Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
Суперлюди, супери — так називають своїх пацієнтів у реабілітаційному центрі Superhumans. Це сучасна клініка протезування, реабілітації, реконструктивної хірургії та психологічної підтримки постраждалих військових і цивільних. Усі послуги для пацієнтів безкоштовні. Заклад працює на кошти благодійників. Зокрема, й українських. Sestry поговорили з CEO Superhumans Centre Ольгою Руднєвою про потужності закладу, виклики сьогодення та перспективи розвитку протезування й реконструкції в Україні.
У нас немає проблем. У нас є виклики
Наталія Жуковська: Ольго, центр Superhumans може обслуговувати 70 людей щомісяця. Як справляєтесь з тим напливом пацієнтів, який є сьогодні?
Ольга Руднєва: За нашим планом, у нас щомысяця мало бути 50 пацієнтів на протезування, реабілітацію і психологічну підтримку. Але ми розуміємо, що черга доволі велика і вона не зменшується. У нас зараз в листі очікування — 800 пацієнтів. Відповідно, ми збільшили щомісячну кількість до 70.
Думаю, що ми змогли б взяти і 100 пацієнтів, але було б важко фінансово. Адже це доволі дорога історія
Наприклад, пів сотні пацієнтів обходяться у мільйон доларів лише у компонентах протезування. І це за умови, якщо ми всіх протезуватимемо базовими механічними протезами. А у нас багато людей отримують міоелектричні руки та електронні коліна. Це обходиться у рази дорожче. Також у нас вже працює палатний фонд у відділенні реконструктивної хірургії. Ми робимо реконструкції обличчя. Це доволі складні втручання, які тривають по 15 годин, з пересадкою клаптів — комплекс тканин, який складається зі шкіри, м’язової частини, фрагменту кістки з обов’язковим збереженням судин. Відновлення доволі повільне, бо це пацієнти зі складними випадками. Також ми робимо операції з відновлення слуху. Нещодавно почали робити очі — йдеться про очні імпланти. І є пацієнти, яким ми робимо реампутації. Це люди, які мають ускладнення, пов'язані з уламками, які виходять, або остеофіти, нефроми. Відповідно, ще можна додати 45-50 пацієнтів щомісяця. Тобто загалом одночасно у Superhumans маємо 100-110 пацієнтів щомісяця.
А хто допомагає фінансово Superhumans?
Ми взагалі не використовуємо державні гроші. Така стратегія і філософія була від початку. Ми вважаємо, що держава повинна витрачати гроші на оборону, а на гуманітарні проєкти є можливість залучати додаткові ресурси з боку донорів.
Наш найбільший донор — це американський філантроп Говард Баффетт, який закрив протезування п'ятисот людей на рік
А це для нас доволі серйозна підтримка. Також ми фандрейзимо. У нас доволі широке коло донорів — як з України, так і з усього світу. Ми постійно працюємо над залученням додаткових ресурсів на різні напрямки — на психологічну підтримку, протезування, реконструктивну хірургію.
З якими трьома найбільшими проблемами стикається на сьогодні центр Superhumans?
У нас немає проблем. Є виклики, які ми вирішуємо. Їх можна сортувати за напрямками. Люди — це великий виклик. Нам потрібні спеціалісти високої якості. Командна робота — це теж виклик, бо українські лікарі не звикли працювати в команді. І наші пацієнти є частиною цієї команди. Ще один з викликів — безбар’єрність всієї України. Бо наш пацієнт йде від нас, де все ідеально, а потім потрапляє у реальний світ. І якщо там є складнощі з інтеграцією, пересуванням, то це загрожує його психологічному стану, і з часом він може знову до нас повернутися.
А ми не хочемо, щоб пацієнти поверталися до нас на психологічну реабілітацію. Нам важливо, щоб вони максимально швидко інтегрувалися у цивільне життя
Виклики — це масштаб моделі Superhumans по всій Україні. Наступні два центри мають зʼявитися в Одесі і Дніпрі. Якщо говорити про суто медичні виклики — це складні випадки ампутацій, з якими ми працюємо. Це інфекційний контроль, бо насправді наші пацієнти приходять до нас з великою кількістю інфекцій. До того, як потрапити до нас, вони бувають у 6-7 лікарнях і на якомусь етапі евакуації можуть щось підхопити. Чимало мінно-вибухових травм з безліччю ускладнень. Викликів багато, але вони не є невирішальними.
Ви проти, щоб українці протезувались за кордоном. Чому?
Ми маємо вибудувати свою власну експертизу в Україні і підготувати наших фахівців для того, щоб бути незалежними від медичної допомоги Заходу. Вона не триватиме вічно. На жаль, на сьогодні маємо багато ампутацій верхніх кінцівок, подвійних та потрійних ампутацій, з якими складно працювати. Однак, навіщо віддавати наших найскладніших пацієнтів за кордон? Аби навчалися їхні фахівці?
У нас є все для того, щоб повністю забезпечити протезування наших людей тут, в Україні
По-друге — протезист і пацієнт пов’язані на все життя. Зміна ваги, зміна запиту пацієнта щодо протезу. Його треба підкрутити, відправити на обслуговування. В Україні зробити це простіше. Повертатися за кордон — дуже витратно. Навряд чи людина зможе зібрати гроші для того, щоб переробити собі, наприклад, культеприймач або щось перепрограмувати у коліні. Відповідно, переважна більшість людей, які були запротезовані за кордоном, з часом перепротизуються в Україні. Ну, і третій фактор — мовний бар'єр. У нас доволі багато пацієнтів, які отримали класні протези за кордоном, приїжджають на реабілітацію в Україну, бо там не отримували психологічної підтримки саме через незнання іноземної мови або не було достатньої реабілітації. Відповідно, ось ці всі моменти говорять про неефективність протезування за кордоном. Тож, ми повинні робити все для того, аби надавати ці всі послуги на місці.
Як ви особисто оцінюєте рівень протезування в Україні? Які зміни відбулися за останні роки?
У нас рівень протезування доволі високий. Закордонні фахівці, які раніше їздили нас вчити, вже кажуть: «Нам немає чому вас навчати. Ми маємо їздити вчитися до вас». Бо кількість складних випадків, які ми бачили за рік в Україні та в Superhumans, — це всі випадки, які бачив Волтер Рід (американський військовий шпиталь. — Авт.) за всю історію роботи з протезування ветеранів у США. Відповідно, у нас той досвід вже є. Наші протезисти навчаються постійно, мають практичні навички. І це не лише стосується Superhumans. У нас в Україні взагалі є доволі багато потужних фахівців.
Єдине — нам бракує протезистів верхніх кінцівок. Ми постійно запрошуємо іноземців, аби вони приїжджали і допомагали нам протезувати пацієнтів
Але загалом досвід в України є, протезисти є. Просто їх має бути більше. І зараз ми їх навчаємо, зокрема, у Львівській політехніці йде навчання на нашій базі та на базі UNBROKEN. Тобто ці люди вже незабаром з'являться на ринку і будуть доволі високої кваліфікації.
Реконструктивна хірургія — це дорого і складно
На війні люди втрачають не лише кінцівки, а й отримують травми обличчя. Наприкінці лютого у центрі Superhumans почало працювати відділення реконструктивної хірургії. Наскільки розвинений в Україні цей напрямок?
У нас робиться доволі велика кількість реконструкцій обличчя і оперативних втручань. Але є проблема, що їх роблять переважно лікарі, які працюють із щелепно-лицевою травмою, а потрібні загальні хірурги. Бо йдеться про імпланти, пересадки шматків шкіри з різних частин тіла на обличчя. Разом з Міністерством охорони здоров'я ми розпочали реформу навчання і підготовку таких спеціалістів. Тут нам дійсно бракує досвіду. Але й по світу шкіл, де б навчали таких спеціалістів, небагато. У цьому напрямку МОЗ України та ми співпрацюємо із Францією. До того ж ми маємо підготувати людей, які б розумілися в нагляді в післяопераційній період. Бо людина після таких операцій потребуватиме довготривалого відновлення й особливого догляду, який би зменшив відторгнення, інфікування і ускладнення.
Чи вистачає спеціалістів, які працюють в реконструктивній хірургії обличчя? Де ви шукаєте лікарів?
Сьогодні у нас оперують спільні команди — українські фахівці разом з французькими або з чеськими колегами. Кожен випадок описується, транслюється в прямому ефірі з операційної і обговорюється з фахівцями. Кожна операція описується як кейс і видається на ринок, аби інші хірурги могли подивитися й поставити запитання. Також є американські і канадські місії, які приїжджають і допомагають з реконструктивною хірургією обличчя. Завдяки започаткованому Першою леді міжнародному медичному партнерству, ми отримали доступ до найкращих хірургів у світі.
У нашій команді лікарів були й ті, які зробили першу у світі операцію з пересадки обличчя
Їм цікаві наші складні кейси, а нам потрібний їхній досвід. До того ж, реконструктивна хірургія — це дорого, бо самі імпланти дорогі.
Люди з травмами обличчя — доволі складні пацієнти з точки зору не тільки фізичного, а й психологічного відновлення. Чи працюють із ними психологи? Чи вистачає їх?
Зустріч з психологом та оцінка психологічного стану — це перший крок пацієнта у центрі. Незалежно із чим поступає до нас людина — перша його зустріч із психологом, який оцінює її психологічний стан. Психолог — це людина, яка супроводжує пацієнта впродовж всього періоду. Доволі складно для пацієнта пройти період відновлення впродовж іноді 3-5 років. Допоки людина не буде задоволена результатом, має бути поруч психолог, який супроводжуватиме всі ці інтервенції.
Ми б не починали послугу, якщо б в нас не вистачало таких спеціалістів
Це не та історія, коли у процесі можемо з'ясувати, що нам не вистачає, наприклад, трьох фахівців. Вони не готуються за одну ніч. Відповідно від самого початку ми формуємо команду. До прикладу, центр Superhumans в Одесі стартує у лютому, але набір команди і підготовка починається у вересні. У Дніпрі центр має розпочати роботу у вересні 2025 року, але команди вже почали готуватися зараз. Тобто це доволі тривалий період підготовки команди до запуску центру або нової послуги.
Працюємо з кожним донором і пояснюємо, куди підуть його гроші
Під час своїх закордонних відряджень ви постійно закликаєте захід активніше включатися до підтримки України. Яку саме допомогу та підтримку ви б хотіли побачити від них найближчим часом?
Ми завжди просимо зброю. Це допоможе нам скоріше закінчити війну. Розуміємо, що чим скоріше це станеться, тим менше у нас буде роботи. Також просимо підтримки гуманітарних проєктів. Насамперед освіти і охорони здоров’я. Нам здається, що ці два напрямки доволі важливі для того, щоб країна могла функціонувати після перемоги. Відповідно ми постійно закликаємо іноземних донорів звертати на них увагу і підтримувати нас. Те, чи нас почують, залежить лише від нас. Від того, як ми доноситимемо свої думки. Якщо нам не дають гроші, то це наша проблема. Значить, ми погано спілкуємось, комунікуємо, доносимо свої думки. Адже у світі доволі багато проблем. Ми не єдина країна, в якій іде війна.
І це наша робота просити про допомогу, закликати і заводити сюди додаткові ресурси
Чим, в принципі, мені здається, займаються всі — від Президента до мамусі, яка сидить у Харкові і допомагає своєму чоловікові на передовій.
Ольго, якось ви казали, що мріяли зустрітися у житті з Річардом Бренсоном, Боно. І ви зустрілися. Вас надихала Гіларі Клінтон — і вона запросила на свій подкаст. Про які зустрічі мрієте сьогодні?
У принципі, все, про що мріяла, зробила. Є певні плани щодо людей, з якими нам було б цікаво працювати. Ми хотіли би, щоб вони більш активно долучалися до допомоги України. Відповідно, вони всі є у списочку.
Розумієте, ці всі зустрічі не для того, щоб Оля Руднєва якимось чином задовольнила своє его. Це ж про те, що ці люди можуть щось зробити для України
Вони можуть долучитися до підтримки, дати додаткові гроші, ресурси на якісь конкретні проєкти. Відповідно, ми так само обираємо цих людей, з якими нам важливо працювати, яких важливо заводити в Україну, як підтримку. Особисто в моєму списку є Опра Вінфрі, Джефф Безос, Мелінда Гейтс. Це люди, які в принципі ще не долучені до допомоги України у тому масштабі, в якому б нам хотілося.
Ми всі є травмованими внаслідок війни
Ольго, чому ви навчаєтеся у суперлюдей?
У спілкуванні з нашими пацієнтами ми постійно вдосконалюємо послуги. Йдемо за ним та його потребами. Змінюється центр, наше бачення того, яким він має бути. Починаючи з перебудови всієї країни, з точки зору доступності і закінчуючи ставленням до певних речей. Тобто коли ти спілкуєшся з людиною, в якої немає двох, трьох, чотирьох кінцівок і бачиш, що вона робить, то це неймовірна купа інсайтів. Це постійний навчальний процес. Одне в одного ми вдосконалюємо якісь людські і командні якості. Центр перебудовуємо таким чином, щоб їм було зручніше і щоб послуга була для них більш якісною і непомітною.
Особисто мене вони навчили стійкості, можливості мати менше, а робити більше
Це, напевно, те, чому вчать щодня. Навчили мріяти, розуміти, що в принципі це ж не про ноги і про руки, це про те, куди ми йдемо і навіщо нам ці кінцівки. Велика кількість людей мають чотири кінцівки і максимум для чого вони їх використовують, щоб писати злісні коментарі у фейсбуці. І це єдине, що людина продукує у зовнішній світ. І стає запитання, чи дійсно йому потрібні ноги і руки для того, щоб продукувати негативний контент в мережі? Ми маємо наших «суперів», які не мають чотирьох кінцівок.
Вони виграють марафони, піднімаються у гори, вчаться писати, пишуть книги, перевчаються писати іншою рукою
Ти бачиш цих людей і розумієш — так, реально руки потрібні, але не просто як руки, а для чогось. Ось це розуміння «для чого?» насправді прийшло від наших «суперів». Ну, і взагалі неймовірна вдячність за стандартну комплектацію, яку ти відчуваєш щодня, бо ти можеш економити шалений ресурс і робити речі набагато швидше. Ти розумієш, що поряд з тобою людина, яка робить не менше за тебе, але витрачає набагато більше ресурсу, здоров'я для того, щоб щось зробити. І оця вдячність — вона неймовірна. До нас щоразу приходять люди із новими історіями. І це спілкування безцінне.
Про що мріють та чого найбільше бояться пацієнти Superhumans?
Це дуже індивідуально. Складно узагальнити. Звісно, що всі хочуть перемоги, а ще — мріють знайти своє місце у цьому житті. Ми намагаємось допомогти людині віднайти мрію, яку можна розкласти на цілі.
Людина має щодня знати, заради чого вона встає і одягає протези
Це дуже важливо, бо якщо цього всього немає, то процес реабілітації затягується на місяці. І це неправильно. Ми допомагаємо нашим «суперам» знайти ціль. А бояться вони насправді смішних речей. Найбільший страх — сказати мамі, що вони втратили кінцівку. Хлопці бояться, що приїде дружина, відкриє двері в палату і, побачивши відірвану руку чи ногу, скаже: «Я ж тобі говорила». Бояться, що не зможуть інтегруватись у цивільне життя. Бояться, що люди на вулиці тикатимуть пальцем, що не зможуть знайти спільної мови з людьми, які ніколи не були на війні. Бояться, що десь не стримаються у своїх висловлюваннях, бо вони розуміють, що також представляють ветеранську спільноту. Бояться втратити друзів, які воюють, що не вистачить ресурсів допомагати побратимам, які досі на війні. Їхні страхи у контексті сьогодення. Вони бояться більше соціальних аспектів, з якими можуть стикнутися через свою інвалідність.
Як ви допомагаєте собі, коли складно емоційно і в чому шукаєте мотивацію?
Мені не буває складно емоційно. У мене немає періодів депресій або зневіри. Коли ти знаєш, що ти робиш, для кого і для чого, то, в принципі, тобі не треба шукати мотивацію. Складно буває чисто логістично поєднати певні речі чи завдання. Наприклад, тут у тебе Гіларі Клінтон на дзвінку, а тут прийшов пацієнт, якому потрібно саме зараз надати допомогу. А тут тобі треба вирішити, хто буде вивозити сміття і чомусь саме на тебе ця задача впала. Складно поєднати одночасно різні задачі. Ти жива людина, і ті 24 години, які ти маєш щодня, мусиш розподілити ефективно. Але емоційно мені не буває складно. Зневіра, депресія забирає ресурс, який і так є дуже обмеженим. Я не можу його витрачати на такі дрібниці. Ресурс обмежений і в часі, і в емоціях, і навіть в моїх знаннях. Відповідно маю використовувати це все максимально ефективно.
Так, я щодня чую різні людські історії, але я не вважаю, наприклад, негативною історію втрати людиною чотирьох кінцівок. Людина жива, вона стоїть переді мною. Я розумію, що можу зробити для неї. Якщо він або вона захочуть, у них буде прекрасне життя. Звісно, якби я кожен день ховала своїх побратимів або була на передку і не могла надати допомогу, і в мене на руках вмирали люди, я би згорала емоційно. Але я не бачу цього.
Я працюю з людьми, які вижили. Це історії на межі з дивом. Це люди, які вижили і в яких є майбутнє
І якщо вони прийшли до нас — вони мріють про відновлення і життя. Коли бачу людину в кріслі колісному, я вже уявляю, як вона стане на ноги, візьме вперше у руки горнятко. Я не бачу людини без кінцівки. Тобто мені немає через що перейматися. Ніщо мене не руйнує, бо я працюю з надією щодня. І вона не міфічна. Ми вже випустили 550 пацієнтів, які пішли від нас на своїх двох. У них є життя, яке продовжується, є родини, вони народжують дітей, мріють. Історії «суперів» — історії перемоги, навіть якщо вони надскладні.
Чи потрібно суспільство готувати до взаємодії з ветеранами? Що українцям потрібно усвідомити під час цієї війни?
Ми всі є травмованими внаслідок війни по-різному. У когось втрачене житло, у когось життя, у когось загинули близькі люди, хтось є ветераном, а хтось перебував за кордоном і повертається до України. Ми всі маємо дуже різний досвід війни і травми. І нам треба зшити всі ці досвіди і навчитись жити разом. І це не питання, чи нам потрібно навчитися жити з ветеранами. Нам треба загалом навчитися жити одне з одним, взаємодіяти з розумінням, що будь-яка людина, яка стоїть напроти тебе, має певну травму війни. І ти теж. Ставитися з повагою і розумінням. І далі це вже питання технічне. З якою травмою стоїть переді мною людина і що вона пройшла? Вона може пройти війну, отримати три тисячі поранень і матиме меншу травму, ніж той, хто перебував закордоном весь цей час і повернувся з шаленою провиною.
Ми всі різні. Немає спеціального приладу, з яким можемо підійти і виміряти рівень травми
І наша стресостійкість, реакція на травми теж різна. Відповідно, важко сказати, чия травма глибша, більш шкідлива для держави і для самої людини. Відповідно, готуватися треба до того, щоб жити з різним досвідом війни в одній країні. Мені здається, що саме це буде нашим найбільшим викликом.
Ведуча, журналістка, авторка понад трьох тисяч матеріалів на різні теми, у тому числі низки резонансних журналістських розслідувань, які призвели до змін в місцевому самоврядуванні. Пише також про туризм, науку та здоров’я. У журналістику потрапила випадково, понад 20 років тому. Вела авторські проєкти на телеканалі УТР, працювала кореспонденткою служби новин, понад 12 років на телеканалі ICTV. За час роботи відвідала понад 50 країн. Має відмінні навички сторітелінгу й аналізу даних. Працювала викладачкою на кафедрі міжнародної журналістики НАУ. Навчається в аспірантурі, за спеціальністю «Міжнародна журналістика»: працює над дисертацією про висвітлення роботи польських ЗМІ в умовах російсько-української війни.
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
