І якщо в старій школі більш-менш все ясно, але там постійно тривоги чи відключення світла, то в новій школі ще треба вивчити додаткову мову. Для дитини це дуже сильні навантаження. І тим дітям, які його не витримують, необхідна спрощена система.

Фотографії: Shutterstock. Титульне фото: Tomasz Pietrzyk / Agencja Wyborcza.pl

20
хв

«Вчителі у польських школах не припиняють дивуватись, які розумні українські діти», — психологиня Лілія Андреєва

Ольга Пакош

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

Павел Коваль: Напад на «Охматдит» відлякує інвестиції

Ексклюзив
20
хв

«НАТО назвав головною загрозою Росію, а не Китай. Це найголовніший глобальний зсув», — Володимир Огризко з підсумками саміту Альянсу

Ексклюзив
20
хв

Економіст Олександр Савченко: «Кожен день війни коштує Україні мільярд доларів»

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress